Ухвала

від 08.11.2023 по справі 917/97/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

08 листопада 2023 року

м. Київ

cправа № 917/97/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Зуєва В.А. - головуючого, Багай Н.О., Берднік І.С.

за участю секретаря судового засідання - Дерлі І.І.,

за участю представників сторін:

позивача - Лейковська А.О. (адвокат),

відповідача-1 - не з`явився,

відповідача-2 - Ульянов Р.А. (адвокат),

третьої особи - Черкащенко А.А. (самопредставництво)

розглядаючи у відкритому судовому засіданні касаційні скарги Кременчуцької міської ради Кременчуцького району Полтавської області та Приватного виконавця виконавчого округу Полтавської області Скрипника Володимира Леонідовича

на постанову Східного апеляційного господарського суду від 29.08.2023 (у складі колегії суддів: Шутенко І.А. (головуючий), Гребенюк Н.В., Слободін М.М.)

та рішення Господарського суду Полтавської області від 23.05.2023 (суддя Кльопов І.Г.)

за позовом Приватного виконавця виконавчого округу Полтавської області Скрипника Володимира Леонідовича

до: 1. Товариства з обмеженою відповідальністю "Агроінвест+",

2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Кремінвест плюс"

третя особа, як не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Кременчуцька міська рада Кременчуцького району Полтавської області,

про визнання недійсними договорів,

ВСТАНОВИВ:

Приватний виконавець виконавчого округу Полтавської області Скрипник Володимир Леонідович (далі - Позивач, Приватний виконавець) звернувся з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Агроінвест+" (далі - Відповідач 1, ТОВ "Агроінвест+") та Товариства з обмеженою відповідальністю "Кремінвест плюс" (далі - Відповідач 2, ТОВ "Кремінвест плюс"), у якому просив суд:

визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 02.12.2019, укладений між ТОВ "Агроінвест+" та ТОВ "Кремінвест плюс", який посвідчено приватним нотаріусом Кременчуцького районного нотаріального округу Полтавської області Волошиною Н.А. за №1830 та на підставі якого проведено державну реєстрацію права власності за ТОВ "Кремінвест плюс" (номер запису про право власності 34422204 від 02.12.2019);

визнати недійсним договір купівлі-продажу будівель по переробці сільськогосподарської продукції від 02.12.2019, укладений між ТОВ "Агроінвест+" та ТОВ "Кремінвест плюс", який посвідчено приватним нотаріусом Кременчуцького районного нотаріального округу Полтавської області Волошиною Н.А. за №1828 та на підставі якого проведено державну реєстрацію права власності за ТОВ "Кремінвест плюс" (номер запису про право власності 34421935 від 02.12.2019).

Право на звернення з позовом приватний виконавець обґрунтовує тим, що, на його думку, він має повноваження на звернення із позовною заявою про визнання договорів купівлі-продажу недійсними, у зв`язку з тим, що їх укладення призвело до неможливості задовольнити вимоги стягувача за рахунок майна боржника (оспорювання фраудаторного правочину).

Рішенням Господарського суду Полтавської області від 23.05.2023 у справі №917/97/23 відмовлено у задоволенні позову.

Вказане судове рішення мотивовано тим, що Позивачем не доведено належними доказами наявності у нього порушеного права щодо предмета позову в даній справі та існування передбачених приписами статті 203 Цивільного кодексу України обставин, які в силу статті 215 Цивільного кодексу України є підставами для визнання недійсним договору.

Зокрема, судом першої інстанції було встановлено, що спірні договори купівлі-продажу було укладено 02.12.2019, в той час як виконавче провадження щодо ТОВ "Агроінвест+" було відкрито лише 06.12.2019.

Окрім того, судом першої інстанції встановлено, що Позивач не надав суду докази, які б вказували на неплатоспроможність та відсутність господарської діяльності ТОВ "Агроінвест+" на момент укладення спірних договорів купівлі-продажу. В момент укладення спірних договорів купівлі-продажу сторонами спірного договору було дотримано вимоги статті 203 Цивільного кодексу України, даний договір було укладено в письмовій формі, нотаріально посвідчено та здійснено його державну реєстрацію. Особи, що діяли від імені сторін спірного договору були наділені повноваженнями щодо визначення умов спірного договору, в тому числі строків оплати і визначення ціни продажу об`єкта нерухомого майна. Також в матеріалах справи відсутні докази, що саме через укладення спірних договорів третій особі була завдана певна шкода, як кредитору.

В подальшому постановою Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Кременчуцької міської ради Кременчуцького району Полтавської області (далі - Третя особа, Рада) задоволено частково.

Рішення Господарського суду Полтавської області від 23.05.2023 у справі №917/97/23 скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов залишено без розгляду.

Вказане судове рішення мотивовано тим, що безпосередньо у Законі України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів", Законі України "Про виконавче провадження" та Господарському процесуальному кодексі України не передбачено повноважень приватного виконавця на звернення до суду із позовом в інтересах сторони виконавчого провадження, зокрема, з метою визнання недійсними договорів.

Суд зазначив, що Приватний виконавець не є учасником спірних правовідносин, наявний у цьому судовому провадженні спір безпосередньо не стосується його прав та обов`язків, а тому він не вправі самостійно звертатися в інтересах однієї зі сторін до суду із позовом без належної правової підстави на підтвердження можливості такого звернення. В такий спосіб, колегія суддів дійшла висновку про відсутність повноважень у приватного виконавця на звернення до суду з даним позовом.

Не погоджуючись із рішеннями суду попередніх інстанцій до Касаційного господарського суду із касаційними скаргами звернулися Позивач та Третя особа.

У своїй касаційній скарзі Рада просить задовольнити її касаційну скаргу, рішення Господарського суду Полтавської області від 23.05.2023 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 29.08.2023 по справі №917/97/23 - скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги Приватного виконавця задовольнити.

Вимоги скарги обґрунтовані тим, що спірні договори купівлі-продажу мають ознаки фраудаторних договорів, з огляду на їх суб`єктний склад, ціну відчужуваного майна, а також те, що правочини вчинені 02.12.2019 - після набрання законної сили рішення суду про стягнення з боржника заборгованості та направлення листа з нагадуванням про несплату заборгованості та про передачу на примусове виконання рішення суду.

Таким чином скаржник вважає, що перехід права власності через 3 дні після направлення листа про передачу рішення Господарського суду Полтавської області від 10.05.2019 у справі №915/314/19 для примусового виконання свідчить про мету приховати це майно від виконання в майбутньому судового рішення про стягнення грошових коштів, що дає підстави вважати правочин недійсним та таким, що порушує права кредитора.

Додатково Рада з посиланням на статтю 1, частини першу та четверту статті 9 Закону України "Про виконавче провадження" вважає, що право на оспорювання правочину має також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину під час розгляду справи судом та не має права власності та речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано у її володіння.

Скаржник у своїй скарзі наголошує на тому, що на сьогоднішній день висновки Верховного Суду із викладених у даній справі питань у подібних правовідносинах, а саме у застосування частини четвертої статті 9 та частини першої статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" та можливості звернення виконавця, як заінтересованої особи до суду у вказаних спірних правовідносинах відсутні.

У свою чергу Приватний виконавець у касаційній скарзі просить суд постанову Східного апеляційного господарського суду від 29.08.2023 у справі №917/97/23 скасувати, а справу передати для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження Позивач посилається на те, що:

по-перше, Східний апеляційний господарський суд під час винесення оскаржуваної постанови від 29.08.2023 у справі №917/97/23 не врахував висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 10.05.2023 у справі №509/84/14-ц та постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2022 у справі №2-591/11, що є порушенням частини четвертої статті 236 Господарського процесуального кодексу України;

по-друге, апеляційний суд, мотивуючи підстави для залишення позову без розгляду, посилається на ухвалу Верховного Суду від 10.07.2023 у справі №199/1895/23, проте у відповідності до частини четвертої статті 236 Господарського процесуального кодексу України висновки, викладені в ухвалі Верховного Суду, не можуть застосовуватись при виборі и застосуванні норми права до спірних правовідносин, адже в зазначеній нормі чітко вказано, що висновки мають бути викладені саме у постановах Верховного Суду;

по-третє, беручи до уваги зміст ухвали Верховного Суду від 10.07.2023 у справі №199/1895/23 та зміст постанови Верховного суду від 10.05.2023 у справі №509/84/14-ц, вбачається, що зміст ухвали Верховного Суду від 10.07.2023 у справи №199/1895/23 фактично суперечить раніше висловленій позиції Верховного Суду.

Крім того, оскільки Приватний виконавець вважає, що за таких умов наявна ситуація коли Верховним Судом при вирішенні подібних справ застосовується два кардинально різні підходи до розуміння наявності у приватного виконавця процесуальних прав для звернення до суду з позовом до боржника в інтересах стягувача про визнання правочину недійсним у зв`язку з його фраудаторністю, то з метою формування єдиної практики ним заявлено клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 25.09.2023 для розгляду касаційної скарги Ради визначено склад колегії суддів Зуєв В.А. (головуючий суддя), Берднік І.С., Міщенко І.С.

В подальшому протоколом передачі судової справи (касаційної скарги, апеляційної скарги, заяви) раніше визначеному складу суду від 27.09.2023 касаційну скаргу Приватного виконавця також передано на розгляд колегії суддів Зуєв В.А. (головуючий суддя), Берднік І.С., Міщенко І.С.

Ухвалою від 09.10.2023 відкрите касаційне провадження за касаційною скаргою Ради на постанову Східного апеляційного господарського суду від 29.08.2023 та рішення Господарського суду Полтавської області від 23.05.2023 у справі №917/97/23 на підставі пункту 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Також ухвалою від 09.10.2023 відкрите касаційне провадження і за касаційною скаргою Приватного виконавця на постанову Східного апеляційного господарського суду від 29.08.2023 у справі № 917/97/23 на підставі пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Вирішено здійснити розгляд справи у судовому засіданні 08.10.2023 о 13:30 у приміщенні Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, встановлено строк для подання відзивів.

06.11.2023 у зв`язку із з відпусткою судді Міщенка І.С. було проведено повторний автоматизований розподіл судової справи №917/97/23 та визначено наступний склад колегії суддів Зуєв В.А. (головуючий суддя), Багай Н.О., Берднік І.С.

В судовому засіданні 08.10.2023 заслухавши суддю-доповідача, присутніх у судовому засіданні представників, дослідивши наведені у касаційних скаргах та клопотанні доводи, колегія суддів дійшла висновку щодо наявності підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, з огляду на таке.

Причиною подання касаційної скарги стала незгода скаржників з висновками судів попередніх інстанцій щодо того, що Приватний виконавець не наділений правом звернення до суду із позовом про визнання договорів купівлі-продажу недійсним.

У справі, що переглядається суди попередніх інстанцій виходили з того, що відповідно до частин першої-третьої статті 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.

Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Згідно з частинами першою, третьою статті 41 Господарського процесуального кодексу України у справах позовного провадження учасниками справи є сторони та треті особи. У справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Відповідно до частини першої статті 53 Господарського процесуального кодексу України у випадках, встановлених законом, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду в інтересах інших осіб, державних чи суспільних інтересах та брати участь у цих справах.

В свою чергу, статтею 1 Закону України "Про виконавче провадження" врегульовано, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (частина друга статті 3); в Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина перша статті 8); права і свободи людини і громадянина захищаються судом; кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частини перша, друга статті 55); обов`язковість судового рішення є однією з основних засад судочинства (пункт 9 частини другої статті 129); суд ухвалює рішення іменем України, судове рішення є обов`язковим до виконання; держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку (частини перша, друга статті 129-1).

З практики Європейського суду з прав людини вбачається, що визначене статтею 6 Конвенції право на суд було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне обов`язкове судове рішення не виконувались на шкоду одній зі сторін; і саме на державу покладено позитивний обов`язок створити систему виконання судових рішень, яка була б ефективною як у теорії, так і на практиці, і гарантувала б їх виконання без неналежних затримок; водночас ухиленням від виконання цього обов`язку є перекладення державою відповідальності за фінансове забезпечення організації виконавчого провадження на особу, на користь якої ухвалене судове рішення; ефективний доступ до суду включає право на те, щоб рішення суду було виконане без невиправданих затримок; держава і її державні органи відповідальні за повне та своєчасне виконання судових рішень, які постановлені проти них (§ 43 рішення у справі "Shmalko v. Ukraine" від 20.07.2004, § 84 рішення у справі "Fuklev v. Ukraine" від 07.06.2005 року, § 64 рішення у справі "Apostol v. Georgia" від 28.11.2006, §§ 46, 51, 54 рішення у справі "Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine" від 15.10.2009).

На продовженні існування зазначеної проблеми наголошувалось, зокрема, і справі "Burmych and others v. Ukraine" від 12.10.2017 де Європейський суд з прав людини наголосив, що ці справи були розпочаті внаслідок тієї самої системної проблеми, встановленої у згаданому пілотному рішенні у справі Іванов (пункти 83 - 88), а саме низки порушень в українській правовій системі, які перешкоджають виконанню остаточних рішень, що призводить до системної проблеми невиконання або тривалого виконання рішень національних судів у поєднанні з відсутністю ефективних національних засобів юридичного захисту щодо таких порушень (§ 143).

Тривале протягом багатьох років невиконання Україною рішення у справі Іванов унеможливило вирішення системної проблеми невиконання рішень національних судів, спровокувавши тим самим подальше подання великої кількості заяв, які піднімають питання, аналогічні тим, що розглядаються у цій справі (§ 148).

Такий же підхід прослідковується у Конституційного Суду України, який у своїх рішеннях також послідовно наголошує на зобов`язанні держави забезпечувати конституційні права і свободи:

конституційні права і свободи є фундаментальною основою існування та розвитку Українського народу, а тому держава зобов`язана створювати ефективні організаційно-правові механізми для їх реалізації. Відсутність таких механізмів нівелює сутність конституційних прав і свобод, оскільки призводить до того, що вони стають декларативними, а це є неприпустимим у правовій державі (абзац четвертий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини рішення від 12.04.2012 №9-рп/2012);

держава, виконуючи свій головний обов`язок - утвердження і забезпечення прав і свобод людини (частина друга статті 3 Конституції України) - повинна не тільки утримуватися від порушень чи непропорційних обмежень прав і свобод людини, але й вживати належних заходів для забезпечення можливості їх повної реалізації кожним, хто перебуває під її юрисдикцією. З цією метою законодавець та інші органи публічної влади мають забезпечувати ефективне правове регулювання, яке відповідає конституційним нормам і принципам, та створювати механізми, необхідні для задоволення потреб та інтересів людини (абзац перший пункту 3 мотивувальної частини рішення від 01.06.2016 №2-рп/2016).

Конституційний Суд України також неодноразово підкреслював, що виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини рішення від 13.12.2012 №18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (перше речення абзацу другого пункту 3 мотивувальної частини рішення від 25.04.2012 року №11-рп/2012); право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов`язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист (абзац п`ятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини рішення від 26.06.2013 року №5-рп/2013).

Обов`язкове виконання судового рішення є необхідною умовою реалізації конституційного права кожного на судовий захист, тому держава не може ухилятися від виконання свого позитивного обов`язку щодо забезпечення виконання судового рішення задля реального захисту та відновлення захищених судом прав і свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави. Позитивний обов`язок держави щодо забезпечення виконання судового рішення передбачає створення належних національних організаційно-правових механізмів реалізації права на виконання судового рішення, здатних гарантувати здійснення цього права та обов`язковість судових рішень, які набрали законної сили, що неможливо без їх повного та своєчасного виконання (абзац шостий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини рішення від 15.05.2018 №2-р (ІІ)/2019).

Таким чином, визначений у законі порядок забезпечення державою виконання судового рішення має відповідати принципам верховенства права та справедливості, гарантувати конституційне право на судовий захист; невиконання державою позитивного обов`язку щодо забезпечення функціонування запровадженої нею системи виконання судових рішень призводить до обмеження конституційного права на судовий захист та нівелює його сутність.

Верховний Суд, в свою чергу, також намагається, з одного боку, максимально широко, а, з іншого боку, в рамках дотримання верховенства права, яке включає й неухильне дотримання вимог законодавства сформувати єдину судову практику, яка забезпечить повне та своєчасне виконання остаточних судових рішень. Зокрема, у Постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2022 у справі №2-591/11, вирішено ряд важливих питань щодо можливості звернення виконавця в порядку позовного провадження із різними по суті процесуальними документами за наявності спору про право.

Зокрема, базуючись на зазначених вище положеннях Велика Палата Верховного Суду виснувала, що відповідно до положень частини четвертої статті 9 Закону України "Про виконавче провадження" укладення протягом строку, зазначеного в частині третій цієї статті, правочину щодо майна боржника, який призвів до неможливості задовольнити вимоги стягувача за рахунок такого майна, є підставою для визнання такого правочину недійсним (пункт 46 постанови).

Водночас, частиною третьої статті 9 цього ж Закону врегульовано, що державні органи, органи місцевого самоврядування, нотаріуси, інші суб`єкти при здійсненні ними владних управлінських функцій відповідно до законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, у разі звернення особи за вчиненням певної дії щодо майна, що належить боржнику, який внесений до Єдиного реєстру боржників, зобов`язані не пізніше наступного робочого дня повідомити про це зазначений у Єдиному реєстрі боржників орган державної виконавчої служби або приватного виконавця із зазначенням відомостей про майно, щодо якого звернулася така особа.

Банки, небанківські надавачі платіжних послуг, емітенти електронних грошей у разі відкриття або закриття рахунку/електронного гаманця фізичній або юридичній особі, внесеній до Єдиного реєстру боржників, у тому числі через відокремлені підрозділи банку, небанківських надавачів платіжних послуг, емітентів електронних грошей, зобов`язані у день відкриття або закриття рахунку/електронного гаманця повідомити про це зазначений у Єдиному реєстрі боржників орган державної виконавчої служби або приватного виконавця. Порядок надання такої інформації та форма повідомлення встановлюються Національним банком України за погодженням із Міністерством юстиції України.

Виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня отримання повідомлення зобов`язаний прийняти рішення про накладення арешту на майно та/або на кошти/електронні гроші, що знаходяться на рахунках/електронних гаманцях боржника в банках, небанківських надавачах платіжних послуг, емітентах електронних грошей, у порядку, визначеному статтею 56 цього Закону, крім випадку, коли на таке майно арешт уже накладено з тих самих підстав.

Тобто за змістом цієї статті визнання недійсним правочину з посиланням на частину четверту статті 9 може мати місце якщо він здійснюється після звернення особи за вчиненням дій щодо майна, що належить боржнику.

Також, за висновками Великої Палати Верховного Суду, в юридичній науці та судовій практиці договори, дії, бездіяльність та рішення органів, що вчиняються з метою завдати шкоди кредитору і така мета досягнута, називають фраудаторними правочинами.

Як встановлено частиною першою статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Між тим, фраудаторний правочин укладається боржником у період проведення виконавчого провадження з метою виведення свого майна з-під стягнення.

В аспекті гарантування на конституційному рівні права кожного на судовий захист та забезпечення державою виконання судового рішення відсутність у виконавця окремо визначеного повноваження звертатися до суду із позовною заявою про оспорювання фраудаторного правочину, вчиненого боржником на шкоду кредитору, не повинна перешкоджати реалізації права цього кредитора на виконання судового рішення.

Покладення тягаря щодо повернення майна боржника (спонукання до оспорювання фраудаторного правочину, тобто ініціювання наступних судових процесів) на кредитора, який уже виграв попередній судовий процес щодо стягнення суми боргу і правомірно очікує від Держави вчинення усіх можливих дій на забезпечення виконання судового рішення компетентними органами, нівелює сутність конституційного права кредитора на судовий захист та суперечить положенням статей 3, 8, частин першої, другої статті 55, частин першої, другої статті 129-1 Конституції України.

Враховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що обов`язок ініціювання будь-якого наступного судового процесу з метою виконання попереднього судового рішення Законом України "Про виконавче провадження" покладено на компетентні органи, уповноважені Державою на забезпечення виконання судових рішень, а не на кредитора, який правомірно очікує від Держави належного виконання остаточного судового рішення про стягнення боргу.

Таким чином, з урахуванням положень Конституції України, Закону України "Про виконавче провадження", практики Європейського суду з прав людини, Конституційного суду України та Верховного Суду колегія суддів в цілому погоджується з позицією сформованою у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2022 у справі №2-591/11 про те, що повноваження виконавця на звернення з позовною заявою про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, в порядку позовного провадження є повноваженням звертатися до суду в інтересах інших осіб (частина друга статті 4, частина четверта статті 42 Цивільного процесуального кодексу України), в тому числі за позовом про визнання недійсним правочину щодо майна боржника, який призвів до неможливості задовольнити вимоги стягувача за рахунок такого майна (оспорення фраудаторного правочину) (пункт 61 наведеної постанови).

Отже, як вбачається зі змісту Закону України "Про виконавче провадження" та постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2022 у справі №2-591/11 виконавець (в т.ч. приватний) за певних умов фактично наділений правом на звернення до суду із позовом про порушене права стягувача, посилаючись на пункт 4 статті 42 Цивільного процесуального кодексу України, яким передбачено, що у справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Аналогічна норма міститься і в частині третій статті 41 Господарського процесуального кодексу України де також зазначено, що у справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Питання участі у судовому процесі органів та осіб, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб врегульовано статтею 53 Господарського процесуального кодексу України:

1. У випадках, встановлених законом, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду в інтересах інших осіб, державних чи суспільних інтересах та брати участь у цих справах.

2. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, які звертаються до суду за захистом прав і інтересів інших осіб, повинні надати суду документи, які підтверджують наявність передбачених законом підстав для звернення до суду в інтересах таких осіб.

3. У визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

4. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

5. У разі відкриття провадження за позовною заявою особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (крім прокурора), особа, в чиїх інтересах подано позов, набуває статусу позивача.

У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

6. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, звертаючись з позовом про відшкодування шкоди (збитків) у порядку статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", діє від імені та в інтересах неплатоспроможного банку або банку, щодо якого прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку з підстав, визначених частиною другою статті 77 Закону України "Про банки і банківську діяльність", а у разі припинення неплатоспроможного банку або банку, щодо якого прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку з підстав, визначених частиною другою статті 77 Закону України "Про банки і банківську діяльність", як юридичної особи - в інтересах кредиторів, вимоги яких залишилися незадоволеними після завершення ліквідації банку.

Отже, виходячи з аналізу цієї статті, особа має право звертатися до суду в інтересах інших осіб виключно у випадках, встановлених законом, а також з урахуванням процесуальних особливостей передбачених для окремих суб`єктів (органів державної влади, органи місцевого самоврядування, прокурора, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб тощо).

Водночас зміст юридичної конструкції "право звертатися до суду в інтересах інших осіб" означає, що 1) у певної особи існує право або порушений інтерес; 2) іншій особі законом надано право звертатися до суду в її інтересах. Тобто у випадку подання позову, позивачем є саме особа у якої існує порушене право або інтерес, а не та особа, яка звертається до суду з таким позовом, що і підлягає відображенню у відповідних процесуальних документах, впливає на обсяг процесуальних прав та обов`язків та порядок їх реалізації.

Зазначене цілком відповідає правовим висновкам, які містяться у пункті 61 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2022 у справі №2-591/11.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду приймаючи рішення у справі № 2-591/11 виходила з того, що право виконавця звертатися до суду, зокрема з питанням про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами прямо передбачено процесуальним законом, однак з огляду на неможливість вирішення матеріального спору як процесуального питання, констатувала, що у випадку наявності спору про право такий спір вирішується в позовному провадженні, а не в межах справи, в якій вирішено інший спір між боржником і стягувачем.

На положення зазначеної постанови посилався, зокрема, й Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 10.05.2023 у справі №509/84/14-ц.

Натомість у цій постанові суд здійснив більш широке застосування норм Цивільного процесуального кодексу України, Закону України "Про виконавче провадження". Зокрема суд задовольнив касаційну скаргу на ухвалу апеляційного суду про закриття апеляційного провадження приватного виконавця, який самостійно звернувся з апеляційною скаргою на рішення районного суду Одеської області від 25.02.2014 у вересні 2022 року (тобто більше ніж через 8 років). При цьому доводи апеляційної скарги були мотивовані тим, що ним 08.02.2019 було відкрито виконавче провадження за виконавчим листом про стягнення коштів на користь банку. Водночас, як вбачається зі складу учасників справи банк не є і не був учасником справи, апелянтом у справі приватний виконавець визначив саме себе, а не банк.

Зважаючи на це апеляційний суд закрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою приватного виконавця з посиланням на те, що оскільки правовідносини, з приводу яких ухвалено оскаржуване рішення виникли за позовом однієї особи до іншої, вимоги до скаржника - приватного виконавця не заявлялися та судом не вирішувалися, то питання про права, свободи, інтереси та обов`язки останнього судом у цій справі не розглядалися та не вирішувались, що є підставою для закриття апеляційного провадження за його скаргою, а право на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції в цій справі у приватного виконавця відсутнє.

Суд касаційної інстанції, скасовуючи зазначену ухвалу, зокрема, зазначив, що апеляційний суд не врахував, що обов`язок ініціювання будь-якого наступного судового процесу з метою виконання попереднього судового рішення Законом України "Про виконавче провадження" покладено на компетентні органи, уповноважені державою на забезпечення виконання судових рішень, а не на кредитора, який правомірно очікує від держави належного виконання остаточного судового рішення про стягнення боргу; повноваження виконавця на звернення з позовною заявою, апеляційною скаргою є повноваженням звертатися до суду в інтересах інших осіб (частина друга статті 4, частина четверта статті 42 Цивільного процесуального кодексу України), в тому числі з апеляційною скаргою в інтересах стягувача на судове рішення у справі про поділ спільного майна подружжя, який призвів до неможливості задовольнити вимоги стягувача за рахунок такого майна та виконання судового рішення про стягнення боргу.

Тобто колегією суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду фактично сформовано правову позицію, коли приватний виконавець наділений повноваженнями, зокрема, діяти із самостійним процесуальним статусом (позивач, апелянт), без зазначення особи в інтересах якої він звертається до суду.

При цьому відповідно до приписів як Цивільного процесуального кодексу України (стаття 57), так і Господарського процесуального кодексів України (стаття 55) встановлено процесуальні права органів та осіб, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Так, частинами першою-четвертою статті 55 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що:

1. Органи та особи, які відповідно до цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб, мають процесуальні права та обов`язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком обмежень, передбачених частиною другою цієї статті.

2. Органи та особи, які відповідно до цього Кодексу мають право звертатися до суду в інтересах осіб, за винятком осіб, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах юридичної особи у спорах про відшкодування збитків, заподіяних її посадовою особою, не мають права укладати мирову угоду.

3. Відмова органів та осіб, які відповідно до цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб, від поданої ними заяви або зміна позовних вимог не позбавляє особу, на захист прав та інтересів якої подано заяву, права вимагати від суду розгляду справи та вирішення вимоги у первісному обсязі.

4. Якщо особа, яка має процесуальну дієздатність і в інтересах якої подана заява, не підтримує заявлених позовних вимог, суд залишає заяву без розгляду, крім позову про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі її посадовою особою, поданого власником (власниками), учасником (учасниками), акціонером (акціонерами) цієї юридичної особи в її інтересах, а також позову прокурора в інтересах держави.

Саме тому, на думку колегії суддів, зазначення особи в інтересах якої уповноважена особа звертається до суду є не просто формальністю, а обов`язком, який безпосередньо впливає як на обсяг її повноважень, так процесуальні права, обмеження, поінформованість такої особи щодо ініційованих процесів, реалізацію передбачених законодавством повноважень щодо розгляду справи, відмови від позову, підтримання позовних вимог тощо.

Посилання на покладення Законом України "Про виконавче провадження" обов`язку ініціювання будь-якого наступного судового процесу з метою виконання попереднього судового рішення на компетентні органи не може нівелювати процесуального права особи в інтересах якої здійснюється звернення до суду бути обізнаною про наявність такої справи, вчиняти передбачені законом процесуальні дії, в тому числі з метою попередження ризиків настання наслідків, пов`язаних з вчиненням або невчиненням процесуальних дій, і, найголовніше, така особа не може бути позбавлена права на участь у розгляді своєї справи у визначеному законом порядку та у відповідному процесуальному статусі.

Враховуючи наведене колегія суддів вважає, що наявні правові підстави щодо відступу від застосування частини другої статті 4, частини четвертої статті 42 Цивільного процесуального кодексу України щодо повноважень виконавця на звернення з позовною заявою, апеляційною скаргою в інтересах інших осіб самостійно як позивача, апелянта без зазначення таких осіб та не залучення їх справу у відповідному статусі.

Необхідність зазначеного відступу (з урахуванням усвідомлення відмінностей приписів цивільного процесуального та господарського законодавства) обумовлюється тим, що, як зазначалось, аналогічні приписи містяться і у Господарському процесуальному кодексі України (частина третя статті 4 та частина третя статті 41 відповідно), а практика їх застосування безпосередньо впливає на застосування статей 53, 55 Господарського процесуального кодексу України.

Додатково Суд зазначає, що при розгляді цієї справи Великою Палатою Верховного Суду можуть бути уточнені окремі правові позиції сформовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2022 у справі №2-591/11 з метою забезпечення їх універсальності та єдиного правозастосування.

Як вбачається зі статті 1 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" визначені органи та особи, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів: примусове виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) покладається на органи державної виконавчої служби та у визначених Законом України "Про виконавче провадження" випадках на приватних виконавців.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені Конституцією України, Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів", Законом України "Про виконавче провадження" та інших нормативно-правових актів.

У правових відносинах, які існують у цій справі, приватний виконавець є суб`єктом владних повноважень та на нього поширюються правила статті 19 Конституції України. Згідно з цими приписами органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тому, звертаючись до суду в інтересах стягувача із позовом про визнання недійсними договорів, приватний виконавець повинен діяти у межах наданих йому законом повноважень, зокрема і підтвердження належної правової підстави щодо можливості даного звернення.

При цьому питання здійснення представництва інтересів інших осіб неодноразово були предметом розгляду Великої Палати Верховного Суду в контексті права на звернення до суду прокурора в інтересах інших осіб, а отже уніфікація зазначених підходів щодо підтвердження права на представництво, визначення процесуального статусу учасників процесу сприятиме досягненню правової визначеності.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тобто імператив зазначеного конституційного положення встановлює обов`язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу.

Як зазначив Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 01.04.2008

№4-рп/2008, неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі.

Законом України від 02.06.2016 №1401-VIII "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)", який набрав чинності 30.06.2016, до Конституції України внесені зміни, а саме Конституцію доповнено статтею 131-1, пункт 3 частини першої якої передбачає, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону України від 14.10.2014 № 1697-VII "Про прокуратуру", який набрав чинності 15.07.2015.

Разом з тим, у Законі України "Про виконавче провадження" не визначені: 1) порядок звернення державного/приватного виконавця до суду щодо визнання недійсними правочинів здійснених до моменту відкриття виконавчого провадження; 2) можливість виконавця оскаржувати судові рішення у справах у яких не був учасником не тільки він, а і особа в інтересах, якої він виступає; 3) процесуальні повноваження та обмеження виконавця, який виступає в інтересах особи; 4) можливість виконавця визнавати недійсними правочини, які вчинені поза періодом існування виконавчого провадження.

Зазначені положення, на думку колегії суддів також можуть бути уточнені Великою Палатою Верховного Суду під час розгляду цієї справи.

Згідно зі статтею 36 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення ЄСПЛ у справі "BRUMARESCU v. ROMANIA" від 28.10.1999).

ЄСПЛ неодноразово звертав увагу, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 11.11.1996 у справі "Кантоні проти Франції"; від 11.04.2013 у справі "Вєренцов проти України").

З урахуванням наведеного, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеного у постанові від 10.05.2023 у справі №509/84/14-ц щодо повноважень виконавця на звернення з позовною заявою, апеляційною скаргою в інтересах інших осіб самостійно як позивача, апелянта без зазначення таких осіб та не залучення їх справу у відповідному статусі.

Частина третя статті 302 Господарського процесуального кодексу України зобов`язує суд передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду у разі необхідності відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.

Згідно з пунктом 4 частини четвертої статті 17 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" єдність системи судоустрою забезпечується єдністю судової практики.

Єдність судової практики є фундаментальною засадою здійснення судочинства і визначається тим, що має гарантувати стабільність правопорядку, об`єктивність і прогнозованість правосуддя. Застосування ж судами різних підходів до тлумачення законодавства, навпаки, призводить до невизначеності закону, його суперечливого та довільного застосування. Також єдність судової практики є складовою вимогою принципу правової визначеності.

Колегія суддів вважає, що формування уніфікованої позиції Верховного Суду та підходів судів касаційної інстанції сприятиме забезпеченню розвитку права та формуванню єдиної правозастосовної практики, гарантуванню сталої судової практики, оскільки існують обґрунтовані припущення, що аналогічні проблеми щодо тлумачення правових норм неминуче виникатимуть у майбутньому.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдине застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Враховуючи наведене, колегія суддів доходить висновку про необхідність передачі справи №917/97/23 на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

При цьому колегія суддів відмовляє у задоволенні клопотання Приватного виконавця про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з наведених ним мотивів, оскільки при їх обґрунтуванні ним не наведено правових підстав та критеріїв передбачених статтею 302 Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись статтями 234, 235, 302, 303 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

У Х В А Л И В:

Справу № 917/97/23 разом з касаційними скаргами Кременчуцької міської ради Кременчуцького району Полтавської області та Приватного виконавця виконавчого округу Полтавської області Скрипника Володимира Леонідовича на постанову Східного апеляційного господарського суду від 29.08.2023 та рішення Господарського суду Полтавської області від 23.05.2023 у даній справі передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. Зуєв

Судді Н. Багай

І. Берднік