Постанова

від 21.11.2023 по справі 204/5871/22

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/7800/23 Справа № 204/5871/22 Суддя у 1-й інстанції - Самсонова В.В. Суддя у 2-й інстанції - Демченко Е. Л.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 листопада 2023 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду у складі:

головуючого судді Демченко Е.Л.

суддів Куценко Т.Р., Макарова М.О.

при секретарі Кругман А.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська від 19 червня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до комунальногозакладу освітиСередня загальноосвітняшкола №46Дніпровської міськоїради,Департаменту гуманітарноїполітики Дніпровськоїміської ради,Громадської організаціїдитячого спортивногоклубу Торнадопро захистправ споживачівта зобов`язаннявчинити певнідії,-

в с т а н о в и л а:

У жовтні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до комунального закладу освіти Середня загальноосвітня школа №46 Дніпровської міської ради (далі - КЗО СЗШ №46 ДМР), Департаменту гуманітарної політики ДМР, Громадської організації дитячого спортивного клубу Торнадо (далі- ГО ДСК Торнадо) про захист прав споживачів та зобов`язання вчинити певні дії, мотивуючи його тим, що вона є матір`ю ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка з 14 квітня 2015 року має статус дитини з інвалідністю по 13 квітня 2020 року, у зв`язку з веденням з 12 березня 2020 року на території України карантину пройти перекомісію у них не вийшло.

Вказувала, що її донька є ученицею КЗО СЗШ №46 ДМР. В школі діють гуртки, правовий статус яких їй не відомий та саме через це її дитина позбавлена можливості відвідувати дані гуртки, хоча вона б з радістю їх відвідувала б якби даний статус їй був відомими. Постановою Кабінету Міністрів України №796 від 27 липня 2019 року затверджений перелік платних освітніх послуг, які можуть надаватися закладами освіти. За кошти батьків у даній школі виконано ряд послуг та укладено відповідні договори про надання освітніх послуг.

Зазначала, що у приміщенні КЗО СЗШ №46 ДМР її дитині надавалися послуги без укладання договорів про надання відповідних освітніх послуг виключно за батьківські кошти, коли фактично дані послуги повинні надаватись її дитині за бюджетні кошти, які повинен перераховувати відповідачу ГО ДСК «Торнадо», засновник КЗО СЗШ №46 ДМР, тобто Департамент гуманітарної політики Дніпровської міської ради. Отже, в приміщенні КЗО СЗШ №46 ДМР в години групи продовженого дня учням КЗО СЗШ №46 ДМР надаються додаткові освітні послуги за батьківські кошти, а саме: Гурт «Черліденг» (400 грн./місяць); Гурт «Тхеквондо» (400 грн./місяць + закупівля спортивної форми за зразком); Гурт «Футбол» (платна послуга); Гурт «Карате» (платна послуга); Гурт «Гімнастика» (платна послуга); Гурт «Малювання (безкоштовно); «Табір», який працює в літній період в КЗО СЗШ №46 ДМР (800 грн. за 2 тижні).Які з вище перелічених гуртків відносяться до штатних одиниць КЗО СЗШ №46 ДМР, а які з них відносяться до ГО ДСК «Торнадо», їй з`ясувати не вдалось, з якою установою вона, як мати ОСОБА_2 , зобов`язана укладати договір про надання освітніх послуг, також встановити не вдалось, хто саме, або батьки, або Департамент гуманітарної політики Дніпровської міської ради, зобов`язаний здійснювати фінансування освітніх послуг, які надаються її дитині ГО ДСК «Торнадо» у приміщенні КЗО СЗШ №46 ДМР, також встановити не вдалось.

Наголошувала на тому, що їй також необхідно розуміти, чи передбачені дані послуги навчальною програмою та штатним розкладом в КЗО СЗШ №46 ДМР чи ні, бо саме з відповідачем КЗО СЗШ №46 ДМР також неукладений договір про надання додаткових платних освітніх послуг в КЗО СЗШ №46 ДМР, що і є предметом спору в даній позовній заяві.Починаючи з 01 вересня 2021 року її дитину не приймають до гурту «Черліденг» з причини того, що відповідач Громадська організація дитячий спортивний клуб «Торнадо» відмовляється укладати із нею договір про надання освітніх послуг, бо як пояснює їй керівник клубу ОСОБА_3 дане громадське об`єднання не укладає договори взагалі з контрагентами. При розгляді цивільної справи №204/3086/21 свідком ОСОБА_4 було надано пояснення, що педагоги КЗО СЗШ №46 ДМР, які працюють в групі продовженого дня даного навчального закладу освіти, ведуть журнал відвідувань гуртів, які працюють в КЗО СЗШ №46 ДМР, учнями даного навчального закладу.

Посилаючись на те, що Закони України передбачають здобуття освіти учнями середніх загальноосвітніх закладів на договірних засадах, просила суд ухвалити рішення, яким встановити сторін договірних відносин, правового статусу відповідачів по цивільній справі №204/3086/21, їх повноваження, прав та обов`язків, а також відповідальність в даних договірних відносинах, встановити предмет та ціну договорів, укладених між сторонами, або які необхідно укласти між сторонами, наведеними нижче, та встановити умови фінансування або за бюджетні кошти у зв`язку з тим, що дані послуги надаються за навчальним планом КЗО СЗШ №46 ДМР, затвердженим або Департаментом гуманітарної політики або законодавством України, або за батьківські кошти: зобов`язати відповідачів укласти з нею, як матір`ю учениці КЗО СЗШ №46 ДМР Єрашової Поліни, з 01 вересня 2019 року по день закінчення її дитини даного навчального закладу освіти, договори про надання освітніх послуг, пов`язаних з відвідуванням гуртів «ТХЕКВОНДО», «ЧЕРЛІДЕНГ», «ФУТБОЛ», «ШАХИ», «МАЛЮВАННЯ», які надавались її дитині ОСОБА_5 на платній основі за батьківські кошти, окрім гуртку « ІНФОРМАЦІЯ_2 »; стягнути з ГО ДСК «Торнадо» суму в розмірі 20 000 грн. за завдану моральну шкоду з питання зарахування її дитини до КЗО СЗШ №46 ДМР та надання освітніх послуг дитині ОСОБА_5 в КЗО СЗШ №46 ДМР як безоплатно за бюджетні кошти, так і на платній основі за батьківські кошти, без укладання договору про надання освітніх послуг із здобувачем освіти ОСОБА_6 ; притягнути до відповідальності ГО ДСК «Торнадо» за порушення Закону України «Про захист прав споживачів» відповідно ч.1 ст.23 Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції від 16 липня 2019 року.

Рішенням Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська від 19 червня 2023 року у задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким її позов задовольнити в повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що документи, отримані нею в ЄСІТС, не відповідають хронології документів у справі. Технологічні документи, такі як внесення дат слухання судового засідання, в справі відсутні. Судові засіданні по даній справі відбувалися з затримкою у часі. Вказувала, що рішення суду не відповідає вимогам статті 265 ЦПК України. Також просила об`єднати дану справу до спільного розгляду із справою №204/3086/21.

29 серпня 2023 року відповідач Департамент гуманітарної політики Дніпровської міської ради надав відзив на апеляційну скаргу, в якому, зазначаючи про законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, просив залишити його без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Вказували, що позивачка не надала жодних належних та допустимих доказів порушення її прав. Вони жодної шкоди їй не спричинили.

Відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Розглянувши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів не знаходить підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду.

Статтями 12,81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Розглядаючи позов, суд має встановити фактичні обставини справи, виходячи з фактичних правовідносин сторін, але в межах заявлених вимог.

З врахуванням вимог позовної заяви, судом першої інстанції встановлено та це підтверджується матеріалами справи, що позивачка просить встановити сторони договірних відносин, правовий статус відповідачів по цивільній справі, їх повноваження, права та обов`язки, а також відповідальність в даних договірних відносинах, встановити предмети та ціну договорів, укладених між сторонами, або які необхідно укласти між сторонами, наведеними нижче, та встановити умови фінансування, у зв`язку з тим, що дані послуги надаються за навчальним планом КЗО СЗШ №46 ДМР, затвердженим або Департаментом гуманітарної політики або законодавством України, або за батьківські кошти.

Стосовно встановлення правового статусу відповідачів, суд вказує, що законодавством України вже визначено правовий статус КЗО «СЗШ №46» ДМР, Департаменту гуманітарної політики Дніпровської міської ради, ГО ДСК «Торнадо», тобто є загальновідомими фактами.

Щодо укладання договорів з відповідачами, суд вказав, що в матеріалах справи відсутні докази звернення позивачки до відповідачів з метою укладання договорів про надання освітніх послуг та додаткових освітніх послуг. Крім того, позивачка не вказує саме які договори вона хоче укласти, сторони, умови, тощо. Так, позивачка вважає, що саме суд повинен встановити коло осіб, які повинні укладати договори надання освітніх послуг, встановити предмет та ціну, тощо.

Тобто, враховуючи вказане, позивачкою при зверненні до суду обрано неналежний спосіб захисту.

Стосовно позовних вимог щодо стягнення з ГО ДСК «Торнадо» грошових коштів у розмірі 350 грн. (гурт Черліденг), 400 грн. (гурт Тхэквондо), суд зазначив наступне.

В судовому засіданні свідок ОСОБА_7 повідомила, що їй не відомо про те, що донька позивачки відвідує ГО ДСК «Торнадо» (Черліденг). Вона пояснила, що до її повноважень відноситься лише забезпечення організації приміщенням та розкладу, для визначення вільного часу дітей. Свідок ОСОБА_8 повідомила суд про те, що вона за згодою батьків відпускала дітей до спортивного клубу, до оплати коштів за відвідування не має відношення.

Таким чином, вимоги позивачки не знайшли свого підтвердження.

Згідно позовної заяви позивачка вказує на спричинення їй моральної шкоди через неналежне виконання умов договору та надання телекомунікаційних послуг, однак, будь-яких доказів на підтвердження даного факту позивачкою не надано.

З аналізу всіх в сукупності встановлених обставин справи та наданих доказів, враховуючи предмет та підставу заявленого позову про стягнення моральної шкоди у цій цивільній справі, суд дійшов висновку, що відсутні підстави для стягнення з відповідачів моральної шкоди, оскільки позивачкою не було доведено позовні вимоги.

Стосовно вимоги позивачки про притягнення до відповідальності відповідачів за порушення Закону України «Про захист прав споживачів» відповідно до ч.1 ст.23 Закону України «Про захист прав споживачів», то позивачкою у позовній заяві не визначено за яке саме порушення законодавства про захист прав споживачів вона хоче притягнути відповідачів до відповідальності.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції у зв`язку з наступним.

Згідно з ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким вимогам закону судове рішення відповідає.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).

Згідно з ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно зі статтею 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

За змістом статті 15 ЦК України право кожної особи на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу визначено статтею 16 цього Кодексу.

Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

При цьому, під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду відповідно до частини першої статті 16 ЦК України.

Статтею 16 ЦК України, встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Вказаними нормами матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним.

Отже, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб. Наведена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 22 січня 2019 року справа №912/1856/16, від 14 травня 2019 року справа №910/11511/18.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі засоби правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань.

Крім того, Європейський суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Тобто, ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права, та таким, що забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства.

Стосовно встановлення правового статусу відповідачів, суд зазначив, що законодавством України, визначено правовий статус відповідачів, тобто є загальновідомими фактами.

Щодо укладання договорів з відповідачами, суд правомірно вважав за необхідне вказати, що в матеріалах справи відсутні докази звернення позивачки до відповідачів з метою укладання договорів про надання освітніх послуг та додаткових освітніх послуг. Крім того, позивачка не вказує саме які договори вона хоче укласти, сторони, умови, тощо. Так, позивачка вважає, що саме суд повинен встановити коло осіб, які повинні укладати договори надання освітніх послуг, встановити предмет та ціну, тощо.

Тобто, враховуючи вказане, позивачкою при зверненні до суду обрано неналежний спосіб захисту.

Крім того, згідно з рішенням Конституційного Суду України від 4 березня 2004 року 5-рп/2004 у справі про доступність і безоплатність освіти визначено: «безоплатність освіти, як конституційна гарантія реалізації права на освіту, означає можливість здобуття освіти в державних і комунальних навчальних закладах без внесення плати у будь-якій формі за освітні послуги визначених законодавством рівня, змісту, обсягу і в межах тих видів освіти, безоплатність яких передбачена частиною третьою статті 53 Конституції України... Виходячи з положень частин другої, третьої статті 53 Конституції України, за якими повна загальна середня освіта є обов`язковою і безоплатною, витрати на забезпечення навчально-виховного процесу в державних і комунальних загальноосвітніх навчальних закладах здійснюються на нормативній основі за рахунок коштів відповідних бюджетів у повному обсязі».

Рішення Конституційного Суду України є обов`язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 1 Закону України «Про освіту» (далі - Закон) безоплатна освіта - освіта, яка здобувається особою за рахунок коштів державного та/або місцевих бюджетів згідно із законодавством.

Згідно з частиною 2 статті 3 Закону в Україні створюються рівні умови доступу до освіти. Ніхто не може бути обмежений у праві на здобуття освіти.

Право на освіту гарантується незалежно від віку, статі, раси, стану здоров`я, інвалідності, громадянства, національності, політичних, релігійних чи інших переконань, кольору шкіри, місця проживання, мови спілкування, походження, соціального і майнового стану, наявності судимості, а також інших обставин та ознак.

Відповідно до частини 1 статті 4 Закону держава забезпечує безоплатність повної загальної середньої освіти відповідно до стандартів освіти. Згідно з частиною 2 цієї статті право на безоплатну освіту забезпечується для здобувачів повної загальної середньої освіти - за рахунок розвитку мережі закладів освіти всіх форм власності та їх фінансового забезпечення у порядку, встановленому законодавством, і в обсязі, достатньому для забезпечення права на освіту всіх громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства, які постійно або тимчасово проживають на території України.

Відповідно до частини 3 цієї статті держава гарантує усім громадянам України та іншим особам, які перебувають в Україні на законних підставах, право на безоплатне здобуття повної загальної середньої освіти відповідно до стандартів освіти. Держава гарантує також безоплатне забезпечення підручниками (у тому числі електронними), посібниками всіх здобувачів повної загальної середньої освіти та педагогічних працівників. Це положення Закону підкріплене ще одним рішенням Конституційного Суду України від 21 листопада 2002 року № 18-рп/2002 (справа про безоплатне користування шкільними підручниками), в якому зазначено, що безоплатне користування шкільними підручниками є однією з державних гарантій здобуття обов`язкової повної загальної середньої освіти в державних і комунальних навчальних закладах.

Вбачається, що КЗО СЗШ №46 ДМР є комунальним унітарним закладом освіти, створеним відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та інших законодавчих актів України, не відноситься до суб`єктів господарської діяльності, а отже є некомерційною організацією, яка фінансується з місцевого бюджету. Головною метою є забезпечення реалізації права громадян на здобуття загальної середньої освіти в обсязі державних стандартів загальної середньої освіти, їх фізичний, розумовий і духовний розвиток, соціальну адаптацію та готовність продовжувати освіту.

Позивачкою не доведено та не надано доказів на підтвердження того факту, що в КЗО СЗШ №46 ДМР надаються освітні (додаткові) послуги на платній основі.

При цьому, суд зазначив, що всі навчальні послуги в школах, в тому числі в КЗО СЗШ №46 ДМР, надаються безоплатно.

Частиною 1 ст.15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно із ч.1 ст.1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Згідно зі ст.ст.22,23 ЦК України, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Відповідно до п.3 постанови Пленуму Верховного Суду України №4 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли неправомірні дії завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв`язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру (постанова Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі 703/3912/16-ц).

Як зазначено у пунктах 4,9 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 року №4, у позовній заяві про відшкодування моральної шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.

Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Необхідно зазначити, що право на відшкодування моральної шкоди виникає за наявності передбачених законом умов відповідальності за заподіяну шкоду (загальні умови), а саме наявність моральної шкоди як наслідку порушення особистих немайнових прав або посягання на інші нематеріальні блага; неправомірні рішення, дії чи бездіяльність заподіювача шкоди; причинний зв`язок між неправомірною поведінкою і моральною шкодою; вина заподіювача шкоди. При цьому, обов`язок доведення наявності підстав для відшкодування моральної шкоди покладається на особу, що вимагає її відшкодування, що відповідає змісту ст.ст.12,81 ЦПК України.

Згідно позовної заяви, позивачка вказує на спричинення їй моральної шкоди через неналежне виконання умов договору та надання телекомунікаційних послуг, однак, будь-яких доказів на підтвердження даного факту позивачкою не надано.

З аналізу всіх в сукупності встановлених обставин справи та наданих доказів, враховуючи предмет та підставу заявленого позову про стягнення моральної шкоди у цій цивільній справі, суд дійшов висновку, що відсутні підстави для стягнення з відповідачів моральної шкоди, оскільки позивачкою не було доведено свої позовні вимоги.

Стосовно вимоги позивачки про притягнення до відповідальності відповідачів за порушення Закону України «Про захист прав споживачів» відповідно до ч.1 ст.23 Закону України «Про захист прав споживачів», суд виходив з того, що стаття 26 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачає певні повноваження центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державного контролю за додержанням законодавства про захист прав споживачів, зокрема, п.12 ч.1 вказаної статті визначено повноваження цього органу накладати на суб`єктів господарювання сфери торгівлі і послуг, у тому числі ресторанного господарства, стягнення, передбачені статтею 23 цього Закону, в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.

Частиною першою ст.23 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено, що у разі порушення законодавства про захист прав споживачів суб`єкти господарювання сфери торговельного та інших видів обслуговування несуть відповідальність.

Суд вказав, що позивачкою у позовній заяві не визначено за яке саме порушення законодавства про захист прав споживачів вона хоче притягнути відповідачів до відповідальності.

Крім того, аналізуючи вищенаведені норми чинного законодавства, позивачкою неправильно застосовано норму ст.23 Закону України «Про захист прав споживачів» щодо відповідальності відповідачів, у зв`язку з порушенням відповідачем законодавства про захист прав споживачів, що полягало у відмові останнього в реалізації прав позивачки, оскільки таку відповідальність несуть вказані суб`єкти господарювання після виявлення вищезазначеним центральним органом виконавчої влади порушення законодавства про захист прав споживачів та яким надано повноваження, після виявлення такого порушення, накладати відповідні стягнення, передбачені ч.1 ст.23 вказаного Закону. Суми штрафів зараховуються до державного бюджету (ч.2 ст.23 Закону).

Таким чином, вказана вимога не підлягає задоволенню у зв`язку з тим, що позивачкою обрано неналежний спосіб захисту.

Згідно з пунктом 30 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

Наприклад, у справі «Салов проти України» (заява №65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89) ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно статті 6 Конвенції рішення судів достатнім чином містять мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (рішення у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99; від 27 вересня 2001 р., пункт 30). Разом з тим, у рішенні звертається увага, що статтю 6 параграф 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення, може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи (рішення у справі «Ruiz Torija v. Spain», заява серія A №303-A; від 9 грудня 1994 р.; пункт 29).

Зокрема, у справі «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58) зазначено, що національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає у тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією (рішення у справі «Hirvisaari v. Finland», заява №49684/99, п.30, від 27 вересня 2001 року). На важливість дотримання судами вимоги щодо мотивованості (обґрунтованості) рішень йдеться також у ряді інших рішень ЄСПЛ (наприклад, «Богатова проти України», «Нечипорук і Йонкало проти України» та ін.).

Крім того, судом враховується, що згідно з пунктом 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського Суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Відповідно до п.11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі», у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи, або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ч.1, п.1 ч.2 ст.76, ч.1,2 ст.77, ч.2 ст.78, ч.1 ст.95 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються зокрема письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Доводи апеляційної скарги в частині того, що документи отримані нею в ЄСІТС не відповідають хронології документів у справі, в частині відсутності в справі технологічних документів таких як внесення дат слухання судового засідання в справі відсутні та в частині затримки судових засідань відхиляються.

Посилання апеляційної скарги на те, що рішення суду не відповідає вимогам статті 265 ЦПК України хибні.

Прохальна частина апеляційної скарги про об`єднання даної справи до спільного розгляду із справою №204/3086/21 також не заслуговує на увагу. Позаяк справа №204/3086/21 розглянута та суд апеляційної інстанції не наділений такими повноваженнями.

Інші доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції, якими з`ясовані обставини справи, доводи сторін перевірені, їм дана належна оцінка, та не можуть бути прийняті до уваги апеляційним судом, оскільки вони фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці.

Колегія суддів враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§2930). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду постановлено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, тому апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення має бути залишено без змін.

Керуючись ст.ст.367,374,375,381-383 ЦПК України, колегія суддів,

п о с т а н о в и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська від 19 червня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Головуючий: Демченко Е.Л.

Судді: Куценко Т.Р.

Макаров М.О.