Постанова

від 07.11.2023 по справі 755/5714/23

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

справа №755/5714/23 Головуючий у 1 інстанції: Галаган В.І.

провадження №22-ц/824/13799/2023 Головуючий суддя: Олійник В.І.

ПОСТАНОВА

Іменем України

07 листопада 2023 року м. Київ

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів:

Головуючого судді: Олійника В.І.,

суддів: Гаращенка Д.Р., Сушко Л.П.,

при секретарі: Курченко С.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 06 червня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Дошкільного навчального закладу №296 Управління освіти Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації про розірвання трудового договору, -

в с т а н о в и в :

У травні 2023 року ОСОБА_1 звернулась до суду із зазначеним позовом, в якому просила трудовий договір, укладений 01.09.2005 року між ДНЗ №296 та ОСОБА_1 , розірвати та зобов`язати ДНЗ №296 внести запис до трудової книжки позивача про її звільнення у відповідності до вимог ч.3 ст.38 КЗпП України та здійснити належні дії, що пов`язані з її звільненням, як це передбачено вимогами законодавства про працю України.

Свої вимоги обгрунтовувала тим, що 05.12.2005 року ОСОБА_1 була прийнята на роботу до ДНЗ №296 на посаду вихователя та з нею укладено відповідний трудовий договір.

Вказувала, що 08.11.2021 року за наказом №124 директора ДНЗ №296 позивача було відсторонено від роботи з 08.11.2021 року на час відсутності щеплення проти хвороби «Covid-19» без збереження заробітної плати, внаслідок чого позивач опинилась в важкому матеріальному становищі, отримала певні моральні страждання та надмірні хвилювання, оскільки як фахівець в галузі права розуміла, що такі дії відповідача є протизаконними.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 13.10.2022 року у справі

№755/19794/21 вимоги позивача були задоволені. Визнано незаконним та скасовано наказ відповідача від 08.11.2011 року №124 «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 »

Зазначала, що 01.02.2023 року нею було подано заяву про звільнення за ч.3 ст.38 КЗпП України на підставі рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 13.10.2022 року у справі №755/19794/21 і лише 10.03.2023 року, не зважаючи на обставини, встановлені судом, а саме: порушення трудового законодавства України, позивачу стало відомо про відмову у задоволенні її заяви про звільнення за ч.3 ст.38 КЗпП України, що, на її думку є протиправним, а тому позивачка вимушена була звернутись з даним позовом до суду.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 06 червня 2023 року у задоволенні позову відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 з підстав порушення судом норм матеріального і процесуального права ставиться питання про скасування рішення суду першої інстанції.

Скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції порушив норми матеріального та процесуального права і здійснював розгляд справи та доводив свої міркування та досліджував обставини, які не є предметом спору в суді, в той час коли рішення в інших судах з цього приводу вже було прийнято.

Окремо зазначає, що ні відповідач по справі, ні головуючий суддя суду першої інстанції за власною ініціативою, як передбачено ЦПК України не витребував доказ, а саме: Трудовий договір від 05.12.2005 року, на який посилається відповідач, та зазначив позивач, як підставу для звільнення за ч.3 ст.38 КЗпП України.

Крім того, суддя під час винесення рішення 06.06.2023 року не дослідив та не з`ясував саме які умови Трудового договору від 05.12.2005 року не були виконані, або були підставами для його розірвання, а істотні обставини наведені позивачем ОСОБА_1 щодо нехтування вимог трудового законодавства України директором ДНЗ №296 ОСОБА_2 в період від 08.11.2021 до 01.02.2023 року - судом не досліджено та не взято взагалі до уваги.

Учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду відзиву на апеляційну скаргу, своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги до апеляційного суду не направили.

Згідно з ч.3 ст.360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав.

Відповідно до вимог ч.ч.1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з необгрунтованості та недоведеності позовних вимог.

Ухвалене судом рішення зазначеним вимогам відповідає.

Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За ч.2 ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч.1 ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Згідно з ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

За п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Судом встановлено, що Наказом від 05.12.2005 року ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , прийнято на роботу на посаду вихователя Дошкільного навчального закладу

№296 за строковою угодою до 31.08.2006 року і 01.09.2006 року переведено на постійну роботу вихователем, що підтверджено даними трудової книжки НОМЕР_1 . Наказом дошкільного навчального закладу № 296 № 124 від 08.11.2021 року ОСОБА_1 , вихователя, відсторонено від роботи з 08 листопада 2021 року на час відсутності щеплення проти «Covid-19», без збереження заробітної плати.

Наказом № 36 від 28.03.2022 року директора Дошкільного навчального закладу №296 визнано таким, що втратив чинність наказ від 08 листопада 2021 року №124 «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 » допущено до роботи ОСОБА_1 на період дії воєнного стану в Україні.

Рішенням Дніпровського районного суду м.Києва від 13.10.2022 року у справі

№755/19794/21 позов ОСОБА_1 до Закладу дошкільної освіти «Віночок» №296 про визнання протиправним та скасування наказу про відсторонення від роботи, стягнення середнього заробітку за час відсторонення - задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано наказ директора Дошкільного навчального закладу №296 від 08 листопада 2021 року №124 «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 ». В іншій частині у задоволенні позову відмовлено.

За змістом рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 13.10.2022 року у справі №755/19794/21 у судовому засіданні 27 вересня 2022 року представник відповідача зазначила, що ОСОБА_1 було допущено до виконання посадових обов`язків ще у березні 2022 року шляхом видачі відповідного наказу, про що остання повідомлялась всіма можливими засобами зв`язку.

Актами Дошкільного навчального закладу №296 від 04.04.2022 року, від 02.05.2022 року, від 04.07.2022 року, 18.11.2022 року, 30.11.2022 року, 15.12.2022 року, 03.01.2023 року, 10.01.2023 року, 18.01.2023 року, 30.01.2023 року, 14.02.2023 року, 27.02.2023 року, 10.03.2023 року, 22.03.2023 року, 29.03.2023 року підтверджено відсутність ОСОБА_1 на роботі без поважних причин.

Встановлено, що 18.11.2022 року наказом Дошкільного навчального закладу №296 створено комісію для з`ясування обставин неявки на роботу ОСОБА_1 .

01.02.2023 року ОСОБА_1 на ім`я директора ЗДО №296, начальника управління освіти Дніпровського району м. Києва, подано заяву про звільнення з посади вихователя та за сумісництвом як керівника гуртка англійської мови в день отримання заяви за ч.3 ст.38 КЗпП України, з підстав відсутності станом на 01.02.2023 року належних наказів та інших документів, що підтверджують скасування відсторонення ОСОБА_1 та допуск до роботи, здійснення належних виплат.

09.02.2023 року Листом №15 директором Дошкільного навчального закладу №296 повідомлено ОСОБА_1 про відсутність підстав для її звільнення з роботи відповідно до ч.3 ст.38 КЗпП України та повідомлено про необхідність терміново стати до роботи відповідно до наказу №36 від 28.03.2022 року «Про втрату чинності наказу від 08 листопада 2021 року №124 «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 ».

10.03.2023 року Листом №24 директором Дошкільного навчального закладу №296 повідомлено ОСОБА_1 про те, що ДНЗ №296 06.02.2023 року отримано заяву ОСОБА_1 від 01.02.2023 року та надано відповідь від 09.02.2023 року за вихідним №15, яку отримано заявником 13.02.2023 року. Поінформовано ОСОБА_1 про те, що обов`язковою умовою для звільнення за власним бажанням згідно з ч.3 ст.38 КЗпП України є порушення роботодавцем трудового законодавства або умов трудового договору, однак факти порушення відсутні, звільнити з інших підстав, які не заявлено працівником, роботодавець не вправі. Крім того, зауважено, що разом з листом №15 від 09.02.2023 року ОСОБА_1 було надіслано копію наказу від 20.03.2022 року №36 «Про втрату чинності наказу від 08.11.2021 року №124», яким на підставі п.2 допущено ОСОБА_1 до роботи, про що зазначено у рішенні Дніпровського районного суду м. Києва від 13.10.2022 року у справі №755/19794/21. Додатково повідомлено, що ОСОБА_1 необхідно терміново стати до роботи відповідно до наказу від 28.03.2022 року №36 та повідомити причини відсутності на робочому місці з червня 2022 року по теперішній час.

29.03.2023 року Наказом директора ДНЗ №296 №29-к звільнено ОСОБА_1 , вихователя дошкільного навчального закладу №296 з роботи за прогул без поважних причин згідно з п.4 ч.1 ст.40 КЗпП України.

За ст.6 Конвенції про захист прав людини й основних свобод, ратифікованої Верховною Радою України 17.07.1997 року, кожний при вирішенні питання про його цивільні права і обов`язки має право на відкритий і справедливий судовий розгляд незалежним і безстороннім судом. Складовою частиною справедливого судочинства є доступ до судової процедури з усіма атрибутами контролю за порушеннями при звільненні з роботи з боку працедавців - власників та керівників господарських товариств, підприємств, установ, організацій.

Статтею 43 Конституції України проголошено право кожної людини на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, які він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та закріплено гарантії реалізації права на працю, що включає право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижче від визначеної законом.

Відповідно до ст.51 КЗпП України держава гарантує правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Згідно з правовим висновком, викладеним у п.10.8 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі №130/3548/21 (далі - Постанова), Суд дійшов висновку, що для отримання профілактичного щеплення, в тому числі проти COVID-19, необхідна згода працівника, який отримав повну й об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього тощо. Роботодавець має довести до відома працівника наслідки для виконання трудових обов`язків відмови чи ухилення працівника від обов`язкового профілактичного щеплення, а лікар - надати об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього для здоров`я та можливі поствакцинальні ускладнення. Відмова поінформованого працівника від проведення обов`язкового профілактичного щеплення чи факт ухилення від останнього мають бути належно підтвердженими.

За пунктом 11.12. Постанови працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт (речення перше та друге частини другої статті 12 Закону №1645-ІІІ).

У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями (частина третя статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань (речення перше частини шостої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Наказом МОЗ від 04 жовтня 2021 року №2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням (далі - Перелік №2153). У первинній редакції до цього переліку ввійшли: працівники центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Наказом МОЗ від 25 лютого 2022 року №380, який набрав чинності 01 березня 2022 року, зупинено дію наказу МОЗ №2153 до завершення воєнного стану в Україні, який триває в Україні з 24 лютого 2022 року відповідно до Указу Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» з подальшими змінами.

Вказане вище свідчить про те, що після набрання чинності цими нормативно-правовими актами і до завершення воєнного стану в Україні до працівників, які належать до Переліку №2153, не може бути застосовано відсторонення від роботи у зв`язку з відсутністю щеплення від COVID-19.

Так як під час відсторонення працівник тимчасово звільняється від виконання своїх трудових обов`язків та не може виконувати роботу, то такому працівникові заробітна плата в період відсторонення не виплачується, якщо інше не встановлено законодавством (пункт 12.4 Постанови).

Отже, відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом. Приписи законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника (пункт 11.35 Постанови).

З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що при розгляді подібних справ суди повинні враховувати, що суспільні інтереси превалюють над особистими, однак лише тоді, коли втручання у відповідні права особи має об`єктивні підстави (передбачене законом, переслідує легітимну мету, є нагально необхідним і пропорційним такій меті) (пункт 14.13 Постанови).

Як вбачається з матеріалів справи, позивач ОСОБА_1 звернулась до суду з вимогами про розірвання трудового договору, укладеного 01.09.2005 року між відповідачем ЗДО «Віночок» №296 та ОСОБА_1 , про зобов`язання директора ЗДО «Віночок» №296 внести запис до трудової книжки позивача про її звільнення у відповідності до вимог ч.3 ст.38 КзПП України, та позивач просить здійснити належні дії, передбачені законом, що пов`язані з її звільненням, вказуючи на незаконність винесення відповідачем Наказу №124 від 08.11.2021 року, яким позивача ОСОБА_1 , вихователя дитячого дошкільного закладу, відсторонено від роботи з 08 листопада 2021 року на час відсутності щеплення проти «Covid-19», без збереження заробітної плати, який було скасовано рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 13.10.2022 року у справі №755/19794/21.

За ч.1 статті 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на декількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо інше не передбачене законодавством, колективним договором або угодою сторін.

Відповідно до статті 31 КЗпП України роботодавець не має права вимагати від працівника виконання роботи, не обумовленої трудовим договором.

Згідно з ч.3 статті 38 КЗпП України працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.

За змістом статті 38 КЗпП України розірвання трудового договору з ініціативи працівника і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до розірвання цього договору і які працівник визначає самостійно. У разі якщо вказані працівником причини звільнення - порушення роботодавцем трудового законодавства (частина третя статті 38 КЗпП України) - не підтверджуються або роботодавцем не визнаються, останній не вправі самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору.

При незгоді роботодавця звільнити працівника із підстав, передбачених частиною третьою статті 38 КЗпП України, останній може відмовити у розірванні трудового договору, але не вправі розірвати цей договір з інших підстав, які працівником не зазначалися.

Аналогічний висновок зазначений у постанові Верховного Суду від 13 березня 2019 року в справі № 754/1936/16-ц, у постанові Верховного Суду від 22 квітня 2020 року у справі № 199/8766/18.

Обов`язковою умовою для звільнення за власним бажанням згідно з частиною третьою статті 38 КЗпП України є порушення власником трудового законодавства або умов трудового договору. Для визначення правової підстави розірвання трудового договору значення має сам факт порушення законодавства про працю, що спонукало працівника до розірвання трудового договору з власної ініціативи, а не поважність чи неповажність причин такого порушення та істотність порушення трудових прав працівника.

Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підстави своїх вимог або заперечень, надавши докази відповідно до вимог ст.ст.77-80 ЦПК України.

За ч.1 ст.76 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з ч.1 ст.77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Отже, належними вважатимуться докази, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення сторін або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Вони мають належати до складу підстав позову або підстав заперечень проти нього і характеризуватися значущістю для визначення спірних правовідносин та зумовленістю цих фактів нормами матеріального права.

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

На підставі аналізу наявних в матеріалах справи доказів, враховуючи положення норм діючого трудового законодавства України та вищенаведені роз`яснення практики Верховного Суду, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність правових підстав для розірвання трудового договору, укладеного 01.09.2005 року між відповідачем ЗДО № 296 та ОСОБА_1 , зобов`язання директора ЗДО № 296 внести запис до трудової книжки позивача про її звільнення у відповідності до вимог ч. 3 ст. 38 КзПП України, та здійснити належні дії, передбачені законом, що пов`язані з її звільненням, - оскільки судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 займала посаду вихователя дитячого дошкільного закладу, яка відповідно до Наказу МОЗ від 04.10.2021 року №2153 належить до переліку професій, що підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, з огляду на безпосередній контакт позивача з малолітніми дітьми під час виконання посадових обов`язків. Отже, втручання у відповідні права позивача щодо проведення обов`язкової вакцинації в період пандемії «Covid-19» та прийняття відповідачем наказу від 08.11.2021 року №124 про відсторонення від роботи на час відсутності щеплення проти «Covid-19», без збереження заробітної плати, мало об`єктивний характер, оскільки суспільні інтереси щодо здоров`я та благополуччя дітей як найуразливішої категорії населення, з якою контактує позивач в силу професії, превалюють над її особистими інтересами. При цьому, відсторонення позивача від роботи без виплати заробітної плати, яка ухилялась від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 в період пандемії, було передбачене законом.

Також, судом встановлено, що після набрання чинності Наказом МОЗ від 25.02.2022 року №380, яким зупинено дію Наказу МОЗ від 04.10.2021 року №2153, відповідачем прийнято наказ №36 від 20.03.2022 року «Про втрату чинності наказу від 08.11.2021 року №124», та позивача ОСОБА_1 допущено до роботи, тобто відповідачем своєчасно виконано вимоги закону та, за виключенням законодавчих обмежень, допущено позивача до виконання посадових обов`язків.

Отже, судом не встановлено заявленого позивачем факту порушення відповідачем законодавства про працю як підставу для розірвання трудового договору за ч. 3 ст. 38 КЗпП України.

З огляду на вищенаведене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 до Дошкільного навчального закладу №296 Управління освіти Дніпровської районної в м.Києві державної адміністрації про розірвання трудового договору, є необґрунтованими та не підлягали до задоволення.

Згідно зі ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.

Таким чином, доводи апеляційної скарги про порушення судом норм матеріального і процесуального права безпідставні, спростовуються матеріалами справи та висновками суду, викладеними в рішенні.

Інших доводів, які б спростовували висновки суду першої інстанції чи доводили б порушення ним норм цивільного або цивільно-процесуального законодавства, апеляційна скарга не містить.

Обґрунтовуючи судове рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини, зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п.2958, згідно з яким Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги та враховуючи, що обставини справи судом встановлені відповідно до наданих пояснень сторін та письмових доказів, що містяться в матеріалах справи, колегія суддів приходить до висновку, що рішення постановлене з дотриманням вимог матеріального і процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.263, 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд, -

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 06 червня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Повний текст постанови складено 16 листопада 2023 року.

Головуючий:

Судді: