Постанова

від 02.11.2023 по справі 522/19830/18

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/2055/23

Справа № 522/19830/18

Головуючий у першій інстанції Свячена Ю. Б.

Доповідач Драгомерецький М. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02.11.2023 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Драгомерецького М.М.,

суддів: Громіка Р.Д., Дришлюка А.І.,

при секретарі: Узун Н.Д.,

за участю: представника ОСОБА_1 адвоката Бойко А.В.,

переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Архіпова Олександра Юрійовича в інтересах ОСОБА_2 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 вересня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Берег-Будгруп», Обслуговуючого кооперативу «Граніт», ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про визнання договору недійсним та визнання права власності, -

в с т а н о в и в:

09 листопада 2018 року ОСОБА_4 (правонаступником якого є ОСОБА_2 ) звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Берег-Будгруп», Обслуговуючого кооперативу «Граніт», ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про визнання договору недійсним, визнання права власності, уточненим 18 листопада 2020 року в якому просив суд:

- визнати недійсним договір №542 Про дольову участь будівництва житла від 06 січня 2006 року, укладений між ТОВ «БерегБудгруп» та ОСОБА_3 ;

- визнати за ОСОБА_2 право власності на кв. АДРЕСА_1 ;

- скасувати рішення про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_1 , індексний номер рішення 35492925 від 01 червня 2017 року;

- витребувати у ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 .

В обґрунтування позову ОСОБА_4 (правонаступник ОСОБА_2 ) посилається на те, що згідно норм ст. ст. 1,2, 4-5, 9, 18-20 Закону України «Про інвестиційну діяльність», ст. ст. 190, 331 ЦК України він набув майнові права на квартиру АДРЕСА_1 , сплативши повну вартість у розмірі 346 187,60 гривень згідно договору №603 Про дольову участь будівництва житла від 09 січня 2006 року, укладеного з ТОВ «Берег-Будгруп».

У порушення вимог п. п. 6.2., 6.3. Договору №603, ТОВ «Берег-Будгруп» вказану квартиру ОСОБА_4 (правонаступник ОСОБА_2 ) передано не було, крім того, введення в експлуатацію будинку АДРЕСА_2 здійснювалося іншою особою ОК «Граніт». Про факт введення в експлуатацію будинку ОСОБА_4 повідомлено не було. Крім того, ОСОБА_4 вказує, що йому стало відомо про укладення аналогічного договору №542 Про порядок викупу паю від 06 січня 2006 року щодо тієї ж квартири АДРЕСА_3 між ОК «Граніт» та ОСОБА_3 , на виконання якого, останній 15 березня 2017 року за Актом приймання-передачі передано спірну квартиру. 01 червня 2017 року за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на спірну квартиру на підставі договору купівлі-продажу від 01 червня 2017 року укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 ..

Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_2 просила суд позов задовольнити.

07 червня 2019 року адвокат Бойко Наталія Іванівна в інтересах відповідача ОСОБА_1 надала суду відзив на позовну заяву, в якому позов не визнала та просила у задоволенні позову відмовити, посилаючись на те, що позивачем ОСОБА_4 (правонаступник ОСОБА_2 ) не наведено жодних доказів того, що він взагалі володів спірним об`єктом нерухомості. Наявність повноважень у ТОВ «Берег-Будгруп» на укладення договору №542 від 06.01.2006 з ОСОБА_3 , виконання нею обов`язків за вказаним договором свідчать про безпідставність позовних вимог. Відповідач ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу спірної квартири, проживає у спірній квартирі та зареєстрована у ній.

04 липня 2019 року адвокат Достоковська Вікторія Геннадіївна в інтересах позивача ОСОБА_4 (правонаступник ОСОБА_2 ) надала відповідь на відзив, в якому просила задовольнити позов, посилаючись на те, що він є добросовісним набувачем майнових прав на спірну квартиру, а тому має право витребувати у останнього добросовісного набувача ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 (правонаступник ОСОБА_2 ) спірне нерухоме майно з підстав п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України шляхом виселення зі спірної квартири.

27 листопада 2019 року адвокат Бойко Наталія Іванівна в інтересах відповідача ОСОБА_1 надала суду письмові пояснення по справі, в яких зазначив, що згідно Декларації про готовність до експлуатації об`єкта, який належить до І-ІІІ категорії складності, будинок, в якому знаходиться спірна квартира, був введений в експлуатацію 03 березня 2016 року, зазначена декларація зареєстрована в Департаменті ДАБІ в Одеській області та є у вільному доступі на офіційному сайті Департаменту. Тобто ОСОБА_4 (правонаступник ОСОБА_2 ) знав, що будинок у 4-му кварталі 2014 року не введений в експлуатацію, а умови договору №603 є порушеними. ОСОБА_4 з метою захисту своїх прав, повинен був цікавитися датою введення в експлуатацію будинку та вчиняти відповідні дії. Крім того, ухвалою Господарського суду Одеської області від 21 липня 2016 року по справі №916/1582/16 порушено провадження у справі про банкрутство ТОВ «Берег-Будгруп», в межах якої позивач як кредитор повинен був звернутись із письмовою заявою з вимогами до ТОВ «Берег-Будгруп», як до боржника. Однак, позивач у встановлений законодавством строк, не заявив про свої вимоги до боржника (ТОВ «Берег-Будгруп»), внаслідок чого його вимоги вважаються погашеними, а зобов`язання припиненими.

29 листопада 2019 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 укладено договір відступлення права вимоги за договором №603 про дольову участь будівництва житла від 09 січня 2006 року.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 20 жовтня 2019 року здійснена заміна сторони позивача ОСОБА_4 у порядку процесуального правонаступництва на позивача ОСОБА_2 ..

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 21 вересня 2021 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Берег-Будгруп», Обслуговуючого кооперативу «Граніт», ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про визнання договору недійсним та визнання права власності відмовлено.

В апеляційній скарзі адвокат Архіпов Олександр Юрійович в інтересах позивача ОСОБА_2 просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове судове рішення про задоволення позову в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.

Позивач ОСОБА_2 та відповідач ОСОБА_3 у судове засідання до апеляційного суду не з`явились, про розгляд справи повідомлені належним чином та завчасно, про що свідчать рекомендовані повідомлення про отримання ними судових повісток. Клопотання про відкладення розгляду справи не надходило.

Відповідачі ТОВ «Берег-Будгруп» та ОК «Граніт» неодноразово належним чином та завчасно повідомлялись про розгляд апеляційним судом справи, за відомими суду адресами їх місцезнаходження, однак поштова кореспонденція разом із судовими повістками про виклик до суду поверталась до суду з довідкою поштового відділення про причину повернення «адресат відсутній за вказаною адресою».

Відповідно до ч. 1 ст.131ЦПК України учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місце знаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.

Згідно зі ст. ст. 13, 43 ЦПК України особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми процесуальними правами на власний розсуд. Особи, які беруть участь у справі, зобов`язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права та виконувати процесуальні обов`язки.

На осіб, які беруть участь у справі, також покладається обов`язок не допускати свідомих маніпуляцій та ухилень від отримання інформації про рух справи.

Таким чином, оскільки відповідачі ТОВ «Берег-Будгруп» та ОК «Граніт» не надали відомостей про зміну свого місця проживання або місцезнаходження під час апеляційного провадження справи, судові повістки були направлені на останні відому судові адреси їх місцезнаходження, апеляційний суд виконав обов`язок щодо повідомлення відповідачів про дату, час та місце розгляду справи, а ТОВ «Берег-Будгруп» та ОК «Граніт» вважаються такими, що своєчасно та належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи.

Відповідно до приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги.

Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Крім того, Верховний Суд в постанові від 01 жовтня 2020 року по справі №361/8331/18 висловився, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Таким чином, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін у якнайскорішому розгляді справи, усвідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності належним чином повідомлених про дату і час судового засідання учасників справи.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи, наведені у апеляційній скарзі та у відзиві адвоката Бойко Наталії Іванівни в інтересах відповідача ОСОБА_1 на апеляційну скаргу, додаткові пояснення адвоката Архіпова Олександра Юрійовича в інтересах позивача ОСОБА_2 , колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково за таких підстав.

У частинах1та 2статті 367ЦПК Українизазначено,що судапеляційної інстанціїпереглядає справуза наявнимив нійі додатковоподаними доказамита перевіряєзаконність іобґрунтованість рішеннясуду першоїінстанції вмежах доводівта вимогапеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Статтею 5ЦПК Українипередбачено,що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно достатті 41Конституції Україникожен маєправо володіти,користуватися ірозпоряджатися своєювласністю,результатами своєїінтелектуальної,творчої діяльності. Правоприватної власностінабувається впорядку,визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Статтями 316, 317, 319, 321 ЦК України визначено, що право власності це право особи володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на свій розсуд, але в межах, передбачених законом. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Власність зобов`язує, держава не втручається в здійснення власником права власності.

Розділ ІІІ ЦК України визначає перелік цивільних прав та їх правовий статус.

Згідно статті 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов`язки (стаття 179 ЦК України).

Майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами (стаття 190 ЦК України).

Захист майнових прав здійснюється у порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства.

Відповідно до статті 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені Законом, зокрема із правочинів і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із Закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Стаття 204 ЦК України регламентує принцип презумпції правомірності правочину, за змістом якого правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Правомірний правочин є підставою виникнення та підтвердженням наявності цивільних прав та обов`язків (частини 2 статті 11 ЦК України).

Згідно частин першої, другоїстатті 331 ЦК Україниправо власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Аналіз положень статті 331 ЦК України у системному зв`язку з нормами статей 177-179, 182 цього Кодексу, частини третьої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» дає підстави для висновку про те, що право власності на новостворене нерухоме майно як об`єкт цивільних прав виникає з моменту його державної реєстрації.

Відповідно до статті 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності нанього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Тлумачення статті 330 ЦК України свідчить, що виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача.

Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).

Згідно частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Судом першої інстанції встановлено, що 09 січня 2006 року між ТОВ «Берег Будгрупп» та ОСОБА_4 (правонаступник ОСОБА_2 ) укладено договір №603 Про дольову участь будівництва житла, відповідно до якого ТОВ «Берег-Будгруп» здійснює згідно проекту будівництва житлового будинку по АДРЕСА_2 , а ОСОБА_4 (правонаступник ОСОБА_2 ) зобов`язується прийняти пайову участь у будівництві квартири АДРЕСА_4 поверсі в секції В вказаного житлового будинку.

Згідно п. 4.1. Договору №603 загальна вартість 85,69 кв.м загальної площі придбаної квартири становить 346 187,60 грн, що еквівалентно 68 552,00 доларів (за курсом НБУ за 1 долар США 5,05 гривень на момент укладання Договору від 09 січня 2006 року).

Відповідно до п. 4.3. та п.п. 4.3.1. Договору №603 усі грошові кошти перераховуються у касу ТОВ «Берег-Будгруп» або за реквізитами, зазначеними у договорі, до здачі будинку в експлуатацію.

У відповідності до п. 6.1. Договору № 603 запланований строк здачі будинку в експлуатацію кінець 3-го кварталу 2014 року.

Згідно п. 6.2. Договору №603 ТОВ «Берег-Будгруп» зобов`язується протягом двох календарних місяців з моменту введення житлового будинку в експлуатацію передати пайовику за умови виконання пайовиком своїх зобов`язань щодо внесення грошових коштів в повному обсязі.

Пунктом 6.3. Договору №603 встановлено, що передача квартири ОСОБА_4 (правонаступник ОСОБА_2 ) оформлюється шляхом підписання сторонами акту приймання передачі.

Оформлення права власності на квартиру здійснюється ОСОБА_4 (правонаступник ОСОБА_2 ) самостійно, шляхом отримання свідоцтва про право власності на підставі договору, акту приймання передачі та відповідального рішення (розпорядження) місцевих органів влади про затвердження акту про готовність закінченого будівництвом об`єкту до експлуатації (п. 6.4. Договору№603).

Позивач вказує, що на виконання умов вказаного Договору №603, ОСОБА_4 (правонаступник ОСОБА_2 ) сплатив в повному обсязі свою пайову участь в розмірі 346 187,60 грн, що підтверджується квитанцією до прибуткового касового ордера №71 від 08 травня 2008 року, а також довідкою ТОВ «Берег-Будгруп» №9/05-3 від 09 травня 2008 року, а тому набув майнові права на спірну квартиру.

Також позивач посилається на те, що закінчення будівництва вказаного житлового будинку та введення його в експлуатацію здійснювалося вже іншою особою ОК «Граніт».

Так, будинок був введений в експлуатацію 03.03.2016 на підставі Декларації про готовність до експлуатації об`єкта, зареєстрованої Департаментом ДАБІ в Одеській області 03 березня 2016 року за №ОД 143160631723, замовник ОК «Граніт». Однак, позивача про введення будинку в експлуатацію, в порушення п. 6.2. Договору №603, не повідомлено.

23 січня 2017 року позивач звернувся до ОК «Граніт» з листом, в якому просив підтвердити обізнаність ОК «Граніт» про належність ОСОБА_4 (правонаступник ОСОБА_2 ) майнових (інвестиційних) прав, зокрема, на квартиру АДРЕСА_5 , та здійснити передачу наступних документів по вказаній квартирі: підписаний з боку ОК «Граніт» акт приймання-передачі, засвідчену копію розпорядження районної адміністрації про присвоєння об`єкту будівництва адреси, затверджений перелік фізичних та юридичних осіб, кошти яких залучалися для будівництва об`єкта будівництва, засвідчену копію документу, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта для можливості самостійного оформлення права власності на придбану квартиру згідно умов договору, докази надіслання та отримання ОК «Граніт» вказаного листа наявні в матеріалах справи. Відповідь з ОК «Граніт» на зазначене звернення не надана.

Розпорядженням Приморської районної адміністрації Одеської міської ради від 06 грудня 2017 року №540 житловому комплексу (ІІ черга) присвоєно адресу: АДРЕСА_2 (будівельний номер).

06 січня 2006 року між ТОВ «Берег Будгруп» та ОСОБА_3 укладено договір №542 про дольову участь будівництва кв. АДРЕСА_5 . 06 січня 2006 року ОСОБА_3 видано свідоцтво про те, що вона є асоційованим членом ОК «Граніт».

Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 10 жовтня 2018 року право власності на кв. АДРЕСА_6 зареєстровано за ОСОБА_1 на спірну квартиру на підставі договору купівліпродажу від 01 червня 2017 року.

Між сторонами виникли правовідносини з інвестиційних зобов`язань та оспорювання правочину, які регулюються нормами ЦК України, Законом України «Про інвестиційну діяльність».

З матеріалів справи вбачається, що 09 січня 2006 року між ОСОБА_4 (правонаступник ОСОБА_2 ) та ТОВ «БерегБудгруп» був укладений договір №603 про дольову участь будівництва житла, а саме квартири АДРЕСА_7 .

Згідно витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань припинено юридичну особу ТОВ «Берег Будгруп» (код ЄДРПОУ 32432565) у зв`язку з визнанням ТОВ банкрутом на підставі рішення Господарського суду Одеської області від 26 жовтня 2018 року у справі №916/1582/16.

ОСОБА_4 (правонаступник ОСОБА_2 ) сплатив в повному обсязі свою пайову участь в розмірі 346 187,60 грн, що підтверджується квитанцією до прибуткового касового ордера №71 від 08 травня 2008 року, а також довідкою ТОВ «Берег-Будгруп» вих. №9/05-3 від 09 травня 2008 року про оплату у повному обсязі за договором №603 від 09 січня 2006 року.

20 лютого 2012 року між ТОВ «Берез Будгруп» та ОК «Граніт» укладено договір на будівництво жилого будинку по АДРЕСА_8 .

На підставі Декларації про готовність до експлуатації об`єкта, зареєстрованої Департаментом ДАБІ в Одеській області №ОД143160631723 від 03 березня 2016 року будинок АДРЕСА_8 введений в експлуатацію у березні 2016 року.

З матеріалів справи вбачається, що дії з реалізації інвестицій за договором №603 від 09.01.2006 (підписання сторонами акту прийому-передачі; оформлення свідоцтва про право власності і правовстановлюючих документів; укладення договору на комунальне обслуговування квартири), сторонами цього договору не вчинялись впродовж з березня 2016 року і до листопада 2019 року, тобто більше як три роки після здачі будинку в експлуатацію.

Застосування такого способу захисту прав, як звернення з позовом про визнання права на речові права, можливе лише за умови, що особи, які не визнають, заперечують та/або оспорюють право власності, не перебувають із власником у зобов`язальних відносинах. Водночас, права, у тому числі право власності осіб, які перебувають у зобов`язальних відносинах, повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов`язального права.

Дана позиція знаходить своє підтверджена в практиці Верховного Суду, який в своїй постанові по справі № 522/7233/16-ц вказує на законність права першого інвестора у будівництво спірної квартири (який діє на підставі чинних договорів, оплаченої вартості повного пакету облігацій, отриманого сертифікату цінних паперів) на оформлення права власності на зарезервовану забудовником квартиру після введення будинку в експлуатацію.

Згідно статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном.

Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Концепція «майна» у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися «правом власності», а відтак і «майном» (пункт 98 рішення Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) щодо прийнятності у справі «Броньовські проти Польщі» (Broniowski V. Poland), заява №31443/96, ECHR 2002-Х; пункт 22 рішення ЄСПЛ від 10 березня 2011 року у справі «Сук проти України», заява №10972/05).

У контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції об`єктами права власності можуть бути у тому числі «правомірні очікування» та «майнові права» (рішення ЄСПЛ від 23 жовтня 1991 року у справі «Пайн Велі Девелопмент Лтд. та інші проти Ірландії» (Pine Valley Developments Ltd and Others v. Ireland) (заява №12742/87); ухвала ЄСПЛ від 13 грудня 1984 року щодо прийнятності заяви S. v. the United Kingdom, №10741/84).

Майновими правами визнаються будь-які права, пов`язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовою частиною права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права та право вимоги.

Майнове право, яке можна визначити як «право очікування», є складовою частиною майна як об`єкта цивільних прав. Майнове право це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна, та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.

Захист майнових прав здійснюється у порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства.

За правилами ст. 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред`явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує її право власності.

Вказаними нормами права визначено порядок оформлення права власності (здійснення державної реєстрації права власності) на об`єкт інвестування після прийняття такого об`єкта до експлуатації.

Оскільки відповідно до ст. 328 ЦК України набуття права власності це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен установити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об`єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному статтею 392 цього Кодексу.

Виникнення права власності на новостворений об`єкт нерухомості на підставі судового рішення зазначеними нормами та нормою статті 331 ЦК України не передбачено.

Порядок оформлення права власності (здійснення державної реєстрації права власності) на об`єкт інвестування після прийняття такого об`єкта до експлуатації визначено нормами чинного законодавства.

Тобто, ураховуючи, що відповідно до ст. 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об`єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, передбаченому ст. 392 ЦК України.

Аналогічний правовий висновок викладений в постановах Верховного Суду України від 18 лютого 2015 року у справі №6-244цс14, від 24 червня 2015 року у справі №6-318цс15, від 02 грудня 2015 року у справі №6-1502цс15, від 02 грудня 2015 року у справі №6-1732цс15, від 18 листопада 2015 року у справі №6-1858цс15, від 04 листопада 2015 року у справі №6-1920цс15, від 10 лютого 2016 року у справі №6-2250цс15, від 25 травня 2016 року у справі №6-503цс16, від 30 березня 2016 року у справі №6-3129цс15, від 30 березня 2016 року у справі №6-265цс16, від 23 березня 2016 року у справі №6-289цс16, від 16 березня 2016 року у справі №6-290цс16, від 20 квітня 2016 року у справі №6-2994 цс15.

Отже, установивши, що предметом договору №603 від 09 січня 2006 року є майнові права на нерухоме майно, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про неможливість визнання за позивачем права власності на нерухоме майно, оскільки за змістом укладеного договору, позивач отримав лише право на набуття права власності, а не саме право власності на нерухоме майно.

З огляду на вказані норми, особу може бути позбавлено її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності мусить бути дотримано справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами власника.

Зазначене свідчить про необґрунтованість позовних вимог щодо скасування рішення про державну реєстрацію права власності на спірну квартиру за та безпідставність витребування майна шляхом виселення.

ОСОБА_2 , як на підставу своїх позовних вимог, посилається на те, що договір №603 про пайову участь у будівництві житла від 09 січня 2006 року, було укладено між ОСОБА_4 та ТОВ «Берег-Будгруп».

Однак, суду доведено, що майнові права на квартиру у ОСОБА_3 виникли раніше (06 січня 2006 року) ніж у ОСОБА_4 ((правонаступник ОСОБА_2 ) - 09 січня 2006 року).

Чинним законодавством України єдиним виключним випадком за якого дозволяється інвестування та фінансування однієї квартири в об`єкті будівництва кількома інвесторами є укладення між ними договору в письмовій формі, в якому визначаються частка кожного інвестора та порядок внесення ним відповідної інвестиції (ч. 3 ст. 9 Закону України «Про інвестиційну діяльність»).

Відповідно до ч. 1 ст. 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкротом», конкурсні кредитори за вимогами, які виникли до дня порушення провадження у справі про банкрутство, зобов`язані подати до господарського суду письмові заяви з вимогами до боржника, а також документи, що їх підтверджують, протягом тридцяти днів від дня офіційного оприлюднення оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство.

Відлік строкуна заявленнягрошових вимогкредиторів доборжника починаєтьсяз дняофіційного оприлюдненняоголошення пропорушення провадженняу справіпро банкрутство. Зазначений строк є граничним і поновленню не підлягає.

З наданих Позивачем доказів, які були додані до позовної заяви, вбачається, що вимоги позивача виникли ще у 2006 року, тобто до порушення провадження у справі про банкрутство ТОВ «Берег-Будгруп».

Отже, Позивач є конкурсним кредитором та виявивши факт порушення ТОВ «Берег-Будгруп» зобов`язань за Договором №603 та того, що відносно нього порушено справу про банкрутство, з метою захисту своїх прав, мав звернутись до Господарського суду Одеської області із письмовою заявою з вимогами до ТОВ «Берег -Будгруп» як до боржника.

Зазначена заява повинна була бути подана до суду протягом тридцяти днів від дня офіційного оприлюднення оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство, тобто до 25 липня 2016 року.

Однак, позивач у встановлений законодавством строк, не заявив про свої вимоги до боржника ТОВ «Берег-Будгруп», внаслідок чого, вимоги позивача вважаються погашеними, а зобов`язання припиненими.

Зазначена правова позиція викладена в ухвалі Господарського суду Одеської області від 26 жовтня 2018 року по справі №916/1582/16 про банкрутство ТОВ «Берег-Будгруп».

Так, в п. 5 резолютивній частині ухвали зазначено, що: «Відповідно до п. 4 ст. 83 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкротом» у випадках, передбачених пунктами 4-7 частини першої цієї статті, господарський суд в ухвалі про припинення провадження у справі зазначає, що вимоги конкурсних кредиторів, які не були заявлені в установлений цим Законом строк або відхилені господарським судом, вважаються погашеними, а виконавчі документи за відповідними вимогами визнаються такими, що не підлягають виконанню».

Також суд дійшов висновків, що позивачем був обраний неналежний спосіб захисту, виходячи з наступного.

Предметом Договору №603 є участь позивача у будівництві жилого будинку (п. 2.1. Договору №603).

Так, відповідно до п. 2.2. Договору №603 Про дольову участь будівництва житла ТОВ «Берег-Будгруп» зобов`язалось здійснити будівництво житлового будинку та після введення його в експлуатацію, на підставі акту прийому-передачі надати позивачу 3-х кімнатну квартиру АДРЕСА_1 .

Таким чином, у позивача виникли права сторони за договором про дольову участь будівництва житла та відповідні права вимагати належного виконання договору від контрагента.

Відповідно до п. 6.1. Договору №603 Про дольову участь будівництва житла від 09 січня 2006 року, запланований строк здачі будинку в експлуатацію кінець 3-го кварталу 2014 року. Однак, у 3-му кварталі 2014 року будинок не був введений в експлуатацію.

Відповідно до декларації про готовність до експлуатації об`єкта, який належить до І-ІІІ категорії складності, будинок, в якому знаходиться спірна квартира, був введений в експлуатацію 03 березня 2016 року, зазначена декларація була зареєстрована в Департаменті ДАБІ в Одеській області.

Тобто, вже у 4-му кварталі 2014 році, позивач знав про те, що будинок, в якому знаходиться спірна квартира, не введений в експлуатацію, а умови договору №603 є порушеними.

Також, відповідно до п. 6.2. договору №603 Про дольову участь будівництва житла від 09 січня 2006 року, ТОВ «Берег-Будгруп» повинно було протягом двох календарних місяців з моменту введення будинку в експлуатацію передати позивачу спірну квартиру, тобто до 03 травня 2016 року.

Інформація щодо введення будинку в експлуатацію є у вільному доступі на офіційному сайті Департаменту ДАБІ в Одеській області.

Однак позивачу ані 03 травня 2016 року, ані пізніше, не була передана спірна квартира, втім, жодних дій, направлених на усунення свого порушеного права ним вжито не було, тому відсутні будь-які правові підстави для визнання за позивачем права власності на спірну квартиру.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позов не підлягає задоволенню.

Проте, суд першої інстанції помилково відмовив в задоволенні позовних вимог про визнання правочинів недійсними, визнання права власності на майно та скасування державної реєстрації права власності внаслідок їх необґрунтованості, не звернувши увагу на неефективність обраних позивачем вказаних способів захисту.

Посилання адвоката Архіпова Олександра Юрійовича в інтересах ОСОБА_2 в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, оскільки суд безпідставно не врахував, що позивач як власник спірної квартири має право витребувати своє майно від відповідача, який заволодів майном незаконно, не приймаються до уваги за таких підстав.

Згідно ізчастинами 1-4статті 10ЦПК України,суд прирозгляді справикерується принципомверховенства права. Суд розглядає справи відповідно доКонституції України,законів України,міжнародних договорів,згода наобов`язковість якихнадана ВерховноюРадою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановленіКонституцієюта законамиУкраїни. Суд застосовує при розгляді справКонвенцію про захист прав людини і основоположних свобод1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, щопроцесуальні гарантії, викладені устатті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися досуду зпозовом щодо своїх цивільних прав таобов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право насуд», вякому право надоступ досуду, тобто право ініціювати всудах провадження зцивільних питань становить один зйого аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року усправі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп.2836, Series A№18). Крім того, порушення судового провадження саме пособі незадовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, якіє практичними та ефективними, а нетеоретичними абоілюзорними. Право надоступ досуду включає в себе нелише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було білюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати досуду цивільний позов без гарантії того, щосправу буде вирішено остаточним рішенням всудовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було бнеможливо детально описувати процесуальні гарантії, якінадаються сторонам усудовому процесі провадженні, яке єсправедливим, публічним ташвидким, негарантувавши сторонам того, щоїхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення усправах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п.45, від 10 липня 2003 року, та«Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п.25, ECHR 2002-II).

У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94, Серія A, N 303-A, параграф 29).

Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).

Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно його усталеної практики, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, №303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

У рішенні від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France) ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

Основною складовою права на суд є право доступу до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитися правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово наголошував на тому, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 розділу І Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак суд повинен прийняти в останній інстанції рішення про дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати статті 6 розділу І Конвенції, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами й поставленою метою (див. рішення від 12 липня 2001 року у справі «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адамс ІІ проти Німеччини»).

В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» від 12 березня 2009 року (остаточне 12 червня 2009 року) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, що, «… якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з`ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, №93, сс. 2425, п. 57)».

Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»)

Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною 1та 2статті 13ЦПК Українипередбачено,що судрозглядає справине інакшеяк зазверненням особи,поданим відповіднодо цьогоКодексу,в межахзаявлених неювимог іна підставідоказів,поданих учасникамисправи абовитребуваних судому передбаченихцим Кодексомвипадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

За змістомстатей 12та 81ЦПК Україницивільне судочинствоздійснюється на засадахзмагальності сторін. Учасникисправи маютьрівні праващодо здійсненнявсіх процесуальнихправ таобов`язків,передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У статті76ЦПК Українизазначено,що доказамиє будь-якідані,на підставіяких судвстановлює наявністьабо відсутністьобставин (фактів),що обґрунтовуютьвимоги ізаперечення учасниківсправи,та іншихобставин,які маютьзначення длявирішення справи. Цідані встановлюютьсятакими засобами: 1)письмовими,речовими іелектронними доказами; 2)висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними єдокази,які містятьінформацію щодопредмета доказування. Предметомдоказування єобставини,що підтверджуютьзаявлені вимогичи запереченняабо маютьінше значеннядля розглядусправи іпідлягають встановленнюпри ухваленнісудового рішення. Сторонимають право обґрунтовуватиналежність конкретногодоказу дляпідтвердження їхніхвимог абозаперечень. Судне бередо розглядудокази,що нестосуються предметадоказування. Суд небере доуваги докази,що одержаніз порушеннямпорядку,встановленого законом. Обставинисправи,які зазаконом маютьбути підтвердженіпевними засобамидоказування,не можутьпідтверджуватися іншимизасобами доказування. Достовірнимиє докази,на підставіяких можнавстановити дійсніобставини справи. Достатнімиє докази,які усвоїй сукупностідають змогудійти висновкупро наявністьабо відсутністьобставин справи, яківходять допредмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного суду.

Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленомустаттею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та,що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».

Колегія суддів вважає, що ні в суді першої інстанції та ні в суді апеляційної інстанції позивачем ОСОБА_2 не доведено належним чином обґрунтованість підстав позову, в тому, що відповідачка ОСОБА_1 неправомірно набула право власності на спірну квартиру, без відповідної правової підстави, що є підставою для повернення майна позивачу.

Так, стаття 331 ЦК України визначає загальне правило, відповідно до якого право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації прав на нерухоме майно після завершення будівництва та прийняття його в експлуатацію.

Право власності у набувача за договором відповідно до ч. 4 ст. 334 ЦК України виникає з дня державної реєстрації (ст. 182 ЦК України), а не в момент фактичного передання майна або в будь-який інший момент, визначений угодою сторін (п. 93 Постанови ВП ВС від 18 грудня 2019 року у справі №522/1029/18).

За правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред`явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує її право власності.

Тобто, стаття 392 ЦК України, в якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах (Постанова КГС ВС від 21.03.2019 №909/175/18).

У постановах Верховного Суду України від 18 лютого 2015 року №6-244цс14, від 24 червня 2015 року №6-318цс15, від 10 лютого 2016 року №6-2124цс15 висловлена правова позиція, відповідно до якої частиною першою статті 328 ЦК України висловлено правові висновки, що право власності набувається на підставах, які не заборонені законом, зокрема із правочинів. Стаття 331 ЦК України встановила загальне правило, відповідно до якого право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації прав на нерухоме майно після завершення будівництва та прийняття його в експлуатацію. За правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред`явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності.

Усуваючи розбіжності у застосуванні норм матеріального права, а саме, статей 16, 215, 216, 876 ЦК України, Верховний Суд України у постанові від 30 березня 2016 року у справі №6-265цс16, виходив з того, що «на підставі статті 190 ЦК України майном вважається не лише окрема річ чи сукупність речей, а також майнові права. Майнові права є неспоживною річчю і визнаються речовими правами.

Майнові права на нерухомість, що є об`єктом будівництва (інвестування), не вважаються речовими правами на чуже майно, тому що об`єктом цих прав є не чуже майно, а також не вважаються правом власності, оскільки об`єкт будівництва (інвестування) не існує на момент встановлення іпотеки, а тому не може існувати й право власності на нього.

Отже, майнове право, яке можна визначити як «право очікування», є складовою частиною майна як об`єкта цивільних прав. Майнове право це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.

Таким чином, майнове право, яке є предметом договору підряду, це обумовлене право набуття в майбутньому права власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, необхідні й достатні для набуття речового права».

Судом першої інстанції правильно встановлено, що 09 січня 2006 року між ОСОБА_4 (правонаступник ОСОБА_2 ) та ТОВ «Берег Будругп» укладений договір №603 про дольову участь будівництва житла, а саме кв. АДРЕСА_7 , який був оплачений повністю 08.05.2008.

06 січня 2006 року між ТОВ «Берег Будгруп» та ОСОБА_3 укладено договір №542 про дольову участь будівництва кв. АДРЕСА_5 , який був оплачений в повному обсязі. З 06 січня 2006 року ОСОБА_3 є асоційованим членом ОК «Граніт» згідно свідоцтва.

За таких обставин, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що майнові права на квартиру у ОСОБА_3 виникли раніше (06 січня 2006 року) ніж у ОСОБА_4 ((правонаступник ОСОБА_2 ) 09 січня 2006 року), отже відповідачка ОСОБА_3 є первісним інвестором спірної квартири й після введення будинку в експлуатацію правомірно набула право власності на спірне майно та розпорядилася ним у встановленому законом порядку.

Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 10 жовтня 2018 року право власності на кв. АДРЕСА_6 зареєстровано за ОСОБА_1 на спірну квартиру на підставі договору купівліпродажу від 01 червня 2017 року.

Так, у постанові від 15 грудня 2021 року в справі №522/3885/19 з посиланням на постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 вересня 2021 року у справі №359/5719/17 Верховний Суд зробив висновок, що: «Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Відтак можливість задоволення вимоги про визнання недійсним правочину завжди залежить від фактичних обставин справи та порушеного права, за захистом якого звернувся позивач, отже, за обставинами справи не може вважатися ефективним способом захисту. Тому позовні вимоги позивача про визнання недійсними договору про резервування об`єкта нерухомості, договору про купівлю-продаж цінних паперів, акту пред`явлення пакета облігацій до погашення, акту про погашення пакета облігацій, акту приймання-передачі майнових прав на квартиру, свідоцтва про право власності на квартиру, в разі їх задоволення не призведуть до поновлення майнової сфери позивачки, зокрема до набуття нею права власності на спірну квартиру чи до введення її у володіння квартирою, а тому є неефективними і задоволенню не підлягають. Разом з тим, за умови виконання інвестором власних зобов`язань за інвестиційним договором після завершення відповідно до вимог закону будівництва об`єкта інвестування у інвестора виникають права, тотожні праву власності, а відтак інвестор може ставити питання про витребування такої житлової нерухомості від інших осіб, які нею незаконно заволоділи. Отже, інвестор наділений правами, тотожними правам власника нерухомого майна, пов`язаними зі створенням об`єкта нерухомого майна, а тому в разі порушення його речових прав він має право на звернення до суду за їх захистом шляхом пред`явлення позову про визнання за ним його майнових прав та витребування своєї власності з незаконного володіння іншої особи».

Отже, ефективним способом захисту порушеного права ОСОБА_2 , яка посилалася на порушення своїх прав як пайовика, який у повному обсязі сплатив пайовий внесок, є саме звернення до суду з вимогою про витребування квартири на свою користь.

Верховний Суд у постанові від 20 травня 2020 року у справі №522/11473/15 (провадження 61-47178ск18) виходив з того, що «метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (див. принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю у пункті 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі№653/1096/16-ц).

Функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Гарантування державою об`єктивності, достовірності, повнотивідомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження й обов`язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав є загальними засадами цієї реєстрації (пункт 1 частини першої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Однією з підстав державної реєстраціїправа власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частинипершої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису доДержавного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Цей припис необхідно розуміти так, що рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем.

На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем.

Отже, пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права при заявлені вимоги про витребовування майна.

Аналогічний правовий висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада2018 рокуусправі №488/5027/14-ц (провадження№14-256 цс 18)».

Тому у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про визнання правочину недійсним, скасування рішення про державну реєстрацію, визнання права власності необхідно відмовити з огляду на обрання позивачем неефективних способів захисту в цій частині.

Отже, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність підстав для задоволення позову, проте помилково посилався на те, що інвестор (пайовик) як власник обмеженого обсягу майнових прав не наділений правом на звернення до суду з віндикаційним позовом та помилково відмовив в задоволенні позовних вимог внаслідок їх необґрунтованості, не звернувши увагу на неефективність обраних позивачем способів захисту.

Згідно статті 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Тлумачення статті 330 ЦК України свідчить, що виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача.

Вирішуючи аналогічну справу, Верховний Суд у постанові від 13 листопада 2019 року у справі №645/4220/16 (провадження №61-19921св18) дійшов наступного висновку, а саме, «стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою.

Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, №19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання.Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особадобросовіснийнабувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20жовтня 2011 року(заява №29979/04), «Кривенький проти України» від 16лютого 2017 року (заява №43768/07)).

Європейський суд з прав людини неодноразово констатував в схожих фактичних обставинах порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції (зокрема: GLADYSHEVA v. RUSSIA, №7097/10, ЄСПЛ, 06 грудня 2011 року; PCHELINTSEVA AND OTHERS v. RUSSIA, №47724/07, 58677/11, 2920/13, 3127/13, 15320/13, ЄСПЛ, від 17 листопада 2016 року).

Європейський суд з прав людини вказує, що заявниця втратила право власності на квартиру після того, як в ході судового розгляду було встановлено, що Яр., який продав квартиру заявниці, набув її на підставі підробленого заповіту. Існувало, як мінімум, два рівня гарантій в справі перед тим, як квартира перейшла до Яр. як спадкоємця ОСОБА_6 , відповідно до внутрішньодержавного законодавства. По-перше, існував обов`язок нотаріуса переконатися, що перехід права власності на квартиру Яр. стався відповідно до закону при розгляді і задоволенні заяви Яр. про визнання його спадкоємцем Р. По-друге, міський комітет розглянув документи, представлені Яр. для реєстрації його права власності на квартиру, з метою забезпечення дотримання відповідного законодавства та законності правочину, а також видав свідоцтво про право власності Яр. Влада Російської Федерації не надали жодних пояснень щодо нездатності нотаріуса або міського комітету виявити шахрайство в діях Яр. В своїх доводах влада Російської Федерації нічого не вказувала про те, коли і як обман був виявлений, або коли кримінальну справу стосовно дій ОСОБА_7 було порушено. З огляду на, що Яр. був визнаний винним в шахрайстві 06 червня 2001 року, і його засудженню передувало розслідування у цій справі і судовий розгляд, представляється, що кримінальну справу про шахрайство про набуття Р. квартири Яр. практично збіглося з його визнанням як спадкоємця ОСОБА_6 і реєстрацією правочину щодо квартири, яка відбулася в червні 2000 року. Той факт, що влада розслідували дії Яр. і в той же час дозволили йому продати квартиру заявниці, є приводом для занепокоєння Європейського Суду. Заявниця була позбавлена права власності на квартиру без компенсації і вона не могла розраховувати на отримання іншого житла від держави. Органи державної влади не забезпечили належної експертизи щодо законності правочинів з нерухомим майном. Проте заявниця не повинна була передбачати наявність ризику того, що право власності на квартиру може бути припинено в зв`язку з бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном (ALENTSEVA v. RUSSIA, №31788/06, § 72 - 77, ЄСПЛ, від 17 листопада 2016 року).

Заявниця була позбавлена права власності на квартиру без компенсації і вона не могла розраховувати на отримання іншого житла від держави. Органи державної влади не забезпечили належної експертизи щодо законності правочинів з нерухомим майном. Проте заявниця не повинна була передбачати наявність ризику того, що право власності на квартиру може бути припинено в зв`язку з бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном (ALENTSEVA v. RUSSIA, №31788/06, § 72 - 77, ЄСПЛ, від 17 листопада 2016 року)

Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Факт незаконного відчуження та допущення продажу квартири не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, проте, вочевидь, є підставою для виникнення обов`язку щодо відшкодування збитків, що завдані таким відчуженням.

Отже, задоволення позовних вимог за первісним позовом про витребування спірної квартири у ОСОБА_1, який є добросовісним набувачем, призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод, оскільки в такому випадку на ОСОБА_1 буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Тому в задоволенні цих позовних вимог належить відмовити».

До аналогічного висновку дійшов й Верховний Суд у постанові від 26 вересня 2019 року у справі №2-4352/11 (провадження №61-12731св18), у постанові 06 листопада 2019 року у справі №522/14454/15 (провадження №61-30883св18), у постанові від 13 листопада 2019 року у справі №645/4220/16 (провадження №61-1992св18), у постанові від 22 січня 2020 року у справі №520/7397/15 (провадження №61-6759 св18), у постанові від 27 травня 2020 року у справі №641/9904/16 (провадження №61-22378св19), у постанові від12 серпня 2020 року у справі №522/21850/15 (провадження №61-10018св18), у постанові від 16 грудня 2020 року у справі №496/3663/16 (провадження №61-5696св19).

За обставинами цієї справи, враховуючи всі наведені вище принципи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що витребування на користь ОСОБА_2 з володіння відповідача ОСОБА_1 спірної квартири,становитиме непропорційне втручання у право на мирне володіння майном, що є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки позивачем не доведено, що таке втручання не порушить справедливого балансу інтересів, а саме: позитивні наслідки вилучення спірного майна для захисту інтересів позивача є більш важливими, ніж дотримання права відповідача ОСОБА_1 , яка набула права власності на спірну квартиру правомірно.

Посилання в апеляційній скарзі на те, що у спірних правовідносинах права ОСОБА_2 щодо того ж об`єкта інвестування такожзахищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, не приймається до уваги, оскільки з достовірністю та обгрунтованістю встановлено, що відповідачка ОСОБА_3 є первісним інвестором спірної квартири.

Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, роз`яснення Верховного Суду України, правові висновки Верховного Суду України, правові висновки Верховного Суду, застосовуючи Конвенцію про захистправ людиниі основоположнихсвобод та практику Європейського суду з прав людини, роз`яснення Верховного Суду України, з`ясовуючи наведені обставина справи, що мають значення для правильного вирішення спору, наявні у справі докази, колегія суддів вважає, що позивач ОСОБА_2 не довела належним чином вибуття спірного майна поза її волею, будь-які докази, як б спростовували добросовісність набуття майна відповідачем ОСОБА_1 відсутні. Задоволення позовних вимог про витребування спірного нерухомого майна у відповідача, яка є добросовісним набувачем, призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод, оскільки в такому випадку на неї буде покладено індивідуальний та надмірний тягар внаслідок втручання держави у мирне володіння майном позивачем.

За такихобставин,суд першоїінстанції всебічно,повно таоб`єктивно з`ясувавобставини,які маютьзначення дляправильного вирішеннясправи, дослідивв судовомузасіданні усідокази,які є усправі,з урахуваннямїх переконливості,належності ідопустимості, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», дав їм правильну оцінку та правильно виходив з того, що є законні підстави для відмови у задоволенні позову про витребування спірного майна.

Інших правових доводів апеляційна скарга не містить.

У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28.10.2010, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11Конвенції(див. вищепункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв`язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)».

Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.

Тому, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про задоволення позову немає.

Враховуючи, що суд першої інстанції помилився щодо мотивів відмови в задоволенні позову, оскаржене судове рішення підлягають зміні із викладенням його мотивувальної частини у редакції цієї постанови.

Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу адвоката Архіпова Олександра Юрійовича в інтересах ОСОБА_2 задовольнити частково, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 21 вересня 2021 року змінити, виклавши мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.

Повний текст судового рішення складено: 13 листопада 2023 року.

Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький

Р.Д. Громік

А.І. Дришлюк