Рішення

від 24.10.2023 по справі 757/45140/20-ц

ПЕЧЕРСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

печерський районний суд міста києва

Справа № 757/45140/20-ц

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 жовтня 2023 року Печерський районний суд м. Києва в складі:

головуючого судді Ільєвої Т.Г.,

при секретарі Ємець Д.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу в порядку загального позовного провадження за позовом ОСОБА_1 до Держави України, в особі Національної поліції України, Департаменту патрульної поліції та Головного управління Національної поліції у м. Києві, Головного управління ДКС України у м. Києві за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог: ОСОБА_2 про стягнення сатисфакції, матеріальної та моральної шкоди,

В С Т А Н О В И В :

19.10.2020 до Печерського районного суду м. Києва надійшла позовна заява ОСОБА_1 , згідно вимог якої позивач просив суд стягнути на його користь з Держави Україна, в особі Національної поліції України, справедливу сатисфакцію, матеріальну шкоду в розмірі 10 310 грн. та моральну шкоду у розмірі 10 000 євро, що в еквіваленті за курсом НБУ, станом на 13.10.2020, складає 332 800 грн., а всього 343 110 грн. та стягнути судові витрати пов`язані з даною справою.

Мотивуючі позовні вимоги, ОСОБА_1 вказує, що 14.05.2020 близько 16.00 год. у квартиру, яку він винаймав за адресою АДРЕСА_1 , згідно договору найму житла від 08.11.2019, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , безпідставно намагався потрапити гр. ОСОБА_3 з групою невідомих позивачу осіб.

Відтак, ОСОБА_1 здійснив виклик поліції за номером телефону 102. В подальшому, 27.06.2020 після 18.00 год. у квартиру, яку винаймав позивач увірвались особи, а саме ОСОБА_3 та інші невідомі йому особи, та вчиняли протиправні дії по відношенню до ОСОБА_1 та його бабусі ОСОБА_4 , а саме викрали частину його особистих речей (телефон, гроші у сумі 300 доларів США та 2 300 грн.), заламували руки та завдавали удари позивачу та його бабусі, здійснювали фізичне насильство. Задля припинення вчинення протиправних дій, позивач неодноразово телефонував на номер 102.

Після прибуття наряду поліції протиправні дії, не припинились, протягом періоду з 18.00 год. 27.06.2020 по 02.20 год. 28.06.2020 року на адресу АДРЕСА_1 було направлено декілька нарядів поліції, які жодним чином не намагались припинити вчинення правопорушень по відношенню до позивача та його бабусі.

Вказані обставини послугували підставою для звернення позивача до суду за захистом своїх порушених прав.

Ухвалою від 21.10.2020 дану позовну заяву було прийнято до провадження судді Ільєвої Т.Г. та було вирішено проводити розгляд в порядку загального позовного провадження.

25.03.2021 до суду надійшов відзив Національної поліції України, в якому представник просив відмовити у задоволенні позовних вимог.

Ухвалою суду від 31.05.2020 залучено в якості співвідповідачів по цивільній справі №757/45140/20-ц - Департамент патрульної поліції (ЄДРПОУ 40108646, юридична адреса: вул. Федора Ернста, 3, м. Київ, 03048) та Головне управління Національної поліції у м. Києві (ЄДРПОУ 40108583, юридична адреса: вул. Володимирська, 15, м. Київ, 01601).

Ухвалою суду від 02.08.2021 залучено до участі у справі № 757/45140/20-ц співвідповідача - Головне управління ДКС України у м. Києві (вул. Терещенківська, 11-А, м. Київ, 01601, ЄДРПОУ 41001278).

Ухвалою суду від 03.07.2023 відмовлено у задоволенні клопотання представника відповідача Департаменту патрульної поліції - Пєлєшенко Діани про заміну відповідача у цивільній справі № 757/45140/20-ц.

11.08.2023 позивач направив до суду заяву про розгляд справи у його відсутність.

11.09.2023 до суду надійшов відзив Головного управління Національної поліції у м. Києві, в якому представник просив відмовити у задоволенні позовних вимог.

24.10.2023 представник Головного управління Національної поліції у м. Києві подала до суду заяву про розгляд справи у її відсутність.

24.10.2023 представник Національної поліції України подала до суду заяву про проведення судового засідання у її відсутність.

Інші учасники розгляду в судове засідання не з`явилися, про місце і час судового засідання повідомлялися належним чином.

У відповідності до ч.1 ст. 223 ЦПК України, суд вважає можливим розглянути справу на підставі наявних в ній даних та у відсутність нез`явившихся осіб.

Суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства й всебічно перевіривши обставини справи, розглянувши справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, дійшов до наступних висновків.

Частиною 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

За приписами ч. 3 ст. 208, ч. 1 ст. 209, ч. 1 ст. 218 ЦПК України, судовий розгляд закінчується ухваленням рішення суду, яке проголошується негайно після закінчення судового розгляду і прилюдно.

Рішення суду, як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Відповідно до частини п`ятої статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Статтею 129 Конституції України визначено, що однією із основних засад судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до ст. 16 ЦК Україна, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Так, з позову вбачається, що 14.05.2020 близько 16.00 год. у квартиру, яку винаймав позивач за адресою АДРЕСА_1 , згідно договору найму житла від 08.11.2019 між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , безпідставно намагався потрапити гр. ОСОБА_3 з групою невідомих позивачу осіб, останній здійснив виклик поліції за номером телефону 102. В подальшому, 27.06.2020 після 18.00 год., у квартиру, яку винаймав позивач увірвались особи, а саме ОСОБА_3 та інші невідомі йому особи, та вчиняли протиправні дії по відношенню до ОСОБА_1 та його бабусі ОСОБА_4 , а саме викрали частину його особистих речей (телефон, гроші у сумі 300 доларів США та 2 300 грн.), заламували руки та завдавали удари Позивачу та його бабусі, здійснювали фізичне насильство. Задля припинення вчинення протиправних дій, позивач неодноразово телефонував на номер 102. Після прибуття наряду поліції, протиправні дії не припинились. Протягом періоду з 18.00 год. 27.06.2020 по 02.20 год. 28.06.2020 року на адресу АДРЕСА_1 було направлено декілька нарядів поліції, які жодним чином не намагались припинити вчинення правопорушень по відношенню до позивача та його бабусі

Необхідно зазначити про те, що відповідно до приписів ст. 15 Цивільного кодексу України кожна сторона має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилось або зникло як таке, порушення права пов`язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

За приписами процесуального законодавства захисту підлягає не лише порушене право, а й охоронюваний законом інтерес.

Як роз`яснив Конституційний Суд України своїм рішенням від 01.12.2004 № 18-рп/2004 у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес), поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається у частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), означає правовий феномен, який:

а) виходить за межі змісту суб`єктивного права;

б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони;

в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб;

г) не може суперечити Конституції та законом України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права;

д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом;

є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом.

Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно- смисловому зв`язку з поняттям «права» має один і той же зміст.

У рішенні Конституційного Суду України дано офіційне тлумачення поняття «охоронюваний законом інтерес», як прагнення до користування конкретним матеріальним та або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо неопосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Тобто, інтерес ОСОБА_1 (у даному випадку стосовно відшкодування моральної та матеріальної шкоди) має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам та відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого дано в резолютивній частині вказаного рішення Конституційного Суду України.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмету і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, який являє собою одночасно спосіб захисту порушеного права, а підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.

Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. При цьому позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав і інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності вид встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту.

Вирішуючи спір, суд надає об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Така позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) права цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав; під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.

Дана правова позиція висловлена в Постанові Верховного суду України по справі № 910/15567/17 від 30.05.2018 року.

Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 30.11.2016 у справі № 569/8277/15-ц наголошено, що право на відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями або бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду, настає лише при встановленні незаконності дій посадових осіб зазначених органів.

Факт неправомірності дій працівників органів досудового слідства на момент розгляду судом спору про відшкодування шкоди повинен вже бути встановлений відповідними засобами доказування, зокрема відповідним рішенням суду, яке має преюдиційне значення при розгляді справи про відшкодування шкоди.

Позивачем не надано жодного належного доказу та не зазначено, які саме рішення, дії або бездіяльність працівників правоохоронних органів завдали йому матеріальної шкоди.

Так, за приписами ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок державичи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування. їх посадових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

У п. 9 ст. 16 ЦК України зазначено, що способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 23 ЦК України моральна шкода полягає у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Згідно п.5 постанови Пленуму ВСУ № 4 від 31.03.1995 р «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» відповідно до загальних підстав цивільно-правове: відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної і немайнової шкоди підлягають : наявність такої шкоди; протиправність діяння її заподіювана; наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювана; вини останнього в її заподіянні.

Згідно з ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до вимог ст. ст. 27, 28, 29, 30 ЦПК України засобами доказування в цивільній справі є пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків, письмові докази, речові докази і висновки експертів. Суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи. Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування.

Як вбачається з позовної заяви та додатків до неї, позивач не надав жодних доказів щодо вчинення відповідачами будь-яких дій, які б завдали позивачу моральної та матеріальної шкоди.

Тому, підсумовуючи вищевикладене, відсутні елементи цивільного правопорушення.

Статтею 1173 ЦК України визначено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Відповідно до статті 1174 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою. Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

Статті 1173, 1174 ЦК України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності.

Підставою для цивільно-правової відповідальності за завдання шкоди у такому випадку є правопорушення, що включає як складові елементи шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини.

Під шкодою розуміється майнова шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права, та (або) применшенні немайнового блага (життя, здоров`я тощо). Такий елемент як наявність шкоди полягає у будь-якому знеціненні блага, що охороняється законом.

Протиправною у цивільному праві вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи.

Причинний зв`язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою є обов`язковою умовою відповідальності, яка передбачає, що шкода стає об`єктивним наслідком поведінки заподіювана шкоди. Наявність такої умови цивільно-правової відповідальності, як причинний зв`язок між протиправною поведінкою і шкодою (збитками), зумовлена необхідністю встановлення факту, що саме протиправна поведінка конкретної особи, на яку покладається така відповідальність, є тією безпосередньою причиною, що з необхідністю та невідворотністю спричинила збитки.

Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за вини заподіювана шкоди (умислу або необережності). Вина є суб`єктивним елементом відповідальності і полягає у психічному ставленні особи до вчинення нею протиправного діяння.

Отже, відповідальність за завдану шкоду може наставати лише за наявності підстав, до яких законодавець відносить наявність шкоди, протиправну поведінку заподіювана шкоди, причинний зв`язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювана та вину.

За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає.

В даному випадку відсутні всі обов`язкові елементи складу цивільного правопорушення, без яких державний орган неможливо притягнути до відповідальності та зобов`язати відшкодувати шкоду.

Також варто зазначити, що необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є факти неправомірних дій цього органу чи його посадових чи службових осіб. При цьому факт неправомірності (незаконності) прийняття неправомірного рішення, вчинення дії чи бездіяльності органів державної влади, що призвели до завдання шкоди, повинен бути встановлений у передбаченому законом порядку, тобто повинен підтверджуватись відповідним рішенням, ухвалою, постановою, вироком суду, яке має преюдиційне значення для справи про відшкодування шкоди. Належним доказом протиправних (неправомірних) рішень, дій чи бездіяльності є відповідне судове рішення (вирок) суду, що набрало законної сили.

При розгляді даної справи, суду позивачем не надано жодного рішення суду про визнання дій або бездіяльності відповідачів протиправними, внаслідок чого порушено право позивача.

Відповідно до п. 3 Постанови Пленуму Верховного суду України № 4 від 31.03.1995 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Пунктом 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31.03.1995 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» передбачено, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану.

Проте, всупереч вищевказаним вимогам позивачем не зазначено, у чому конкретно полягали страждання (фізичні, душевні або психічні); не досліджено характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо).

У позові відсутні посилання на стан здоров`я позивача, тяжкість чи зазнавав він вимушених змін у життєвих і виробничих стосунках, чи потрібен позивачу час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану.

Стаття 76 ЦПК України передбачає, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно з ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, а відповідно до ч. 2 ст. 78 цього ж Кодексу обставини справи, які за законом мають бути підтверджені засобами доказування, не можуть бути підтверджені іншими засобами доказування.

Відповідно до ст. 95 ЦПК України, письмовими доказами є будь-які документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до ч. 1 ст. 89 Цивільного процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідно до частини 1 статті 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 264 ЦПК України під час прийняття рішення суд, зокрема, вирішує чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються.

Наведені позивачем у позові посилання на Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та судова практика Європейського суду не може бути застосована як преюдиційні факти, оскільки позивачем не надано до суду жодного доказу, які б свідчили про безумовне, незаперечливе та переконливе доведення тих обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог.

Разом з тим, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, так як в позовній заяві позивач не зазначає, яке саме його право було порушено відповідачами та в чому полягає його порушення. За таких обставин можна дійти висновку, що у позивача відсутнє будь-яке не визнане або оспорюване право та охоронюваний законом інтерес, а у разі відсутності визначення порушеного права позивача у позовний заяві неможливо здійснити його захист.

На основі повно та всебічно з`ясованих обставин справи, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

Усі інші пояснення сторін, їх докази і аргументи не спростовують висновків суду, зазначених в цьому судовому рішенні, їх дослідження та оцінка судом не надало можливості встановити обставини, які б були підставою для ухвалення будь-якого іншого судового рішення.

Так, відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Європейський Суд з прав людини повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29).

На підставі вищенаведеного, керуючись статтями 2, 4, 10-13, 15, 76-81, 89, 133, 134, 137, 141, 259, 263-265, 268, 273, 279, 354, 355 Цивільного процесуального кодексу України, суд -

В И Р І Ш И В :

Відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Держави України, в особі Національної поліції України, Департаменту патрульної поліції та Головного управління Національної поліції у м. Києві, Головного управління ДКС України у м. Києві за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог: ОСОБА_2 про стягнення сатисфакції, матеріальної та моральної шкоди.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного суду або через Печерський районний суд м. Києва протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення, а особою яка була відсутня при проголошенні рішення протягом тридцяти днів з дня отримання копії рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Т.Г. Ільєва