Ухвала

від 16.10.2023 по справі 761/14803/23

ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа № 761/14803/23

Провадження № 2/761/7159/2023

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 жовтня 2023 року Шевченківський районний суд міста Києва у складі:

головуючого судді Пономаренко Н.В.

за участю секретаря Ілюхіної О.М.

представника позивача ОСОБА_1

представика відповідача ОСОБА_2

розглянувши у підготовчому відкритому судовому засіданні в м. Києві питання щодо закриття провадження в цивільній справі за позовом Київської міської ради до ОСОБА_3 , третя особа: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Куксова Марія Сергіївна, про скасування рішення про державну реєстрацію права приватної власності, знесення самочинного будівництва, -

в с т а н о в и в :

Київська міська рада звернулась до Шевченківського районного суду м. Києва в порядку цивільного судочинства з позовом до відповідача ОСОБА_3 , третя особа: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Куксова Марія Сергіївна, в якому просить: застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину, а саме договору купівлі-продажу №170 від 21.01.2021; усунути перешкоди власнику - територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради у володінні та розпорядження земельною ділянкою шляхом скасування рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію права власності від 21.01.2022 №62991023 та здійсненої на його підставі у Реєстрі прав власності на нерухоме майно державної реєстрації права власності за ОСОБА_4 на нерухоме майно (реєстраційний номер нерухомого майна 2563037780000) з одночасним припиненням права власності відповідача на нього; усунути перешкоди власнику - територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради к володінні та розпорядження земельною ділянкою шляхом зобов`язання ОСОБА_4 знести об`єкт самочинного будівництва : гараж № НОМЕР_1 та повернути КМР земельну ділянку площею 0,003 га , що розташована за адресою: АДРЕСА_1 у межах земельної ділянки за кадастровим номером 8000000000:91:157:0005 з приведенням її й придатний для використання стан.

В підготовчому судовому засіданні поставлено на обговорення питання щодо закриття провадження на підставі п.1 ч.1 ст. 255 ЦПК України, проти чого представник позивача заперечував, а представник відповідача не заперечував проти такого закриття, третя особа не з`явилась, про день, час і місце розгляду справи повідомлена належним чином.

Суд, вислухавши думку представників сторін, дослідивши матеріали справи, приходить до наступних висновків.

Відповідно до ст.19 ч.1 ЦПК України суди загальної юрисдикції розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших відносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Згідно абзацу першого, другого пункту 3 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних та кримінальних справ суду України «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ» від 01.03.2013 № 3, вбачається, що критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є: по-перше, наявність у них спору про право цивільне (справи за позовами, що виникають із будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства); по-друге, суб`єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).

Відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

На підставі положень Конституції України про судову спеціалізацію (частина перша статті 125) і про гарантування кожному права на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частина друга статті 55) в Україні утворено окрему систему судів адміністративної юрисдикції. Захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень визначено як безпосереднє завдання адміністративного судочинства (частина перша статті 2 КАС України). Адміністративне судочинство як спеціалізований вид судової діяльності стало тим конституційно і законодавчо закріпленим механізмом, що збільшив можливості людини для здійснення права на судовий захист від протиправних рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень.

В Україні систему судів утворено згідно з положеннями статей 6, 124, 125 Конституції України із застосуванням принципу спеціалізації з метою забезпечення найбільш ефективних механізмів захисту прав і свобод людини у відповідних правовідносинах.

Законом України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у рамках відповідних судових процедур (частина перша статті 5); суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення (частини перша статті 18). Головними критеріями судової спеціалізації визнається предмет спірних правовідносин і властива для його розгляду процедура. Процесуальними кодексами України встановлено неоднакову процедуру судового провадження щодо різних правовідносин.

Системний аналіз вказаних норм Конституції та законів України дає підстави стверджувати, що розмежування юрисдикційних повноважень у межах спеціалізації судів підпорядковано гарантіям права кожної особи на ефективний судовий захист. При цьому адміністративне судочинство як спеціалізований вид судової діяльності стало тим конституційно і законодавчо закріпленим механізмом, що збільшив можливості людини для здійснення права на судовий захист від протиправних рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень.

Такий висновок узгоджується з правовою позицією, висловленою Верховним Судом, зокрема, у постановах від 1 лютого 2022 року у справі № 640/18584/20 та від 1 вересня 2022 року у справі № 640/3165/22.

Таким чином, конституційне право особи на звернення до суду кореспондується з її обов`язком дотримуватися встановлених процесуальним законом механізмів (процедур). При цьому, що суд, який розглядає справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.

Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 815/7121/14 та від 13 червня 2018 року у справі № 816/421/17.

Згідно з частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Згідно з пунктом 7 частини першої статті 4 КАС України вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб`єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 4 КАС України публічно-правовий спір - спір, у якому:

- хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або

- хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або

- хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи.

Отже, за змістом вказаних статей справою адміністративної юрисдикції може бути переданий на вирішення адміністративного суду спір, який виник між двома або більше визначеними суб`єктами стосовно їхніх прав та обов`язків у конкретних правовідносинах, у яких хоча б одним суб`єктом виступає законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб`єктів, водночас на цих суб`єктів покладено обов`язок виконувати вимоги та приписи. При цьому необхідною ознакою суб`єкта владних повноважень є здійснення ним управлінських функцій саме у тих правовідносинах, у яких виник спір.

Водночас обов`язковою ознакою публічно-правового спору, що підлягає розгляду судом в порядку адміністративного судочинства, є підпорядкованість одного учасника публічно-правових відносин іншому - суб`єкту владних повноважень та участь у публічно-правовому спорі з однієї сторони суб`єкта, наділеного владними повноваженнями, який здійснює владні управлінські функції, при цьому ці функції та повноваження повинні здійснюватися цим суб`єктом саме у тих правовідносинах, у яких виник спір.

Отже, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у спорах фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

При цьому єдиною та необхідною правовою підставою для віднесення спору до публічно-правового є одночасна сукупність наступних умов:

1) однією зі сторін є суб`єкт владних повноважень, тобто орган державної влади або орган місцевого самоврядування чи установа, якій державою делеговано виконання відповідних владно-розпорядчих функцій;

2) спірні правовідносини виникли у зв`язку зі здійсненням ним владно-управлінських функцій;

3) перебування сторін спору у відносинах влади-підпорядкування.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.

Такий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, що міститься, зокрема, у постановах від 22 березня 2019 року у справі № 2040/7500/18, від 22 серпня 2019 року у справі № 824/2393/15-а, від 14 листопада 2019 року у справі № 2а-11449/11/2670, від 15 січня 2020 року у справі № №813/4060/17, від 2 листопада 2021 року у справі №420/2719/20 та від 5 травня 2022 року у справі № 640/6855/19.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду, що міститься, зокрема, у постанові від 23 грудня 2021 року у справі № 370/2759/18, спір, який підлягає розгляду адміністративним судом, - це публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, та який виник у зв`язку з виконанням (рішення, дія), неналежним виконанням (рішення, дія) або невиконанням (бездіяльність) такою стороною зазначених функцій і вирішення якого безпосередньо не віднесено до юрисдикції інших судів, яка, за загальним правилом, встановлюється у суді першої інстанції за заявою однієї із сторін.

Верховний Суд також дійшов висновку, що такий спір є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин; метою вирішення такого спору є захист прав, свобод та інтересів особи або суспільних інтересів у сфері публічно-правових відносин шляхом впливу в межах закону на належного відповідача; такий спір повинен бути реальним (результат вирішення спору безпосередньо впливатиме на ефективний захист особи або суспільного інтересу у конкретних публічно-правових відносин) та існуючим на момент звернення з позовом; законом може бути визначено спеціальний порядок вирішення публічно-правового спору або встановлено обмеження стосовно суб`єкта звернення з відповідним позовом за умови наявності альтернативного суб`єкта з повною адміністративною процесуальною правоздатністю.

До таких висновків прийшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду своїй постанові від 07.07.2023 у справі №160/11383/22.

Разом із тим, у справі, що розглядається (№ 761/14803/23), також однією з позовних вимог органу місцевого самоврядування є вимога про знесення самочинно збудованого об`єкта, будівництво якого здійснено з порушенням норм, зокрема, земельного законодавства, оскільки Київська міська рада не приймала будь-яких рішень щодо передачі вказаної ділянки відповідачу ОСОБА_3 .

В обґрунтування зазначених в позові вимог окремо підкреслено, що право на забудову виникає у особи, яка набула право на земельну ділянку на законних підставах, після здійснення нею дій, передбачених статтями 26-32 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».

Також окремо зазначено, що заявлена ініціатива відповідача ОСОБА_4 у клопотанні про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не відповідає містобудівній документації за функціональним призначенням.

Водночас зазначено, що Департамент земельних ресурсів виконавчого органу КМР (КМДА) повідомляє, що наразі підготовлений проект рішення «Про відмову громадянину ОСОБА_3 у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва, обслуговування та експлуатації гаража у АДРЕСА_1 », який переданий до КМР для подальшого розгляду. Зокрема, підстава відмови - заявлена ініціатива не відповідає містобудівній документації за функціональним призначенням.

При цьому, в позові окремо зазначено, що вчинений правочин порушує публічний порядок, а це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави.

Вказане, на думку суду, також свідчить про те, що такий спір є публічно-правовим і його належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.

Оскільки у справі, що розглядається, КМР звернулась до суду як орган місцевого самоврядування в інтересах територіальної громади, спрямованне на захист земельної ділянки,як комунальної власності, від незаконної, на думку позивача, забудови, то таке звернення до суду з позовом про знесення самочинно збудованого об`єкта зумовлено правовідносинами публічно-правового характеру й повинно розглядатись у порядку адміністративного судочинства.

До того ж, як зазначено у згаданій Постанові Верховного Суду від 07.07.2023 у справі №160/11383/22, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 1 лютого 2023 року у справі № 727/718/19 дійшов висновку про те, що позов про знесення самочинного будівництва має бути пред`явлений саме особі, яка здійснила таке будівництво. Суд також зазначив, що реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що його здійснила, не змінює правовий режим такого будівництва як самочинного.

Згідно з частиною першою статті 172 КАС України в одній позовній заяві може бути об`єднано декілька вимог, пов`язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги.

Право позивача заявити кілька вимог в одній позовній заяві, якщо вони пов`язані між собою, передбачено також частиною першою статті 21 КАС України.

Зі змісту вищенаведених процесуальних норм вбачається, що об`єднання в одній позовній заяві декількох вимог допускається за умови пов`язаності їх між собою підставами виникнення або поданими доказами, а також основних і похідних вимог.

У свою чергу, похідна позовна вимога - вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги) (пункт 23 частини першої статті 4 КАС України).

В адміністративному судочинстві похідна позовна вимога - це спеціальна процесуальна категорія, яка використовується для урегулювання порядку вирішення спорів та спрямована на вирішення двох основних процедурних питань (розмежування спорів за критерієм предметної юрисдикції; об`єднання та роз`єднання позовних вимог) шляхом виокремлення цієї категорії від поняття «основна позовна вимога». Правильне розмежування вимог, які містяться у позовній заяві, на основні та похідні, дозволяє позивачу однозначно визначати суд, який відповідатиме такому критерію як «суд, встановлений законом» і уповноважений розглядати відповідні вимоги, а також правильно об`єднати вимоги, які можуть міститися в одній позовній заяві та, відповідно, бути вирішені одним судом в одному процесі.

Зі змісту статті 19 КАС України вбачається, що адміністративні суди можуть розглядати позовні вимоги, які є похідними від вимог у приватно-правовому спорі, лише якщо такі вимоги (1) є публічно-правовими, але безпосередньо пов`язані з приватно-правовими; (2) такі основні та похідні вимоги заявлені в одному позову, що поданий до адміністративного суду; (3) основна приватно-правова вимога не знаходиться на розгляді іншого господарського та/або цивільного суду.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

За загальним правилом державна реєстрація прав проводиться будь-яким державним реєстратором за заявами у сфері державної реєстрації прав (абзац четвертий частини п`ятої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Тобто державна реєстрація прав проводиться державним реєстратором не з власної ініціативи, а на підставі відповідної заяви, поданої зацікавленою особою. Відносини у сфері державної реєстрації речового права виникають між суб`єктом звернення за такою послугою та суб`єктом, уповноваженим здійснювати відповідні реєстраційні дії.

У постанові від 8 березня 2023 року Верховний Суд, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення у справі № 420/8499/20 за позовом Управління ДАБК до фізичної особи про приведення самочинно реконструйованого об`єкта до вимог договору купівлі-продажу та про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності, дійшов висновку, що вимога про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора є похідною від вимоги про зобов`язання привести самочинно реконструйований об`єкт у відповідність до договору купівлі-продажу (пункт 51).

На цій підставі та з урахуванням правового висновку Верховного Суду, викладеного, зокрема у постанові від 8 березня 2023 року у справі № 420/8499/20, Суд доходить висновку про те, що, за даних обставин, позовна вимога щодо скасування державної реєстрації права власності є похідною до позовної вимоги про знесення об`єкта самочинного будівництва, а тому її також належить розглядати у порядку адміністративного судочинства.

Крім того, у справі № 200/2192/18 Верховний Суд у постанові від 24 березня 2021 року зазначив, що об`єкт незавершеного будівництва, який є предметом спору у цій справі, є об`єктом самочинного будівництва, відповідно ефективним способом захисту порушених прав міської ради як власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, щодо користування і розпорядження цією земельною ділянкою є вимога про знесення такого будівництва відповідно до частини четвертої статті 376 ЦК України. При цьому обставина щодо державної реєстрації права власності на цей об`єкт не спростовує факт самочинності зведення цього нерухомого майна, та наявності підстав для застосування статті 376 ЦК України.

До того ж у постанові від 27 липня 2022 року у справі № 826/12166/16 Верховний Суд наголосив, що орган державного архітектурно-будівельного контролю у межах наданих йому повноважень та за наявності передбачених законом підстав має право проводити позапланові перевірки об`єктів, які є самочинним будівництвом та експлуатуються без введення їх в експлуатацію, і такі повноваження зберігаються за уповноваженим органом навіть після реєстрації права власності на такий об`єкт за особою, яка здійснювала будівництво, та після його відчуження на підставі відповідного правочину.

На цій підставі колегія суддів зазначає, що у разі визнання об`єкта будівництва самочинним, реєстрація права власності на цей об`єкт за особою, яка здійснила таке будівництво, та подальша реєстрація переходу права власності за правочином до іншої особи не змінює правовий режим такого об`єкта будівництва як самочинного та не породжує виникнення права власності на такий об`єкт; відповідно, якщо із позовом про знесення об`єкта самочинного будівництва звертається суб`єкт владних повноважень на виконання своїх контрольних функцій у сфері містобудування (або прокурор в інтересах держави в особі такого суб`єкта), то вимога про скасування державної реєстрації права власності на таких об`єкт є похідною від позовної вимоги про знесення самочинного об`єкта будівництва та підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства (пункт 81).

До цих висновків прийшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду своїй постанові від 07.07.2023 у справі №160/11383/22.

Відповідно до ч.1 ст.8 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до юрисдикції якого вона віднесена процесуальним законом.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Таким чином, враховуючи вищевказане, суд прийшов до висновку, що заявлені позовні вимоги підлягають розгляду в адміністративному судочинстві в порядку, визначеному КАС України, а вказана справа не є спором, який віднесений до категорії справ, які розглядаються в порядку цивільного судочинства.

При цьому, суд зазначає, що позивач може звернутись з позовом в порядку адміністративного судочинства до належного суду адміністративної юрисдикції.

Відповідно до ч.3 ст.266 ЦПК України, у разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 255-256, 258- 261 ЦПК України, суд, -

у х в а л и в :

провадження по справі за позовом Київської міської ради до ОСОБА_3 , третя особа: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Куксова Марія Сергіївна, про скасування рішення про державну реєстрацію права приватної власності, знесення самочинного будівництва, - закрити.

Ухвала набирає законної сили відповідно до ст.261 ЦПК України.

Ухвала може бути оскаржена до Київського апеляційного суду протягом п`ятнадцяти днів з дня її складення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повний текст ухвали суду не був вручений у день її проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження ухвали суду, якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду. Повний текст складений 10.11.2023.

Суддя :