Постанова

від 24.10.2023 по справі 911/2093/21

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 жовтня 2023 року

м. Київ

cправа № 911/2093/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С.К. - головуючий (доповідач), Волковицька Н.О., Случ О.В.,

за участю секретаря судового засідання Кравчук О.І.

та представників

ОГП: Ющенко М.А.,

позивача: не з`явились,

відповідача-1: не з`явились,

відповідача-2: Гуйван Т.П.,

третьої особи-1: Мехреньгіна А.Б.,

третьої особи-2: Барда С.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України"

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 13.06.2023

та рішення Господарського суду Київської області від 23.12.2021

у справі № 911/2093/21

за позовом заступника Генерального прокурора в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації

до:

1) Товариства з обмеженою відповідальністю "Рекріейшн-Сервіс",

2) Акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України"

за участю третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача:

1) Київське квартирно-експлуатаційне управління,

2) Міністерство оборони України

про визнання недійсними договору іпотеки, державних актів на право власності на земельні ділянки та повернення земельних ділянок,

В С Т А Н О В И В:

Заступник Генерального прокурора звернувся до господарського суду Київської області з позовною заявою (з урахуванням заяви про зміну предмету позову) в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації до Товариства з обмеженою відповідальністю "Рекріейшн-Сервіс", Акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України", в якій просив:

- визнати недійсними державні акти на право власності на земельні ділянки від 02.12.2009 № ЯИ 441906, № ЯИ 441905, № ЯИ 441904 з відміткою про перехід права власності на земельні ділянки з кадастровими номерами 3220887000:03:002:0064, 3220887000:03:002:0061, 3220887000:03:002:0065, розташовані на території Сошниківської сільської ради Бориспільського району Київської області, до Товариства з обмеженою відповідальністю "Рекріейшн-Сервіс";

- визнати недійсним договір іпотеки від 26.01.2010 № 151410Z18, укладений між Публічним акціонерним товариством "Державний експортно-імпортний банк України" і Товариством з обмеженою відповідальністю "Рекріейшн-Сервіс" у частині включення до предмета іпотеки земельних ділянок із кадастровими номерами: 3220887000:03:002:0064, 3220887000:03:002:0061, 3220887000:03:002:0065, розташованих на території Сошниківської сільської ради Бориспільського району Київської області, посвідчений приватним нотаріусом Київського нотаріального округу Комарницькою О.В. за № 319;

- зобов`язати Товариство з обмеженою відповідальністю "Рекріейшн-Сервіс" повернути земельні ділянки з кдастровими номерами 3220887000:03:002:0064, 3220887000:03:002:0061, 3220887000:03:002:0065 у власність держави в особі Київської обласної державної адміністрації.

Позовні вимоги мотивовано тим, що на підставі розпорядження Бориспільської районної державної адміністрації від 24.03.2009 № 1038 земельні ділянки з кадастровими номерами 3220887000:03:002:0064, 3220887000:03:002:0061, 3220887000:03:002:0065, які входять до складу земель оборони, було передано у приватну власність громадянам для ведення особистого селянського господарства всупереч вимогам ч. 5 ст. 116, ст. 122 ст. 149 Земельного кодексу України, а саме за відсутності згоди землекористувача та всупереч порядку зміни цільового призначення з земель оборони на землі сільськогосподарського призначення, що свідчить про перевищення Бориспільською районною державною адміністрацією передбачених законом повноважень. Згодом вказані земельні ділянки були відчужені ТОВ «Легран-Есетс-Менеджмент» відповідно до договорів купівлі-продажу, на підставі яких виготовлено та зареєстровано державні акти на право власності № ЯИ 441906, № ЯИ 441904, № ЯИ 441905, яке в подальшому відповідно до договорів купівлі-продажу відчужило земельні ділянки на користь ТОВ «Рекріейшн-Сервіс». Проте оскільки суб`єкти правовідносин не набували у встановленому законом порядку право власності на земельні ділянки, то видані для підтвердження цих прав державні акти на землю є незаконними, а тому наявні підстави для визнання зазначених державних актів недійсними. Разом з цим, вказані земельні ділянки перебувають в іпотеці на підставі договору іпотеки від 26.01.2010 № 151410Z18, укладеного між ПАТ "Державний експортно-імпортний банк України" як іпотекодержателем та ТОВ "Рекріейшн-Сервіс" як іпотекодавцем, предметом якого є, у тому числі, зазначені земельні ділянки. Оскільки набуття ТОВ "Рекріейшн-Сервіс" права власності на земельні ділянки, які було передано ПАТ "Державний експортно-імпортний банк України" в іпотеку, було незаконним та іпотекодавець не мав права власника на розпорядження цими земельними ділянками, то відповідно до ст.ст. 203, 215 ЦК України є підстави для визнання його недійсним у частині включення до предмета іпотеки земельних ділянок із кадастровими номерами 3220887000:03:002:0061 площею 0,9900 га, 3220887000:03:002:0064 площею 0,9900 га та 3220887000:03:002:0065 площею 0,9899 га, розташованих на території Сошниківської сільської ради Бориспільського району Київської області. Враховуючи те, що вказані земельні ділянки повністю накладаються на земельну ділянку (кадастровий номер 3220887000:03:002:0933), яка віднесена до земель оборони і перебуває в державній власності, зареєстровані за ТОВ "Рекріейшн-Сервіс", проте в силу законодавства вони не можуть перебувати у приватній власності з виникненням приватного володільця, то права держави на реалізацію усіх правомочностей щодо земельних ділянок, а саме користування і розпорядження ними, підлягають захисту шляхом зобов`язання ТОВ "Рекріейшн-Сервіс" повернути земельні ділянки у державну власність.

Рішенням Господарського суду Київської області від 23.12.2021 (суддя Рябцева О.О.) позов задоволено повністю.

Північного апеляційного господарського суду від 13.06.2023 (колегія суддів у складі: Коробенко Г.П. - головуючий, Козир Т.П., Кравчук Г.А.) рішення місцевого господарського суду змінено, виклавши його мотивувальну частину в редакції постанови (судом апеляційної інстанції встановлено, що Постанова Кабінету Міністрів України від 19.08.1992 № 490 «Про реформу системи військової освіти» за змістом її п. 7.2 свідчить про передачу на баланс Національної гвардії будинки в міру ліквідації військових навчальних закладів, споруди, за винятком військового майна і зброї, навчального центру Київського вищого загально-військового командного двічі Червонопрапорного училища імені Фрунзе М. В. (с. Старе Бориспільського району) - до 31.07.1992. Будь яких даних , вказівок чи застережень щодо земельної ділянки площею 16500,0 га чи 16 132,7 га, на якій це майно розміщене, Постанова КМУ не містить, отже таке на відомості щодо наведених земельних ділянок є безпідставним та непідтвердженим доказами, і підлягає виключенню з мотивувальної частини рішення). В решті рішення залишено без змін.

Судами обох інстанцій встановлено, що відповідно до Державного акта серії Б № 025629 на право користування землею від 1979 року Київській квартирно-експлуатаційній частині району в безстрокове та безоплатне користування для державних потреб надано земельну ділянку площею 16132,7 га в межах згідно з планом землекористування, який зареєстровано в книзі записів державних актів на право користування землею за № 35.

Постановою Кабінету Міністрів України від 19.08.1992 № 490 «Про реформу системи військової освіти» та директивою Генерального штабу Міністерства оборони України від 19.06.1992 Національній гвардії України передано навчальний центр Київського вищого загальновійськового командного двічі червонопрапорного училища ім. Фрунзе М.В.

Відповідно до директиви Генерального Штабу Збройних Сил України № 115/1/3440 від 12.04.1994 та наказу ЦКЕУ МО України № 162 від 24.06.1994 на фондах Київської Квартирно-експлуатаційної частини району сформовано Квартирно-експлуатаційний відділ м. Києва. Наведене підтверджується витягом з наказу від 01.08.1994 № 2 начальника Квартирно-експлуатаційного відділу м. Києва.

Відповідно до п. 10 Положення про Київське квартирно-експлуатаційне управління (нова редакція), затвердженого наказом командувача Сил логістики Збройних Сил України від 24.02.2021 № 57, Київське квартирно-експлуатаційне управління було перейменовано з Квартирно-експлуатаційного управління (м. Київ); Квартирно-експлуатаційне управління (м. Київ) було сформовано з Квартирно-експлуатаційного відділу м. Києва; Квартирно-експлуатаційний відділ м. Києва є правонаступником Київської квартирно-експлуатаційної частини району та Дарницької квартирно-експлуатаційної частини району.

23.05.2014 на підставі Державного акта серії Б № 025629 на право користування землею від 1979 року за Управлінням північного територіального командування внутрішніх військ, яке змінено на правокористувача Військову частину «Міжнародний міжвідомчий багатопрофільний центр підготовки підрозділів» Національної гвардії України, було зареєстровано право користування земельною ділянкою площею 7665,0239 га з кадастровим номером 3220887000:03:002:0933, з цільовим призначенням для розміщення та постійної діяльності внутрішніх військ МВС, що підтверджується інформаційною довідкою від 06.09.2021 № 273478243 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна земельної ділянки з кадастровим номером 3220887000:03:002:0933.

Розпорядженням Київської обласної державної адміністрації від 23.02.2021 № 85 «Про надання в постійне користування земельної ділянки Київському квартирно-експлуатаційному управлінню» припинено право постійного користування Військової частини «Міжнародний міжвідомчий багатопрофільний центр підготовки підрозділів» Національної гвардії України земельною ділянкою площею 7665,0239 га з кадастровим номером 3220887000:03:002:0933 та надано в постійне користування без складання документації із землеустрою Київському квартирно-експлуатаційному управлінню земельну ділянку площею 7665,0239 га з кадастровим номером 3220887000:03:002:0933 без зміни її меж та основного цільового призначення для розміщення та постійної діяльності Збройних Сил України.

Як вбачається з вказаного розпорядження, вказане розпорядження було прийнято за згодою Військової частини «Міжнародний міжвідомчий багатопрофільний центр підготовки підрозділів» Національної гвардії України.

04.03.2021 на підставі вказаного розпорядження за Київською обласною державною адміністрацією зареєстровано право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3220887000:03:002:0933, надану Київському квартирно-експлуатаційному управлінню в постійне користування.

За даними Публічної кадастрової карти (https://map.land.gov.ua/) земельна ділянка площею 7665,0239 га з кадастровим номером 3220887000:03:002:0933 перебуває у державній власності з цільовим призначенням: для розміщення та постійної діяльності Національної гвардії України (для розміщення та постійної діяльності військових частин).

Розпорядженням № 1038 Бориспільської районної державної адміністрації Київської області від 24.03.2009 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства на території Сошниківської сільської ради Бориспільського району Київської області та надано у власність громадянам земельні ділянки загальною площею 6,9300 га ріллі для ведення особистого селянського господарства.

Відповідно до списку громадян, яким надаються земельні ділянки (додаток до розпорядження № 1038 від 24.03.2009), фізичним особам відведені земельні ділянки площами 0,9899 га, 0,9900 га та 0,9900 га.

На підставі Розпорядження № 1038 Бориспільської районної державної адміністрації Київської області від 24.03.2009 фізичним особам було видано Державні акти на право власності на земельні ділянки.

Надалі, після набуття права власності на земельні ділянки з кадастровими номерами 3220887000:03:002:0064, 3220887000:03:002:0065, 3220887000:03:002:0061, вказані земельні ділянки 02.07.2009 були відчужені фізичними особами ТОВ «Легран-Есетс-Менеджмент» на підставі договорів купівлі-продажу земельних ділянок, а саме: № 714 від 02.07.2009, № 710 від 02.07.2009 та № 722 від 02.07.2009 відповідно.

На підставі вищезазначених договорів купівлі-продажу земельних ділянок ТОВ «Легран-Есетс-Менеджмент» було видано державні акти на право власності на земельні ділянки, а саме:

-Державний акт серії ЯИ № 441906 від 02.12.2009 на земельну ділянку площею 0,9900 га з кадастровим номером 3220887000:03:002:0064, який зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 020993800008;

-Державний акт серії ЯИ № 441904 від 02.12.2009 на земельну ділянку площею 0,9899 га з кадастровим номером 3220887000:03:002:0065, який зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 020993800010;

-Державний акт серії ЯИ № 441905 від 02.12.2009 на земельну ділянку площею 0,9900 га з кадастровим номером 3220887000:03:002:0061, який зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 020993800007.

ТОВ «Легран-Есетс-Менеджмент» 17.12.2009 відчужено земельні ділянки з кадастровими номерами 3220887000:03:002:0064, 3220887000:03:002:0065, 3220887000:03:002:0061 ТОВ «Рекріейшн-Сервіс» на підставі договорів купівлі продажу земельних ділянок від 17.12.2009, укладених між ТОВ «Легран-Есетс-Менеджмент» та ТОВ «Рекріейшн-Сервіс», посвідчених приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Комарницькою О.В. за реєстровими № 7439, № 7447 та № 7443.

Приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Комарницькою О.В. на державних актах ЯИ № 441906, ЯИ № 441904, ЯИ № 441905 від 02.12.2009 на право власності на земельні ділянки з кадастровими номерами 3220887000:03:002:0064, 3220887000:03:002:0065, 3220887000:03:002:0061 здійснено відмітки про перехід права власності на вказані земельні ділянки до ТОВ «Рекріейшн-Сервіс».

Право власності на земельні ділянки з кадастровими номерами 3220887000:03:002:0064, 3220887000:03:002:0065, 3220887000:03:002:0061 було зареєстровано за ТОВ «Рекріейшн-Сервіс», що підтверджується інформаційними довідками від 17.06.2021 № 261979559, № 261979069, № 261979410 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна.

Листом № 10-10-0.222-1957/2-21 від 19.02.2021 Головне управління Держгеокадастру у Київській області у відповідь на лист Офісу Генерального прокурора щодо надання інформації про спірні земельні ділянки повідомило, що згідно з даними Державного земельного кадастру земельні ділянки з кадастровими номерами 3220887000:03:002:0059, 3220887000:03:002:0060, 3220887000:03:002:0061, 3220887000:03:002:0064, 3220887000:03:002:0065 мають перетин зовнішніх меж із земельною ділянкою з кадастровим номером 3220887000:03:002:0933.

Вказане стало підставою для звернення прокурором до суду з позовом у даній справі.

Задовольняючи позовні вимоги місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що земельні ділянки з кадастровими номерами 3220887000:03:002:0064, 3220887000:03:002:0061, 3220887000:03:002:0065 зареєстровані за ТОв «Рекріейшн-Сервіс», проте в силу законодавства вони не можуть перебувати у приватній власності з виникненням приватного володільця, тому права держави на реалізацію усіх правомочностей щодо земельних ділянок, а саме користування і розпорядження ними, підлягають захисту. Враховуючи, що відповідач-1 передавав в іпотеку земельні ділянки, які входять до земель оборони, тобто не будучи власником спірних земельних ділянок, то договір іпотеки від 26.01.2010 № 151410Z18 в частині включення до предмета іпотеки земельних ділянок із кадастровими номерами: 3220887000:03:002:0064, 3220887000:03:002:0061, 3220887000:03:002:0065 суперечить вимогам закону, які передбачають можливість набуття статусу іпотекодавця лише власником майна, та інтересам держави, а тому підлягає визнанню недійсним на підставі ч.ч. 1, 2 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України. При цьому суди дійшли висновку, що вимоги прокурора в тому числі і про визнання недійсним іпотечного договору від 26.01.2010 № 151410Z18 у відповідній частині та про зобов`язання повернути земельні ділянки слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки, у зв`язку з чим відмовили у задоволенні заяви про застосування позовної давності.

Не погоджуючись з постановою апеляційного та рішенням місцевого господарських судів, відповідач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати повністю та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

В обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на те, що судами неправильно застосовано норми матеріального права, а саме:

- ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» та не взято до уваги викладені висновки у постанові Верховного Суду від 07.12.2018 у справі №924/1256/17, від 28.04.2021 у справі № 922/3219/20;

- судами неправильно застосовано норми матеріального права, а саме ст.ст. 267, 268, 387, 388 ЦК України, ст. 223 ГК України, не взято до уваги висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 907/50/16, від 20.06.2018 у справі № 697/2751/14-ц, від 20.06.2018 у справі № 697/2751/14-ц;

- судами неправильно застосовано норми матеріального права, а саме ст.ст. 15,16, 387, 388 ЦК України, ст. 20 ГК України, не взято до уваги висновки Великої Палати Верховного Суду з питань застосування вказаних норм, що стосуються обрання ефективного способу захисту порушених прав, які викладені у пунктах 98-102 постанови від 16.02.2021 у справі №910/2861/18, провадження №12-140гс19; не взято до уваги роз`яснення Великої Палати Верховного Суду щодо розмежування віндикаційного та негаторного позовів, що викладені в пункті 39 постанови від 04.07.2018 у справі №653/1096/16-ц; не врахування висновків Верховного Суду від 21.11.2018 у справі № 201/9100/16-ц;

- судами неправильно застосовано норми матеріального права, а саме ст. 120 ЗК України, ст. 377 ЦК України, не враховано висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах, які викладені у постанові Верховного Суду від 04.12.2018 у справі №910/18560/16;

- судами неправильно застосовано норми матеріального права, а саме ст.ст. 203, 215 ЦК України без урахування висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах, щодо недійсності договору іпотеки, викладені в постанові від 11.08.2021 по справі №523/7609/17; від 16.07.2020 по справі № 372/266/15-ц;

- судами під час дослідження та оцінки доказів було порушено норми процесуального права, а саме приписи ст.ст. 70, 76-79, 86 ГПК України, внаслідок не врахування висновків щодо застосування вказаних норм права, які викладені у постановах Верховного Суду, зокрема від15.11.2019 у справі №909/887/18 (ст.76 ГПК України), від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17, від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц, від 25.06.2020 у справі №924/233/18 (ст. 79 ГПК України), від 02.02.2021 у справі N2908/2846/19, від 27.05.2021 у справі №910/702/17, від 17.11.2021 у справі №910/2605/20 (ст. 86 ГПК України).

Крім того, скаржник зазначає, що судами:

- не досліджено зібрані у справи докази (п. 1 ч. 3 ст. 310 ГПК України) (суди не дослідили та не дали жодної оцінки тому факту, що межі земельної ділянки з кадастровим №3220887000:03:002:0933, відображені у Публічній кадастровій карті України, не співпадають з межами, нібито, цієї ж земельної ділянки за державним актом 1979 р серії В №025629, який не містить відповідного кадастрового номеру, а землевпорядна документація та висновок державної експертизи на земельну ділянку з кадастровим № 3220887000:03:002:0933 до матеріалів справи позивачем так і не надано. допущені при реєстрації земельних ділянок №3220887000:03:002:0064, 3220887000:03:002:0061 та 3220887000:03:002:0065 у Державному земельному кадастрі України, були виправлені у належний спосіб та за зверненням прокурора;

- суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (п. 3 ч. 3 ст. 310 ГПК України) (AT «Укрексімбанк» у відповіді № 0000606/21- 689 від 12.11.2021 на пояснення третьої особи запропоновано Київському квартирно-експлуатаційному управлінню надати суду докази, а саме: про юридичну особу з назвою «Київське квартирно-експлуатаційна частина району», її ідентифікуючі ознаки та правонаступників цієї особи; Директиву Генерального Штабу Збройних Сил України № 115/1/3440 від 12.04.1994 р та наказ ЦКЕУ МО України № 162 24.06.1994; оригінал землевпорядної та іншої документації щодо надання у користування Київській квартирно-експлуатаційній частині району на підставі державного акта на право користування землею серії Б № 025629, виданого 1979 році, у тому числі ті, що підтверджують координати меж та їх поворотних точок; документацію, у тому числі землевпорядну та висновок державної експертизи, щодо поділу земельної ділянки, право користування якою підтверджувалось державним актом серії Б № 025629, виданого 1979 році; документацію щодо формування земельної ділянки з кадастровим №3220887000:03:002:0933, у тому числі землевпорядну документацію та висновок державної експертизи; докази співпадіння меж земельних ділянок за державним актом на право користування землею серії Б № 025629, виданого 1979 році, та земельної ділянки №3220887000:03:002:0933, наданої у постійне користування Військовій частині НОМЕР_1 «Міжнародний міжвідомчий багатопрофільний центр підготовки підрозділів» Національної гвардії України; докази переходу права постійного користування земельною ділянкою за державним актом на право користування землею серії Б № 025629, виданого 1979 році, від Київської квартирно-експлуатаційної частини району до інших осіб; доказів порушення конкретними діями Відповідачів конкретних прав Позивача. Проте зазначені докази в матеріали справи не надавались, судом не випробовувались та не досліджувались, їм не давалась жодна юридична оцінка. Отже, не встановлені обставини, які мають значення для правильного вирішення справи;

- посилання на встановлення судами обставин, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (п. 4 ч. 3 cт. 310 ГПК України) (після початку розгляду справи судом по суті спору, прокурор наполягав на тій обставині, що земельні ділянки накладаються і у підтвердження цієї обставини надав суду копію листа Головного управління Держгеокадастру у Київській області від 08.12.2021 № 10-10-0.222- 13908/2-21 за підписом начальника Наталії Черненко з доданим до нього викопіювання з картографічної основи ДЗК від 07.12.2021 № НВ-3224630692021. Надане викопіювання з картографічної основи ДЗК від 07.12.2021 №НВ-3224630692021 є абсолютним чином неінформативним і встановити за його допомогою факт накладення хоч у будь-якій мірі достовірно - неможливо. Однак, суди в оскаржуваних Постанові та Рішенні встановили факт накладення земельних ділянок, не маючи жодного належного доказу такого накладення. В свою чергу, AT «Укрексімбанк» неодноразово порушувало питання щодо необхідності надання позивачами та іншими учасниками спору доказів та дослідження їх судом, однак суд не розглянув жодного із таких клопотань).

Скаржником вмотивовано подання касаційної скарги на підставі п.п. 1, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, про що зазначено вище.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25.09.2023 відкрито провадження за касаційною скаргою з підстав, передбачених п.п. 1, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, призначено останню до розгляду у відкритому судовому засіданні на 17.10.2023 та надано строк на подання відзивів на касаційну скаргу до 09.10.2023.

До Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 09.10.2023 від Міністерства оборони України та від Офісу генерального прокурора надійшли відзиви на касаційну скаргу, у яких вони вказують на помилковість доводів скаржника, та просять оскаржені постанову та рішення залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Також до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 10.10.2023 від Київського квартирно-експлуатаційного управління надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому представник вказує на помилковість доводів скаржника та просить касаційне провадження закрити на підставі п. 5 ч. 1 ст. 296 ГПК України, а у разі відсутності підстав для закриття провадження - оскаржені судові рішення залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

В судовому засіданні 17.10.2023 оголошено перерву у справі до 24.10.2023.

Переглянувши в касаційному порядку постанову апеляційного та рішення місцевого господарських судів, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла таких висновків.

Відповідно до ч. 1 ст. 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Пунктом 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставою касаційного оскарження судових рішень визначено застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.

Суд враховує, що судовими рішеннями в подібних правовідносинах є такі рішення, де подібними є (1) предмети спору, (2) підстави позову, (3) зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце (4) однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (аналогічна позиція викладена у постановах ВП ВС від 05.06.2018 у справі № 523/6003/14-ц, від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16, від 20.06.2018 у справі № 755/7957/16-ц, від 26.06.2018 у справі № 2/1712/783/2011, від 26.06.2018 у справі № 727/1256/16-ц, від 04.07.2018 у справі № 522/2732/16-ц).

Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи ((див. постанови Верховного Суду від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 року у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)).)

При цьому колегія суддів враховує позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження №14-16цс20), відповідно до якої у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Водночас колегія суддів зазначає, що слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

В обґрунтування своїх вимог скаржник посилається зокрема на те, що судами неправильно застосовано норми матеріального права, а саме ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» та не взято до уваги викладені висновки у постанові Верховного Суду від 07.12.2018 у справі №924/1256/17: «Прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень для захисту інтересів держави. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який відсутній або всупереч вимог закону не здійснює захисту чи робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом і які є підставами для звернення прокурора до суду», аналогічний висновок міститься в постанові Верховного Суду від 28.04.2021 у справі № 922/3219/20: «Верховний Суд звертає увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. Разом з тим прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може захищати інтереси держави».

Пунктом 3 статті 131-1 Конституції України на прокуратуру України покладається представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Таким законом є Закон України «Про прокуратуру», стаття 23 якого передбачає, що представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави, у випадках, передбачених законом. Підставою представництва в суді інтересів держави є порушення або загроза порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Відповідно до ст. 53 ГПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Таким чином, законодавством визначено дві обов`язкових умови, за обов`язкової наявності яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді: 1) порушення або загроза порушення інтересів держави та 2) не здійснення або неналежним чином здійснення захисту інтересів держави органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб`єктом владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 у справі №3-рн/99, державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону, гарантування державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо.

З урахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Як зазначив Верховний Суд у постанові від 25.04.2018 у справі №806/1000/17 вказані міркування Конституційний Суд України зробив у контексті офіційного тлумачення Арбітражного процесуального кодексу України, який уже втратив чинність. Однак, висловлене Судом розуміння поняття «інтереси держави» має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у ст. 131-1 Конституції України та ст. 23 Закону №1697VII.

«Інтереси держави" охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація "інтересів держави", особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.

Ще однією обов`язковою умовою для наявності підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді є не здійснення або неналежним чином здійснення захисту інтересів держави органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб`єктом владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження.

Відповідно до ст. 167 ЦК України держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (ст. 170 ЦК України).

Прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень для захисту інтересів держави. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який відсутній або всупереч вимог закону не здійснює захисту чи робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом і які є підставами для звернення прокурора до суду.

Верховний Суд звертає увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. Разом з тим прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може захищати інтереси держави.

Чинним законодавством чітко не визначено, що необхідно розуміти під «нездійсненням або неналежним здійсненням суб`єктом владних повноважень своїх функцій», у зв`язку із чим прокурор у кожному випадку обґрунтовує та доводить наявність відповідних фактів самостійно з огляду на конкретні обставини справи. При цьому враховуються висновки Верховного Суду, зроблені при розгляді інших справ за участю прокурора (ухвали від 07.05.2018 у справі № 910/18283/17, від 10.07.2018 у справі № 812/1689/16, постанови від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17, від 13.06.2018 у справі № 687/379/17-ц, № 924/1256/17, від 13.11.2019 у справі № 925/315/19, від 21.01.2020 у справі №910/2538/19).

Зокрема, Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 висловлено правовий висновок, відповідно до якого бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Апеляційним судом встановлено, що Офісом Генерального прокурора на адресу Київської обласної державної адміністрації направлено лист від 09.04.2020 за № 11/6/1-125вих-21, в якому викладено виявлені порушення вимог земельного законодавства щодо незаконності розпорядження землями оборони та запропоновано вжити заходів щодо поновлення інтересів держави.

Натомість Київською обласною державною адміністрацією листом від 06.05.2021 № 01.1-141838 повідомлено, що остання не володіє інформацією та підтверджуючими документами щодо спірних земельних ділянок та їх накладення на землі оборони, у зв`язку з чим не заперечує проти вжиття відповідних заходів Офісом генерального прокурора.

Враховуючи, що інтереси держави до цього часу залишаються не захищеними, мало місце попереднє звернення прокурора до відповідного компетентного органу, а уповноваженим органом допущено бездіяльність, апеляційний господарський суд дійшов висновку про наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави у спірних правовідносинах.

Верховний Суд з вказаним висновком погоджується та вказує, що він жодним чином не суперечить висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 07.12.2018 у справі №924/1256/17 та від 28.04.2021 у справі № 922/3219/20, оскільки про наміри самостійно звернутися з відповідним позовом до суду Київська обласна державна адміністрація не заявила, у розумний строк з позовом до суду з метою захисту свої прав не звернулась, що свідчить про бездіяльність компетентного органу.

Також скаржник посилається зокрема на те, що судами неправильно застосовано норми матеріального права, а саме ст.ст. 267, 268, 387, 388 ЦК України ст. 223 ГК України, не взято до уваги висновки викладені в постанові Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 907/50/16: «За наявності правових підстав для витребування майна від добросовісного набувача відповідно до статей 387, 388 ЦК України мають застосовуватися положення статті 267 ЦК України, згідно з якою сплив позовної давності є підставою для відмови у позові. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 22.06.2017 у справі № 6-1047цс17, щодо застосування інституту позовної давності до правовідносин, що регулюються статтею 388 ЦК України, оскільки статті 387, 388 ЦК України не містять положень про те, що приписи про позовну давність до правовідносин, що врегульовуються цими нормами права, не застосовуються, а положення статті 268 цього Кодексу не передбачають, що вимоги у цій справі відносяться до вимог, на які позовна давність не поширюється»; а також без урахування висновків Верховного Суду викладених в постанові від 20.06.2018 у справі № 697/2751/14-ц: «За позовними вимогами органів прокуратури в інтересах держави про витребування земельних ділянок для вирішення питання про дотримання строку звернення до суду за захистом прав, суду слід встановити, коли прокурор дізнався чи міг дізнатися про порушення інтересів держави»; не взято до уваги Висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 20.06.2018 у справі № 697/2751/14-ц: «Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне конкретизувати: позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17).

Так у справі № 907/50/16, у якій Великою Палатою Верховного Суду винесено постанову від 20.11.2018, розглядалися позовні вимоги заступника прокурора Закарпатської області в інтересах держави в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України про витребування з незаконного володіння ТОВ «Карпатські Зорі» цілісного майнового комплексу Державного підприємства «Свалявський завод продтоварів», тобто віндикаційні вимоги. У вказаній постанові ВП ВС виснувала, що погоджується з висновками суду касаційної інстанції та висновком викладеним у постанові Верховного Суду України від 22.06.2017 у справі № 6-1047цс17 щодо застосування інституту позовної давності до правовідносин, що регулюються ст. 388 ЦК України.

У справі № 697/2751/14-ц розглядалися позовні вимоги Черкаський міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері про визнання незаконними та скасування розпоряджень, визнання державних актів на право власності на земельні ділянки недійсними та скасування їх державної реєстрації. У цій справі Велика Палата Верховного Суду виснувала, що з огляду на статус держави та її органів як суб`єктів владних повноважень на позови прокуратури, які пред`являються від імені держави і направлені на захист права державної власності або іншого речового права держави, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади поширюється положення ст. 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, а на підставі ч. 1 ст. 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб`єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення своїх прав і законних інтересів.

Відтак, правовідносини у справі № 911/2093/21 та справах № 907/50/16, № 697/2751/14-ц, на які посилається скаржник в якості неврахування викладених Верховним Судом у них висновків стосовно застосування положень ЦК України щодо позовної давності, не є подібними, оскільки у справі № 911/2093/21 суди дійшли висновків, що спірні правовідносини за своїм характером є негаторними (чого не було у справах № 907/50/16, № 697/2751/14-ц,), а власник нерухомого майна не може бути обмежений у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом його повернення. А тому негаторний позов може бути пред`явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення.

Тобто позовна давність не може поширюватися на вимоги про усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном (ст. 391 ЦК України), оскільки в такому разі йдеться про так зване триваюче правопорушення. Отже, власник може пред`явити такий позов у будь-який час незалежно від того, коли почалося порушення його прав. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 06.08.2021 у справі № 910/20607/17.

Також скаржник зазначає, що судами неправильно застосовано норми матеріального права, а саме ст.ст. 15,16, 387, 388 ЦК України ст. 20 ГК України, не взято до уваги висновки Великої Палати Верховного Суду з питань застосування вказаних норм, що стосуються обрання ефективного способу захисту порушених прав, які викладені у пунктах 98-102 постанови від 16.02.2021 у справі №910/2861/18, провадження №12-140гс19: «Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у разі незаконного заволодіння майном власника іншою особою належним способом захисту є віндикаційний позов (стаття 387 ЦК України). Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. При цьому в тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна із чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними»; не взято до уваги роз`яснення Великої Палати Верховного Суду щодо розмежування віндикаційного та негаторного позовів, що викладені в пункті 39 постанови від 04.07.2018 у справі №653/1096/16-ц: «визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду; в пункті 89 зазначено, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника. Велика Палата Верховного Суду вважає доцільним частково відступити від зазначених висновків шляхом такого уточнення: визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння»; не врахування висновків викладених в Постанові Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 201/9100/16-ц: «Правова природа такого способу захисту цивільного права як витребування майна з чужого незаконного володіння - віндикація, полягає у тому, що він застосовується лише в разі визнання договору недійсним чи нікчемності договору, як підстави позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі, тобто не стороні недійсного правочину. В даному випадку кінцевою метою позову (повернути майно у своє володіння) та основним засобом захисту права власності є речово-правовий (віндикаційний позов), суть якого - витребування власником свого майна з чужого володіння, що може бути досягнуто виключно з обов`язковою наявністю такої передумови, як визнання судом недійсним договору про відчуження раніше переданого попередньому набувачу (покупцю) цього ж майна».

У постанові від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 Велика Палата Верховного Суду зауважила, що неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18 (провадження № 12-46гс19). Відтак застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду.

Велика Палата Верховного Суду вчергове нагадала, що у разі незаконного заволодіння майном власника іншою особою належним способом захисту є віндикаційний позов (стаття 387 ЦК України). Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. При цьому в тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна із чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387і 388 ЦК України, є неефективними (див. зокрема пункти 85, 114, 115 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадженням № 14-208цс18).

Отже, вимога Університету про визнання за ним права власності на спірне майно є неефективним способом захисту, бо Університет є тим суб`єктом, який набуває право власності на збудовані на відповідній ділянці об`єкти, а тому може заявити саме віндикаційний позов. З огляду на це зазначена позовна вимога задоволенню не підлягає. Суди попередніх інстанцій хоча й дійшли правильних висновків про відмову в задоволенні позову в цій частині, проте з інших мотивів.

Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вказала на неефективність вимоги про визнання права власності, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння.

У постанові від 04.07.2018 у справі №653/1096/16-ц про визнання відповідачів такими, що втратили право на проживання у службовій квартирі, виселення їх без надання іншого житлового приміщення та зобов`язання знятися з реєстраційного обліку Велика Палата Верховного Суду зазначила, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду.

Водночас спір стосувався виселення фізичних осіб з житлових приміщень, і Велика Палата Верховного Суду вважала, що з моменту, коли перестали існувати правові підстави для користування службовим житлом, особа, якій воно було надане, володіє ним незаконно, і власник має право вимагати усунення перешкод у користуванні та розпорядженні таким майном шляхом виселення. Отже, позов про виселення є негаторним.

У постанові від 21.11.2018 у справі № 201/9100/16-ц розглядалося питання про юрисдикцію відповідного спору.

Відтак, правовідносини у справах №№ 910/2861/18, 653/1096/16-ц, 201/9100/16-ц та розглядуваній не є подібними, оскільки відрізняються предметами, підставами позову та фактичними обставинами справи (а справи № 653/1096/16-ц та № 201/9100/16-ц ще й матеріально-правовим регулюванням), а у справі № 911/2093/21 суди виснували, що з урахуванням положень п. «в» ч. 4 ст. 84 ЗК України до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі оборони, тобто спірні земельні ділянки з кадастровими номерами 3220887000:03:002:0065 площею 0,9899 га, 3220887000:03:002:0061 площею 0,9900 га та 3220887000:03:002:0064 площею 0,9900 га, які розташовані за адресою: Київська обл., Бориспільський район, Сошниківська сільська рада, на момент їх відведення у приватну власність для ведення особистого селянського господарства перебували у державній власності, знаходились за межами населеного пункту та відносилися до земель оборони, а тому не могли бути набуті у приватну власність, а Бориспільська районна державна адміністрація не мала права розпоряджатися ними. Відтак, заволодіння громадянами та юридичними особами землями, які обмежені в обороті всупереч вимогам Земельного кодексу України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Вказаного скаржник не спростував з посиланням на позиції Верховного Суду.

Зазначене, в свою чергу, спростовує посилання скаржника на порушення судами «принципу належного врядування», згідно з яким помилки держави не повинні виправлятись шляхом непропорційного втручання у нове право, законно набуте особою, тобто шляхом задоволення позову у даній справі про націоналізацію/реквізицію власності.

Що ж до його доводів про неврахування висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 04.12.2018 у справі №910/18560/16, то у вказаній справі спірним питанням був перехід права на земельну ділянку у зв`язку з набуттям іншими особами права власності на частину будівель військового майна в контексті положень статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, і Велика Палата Верховного Суду виснувала, що перехід права на земельну ділянку, що має правовий режим земель оборони, до приватного власника придбаного об`єкта нерухомості, розташованого на ній, об`єктивно зумовлює зміну її цільового призначення, зокрема, на землі забудови (житлової або громадської) або землі промисловості, адже змінюється суб`єкт її використання, земельна ділянка в такому випадку використовується для експлуатації придбаного у власність об`єкта нерухомості, розташованого на цій земельній ділянці, а не є наданою для розміщення і діяльності військової частини.

Вказане спростовує доводи скаржника про подібність правовідносин у справах № 910/18560/16 та № 911/2093/21.

Також скаржник зазначає, що судами неправильно застосовано норми матеріального права, а саме ст.ст. 203, 215 ЦК України без урахування висновків Верховного суду у подібних правовідносинах, щодо недійсності договору іпотеки, викладені в постанові від 11.08.2021 у справі №523/7609/17 та в постанові від 16.07.2020 по справі № 372/266/15-ц.

Предметом розгляду справи №523/7609/17 було визнання недійсним договору іпотеки та скасування записів про державну реєстрацію та обтяження. Верховний Суд зазначив, що на момент укладення договору іпотеки 14.08.2007 фізична особа-1 була власником переданого в іпотеку нежитлового приміщення, договір купівлі-продажу від 07.05.2007 про придбання нею спірного об`єкту нерухомості був правомірний, а право власності якої зареєстроване в державному реєстрі речових прав. Лише рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 11.10.2010 у справі № 2-1129/2010 договір купівлі-продажу від 07.05.2007, укладений між фізичною особою-1 та фізичною особою-3, визнаний недійсним, а майно витребуване у фізичної особи-1. Банк покладався на відповідні обставини на момент укладення оспорюваного договору і тому уклав договір іпотеки. За таких обставин та враховуючи, що обставин щодо недобросовісності іпотекодержателя суди у цій справі не встановили, підстав для визнання недійсним договору іпотеки, а також похідних вимог щодо скасування записів про державну реєстрацію та обтяження, не має.

Так в ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 Цивільного кодексу України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (рецисорний позов).

Суд звертає увагу, що недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 5 Закону України «Про іпотеку» (в редакції на час укладення договору) предметом іпотеки можуть бути один або декілька об`єктів нерухомого майна за таких умов:

- нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація;

- нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення;

- нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об`єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом.

Судами встановлено, що земельні ділянки з кадастровими номерами 3220887000:03:002:0061, 3220887000:03:002:0064, 3220887000:03:002:0065, передані в іпотеку за іпотечним договором № 151410Z18 від 26.01.2010 р., знаходяться (накладаються повністю) на земельній ділянці з кадастровим номером 3220887000:03:002:0933, яка належить до земель оборони, та не вилучалась з власності держави.

ТОВ «Рекріейшн-Сервіс» не було власником земельних ділянок із кадастровими номерами 3220887000:03:002:0064, 3220887000:03:002:0061, 3220887000:03:002:0065, розташованих в межах земельної ділянки, яка віднесена до земель оборони, отже відповідач-1 не мав повноважень щодо розпорядження вказаними земельними ділянками та передання спірних земельних ділянок в іпотеку.

Враховуючи, що відповідач-1 передавав в іпотеку земельні ділянки, які входять до земель оборони, тобто не будучи власником спірних земельних ділянок, то суди дійшли обґрунтованих висновків, що договір іпотеки від 26.01.2010 р. № 151410Z18 в частині включення до предмета іпотеки земельних ділянок із кадастровими номерами: 3220887000:03:002:0064, 3220887000:03:002:0061, 3220887000:03:002:0065 суперечить вимогам закону, які передбачають можливість набуття статусу іпотекодавця лише власником майна, та інтересам держави, а тому підлягає визнанню недійсним на підставі ч.ч. 1, 2 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України.

При цьому посилання скаржника на постанову Верховного Суду у справі № 523/7609/17 не свідчить про помилковість застосування судами ст. 215 ЦК України у розглядуваній справі, оскільки у справі № 523/7609/17 не міститься висновку щодо певного застосування вказаної статті, а відповідні висновки зроблені з огляду на конкретні фактичні обставини справи, які є відмінними від тих, що склалися у справі № 911/2093/21. У даному випадку встановлення судами різних фактичних обставин, що формують зміст правовідносин, виключає подібність спірних правовідносин та у справі №523/7609/17.

В іншій постанові від 16.06.2020 у справі № 372/266/15-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила: «стосовно визнання недійсним договору іпотеки, то суд першої інстанції встановив, що фізична особа не мала прав на розпорядження спірною земельною ділянкою та не міг передати її в іпотеку. Тому суд першої інстанції цю вимогу задовольнив. Апеляційний суд не погодився з таким рішенням і скасував його, вважаючи, що підстав для задоволення позову про визнання недійсним договору іпотеки немає. Велика Палата Верховного Суду погоджується з цим рішенням суду апеляційної інстанції». Водночас Велика Палата Верховного Суду виходила при цьому з того, що визнання цього договору недійсним не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на спірну земельну ділянку та для її витребування. А власне таке витребування є метою власника.

Вказане свідчить про неподібність правовідносин у справах № 911/2093/21 та № 372/266/15-ц.

Що ж до посилань скаржника на те, що судами під час дослідження та оцінки доказів було порушено норми процесуального права, а саме приписи ст.ст. 70, 76-79, 86 ГПК України внаслідок не врахування висновків щодо застосування вказаних норм права, які викладені у постановах Верховного Суду, зокрема від 15.11.2019 у справі №909/887/18 (ст.76 ГПК України), від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17, від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц, від 25.06.2020 у справі №924/233/18 (ст. 79 ГПК України), від 02.02.2021 у справі N2908/2846/19, від 27.05.2021 у справі №910/702/17, від 17.11.2021 у справі №910/2605/20 (ст. 86 ГПК України), Верховний Суд зазначає таке.

Відповідно до постанови Верховного Суду від 25.05.2023 у справі № 909/983/16: "Загальними вимогами процесуального законодавства, передбаченими у статтях 73, 74, 76, 77, 86, 236- 238 ГПК України, є обов`язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо".

Відповідно до ст. 86 ГПК України суд оцінює за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

При цьому, за положеннями ч. 2 вказаної статті, жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Верховний Суд у постанові від 16.05.2023 у справі № 910/16093/18 дійшов наступних висновків: "За змістом статті 76 ГПК України належність доказів полягає в тому, що господарський суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи. Належність доказів - це спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, які входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення обставин справи. Тобто з усіх наявних у справі доказів суд повинен відібрати для подальшого дослідження та обґрунтування мотивів рішення лише ті з них, які мають зв`язок із фактами, що підлягають установленню при вирішенні спору. Отже, належність доказів нерозривно пов`язана з предметом доказування у справі, який, в свою чергу, визначається предметом позову".

Допустимість доказів означає, що у певних випадках, передбачених нормами матеріального права, певні обставини повинні підтверджуватися певними засобами доказування (постанови Верховного Суду від 25.02.2021 у справі № 913/38/20, від 25.02.2021 у справі № 904/7804/16, від 26.02.2021 у справі № 908/2847/19, від 14.04.2021 у справі № 910/7431/19).

Відповідно до висновку, викладеного у п.п. 72-73 постанови Верховного Суду від 25.06.2020 року у справі № 924/233/18: «Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були. Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019у справі № 917/2101/17)».

Рішення господарського суду має ґрунтуватись на оцінці наданих учасниками справи доказів в підтвердження своїх вимог або заперечень, та на повному з`ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Відповідно до ч. 5 ст. 236 ГПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Верховний Суд звертає увагу на те, що хоча поняття "обґрунтованого" рішення не можна тлумачити як таке, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент учасників справи, а міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення, проте суд у будь-якому випадку, навіть без відображення окремих аргументів у своєму рішенні (якщо він вважає їх такими, що не впливають на правильне рішення спору або не відносяться до суті справи), повинен, під час розгляду справи, надати оцінку всім аргументам учасників справи в силу імперативних приписів ст. 236 ГПК України, особливо тим, оцінка яких є необхідною для правильного вирішення спору.

Відповідно до ст. 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи.

Так само і ч. 3 ст. 2 ГПК України до основних засад (принципів) господарського судочинства віднесено забезпечення права на апеляційний перегляд справи.

Вказані норми не є суто декларативними - їх необхідно розуміти не лише як положення законодавства, які надають особам безумовне право подавати апеляційну скаргу на рішення судів, які розглянули відповідну справу як суди першої інстанції, але і враховувати, що вони визначають принципи самого судочинства, які покладають на суд певні обов`язки з розгляду таких скарг і перегляду відповідних судових рішень (з урахуванням обмежень інстанційного перегляду).

Зокрема, ч. 1 ст. 269 ГПК України визначає, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

При цьому законодавець у ст. 282 ГПК України закріпив, що постанова суду апеляційної інстанції складається, зокрема, з мотивувальної частини із зазначенням: а) встановлених судом першої інстанції та неоспорених обставин, а також обставин, встановлених судом апеляційної інстанції, і визначених відповідно до них правовідносин; б) доводів, за якими суд апеляційної інстанції погодився або не погодився з висновками суду першої інстанції; в) мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу; г) чи були і ким порушені, невизнані або оспорені права чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду.

Так скаржник, зокрема, вказує, що судами не досліджено зібрані у справи докази (п. 1 ч. 3 ст. 310 ГПК України) (суди не дослідили та не дали жодної оцінки тому факту, що межі земельної ділянки з кадастровим №3220887000:03:002:0933, відображені у Публічній кадастровій карті України, не співпадають з межами, нібито, цієї ж земельної ділянки за державним актом 1979 р серії В №025629, який не містить відповідного кадастрового номеру, а землевпорядна документація та висновок державної експертизи на земельну ділянку з кадастровим № 3220887000:03:002:0933 до матеріалів справи позивачем так і не надано. Допущені при реєстрації земельних ділянок №3220887000:03:002:0064, 3220887000:03:002:0061 та 3220887000:03:002:0065 у Державному земельному кадастрі України, були виправлені у належний спосіб та за зверненням прокурора).

Водночас Верховний Суд вказує, що положення ГПК України не дають Верховному Суду права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц вказала, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Так судом першої інстанції в судовому засіданні оглянуто на офіційному веб-сайті Публічної кадастрової карти України (https://map.land.gov.ua/) картографічне відображення земельних ділянок з кадастровими номерами 3220887000:03:002:0064, 3220887000:03:002:0061, 3220887000:03:002:0065 та 3220887000:03:002:0933 та встановлено, що земельні ділянки з кадастровими номерами 3220887000:03:002:0064, 3220887000:03:002:0061, 3220887000:03:002:0065 накладаються на земельну ділянку з кадастровим номером 3220887000:03:002:0933, яка віднесена до земель оборони та перебуває у державній власності.

Суд апеляційної інстанції вказав, що земельні ділянки з кадастровими номерами 3220887000:03:002:0061, 3220887000:03:002:0064, 3220887000:03:002:0065, передані в іпотеку за іпотечним договором № 151410Z18 від 26.01.2010, знаходяться (накладаються повністю) на земельній ділянці з кадастровим номером 3220887000:03:002:0933, яка належить до земель оборони, та не вилучалась з власності держави.

В свою чергу, саме лише відстоювання позиції банком, що землевпорядна документація та висновок державної експертизи на земельну ділянку з кадастровим № 3220887000:03:002:0933 до матеріалів справи позивачем так і не надано - не впливає на відповідну оцінку доказів судом, який, відповідно до ст. 86 ГПК України суд оцінює за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

При цьому, за положеннями ч. 2 вказаної статті (у відповідній редакції станом на дату винесення місцевим господарським судом оскаржуваного рішення), жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Таким чином, у Верховного Суду відсутні обґрунтовані сумніви стосовно правильності висновків судів попередніх інстанцій в цій частині, а касаційна скарга зводиться до намагання переглянути відповідні докази та надати їм повторну оцінку, однак вказане виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Що ж до посилань скаржника на те, що суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (п. 3 ч. 3 ст. 310 ГПК України) (AT «Укрексімбанк» у відповіді № 0000606/21- 689 від 12.11.2021 на пояснення третьої особи запропоновано Київському квартирно-експлуатаційному управлінню надати суду докази, а саме: про юридичну особу з назвою «Київське квартирно-експлуатаційна частина району», її ідентифікуючі ознаки та правонаступників цієї особи; Директиву Генерального Штабу Збройних Сил України № 115/1/3440 від 12.04.1994 р та наказ ЦКЕУ МО України № 162 24.06.1994; оригінал землевпорядної та іншої документації щодо надання у користування Київській квартирно-експлуатаційній частині району на підставі державного акта на право користування землею серії Б № 025629, виданого 1979 році, у тому числі ті, що підтверджують координати меж та їх поворотних точок; документацію, у тому числі землевпорядну та висновок державної експертизи, щодо поділу земельної ділянки, право користування якою підтверджувалось державним актом серії Б № 025629, виданого 1979 році; документацію щодо формування земельної ділянки з кадастровим №3220887000:03:002:0933, у тому числі землевпорядну документацію та висновок державної експертизи; докази співпадіння меж земельних ділянок за державним актом на право користування землею серії Б № 025629, виданого 1979 році, та земельної ділянки №3220887000:03:002:0933, наданої у постійне користування Військовій частині НОМЕР_1 «Міжнародний міжвідомчий багатопрофільний центр підготовки підрозділів» Національної гвардії України; докази переходу права постійного користування земельною ділянкою за державним актом на право користування землею серії Б № 025629, виданого 1979 році, від Київської квартирно-експлуатаційної частини району до інших осіб; доказів порушення конкретними діями відповідачів конкретних прав позивача).

З цього приводу колегія суддів зазначає, що пропозиція надати докази не є клопотанням про їх витребування.

Що ж до посилань скаржника на встановлення судами обставин, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (п. 4 ч. 3 cт. 310 ГПК України) (після початку розгляду справи судом по суті спору, прокурор наполягав на тій обставині, що земельні ділянки накладаються і у підтвердження цієї обставини надав суду копію листа Головного управління Держгеокадастру у Київській області від 08.12.2021 № 10-10-0.222- 13908/2-21 за підписом начальника Наталії Черненко з доданим до нього викопіювання з картографічної основи ДЗК від 07.12.2021 № НВ-3224630692021. Надане викопіювання з картографічної основи ДЗК від 07.12.2021 №НВ-3224630692021 є абсолютним чином неінформативним і встановити за його допомогою факт накладення хоч у будь-якій мірі достовірно - неможливо. Однак, суди в оскаржуваних Постанові та Рішенні встановили факт накладення земельних ділянок, не маючи жодного належного доказу такого накладення. В свою чергу, AT «Укрексімбанк» неодноразово порушувало питання щодо необхідності надання позивачами та іншими учасниками спору доказів та дослідження їх судом, однак суд не розглянув жодного із таких клопотань), то Верховний Суд зазначає, що відповідно до ст. 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

17.10.2019 набув чинності Закон від 20.09.2019 № 132-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", яким внесено зміни до ГПК, зокрема змінено назву ст. 79 ГПК з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів", викладено її у новій редакції, та фактично впроваджено в господарський процес стандарт доказування "вірогідності доказів".

Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надання достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надання саме тієї кількості, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Відповідно до ст. 79 ГПК наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Зазначений підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (п. 1 ст. 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23 серпня 2016 року у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ст. 86 ГПК).

Таким чином суд зобов`язаній надати оцінку кожному належному, допустимому та достовірному доказу, який міститься в матеріалах справи, а також визначити певну сукупність доказів, з урахуванням їх вірогідності та взаємного зв`язку, що дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Як вже було зазначено, в судовому засіданні оглянуто на офіційному вебсайті Публічної кадастрової карти України (https://map.land.gov.ua/) картографічне відображення земельних ділянок з кадастровими номерами 3220887000:03:002:0064, 3220887000:03:002:0061, 3220887000:03:002:0065 та 3220887000:03:002:0933 та встановлено, що земельні ділянки з кадастровими номерами 3220887000:03:002:0064, 3220887000:03:002:0061, 3220887000:03:002:0065 накладаються на земельну ділянку з кадастровим номером 3220887000:03:002:0933, яка віднесена до земель оборони та перебуває у державній власності.

Суд апеляційної інстанції вказав, що земельні ділянки з кадастровими номерами 3220887000:03:002:0061, 3220887000:03:002:0064, 3220887000:03:002:0065, передані в іпотеку за іпотечним договором № 151410Z18 від 26.01.2010, знаходяться (накладаються повністю) на земельній ділянці з кадастровим номером 3220887000:03:002:0933, яка належить до земель оборони, та не вилучалась з власності держави.

В такий спосіб, доводи скаржника про недотримання судами стандартів доказування, і недопустимості доказів, спростовуються змістом оскаржуваних судових рішень.

Враховуючи викладене та беручи до уваги передбачені ГПК України межі перегляду справи в касаційній інстанції, перевіривши правильність застосування норм матеріального та процесуального права в межах доводів касаційної скарги, колегія суддів Верховного Суду не вбачає порушень норм матеріального та процесуального права при винесенні судами оскаржених судових рішень в межах підстав касаційного оскарження, у зв`язку з чим касаційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржувані постанова та рішення місцевого господарських судів підлягають залишенню без змін.

Керуючись ст.ст. 300, 301, 308, 309 314, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" залишити без задоволення.

Постанову Північного апеляційного господарського суду від 13.06.2023 та рішення Господарського суду Київської області від 23.12.2021 у справі № 911/2093/21 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С.К.

Судді: Волковицька Н.О.

Случ О.В.