Постанова

від 16.11.2023 по справі 759/4052/21

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

16 листопада 2023 року

м. Київ

справа № 759/4052/21

провадження № 61-13742св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Дундар І. О., Зайцева А. Ю., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю «Фірма «Фавор»,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 15 серпня 2023 року в складі колегії суддів: Гаращенка Д. Р., Сушко Л.П., Олійника В. І.,

Історія справи

Короткий зміст позову

У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ТОВ «Фірма «Фавор» про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та компенсації моральної шкоди.

Позов мотивований тим, що 23 листопада 2020 року ОСОБА_1 із запізненням в оформленні на підставі наказу № 44.1 від 27 листопада 2020 року прийнято на роботу до ТОВ «Фірма «Фавор» на посаду оператора пакувальних автоматів.

На підставі позивача заяви від 22 грудня 2020 року його було звільнено з посади оператора пакувальних автоматів ТОВ «Фірма «Фавор» за згодою сторін відповідно частини першої статті 36 КЗпП України, про що було видано наказ № 47.1 від 22 грудня 2020 року та внесено запис до його трудової книжки.

Позивач вважав, що наказ про його звільнення є незаконним, оскільки заяву про звільнення від 22 грудня 2020 року він написав під психічним та моральним примусом, який полягав у постійних загрозах безпідставного застосування заходів дисциплінарного стягнення та матеріальної відповідальності. Крім того, у вказаній вище заяві сторони не погодили дату звільнення. Вказував, що він не був ознайомлений у день звільнення з наказом про звільнення, а про його існування йому стало відомо лише 25 січня 2021 року, коли він після закінчення карантинних обмежень, пов`язаних з поширенням на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, вийшов на роботу, де йому під підпис видали наказ про звільнення. Також зазначав, що йому вчасно не було повернуто трудову книжку та не проведені розрахунки при звільненні. У зв`язку з численними порушеннями відповідачем вимог трудового законодавства наказ № 47.1 від 22 грудня 2020 року про його звільнення за частиною першої статті 36 КЗпП України підлягає скасуванню з поновленням його на посаді та стягненням з відповідача на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що становить 85 449 грн. Внаслідок незаконних дій керівництва ТОВ «Фірма «Фавор» при його звільненні йому заподіяна моральна шкода, яка не може бути відшкодована лише самим фактом констатації порушення трудових права позивача. Розмір заподіяної моральної шкоди ОСОБА_1 оцінив у сумі 30 375 грн. Зазначав, що у разі виявлення під час розгляду справи не донарахування відповідачем розміру заробітної платина та інших належних сум при звільненні, прийняти рішення про стягнення з відповідача недонарахованих сум.

ОСОБА_1 , з урахуванням уточнень позовних вимог від 22 вересня 2021 року (а. с.148-166, т. 1) просив:

визнати незаконним наказ № 47.1 від 22 грудня 2020 року, дії відповідача, які передували звільненню і саме звільнення;

поновити його на роботі оператора пакувальних автоматів в ТОВ «Фірма «Фавор»;

стягнути з відповідача на свою користь середній заробіток, який станом на 30 червня 2021 року становить 85 449 грн, за весь час вимушеного прогулу до дня поновлення на роботі;

стягнути з відповідача грошову компенсацію моральної шкоди в розмірі 30 375 грн.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 21 жовтня 2021 року в складі судді Коваль О. А., залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 15 червня 2022 року в складі колегії суддів: Верланова С. М., Мельника Я. С., Шебуєвої В. А., позовні вимоги ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:

доведено існування домовленості між працівником та роботодавцем про звільнення за угодою сторін, при тому, що анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді на це власника або уповноваженого ним органу і працівника. За відсутності належних та допустимих доказів існування такої згоди відповідача, звільнення ОСОБА_1 проведено із дотриманням вимог трудового законодавства та процедури звільнення. Відсутні належні та допустимі докази того, що звільнення позивача було під будь-яким тиском, що звільнення було незаконним, а роботодавцем порушено процедуру про його звільнення. З огляду на що заявлені позивачем позовні вимоги задоволенню не підлягають.

стосовно вимоги позивача про відшкодування моральної шкоди за протиправне звільнення та несплати заробітної плати, то така також задоволенню не підлягає, оскільки позивачем доказів в обґрунтування відшкодування моральної шкоди у розмірі 30375 грн. суду не надано, як і доказів протиправного звільнення та несплати заробітної плати. Посилання позивача на невчасну виплату йому 36 грн оцінено судом критично, оскільки вбачається, що внаслідок помилки при розрахунку заробітної плати при звільненні ОСОБА_1 було донараховано 36 грн у грудні 2020 року, проте такі він будучи на підприємстві відмовився отримати в касі, у зв`язку з чим таку суму було перераховано йому безготівково у спосіб та строк передбачений відповідним законом;

щодо стягнення на користь позивача середнього заробітку, то така вимога також задоволенню не підлягає, оскільки порушеного трудового права позивача при його звільненні не встановлено. Не встановлено судом і інших порушень, які б впливали на вирішення заявленого позову в межах викладених доводів та обґрунтувань.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:

позивач не надав суду будь-яких доказів того, що заяву про звільнення за згодою сторін він написав під психічним та моральним примусом, який полягав у постійних загрозах безпідставного застосування заходів дисциплінарного стягнення та матеріальної відповідальності, оскільки у справі відсутні докази того, що ОСОБА_2 звертався до правоохоронних органів з приводу тиску та погроз з боку відповідача. Крім того, стверджуючи про погрози керівництва відповідача про притягнення його до матеріальної відповідальності, позивач не надав суду доказів того, що він обіймав матеріально - відповідальну посаду у відповідача;

стосовно доводів ОСОБА_1 про те, що у заяві про звільнення за угодою сторін від 22 грудня 2020 року сторони не погодили дату звільнення, то вони не заслуговують на увагу, оскільки встановивши, що між ОСОБА_1 , як працівником, та ТОВ «Фірма «Фавор», як роботодавцем, була досягнута домовленість про припинення трудового договору за взаємною згодою сторін, так як позивач без примусу 22 грудня 2020 року написав заяву про його звільнення (протилежного не встановлено і позивачем не доведено) і того ж дня роботодавець видав наказ про звільнення працівника за угодою сторін на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП відповідно до заяви працівника від 22 грудня 2020 року, то таке звільнення відбулося з дотриманням вимог пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП;

оскільки позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу при звільненні є похідними від позовних вимог про визнання незаконним наказу про його звільнення та поновлення його на роботі, у задоволенні яких судом відмовлено, то колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, з урахуванням положень частини другої статті 235 КЗпП, дійшов правильного висновку про відсутність правих підстав для задоволення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу при звільненні. Оскільки у цій справі не встановлено порушення законних прав ОСОБА_1 при звільненні з боку роботодавця, колегія суддів погодилася із висновком суду першої інстанції про те, що позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди не підлягають задоволенню за їх безпідставністю. Отже, правильно встановивши обставини спору, дослідивши докази у справі й надавши їм належну оцінку, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди, за їх недоведеністю і безпідставністю.

Короткий зміст постанови касаційної інстанції

Постановою Верховного Суду від 28 червня 2023 року в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Червинської М. Є., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М., Тітова М. Ю., касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, постанову Київського апеляційного суду від 15 червня 2022 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова касаційного суду мотивована тим, що:

у разі домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України (угода сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Визначення дати звільнення за згодою сторін є обов`язковою умовою такого звільнення, оскільки сприяє свідомому волевиявленню працівника щодо звільнення з підстав передбачених пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України. Відсутність у заяві про звільнення конкретної дати звільнення свідчить про відсутність домовленості сторін про припинення трудового договору в строк, який сторони визначили;

погоджуючись з рішенням суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що сторони досягли угоди про розірвання трудового договору, про що свідчить волевиявлення позивача та згода відповідача. Проте апеляційний суд не врахував, що сторонами строк розірвання трудового договору не обумовлений й відповідно дійшов передчасного висновку про законність звільнення ОСОБА_1 з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 15 серпня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Святошинського районного суду міста Києва від 21 жовтня 2021 року змінено, виклавши мотивувальну частину рішення в редакції постанови.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:

виконуючи вказівки Верховного Суду викладені в постанові від 28 червня 2023, які є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи (частина перша статті 417 ЦПК України), при новому апеляційному розгляді апеляційний суд встановив, що наказом генерального директора ТОВ «Фірма «Фавор» від 22 грудня 2020 року № 47.1 ОСОБА_1 було звільнено з посади оператора пакувальних автоматів на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП. Згідно з копією книги обліку руху трудових книжок і вкладишів до них 22 грудня 2022 року ОСОБА_1 отримав трудову книжку на підприємстві, про, що свідчить наявний у книзі підпис (т. 1 а.с. 231). Від підпису про ознайомлення з наказом про звільнення 22 грудня 2020 року ОСОБА_1 відмовився, про що комісією ТОВ «Фірма «Фавор» було складено відповідний акт від 22 грудня 2020 року.

частиною першою статті 233 КЗпП України (в редакції Кодексу законів про працю України від 25 жовтня 2020 року, яка діяла на день звільнення ОСОБА_1 ) встановлено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. Строк для звернення до суду за вирішенням трудового спору обчислюється за правилами, визначеними нормами статті 233 КЗпП України;

перевірка дотримання вимог закону щодо строків звернення до суду за вирішенням трудового спору здійснюється судом за принципом «ex officio», незалежно від того, чи заявляє відповідач про пропуск позивачем строку звернення до суду, на відміну від застосування позовної давності при вирішені судом цивільного спору, коли застосування позовної давності судом здійснюється тільки за заявою сторони у спорі (частина третя статті 267 ЦК України). Встановлений статтею 233 КЗпП України строк поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору;

з позовом до суду ОСОБА_1 звернувся 24 лютого 2021 року, тобто з пропуском визначеного законом строку. Заяву про поновлення строку з поважних причин згідно зі статті 234 КЗпП України до суду не подавав;

в судовому засіданні позивач не заявляв клопотання про виклик та допит свідків, а тому його доводи в апеляційній скарзі щодо відмови судом першої інстанції у задоволенні клопотання про виклик і допит свідків колегією суддів не прийняті. Крім того колегія суддів відхилила доводи апелянта щодо підроблення Акту від 22 грудня 2020 року, службової записки та обхідного листа оскільки вони ґрунтуються на припущені позивача, оскільки жодних доказів на підтвердження своїх доводів він суду не надав;

тому колегія суддів прийшла до висновку про часткове задоволення апеляційної скарги ОСОБА_1 виклавши мотивувальну частину рішення в редакції постанови.

Аргументи учасників справи

16 вересня 2023 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подав касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 15 серпня 2023 року (повне судове рішення складено 25 серпня 2023 року), в якій просив:

скасувати оскаржену постанову апеляційного суду;

направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

у пункті 1 Прикінцевих положень КЗпП вказано, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Так, з 12 березня 2020 року запроваджено карантин згідно Постанови КМ України Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 від 11 березня 2020 року № 211. В подальшому карантин продовжувався/поновлювався неодноразово, а останнє продовження строку дії карантину відбулось згідно Постанови КМУ «Про внесення змін до розпорядження Кабінету Міністрів України від 25 березня 2020 року № 338 і постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 року № 1236» від 25 квітня 2023 року № 383, а саме на період по 30 червня 2023 року. Тому станом на час звернення з позовом до суду 24 лютого 2021 року позивачем не пропущено строку звернення до суду, передбаченого статті 233 КЗпП України, оскільки діяла правова норма пункту 1 Прикінцевих положень КЗпП України;

згідно правової позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 21 червня 2023 року в справі № 212/5018/20 вказано, що: під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів з метою запобігання поширенню COVID-19, строки, визначені статтею 233 КЗпП, продовжуються на строк дії такого карантину. Отже, звернувшись до суду з позовом під час дії карантину, позивач не пропустив місячний строк, оскільки вказаний строк продовжується на строк дії карантину. Таким чином, суд апеляційної інстанції застосував норму права, а саме статті 233 КЗпП України щодо строку звернення до суду, без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 21 червня 2023 року в справі № 212/5018/20 та від 25 квітня 2023 року в справі № 380/15245/22;

суд апеляційної інстанції при прийнятті оскарженої постанови не виконав вказівки Верховного Суду, що зазначені в постанові від 28 червня 2023 року по справі № 759/4052/21. Апеляційний суд не врахував, що сторонами строк розірвання трудового договору не обумовлений й відповідно дійшов передчасного висновку про законність звільнення ОСОБА_1 з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України. Згідно частини п`ятої статті 411 ЦПК України висновки суду касаційної інстанції, в зв`язку з якими скасовано судові рішення, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи;

суд апеляційної інстанції застосував частину першу статті 36 КЗпП України, при цьому не врахував правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 01 грудня 2021 року по справі № 591/1375/19 щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме частини першої статті 36 КЗпП України (щодо погодження строку звільнення за угодою сторін), в якій зокрема зазначено, що колегія суддів Верховного Суду не може погодитися із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що звільнення позивача відбулося за угодою сторін, оскільки заява особи про звільнення за угодою сторін не містить конкретної дати звільнення працівника. відсутність у заяві конкретної дати звільнення свідчить про відсутність волевиявлення працівника на припинення трудового договору за взаємною угодою сторін.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 17 жовтня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі.

07 листопада 2023 року справу передано судді-доповідачу Крату В. І.

Ухвалою Верховного Суду від 10 листопада 2023 року призначено справу до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 17 жовтня 2023 року вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 21 червня 2021 року у справі № 212/5018/20; від 25 квітня 2023 року у справі № 380/15245/22; від 01 грудня 2021 року у справі № 591/1375/19; від 20 травня 2020 року у справі № 825/3587/15-а; від 07 жовтня 2020 року у справі № 236/1286/19; від 04 серпня 2021 року у справі № 711/2175/20; від 07 жовтня 2021 року у справі № 541/1684/20; від 27 травня 2020 року у справі № 404/6236/19; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Фактичні обставини

Суди встановили, що наказом від 27 листопада 2020 року ОСОБА_1 було прийнято на роботу в ТОВ «Фірма «Фавор» на посаду оператора пакувальних автоматів.

22 грудня 2020 року ОСОБА_1 підписав заяву на ім`я генерального директора ТОВ «Фірма «Фавор» з проханням звільнити його з займаної посади за згодою сторін на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України.

Наказом генерального директора ТОВ «Фірма «Фавор» від 22 грудня 2020 року № 47.1 ОСОБА_1 було звільнено з посади оператора пакувальних автоматів на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України.

Згідно з копією книги обліку руху трудових книжок і вкладишів до них 22 грудня 2022 року ОСОБА_1 отримав трудову книжку на підприємстві, про, що свідчить наявний у книзі підпис.

Від підпису про ознайомлення з наказом про звільнення 22 грудня 2020 року ОСОБА_1 відмовився, про що комісією ТОВ «Фірма «Фавор» було складено відповідний акт від 22 грудня 2020 року.

З позовом до суду ОСОБА_1 звернувся 24 лютого 2021 року.

Позиція Верховного Суду

Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. При цьому держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю (стаття 43 Конституції України).

Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи (стаття 51 КЗпП України).

Підставою припинення трудового договору є, зокрема, угода сторін (пункт 1 частини першої статті 36 КЗпП України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частини четвертої статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 грудня 2021 року по справі № 591/1375/19 (провадження № 61-13478св20) вказано, що:

«пропозиція (ініціатива) і сама угода сторін про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України можуть бути укладені як в письмовій, так і в усній формі. Якщо працівник подає письмову заяву про припинення трудового договору, то в ній мають бути зазначені прохання звільнити його за угодою сторін і дата звільнення. Саме ж оформлення припинення трудового договору за угодою сторін має здійснюватися лише в письмовій формі. У наказі (розпорядженні) і трудовій книжці зазначаються підстава звільнення за угодою сторін з посиланням на пункт 1 частини першої статті 36 КЗпП України і раніше домовлена дата звільнення.

Колегія суддів Верховного Суду не може погодитися із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що звільнення позивача 31 січня 2019 року відбулося за угодою сторін, оскільки заява ОСОБА_1 про звільнення за угодою сторін не містить конкретної дати звільнення працівника (а. с. 51).

Відсутність у заяві конкретної дати звільнення свідчить про відсутність волевиявлення працівника на припинення трудового договору за взаємною угодою сторін».

Працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком (частини перша, друга статті 233 КЗпП, в редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин).

Відмовити в позові через пропуск без поважних причин строку звернення до суду можливо лише в тому разі, коли позов є обґрунтованим. У разі безпідставності позовних вимог при пропуску строку звернення до суду в позові належить відмовити за безпідставністю позовних вимог (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 вересня 2023 року в справі № 593/1156/21 (провадження № 61-11963св23).

Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину (пункт 1 Глави XIX «ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ» КЗпП України).

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: від 25 квітня 2023 року в справі № 380/15245/22 (адміністративне провадження № К/990/5056/23) зазначено, що:

«відповідно до пункту першого глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Постановою Кабінету Міністрів України від 23 грудня 2022 року № 1423 "Про внесення змін до розпорядження Кабінету Міністрів України від 25 березня 2020 року № 338 і постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 р. № 1236" дію карантину через COVID-19 продовжено до 30 квітня 2023 року.

Отже, запровадження на території України карантину є безумовною підставою для продовження строків, визначених статтею 233 КЗпП України, на строк дії такого карантину».

У постанові Верховного Судув складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 червня 2023 року в справі № 212/5018/20 вказано, що:

«доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 пропущено строк для звернення до суду, є безпідставними.

Суд апеляційної інстанції правильно відхилив аналогічні доводи апеляційної скарги заявника, пославшись на те, що згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» від 30 березня 2020 року КЗпП України доповнено главою XIX, згідно з якою під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Отже, звернувшись до суду з позовом 13 липня 2020 року - під час дії карантину, позивач не пропустив місячний строк, оскільки вказаний строк продовжується на строк дії карантину.

Вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи (частина перша статті 417 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

при зміні мотивувальної частини рішення суду першої інстанції апеляційний суд вважав, що позивачем пропущено, передбачений статтею 233 КЗпП, в редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин, строк звернення до суду;

апеляційний суд не врахував змісту пункт 1 Глави XIX «ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ» КЗпП України та того, що запровадження на території України карантину є безумовною підставою для продовження строків, визначених статтею 233 КЗпП України, в редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин, на строк дії такого карантину;

апеляційний суд не звернув уваги, що відмовити в позові через пропуск без поважних причин строку звернення до суду можливо лише в тому разі, коли позов є обґрунтованим. У разі безпідставності позовних вимог при пропуску строку звернення до суду в позові належить відмовити за безпідставністю позовних вимог. При цьому апеляційний суд, на виконання вказівок касаційного суду, по суті рішення суду першої інстанції не переглянув, констатувавши тільки пропуск строку звернення. За таких обставин, апеляційний суд не перевірив доводи апеляційної скарги та зробив неправильний висновок про зміну мотивувальної частини рішення суду першої інстанції.

Тому постанову апеляційного суду належить скасувати з переданням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом (частина четверта статті 411 ЦПК України).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстав для висновку про те, що оскаржена постанова апеляційного суду ухвалена без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним, касаційний суд вважає, що: касаційну скаргу слід задовольнити; постанову апеляційного суду скасувати; передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Постанову Київського апеляційного суду від 15 серпня 2023 року скасувати та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Київського апеляційного суду від 15 серпня 2023 року втрачає законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: І. О. Дундар

А. Ю. Зайцев

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук