Постанова

від 06.11.2023 по справі 127/34633/21

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 листопада 2023 року

м. Київ

справа № 127/34633/21

провадження № 61-5535св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 ,

відповідачі: директор Вінницької обласної станції юних натуралістів ОСОБА_2, Вінницька обласна станція юних натуралістів,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Вінницького апеляційного суду від 16 березня 2023 рокуу складі колегії суддів: Шемети Т. М., Берегового О. Ю., Панасюка О. С.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до директора Вінницької обласної станції юних натуралістів ОСОБА_2 та Вінницької обласної станції юних натуралістів про визнання протиправним та скасування наказу про відсторонення, поновлення доступу до роботи, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позовна заява обґрунтована тим, що ОСОБА_1 з 16 серпня 1999 року і до відсторонення працювала на посаді керівника гуртків відділу сільського господарства у Вінницькій обласній станції юних натуралістів.

07 грудня 2021 року наказом директора Вінницької обласної станції юних натуралістів ОСОБА_2 № 194-ОСд ОСОБА_1 відсторонено від роботи на час відсутності щеплення проти COVID-19 або довідки про абсолютні протипоказання до профілактичних щеплень.

ОСОБА_1 вважає такий наказ протиправним, оскільки не було фактичних та правових підстав для відсторонення, адже стаття 46 Кодексу законів про праці України (далі - КЗпП) містить вичерпний перелік підстав для відсторонення, відсутні також підстави для відсторонення, передбачені в статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», щеплення від COVID-19 не входить до обов`язкових профілактичних щеплень, не було подання про відсторонення посадової особи державної санітарно-епідеміологічної служби. Також зазначає, що відсутній закріплений в законі порядок відсторонення через не здійснення щеплення від COVID-19, а постанова Кабінету Міністрів України не може собою підміняти закон. Відсторонення позивачки є втручанням в її право на життя та працю, дискримінацією за ознакою щеплення. Оскільки відсторонення було незаконним, то вона має право на стягнення середнього заробітку за період відсторонення.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 03 червня 2022 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково: визнано протиправним та скасовано наказ директора Вінницької обласної станції юних натуралістів ОСОБА_2 від 07 грудня 2021 року № 194-ОСд про відсторонення від роботи ОСОБА_1 ; стягнуто з Вінницької обласної станції юних натуралістів на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час відсторонення, починаючи з 07 грудня 2021 року до 01 березня 2022 року в розмірі 23 788,80 грн та у цій частині допущено до негайного виконання. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 03 червня 2022 року позовні вимоги в частині зобов`язання Вінницької обласної станції юних натуралістів поновити на роботі ОСОБА_1 шляхом допуску її до роботи на посаді керівника гуртків відділу сільського господарства у Вінницькій обласній станції юних натуралістів та в частині допуску негайного виконання рішення в частині поновлення на роботі залишено без розгляду.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відсторонення працівників у разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень від інфекційних хвороб, до яких Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб», Законом України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» та календаря профілактичних щеплень в Україні, затверджених наказом Міністерства охорони здоров`я України (далі - МОЗ України) від 16 вересня 2011 року № 595 (у редакції наказу МОЗ України 11 серпня 2014 року № 551), віднесено дифтерію, коклюш, кір, поліомієліт, правець, туберкульоз, відбувається тільки у порядку, встановленому законом, а не підзаконним актом чи наказом керівника міністерства, підприємства чи організації тощо.

Суд першої інстанції виходив з того, що обов`язковим профілактичним щепленням для запобігання поширенню інших інфекційних захворювань підлягають окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи. У разі необґрунтованої відмови від щеплення за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби вони до роботи не допускаються.

Отже, суд першої інстанції зауважив, що в правовому аспекті цієї норми закріплено та обумовлено процедуру відсторонення працівника від роботи, відповідно до якої виникнення права у роботодавця на відсторонення працівника від роботи відбувається тільки за наявності необґрунтованої відмови особи за поданням відповідної, тобто уповноваженої посадової особи державної санітарно-епідеміологічної служби. Тож в разі надання працівником обґрунтованої відмови, відсутні підстави у посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби для подання, а у роботодавця права на відсторонення працівника від роботи.

Також суд першої інстанції зауважив, що оскаржуваний наказ приймався на виконання незаконних нормативних актів Кабінету Міністрів України та МОЗ України, що підтверджує його незаконність.

Додатковим рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 20 червня 2022 року заяву ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення задоволено частково. Стягнуто з Вінницької обласної станції юних натуралістів на користь ОСОБА_1 на відшкодування витрат на професійну правничу допомогу 5 000,00 грн. В частині інших вимог відмовлено.

Додаткове рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, понесені позивачем, підлягають стягненню. Суд першої інстанції виходив з того, що заявлена позивачем сума витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 5 000,00 грн є співмірною з огляду на розумну необхідність витрат для цієї справи.

Постановою Вінницького апеляційного суду від 16 березня 2023 року апеляційну скаргу Вінницької обласної станції юних натуралістів, подану її директором ОСОБА_2 , задоволено. Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 03 червня 2022 року в частині задоволення позову ОСОБА_1 до директора Вінницької обласної станції юних натуралістів ОСОБА_2. скасовано із закриттям провадження в цій частині. Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 03 червня 2022 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання протиправним та скасування наказу про відсторонення, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та в частині розподілу судових витрат та додаткове рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 20 червня 2022 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову. В іншій частині рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 03 червня 2022 року залишено без змін. Судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги, понесені Вінницькою обласною станцією юних натуралістів в особі директора ОСОБА_2 , в розмірі 4 086,00 грн компенсовано за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Приймаючи зазначену постанову, апеляційний суд виходив із того, що директор Вінницької обласної станції юних натуралістів ОСОБА_2 діяла у межах своїх повноважень і відповідно до вимог статті 46 КЗпП, частини 2 статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», Наказу МОЗ України від 01 листопада 2021 № 2393, пункту 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 правомірно видала наказ про тимчасове відсторонення ОСОБА_1 від роботи без збереження заробітної плати з 07 грудня 2021 року до проходження нею вакцинації від COVID-19. Наказ № 194-ОСд про відсторонення від роботи є законним та відповідає «нагальній суспільній необхідності», є пропорційним цій меті, а позивачка не довела, що таке відсторонення було свавільним та безпідставним.

Апеляційний суд звернув увагу на те, що відсторонення від роботи має наслідком втрату заробітної плати, однак це було прямим наслідком свідомого рішення позивача відмовитися від виконання обов`язку, метою якого є захист здоров`я не лише її, але й малолітніх та неповнолітніх дітей, з якими вона контактує в силу свого місця роботи.

Апеляційний суд вказав, що у спірних правовідносинах суд не вбачає порушення права позивача на працю, визначеного статті 43 Конституції України, оскільки за позивачем зберігається робоче місце, трудовий договір не припинений. Обмеження позивача було правомірним та відповідало пріоритету забезпечення безпеки життя і здоров`я людей.

Апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції зробив помилковий висновок про можливість розгляду позовних вимог ОСОБА_1 до директора Вінницької обласної станції юних натуралістів, оскільки директор Вінницької обласної станції юних натуралістів ОСОБА_2. не може бути відповідачем у цій справі, як фізична особа, наділена процесуальною дієздатністю, оскільки є посадовою особою Вінницької обласної станції юних натуралістів, тобто юридичної особи, від імені якої вона діяла у відносинах з позивачем. Спір у позивачки виник саме з Вінницькою обласною станцією юних натуралістів, яка є юридичною особою, самостійним суб`єктом у цивільних правовідносинах, то саме вона має відповідати за цим позовом. За таких обставин провадження у справі в частині позовних вимог до директора Вінницької обласної станції юних натуралістів ОСОБА_2 підлягає закриттю на підставі пункту 1 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи

У квітні 2023 року ОСОБА_1 в інтересах якої діє адвокат Кравець Р. Ю. звернувся засобами поштового зв`язку до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Вінницького апеляційного суду від 16 березня 2023 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване судове рішення скасувати та залишити в силі рішення та додаткове рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга містить клопотання про розгляд прави за участю сторін.

Як на підставу касаційного оскарження представник заявника посилається на неврахуванням судом правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 та постановах Верховного Суду від 01 березня 2023 року у справах № 613/1947/21, № 565/1559/21, № 607/20853/21, № 279/6558/21, № 295/17426/21, № 688/51/22, № 464/9030/21 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Також заявник посилається на порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункти 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд:

- не врахував, що відповідачем були впроваджені додаткові обмежувальні заходи в навчальному закладі, які вказували на можливість зменшення соціальних контактів позивачки з дітьми, а також запровадження дистанційної форми праці, на підтвердження чого позивачкою було надано суду відповідні докази;

- застосував приписи законодавства таким чином, що призвело до незаконного та непропорційного втручання у право на приватне життя та порушення її прав на працю, оскільки не було нагально необхідним і пропорційним легітимній меті втручання в це право;

- застосував такі підзаконні нормативно - правові акти, як Наказ МОЗ України від 01 листопада 2021 року № 2393 та постанову Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236, які суперечать вимогам Конституції та законам України;

- не керувався принципом верховенства права та не застосував механізм, передбачений частиною шостою статті 10 ЦПК України, відповідно до якого у разі, якщо закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії;

- проігнорував те, що судом не встановлено факту відмови чи ухилення позивачки від щеплення, саме після її повного та об`єктивного інформування про щеплення, наслідки такого щеплення для здоров`я та про наслідки відмови, що свідчить про невиправдане втручання в права людини та протиправність відсторонення;

- не врахував, що неналежна якість закону або відсутність закону не може бути належним та достатнім виправданням у втручання права людини, адже це недоліки в належному урядуванні з боку держави, які не можуть усуватися за рахунок прав людини;

- не звернув увагу на те, що щеплення проти хвороби «COVID-19» не передбачено ні Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб», ні Календарем профілактичних щеплень в Україні;

- неправильно застосував положення статті 12 вказаного Закону, які передбачають, що відсторонення від роботи має відбуватися у порядку, встановленому законом, оскільки постанова Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 не є законом і не може його підмінювати.

- не врахував право позивачки на таємницю про стан її здоров`я, що включає в себе і заборону вимагати будь-які документи, що стосуються здоров`я.

У травні 2023 року від Вінницької обласної станції юних натуралістів до Верховного Суду засобами поштового зв`язку надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якій, посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги, заявник просить залишити її без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Межі касаційного перегляду

Відповідно до частини першої статті 400 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Оскільки касаційна скарга ОСОБА_1 не містить доводів щодо оскарження постанови Вінницького апеляційного суду від 16 березня 2023 року в частині розгляду позовних вимог до директора Вінницької обласної станції юних натуралістів ОСОБА_2 , то таке судове рішення у вказаній частині не перевіряється.

Отже, постанова Вінницького апеляційного суду від 16 березня 2023 року переглядається Верховним Судом лише в частині розгляду позовних вимог ОСОБА_1 до Вінницької обласної станції юних натуралістів.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 18 квітня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Вінницького апеляційного суду від 16 березня 2023 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 27 квітня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано із Вінницького міського суду Вінницької області матеріали справи № 127/34633/21; надано учасникам справи строк для подання відзиву.

У травні 2023 року матеріали справи № 127/34633/21 надійшли до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

За змістом частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Фактичні обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 16 серпня 1999 року ОСОБА_1 прийнята на посаду керівника гуртків відділу сільського господарства, що підтверджується копією трудової книжки.

05 листопада 2021 року наказом № 238 ОСОБА_1 повідомлено, що з 08 листопада 2021 року на період дії карантину, встановленого Постановою Кабінету Міністрів України, щеплення проти СОVID-19 є обов`язковим для працівників Вінницької обласної станції юних натуралістів, зобов`язано ОСОБА_1 у строк до 08 листопада 2021 року надати документ, який підтверджує наявність щеплення або довідку про абсолютні протипоказання до щеплення. Попереджено про недопущення до роботи у випадку не надання вказаних документів без збереження заробітної плати. З наказом позивачка ознайомлена під підпис.

Наказом від 07 грудня 2021 року № 194-ОСд ОСОБА_1 відсторонено від роботи на час відсутності щеплення проти СОVID-19 або довідки про абсолютні протипоказання до щеплення. З наказом позивачка ознайомлена під підпис.

Наказом від 28 лютого 2022 року № 10-ОСд зупинено дію наказу від 07 грудня 2021 року № 194-ОСд та допущено ОСОБА_1 до виконання обов`язків керівника гуртків з 01 березня 2022 року до закінчення воєнного стану.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та їх правове обґрунтування

Щодо проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 відповідно до закону

Частиною шостою статті 12 Закону України від 06 квітня 2000 року № 1645-ІІІ «Про захист населення від інфекційних хвороб» (далі - Закон № 1645-ІІІ) передбачено, що повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об`єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення; якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків.

Згідно із частиною сьомою цієї статті відомості про профілактичні щеплення, поствакцинальні ускладнення та про відмову від обов`язкових профілактичних щеплень підлягають статистичному обліку і вносяться до відповідних медичних документів. Медичні протипоказання, порядок проведення профілактичних щеплень та реєстрації поствакцинальних ускладнень установлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Системний аналіз норм права дає підстави для висновку, що для отримання профілактичного щеплення, в тому числі проти COVID-19, необхідна згода працівника, який отримав повну й об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього тощо. Роботодавець має довести до відома працівника наслідки для виконання трудових обов`язків відмови чи ухилення працівника від обов`язкового профілактичного щеплення, а лікар - надати об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього для здоров`я та можливі поствакцинальні ускладнення.

Відмова поінформованого працівника від проведення обов`язкового профілактичного щеплення чи факт ухилення від останнього мають бути належно підтвердженими (див.: пункт 10 постанови Великої Палати Верховного Суду

від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21).

Щодо відсторонення від роботи працівниці, яка не пройшла обов`язкового профілактичного щеплення від COVID-19, на підставі закону

Частиною першою статті 46 КЗпП України передбачено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі:

- появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння;

- відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу

і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони;

- в інших випадках, передбачених законодавством.

Згідно з пунктами «б», «г» статті 10 Закону України від 19 листопада 1992 року № 2801-XII «Основи законодавства України про охорону здоров`я» громадяни України зобов`язані у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; виконувати інші обов`язки, передбачені законодавством про охорону здоров`я.

Закон № 1645-ІІІ визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб

у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

За статтею 1 Закону № 1645-ІІІ протиепідемічні заходи - це комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій.

Стаття 11 цього Закону визначає, що організація та проведення медичних оглядів

і обстежень, профілактичних щеплень, гігієнічного виховання та навчання громадян, інших заходів, передбачених санітарно-гігієнічними та санітарно-протиепідемічними правилами і нормами, у межах встановлених законом повноважень покладаються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров`я, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, а також на громадян.

Частиною першою статті 12 Закону № 1645-ІІІ передбачено, що профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу

є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.

Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт (речення перше та друге частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (речення третє

частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями (частина третя статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони

і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України (частина четверта статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань (речення перше

частини шостої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Згідно із Положенням про МОЗ України (далі - Положення про МОЗ України), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90), МОЗ Україниє головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії ВІЛ?інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, попередження та профілактики неінфекційних захворювань.

Накази МОЗ України, видані в межах повноважень, передбачених законом,

є обов`язковими до виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими держадміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності та громадянами (пункт 8 зазначеного Положення).

Наказом МОЗ України від 04 жовтня 2021 року № 2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням (далі - Перелік № 2153). У первинній редакції до цього Переліку увійшли: працівники центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 доповнено постанову Кабінету Міністрів України № 1236 новим пунктом 41-6, відповідно до якого керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій доручено забезпечити:

1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153;

2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я;

3) взяття до відома, що:

- на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України,

частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»;

- відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;

- строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Питання відсторонення від роботи додатково регламентовано в Законі № 4004-XII та Інструкції № 66.

Відповідно до пункту 2.3 Інструкції № 66 з урахуванням змін, внесених наказом МОЗ України від 30 серпня 2011 року № 544, подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності - це письмовий організаційно-розпорядчий документ Державної санітарно-епідеміологічної служби України, який зобов`язує роботодавців у встановлений термін усунути від роботи або іншої діяльності зазначених у поданні осіб.

Згідно з підпунктом 1.2.5 пункту 1.2 Інструкції № 66 особами, які відмовляються або ухиляються від профілактичних щеплень, визнаються громадяни та неповнолітні діти, а також окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи, які необґрунтовано відмовились від профілактичного щеплення, передбаченого Календарем профілактичних щеплень

в Україні, затвердженим наказом МОЗ Українивід 16 вересня 2011 року № 59, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за

№ 1159/19897.

Відповідно до пункту 2.2 Інструкції № 66 право внесення подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності надано головному державному санітарному лікарю України, його заступникам, головним державним санітарним лікарям Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя та їх заступникам, головним державним санітарним лікарям водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізниць, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державної пенітенціарної служби України, Державного управління справами, Служби безпеки України та їх заступникам, іншим головним державним санітарним лікарям та їх заступникам, а також іншим посадовим особам Державної санітарно-епідеміологічної служби, що уповноважені на те керівниками відповідних служб.

Пунктом 2.5 Інструкції № 66 визначено, що подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складають у двох примірниках, один з яких направляється роботодавцю, що зобов`язаний забезпечити його виконання, а другий зберігається у посадової особи, яка внесла подання. Подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складається за формою згідно з додатком 1 до цієї Інструкції.

Згідно з пунктом 2.7 Інструкції № 66 термін, на який відсторонюється особа, залежить від епідеміологічних показань та встановлюється згідно з додатком № 2 до цієї Інструкції.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 грудня 20222 року справі

№ 130/3548/21 наголосила на тому, що положення абзацу шостого частини першої статті 7 Закону № 4004-XII та Інструкції № 66 не охоплюють порядок відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою чи ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень для запобігання захворюванню на COVID-19. Обов`язки роботодавців щодо забезпечення епідеміологічного благополуччя населення визначені не тільки Законом № 4004-XII. Постановою Кабінету Міністрів України

від 20 жовтня 2021 року № 1096 передбачено, що відсторонення працівників

в межах відповідних заходів боротьби з пандемією COVID-19 керівник підприємства, установи, організації проводить відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ і частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу».

Отже, відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом. Приписи законів України

з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника (див.: пункт 11 постанови Великої Палати Верховного Суду

від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21).

Щодо законності ненарахування працівниці заробітної плати впродовж строку відсторонення від роботи

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата - це винагорода, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу, тобто заробітна плата виплачується саме за виконану роботу.

Оскільки під час відсторонення працівник тимчасово увільняється від виконання своїх трудових обов`язків та не може виконувати роботу, то такому працівникові заробітна плата в період відсторонення не виплачується, якщо інше не встановлено законодавством.

Чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. Водночас колективним та/або трудовим договором, рішенням роботодавця може бути передбачено інші умови.

У зв`язку із викладеним, у кожному конкретному випадку при вирішенні питання про нарахування сум за час правомірного відсторонення працівника від роботи слід виходити, насамперед, із норм КЗпП України, умов колективного договору, який діє на підприємстві, де працює відсторонений працівник, та укладеного

з останньою трудового договору. У разі, якщо таке відсторонення не було правомірним, роботодавець зобов`язаний здійснити працівникові визначені законодавством виплати (див.: пункт 12 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21).

Чи переслідувало втручання у право позивачки на повагу до її приватного життя легітимну мету, що випливає зі змісту пункту 2 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод

Наказом МОЗ України від 25 лютого 2020 року № 521 внесено зміни до Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб, затвердженого наказом МОЗ України від 19 липня 1995 року № 133, доповнено розділ «Особливо небезпечні інфекційні хвороби» пунктом 39, де зазначено COVID-19.

11 березня 2020 року у зв`язку з масштабами поширення SARS-CoV-2 ВООЗ офіційно визнала пандемію COVID-19.

Постановою від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (далі - Постанова № 211) Кабінет Міністрів України

у межах усієї території України встановив карантин на період із 12 березня

до 03 квітня 2020 року, заборонивши: відвідування закладів освіти її здобувачами; проведення всіх масових заходів, у яких бере участь понад 200 осіб, крім заходів, необхідних для забезпечення роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Спортивні заходи дозволялося проводити без участі глядачів (уболівальників).

Постановою Кабінету Міністрів України від 16 березня 2020 року № 215 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня

2020 року № 211» назву і текст Постанови № 211 викладено у новій редакції.

У подальшому, з огляду на незадовільну ситуацію з поширюваністю коронавірусної інфекції постановами Кабінету Міністрів України від 20 травня 2020 року № 392,

від 22 липня 2020 року № 641, від 09 грудня 2020 року № 1236, від 17 лютого

2021 року № 104, від 21 квітня 2021 року № 405, від 16 квітня 2021 року № 611,

від 11 серпня 2021 року № 855, від 22 вересня 2021 року № 981, від 15 грудня

2021 року № 1336, від 23 лютого 2022 року № 229, від 27 травня 2022 року № 630, від 19 серпня 2022 року № 928, від 23 грудня 2022 року № 1423, від 25 квітня

2023 року № 383 карантин неодноразово продовжувався (останнього разу - до

30 червня 2023 року). Наведені постанови встановлювали низку карантинних заходів та обмежень, суворість яких визначалася з огляду на епідемічну ситуацію

в державі та її окремих регіонах.

24 грудня 2020 року МОЗ України видало наказ № 3018, яким затвердило «Дорожню карту з впровадження вакцини від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, і проведення масової вакцинації у відповідь на пандемію COVID-19 в Україні у 2021-2022 роках» (далі - Дорожня карта).

Дорожня карта передбачала, що імунізація населення безпечною та ефективною вакциною проти коронавірусної хвороби COVID-19 є найважливішим компонентом стратегії Уряду України в подоланні гострої фази пандемії коронавірусної хвороби COVID-19. Загальною метою здійснення масової вакцинації населення стало припинення поширення коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні.

Дорожня карта в первинній її редакції передбачала, що вакцинація від коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні буде добровільною для всіх груп населення та професійних груп, проте наказом МОЗ України від 27 жовтня 2021 року № 2362 абзац про добровільність цієї вакцинації було виключено.

Поширення коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні зумовлювало нагальну потребу вжиття державою певних обмежувальних заходів, пов`язаних, зокрема, із втручанням у право на повагу до приватного життя для захисту здоров`я населення від хвороби, яка може становити серйозну небезпеку, а саме: для запобігання подальшому її поширенню, попередження важких ускладнень у хворих на COVID-19, мінімізації серед них кількості летальних випадків. Така мета відповідно до пункту 2 статті 8 Конвенції є легітимною. Встановивши обов`язковість щеплення проти COVID-19 для окремих категорій працівників як умову продовження виконання ними трудових обов`язків, держава намагалася досягнути цієї мети (див.: пункт 13 постанови Великої Палати Верховного Суду

від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21).

Щодо пропорційності втручання у приватне життя

За відсутності індивідуалізуючих ознак конкретного спору, відповідно до

пункту 14.9 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року

у справі № 130/3548/21, розглядаючи цю категорію справ, суд повинен оцінювати виключно питання пропорційності описаного втручання у приватне життя позивачки.

Критерії оцінки пропорційності Велика Палата Верховного Суду сформулювала

у пункті 14.9 постанови від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21. Зокрема, потрібно враховувати такі обставини:

- кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих);

- форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим;

- умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження;

- контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням».

Застосовуючи наведені критерії оцінки пропорційності втручання у приватне життя позивачки, Верховний Суд враховує, що у справі, яка переглядається, встановлено, що позивачка працюєу Вінницькій обласній станції юних натуралістів на посаді керівника гуртків відділу сільського господарства, тобто є працівником закладу позашкільної освіти і під час виконання професійних обов`язків знаходиться у безпосередньому контакті учнями, а отже належить до працівників, які підлягають обов`язковому профілактичному щепленню від COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Наказом від 07 грудня 2021 року № 194-ОСд ОСОБА_1 відсторонено від роботи на час відсутності щеплення проти СОVID-19 або довідки про абсолютні протипоказання до щеплення. З наказом позивачка ознайомлена під підпис.

Наказ про відсторонення позивачки від роботи видано на підставі статті 46 КЗпП України, статті 12 Закону № 1645-ІІІ, пункту 41-6 Постанови № 1236, наказу МОЗ України № 2153.

Держава зобов`язана здійснити ефективні заходи - зокрема, правове регулювання та відповідну адміністративну практику - з метою захисту людини і суспільства від серйозних загроз, пов`язаних із поширенням на території України COVID-19. Через поширення хвороби під загрозою опинилося життя і здоров`я людей, фундаментальні конституційні цінності.

Під час протидії пандемії право на життя і право на охорону здоров`я є найбільш тісно пов`язаними. Відповідно до частини першої статті 27 Конституції України кожна людина має невід`ємне право на життя. Згідно з частиною першою статті 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров`я, медичну допомогу та медичне страхування. Зв`язок між цими конституційними правами полягає в тому, що недостатні, несвоєчасні та неефективні заходи держави у сфері охорони здоров`я в умовах пандемії можуть означати безпосереднє посягання на право кожної людини на життя.

Аналізуючи зазначені вимоги законодавства та враховуючи, що ОСОБА_1 як керівник гуртків відділу сільського господарства Вінницької обласної станції юних натуралістів контактує з учнями, що підвищує ризик інфікування коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяння його подальшому поширенню, а іншу форму організації роботи (зокрема дистанційну або надомну) відповідач організувати позивачці не може, тому директором Вінницької обласної станції юних натуралістів ОСОБА_2 правомірно прийнято рішення про тимчасове відсторонення позивачки від роботи.

З огляду на те, що за позивачкою на період відсторонення зберігається робоче місце, трудовий договір не припинений, нарахування заробітної плати відновляється одразу після усунення позивачкою причин, що зумовили її відсторонення від роботи та після її допуску до роботи, отже, Верховний Суд не встановив порушення права позивачки на працю, передбачене у статті 43 Конституції України.

У постанові від 29 січня 2021 року у справі № 922/51/20 Верховний Суд наголосив на необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню так, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Стандарт доказування «вірогідність доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Отже, на суд покладено обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Застосовуючи стандарт переваги більш вагомих доказів, суд апеляційної інстанції зробив обґрунтований та цілком очевидний висновок, що принцип пропорційності втручання у право позивачки на повагу до її приватного життя не було порушено в результаті відсторонення її від роботи у зв`язку з непроходженням обов`язкового профілактичного щеплення від COVID-19 до моменту, коли буде усунуто причини такого відсторонення.

За обставинами справи, що переглядається, загроза створення небезпеки оточуючим діями позивачки (її бездіяльністю) переважає над метою обмеження втручання у право на повагу до її приватного життя.

Тож позивачка мала розуміти, що не отримавши щеплення проти COVID-19 вона наражала на небезпеку не лише себе, а й створювала загрозу для життя та здоров`я учнів та працівників закладу.

У цій справі позивачкою не доведено, а судом не встановлено обставин, які

б давали підстави для висновку, що тимчасове відсторонення позивачки від роботи становило непропорційне втручання у її приватне життя.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Отже, суд апеляційної інстанції, врахувавши вищевказані норми права, встановивши обставини справи, від яких залежить її правильне вирішення, дійшов обґрунтованого висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 задоволенню не підлягають, з огляду на таке.

Обов`язковість щеплень є втручанням у право особи на повагу до приватного життя, яке гарантоване статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, але таке втручання є виправданим з огляду на потребу охорони громадського здоров`я інших осіб, для попередження поширення серед населення захворювання, яке належить до особливо небезпечної інфекційної хвороби, тому право позивача на працю тимчасово обмежене з огляду на суспільні інтереси, оскільки позивачка не вакцинувалася проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, що є обов`язковим, та не надала медичну довідку належної форми про абсолютні протипоказання для вакцинації.

Враховуючи висновки щодо застосування норм права, викладені Великою Палатою Верховного Суду, у постанові від 14 грудня 2022 року у справі

№ 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), на які заявник послався у касаційній скарзі як підставу оскарження постанови апеляційного суду,Верховний Суд зазначає, що відсторонення позивачки відбулося правомірно, підставно та у порядку, передбаченому законодавством, оскільки характер виконуваної позивачем роботи передбачає велику кількість соціальних контактів на робочому місці, а тому відсутність вакцинації у позивачки проти COVID-19 підвищувала ризик захворюваності оточуючих.

Об`єктивно оцінюючи загрозу, яку потенційно може нести невакцинований працівник, Верховний Суд виснував, що таке індивідуальне обмеження, а саме: тимчасове відсторонення невакцинованого працівника, відповідає загальновизнаному пріоритету захисту здоров`я суспільства від серйозних загроз, пов`язаних із поширенням на території України COVID-19.

У спорі, що розглядається, індивідуальне право (інтерес) відмовитися від щеплення при збереженні обсягу права на працю протиставляється загальному праву (інтересу) учнів, з метою досягнення загального блага у формі права на охорону здоров`я, що, крім іншого, гарантовано статтями 3, 27 та 49 Конституції України.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не врахував, що відповідачем впроваджені додаткові обмежувальні заходи в навчальному закладі, які вказували на можливість зменшення соціальних контактів позивачки з дітьми, а також запровадження дистанційної форми праці, на підтвердження чого позивачкою було надано суду відповідні докази є безпідставними, з огляду на таке.

Аналіз наявних у матеріалах справи наказів від 23 листопада 2020 року № 114-о та від 06 січня 2021 року № 7-о Вінницької обласної станції юних натуралістів взагалі не стосуються оспорюваного періоду, оскільки відсторонення позивачки відбулося у період з 07 грудня 2021 року по 28 лютого 2022 року. Наказом від 17 листопада 2021 року № 126-о організовано освітній процес із використанням очних та змішаних форм роботи.

Отже, ОСОБА_1 не доведено та матеріали справи не містять відомостей про можливість встановлення дистанційної та надомної форми роботи для позивачки.

Аргументи касаційної скарги про те, що не встановлено факту відмови чи ухилення позивачки від щеплення, саме після її повного та об`єктивного інформування про щеплення, наслідки такого щеплення для здоров`я та про наслідки відмови, що свідчить про невиправдане втручання в права людини та протиправність відсторонення позивачки є необґрунтованими з огляду на таке.

Позивачка не довела, що пройшла обов`язкове щеплення або отримала медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я, що підтверджувало б протиправність дій роботодавця, тому доводи заявниці, що документально не підтверджений факт відмови від проведення щеплення за наявності позиції позивачки про відмову у наданні таких доказів роботодавцеві, не впливають на правильність вирішення спору.

Доказів проходження обов`язкового щеплення або медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданого закладом охорони здоров`я, як до відсторонення, так і у розумний строк після відсторонення від роботи, позивачка до суду не надала, а отже, не довела, що дії відповідача не відповідали умовам та підставам відсторонення працівника від роботи.

Тож підлягають відхиленню доводи заявниці, що факт її відмови/ухилення від проведення обов`язкового профілактичного щеплення не підтверджений.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не врахував право позивачки на таємницю про стан її здоров`я, що включає в себе і заборону вимагати будь-які документи, що стосуються здоров`я є безпідставними з огляду на таке.

За правилами статті 39-1 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» пацієнт має право на таємницю про стан свого здоров`я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при його медичному обстеженні.

Тобто медичну таємницю становлять, зокрема, факт звернення до лікаря чи діагноз, а в документах про вакцинацію цих відомостей немає, тому посилання позивача на те, що документи про проходження обов`язкового щеплення становлять медичну таємницю.

Оцінивши встановлені судами обставини справи, Верховний Суд врахував, що поведінка заявниці переконливо доводить, що вона відмовилася надавати роботодавцеві докази проходження обов`язкового щеплення або медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я, тому за обставин ненадання таких відомостей роботодавцеві обґрунтованим є прийняття рішення про відсторонення працівника від роботи.

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанціїне врахував висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 01 березня 2023 року у справах № 613/1947/21, № 565/1559/21, № 607/20853/21, № 279/6558/21, № 295/17426/21, № 688/51/22, № 464/9030/21 є безпідставними з огляду на таке.

На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19.

У постановах Верховного Суду від 01 березня 2023 року у справах № 613/1947/21, № 565/1559/21, № 607/20853/21, № 279/6558/21, № 295/17426/21, № 688/51/22, № 464/9030/21 вказано, що застосування до позивача такого заходу як відсторонення від роботи не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних нею трудових обов`язків, зокрема об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми або можливості організації дистанційної чи надомної роботи тощо. Суди не встановили жодних фактів, які б підтверджували нагальність потреби у відстороненні саме позивача від роботи. Тому таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення та самої позивачки.

Натомість у справі, що переглядається, судом апеляційної інстанції здійснено оцінку доказів та встановлено, що позивачка працює у Вінницькій обласній станції юних натуралістів на посаді керівника гуртків відділу сільського господарства, тобто є працівником закладу позашкільної освіти і під час виконання професійних обов`язків знаходиться у безпосередньому контакті учнями, а отже належить до працівників, які підлягають обов`язковому профілактичному щепленню від COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 та враховуючи неможливість запровадження дистанційної роботи гуртків, була нагальна потреба у відстороненні позивачки від роботи. І таке відсторонення є пропорційним меті охорони здоров`я населення та самої позивачки.

Отже, у наведених заявником постановах суду касаційної інстанції та оскаржуваних судових рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій встановлено різні фактичні обставини справ та відсутні достатньо спільні риси між спірними правовідносинами, а тому доводи заявника про не врахування висновків судів касаційної інстанції щодо застосування норм права у подібних правовідносинах є безпідставним.

Переглянувши у касаційному порядку судове рішення у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, з урахуванням неможливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку, що доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків суду апеляційної інстанцій і не дають підстав вважати, що апеляційний суд порушив норми матеріального чи процесуального права, а тому касаційна скарга є необґрунтованою та підлягає залишенню без задоволення, а постанова апеляційного суду залишенню без змін.

Верховний Суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року в справі «Руїз Торія проти Іспанії», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99).

За змістом частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанова апеляційного суду в оскаржуваній частині - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.

Щодо клопотання ОСОБА_1 про розгляд прави за участю сторін

У касаційній скарзі адвокат Кравець Р. Ю., який діє в інтересах ОСОБА_1 просить розгляд справи здійснювати за участю представника позивачки.

Зазначає, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, становить значний суспільний інтерес та має виняткове значення для позивачки і тому категорично заперечує проти розгляду цієї справи без участі сторін.

Згідно з частиною 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Абзац другий частини першої цієї статті визначає, що у разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.

Отже, питання виклику учасників справи для надання пояснень у справі вирішує Верховний Суд з огляду на встановлену необхідність таких пояснень.

Приписи частин п`ятої та шостої статті 279 ЦПК України, якою врегульовано особливості розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження в суді першої інстанції, не застосовуються при касаційному розгляді, оскільки суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права та не вирішує питань доказування у справі і не встановлює обставин справи.

Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Оскільки Верховним Судом не приймалось рішення про виклик осіб, які беруть участь у справі, для надання пояснень, і така необхідність відсутня, а тому підстави для задоволення клопотання адвоката Кравця Р. Ю., який діє в інтересах ОСОБА_1 про розгляд справи за участю представника позивачки відсутні.

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 402, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про розгляд справи за участю представника позивачки відмовити.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Вінницького апеляційного суду від 16 березня 2023 року в оскаржуваній частині залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний О. В. Ступак