Рішення

від 08.11.2023 по справі 463/5736/23

ЛИЧАКІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ЛЬВОВА

Справа № 463/5736/23

Провадження № 2/463/1471/23

РІШЕННЯ

іменем України

08 листопада 2023 року м. Львів

Личаківський районний суд м. Львова

в складі головуючого судді Яворського С.Й.

за участю секретаря с/з Козак О.В.

представника позивача адвоката Даніліна С.В.

представника відповідача адвоката Лемик Р.Я.

розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін у справі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Комунального некомерційного підприємства Львівської обласної ради «Львівський обласний госпіталь ветеранів війн та репресованих ім..Ю.Липи» про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -

в с т а н о в и в :

Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який в подальшому уточнив, подавши 16.10.2023 року письмові доповнення, які за своїм змістом фактичноє є заявою про зміну (доповнення) предмета позову згідно ст.49 ЦПК України.

Остаточно просив: визнати незаконним звільнення ОСОБА_1 та скасувати наказ про звільнення ОСОБА_1 з роботи №65-к від 03.05.2023 року; поновити ОСОБА_1 на роботі в Комунальному некомерційному підприємстві Львівської обласної ради «Львівський обласний госпіталь ветеранів війн та репресованих ім..Ю.Липи»; стягнути з Комунального некомерційного підприємства Львівської обласної ради «Львівський обласний госпіталь ветеранів війн та репресованих ім..Ю.Липи» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу. Крім того, вирішити питання про розподіл судових витрат шляхом стягнення з відповідача на його користь 15000,00 грн. витрат, здійснених на оплату професійної правничої допомоги.

Згідно матеріалів позовної заяви (а.с.1-2) та письмових доповнень (а.с.100-103) заявлені позовні вимоги мотивує тим, що з 01.07.1989 року працював на посаді лікаря стоматолога-хірурга Комунального некомерційного підприємства Львівської обласної ради «Львівський обласний госпіталь ветеранів війн та репресованих ім..Ю.Липи».

Згідно наказу №65-к від 03.05.2023 року, до якого наказами №71-к від 09.05.2023 року та №75-к від 12.05.2023 року двічі вносились зміни в частині дати звільнення, позивача ОСОБА_1 звільнено з посади лікаря стоматолога-хірурга консультативної поліклініки на підставі п.1 ст. 40 КЗпП України. Підстава: наказ КНП ЛОР «Львівський обласний госпіталь ветеранів війн та репресованих ім. Ю.Липи» «Про виконання заходів з організації стаціонарної медичної допомоги КНП ЛОР «Львівський обласний госпіталь ветеранів війн та репресованих ім. Ю.Лини» № 109 від 27.02.2023 року.

Оскаржуваний Наказ №65-к від 03.05.2023 року та відповідно своє звільнення позивач вважає незаконним, оскільки звільнення було здійснено без наявності для цього відповідної правової підстави (змін в організації виробництва і праці), а також без дотримання та з грубим порушенням, передбаченої законом процедури для звільнення особи на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП України, а також з порушенням передбаченого ст.43 Конституції України права позивача на працю.

Обґрунтовуючи відсутність змін в організації виробництва і праці, як правової підстави для звільнення працівника, а відтак необхідності скорочення штату чи чисельності працівників, позивач, покликаючись на положення ст.51 КЗпП України та позицію, висловлену Верховним Судом в постанові від 21.02.2020 р. по справі № 761/25605/17 та від 15.06.2021 року по справі №761/23325/17, зазначає про те, що дійсно прийняття рішення про скорочення штату або чисельності працівників є правом роботодавця, однак таке право не є абсолютним. В даному випадку, на думку позивача, дійсних підстав для скорочення штату та і самих змін в організації виробництва і праці не було. Оскільки, згідно п.1 Наказу роботодавця №109 від 27.02.2023 року «Про виконання заходів з оптимізації КНП ЛОР «Львівський обласний госпіталь ветеранів війн та репресованих ім. Ю.Липи» наказано провести заходи зі скорочення чисельності та штату працівників, залучених до медичного обслуговування населення за програмою медичних гарантій щодо надання медичних послуг за напрямком «Стоматологічна допомога дорослим та дітям» у зв`язку із економічною недоцільністю надання цієї медичної послуги госпіталем. Проте згідно п.1.6 Статуту «Госпіталя» підприємство є неприбутковою організацією. Підприємство здійснює господарську діяльність, спрямовану на досягнення соціальних та інших результатів, участь у виконанні державних та місцевих програм у сфері охорони здоров`я, без мети одержання прибутку. Крім того, згідно із службовою запискою головного бухгалтера ОСОБА_2 на 2023 рік «Госпіталем» укладено угоду з Національною службою здоров`я по пакету «Стоматологічна допомога дорослим і дітям» на суму 477360,00 грн. А також необхідність надання стоматологічних послуг, на думку позивача, стверджується листом-зверненням пацієнтів «Госпіталю».

Стверджуючи про незаконність свого звільнення позивач ОСОБА_1 також покликається на те, що відповідачем було порушено порядок вивільнення працівника, а саме: в порушення вимог ч.2 ст.40, ч.3 ст.49-2 КЗпП України не запропоновано позивачу іншої наявної та вакантної на момент звільнення позивача посади, яка б відповідала його спеціальності та кваліфікації. Зокрема, позивачу відомо, що на момент його звільнення в згідно штатного розпису відповідача вакантними були посади лікаря-стоматолога вищої категорії в консультативній поліклініці та лікаря стоматолога ІІ категорії у відділенні відновного лікування смт.Дубляни, які з невідомих позивачу причин не пропонувались. Долучений стороною відповідача документ під назвою «кількість вакантних посад станом на 02.05.2023 року» не вважає належним доказом на підтвердження виконання відповідачем свого обов`язку щодо пропозиції позивачу вакантних на момент звільнення посад.

Крім того, позивач зазначає про те, що його звільнення відбулось з порушенням вимог ст.43 КЗпП України, оскільки будучи членом первинної профспілкової організації КНП ЛОР «Львівський обласний госпіталь ветеранів війн та репресованих ім. Ю. Липи», роботодавець не звертався за згодою на його звільнення, і відповідно такої згоди на його звільнення профспілка не давала.

Оскільки внаслідок незаконного звільнення позивача було позбавлено права на отримання гідної оплати праці, останній просить стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з дати звільнення до дня поновлення на роботі.

А тому з метою захисту своїх порушених трудових прав позивач звернувся до суду з позовом, який просить задовольнити.

Представник позивача в судовому засіданні заявлені позовні вимоги підтримав в повному обсязі з підстав, передбачених в позові та письмових доповненнях до нього, та просив такі задовольнити в повному обсязі. Крім того, представник позивача на відповідні уточнюючі запитання суду додатково повідомив, що позивач перебував на лікарняному до 02.06.2023 року включно, а відтак першим робочим днем було 05.06.2023 року, коли і звільнили позивача. Позивач не оспорює факту вчасного отримання попередження про наступне вивільнення. Щодо мотивів зазначення позивачем 03.05.2023 року на документі під назвою «кількість вакантних посад станом на 02.05.2023 року», що ознайомлений та погоджується на 0,5 ставки стоматолога-хірурга, представник позивача зазначив, що мотивів таких дій позивача пояснити не може, оскільки такі йому не відомі. Щодо заявленої вимоги про поновлення на роботі, то представник позивача уточнив та вказав, що позивач не заперечує щодо поновлення його на будь-якій вакантній посаді в госпіталі. Крім того, вчергове наголосив суду, що відповідач не виконав свого обов`язку щодо працевлаштування позивача та не запропонував позивачу усіх вакантних на момент звільнення позивача посад, які відповідають його спеціальності та кваліфікацію, хоча такі, за твердженням сторони позивача, у відповідача були.

Проти клопотання представника відповідача про стягнення з позивача на користь відповідача 15000,00 грн. витрат на правничу допомогу заперечив з підстав його необґрунтованості та неспівмірності заявленої суми витрат.

Представник відповідача в судовому засіданні проти заявлених позовних вимог заперечила в повному обсязі з підстав їх необґрунтованості та безпідставності. Просила в задоволенні позову відмовити в повному обсязі з підстав, зазначених у відзиві на позов (а.с.50-53) та відзиві на доповнення до позовної заяви (а.с.124-126).

Згідно наявних в матеріалах справи письмових заяв (відзив на позов та відзив на доповнення до позовної заяви), поданих відповідачем по суті спору, останній обґрунтовує мотивованість та підставність заперечень щодозаявлених позивачемпозовних вимогнаступним чином.

Обгрунтовуючи наявність змін в організації виробництва та праці Госпіталю, що спричинило скорочення чисельності та штату працівників як правової підстави для звільнення позивача ОСОБА_1 представник відповідача зазначила про наступне.

Скорочення чисельності й штату працівників у цьому випадку було економічно обґрунтованим. В Україні з 2017 року впроваджується реформа фінансування системи охорони здоров`я. Одним з основоположних її принципів є відхід від радянського бюджетного постатейного фінансування установ-закладів охорони здоров`я та перетворення їх на комунальні некомерційні підприємства, які здійснюють господарську діяльність з медичної практики в рамках програми медичних гарантій та за умови декларування з Національною службою здоров`я України. За кожну надану послугу НСЗУ сплачує Госпіталю. Таким чином працює принцип «гроші йдуть за пацієнтом» і закладу охорони здоров`я, його лікарям необхідно працювати над підвищенням конкурентноздатності з метою привернення пацієнта, для того, щоб заробити кошти на утримання штату працівників, оновлення обладнання та закупівлю розхідних матеріалів. Так, дійсно у 2022 та 2023 році Госпіталь подав заявку та уклав договір з НСЗУ по пакету «Стоматологічна допомога дорослим та дітям», створивши тим самим можливість для своїх працівників «заробити» кошти з державного бюджету. Однак, як свідчить витяг з електронної системи охорони здоров`я кількість пацієнтів, яким надано послугу в рамках цього пакету та відповідно зароблені кошти є надзвичайно мізерними: до прикладу позивачем за 2022 рік проліковано 317 пацієнтів, проведено 849 амбулаторних прийомів, за які від НСЗУ надійшло 20733,40 грн., тоді як витрати на виплату йому заробітної плати становили 219545,59 грн. За січень- червень 2023 року ОСОБА_1 проведено 235 амбулаторних прийомів, надійшло 30420,00 грн., витрачено на заробітну плату 151039,18 грн. А відтак, на думку представника відповідача, нерентабельним є утримувати в належному стані, опалювати та освітлювати кабінети, в яких фактично надається по 1-3 послуги на день. За попереднім погодженням з Управлінням майном спільної власності Львівської обласної ради ці кабінети передаються в оренду лікарям-ФОПам (з числа колишніх працівників Госпіталю), які самостійно здійснюють свою господарську діяльність, зацікавлені в клієнтоорієнтованості своїх послуг та сплачують орендну плату, витрати на комунальні послуги. З урахуванням наведених цифр, Госпіталь як автономізований суб`єкт господарювання прийняв повноважне статутом рішення припинити надання стоматологічних амбулаторних послуг населенню за кошти НСЗУ, а персонал, який залучений до надання цієї послуги, скоротити.

Крім того, представник відповідача вважає такими, що не заслуговують на увагу суду аргументи позивача про зібрані підписи військовослужбовців як доказ незаконності скорочення стоматслужби. Оскільки як було встановлено службовою перевіркою жоден з підписантів не був пацієнтом лікаря ОСОБА_1 .. Підписи зібрані в некоректний спосіб шляхом зачіпання пацієнтів Госпіталю в камуфляжі, наведення маніпулятивних тверджень про відмову військовим в обслуговуванні Госпіталем. Також це звернення з підписами було предметом розгляду постійної комісії з питань охорони здоров`я та материнства Львівської обласної ради, до якої звертався в тч ОСОБА_1 24.05.2023 року, за результатом якого було одноголосно підтверджено, що вирішення питання доцільності скорочення чисельності або штату працівників належить виключно до компетенції генерального директора Госпіталю.

Також представник відповідача звернула увагу суду на те, що статус неприбутковості означає, що всі прибутки підприємства використовуються на його самоокупність та розвиток і не можуть бути виведені засновником. А тому вважає помилковими ототожнення представником позивача різних понять прибутку і доходу. Кошти, які отримує Госпіталь від НСЗУ є доходом, за рахунок якого покриваються валові витрати і лише після цього формується прибуток, якого в Госпіталі на разі немає, зокрема через потребу виплати заробітної плати працівникам, які заробляють не більше 10% на цю ж оплату праці.

Спростовуючи твердження сторони позивача про те, що відповідачем не було виконано вимог статті 49-2 КЗпП України в частині пропозиції позивачу усіх вакантних у Госпіталя на момент звільнення позивача ОСОБА_1 посад представник відповідача зазначила про наступне. КНП ЛОР «Львівський обласний госпіталь ветеранів війн та репресованих ім. Ю Липи» виконав вимоги ст.492 КЗпП України, запропонувавши ОСОБА_1 переведення на будь-яку посаду з числа вакантних у Госпіталі. Ознайомившись 03.05.2023 року з переліком запропонованих вакантних посад, позивач зробив про це відмітку із зазначенням, що надає згоду на переведення його на 0,5 ставки лікаря стоматолога-хірурга. При цьому зазначеної посади не було в переліку, оскільки в штатному розписі Госпіталя немає й не було вакантної ставки лікаря стоматолога-хірурга. ОСОБА_1 підтвердив ознайомлення та вказав неіснуючу (в переліку вакантних) посаду лікаря стоматолога-хірурга, що, на думку представника відповідача, свідчить про належно вчинену Госпіталем пропозицію працівникові іншої роботи та незгоду ОСОБА_1 на переведення на будь-яку з наявних вакантних посад. При цьому, аргумент про те, що ОСОБА_1 не сприймав цю дію як факт ознайомлення з вакантними посадами, за твердження представника відповідача, не заслуговує на увагу, оскільки позивач є дієздатною особою з вищою освітою та відповідним інтелектуальним рівнем, який має право на отримання правових консультацій (в тому числі від профспілкової організації, членом якої він є), заздалегідь знав про процедуру скорочення в Госпіталі, тому мав можливість на реалізацію свого права на представництво інтересів сповна.

Крім того, зазначила, що штатний розпис Госпіталю станом на 01.07.2023 року, на який посилається представник позивача, дійсно містить дві посади: лікаря стоматолога вищої категорії та лікаря стоматолога другої категорії. Підтвердила, що дійсно жодна з них не пропонувалася позивачу, оскільки ні на момент попередження про звільнення ні на момент звільнення не були і не є зараз вакантними. Однак, що найважливіше, у позивача немає правових підстав на них претендувати, оскільки в нього інша лікарська спеціальність: лікаря-стоматолога-хірурга, а не лікаря-стоматолога. Що ж до права переважного залишення на роботі, то такий відбір застосовується лише серед працівників, які скорочуються. В даному випадку скорочувались усі посади лікарів-стоматологів-хірургів поліклініки, в тому числі й посада, яку займав позивач.

Щодо покликань позивача про те, що його звільнення відбулось з порушенням вимог ст.43 КЗпП України, тобто без згоди первинної профспілкової організації КНП ЛОР «Львівський обласний госпіталь ветеранів війн та репресованих ім. Ю. Липи», зазначила, що на момент звільнення ОСОБА_1 дійсно був членом первинної профспілкової організації Госпіталю. Відповідно до ст..43 КЗпП України за загальним правилом розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця проводиться за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник. Однак, щодо застосування положень ст..43КЗпП Україниу періоддії воєнногостану,то такіне діютьта підлягаютьдо застосуванняположення статті5Закону України«Про організаціютрудових відносинв умовахвоєнного стану»,відповідно доякого у період дії воєнного стану нормистатті 43Кодексу законів про працю України не застосовуються, крім випадків звільнення працівників підприємств, установ або організацій, обраних до профспілкових органів. Так як позивач не належить до категорії працівників, обраних до профспілкових органів, а тому Госпіталь за наявності законних підстав не звертався за згодою на звільнення працівника у зв`язку із скороченням посади, яку він обіймав.

Крім того, просила вирішити питання про розподіл судових витрат шляхом стягнення з позивача на користь відповідача 15000,00 грн. витрат, понесених відповідачем на оплату професійної правничої допомоги.

З урахуваннямзазначених обставинта наданихпояснень представниквідповідача просилав задоволенніпозовних вимог ОСОБА_1 відмовити в повному обсязі з підстав їх необґрунтованості та безпідставності.

Ухвалою судді від 10.07.2023 року позовну заяву прийнято до розгляду, а провадження по справі відкрито з призначенням справи до розгляду в судовому засіданні за правилами спрощеного позовного провадження.

Заслухавши пояснення представника позивача та представника відповідача, оглянувши матеріали справи та додані до неї письмові документи, дослідивши та перевіривши зібрані у справі докази, постановляючи рішення відповідно до вимог ст.265 ЦПК України, суд вважає, що в задоволенні позову слід відмовити виходячи з наступних підстав.

Відповідно до ст.ст. 12, 13ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Судом встановлено, що 01.07.1989 році згідно наказу № 120 позивача ОСОБА_1 прийнято на роботу у Львівський обласний госпіталь для Інвалідів Великої Вітчизняної війни на посаду лікаря стоматолога-хірурга.

Львівський обласний госпіталь для Інвалідів Великої Вітчизняної війни в 1991 році перейменований на Львівський обласний госпіталь інвалідів війни та репресованих.

В 1999 році Львівський обласний госпіталь інвалідів війни та репресованих перейменовано на Львівський обласний госпіталь інвалідів війни та репресованих ім. Ю. Липи.

В 2009 році Львівський обласний госпіталь інвалідів війни та репресованих ім. Ю. Липи перейменовано на Комунальний заклад Львівської обласної ради «Львівський обласний госпіталь інвалідів війни та репресованих ім. Ю. Липи».

Зазначені вище обставини стверджуються копією трудової книжки позивача ОСОБА_1 , яка долучена до матеріалів справи та оглянута судом (а.с.29-31).

Наказом №65-к від 03.05.2023 року «Про звільнення» вирішено звільнити ОСОБА_1 - лікаря-стоматолога-хірурга консультативної поліклініки 05.05.2023 року на підставі п.1 ст. 40 КЗпП України. Підстава: наказ КНП ЛОР «Львівський обласний госпіталь ветеранів війн та репресованих ім. Ю.Липи» «Про виконання заходів з організації стаціонарної медичної допомоги КНП ЛОР «Львівський обласний госпіталь ветеранів війн та репресованих ім. Ю.Липи» № 109 від 27.02.2023 року; Попередження від 02 березня 2023 року №232 про звільнення (а.с.5).

Наказом №71-к від 09.05.2023 року внесено зміни в наказ №65-к від 03.05.2023 року «Про звільнення» в частині дати звільнення - 09.05.2023 року (а.с.6).

Наказом №75-к від 12.05.2023 року внесено зміни в наказ №71-к від 09.05.2023 року «Про звільнення» в частині дати звільнення - перший робочий день, наступний за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначеним у документі про тимчасову непрацездатність (а.с.7).

Звертаючись до суду з даним позовом позивач ОСОБА_1 обґрунтовує мотивованість та підставність подачі такого тим, що його звільнення є незаконним, оскільки було здійснено за відсутності для цього відповідної передбаченої законодавством правової підстави для звільнення, на яку ж в оскаржуваному наказі покликається сам відповідач, а саме: зміни в організації виробництва і праці, а також з порушенням, передбаченої законом процедури для звільнення особи на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП України.

У відповідності до роз`яснень, наданих Пленумом Верховного Суду України в пункті 18 Постанови №9 від 06.11.1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів», при розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з`ясувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням) і перевіряти їх відповідність законові.

Згідно оскаржуваного наказу №65-к від 03.05.2023 року позивача ОСОБА_1 звільнено з посади на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП України.

Положеннями статті 40 КЗпП України закріплено випадки розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу. Так, п.1 частини 1 вказаної статті передбачено, що трудовий договір,укладений наневизначений строк,а такожстроковий трудовийдоговір дозакінчення строкуйого чинностіможуть бутирозірвані власникомабо уповноваженимним органомлише увипадках: 1) змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Аналіз вказаного положення свідчить про те, що під змінами в організації виробництва і праці в п. 1 ст. 40 КЗпП України, зокрема, мається на увазі ліквідація, реорганізація, банкрутство або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Поряд з цим, власне зміни в організації виробництва і праці не є підставою для звільнення. Навіть конкретні форми змін в організації виробництва і праці не є підставами для розірвання трудового договору, якщо не скорочується штат або чисельність працівників. Вказане частково підтверджується положеннями ч.4 ст.36 КЗпП України.

Як вбачається зі змісту оскаржуваного наказу №65-к від 03.05.2023 року зміни в організації виробництва і праці КНП ЛОР «Львівський обласний госпіталь ветеранів війн та репресованих ім. Ю.Липи» мали місце у формі скорочення чисельності і штату працівників госпіталю, що також стверджується копією долученого до матеріалів справи наказу № 109 від 27.02.2023 року (а.с.4).

Оцінюючи покликання сторони відповідача про наявність змін в організації виробництва і праці КНП ЛОР «Львівський обласний госпіталь ветеранів війн та репресованих ім. Ю.Липи» суд з урахуванням наданих представником відповідача в судовому засіданні пояснень, а також долучених до матеріалів справи документів, вважає, що вказані обставини, на думку суду, свідчать про те, що в даному випадку мали місце зміни в організації виробництва і праці у формі скорочення чисельності та штату працівників КНП ЛОР «Львівський обласний госпіталь ветеранів війн та репресованих ім. Ю.Липи». Поряд з цим, суд не надає оцінки мотивам та необхідності вказаних змін, оскільки такі належать до виключної компетенції роботодавця. А тому в цій частині відповідні покликання сторони позивача суд вважає необґрунтованими та безпідставними.

Крім того, слід зазначити про те, що стверджуючи про наявність змін в організації виробництва і праці у даній справі, суд не оцінює правомірності (неправомірності) таких змін, а також не входить в обговорення питання доцільності скорочення чисельності або штату працівників, оскільки це лежить поза межами компетенції суду. Вказані висновки відповідають позиції Верховного Суду, висловленій у постанові від 27 березня 2019 року у справа № 756/5243/17 (провадження № 61-47646св18).

У відповідності до роз`яснень, наданих Пленумом Верховного Суду України в пункті 19 Постанови №9 від 06.11.1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів», розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за п.1 ст.40 КЗпП, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

Як зазначено вище при вирішенні справ про поновлення працівника на роботі та відповідно наданні оцінки законності (незаконності) звільнення останнього судом підлягає дослідженню не лише правова підстава звільнення особи та відповідність такої вимогам чинного законодавства, а також дотримання роботодавцем процедури та порядку звільнення (вивільнення) працівника з роботи.

Звертаючись до суду з даним позовом позивач ОСОБА_1 обґрунтовує мотивованість та підставність подачі такого тим, що його звільнення є незаконним, оскільки було здійснено без дотримання та з грубим порушенням, передбаченої законом процедури для звільнення особи на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП України, а також з порушенням передбаченого ст.43 Конституції України права позивача на працю. Зокрема, стверджуючи про незаконність свого звільнення позивач ОСОБА_1 покликається на те, що відповідачем було порушено порядок вивільнення працівника, а саме: в порушення вимог ч.2 ст.40, ч.3 ст.49-2 КЗпП України не запропоновано позивачу іншої наявної та вакантної на момент його звільнення посади, яка відповідала б його спеціальності та кваліфікації. Крім того, в порушення вимог статті 43 КЗпП України звільнення позивача відбулось без згоди первинної профспілкової організації КНП ЛОР «Львівський обласний госпіталь ветеранів війн та репресованих ім. Ю. Липи», членом якої на момент звільнення був позивач ОСОБА_1 .

Відповідно до положень ч.3 ст.1 Закону України від 15.03.2022 No 2136-IX «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (чинний з 24.03.2022, із змінами та доповненнями чинними з 19.07.2022), у період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю, законів України"Про державну службу","Про службу в органах місцевого самоврядування", інших законодавчих актів, що регулюють діяльність державних службовців, посадових осіб місцевого самоврядування у частині відносин, врегульованих цим Законом.

Так як питання порядку та процедури вивільнення працівників не врегульовано вказаним вище Законом, а тому в даному випадку підлягають до застосування положення ст.49-2 КЗпП України.

Положеннями ст.49-2 КЗпП України закріплено порядок вивільнення працівників. Так, у відповідності до вказаної статті про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

Так як сторона позивача не оспорює факту своєчасного попередження про наступне вивільнення, а відтак суд вказані обставини не досліджує. Більше того, самим позивачем до матеріалів справи долучено копію попередження, датоване 02.03.2023 року (а.с.8), факт своєчасного отримання такого у встановлений ст.49-2 КЗпП України строк сторона позивача не оспорює. Більше того, факт отримання такого позивачем своєчасно підтвердив і представник позивача, надавши суду відповідні пояснення.

Відповідно до положень ч.3 ст.49-2 КЗпП України, одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації, крім випадків, передбачених цим Кодексом. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно.

У відповідності до позиції Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, виловленій у постанові від 29 січня 2020 року у справі N 761/41149/16-ц, провадження N 61-508св18, при вирішенні питання про те, чи мав змогу роботодавець виконати вимогистатті 49-2 КЗпП Українипро надання роботи працівникові, який вивільняється в зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, суд має виходити з того, що за змістом цієї норми працівнику має бути запропонована наявна робота за відповідною професією чи спеціальністю і лише при відсутності такої роботи інша наявна робота.

При цьому роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Таким чином, однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті40, частини третьої статті49-2 КЗпП Українищодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

Оскільки обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьоїстатті 49-2 КЗпП Українироботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.

Зазначена позиція також отримала своє відображення у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 травня 2020 року у справі N 487/2191/17, провадження N 61-38337св18; Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2021 року у справі № 646/2661/20, провадження № 61-7496св21 та від 22 грудня 2021 року у справі N 705/4831/20, провадження N 61-12771св21. Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі N 800/538/17, провадження N 11-431асі18.

Оцінюючи обставини справи на предмет їх відповідності вищенаведеним положенням статті 49-2КЗпП України в частині виконання роботодавцем обов`язку щодо належної пропозиції працівнику, що підлягає звільненню, вакантних у нього посад (роботи), та яку останній може виконувати з урахуванням його спеціальності та кваліфікації, а відтак покликання сторони відповідача про те, що в його діях відсутні порушення вимог ч.3 ст.49-2 КЗпП України суд виходить з наступного.

Згідно долученої позивачем до матеріалів справи копії попередження, датованого 02.03.2023 року, (а.с.8) факт отримання якого, більше того своєчасного, позивачем не оспорюється, таким попереджено позивача ОСОБА_1 про майбутнє звільнення із займаної посади відповідно до ст..49-2 КЗпП України та п.1 ст.40 КЗпП України, з 05.05.2023 року. Крім того, зі змісту вказаного попередження вбачається, що на час повідомлення вакантних посад немає.

Крім того, згідно долученої представником відповідача до відзиву на позов копії документа, який має назву «Кількість вакантних посад станом на 02.05.2023 року» (а.с.54), оригінал якого для огляду в судовому засіданні на вимогу суду було представлено представником відповідача, встановлено, що 03.05.2023 року відповідачем було ознайомлено позивача ОСОБА_1 з переліком запропонованих вакантних посад, про що позивач зробив відповідну відмітку із зазначенням, що надає згоду на переведення його на 0,5 ставки лікаря стоматолога-хірурга. Як зазначив в судовому засіданні представник позивача на відповідне уточнююче запитання суду такої поведінки позивача та мотивів з яких виходив останній зазначаючи вказане пояснити не може.

Тобто вказане свідчить про те, що відповідачем було виконано обов`язок щодо повідомлення позивача ОСОБА_1 про наявність усіх вакантних посад, які можуть бути запропоновані позивачу з урахуванням його спеціальності та кваліфікації, на момент звільнення позивача згідно наказу №65-к від 03.05.2023 року в первісній редакції. При цьому, позивачем було зазначено, що погоджується на посаду, яка не була передбачена в переліку, оскільки, як зазначив представник відповідача, що не спростовано стороною позивача, в штатному розписі Госпіталя немає й не було вакантної ставки лікаря стоматолога-хірурга.

Як пояснила в судовому засіданні представник відповідача і суд зазначене враховує у зазначеному вище документі під назвою «Кількість вакантних посад станом на 02.05.2023 року» було вказано і відповідно запропоновано позивачу вичерпний перелік усіх наявних та вакантних у відповідача посад (робіт), які позивач ОСОБА_1 міг обійняти та виконувати з урахуванням наявної у нього спеціальності та кваліфікації.

Щодо покликань сторони позивача про те, що його звільнення є незаконним, оскільки на момент його звільнення 05.06.2023 року відповідачем не було виконано обов`язку щодо пропозиції йому вакантних у роботодавця посад та робіт суд виходить з наступного.

Як зазначено вище Наказом №65-к від 03.05.2023 року «Про звільнення» вирішено звільнити ОСОБА_1 - лікаря-стоматолога-хірурга консультативної поліклініки 05.05.2023 року на підставі п.1 ст. 40 КЗпП України. (а.с.5).

Наказом №71-к від 09.05.2023 року внесено зміни в наказ №65-к від 03.05.2023 року «Про звільнення» в частині дати звільнення - 09.05.2023 року (а.с.6).

Наказом №75-к від 12.05.2023 року внесено зміни в наказ №71-к від 09.05.2023 року «Про звільнення» в частині дати звільнення - перший робочий день, наступний за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначеним у документі про тимчасову непрацездатність (а.с.7).

Як встановлено в судовому засідання прийняття наказів №71-к від 09.05.2023 року та №75-к від 12.05.2023 року в частині зміни дати звільнення позивача ОСОБА_1 було пов`язане із перебуванням останнього на листку непрацездатності починаючи з 05.05.2023 року і як зазначив представник позивача в судовому засіданні до 02.06.2023 року включно. Відповідно перший робочий день, наступний за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначеним у документі про тимчасову непрацездатність був 05.06.2023 року день звільнення позивача ОСОБА_1 .

Відповідно до вимог ч.3 ст.40 КЗпП України, не допускається звільнення працівника з ініціативи роботодавця в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення запунктом 5цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці.

Відповідно до сформульованої Великою Палатою Верховного Суду позиції у постанові від 15 вересня 2020 року у справі № 205/4196/18, провадження№ 14-670 цс 19, наслідки порушеннягарантії, визначеної у першому реченні частини третьоїстатті 40 КЗпП України,усуваються шляхом зміни дати припинення трудових відносин на перший день після закінчення періоду непрацездатності чи відпустки, а не шляхом поновлення особи на посаді (пункт 56).

Однак, незважаючи на вищенаведене слід наголосити на тому, що відповідно до положень ч.3 ст.1 Закону Українивід 15.03.2022No2136-IX«Про організаціютрудових відносинв умовахвоєнного стану»(чиннийз 24.03.2022,із змінамита доповненнямичинними з19.07.2022),у період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю, законів України"Про державну службу","Про службу в органах місцевого самоврядування", інших законодавчих актів, що регулюють діяльність державних службовців, посадових осіб місцевого самоврядування у частині відносин, врегульованих цим Законом.

Так, положеннями ч.1 ст.5 Закону України від 15.03.2022 No 2136-IX «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» передбачено кардинально протилежну норму, яка фактично тимчасово на період дії воєнного стану призупиняє дію гарантії, передбаченої ч.3ст.40КЗпП України.Так,передбачено,що у період дії воєнного стану допускається звільнення працівника з ініціативи роботодавця у період його тимчасової непрацездатності, а також у період перебування працівника у відпустці (крім відпустки у зв`язку вагітністю та пологами та відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку) із зазначенням дати звільнення, яка є першим робочим днем, наступним за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначеним у документі про тимчасову непрацездатність, або першим робочим днем після закінчення відпустки.

Аналіз наведеного положення ч.1 ст.5 Закону України від 15.03.2022 No 2136-IX «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» свідчить про те, що поряд із призупиненням дії гарантії, передбаченої ч.3 ст.40 КЗпП України (не допускається звільнення працівника з ініціативи роботодавця в період його тимчасової непрацездатності) за роботодавцем залишено обов`язок, а відповідно у працівника є право вимагати зазначення дати звільнення, яка є першим робочим днем, наступним за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначеним у документі про тимчасову непрацездатність. Очевидно, що положення вказаної норми закону спрямовані перш за все на унормуванням питання зазначення дати звільнення працівника, яка має бути не раніше, аніж перший робочий день, наступний за днем закінчення тимчасової непрацездатності працівника, незважаючи на те, що законодавець наділив роботодавця можливістю звільнення працівника з ініціативи роботодавця в період його (працівника) тимчасової непрацездатності. Тобто положення вказаної норми закону не спрямовані на продовження (поновлення), передбаченої статтею 49-2 КЗпП України, процедури вивільнення працівника, якщо така була виконана роботодавцем в повному обсязі на момент початку тимчасової непрацездатності працівника, який підлягає звільненню.

Таким чином, суд приходить до висновку, що відповідачем було в повному обсязі виконано вимоги статті 49-2 КЗпП України в частині процедури вивільнення працівника та відповідно запропоновано усі вакантні посади позивачу ОСОБА_1 на момент його первісного звільнення відповідно до наказу №65-к від 03.05.2023 року в первісній редакції. Усі наступні накази в частині зміни дати звільнення очевидно були пов`язані із дотриманням відповідачем вимог ч.1 ст.5 Закону України від 15.03.2022 No 2136-IX «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» щодо коректності та належності зазначення дати звільнення позивача. Тобто, перебування позивача ОСОБА_1 на лікарняному (листку непрацездатності) не впливає в даному випадку на процедуру його звільнення, яка була завершена відповідачем ще 03.05.2023 року, однак через тимчасову непрацездатність позивача була документально оформлена лише 05.06.2023 року. У випадку, якби позивач ОСОБА_1 не перебував на лікарняному (листку непрацездатності) станом на 05.05.2023 року, то очевидно з урахуванням положень наказу №65-к від 03.05.2023 року в первісній редакції був би звільнений ще 05.05.2023 року.

Щодо покликань сторони позивача про те, що відповідачем не було позивачу запропоновано вакантних посад лікаря-стоматолога вищої категорії в консультативній поліклініці та лікаря стоматолога ІІ категорії у відділенні відновного лікування смт.Дубляни, то суд вважає такі покликання необґрунтованими з урахуванням наведених вище обставин. Крім того, враховує в цій частині відповідні пояснення представника відповідача, які стороною позивача не спростовані, а саме про те, що дійсно штатний розпис Госпіталю станом на 01.07.2023 року, на який посилається представник позивача, містить дві посади: лікаря стоматолога вищої категорії та лікаря стоматолога другої категорії. Підтвердила, що дійсно жодна з них не пропонувалася позивачу, оскільки ні на момент попередження про звільнення ні на момент звільнення не були і не є зараз вакантними. Однак, що найважливіше, у позивача немає правових підстав на них претендувати, оскільки в нього інша лікарська спеціальність: лікаря-стоматолога-хірурга, а не лікаря-стоматолога. Що ж до права переважного залишення на роботі, то такий відбір застосовується лише серед працівників, які скорочуються. В даному випадку скорочувались усі посади лікарів-стоматологів-хірургів поліклініки, в тому числі й посада, яку займав позивач.

Оцінюючи покликання позивача про те, що його звільнення відбулось з порушенням вимог ст.43 КЗпП України, тобто без згоди первинної профспілкової організації КНП ЛОР «Львівський обласний госпіталь ветеранів війн та репресованих ім. Ю. Липи» суд враховує наступне.

Встановлено, що на момент звільнення ОСОБА_1 дійсно був членом первинної профспілкової організації Госпіталю. Вказана обставина жодною із сторін не спорюється.

Відповідно до ст..43 КЗпП України за загальним правилом розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця проводиться за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник. Однак, щодо застосування положень ст..43КЗпП Україниу періоддії воєнногостану,то такіне діютьта підлягаютьдо застосуванняположення статті5Закону України«Про організаціютрудових відносинв умовахвоєнного стану»,відповідно доякого у період дії воєнного стану нормистатті 43Кодексу законів про працю України не застосовуються, крім випадків звільнення працівників підприємств, установ або організацій, обраних до профспілкових органів.

А тому, так як позивач не належить до категорії працівників, обраних до профспілкових органів, відповідач правомірно та за наявності для цього законних підстав не звертався за згодою на звільнення працівника до профспілкової організаціїГоспіталю у зв`язку із скороченням посади, яку він обіймав.

А відтак з урахуванням вищенаведеного оцінюючи мотивованість та підставність заявленого позову в частині позовної вимоги про скасування наказу про звільнення та поновлення на роботі на предмет його відповідності обставинам справи та обґрунтованості належними, достовірними, допустимими та достатніми доказами суд виходить з наступного. Звільнення позивача здійснено за наявності для цього чітко передбаченої законодавством та обґрунтованої відповідними обставинами та доказами правової підстави, а також з чітким дотримання порядку та процедури вивільнення працівника - позивача ОСОБА_1 . А тому в задоволенні вказаної позовної вимоги суд відмовляє у зв`язку із необґрунтованістю.

Оскільки в задоволенні основної позовної вимоги про поновлення на роботі судом відмовлено з підстав її необгрунтованості, так як звільнення позивача здійснено за наявності для цього передбаченої законодавством правової підстави та з дотримання передбаченої процедури, то суд вважає, що відсутні підстави для задоволення вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка є похідною від основної вимоги та тісно пов`язана із такою за своєю суттю.

У відповідності до положень ст.141 ЦПК України суд вважає за необхідне вирішити питання про розподіл судових витрат.

Так як в задоволенні позову відмовлено в повному обсязі, то судові витрати у вигляді судового збору, від сплати якого при зверненні до суду з вказаним позовом був звільнений позивач на підставі п.1 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір» підлягають відшкодуванню за рахунок держави, а понесені позивачем витрати у вигляді 15000,00 грн. на оплату професійної правничої допомоги покладаються на позивача.

Керуючисьст.ст.10,12,13,76-80,259,263,264,273,354,355ЦПК України, ст.ст. 40,49-2 КЗпП України, суд,-

у х в а л и в:

В позові ОСОБА_1 до Комунального некомерційного підприємства Львівської обласної ради «Львівський обласний госпіталь ветеранів війн та репресованих ім..Ю.Липи» про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відмовити.

Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку до Львівського апеляційного суду в порядок та строки, передбачені ст.ст.354,355 ЦПК України.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне найменування (ім`я) учасників справи та їх місце проживання (місцезнаходження):

Позивач: ОСОБА_1 , місце реєстрації та проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ;

Відповідач: Комунальне некомерційне підприємство Львівської обласної ради «Львівський обласний госпіталь ветеранів війн та репресованих ім..Ю.Липи», код ЄДРПОУ:01998161, місцезнаходження: 79495, м.Львів-Винники, вул.Івасюка, 31.

Повний текст судового рішення складено та підписано 13 листопада 2023 року.

Суддя: С.Й. Яворський