Рішення

від 05.07.2023 по справі 761/46005/21

ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа № 761/46005/21

Провадження № 2/761/4216/2023

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 липня 2023 року Шевченківський районний суд м. Києва в складі:

головуючого судді Сіромашенко Н.В.,

при секретарі судового засідання Полтавець Ф.С.,

за участю представника позивача ОСОБА_1 ,

представників відповідача Загики Т.Г.,

Шпильової В.В.,

представника 3-ї особи Яременко М.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) осіб цивільну справу за ОСОБА_2 до Спеціалізованої школи I-III ступенів №53 з поглибленим вивченням німецької мови, 3-і особи: Департамент освіти та науки виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Шевченківська районна у місті Києві державна адміністрація про визнанням незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, стягнення заробітної плати та моральної шкоди, зобов`язання вчинити дії, -

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2021 року позивач звернулася до Шевченківського районного суду м. Києва з даним позовом до відповідача про визнання незаконним та скасування наказу, яким її було відсторонено від роботи та відновити попереднє її становище, допустивши її до виконання своїх трудових обов`язків на посаді вчителя фізкультури,

зобов`язання відповідача відшкодувати невиплачену заробітну плату за час незаконного відсторонення від роботи, починаючи з 08.11.2021 по дату фактичного виконання судового рішення за весь період вимушеного прогулу та

відшкодування моральної шкоди у розмірі 25000,00 грн за понесені позивачем душевні страждання, пов`язані з порушенням її прав та свобод як людини і громадянина та

зобов`язання відповідача зарахувати та належним чином оформити її загальний та безперервний стаж з часу відсторонення з 08.11.2021 по дату фактичного виконання судового рішення за весь період вимушеного прогулу та незаконного відсторонення та нарахувати передбачені законодавством податки та страхові внески відповідно до КЗпП та Податкового кодексу України.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що починаючи з 19.12.1988 працює у Спеціалізованій школі I-III ступенів №53 з поглибленим вивченням німецької мови на посаді вчителя фізичної культури і була відсторонена від роботи з 08.11.2021 без збереження заробітної плати на підставі наказу директора школи №180-к.

Вказаний наказ був виданий, зокрема, на виконання Наказу МОЗ №2153 від 04.10.2021, яким затверджено перелік професій, виробництв, організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням.

Вказує, що ані в трудовому контракті, ані в посадовій інструкції, ані в будь-якому іншому документі, що підписані між нею та відповідачем, такий обов`язок відсутній, так само, як і не передбачено повноваження відповідача на її відсторонення у зв`язку з відсутністю або відмовою від щеплення від гострої респіраторної хвороби COVID-19.

Вважає наказ про своє відсторонення протиправним та таким, що підлягає скасуванню, посилаючись, зокрема, на те, що чинним трудовим законодавством не передбачена така підстава відсторонення працівника від роботи, як відсутність щеплення від COVID-19.

При цьому, будь-яка дискримінація працівників за станом здоров`я є недопустимою, як і порушення її конституційного права на працю, оскільки, у зв`язку з відстороненням від роботи, відповідно, не виплачувалась заробітна плата, що, в свою чергу, унеможливило забезпечення базових потреб існування.

Таким чином, позивач вважає, що на її користь з відповідача підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу, а також моральна шкода, що виразилась у її душевних стражданнях, пов`язаних з порушенням її прав та свобод як людини і громадянина.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 22.12.2021 матеріали заяви передані на розгляд судді Сіромашенко Н.В.

Ухвалою суду від 24.12.2021 позовну заяву залишено без руху та надано позивачу строк для усунення недоліків, які усунуто позивачем 08.02.2022.

Ухвалою суду від 14.02.2022 відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.

21.09.2022 від представника третьої особи у справі Шевченківської районної у місті Києві державної адміністрації надійшли пояснення щодо позову, в яких представник просив відмовити в задоволенні позову з посиланням на те, що оскільки позивач, будучі працівником закладу освіти, доказів того, що їй заборонено згідно з медичними показаннями щеплення проти коронавірусу не надано, то у випадку відмови від щеплення вона підлягає відстороненню від роботи, а тому її відсторонення від роботи було здійснено відповідно до чинного законодавства.

Ухвалою суду від 06.10.2022 за заявою представника позивача зупинено провадження у даній справі до закінчення перегляду в касаційному порядку справи № 130/3548/21 про відсторонення від роботи працівника з підстав відсутності щеплення від респіраторної хвороби СОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

10.10.2022, засобами поштового зв`язку, від Спеціалізованої школи I-III ступенів №53 з поглибленим вивченням німецької мови надійшов відзив на позовну заяву, однак, вказаний відзив ніким не підписаний та будь-яка уповноважена особа в ньому не зазначена.

Тому, вказаний відзив судом не приймається до уваги.

Ухвалою суду від 14.03.2023 провадження у справі було поновлено.

10.04.2023 від представником позивача - адвокатаКравцаР.Ю. на адресу суду було надійшли письмові пояснення з урахуванням правової позиції Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2022 у справі №130/3548/21, у яких останній наголошував, що відсутність доказів, які б підтверджували відсутність згоди позивача саме після його повного та об`єктивного інформування про щеплення та наслідки відмови, а також відсутність належних доказів, які підтверджували саме факт відмови чи ухилення від щеплення, а не факт не надання документів про щеплення, свідчать про невиправдане втручання у права людини та протиправність відсторонення.

Крім того, 27.04.2023, засобами електронного зв`язку, від сторони позивача надійшло клопотання про доручення розрахунку втраченого середнього заробітку за час відсторонення,в якому наданоуточнений розрахунок середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який підлягає стягненню з відповідача, у відповідності до якого просили стягнути із Спеціалізованої школи I-III ступенів №53 з поглибленим вивченням німецької мови грошові кошти у сумі 118862,88 грн, враховуючи те, що ОСОБА_3 було допущено до роботи.

28.06.2023 на адресу суду відповідачем було направлено клопотання про закриття провадження у справі на підставі п. 1 ч. 2 ст. 255 ЦПК України у зв`язку із відсутністю предмету спору. Клопотання обґрунтовано тим, що предметом спору у даній справі є Наказ Спеціалізованої школи I-III ступенів №53 з поглибленим вивченням німецької мови «Про відсторонення від роботи ОСОБА_3 » від 08.11.2021 за №180-к. Однак, Наказом відповідача «Про допуск до роботи ОСОБА_3 » від 11.03.2022 за №50-к позивача було допущено до роботи, відповідно, оскаржуваний наказ про відсторонення ОСОБА_3 від роботи втратив чинність з 11.03.2022, отже, предмет спору відсутній, а провадження у справі підлягає закриттю.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 29.06.2023 клопотання відповідача про закриття провадження у справі залишено без задоволення.

У судовому засіданні, яке відбулося 05.07.2023 представник позивача позовні вимоги підтримав з наведених в ньому підстав та просив їх задовольнити в повному обсязі.

Представники відповідача у судовому засіданні проти задоволення позовних вимог заперечували.

Представник третьої особи Департаменту освіти та науки виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) у судовому засіданні заперечував проти задоволення позову.

Представник третьої особи Шевченківської районної у місті Києві державної адміністрації у судове засідання не з`явився, про час та місце розгляду справи судом повідомлявся належним чином.

Суд,заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, дійшов наступного висновку.

Судом встановлено, що з 19.12.1988 позивач працювала в Спеціалізованій школі I-III ступенів №53 з поглибленим вивченням німецької мови на посаді вчителя фізичної культури відповідно до наказу № 68к по СШ№53, що підтверджено її трудовою книжкою серії НОМЕР_1 , копія якої міститься в матеріалах справи.

04.10.2021 МОЗ видало наказ №2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням».

01.11.2021 позивачем було отримано Повідомлення №3 «Про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19» де повідомлялося, що з 08.11.2021 на період дії карантину, встановленого КМУ, щеплення від COVID-19 обов`язкове для працівників закладів освіти та на підставі наказу МОЗ від 04.10.2021 №2153 та пункту 41-6 постанови КМУ від 09.12.2020№ 1236 зобов`язано позивача (просять) до 05.11.2021 надати документ, який підтверджуватиме наявність профілактичного щеплення від COVID-19 або довідку про абсолютні протипоказання відповідно до переліку медичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ від 16.09.2011 № 595. При цьому, позивачу повідомлено про відсторонення 08.11.2021 від роботи без збереження заробітної плати на підставі ст.. 46 КЗпП та статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» у разі ненадання необхідних документів.

08.11.2021 наказом директора Спеціалізованої школи I-III ступенів №53 з поглибленим вивченням німецької мови №180-к позивача було відсторонено від роботи з 08.11.2021 на час відсутності щеплення. Підстава: Повідомлення про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19 від 01.11.2021 № 3, тобто, з підстав з підстав нездійснення позивачем обов`язкового профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19.

Оскаржуваний наказ було винесено на підставі ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», Постанови КМУ від 09.12.2020 за №1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», Наказу МОЗ України від 04 жовтня 2021 року №2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням».

Не погоджуючись з підставами для відсторонення та наказом директора позивач письмово зазначила на примірнику наказу свої заперечення

Крім того судом встановлено, що наказом директора Спеціалізованої школи I-III ступенів №53 з поглибленим вивченням німецької мови від 11.03.2022 за №50-к позивача було допущено до роботи з 14.03.2022.

Наказом директора Спеціалізованої школи I-III ступенів №53 з поглибленим вивченням німецької мови від 06.10.2022 за №242-к позивачазвільнено з роботи з 06.10.2022 за власним бажанням на підставі ст. 38 КЗпП України.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23.11.2021 за №359/3373/16-ц неодноразово нагадувала, що незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові, оскільки суд згідно з принципом juranovitcuria («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно здійснити правову кваліфікацію спірних правовідносин.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 за №917/1739/17 та від 25.06.2019 за №924/1473/15 зроблено правовий висновок про те, що посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені в позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. У зв`язку із цим суд, з`ясувавши при розгляді справи, що позивач послався не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує в рішенні саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Так, суд враховуючи принцип juranovitcuria, застосовує до спірних правовідносин наступні норми закону.

Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується (ч. 1 ст. 43 Конституції України).

За змістом частини другої цієї статті держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом (частина четверта вказаної статті).

У пунктах «а», «б» ст. 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» встановлено обов`язки громадян у сфері охорони здоров`я, зокрема, піклуватись про своє здоров`я та здоров`я дітей, не шкодити здоров`ю інших громадян; у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення.

Відповідно до ч. 1 ст. 46 КЗпП України відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається в разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

До інших передбачених законодавством випадків належить, зокрема, відмова або ухилення від профілактичних щеплень працівників професій, виробництв та організацій, для яких таке щеплення є обов`язковим.

Відсторонення працівника від роботи слід розуміти як один із передбачених законодавством випадків призупинення трудових правовідносин, яке полягає в тимчасовому увільненні працівника від обов`язку виконувати роботу за укладеним трудовим договором і тимчасовому увільненні роботодавця від обов`язку забезпечувати працівника роботою або створювати умови для її виконання.

Тимчасове увільнення працівника від виконання його трудових обов`язків в порядку відсторонення від роботи на умовах та з підстав, встановлених законодавством, по суті не є дисциплінарним стягненням, а є особливим запобіжним заходом, який застосовується у виняткових випадках і має на меті запобігання негативним наслідкам.

Термін «законодавство» широко використовується у правовій системі, в основному в значенні сукупності законів та інших нормативно-правових актів, які регламентують ту чи іншу сферу суспільних відносин. Цей термін використовує і Конституція України (статті 9, 19, 118, пункт 12 розділу XV Перехідних положень Конституції України).

У законах залежно від важливості та специфіки суспільних відносин, що регулюються, цей термін вживається в різних значеннях: в одних маються на увазі лише закони; в інших в обсяг поняття «законодавство» включаються як закони та інші акти Верховної Ради України, так і акти Президента України, Кабінету Міністрів України, а в деяких випадках - також і нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади.

Конституційний Суд України у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 Кодексу законів про працю України (Рішення від 09.07.1998 № 12-рп/98) офіційно розтлумачив термін «законодавство». Конституційний Суд України дійшов висновку, що термін «законодавство», який вживається в частині третій статті 21 КЗпП України щодо визначення сфери застосування контракту як особливої форми трудового договору, потрібно розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України.

У рішенні № 10-р/2020 від 28.08.2020 у справі № 1-14/2020(230/20) Конституційний Суд України у справі за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень постанови Кабінету Міністрів України «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів», положень частин першої, третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», абзацу дев`ятого пункту 2 розділу II «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» наголосив: що обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом - актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України.

Відповідно до абз. 2 ч. 4 ст. 4 ЦК України, якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону.

Згідно з пунктами «б», «г» ст. 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» громадяни України зобов`язані у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; виконувати інші обов`язки, передбачені законодавством про охорону здоров`я.

Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб» визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» протиепідемічні заходи - це комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій.

Згідно зі ст. 11 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» організація та проведення медичних оглядів і обстежень, профілактичних щеплень, гігієнічного виховання та навчання громадян, інших заходів, передбачених санітарно-гігієнічними та санітарно-протиепідемічними правилами і нормами, у межах встановлених законом повноважень покладаються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров`я, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, а також на громадян.

Частиною 1 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» передбачено, що профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.

Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт.

Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (ч. 2 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).

У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями (ч. 3 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).

Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України.

Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань (ч. 4-6 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).

Згідно із Положенням про Міністерство охорони здоров`я України (далі - Положення про МОЗ), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25.03.2015 №267 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24.01.2020 №90), МОЗ є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, попередження та профілактики неінфекційних захворювань.

Накази МОЗ, видані в межах повноважень, передбачених законом, є обов`язковими до виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими держадміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності та громадянами (п. 8 вказаного Положення).

Наказом МОЗ від 04.10.2021 №2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням (далі - Перелік №2153). У первинній редакції до цього переліку ввійшли: працівники центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Оскільки під час відсторонення працівник тимчасово увільняється від виконання своїх трудових обов`язків та не може виконувати роботу, то за загальним правилом такому працівникові заробітна плата в період відсторонення не виплачується, якщо інше не встановлено законодавством.

Чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19.

Наказом МОЗ від 25.02.2022 №380, який набрав чинності 01.03.2022, зупинено дію наказу МОЗ № 2153 до завершення воєнного стану в Україні, який триває в Україні з 24 лютого 2022 року відповідно до Указу Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» з подальшими змінами.

Постановою КМУ від 20.10.2021 №1096 постанову КМУ №1236 було доповнено пунктом 41-6, відповідно до якого керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій доручено забезпечити: 1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153; 2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я; 3) взяття до відома, що: - на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»; - відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються; - строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Постановою Кабінету Міністрів України від 26.03.2022 №372 внесено зміни до постанови Кабінету Міністрів України № 1236, зокрема на період воєнного стану: фізичним особам і суб`єктам господарювання рекомендовано дотримуватися протиепідемічних заходів, спрямованих на запобігання поширенню COVID-19; фізичним особам рекомендовано забезпечити отримання повного курсу вакцинації від COVID-19 вакцинами, включеними ВООЗ до переліку дозволених для використання в надзвичайних ситуаціях; закладам охорони здоров`я забезпечити готовність до реагування на спалахи COVID-19 в умовах воєнного стану; пункт 41-6 постанови № 1236 було доповнено абзацом такого змісту: «Положення цього пункту не застосовуються на період воєнного стану».

Указане вище свідчить про те, що після набрання чинності цими нормативно-правовими актами і до завершення воєнного стану в Україні до працівників, які належать до Переліку №2153, не може бути застосовано відсторонення від роботи у зв`язку з відсутністю щеплення від COVID-19.

Відповідачем застосовано до позивача відсторонення від роботи до набрання чинності вказаними нормативно-правовими актами.

Питання відсторонення від роботи додатково регламентовано в Законі України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» та Інструкції про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності, затверджена наказом МОЗ від 14.04.1995 № 66 (далі - Інструкція № 66).

Підприємства, установи і організації зобов`язані усувати за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби від роботи, навчання, відвідування дошкільних закладів осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань, хворих на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби, або осіб, які були в контакті з такими хворими, з виплатою у встановленому порядку допомоги з соціального страхування, а також осіб, які ухиляються від обов`язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (абз. 6 ч. 1 ст. 7 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення»).

Відповідно до п. 2.3 Інструкції № 66 з урахуванням змін, внесених наказом МОЗ від 30.08.2011 №544, подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності - це письмовий організаційно-розпорядчий документ Державної санітарно-епідеміологічної служби України, який зобов`язує роботодавців у встановлений термін усунути від роботи або іншої діяльності зазначених у поданні осіб.

Згідно з підпунктом 1.2.5 пункту 1.2 Інструкції № 66 особами, які відмовляються або ухиляються від профілактичних щеплень, визнаються громадяни та неповнолітні діти, а також окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи, які необґрунтовано відмовились від профілактичного щеплення, передбаченого Календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року № 59, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1159/19897.

Відповідно до пункту 2.2 Інструкції № 66 право внесення подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності надано головному державному санітарному лікарю України, його заступникам, головним державним санітарним лікарям Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя та їх заступникам, головним державним санітарним лікарям водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізниць, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державної пенітенціарної служби України, Державного управління справами, Служби безпеки України та їх заступникам, іншим головним державним санітарним лікарям та їх заступникам, а також іншим посадовим особам Державної санітарно-епідеміологічної служби, що уповноважені на те керівниками відповідних служб.

Пунктом 2.5 Інструкції № 66 визначено, що подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складають у двох примірниках, один з яких направляється роботодавцю, що зобов`язаний забезпечити його виконання, а другий зберігається у посадової особи, яка внесла подання. Подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складається за формою згідно з додатком 1 до цієї Інструкції.

Згідно з пунктом 2.7 Інструкції № 66 термін, на який відсторонюється особа, залежить від епідеміологічних показань та встановлюється згідно з додатком № 2 до цієї Інструкції.

Вищезазначене узгоджується із правовою позицією Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14.12.2022 (справа № 130/3548/21) дійшла висновків, що нагальна необхідність ужиття державою у 2021 році заходів для захисту здоров`я населення (зокрема, для попередження поширення коронавірусу SARS-CoV-2, мінімізації ризиків ускладнень і смертності у хворих на COVID-19) не викликає сумнівів. Проте слід з`ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення позивача від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети.

Крім цього, суд зауважив, що в кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов`язкового щеплення працівника проти COVID-19, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, слід виходити не тільки з Переліку № 2153, але й оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести не вакцинований працівник.

Зокрема, слід враховувати і такі обставини, як: кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих); форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим; умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження; контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.

Медична допомога - діяльність професійно підготовлених медичних працівників, спрямована на профілактику, діагностику та лікування у зв`язку з хворобами, травмами, отруєннями і патологічними станами, а також у зв`язку з вагітністю та пологами (абз. 5 ч. 1 ст. 3 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» № 2801-XII) у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

За змістом п. б ч. 1 ст. 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» громадяни зобов`язані у передбачених законодавством випадках робити щеплення. Щодо окремих особливо небезпечних інфекційних захворювань можуть здійснюватися обов`язкові медичні огляди, профілактичні щеплення, лікувальні та карантинні заходи в порядку, встановленому законами України (ч. 2 ст. 30 цього Закону).

Медичне втручання (застосування методів діагностики, профілактики або лікування, пов`язаних із впливом на організм людини) допускається лише в тому разі, коли воно не може завдати шкоди здоров`ю пацієнта. Медичне втручання, пов`язане з ризиком для здоров`я пацієнта, допускається як виняток в умовах гострої потреби, коли можлива шкода від застосування методів діагностики, профілактики або лікування є меншою, ніж та, що очікується в разі відмови від втручання, а усунення небезпеки для здоров`я пацієнта іншими методами неможливе (ч. 1 та 2 ст. 42 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я»).

Статтею 284 ЦК України передбачено, що надання медичної допомоги фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років, провадиться за її згодою. Повнолітня дієздатна фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, має право відмовитися від лікування.

Статтею 43 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» визначено, що для застосування методів діагностики, профілактики та лікування необхідна згода інформованого відповідно до статті 39 цих Основ пацієнта.

Частиною 6 ст. 12 Закону № 1645-ІІІ також передбачено, що повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об`єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення; якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків.

Згідно із частиною сьомою цієї статті відомості про профілактичні щеплення, поствакцинальні ускладнення та про відмову від обов`язкових профілактичних щеплень підлягають статистичному обліку і вносяться до відповідних медичних документів. Медичні протипоказання, порядок проведення профілактичних щеплень та реєстрації поствакцинальних ускладнень установлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Аналізуючи викладене, слід дійти висновку, що для отримання профілактичного щеплення, в тому числі проти COVID-19, необхідна згода працівника, який отримав повну й об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього тощо. Роботодавець має довести до відома працівника наслідки для виконання трудових обов`язків відмови чи ухилення працівника від обов`язкового профілактичного щеплення, а лікар - надати об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього для здоров`я та можливі поствакцинальні ускладнення. Відмова поінформованого працівника від проведення обов`язкового профілактичного щеплення чи факт ухилення від останнього мають бути належно підтвердженими.

Відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом. Приписи законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника.

Поряд з цим, також слід з`ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення особи від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети.

За змістом Переліку №2153 обов`язковим профілактичним щепленням проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають усі працівники визначених цим документом органів, закладів, підприємств, установ, організацій у разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ від 16.09.2011 за № 595.

Отже, Перелік №2153 передбачав низку винятків, пов`язаних зі станом здоров`я конкретної людини, із загального правила про обов`язкову вакцинацію зазначених груп працівників незалежно від того, чи є в них об`єктивна необхідність контактувати на роботі з іншими людьми та з якою саме їх кількістю, тобто чи мають підвищений ризик інфікуватися коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяти його подальшому поширенню. Критеріїв вибору підприємств, установ та організацій для включення до Переліку № 2153 останній не містить.

Поряд з цим, Велика Палата Верховного Суду вказувала, що відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення її в такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав.

У кожному випадку слід перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема, оцінки об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, можливості організації дистанційної чи надомної роботи тощо.

У кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов`язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, слід виходити не тільки з Переліку №2153, але й оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, слід враховувати і такі обставини, як: кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих); форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим; умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження; контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.

Визначаючи об`єктивну необхідність щеплення працівника і перевіряючи законність його відсторонення від роботи для протидії зараженню COVID-19, необхідно з`ясовувати наявність наведених вище та інших факторів.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 14.12.2022 у справі № 130/3548/21 наголошувала на тому, що при розгляді подібних справ суди повинні враховувати, що суспільні інтереси превалюють над особистими, однак лише тоді, коли втручання у відповідні права особи має об`єктивні підстави (передбачене законом, переслідує легітимну мету, є нагально необхідним і пропорційним такій меті).

Як вже встановлено судом, 08.11.2021 відповідачем видано наказ №180-к, відповідно до якого ОСОБА_3 , вчителя фізичної культури, було відсторонено від роботи з підстав не надання підтверджуючого документу про вакцинацію від COVID-19 або медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданого закладом охорони здоров`я, до усунення причин, що зумовили відсторонення від роботи.

Підставами зазначено: ч. 2 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», ст. 46 КЗпП України, постанова КМУ «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої корона вірусом SARS-CoV-2» №1236, наказ МОЗ України «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» №2153.

Надаючи правову оцінку наказу про відсторонення позивача від роботи, суд бере до уваги, що перед винесенням наказу №180-к від 08.11.2021 директором Спеціалізованої школи I-III ступенів №53 з поглибленим вивченням німецької мови ОСОБА_3 не викликалася до пункту вакцинації і в присутності лікаря пункту вакцинації не складався акт про відмову чи ухилення останньої від проходження вакцинації.

У матеріалах справи відсутні докази факту відмови поінформованого працівника (позивача) від проведення обов`язкового профілактичного щеплення чи факту ухилення від останнього. Жодних доказів про надання лікарем особисто ОСОБА_3 об`єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від нього для здоров`я та можливі поствакцинальні ускладнення матеріали справи не містять.

Окрім того, відсутнє відповідне письмове підтвердження відмови позивача, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідченого акту, складеного в присутності свідків, матеріали справи не містять. Також відсутні й відомості щодо статистичного обліку відмови ОСОБА_3 від обов`язкових профілактичних щеплень, що були б внесені до відповідних медичних документів.

Отже, відсторонення ОСОБА_3 від роботи було неправомірним.

Таким чином, виходячи із наведених норм національного законодавства, актів міжнародного права наявні правові підстави для висновку, що право працівника на працю домінує над вакцинацією, і підстави для відсторонення позивача від роботи в розумінні статті 46 КЗпП України відсутні, відтак позовні вимоги про визнання протиправним та скасування оспорюваного наказу є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

В даному випадку, суд враховує також і ту обставину, що згідно наказу директора Спеціалізованої школи I-III ступенів №53 з поглибленим вивченням німецької мови позивача було допущено до роботи з 14.03.2022 та, починаючи із вказаного періоду вона вважається такою, що приступила до виконання посадових обов`язків, а також те, що з 06.10.2022 ОСОБА_3 звільнена з посади вчителя фізичної культури за власним бажанням, підстави для задоволення вимоги про допуск позивача до роботи (до виконання трудових обов`язків) наразі відсутні.

Щодо вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу слід зазначити наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата - це винагорода, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу, тобто заробітна плата виплачується саме за виконану роботу.

Оскільки під час відсторонення працівник тимчасово увільняється від виконання своїх трудових обов`язків та не може виконувати роботу, то такому працівникові заробітна плата в період відсторонення не виплачується, якщо інше не встановлено законодавством.

Чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. Водночас колективним та/або трудовим договором, рішенням роботодавця може бути передбачено інші умови.

У зв`язку із цим у кожному конкретному випадку при вирішенні питання про нарахування сум за час правомірного відсторонення працівника від роботи слід виходити, насамперед, із норм КЗпП України, умов колективного договору, який діє на підприємстві, де працює відсторонений працівник, та укладеного з останнім трудового договору.

У разі, якщо таке відсторонення не було правомірним, роботодавець зобов`язаний здійснити працівникові визначені законодавством виплати.

Згідно роз`яснень, викладених у п. 32 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв`язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи - невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку, він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи із заробітку за останні два календарні місяці роботи.

У п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» від 24.12.1999 №13 зазначено, що якщо буде встановлено, що на порушення статті 46 КЗпП України роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, суд має задовольнити позов останнього про стягнення у зв`язку з цим середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу (ст. 235 КЗпП України).

За змістом ч. 2 ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

Також, відповідно до Постанови КМУ від 08.02.1995 за №100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» вона застосовується, серед іншого, у випадках вимушеного прогулу.

Згідно п. 2 вказаної постанови середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Згідно п. 8 вказаної постанови нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Судом під час розгляду справи встановлено, що позивача допущено до роботи з 14.03.2022, при цьому, суд прийшов до висновку, що позивач з 08.11.2021 була позбавлена можливості працювати з підстав її незаконного відсторонення від роботи та відповідно отримувати заробітну плату.

Згідно довідки про доходи, виданої Управлінням освіти Шевченківської РДА від 04.10.2022 за №381, середньоденна заробітна плата позивача, з врахуванням нарахованої заробітної плати за вересень 2021 - 30710,17 грн за 22 робочі дні та жовтень 2021 - 26672,04 грн за 20 робочих днів, - становить 1366,24 грн в день.

Отже, сума загального середнього заробітку, яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача за час вимушеного прогулу в період з 08.11.2021 по 14.03.2022складає118862,88 грн (1366,24 грн х 87 днів).

Жодного належного, допустимого та достатнього доказу на спростування встановлених обставин суду першої інстанції відповідачем надано не було.

Ураховуючи, що судом було встановлено неправомірність відсторонення ОСОБА_3 від роботи, суд дійшов висновку, що її роботодавець Спеціалізована школа I-III ступенів №53 з поглибленим вивченням німецької мови зобов`язана здійснити працівникові визначені законодавством виплати - середній заробіток за час вимушеного прогулу з часу його відсторонення у розмірі 118862,88 грн.

Щодо вимоги про відшкодування завданої позивачу моральної шкоди слід відзначити наступне.

Позивач вказує, що внаслідок незаконного відсторонення йому було спричинено моральну шкоду, яка виразилась в емоційних та душевних стражданнях, хвилюваннях, яких вона зазнала у зв`язку із незаконними діями відповідача. Моральні страждання позивача, за його поясненнями, проявляються у щоденних думках та спогадах про наслідки психотравмуючої події, страху можливого повторення подій, негативних переживаннях.

Відповідно до ч. 1 ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка завдала, за наявності її вини.

За змістом ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Моральна шкода відшкодовується незалежно від матеріальної шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування. А згідно з ч. 3 цієї статті розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також із врахуванням інших обставин, які мають істотне значення.

Відповідно до п. 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати у моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні нормальних життєвих зв`язків, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Суд визнає, що перераховані в позові обставини заподіяли позивачу моральні страждання та змінили уклад життя, завдали психологічних переживань, відповідальність за яку покладається судом на відповідача, та визначає розмір моральної шкоди, який підлягає стягненню на користь позивача в розмірі 25000,00 грн.

Інші наявні в матеріалах справи докази висновків суду не спростовують.

За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес у один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.

За змістом статей 12, 13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Нормами ст. 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Відповідно положень ст.ст. 77-79 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Частиною 1 ст. 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

При цьому, Верховний Суд 23.10.2019 прийняв постанову у справі № 917/1307/18, якою розтлумачив сутність принципу змагальності та неможливість застосування учасником справи концепції «негативного доказу» для обґрунтування власної позиції. Так, Верховний Суд зазначив, що принцип змагальності полягає в обов`язку кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження або заперечення власних вимог у спорі. Мається на увазі, що позивач стверджує про існування певної обставини та подає відповідні докази, а відповідач може спростувати цю обставину, подавши власні докази, які вважає більш переконливими. В свою чергу суд, дослідивши надані сторонами докази, та з урахуванням переваги однієї позиції над іншою виносить власне рішення. При цьому, сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що їх позиція є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу втрачає сенс уся концепція принципу змагальності.

Частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Обґрунтовуючи судове рішення, суд приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини, зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п.2958, згідно з яким Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню шляхом визнання протиправним і скасування наказу директора Спеціалізованої школи I-III ступенів №53 з поглибленим вивченням німецької мови №180-к від 08.11.2021 про відсторонення від роботи ОСОБА_3 , стягнення з відповідача на користь ОСОБА_3 середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу у розмірі 118862,88 грн та моральної шкоди у сумі 25000,00 грн.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 12, 13, 76-81, 89, 141, 258, 263, 265, 352-354, 430 ЦПК України, суд -

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_3 до Спеціалізованої школи I-III ступенів №53 з поглибленим вивченням німецької мови, 3-і особи: Департамент освіти та науки виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Шевченківська районна у місті Києві державна адміністрація про визнанням незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, стягнення заробітної плати та моральної коди, зобов`язання вчинити діїзадовольнити частково.

Визнати незаконним та скасувати наказ директора Спеціалізованої школи I-III ступенів №53 з поглибленим вивченням німецької мови(код ЄДРПОУ: 22881461, адреса: 01030, м. Київ, вул. Богдана Хмельницького, 16/18) №180-к про відсторонення від роботи.

Стягнути зі Спеціалізованої школи I-III ступенів №53 з поглибленим вивченням німецької мови(код ЄДРПОУ: 22881461, адреса місцезнаходження: 01030, м. Київ, вул. Богдана Хмельницького, 16/18) на користь ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 ) середній заробіток за період відсторонення від роботи з 08.11.2021 по 11.03.2022 включно в сумі 118862 (сто вісімнадцять тисяч вісімсот шістдесят два) грн 88 коп., у відшкодування моральної шкоди 25000 (двадцять п`ять тисяч) грн, судовий збір в сумі 3178 (три тисячі сто сімдесят вісім) грн.

В іншій частині позову відмовити.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційногосуду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Н.В. Сіромашенко