Постанова

від 06.11.2023 по справі 916/2433/22

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 листопада 2023 рокум. ОдесаСправа № 916/2433/22Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді: Таран С.В.,

Суддів: Богатиря К.В., Поліщук Л.В.,

при секретарі судового засідання: Мисько І.С.,

за участю представників:

від прокуратури Тунік В.М.,

від Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях Кравченко Ю.В.,

від Малого приватного підприємства "Валентин" участі не брали,

від Державного підприємства Міністерства оборони України "Одеський завод будівельних матеріалів" участі не брали,

розглянувши апеляційну скаргу Малого приватного підприємства "Валентин"

на рішення Господарського суду Одеської області від 04.05.2023, прийняте суддею Демешиним О.А., м. Одеса, повний текст складено 05.05.2023,

у справі №916/2433/22

за позовом: керівника Малиновської окружної прокуратури м. Одеси в інтересах держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях

до відповідача: Малого приватного підприємства "Валентин"

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: Державного підприємства Міністерства оборони України "Одеський завод будівельних матеріалів"

про стягнення 1145500,99 грн та усунення перешкод у користуванні і розпорядженні майном

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2022 р. керівник Малиновської окружної прокуратури м. Одеси в інтересах держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях звернувся позовом до Малого приватного підприємства "Валентин", в якому просив стягнути з відповідача на користь держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях неустойку у розмірі 1145500,99 грн, а також усунути перешкоди в користуванні та розпорядженні Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївський областях державним окремим індивідуально визначеним майном нежитловими приміщеннями №1-24 гіпсолітового цеху (літ. Ж), інвентарний номер №278, загальною площею 1598,60 кв.м за адресою: м. Одеса, вул. Хімічна, 35, що обліковується на балансі Державного підприємства Міністерства оборони України "Одеський завод будівельних матеріалів", шляхом зобов`язання Малого приватного підприємства "Валентин" повернути вказане майно за актом приймання-передавання балансоутримувачу.

Позовні вимоги обґрунтовані неправомірними діями відповідача, який, не зважаючи на припинення договірних орендних відносин з Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях, безпідставно не здійснив своєчасне повернення об`єкта оренди нежитлових приміщень №1-24 гіпсолітового цеху (літ. Ж), інвентарний номер №278, загальною площею 1598,60 кв.м за адресою: м. Одеса, вул. Хімічна, 35, що зумовлює необхідність усунення перешкод у користуванні і розпорядженні позивачем вказаним об`єктом нерухомого майна шляхом повернення останнього за актом приймання-передавання балансоутримувачу з нарахуванням неустойки у розмірі подвійної плати за користування орендованим майном за час прострочення.

За вказаною позовною заявою місцевим господарським судом 26.09.2022 відкрито провадження у справі №916/2433/22.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 04.05.2023 у справі №916/2433/22 (суддя Демешин О.А.) позов задоволено; стягнуто з Малого приватного підприємства "Валентин" на користь держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях неустойку в розмірі 1145500,99 грн; усунуто перешкоди в користуванні та розпорядженні Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївський областях державним окремим індивідуально визначеним майном нежитловими приміщеннями №1-24 гіпсолітового цеху (літ. Ж), інвентарний номер №278, загальною площею 1598,60 кв.м за адресою: м. Одеса, вул. Хімічна, 35, що обліковується на балансі Державного підприємства Міністерства оборони України "Одеський завод будівельних матеріалів", шляхом зобов`язання Малого приватного підприємства "Валентин" повернути вказане майно за актом приймання-передачі балансоутримувачу; стягнуто з Малого приватного підприємства "Валентин" на користь Одеської обласної прокуратури 19663,51 грн судового збору.

Судове рішення мотивоване тим, що зобов`язання сторін, яке виникло на підставі укладеного між ними договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності б/н від 07.08.2018, припинилося у зв`язку зі спливом строку дії вказаного договору, що свідчить про відсутність правових підстав для зайняття відповідачем об`єкта оренди та зумовлює виникнення у останнього обов`язку повернути орендоване майно, від виконання якого Мале приватне підприємство "Валентин" безпідставно ухиляється. Водночас, з огляду на доведеність факту неповернення відповідачем майна, орендованого останнім на підставі вищенаведеного договору, який припинив свою дію, місцевий господарський суд дійшов висновку щодо правомірності заявлення позовних вимог про стягнення з відповідача неустойки за прострочення повернення об`єкта оренди за період 08.07.2021-31.07.2022.

Не погодившись з ухваленим рішенням, Мале приватне підприємство "Валентин" звернулося з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду Одеської області від 04.05.2023 у справі №916/2433/22 скасувати та прийняти нову постанову, якою у задоволенні позовних вимог про стягнення неустойки відмовити.

Зокрема, в апеляційній скарзі скаржник наголошує на відсутності у прокурора повноважень на звернення до суду з позовом у даній справі, а також на тому, що строк дії укладеного між сторонами договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності б/н від 07.08.2018 не сплив, адже вказаний договір був пролонгований на підставі пункту 10.4 останнього на той самий строк, на який він укладався. Крім того, апелянт зауважує на тому, що місцевий господарський суд безпідставно відмовив відповідачу у залученні доказу (адресованого позивачу листа Малого приватного підприємства "Валентин" щодо бажання продовжити вищенаведений договір оренди) з підстав пропуску строку на його подання, оскільки відповідач та його представник не були належним чином повідомлені про дати проведення судових засідань у даній справі. Скаржник також посилається на те, що Регіональне відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях не надало до суду першої інстанції доказів направлення відповідачу та, відповідно, отримання останнім актів приймання-передачі орендованого майна, а також на те, що позивач не довів до відома відповідача про зміни в законодавстві про оренду державного майна, які відбулися у зв`язку з прийняттям та введенням в дію Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019, що, в свою чергу, зумовлює добросовісність Малого приватного підприємства "Валентин".

У письмових поясненнях №88 від 31.07.2023 (вх.№1751/23/Д3 від 04.08.2023) Державне підприємство Міністерства оборони України "Одеський завод будівельних матеріалів" просить задовольнити апеляційну скаргу Малого приватного підприємства "Валентин", скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 04.05.2023 у справі №916/2433/22 та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог про стягнення неустойки відмовити. Зокрема, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача стверджує про пасивну поведінку Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях, яке безпідставно не направило відповідачу та балансоутримувачу примірники актів приймання-передавання майна у строк до 07.07.2021 та протягом місяця після спливу строку дії договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності б/н від 07.08.2018 не здійснило жодних заходів щодо припинення чи продовження цього договору, у той час як Мале приватне підприємство "Валентин" добросовісно діяло в межах чинного законодавства та з урахуванням зазначеного договору.

08.08.2023 до суду апеляційної інстанції від керівника Малиновської окружної прокуратури м. Одеси надійшов відзив на апеляційну скаргу №51-7095ВИХ-23 від 08.08.2023 (вх.№1751/23/Д4 від 08.08.2023), в якому останній просить апеляційну скаргу Малого приватного підприємства "Валентин" залишити без задоволення. У даному відзиві прокурор зазначає про те, що відповідач тривалий час не вживав заходів щодо повернення державного майна після припинення укладеного між сторонами договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності б/н від 07.08.2018, у той час як Регіональне відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях, достовірно знаючи про наявність очевидних порушень відповідачем інтересів держави, самоусунулося від виконання покладених на нього державою функцій з контролю за ефективним використанням об`єктів державної власності та заходів з метою захисту порушених інтересів держави в судовому порядку не вжило, у зв`язку з чим, звертаючись з позовом у даній справі, прокурор реалізував конституційну функцію з представництва інтересів держави в суді. Водночас, за твердженням прокурора, відповідач був належним чином повідомлений про відсутність у позивача наміру продовжувати орендні правовідносини на підставі вищенаведеного договору, проте після припинення цього договору у зв`язку зі спливом строку, на який він був укладений, не повернув об`єкт оренди, продовжуючи неправомірне користування останнім, що в силу приписів частини другої статті 785 Цивільного кодексу України зумовлює наявність правових підстав для нарахування Малому приватному підприємству "Валентин" неустойки.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду у складі головуючого судді Таран С.В., суддів: Богатиря К.В., Поліщук Л.В. від 24.07.2023 за вказаною апеляційною скаргою відкрито апеляційне провадження, а також встановлено строк для подання відзивів на апеляційну скаргу та будь-яких заяв чи клопотань з процесуальних питань до 08.08.2023.

В подальшому ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 14.08.2023 вирішено розглянути апеляційну скаргу Малого приватного підприємства "Валентин" на рішення Господарського суду Одеської області від 04.05.2023 у справі №916/2433/22 поза межами строку, встановленого частиною першою статті 273 Господарського процесуального кодексу України, у розумний строк, достатній для забезпечення можливості реалізації учасниками процесу відповідних процесуальних прав з урахуванням запровадженого в Україні воєнного стану, та призначено справу №916/2433/22 до розгляду на 27.09.2023 о 10:00.

З метою повного та всебічного розгляду апеляційної скарги з забезпеченням принципу змагальності та надання учасникам справи необхідних умов для встановлення фактичних обставин справи, а також правильного застосування законодавства Південно-західним апеляційним господарським судом у вищенаведеному судовому засіданні, в якому брали участь представники прокуратури та сторін, шляхом постановлення протокольної ухвали було оголошено перерву до 12:00 год 15.11.2023.

Між тим, проведення вищенаведеного судового засідання 15.11.2023 о 12:00 було унеможливлене з огляду на направлення судді Богатиря К.В. відповідно до наказу Голови Південно-західного апеляційного господарського суду №258-к від 17.10.2023 для участі у підготовці для підтримання кваліфікації суддів апеляційних господарських суддів, яка має відбутися у період з 13.11.2023 по 17.11.2023 (включно), у зв`язку з чим ухвалою суду від 19.10.2022 було призначено справу №916/2433/22 до розгляду на 06.11.2023 о 10:00.

У судовому засіданні 06.11.2023 представники прокуратури та Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях висловили заперечення проти задоволення апеляційної скарги; представники Малого приватного підприємства "Валентин" та Державного підприємства Міністерства оборони України "Одеський завод будівельних матеріалів" участі не брали, хоча були належним чином сповіщені про дату, час та місце його проведення, що підтверджується матеріалами справи (т.ІІ а.с.166, 169).

30.08.2023, тобто з пропуском встановленого судом строку, Регіональне відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях звернулося до суду апеляційної інстанції з відзивом на апеляційну скаргу №10-07-03287 від 23.08.2023 (вх.№1751/23/Д5 від 30.08.2023), в якому просить поновити строк для подання відзиву на апеляційну скаргу та залишити без задоволення апеляційну скаргу Малого приватного підприємства "Валентин" на рішення Господарського суду Одеської області від 04.05.2023 у справі №916/2433/22.

В силу частини першої статті 263 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають право подати до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом апеляційної інстанції в ухвалі про відкриття апеляційного провадження.

Положеннями частини другої статті 118 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

За змістом частин першої, другої статті 119 Господарського процесуального кодексу України поновленим може бути процесуальний строк, встановлений законом, а встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.

Отже, строк на подання відзиву на апеляційну скаргу встановлюється судом та відповідно до вимог процесуального закону може бути продовжений за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, у той час як поновленню такий строк не підлягає, а тому клопотання позивача про поновлення строку на подання відзиву на апеляційну скаргу не підлягає задоволенню.

З огляду на викладене, судом апеляційної інстанції шляхом постановлення у судовому засіданні 27.09.2023 протокольної ухвали було залишено відзив Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях на апеляційну скаргу №10-07-03287 від 23.08.2023 (вх.№1751/23/Д5 від 30.08.2023) без розгляду, у зв`язку з чим Південно-західний апеляційний господарський суд не надає оцінку викладеним у ньому доводам.

Аналогічний сталий правовий висновок стосовно того, що встановлений судом процесуальний строк не підлягає поновленню, а може бути виключно продовжений за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, міститься у низці постанов Верховного Суду, зокрема, від 13.09.2023 у справі №910/6246/22, від 01.08.2022 у справі №910/16784/20 тощо.

Колегія суддів також вбачає, що Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях було заявлено клопотання про приєднання доказів, а саме: копій заяви Малого приватного підприємства "Валентин" №11/03492 від 17.07.2023 та акту повернення з оренди нерухомого майна, що належить до державної власності за договором оренди №209840911743 від 07.08.2018.

Відповідно до частини третьої статті 269 Господарського процесуального кодексу України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Отже, приписи вказаної норми передбачають наявність таких критеріїв, які є обов`язковою передумовою для вирішення питання про прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів, а саме: "винятковість випадку" та "причини, що об`єктивно не залежать від особи".

Відтак при поданні учасником справи доказів, які не були подані до суду першої інстанції, такий учасник справи повинен обґрунтувати, в чому полягає винятковість випадку неподання зазначених доказів до суду першої інстанції у встановлений строк, а також надати відповідні докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від особи, яка їх подає.

Суд апеляційної інстанції зауважує, що апеляційний перегляд рішення Господарського суду Одеської області від 04.05.2023 у справі №916/2433/22 повинен здійснюватися з урахуванням тих документів, які були наявні у матеріалах справи на час постановлення оскаржуваного рішення і які суд першої інстанції мав можливість дослідити та оцінити. Навпаки, саме допущення можливості прийняття судом апеляційної інстанції нових доказів, які за відсутності поважних та об`єктивних причин не були подані до місцевого господарського суду, матиме наслідком порушення принципу правової визначеності, ключовим елементом якої є однозначність та передбачуваність правозастосування, системність і послідовність у діяльності органів судової влади.

Таким чином, апеляційний господарський суд не вбачає підстав для залучення до матеріалів справи нового доказу, тобто такого, що з`явився вже після прийняття оскаржуваного рішення місцевого господарського суду.

Саме такий сталий правовий висновок стосовно того, що відсутність існування доказів на момент прийняття судового рішення місцевим господарським судом виключає можливість прийняття судом апеляційної інстанції цих додаткових доказів, викладено Верховним Судом у постановах від 11.09.2019 у справі №922/393/18, від 26.02.2019 у справі №913/632/17, від 06.03.2019 у справі №916/4692/15 тощо.

Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку про наявність правових підстав для відмови у задоволенні клопотання Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях про приєднання доказів, про що у судовому засіданні 27.09.2023 було постановлено відповідну протокольну ухвалу.

За умовами частин першої, другої статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності застосування Господарським судом Одеської області норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла наступних висновків.

З матеріалів справи вбачається, що 07.08.2018 між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Одеській області ("Орендодавець") та Малим приватним підприємством "Валентин" ("Орендар") укладено договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності б/н (далі договір б/н від 07.08.2018), який погоджено Державним підприємством Міністерства оборони України "Одеський завод будівельних матеріалів" ("Балансоутримувач").

Відповідно до пунктів 1.1, 1.2 договору б/н від 07.08.2018 Орендодавець передає, а Орендар приймає в строкове платне користування державне нерухоме майно, а саме: нежитлові приміщення №1-24 гіпсолітового цеху (літ.Ж) інвентарний номер №278 загальною площею 1598,60 кв.м за адресою: м. Одеса, вул. Хімічна, 35 (далі "майно"), що обліковується на балансі Державного підприємства Міністерства оборони України "Одеський завод будівельних матеріалів", вартість якого визначена згідно зі звітом про незалежну оцінку, що була проведена ТОВ ПП "ІНЮГ-ЕКСПЕРТИЗА" станом на 31.03.2018 та становить 3835000 грн. Майно передається в оренду з метою розміщення виробництва виробів з пластмас (інше використання нерухомого майна).

В силу пунктів 2.1, 2.2 договору б/н від 07.08.2018 Орендар вступає у строкове платне користування майном у термін, вказаний у договорі, але не раніше дати підписання сторонами цього договору та акту приймання-передавання майна. Передача майна в оренду не тягне за собою виникнення в Орендаря права власності на це майно. Власником майна залишається держава, а Орендар користується ним протягом строку оренди.

Пунктами 3.1-3.5 договору б/н від 07.08.2018 передбачено, що орендна плата визначається на підставі Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України №786 від 04.10.1995 (зі змінами) та становить без ПДВ за базовий місяць оренди (червень 2018 року) 48321 грн. Орендна плата за перший місяць оренди серпень 2018 року визначається шляхом коригування орендної плати, яка зазначена в першому абзаці цього пункту на індекси інфляції липня та серпня 2018 року. Нарахування ПДВ на суму орендної плати здійснюється у порядку, визначеному законодавством. Орендна плата за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за наступний місяць. Оперативна інформація про індекси інфляції, розраховані Державною службою статистики України, розміщується на веб-сайті Фонду державного майна України. У разі користування майном протягом неповного календарного місяця (першого та/або останнього місяців оренди) добова орендна плата за дні користування визначається згідно з чинною Методикою розрахунку на основі орендної плати за відповідні місяці пропорційно дням користування. Розмір орендної плати обов`язково переглядається на вимогу однієї із сторін у разі зміни Методики її розрахунку, істотної зміни стану об`єкта оренди з незалежних від сторін причин та в інших випадах, передбачених чинним законодавством.

Орендна плата перераховується до державного бюджету та Балансоутримувачу у співвідношенні 70% до 30% щомісяця не пізніше 12-го числа місяця наступного за звітним відповідно до пропорцій розподілу, встановлених Кабінетом Міністрів України і чинних на кінець періоду, за якій здійснюється платіж. Одночасно копія платіжного доручення на перерахування орендної плати до державного бюджету 70% надсилається Орендарем Орендодавцеві, а 30% - Балансоутримувачу. Орендна плата, перерахована несвоєчасно або не в повному обсязі, підлягає індексації і стягується до бюджету та Балансоутримувачу у визначеному пунктом 3.6 даного договору співвідношенні відповідно до чинного законодавства України з урахуванням пені в розмірі подвійної облікової ставки НБУ на дату нарахування пені від суми заборгованості за кожний день прострочення, включаючи день оплати (пункт 3.6, 3.7 договору б/н від 07.08.2018).

Згідно з пунктом 5.10 договору б/н від 07.08.2018 Орендар зобов`язується у разі припинення або розірвання договору повернути Балансоутримувачу об`єкт оренди у належному стані, не гіршому ніж на момент передачі його в оренду, з урахуванням нормального фізичного зносу та відшкодувати Балансоутримувачу збитки у випадку погіршення стану або втрати (повної чи часткової) об`єкту оренди з вини Орендаря.

За умовами пунктів 10.1, 10.4 договору б/н від 07.08.2018 цей договір укладений строком на 2 роки 11 місяців та діє з моменту підписання його сторонами. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення цього договору або зміну його умов після закінчення строку його чинності протягом одного місця та у разі належного виконання Орендарем умов цього договору, договір вважається продовженим на той самий строк та на тих самих умовах, які були передбачені цим договором та чинним законодавством за умови відсутності заперечень орану, уповноваженого управляти об`єктом оренди, наданих Орендодавцю у встановлений законодавством термін.

У пунктах 10.6, 10.9, 10.10 договору б/н від 07.08.2018 узгоджено, що чинність цього договору припиняється, зокрема, внаслідок закінчення строку, на який його було укладено. У разі припинення або розірвання цього договору майно протягом трьох робочих днів повертається Орендарем Балансоутримувачу. Майно вважається поверненим Балансоутримувачу з моменту підписання Орендарем та Орендодавцем акту приймання-передавання.

Положеннями пункту 10.12 договору б/н від 07.08.2018 визначено, що взаємовідносини сторін, не врегульовані цим договором, регулюються чинним законодавством України.

Додатком до договору б/н від 07.08.2018 виступає розрахунок плати за оренду державного нерухомого майна від 07.08.2018.

На виконання умов вищезазначеного договору 07.08.2018 між Орендодавцем, Орендарем та Балансоутримувачем підписано акт приймання-передавання державного нерухомого майна, що обліковується на балансі Державного підприємства Міністерства оборони України "Одеський завод будівельних матеріалів", з якого вбачається, що відповідачу було передано нежитлові приміщення №1-24 гіпсолітового цеху (літ.Ж) інвентарний номер №278 загальною площею 1598,60 кв.м за адресою: м. Одеса, вул. Хімічна, 35.

31.08.2022 на адресу Малиновської окружної прокуратури м. Одеси надійшов лист Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях (правонаступник Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській області) №10-07-01991 від 30.08.2022, в якому останнє, посилаючись на припинення договору б/н від 07.08.2018, неправомірність продовження користування відповідачем об`єктом оренди та відсутність можливості самостійно належним чином здійснювати захист інтересів держави шляхом подання до суду відповідного позову у зв`язку з відсутністю коштів для цього, просило прокурора звернутися до Господарського суду Одеської області з позовом в інтересах держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях до Малого приватного підприємства "Валентин" про стягнення з останнього до державного бюджету неустойки, передбаченої частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України, за період з 08.07.2021 по 31.07.2022 у розмірі 1145500,99 грн та виселення відповідача з нежитлових приміщень №1-24 гіпсолітового цеху (літ. Ж) інвентарний номер №278 загальною площею 1598,60 кв.м, які розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Хімічна, 35 та обліковуються на балансі Державного підприємства Міністерства оборони України "Одеський завод будівельних матеріалів".

До вищенаведеного листа Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях №10-07-01991 від 30.08.2022 було додано: розрахунок неустойки за договором б/н від 07.08.2018 (за період з 08.07.2021 по 31.07.2022); копію адресованої позивачу заяви Малого приватного підприємства "Валентин" №1/4 від 24.03.2021 про звільнення від орендної плати за договором б/н від 07.08.2018 на весь період дії карантинних обмежень червоного рівня; копію відповіді Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях №11-06-02533 від 26.05.2021 про зменшення відповідачу на період дії карантину розміру орендної плати за вказаним договором на 50%; копію адресованого відповідачу повідомлення Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях №11-07-01938 від 27.04.2021 про відмову від договору б/н від 07.08.2018; виписку по рахунку позивача, відкритому у Державній казначейській службі України.

В подальшому в доповнення зазначеного вище листа Регіональне відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях звернулося до Малиновської окружної прокуратури м. Одеси з листом №10-07-02114 від 08.09.2022, в якому додатково зазначило про те, що договір б/н від 07.08.2018 не був розірваний, а припинився з урахуванням приписів пункту 2 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019 у зв`язку з закінченням строку його дії, у зв`язку з чим повторно просило звернутися до суду з позовом до Малого приватного підприємства "Валентин" про стягнення 1145500,99 грн неустойки та виселення останнього з об`єкта оренда.

Додатками до вказаного листа Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях №10-07-02114 від 08.09.2022 виступали: звіт про стан находження коштів до бюджету за об`єкт оренди за договором б/н від 07.08.2018 у період 12.11.2019-12.07.2021; копії адресованих відповідачу претензій Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях №11-06-02232 від 11.06.2020, №11-06-05854 від 07.09.2020 та №11-06-01010 від 09.03.2021 щодо погашення заборгованості за договором б/н від 07.08.2018; копія адресованого відповідачу повідомлення Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях №11-07-01938 від 27.04.2021 про відмову від договору б/н від 07.08.2018 з доказами його надіслання рекомендованим листом з описом вкладення на адресу Малого приватного підприємства "Валентин".

В адресованому позивачу повідомленні №51-5574вих22 від 12.09.2022 керівник Малиновської окружної прокуратури м. Одеси в порядку статті 23 Закону України "Про прокуратуру" зазначив про підготовку та намір звернутися до суду з позовом в інтересах держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях до Малого приватного підприємства "Валентин" про стягнення 1145500,99 грн неустойки за користування державним нерухомим майном, що знаходиться за адресою: м Одеса, вул. Хімічна, 35, на підставі договору б/н від 07.08.2018 та зобов`язання повернути майно.

Предметом спору у даній справі є вимоги про стягнення з відповідача 1145500,99 грн неустойки за прострочення повернення об`єкта оренди за період 08.07.2021-31.07.2022, а також про усунення перешкод в користуванні та розпорядженні Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївський областях державним окремим індивідуально визначеним майном нежитловими приміщеннями №1-24 гіпсолітового цеху (літ. Ж), інвентарний номер №278, загальною площею 1598,60 кв.м за адресою: м. Одеса, вул. Хімічна, 35, що обліковується на балансі Державного підприємства Міністерства оборони України "Одеський завод будівельних матеріалів", шляхом зобов`язання Малого приватного підприємства "Валентин" повернути вказане майно за актом приймання-передавання балансоутримувачу.

Задовольняючи позовні вимоги, місцевий господарський суд виходив з безпідставності неповернення відповідачем майна, орендованого останнім на підставі договору б/н від 07.08.2018, який припинив свою дію 08.07.2021, що, в свою чергу, зумовлює обґрунтованість позовних вимог про усунення перешкод в користуванні і розпорядженні вказаним майном шляхом зобов`язання Малого приватного підприємства "Валентин" повернути його та про стягнення з останнього неустойки за прострочення повернення об`єкта оренди, нарахованої за період 08.07.2021-31.07.2022.

Колегія суддів погоджується з висновком Господарського суду Одеської області про задоволення позову з огляду на наступне.

У статті 1311 Конституції України визначено, що в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про прокуратуру" прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави.

У випадках, визначених Законом, на прокуратуру покладається функція з представництва інтересів громадянина або держави в суді (пункт 2 частини першої статті 2 Закону України "Про прокуратуру").

Частинами першою, третьою статті 4 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Відповідно до частини третьої статті 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

За умовами частини першої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

Відповідно до частини першої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

Колегією суддів враховується, що у рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи №1604(2003) від 27.05.2003 "Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону" щодо функцій органів прокуратури, які не відносяться до сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені та ефективні органи.

Згідно з пунктом 2 Рекомендації Rec (2012) 11 Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам "Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції", прийнятої 19.09.2012 на 1151-му засіданні заступників міністрів, якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов`язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає в тому, щоби представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

На сьогодні однозначною є практика Європейського суду з прав людини, який відстоює позицію про можливість участі прокурора у справі тільки за наявності на це підстав.

Європейський суд з прав людини у низці справ роз`яснював, що одна лише участь ("активна" чи "пасивна") прокурора або іншої особи рівнозначної посади може розглядатися як порушення пункту першого статті 6 Конвенції (рішення у справі "Мартіні проти Франції").

Оскільки прокурор, висловлюючи думку з процесуального питання, займає одну зі сторін спору, його участь може створювати для сторони відчуття нерівності (рішення у справі "Кресс проти Франції"). Принцип рівності сторін є одним із елементів більш широкого поняття справедливого судового розгляду в розумінні пункту першого статті 6 Конвенції. Останній потребує "справедливої рівноваги сторін": кожна сторона повинна мати розумну можливість надати свою позицію в умовах, які не створюють для неї суттєвих незручностей порівняно з іншою стороною (рішення у справі "Івон проти Франції", рішення у справі "Нідерест-Хубер проти Швейцарії").

Європейський суд з прав людини звертав увагу на те, що сторонами цивільного провадження є позивач і відповідач. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великої кількості громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (рішення від 15.01.2009 у справі "Менчинська проти Росії").

Між тим Європейський суд з прав людини уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо, суд вирішує, наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін.

Отже, з урахуванням ролі прокуратури у демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст пункту 3 частини першої статті 1311 Конституції України щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено.

Таким чином, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (пункт 3 частини другої статті 129 Конституції України).

Враховуючи зазначене, наявність інтересів держави повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом.

Аналогічна правова позиція об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду викладена в постанові від 15.05.2019 у справі №911/1497/18.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу (частина четверта статті 53 Господарського процесуального кодексу України).

Визначальним для застосування цієї норми є поняття "інтерес держави".

У рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) №3-рп/99 від 08.04.1999 Конституційний Суд України, з`ясовуючи поняття "інтереси держави" висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо. З урахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Наведене Конституційним Судом України розуміння поняття "інтереси держави" має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у статті 1311 Конституції України та статті 23 Закону України "Про прокуратуру".

Особливість суспільних (публічних) інтересів є те, що на відміну від приватних, їх майже не можливо захищати в суді безпосереднім носієм (носіями), а тому в державі обов`язково повинен існувати інструмент захисту такого інтересу у формі спеціального суб`єкта, яким може і повинен за чинної Конституції України виступати такий орган як прокуратура.

Таким чином, "інтереси держави" охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом.

Частиною третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" встановлено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини, за умовами якого представництво інтересів держави у суді у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави здійснюється прокурорами Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, а у визначених законом випадках прокурорами Офісу Генерального прокурора в порядку та на підставах, визначених Цивільним процесуальним кодексом України. Не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов`язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об`єднань. Представництво в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України та Національного банку України може здійснюватися прокурором Офісу Генерального прокурора або обласної прокуратури виключно за письмовою вказівкою чи наказом Генерального прокурора або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції.

Отже, системне тлумачення положень статті 53 Господарського процесуального кодексу України та статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дозволяє дійти висновку, що прокурор здійснює представництво у суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.

"Не здійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

"Здійснення захисту неналежним чином" виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

"Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Поняття "орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах" означає орган, на який державою покладено обов`язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом, відповідно до статей 6, 7, 13 та 143 Конституції України, може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади (пункти 4, 5 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України №3-рп/99 від 08.04.1999).

Особливість сучасного конституційного статусу прокурора в суді, деталізованого в процесуальних кодексах та Законі України "Про прокуратуру", полягає у тому, що представництво прокурором інтересів держави у суді носить допоміжний характер, оскільки основну роль у цьому процесі мають відігравати профільні суб`єкти владних повноважень, які повинні самостійно звертатимуться до суду. Такий підхід до визначення ролі прокурора у сфері представництва інтересів держави у суді було закладено у Перехідних положеннях Конституції України 1996 року та в подальшому втілено в життя з урахуванням досвіду функціонування прокуратури в європейських державах, стандартів Ради Європи, а також висновків та рекомендацій, які надавалися Венеціанською Комісією щодо законопроектів про реформування прокуратури України.

Таким чином, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень (органи державної влади, органи місцевого самоврядування або інші суб`єкти владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах), а не прокурор, між тим для того щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. Прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави. У кожному випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

Враховуючи вищевикладене, Південно-західний апеляційний господарський суд наголошує на тому, що чинне законодавство України, зокрема, Закон України "Про прокуратуру", фактично наділяє прокурора правом в окремих випадках здійснювати захист інтересів держави, звертаючись до суду з відповідними позовами в інтересах останньої виключно в особі компетентних суб`єктів владних повноважень.

Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, вжиття прокурором всіх передбачених чинним законодавством заходів, які передують зверненню прокурора до суду для здійснення представництва інтересів держави, повідомленням прокурора на адресу відповідного органу про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від органу, що свідчать про наявність підстав для такого представництва.

Обставини дотримання прокурором процедури, встановленої частинами третьою та четвертою статті 23 Закону України "Про прокуратуру", яка повинна передувати зверненню до суду з відповідним позовом, підлягають з`ясуванню судом незалежно від того, чи має місце факт порушення інтересів держави у конкретних правовідносинах, оскільки відповідно до положень статей 53, 174 Господарського процесуального кодексу України недотримання такої процедури унеможливлює розгляд заявленого прокурором позову по суті. У той же час відповідний уповноважений орган, виконуючи свої функції, не позбавлений можливості самостійно звернутися до суду з позовом з метою захисту інтересів держави.

При цьому саме лише посилання у позовній заяві прокурора на те, що орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження із захисту державних інтересів, без доведення цього відповідними доказами, не є достатнім для прийняття судом рішення в такому спорі по суті, оскільки за змістом абзацу 2 частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво інтересів держави в суді виключно після підтвердження судом правових підстав для представництва.

Вказана правова позиція викладена у низці постанов Верховного Суду, зокрема, від 06.08.2019 у справі №910/6144/18 та від 06.08.2019 у справі №912/2529/18.

Водночас суд, вирішуючи питання щодо наявності підстав для представництва, не повинен встановлювати саме протиправність бездіяльності компетентного органу чи його посадової особи, оскільки питання про те, чи була бездіяльність компетентного органу протиправною та які її причини, суд буде встановлювати за результатами притягнення відповідних осіб до відповідальності. Господарсько-правовий спір між компетентним органом, в особі якого позов подано прокурором в інтересах держави, та відповідачем не є спором між прокурором і відповідним органом, а також не є тим процесом, у якому розглядається обвинувачення прокурором посадових осіб відповідного органу у протиправній бездіяльності.

Отже, прокурор, подаючи позов, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме: подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Аналогічний правовий висновок Великої Палати Верховного Суду викладено в постанові від 26.05.2020 у справі №912/2385/18.

З огляду на викладене, підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного органу про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від органу, що свідчать про наявність підстав для такого представництва.

У такому випадку суд зобов`язаний дослідити: чи знав або повинен був знати відповідний орган про допущені порушення інтересів держави, чи мав відповідні повноваження для їх захисту, проте всупереч цим інтересам за захистом до суду не звернувся.

Саме таку правову позицію Верховного Суду викладено в постанові від 25.02.2021 у справі №910/261/20.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 Закону України "Про Фонд державного майна України" до основних завдань Фонду державного майна України належать, зокрема, реалізація державної політики у сфері приватизації, оренди, використання та відчуження державного майна, а також у сфері державного регулювання оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності.

Згідно з пунктом 1 Положення "Про регіональне відділення Фонду державного майна України", затвердженого наказом Фонду державного майна України №678 від 15.05.2012, регіональне відділення Фонду державного майна України (далі - регіональне відділення) утворюється в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі і є територіальним органом Фонду державного майна України (далі - Фонд), що реалізує державну політику у сфері приватизації, оренди, оцінки, використання та відчуження державного майна, управління об`єктами державної власності, у тому числі корпоративними правами держави щодо об`єктів державної власності, що належать до сфери його управління.

З огляду на викладене, органом державної влади, до компетенції якого віднесені повноваження у спірних правовідносинах, та який зобов`язаний вживати заходи з метою захисту порушених інтересів держави, виступає Регіональне відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях (правонаступник Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській області).

Колегія суддів наголошує на тому, що недотримання економічного регулювання орендних відносин внаслідок незабезпечення надходження плати за користування майном державної форми власності до бюджету та фактичне допущення безоплатного використання цього майна безумовно свідчить про порушення економічних інтересів держави.

Водночас Південно-західний апеляційний господарський суд зауважує на тому, що позивач, не зважаючи на наявність відповідних повноважень, достеменно знаючи про неповернення відповідачем об`єкта оренди, не вчинив жодних дій для захисту інтересів держави шляхом стягнення до державного бюджету неустойки, передбаченої частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України, та усунення перешкод у користуванні і розпорядженні державним окремим індивідуально визначеним майном (об`єктом оренди) шляхом зобов`язання Малого приватного підприємства "Валентин" повернути вказаного майна, про що свідчить відсутність у матеріалах справи будь-яких доказів на підтвердження вжиття позивачем таких заходів реагування, натомість Регіональне відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях в адресованих Малиновській окружній прокуратурі м. Одеси листах №10-07-01991 від 30.08.2022 та №10-07-02114 від 08.09.2022 прямо зазначило про те, що не збирається самостійно звертатися до суду з відповідним позовом до Малого приватного підприємства "Валентин", у зв`язку з чим висловило прокурору прохання здійснити представництво в суді інтересів держави.

З огляду на викладене, беручи до уваги невжиття компетентним органом позивачем протягом розумного строку після того, як йому достеменно стало відомо про можливе порушення інтересів держави, жодних заходів для захисту цих інтересів, зокрема, незвернення останнім самостійно до господарського суду з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та забезпечив би захист інтересів держави, колегія суддів дійшла висновку про наявність у прокурора обґрунтованих підстав для захисту інтересів держави та, як наслідок, звернення до суду з таким позовом, що за встановлених у справі обставин відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини. Крім того, додані до позовної заяви матеріали листування між Малиновською окружною прокуратурою м. Одеси та Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях підтверджують дотримання прокурором передбаченого Законом України "Про прокуратуру" порядку звернення до суду з позовом в інтересах держави, зокрема, вимог частини четвертої статті 23 вказаного Закону.

Посилання апелянта на низку постанов Верховного Суду, в яких викладено правові висновку щодо представництва прокурором інтересів державних компаній, апеляційним господарським судом до уваги не приймаються у зв`язку з їх нерелевантністю до спірних правовідносин, в яких позивачем виступає орган державної влади, а не державна компанія (державне підприємство).

Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Вказаний вище підхід є загальним і може застосовуватись при розгляді будь-яких категорій спорів, оскільки не доведеність порушення прав, за захистом яких було пред`явлено позов у будь-якому випадку є підставою для відмови у його задоволенні.

Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина перша статті 16 Цивільного кодексу України).

Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Водночас позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту, при цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Чинне законодавство визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.

Крім того, суди мають виходити із того, що обраний позивачем спосіб захист цивільних прав має бути не тільки ефективним, а й відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами, та має бути спрямований на захист порушеного права.

Враховуючи вищевикладене, виходячи із приписів статті 4 Господарського процесуального кодексу України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України, можливість задоволення позовних вимог перебуває у залежності від наявності (доведеності) наступної сукупності умов: наявність у позивача певного суб`єктивного права або інтересу, порушення такого суб`єктивного права (інтересу) з боку відповідача та належність (адекватність встановленому порушенню) обраного способу судового захисту. Відсутність (недоведеність) будь-якого з означених елементів унеможливлює задоволення позовних вимог.

Відповідно до частин першої, другої статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочин.

Згідно з приписами статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку; зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, у тому числі і з договорів.

Частиною першою статті 173 Господарського кодексу України встановлено, що господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених Господарським кодексом України, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (стаття 174 Господарського кодексу України).

В силу частин першої, четвертої статті 179 Господарського кодексу України майново-господарські зобов`язання, які виникають між суб`єктами господарювання або між суб`єктами господарювання і негосподарюючими суб`єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов`язаннями. При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору, зокрема, на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.

Відповідно до частини першої статті 193 Господарського кодексу України та статті 526 Цивільного кодексу України зобов`язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов закону, інших правових актів, договору, а за відсутністю таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Частиною сьомою статті 179 Господарського кодексу України унормовано, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

За умовами частини першої статті 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 626 Цивільного кодексу України).

Колегія суддів вбачає, що за своєю юридичною природою договір б/н від 07.08.2018 є договором найму (оренди) державного майна.

Згідно з частиною першою статті 283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.

В силу частини шостої статті 283 Господарського кодексу України до відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Частиною першою статті 759 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Отже, договір б/н від 07.08.2018 став підставою виникнення у сторін за цим договором господарського зобов`язання відповідно до статей 173, 174 Господарського кодексу України (статті 11, 202, 509 Цивільного кодексу України).

За умовами частини першої статті 193 Господарського кодексу України та статті 526 Цивільного кодексу України зобов`язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов закону, інших правових актів, договору, а за відсутністю таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

В силу статті 530 Цивільного кодексу України зобов`язання повинні виконуватись в установлений законом або договором строк.

Відповідно до статті 631 Цивільного кодексу України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору. Договір набирає чинності з моменту його укладення. Сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.

Частиною першою статті 763 Цивільного кодексу України передбачено, що договір найму укладається на строк, встановлений договором.

Згідно з частиною другою статті 291 Господарського кодексу України договір оренди припиняється, зокрема, у разі закінчення строку, на який його було укладено.

Частиною четвертою статті 284 Господарського кодексу України унормовано, що строк договору оренди визначається за погодженням сторін. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення строку дії договору він вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором (стаття 764 Цивільного кодексу України).

У частині другій статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №2269-XII від 10.04.1992, який був чинним станом на момент укладення між сторонами договору оренди, визначено, що у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Системний аналіз вищевикладених приписів законодавства дозволяє зробити висновок, що для продовження дії договору оренди необхідна наявність таких юридичних фактів: продовження користування орендарем орендованим майном та відсутність своєчасного письмового повідомлення однієї зі сторін договору про припинення або зміну умов договору.

Правове регулювання процедури припинення орендних правовідносин спрямовано на досягнення справедливого балансу між правом орендодавця володіти, користуватися та розпоряджатися майном на власний розсуд і правом орендаря очікувати на стабільність та незмінність його майнового становища. У контексті наведених вище норм настання наслідків у вигляді припинення чи продовження договору є пов`язаним з дотриманням сторонами орендних правовідносин добросовісної та послідовної поведінки, обумовленої змістом укладеного договору, положеннями господарського законодавства, а також усталеними звичаями ділового обороту та документообігу.

Колегія суддів вбачає, що у пункті 10.1 договору б/н від 07.08.2018 визначено строк його дії 2 роки 11 місяців з моменту підписання останнього, тобто до 07.07.2021 (включно).

03.10.2019 Верховною Радою України було прийнято Закон України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ, у пункті 1 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" якого було передбачено, що цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування, та вводиться в дію з 01.02.2020 (за виключенням окремих зазначених норм).

Водночас згідно з пунктом 5 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019 з дня введення в дію цього Закону було визнано таким, що втратив чинність, Закон України "Про оренду державного та комунального майна" №2269-XII від 10.04.1992.

Закон України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019 опублікований в офіційному друкованому виданні "Голос України" 26.12.2019, набрав чинності 27.12.2019 і введений в дію з 01.02.2020, а відтак саме з цієї дати підлягають застосуванню його приписи (за винятком окремих норм, наведених у розділі "Прикінцеві та перехідні положення").

За загальним правилом, якщо прийнятим нормативним актом порівняно з попереднім змінюється правове регулювання відносин в тій чи іншій сфері, то нові норми застосовуються з дати набрання ними чинності, якщо інше не визначено в самому нормативному акті (частина перша статті 5 Цивільного кодексу України).

Відповідно до пункту 2 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019 договори оренди державного або комунального майна, укладені до набрання чинності цим Законом, продовжуються в порядку, передбаченому законодавством, яке діяло до дати набрання чинності цим Законом, до дати, яка наступить раніше: набрання чинності рішенням Кабінету Міністрів України чи рішенням представницького органу місцевого самоврядування (щодо договорів оренди комунального майна, розташованого в межах відповідної територіальної громади), передбаченим абзацом 5 частини другої статті 18 цього Закону, або 01.07.2020. Після настання однієї з дат, яка відповідно до цього пункту наступить раніше, але у будь-якому випадку не раніше дня введення в дію цього Закону, договори оренди продовжуються в порядку, визначеному цим Законом. Договори оренди державного та комунального майна, укладені до набрання чинності цим Законом, зберігають свою чинність та продовжують діяти до моменту закінчення строку, на який вони були укладені.

Отже, порядок продовження договорів оренди державного та комунального майна, який діяв до 31.01.2020 та був передбачений Законом України "Про оренду державного та комунального майна" №2269-XII від 10.04.1992 (втратив чинність 31.01.2020), може бути застосовано до процедури продовження тих договорів, строк дії яких закінчився до 01.07.2020 включно, а щодо інших договорів оренди державного та комунального майна (строк дії яких закінчився після 01.07.2020) в силу вимог абзацу 3 пункту 2 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019 має застосовуватися порядок продовження, визначений цим Законом.

Саме такий сталий правовий висновок Верховного Суду викладено в постановах від 19.07.2022 у справі №924/852/21 та від 09.11.2021 у справі №908/2637/20.

Враховуючи викладене, беручи до уваги те, що строк дії договору б/н від 07.08.2018 не закінчився 01.07.2020, правовідносини щодо його подальшої пролонгації регламентовані Законом України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019.

Згідно з частиною першою статті 18 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019 продовження договорів оренди здійснюється за результатами проведення аукціону, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Без проведення аукціону можуть бути продовжені договори, які: укладені та продовжуються вперше, за умови, якщо строк оренди за такими договорами становить п`ять років або менше; укладені без проведення аукціону з установами, організаціями, передбаченими частиною першою статті 15 цього Закону; укладені без проведення аукціону з підприємствами, установами, організаціями, передбаченими частиною другою статті 15 цього Закону відповідно до вимог статті 15 цього Закону, крім випадків, передбачених абзацами одинадцятим та дванадцятим частини другої статті 15 цього Закону; укладені з підприємствами, установами, організаціями, що надають соціально важливі послуги населенню, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, додатковий перелік яких може бути визначений представницькими органами місцевого самоврядування згідно із законодавством (частина друга статті 18 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019).

В силу частини третьої статті 18 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019 договори оренди можуть бути продовжені на той самий строк, на який вони були укладені, на підставі заяви орендаря про продовження договору, поданої орендодавцю не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку дії договору оренди.

Частиною сьомою статті 18 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019 передбачено, що договори, що продовжуються відповідно до частини другої цієї статті, продовжуються на тих самих умовах, на яких були укладені договори оренди, що продовжуються, з урахуванням вимог цього Закону та Порядку передачі майна в оренду. Орендна плата за договором, який може бути продовжений відповідно до частини другої цієї статті, встановлюється одним із таких способів: на рівні останньої місячної орендної плати, встановленої договором, що продовжується, якщо такий договір було укладено на аукціоні або конкурсі; на підставі застосування чинної на момент продовження договору орендної ставки до ринкової вартості об`єкта оренди, оцінка якого має бути здійснена на замовлення орендаря в порядку, визначеному цим Законом та Методикою розрахунку орендної плати, крім випадків, коли розмір такої орендної плати є нижчим за розмір орендної плати договору, що продовжується. У такому разі орендна плата встановлюється на рівні останньої місячної орендної плати, встановленої договором, що продовжується.

У частині восьмій статті 18 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019 визначено, що орендар, який звертається із заявою про продовження договору оренди відповідно до абзацу четвертого частини сьомої цієї статті, зобов`язаний разом із такою заявою надати орендодавцю звіт про оцінку майна та рецензію на цей звіт. Порядком передачі майна в оренду (для державного майна) або рішенням представницького органу місцевого самоврядування (для комунального майна) на орендаря може бути покладений обов`язок подачі додаткових документів разом із заявою про продовження договору оренди, що продовжується відповідно до частини другої цієї статті.

Докази своєчасного звернення Малого приватного підприємства "Валентин" до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях з відповідною заявою щодо продовження договору б/н від 07.08.2018 у матеріалах справи відсутні.

Таким чином, як обґрунтовано зазначив в оскаржуваному рішенні суд першої інстанції, договір б/н від 07.08.2018 припинився з 08.07.2021 у зв`язку зі спливом строку, на який він був укладений.

Правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму Цивільним кодексом України (частина четверта статті 291 Господарського кодексу України).

Відповідно до частини першої статті 785 Цивільного кодексу України у разі припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

Згідно з частиною другою статті 795 Цивільного кодексу України повернення наймачем предмета договору найму оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору.

Південно-західний апеляційний господарський суд наголошує на тому, що за змістом наведених вище норм чинного законодавства із закінченням строку договору найму (оренди), на який його було укладено, такий договір є припиненим, що означає припинення дії (чинності) для сторін всіх його умов, а їх невиконання (невиконання окремих його умов) протягом дії договору є невиконанням зобов`язання за цим договором, що має відповідні наслідки (настання відповідальності за невиконання чи неналежне виконання обов`язків під час дії договору тощо), однак не зумовлює продовження дії (чинність) договору в цілому або тих його умов, що не були виконані (неналежно виконані) стороною (сторонами).

Таким чином, договір найму (оренди) є підставою виникнення права наймача (орендаря) користуватися орендованим майном протягом строку дії договору зі сплатою наймодавцю (орендодавцю) орендної плати, погодженої умовами договору; а припинення договору є підставою виникнення обов`язку наймача негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

Користування майном за договором є правомірним, якщо воно відповідає умовам укладеного договору та положенням чинного законодавства, які регулюють такі правовідносини з урахуванням особливостей предмета найму та суб`єктів договірних правовідносин.

Відносини найму (оренди) у разі неправомірного користування майном можуть регулюватися умовами договору, що визначають наслідки неправомірного користування майном, та нормами законодавства, які застосовуються до осіб, які порушили зобов`язання у сфері орендних відносин.

Правова природа плати за користування річчю (орендної плати) безпосередньо пов`язана із правомірним користуванням річчю протягом певного строку і обов`язок здійснення такого платежу є істотною ознакою орендних правовідносин, що випливає зі змісту регулятивних норм статей 759, 762, 763 Цивільного кодексу України, статей 283, 284, 286 Господарського кодексу України. Натомість із припиненням договірних (зобов`язальних) відносин за договором у наймача (орендаря) виникає новий обов`язок негайно повернути наймодавцеві річ.

Після спливу строку дії договору невиконання чи неналежне виконання обов`язку з негайного повернення речі свідчить про неправомірне користування майном, яке було передане в найм (оренду). Тому права та обов`язки наймодавця і наймача, що перебували у сфері регулятивних правовідносин, переходять у сферу охоронних правовідносин та охоплюються правовим регулюванням за частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України, яка регламентує наслідки невиконання майнового обов`язку щодо негайного повернення речі наймодавцеві.

Південно-західним апеляційним господарським судом враховується, що положення пункту 3 частини першої статті 3 та статті 627 Цивільного кодексу України про свободу договору не застосовуються до договорів оренди в тій їх частині, якою передбачені умови щодо здійснення орендної плати за період від моменту припинення дії договору до моменту повернення орендованого майна, оскільки сторони в такому випадку відступають від положень актів цивільного законодавства (стаття 6 Цивільного кодексу України).

Саме такі правові висновки об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду викладено в постанові від 19.04.2021 у справі №910/11131/19.

В силу частини другої статті 785 Цивільного кодексу України якщо наймач не виконує обов`язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

Отже, неустойка, право на стягнення якої передбачено частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України, є самостійною майновою відповідальністю у сфері орендних правовідносин і визначається законодавцем як подвійна плата за користування річчю за час прострочення. Вказана неустойка не може бути ототожнена з неустойкою (штрафом, пенею), передбаченою пунктом 1 частини другої статті 258 Цивільного кодексу України, оскільки, на відміну від приписів статті 549 Цивільного кодексу України, її обчислення не здійснюється у відсотках від суми невиконання або неналежного виконання зобов`язання (штраф), а також у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання (пеня).

Законодавство у сфері орендних правовідносин пов`язує припинення обов`язків орендаря з фактом поверненням об`єкту договору оренди, тобто з моментом підписання акта приймання-передачі. У разі невиконання обов`язку, передбаченого частиною першою статті 785 Цивільного кодексу України, закон визначає можливість стягнення неустойки за весь час прострочення виконання зобов`язання щодо повернення об`єкта оренди.

Особливий статус зазначеної неустойки обумовлений тим, що зобов`язання наймача (орендаря) з повернення об`єкта оренди виникає після закінчення дії договору оренди, і наймодавець (орендодавець) в цьому випадку позбавлений можливості застосовувати щодо недобросовісного наймача інші засоби стимулювання до виконання, окрім використання права на стягнення неустойки в розмірі подвійної плати за користування орендованим майном.

Яким би способом в договорі не регламентувалися правовідносини між сторонами у разі невиконання (несвоєчасного виконання) наймачем (орендарем) обов`язку щодо повернення речі з найму (оренди) з її подальшим користуванням після припинення договору, проте ці правовідносини не можуть врегульовуватись іншим чином, ніж визначено частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України (зокрема, з установленням для наймача (орендаря) будь-якого іншого (додаткового) зобов`язання, окрім того, що передбачений частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України).

Таким чином, беручи до уваги те, що договір б/н від 07.08.2018 припинив свою дію 07.07.2021, суд апеляційної інстанції вбачає, що в силу приписів частини першої статті 785 Цивільного кодексу України обов`язок повернути орендоване нерухоме майно виник у відповідача негайно з 08.07.2021.

У частині третій статті 2 Господарського процесуального кодексу України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом.

Принцип змагальності сторін полягає в тому, що сторони у процесі зобов`язані в процесуальній формі довести свою правоту, за допомогою поданих ними доказів переконати суд в обґрунтованості своїх вимог чи заперечень.

Отже, даний принцип забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладення тягаря доказування на сторони.

Частиною першою статті 73 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

В силу частини першої статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Обов`язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, в господарському процесі є складовою обов`язку сприяти всебічному, повному та об`єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.

Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом (стаття 14 Господарського процесуального кодексу України).

Судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях та містити неточності у встановленні обставин, які мають вирішальне значення для правильного вирішення спору, натомість висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки мають бути вичерпними, відповідати дійсності і підтверджуватися достовірними доказами.

Даний висновок Південно-західного апеляційного господарського суду повністю узгоджується з правовою позицією об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеною в постанові від 05.06.2020 у справі №920/528/19.

Колегія суддів зазначає, що у матеріалах справи відсутні докази на підтвердження повернення Малим приватним підприємством "Валентин" об`єкта оренди за договором б/н від 07.08.2018.

За таких обставин, з огляду на припинення між сторонами договірних орендних відносин, апеляційний господарський суд зауважує, що Мале приватне підприємство "Валентин" своєчасно не повернуло орендоване майно за відсутності будь-яких правових підстав для продовження володіння та користуванням вказаним майном, при цьому у матеріалах справи відсутні та відповідачем до суду першої інстанції не подано жодного доказу на підтвердження відсутності його вини в несвоєчасному поверненні орендодавцю спірного нерухомого майна державної форми власності, що, з огляду на встановлену законом презумпцію вини порушника зобов`язання, свідчить про можливість застосування до орендаря наслідків, передбачених положеннями частини другої статті 785 Цивільного кодексу України, а саме: покладення на нього обов`язку зі сплати неустойки, нарахованої за період 08.07.2021-31.07.2022.

Перевіривши наданий до місцевого господарського суду розрахунок неустойки за прострочення повернення об`єкта оренди за договором б/н від 07.08.2018, апеляційний господарський суд вбачає, що вказаний розрахунок проведено правильно, що, враховуючи наведені вище норми права та викладені обставини справи, вказує на наявність правових підстав для задоволення позовних вимог про стягнення з Малого приватного підприємства "Валентин" на користь держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях 1145500,99 грн неустойки за несвоєчасне повернення об`єкта оренди, нарахованої за період 08.07.2021-31.07.2022.

Водночас суд апеляційної інстанції також наголошує на тому, що доводів стосовно неправильності проведеного позивачем розрахунку неустойки апеляційна скарга не містить.

Крім того, враховуючи, що договір б/н від 07.08.2018 припинив свою дію у зв`язку з закінченням строку, на який він був укладений, що свідчить про відсутність на теперішній час між сторонами договірних орендних правовідносин, беручи до уваги відсутність у матеріалах справи будь-яких доказів пролонгації договірних відносин, що існували між сторонами до 07.07.2021, доказів укладення нового договору на право користування спірним нерухомим майном чи інших належних та допустимих доказів наявності правових підстав використання Малим приватним підприємством "Валентин"" спірного майна, а також акту приймання-передачі нерухомого майна за договором б/н від 07.08.2018, який був би підписаний сторонами після спливу строку дії останнього, або будь-яких інших доказів на підтвердження повернення відповідачем об`єкта оренди спірного нежитлового приміщення, Південно-західний апеляційний господарський суд погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для застосування правової конструкції, передбаченої статті 391 Цивільного кодексу України, та, як наслідок, для задоволення позовної вимоги про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївський областях державним окремим індивідуально визначеним майном нежитловими приміщеннями №1-24 гіпсолітового цеху (літ. Ж) інвентарний номер №278 загальною площею 1598,60 кв.м за адресою: м. Одеса, вул. Хімічна, 35, що обліковується на балансі Державного підприємства Міністерства оборони України "Одеський завод будівельних матеріалів", шляхом зобов`язання відповідача повернути вказане майно за актом приймання-передачі балансоутримувачу.

Посилання апелянта на відсутність у матеріалах справи доказів отримання останнім актів приймання-передачі орендованого майна, складених Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях, колегією суддів оцінюються критично, оскільки відповідач, діючи розумно та обачливо, мав розуміти правові наслідки неповернення ним об`єкта оренди після припинення договору б/н від 07.08.2018 та, відповідно, у будь-якому разі повинен був повернути спірне майно, не очікуючи від позивача відповідної вимоги, оскільки вказані обставини не визначені чинним законодавством в якості відкладальних умов, які надають можливість продовжувати користування відповідним об`єктом оренди. Крім того, твердження скаржника про те, що не повернення ним об`єкта оренди зумовлене виключно неотриманням від позивача відповідного акту приймання-передачі орендованого майна суперечить власній правовій позиції Малого приватного підприємства "Валентин", яке в обґрунтування своїх доводів щодо наявності підстав для продовження користування спірним майном посилається на пролонгацію договору б/н від 07.08.2018, а не на відсутність відповідного акту приймання-передачі.

Доводи Малого приватного підприємства "Валентин" про те, що позивач не довів до відома відповідача про зміни в законодавстві про оренду державного майна, які відбулися у зв`язку з прийняттям та введенням в дію Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019, є необґрунтованими, адже згідно зі статтею 68 Конституції України незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності. Презумпція знання законодавства (лат. "іgnorantia juris non excusat" - незнання закону не вибачається) означає, що кожен вважається таким, що знає закони, при цьому опублікування нормативно-правового акта є юридичною підставою презумпції знання законодавства. Суть цієї презумпції полягає в тому, що ніхто не може посилатись на незнання закону, якщо він був опублікований у встановленому законом порядку. Отже, з огляду на те, що Закон України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019 був опублікований у встановленому законом порядку, позиція відповідача фактично свідчить лише про власну недбалість останнього та необґрунтований намір перекласти свою вину і відповідальність на позивача, що є неприпустимим.

Стосовно тверджень скаржника про те, що місцевий господарський суд необґрунтовано відмовив відповідачу у залученні доказу (адресованого позивачу листа Малого приватного підприємства "Валентин" щодо бажання продовжити договір б/н від 07.08.2018) з підстав пропуску строку на його подання, безпідставно не врахувавши при цьому те, що відповідач та його представник не були належним чином повідомлені про дати проведення судових засідань у даній справі, Південно-західний апеляційний господарський суд зазначає наступне.

Згідно з частиною першою статті 80 Господарського процесуального кодексу України учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.

За умовами частин другої-четвертої статті 80 Господарського процесуального кодексу України позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.

Частиною восьмою статті 80 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Отже, зі змісту вищенаведених положень процесуального закону вбачається, що учасники справи повинні подавати докази до суду разом із поданням заяв по суті (позову, відзиву на позов, письмових пояснень) або у строк, встановлений судом для їх подання. Водночас процесуальний закон також надає можливість особі подати докази поза межами встановленого законом або судом строку, але тільки за умови, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у зазначений строк з причин, що не залежали від неї.

При цьому необхідно враховувати, що чинний Господарський процесуальний кодекс України має на меті забезпечити своєчасний розгляд справ і правову визначеність, унеможливити зловживання процесуальними правами та підвищити ефективність судочинства в цілому, для чого встановлено точний порядок та присічні строки вчинення процесуальних дій, визначено стадії судового процесу, запроваджено розумні обмеження, у тому числі щодо подання доказів. Саме тому всі процесуальні дії суду та учасників процесу повинні вчинятися своєчасно для того, щоб не залишилося невирішених питань, які можуть затримати розгляд справи.

Реалізація процесуальних прав та обов`язків учасників справи перебуває у тісному зв`язку зі стадіями судового провадження і пов`язана з перебігом процесуальних строків.

Процесуальний строк виступає одним з ключових елементів господарсько-процесуальної форми, що направлений на забезпечення оперативного, динамічного й просторового перебігу провадження господарського процесу у визначених процесуальним законодавством часових рамках.

Зокрема, під процесуальними строками, з огляду на системний аналіз Господарського процесуального кодексу України, розуміють встановлений законом та/або судом проміжок часу, протягом якого повинна або може бути вчинена певна процесуальна дія або розпочата та/чи завершена та чи інша стадія судочинства.

Процесуальні строки, виступаючи засобом регламентації процесуальних дій учасників справи, також виконують функцію юридичного факту, тобто спричиняють виникнення, зміну або припинення процесуальних прав та обов`язків. У механізмі правової регламентації судочинства процесуальні строки мають правоутворююче та преклюзивне значення для суб`єктивних процесуальних прав та обов`язків, оскільки з початком і закінченням перебігу процесуального строку пов`язане настання чітко встановлених юридичних наслідків.

За умовами статті 118 Господарського процесуального кодексу України право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку. Заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до частини першої статті 119 Господарського процесуального кодексу України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.

Господарський процесуальний кодекс України не пов`язує право суду поновити пропущений процесуальний строк лише з певним колом обставин, що спричинили пропуск строку. Поважними причинами пропуску процесуального строку визнаються лише такі обставини, які є об`єктивно непереборними, незалежними від волевиявлення сторони та пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для вчинення процесуальної дії.

Отже, у кожному випадку суд повинен з урахуванням конкретних обставин пропуску строку оцінити доводи, що наведені на обґрунтування клопотання про його відновлення, та зробити мотивований висновок щодо поважності чи неповажності причин пропуску строку.

Суд може поновити пропущений процесуальний строк лише у виняткових випадках, тобто причини відновлення таких строків повинні бути не просто поважними, але й мати такий характер, не зважати на який було би несправедливим і таким, що суперечить загальним засадам законодавства.

Для поновлення процесуального строку суд має встановити відповідні обставини, задля чого заявник має довести суду їх наявність та непереборність, у зв`язку з тим, що фактично норма про можливість поновлення процесуальних строків є, по суті, пільгою, яка може застосовуватись як виняток із загального правила, оскільки в іншому випадку нівелюється значення чіткого визначення законодавцем кожного з процесуальних строків.

Системний аналіз положень частини восьмої статті 80 та частини другої статті 232 Господарського процесуального кодексу України дає підстави для висновку, що у разі подання учасниками справи доказів із пропуском строку, встановленого судом в ухвалі про надання документів (доказів):

1) без клопотання про визнання причин неможливості подати такі докази відповідним учасником справи такими, що не залежали від нього; або

2) залишення такого клопотання без задоволення, суд долучає відповідні документи (докази) до матеріалів справи, проте не приймає їх до розгляду, про що постановляє відповідну ухвалу. Чинним процесуальним законом не передбачено можливості повернення судом документів (доказів), поданих із пропуском строку, встановленого судом, тому правових підстав для їх повернення відповідному учаснику справи суд не має.

04.05.2023, тобто з пропуском встановленого процесуальним законом строку для подання відповідачем доказів та вже після закриття підготовчого провадження ухвалою суду від 16.03.2023, Малим приватним підприємством "Валентин" до місцевого господарського суду було подано клопотання про долучення доказів б/н від 03.05.2023 (вх.№14676/23 від 04.05.2023), обґрунтоване тим, що відповідач не був обізнаний про дату призначення підготовчого засідання, у зв`язку з чим не міг своєчасно подати докази разом з відзивом на позовну заяву.

З матеріалів справи вбачається, що копію ухвали Господарського суду Одеської області від 26.09.2023, якою відкрито провадження у справі №916/2433/22, встановлено відповідачу строк для подання відзиву на позов до 17.10.2022 та призначено підготовче засідання на 17.10.2022, як і всю іншу судову кореспонденцію у даній справі (зокрема, ухвала суду від 17.10.2022 про відкладення підготовчого засідання на 07.11.2022; ухвала суду від 07.11.2022 про відкладення підготовчого засідання на 25.11.2022; ухвала суду від 29.11.2022 про призначення підготовчого засідання на 19.12.2022; ухвала суду від 19.12.2022 про відкладення підготовчого засідання на 23.01.2023; ухвала суду від 23.01.2023 про відкладення підготовчого засідання на 07.02.2023; ухвала суду від 07.02.2023 про призначення підготовчого засідання на 28.02.2023; ухвала суду від 28.02.2023 про відкладення підготовчого засідання на 16.03.2023; ухвала суду від 16.03.2023 про закриття підготовчого провадження і призначення справи до судового розгляду по суті на 04.04.2023; ухвала суду від 04.04.2023 про призначення розгляду справи на 18.04.2023 тощо), Малому приватному підприємству "Валентин" було направлено за адресою, яка значиться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а саме: 65031, Одеська обл., м. Одеса, вул. Хімічна, буд. 35, між тим вищенаведені ухвали повернулися на адресу апеляційного господарського суду з проставленою на конверті позначкою "адресат відсутній за вказаною адресою".

За умовами частин другої-четвертої статті 120 Господарського процесуального кодексу України суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов`язковою. Виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень. Ухвала господарського суду про дату, час та місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії повинна бути вручена завчасно, з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу, але не менше ніж п`ять днів, для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи чи вчинення відповідної процесуальної дії. Цей термін може бути скорочений судом у випадку, коли цього вимагає терміновість вчинення відповідної процесуальної дії (огляд доказів, що швидко псуються, неможливість захисту прав особи у випадку зволікання тощо).

Частиною одинадцятою статті 242 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

У Перехідних положеннях Господарського процесуального кодексу України, а саме: у пункті 17 та підпункті 17.1 передбачено, що до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи подання, реєстрація, надсилання процесуальних та інших документів, доказів, формування, зберігання та надсилання матеріалів справи здійснюються в паперовій формі.

Частинами п`ятою, шостою статті 242 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що учасникам справи, які не були присутні в судовому засіданні, або якщо судове рішення було ухвалено поза межами судового засідання чи без повідомлення (виклику) учасників справи, копія судового рішення надсилається протягом двох днів з дня його складення у повному обсязі в електронній формі у порядку, визначеному законом, - у випадку наявності в особи офіційної електронної адреси, або рекомендованим листом з повідомленням про вручення, якщо така адреса відсутня. Днем вручення судового рішення є: 1) день вручення судового рішення під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення на офіційну електронну адресу особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 5) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Порядок надання послуг поштового зв`язку, права та обов`язки операторів поштового зв`язку і користувачів послуг поштового зв`язку визначають Правила надання послуг поштового зв`язку, затверджені постановою Кабінету Міністрів України №270 від 05.03.2009 (далі Правила надання послуг поштового зв`язку).

Поштові відправлення залежно від технології приймання, обробки, перевезення, доставки/вручення поділяються на такі категорії: прості, рекомендовані, без оголошеної цінності, з оголошеною цінністю. Рекомендовані поштові картки, листи та бандеролі з позначкою "Вручити особисто", рекомендовані листи з позначкою "Судова повістка" приймаються для пересилання лише з рекомендованим повідомленням про їх вручення (пункти 11 та 17 Правил надання послуг поштового зв`язку).

При цьому до повноважень господарських судів не віднесено визначення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій, відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи. Якщо ж фактичне місцезнаходження учасника судового процесу з якихось причин не відповідає його місцезнаходженню, визначеному згідно з законом, і дана особа своєчасно не довела про це до відома господарського суду, інших учасників процесу, то всі процесуальні наслідки такої невідповідності покладаються на цю юридичну особу.

Встановлений порядок надання послуг поштового зв`язку, доставки та вручення рекомендованих поштових відправлень, строк зберігання поштового відправлення забезпечує адресату можливість вжити заходів для отримання такого поштового відправлення та, відповідно, ознайомлення з судовим рішенням.

Отже, направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а, у даному випадку, суду.

Саме така правова позиція Верховного Суду викладена в постанові від 18.03.2021 у справі №911/3142/19.

Праву особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується обов`язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії").

Колегія суддів також зауважує на тому, що сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження, що узгоджується зі сталою практикою Європейського суду з прав людини, вказаною, зокрема, в рішенні останнього у справі "Пономарьов проти України".

Інформація про стан судових справ є відкритою і кожна заінтересована особа може дізнатися про прийняті судом рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень, в якому були оприлюднені ухвали Господарського суду Одеської області, постановлені в межах справи №916/2433/23, тим більше, що Мале приватне підприємство "Валентин", виступаючи відповідачем у цій справі, є безпосередньо зацікавленим вчиняти дії з метою одержання інформації про хід та стан справи і несе ризик настання несприятливих наслідків в результаті невжиття заходів щодо отримання інформації про рух справи.

За таких обставин, суд першої інстанції вжив усіх належних та необхідних заходів для повідомлення відповідача про судовий розгляд даної справи, зокрема, направляючи відповідачу рекомендованою кореспонденцією копії відповідних ухвал за адресою, яка значиться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, при цьому враховуючи відсутність у матеріалах справи доказів на підтвердження порушення оператором поштового зв`язку вимог Правил надання послуг поштового зв`язку, колегія суддів зазначає про те, що в силу приписів пункту 5 частини шостої статті 242 Господарського процесуального кодексу України відповідач був належним чином сповіщений про дату, час та місце проведення судових засідань.

Крім того, колегія суддів вбачає, що представник Малого приватного підприємства "Валентин" ознайомився з матеріалами справи ще 18.01.2023, проте з клопотанням про долучення доказів б/н від 03.05.2023 (вх.№14676/23 від 04.05.2023) звернувся лише 04.05.2023, тобто з пропуском встановленого процесуальним законом строку для подання відповідачем доказів та вже після закриття підготовчого провадження. При цьому жодного доказу на підтвердження існування об`єктивної неможливості своєчасного подання доказів у даній справі відповідачем до суду подано не було.

Враховуючи вищевикладене, апеляційний господарський суд наголошує на тому, що неподання відповідачем відзиву на позовну заяву та доказів на підтвердження своїх заперечень проти позову зумовлене власною недбалістю Малого приватного підприємства "Валентин", яке, будучи обізнаним про існування цієї судової справи, не проявляло інтересу до даного спору, хоча, діючи розумно та обачливо, повинно було розуміти наслідки своєї пасивної поведінки у вигляді розгляду судом справи за наявними у матеріалах справи доказами, а тому намагання апелянта перекласти на Господарський суд Одеської області відповідальність за своє байдуже ставлення до можливості реалізації відповідачем наданих йому чинним законодавством процесуальних прав учасника справи є необґрунтованими.

За таких обставин, Південно-західний апеляційний господарський суд дійшов висновку про те, що суд першої інстанції правомірно відмовив у задоволенні клопотання Малого приватного підприємства "Валентин" про долучення доказів б/н від 03.05.2023 (вх.№14676/23 від 04.05.2023) та розглянув спір за наявними у матеріалах справи доказами.

В силу приписів статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Перевіривши відповідно до статті 270 Господарського процесуального кодексу України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні місцевого господарського суду, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції об`єктивно розглянув у судовому процесі обставини справи в їх сукупності; дослідив подані сторонами в обґрунтування своїх вимог та заперечень докази; правильно застосував матеріальний закон, що регулює спірні правовідносини, врахував положення статей 76-79 Господарського процесуального кодексу України, у зв`язку із чим дійшов правильного висновку про наявність підстав для задоволення позову.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

У справі "Трофимчук проти України" Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

Доводи скаржника не спростовують висновків суду першої інстанції; твердження апелянта про порушення Господарським судом Одеської області норм права при ухваленні рішення від 04.05.2023 у справі №916/2433/22 не знайшли свого підтвердження, у зв`язку з чим підстав для зміни чи скасування оскаржуваного судового акту колегія суддів не вбачає.

Відповідно до вимог статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на скаржника.

При цьому апеляційним господарським судом враховується, що при зверненні з даною апеляційною скаргою апелянтом було сформовано прохальну частину останньої таким чином, що нібито рішення першої інстанції оскаржується ним лише в частині вимог про стягнення неустойки, між тим доводи були викладені стосовно незаконності та необґрунтованості оскаржуваного рішення в цілому, а тому у судовому засіданні 27.09.2023 представником скаржника було уточнено, що рішення Господарського суду Одеської області від 04.05.2023 у справі №916/2433/22 оскаржується повністю.

За таких обставин, колегія суддів вбачає, що апелянтом не у повному обсязі було сплачено судовий збір, зокрема, згідно з квитанцією №0.0.3087048586.1 від 10.07.2023 відповідачем перераховано до Державного бюджету України судовий збір за подання апеляційної скарги лише у розмірі 25774,50 грн, що відповідає розміру судового збору за оскарження рішення в частині задоволення позовної вимоги про стягнення неустойки, між тим, з огляду на те, що рішення Господарського суду Одеської області від 04.05.2023 у справі №916/2433/22 оскаржувалось Малим приватним підприємством "Валентин" у повному обсязі, сплаті також підлягав судовий збір у сумі 3721,50 грн (за апеляційне оскарження рішення в частині задоволення позовної вимоги про усунення перешкод у користуванні і розпорядженні майном), відтак колегія суддів дійшла висновку про необхідність стягнення з Малого приватного підприємства "Валентин" до Державного бюджету України недоплаченої суми судового збору за подання апеляційної скарги на вищенаведене рішення місцевого господарського суду у розмірі 3721,50 грн.

Керуючись статтями 129, 232, 233, 236, 240, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Південно-західний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Малого приватного підприємства "Валентин" залишити без задоволення, рішення Господарського суду Одеської області від 04.05.2023 у справі №916/2433/22 без змін.

Витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покласти на Мале приватне підприємство "Валентин".

Стягнути з Малого приватного підприємства "Валентин" до Державного бюджету України (отримувач коштів: ГУК в Од.обл./Приморський р-н/22030101; код отримувача (код за ЄДРПОУ): 37607526; банк отримувача: Казначейство України (ел. адм. подат.); рахунок отримувача: UA928999980313171206082015758; код класифікації доходів бюджету: 22030101) судовий збір за подання апеляційної скарги в сумі 3721,50 грн.

Доручити Господарському суду Одеської області видати відповідний наказ з зазначенням всіх необхідних реквізитів.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку у строк, який обчислюється відповідно до статті 288 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови, з огляду на направлення судді Богатиря К.В. для участі у підготовці для підтримання кваліфікації суддів апеляційних господарських суддів у період з 13.11.2023 по 17.11.2023 (включно), складено та підписано 20.11.2023.

Головуючий суддяС.В. Таран

СуддяК.В. Богатир

СуддяЛ.В. Поліщук