Рішення

від 09.11.2023 по справі 910/9979/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

09.11.2023Справа № 910/9979/23Господарський суд міста Києва у складі судді Полякової К.В., за участі секретаря судового засідання Саруханян Д.С., розглянувши за правилами загального позовного провадження матеріали справи

за позовом Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву

до 1) Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія ДКТ Лтд", 2) Публічного акціонерного товариства "Український зональний науково-дослідний і проектний інститут по цивільному будівництву"

за участі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: 1) Державне підприємство "Укркомунобслуговування", 2) Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури України, 3) Товариство з обмеженою відповідальністю "Капітал Маркет Груп", 4) Міністерство розвитку громад та територій України

про визнання правочину недійсним

за участі представників:

від позивача: Василюк Д.В.,

від відповідача-1: Тоцька А.О.,

від відповідача-2: Григоренко М.І.,

від третьої особи-1: Міхо К.В.,

від третьої особи-2: Ігнатенко Т.Б.,

від третьої особи-3: Матейчук П.В.,

від третьої особи-4: не з`явився

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Регіональне відділення Фонду державного майна України по місту Києву звернулося до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія ДКТ Лтд" та Публічного акціонерного товариства "Український зональний науково-дослідний і проектний інститут по цивільному будівництву" про визнання недійсним договору оренди нерухомого майна від 10.12.2020 № 2020/36, укладеного між відповідачами, із підстав не дотримання визначеного законодавством порядку укладення такого виду правочинів.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 27.06.2023 позовну заяву залишено без руху та надано строк на усунення її недоліків.

30.06.2023 через відділ діловодства та документообігу суду від позивача надійшла заява про усунення недоліків позовної заяви.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 05.07.2023 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі. Розгляд справи вирішено здійснювати за правилами загального позовного провадження. Залучено до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: Державне підприємство "Укркомунобслуговування", Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури України, Товариство з обмеженою відповідальністю "Капітал Маркет Груп" та призначено підготовче судове засідання.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 31.08.2023 залучено до участі у справі в якості третьої особи-4, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача Міністерство розвитку громад та територій України та відкладено підготовче засідання на 21.09.2023 року.

Протокольною ухвалою суду від 05.10.2023 задоволено усне клопотання відповідача-2 про поновлення пропущеного процесуального строку на подання доказів.

У відзиві на позовну заяву вдповідач-1 наголосив, що накази Міністерства розвитку громад та територій України від 04.08.2022 № 141 та № 142 стосуються різного нерухомого майна, розташованого за адресою: м. Київ, б-р Л. Українки, 26, а саме: літ. Б та літ. А відповідно. У той же час, ДП "Укркомунобслуговування" неправомірно відхилено додаткову угоду до договору оренди від 10.12.2020 № 2020/36 щодо зміни балансоутримувача. Разом із цим, відповідач-1 продовжував сплачувати орендну плату за вказаним договором. Одночасно, відповідач-1 наголосив на відсутності доказів відмови від договору чи дострокового припинення його дії шляхом розірвання в односторонньому порядку зі сторони орендодавця. Також відповідач-1 указав на обрання позивачем неналежного способу захисту.

Заперечуючи проти позову, відповідач-2 у відзиві на позовну заяву зазначив, що укладення оспорюваного договору відповідає вимогам чинного законодавства, оскільки відповідне нерухоме майно належало відповідачу-2 на праві приватної власності, а починаючи з 07.09.2022 правонаступником прав орендодавця за спірним договором є ДП "Укркомунобслуговування". При цьому, матеріали справи не містять жодних доказів віднесення спірного нерухомого майна до державного майна.

У поясненнях на позов третя особа-1 звернула увагу, що з вересня 2022 року виступає балансоутримувачем нерухомого майна, переданого на підставі договору від 10.12.2020 № 2020/36 в оренду. Водночас, між ним та відповідачем-1 не укладено договору чи додаткової угоди щодо оренди спірного нерухомого майна. Разом із цим, всі орендарі повідомлялися про необхідність розірвання укладених із ПАТ "Український зональний науково-дослідний і проектний інститут по цивільному будівництву" договорів оренди, та в разі продовження з 01.09.2022 користування приміщеннями, укласти договори за встановленою процедурою.

Третя особа-4 про дату, час та місце розгляду справи повідомлена належним чином шляхом направлення ухвал суду на адресу місцезнаходження, зазначену в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників учасників справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до листа від 21.03.2007 № 28/2-327-1 Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України «Про підтвердження права власності на об`єкти нерухомого майна, переданого до статутного фонду ВАТ «КиївЗНДІЕП» згідно з наказом від 30.03.1994 № 73, передано до статутного фонду перетвореного ВАТ «КиївЗНДІЕП» об`єкти нерухомого майна згідно з додатком 1, зокрема, будинок інституту КиївЗНДІЕП, літ. А, за адресою: м. Київ, б-р Л. Українки, 26.

10.12.2020 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Компанія ДКТ ЛТД" (орендар) та Публічним акціонерним товариством "Український зональний науково-дослідний і проектний інститут по цивільному будівництву" (орендодавець) договору оренди нежитлових приміщень № 2020/36 передано в строкове платне користування нежитлові приміщення загальною площею 426,7 м2, зокрема, №№ 26 - 24,1 м2, 27 - 12,9 м2, 28 - 7,6 м2, 36 - 4,6 м2, 38 - 9,5 м2, 40 - 17,7 м2, 41 - 6,6 м2, 42 - 15,9 м2, 43 - 3,6 м2, 44 - 2,9 м2, 45 - 1,4 м2, 46 - 1,4 м2, 47 - 14,1 м2, 48 - 224,6 м2, 49 - 10,9 м2, 50 - 8,2 м2, 51 - 18,3 м2, 52 - 15,9 м2, 319 - 21,3 м2, 16 - 5,2 м2 на 1 та 3 поверхах будівлі ПАТ "КИЇВЗНДІЕП" (інвентарний номер № 2373) по бульвару Лесі Українки, 26-А у м. Києві для здійснення господарської діяльності строком до 10.11.2023 року.

На підставі наказу Міністерства розвитку громад і територій України № 141 від 04.08.2022 змінено балансоутримувача будівлі по бульвару Лесі Українки, 26-Б у м. Києві замість Публічного акціонерного товариства "Український зональний науково-дослідний і проектний інститут по цивільному будівництву" на Державне підприємство "Укркомунобслуговування".

07.09.2022 наказом Міністерства розвитку громад і територій України видано наказ № 164 «Про затвердження актів приймання-передачі» державного нерухомого майна згідно з наказом від 04.08.2022 № 141.

Поряд із цим, наказом № 142 від 04.08.2022 Міністерства розвитку громад та територій України «Про безоплатну передачу державного нерухомого майна, що належить до сфери управління Мінрегіону» наказано передати безоплатно державне нерухоме майно, розташоване за адресою: м. Київ, бульвар Лесі Українки, 26 (26А), з балансу державних підприємств, що належать до сфери правління Мінрегіону, на баланс інших державних підприємств, що належать до сфери правління Мінрегіону, згідно з додатком 1, зокрема, Державному підприємству "Укркомунобслуговування".

На виконання згаданого наказу від 04.08.2022 № 142 видано наказ Міністерства розвитку громад та територій України від 07.09.2022 № 165 «Про затвердження актів приймання-передачі» державного нерухомого майна.

Наказом Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву від 27.02.2023 № 261 "Про включення об`єкта оренди до Переліку першого типу та затвердження додаткових умов договору" частину майна площею 345,8 м2 на першому поверсі будівлі по бульвару Лесі Українки, 26-А у м. Києві включено до Переліку нерухомого державного майна.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 12.07.2023 у справі № 910/5088/23 відмовлено в задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія ДКТ ЛТД" про скасування наказу Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву від 27.02.2023 № 261 "Про включення об`єкта оренди до Переліку першого типу та затвердження додаткових умов договору".

Прийняте в межах справи № 910/5088/23 рішення суду мотивоване тим, що Товариством з обмеженою відповідальністю "Компанія ДКТ ЛТД" обрано неналежний спосіб захисту, оскільки саме по собі оскарження наказу Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву не відновить прав позивача у спірних відносинах.

27.03.2023 нежитлові приміщення 1-го поверху адміністративного будинку, площею 345,8 м2, за адресою: 01113, м. Київ, бульвар Лесі Українки, 26А виставлено на аукціон в системі онлайн аукціонів з продажу та здачу в оренду майна «Прозорро.Продажі», № лоту: 50733.

Протоколом електронного аукціону № LLE001-UA-20230417-39980 (лоту 50733) від 02.05.02023 переможцем електронного аукціону визначено Товариство з обмеженою відповідальністю «Капітал Маркет Груп».

Наказом Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву від 08.05.2023 № 516 затверджено протокол електронного аукціону № LLE001-UA-20230417-39980 (лоту 50733) щодо оренди державного нерухомого майна - нежитлові приміщення 1-го поверху будівлі, загальною площею 345,8 м2, за адресою: 01113, м. Київ, бульвар Лесі Українки, 26А.

Як зауважив позивач, 04.04.2023 до Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія ДКТ ЛТД» (вх. № 2234 від 04.04.2023), з якої стало відомо про те, що 10.12.2020 укладено договір оренди № 2020/36 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Компанія ДКТ ЛТД» та Публічним акціонерним товариством «Український зональний науково- дослідний і проектний інститут по цивільному будівництву» про строкове платне користування нерухомим майном (нежитлові приміщення), яке знаходиться за адресою: м. Київ, бульвар Лесі Українки, 26.

Таким чином, позивач просив визнати недійсним договір оренди нерухомого майна від 10.12.2020 № 2020/36, оскільки відповідний договір укладений без погодження з управителем майна - Міністерством регіонального розвитку та будівництва України, та не уповноваженим орендодавцем (не позивачем), що призвело до порушення прав позивача в частині ефективного використання орендованого майна та недоодержання державою значної суми коштів за передачу в оренду державного майна. Як наголосив позивач, договір укладений усупереч Закону України «Про оренду державного та комунального майна», Методики розрахунку орендної плати за державне майно, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 28.04.2021 № 630, Порядку передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 № 483 (зі змінами), пунктам Типового договору оренди державного майна (постанова Кабінету Міністрів України від 12.08.2020 № 820). Одночасно, позивач вказав, що договір від 10.12.2020 № 2020/36 є нікчемним відповідно до ст. 203 ЦК України.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до статті 16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач на власний розсуд обирає спосіб захисту свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

За частиною 1 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Згідно з вимогами частини 2 вищезазначеної статті особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (частина 3 статті 203 ЦК України).

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України).

Частинами першою та другою статті 216 Цивільного кодексу України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України вимога про застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину, як і про визнання його недійсним, може бути заявлена однією зі сторін правочину або іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Така вимога може бути об`єднана з вимогою про визнання правочину недійсним, що в цілому сприяє швидкому та ефективному відновленню правового становища сторін, яке існувало до вчинення правочину, або заявлена як самостійна вимога у вигляді окремого позову. Якщо позов щодо застосування наслідків недійсності правочину не подано, суд не може застосувати наслідки недійсності оспорюваного правочину з власної ініціативи, оскільки згідно з абзацом 2 частини п`ятої статті 216 Цивільного кодексу України зазначене право є у суду лише щодо нікчемних правочинів (такий правовий висновок викладено в пунктах 80-82 постанови Верховного Суду від 23.09.2021 у справі № 904/1907/15 та в постанові Верховного Суду від 09.09.2021 у справі № 925/1276/19).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Однак якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 Господарського процесуального кодексу України).

Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18).

Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, суди повинні зважати й на його ефективність з погляду Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У § 145 рішення від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Сполученого Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, заява № 22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань.

У статті 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, в якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Зміст зобов`язань за статтею 13 Конвенції залежить, зокрема, від характеру скарг заявника. Однак засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ від 05.05.2005 у справі "Афанасьєв проти України" (заява № 38722/02)).

Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово зазначала, що перелік способів захисту, визначений у частині другій статті 16 Цивільного кодексу України, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої вказаної статті). Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17).

У постанові Верховного Суду від 24.01.2023 у справі № 916/3156/21 також наголошено, що позовна вимога про визнання недійсним виконаного договору без одночасного заявлення вимоги про застосування наслідків недійсності правочину, передбачених статтею 216 Цивільного кодексу України, є належним способом захисту, який передбачений законом. Водночас, вирішуючи питання про можливість задоволення такого позову, суд, з урахуванням конкретних обставин справи, має визначитися з ефективністю обраного позивачем способу захисту та з`ясувати, яким чином будуть відновлені права позивача, зокрема можливість проведення двосторонньої реституції, можливість проведення повторної закупівлі товару (робіт, послуг) у разі повернення відповідачем коштів, необхідності відшкодувати іншій стороні правочину вартість товару (робіт, послуг) чи збитки.

Тож у кожному конкретному спорі суд насамперед повинен оцінювати застосовувані способи захисту порушених прав, які випливають із характеру правопорушень, визначених спеціальними нормами права, а також ураховувати критерії ефективності таких засобів захисту та передбачені статтею 13 ЦК України обмеження щодо недопущення зловживання свободою при здійсненні цивільних прав будь-якою особою.

Як слідує зі змісту пред`явлених позовних вимог, позивач просив визнати недійсним договір оренди нерухомого майна від 10.12.2020 № 2020/36, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "Компанія ДКТ Лтд" та Публічним акціонерним товариством "Український зональний науково-дослідний і проектний інститут по цивільному будівництву".

Обґрунтовуючи наявність власного інтересу у визнанні недійсним договору оренди нерухомого майна від 10.12.2020 № 2020/36, позивач посилався на положення ч. 2 ст. 4 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», згідно з якими саме позивачу належать права орендодавця щодо спірного нерухомого майна.

Водночас, саме лише визнання договору оренди нерухомого майна від 10.12.2020 № 2020/36 недійсним не призведе в даному випадку до поновлення порушених прав позивача.

Так, позивачем не ставиться питання щодо усунення перешкод у користуванні спірним нерухомим майном, зокрема, повернення нерухомого майна з оренди.

Зайняття нежитлового приміщення фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не позбавляє власника його права володіння на майно, не створює перешкоди у розпорядженні цим майном, а створює лише перешкоди в користуванні володільцем своїм майном. Тож у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник нежитлового приміщення вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майно, тобто негаторний позов (такі висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц).

Ураховуючи викладене вище, суд дійшов висновку відмовити в задоволенні даного позову, оскільки обраний позивачем спосіб захисту шляхом визнання договору недійсним не є в даному випадку ефективним та не призведе до відновлення прав позивача.

До того ж, зазначаючи в чому полягає порушення права позивача, останній послався на порушення права ефективного використання орендованого майна та недоодержання державою значної суми коштів за передачу в оренду державного майна.

Відповідно до пунктів 2.1, 4.1 договору оренди від 10.12.2020 № 2020/36, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "Компанія ДКТ ЛТД" та Публічним акціонерним товариством "Український зональний науково-дослідний і проектний інститут по цивільному будівництву", орендар за користування об`єктом оренди вносить орендну плату, розмір якої визначається з розрахунку за 1 квадратний метр загальної площі об`єкта оренди (426,7 кв.м.) 278,09 грн., крім того ПДВ 20 % (55,62 грн.), а всього - 333,71 грн. із ПДВ. Розмір орендної плати щомісяця індексується.

Як слідує з долучених до відзиву відповідача-1 доказів, зокрема, у період з листопада 2022 року по січень 2023 року відповідач-1 перераховував щомісячно на рахунок ДП "Укркомунобслуговування" грошові кошти в сумі по 50000 грн. із посиланням у призначенні платежу на сплату орендної плати за договором оренди від 10.12.2020 № 2020/36.

Разом із цим, відповідні грошові суми поверталися ДП "Укркомунобслуговування" відповідачу-1 як помилково перераховані, докази чого містяться в матеріалах справи.

Водночас, як слідує з умов договору оренди від 24.05.2023 № 9315, укладеного між ДП "Укркомунобслуговування" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Капітал Маркет Груп", місячна орендна плата спірного нерухомого майна становить 30103,70 грн.

Суд наголошує, що визнання правочину недійсним не з метою домогтися відновлення власного порушеного права (та/або інтересу) у спосіб реституції, що застосовується між сторонами такого правочину, а з метою створити підстави для подальшого звернення з іншим позовом або преюдиційну обставину чи доказ для іншого судового провадження суперечать завданням господарського (цивільного) судочинства, наведеним у частині першій статті 2 ГПК України (частині першій статті 2 ЦПК України). Аналогічні висновки сформульовано в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2022 у справі № 908/976/19.

Одночасно, відповідач-1 також наголошував на неможливості визнання недійсним договору оренди нерухомого майна від 10.12.2020 № 2020/36 із підстав того, що строк оспорюваного тривав до 10.11.2023, тобто закінчився під час розгляду справи в суді.

Разом із цим, відповідно до положень цивільного та господарського законодавства розірвання сторонами договору, виконаного повністю або частково, не позбавляє сторін права на звернення до суду з позовом про визнання такого договору недійсним. Так само не перешкоджає поданню відповідного позову закінчення строку (терміну) дії оспорюваного правочину до моменту подання позову. Близька за змістом правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17, Верховного Суду від 22.01.2020 у справі № 394/301/19.

Щодо посилань позивача на нікчемність договору оренди нерухомого майна від 10.12.2020 № 2020/36відповідно до статті 203 ЦК України, суд звертає увагу на наступне.

У положеннях статті 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (частина 1 статті 215 ЦК України).

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина 2 статті 215 ЦК України).

Відтак, приписи статті 203 ЦК України не встановлюють нікчемність правочину у випадку не додержання сторонами вимог указаної статті при вчиненні правочину. У той же час, відповідний правочин може бути визнаний недійсним із наведених підстав.

Поряд із цим, позивачем не наведено прямої норми закону, що визначала би нікчемність договору оренди нерухомого майна від 10.12.2020 № 2020/36.

Суд також звертає увагу, що Велика Палата Верховного Суду в постанові від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17 висловила позицію, що визнання нікчемного правочину недійсним за вимогою його сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Інші доводи учасників справи судом розглянуті, проте на результат вирішення спору не вплинули. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain).

Відповідно до частини 1 статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з частиною 1 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Статтею 76 ГПК України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до частини 1 статті 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

За приписами частини 1 статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Понесені позивачем витрати по оплаті судового збору відповідно до статі 129 ГПК України покладаються на позивача.

Керуючись статтями 86, 129, 232, 236-241 ГПК України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Повне судове рішення складено: 20.11.2023 року.

Суддя К.В. Полякова