Окрема думка

від 23.11.2023 по справі 442/9415/21

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ОКРЕМА ДУМКА

судді Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Лідовця Р. А.

на постанову Верховного Суду від 22 листопада 2023 року у справі № 442/9415/21 (провадження № 61-9385св23)

за позовом ОСОБА_1 до Новокропивницького закладу загальної середньої освіти І-ІІІ рівнів Східницької селищної ради Дрогобицького району Львівської області про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, за касаційною скаргою Новокропивницького закладу загальної середньої освіти I-III рівнів Східницької селищної ради Дрогобицького району Львівської області на постанову Львівського апеляційного суду від 08 травня 2023 року.

У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Новокропивницького закладу загальної середньої освіти І-ІІІ рівнів Східницької селищної ради Дрогобицького району Львівської області (далі - Новокропивницький заклад загальної середньої освіти І-ІІІ рівнів) про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Позовна заява мотивована тим, що вона працює вчителем початкових класів у Новокропивницькому закладі загальної середньої освіти І-ІІІ рівнів.

Вказувала, що 08 листопада 2021 року їй було вручено наказ роботодавця від 08 листопада 2021 року № 69 про відсторонення її від роботи у зв`язку з ухиленням від обов`язкового профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби «COVІD-19», спричиненої коронавірусом «SARS-CoV-2», на термін до здійснення щеплення проти гострої респіраторної хвороби «COVІD-19», але не більше ніж до закінчення дії карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби «COVІD-19», спричиненої коронавірусом «SARS-CoV-2».

Позивачка вважала, що вказаний наказ роботодавця про відсторонення її від роботи є незаконним та таким, що підлягає скасуванню, оскільки ні в трудовому договорі, ні в посадовій інструкції, ні в будь-якому іншому документі, що підписані між нею та відповідачем, такого зобов`язання з її боку немає, як і немає у відповідача повноважень на відсторонення її з підстав відсутності щеплення. Виключно Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб» встановлюється перелік обов`язкових щеплень. Враховуючи, що цим Законом не передбачено щеплення проти гострої респіраторної хвороби «COVІD-19», то відсторонення працівника з підстав частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» є незаконним та безпідставним. Крім того, відмова працівника від незаконної вакцинації не може вважатися порушенням трудової дисципліни і ніхто немає права змусити людину вакцинуватися. Вказаний наказ порушує її право на працю, на оплату праці для підтримання життєдіяльності, а тому підлягає скасуванню.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просила суд: визнати незаконним та скасувати наказ директора Новокропивницького закладу загальної середньої освіти І-ІІІ рівнів від 08 листопада 2021 року № 69 «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 »; поновити її на посаді вчителя початкових класів у Новокропивницькому закладі загальної середньої освіти І-ІІІ рівнів; стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу за період з 08 листопада 2021 року до дня поновлення на роботі.

Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 24 січня 2022 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що роботодавець, у особі директора Новокропивницького закладу загальної середньої освіти І-ІІІ рівнів з метою запобігання поширенню гострої респіраторної хвороби «COVID-19», для забезпечення безпеки усіх учасників освітнього процесу, у тому числі й учнів, з урахуванням вимог статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», підпунктів 1-2 пункту 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236, якими на керівників покладено обов`язок забезпечити відсторонення від роботи працівників, обов`язковість профілактичних щеплень проти «COVID-19» яких визначена Переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я від 04 жовтня 2021 року № 2153, правомірно прийняв рішення про відсторонення з 08 листопада 2021 року від роботи вчителя початкових класів Новокропивницького закладу загальної середньої освіти І-ІІІ рівнів ОСОБА_1 , а тому оспорюваний наказ, який прийнятий на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236, відповідає вимогам законодавства, чинного на момент виникнення спірних правовідносин.

Суд першої інстанції зазначив, що держава, встановивши працівникам закладів освіти, які не мають профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби «COVID-19», заборону працювати, реалізує свій обов`язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров`я всього колективу працівників закладу освіти, а також учнів, які в ньому навчаються, тому право ОСОБА_1 на працю тимчасово обмежене з огляду на суспільні інтереси, оскільки вона не вакцинувалася проти гострої респіраторної хвороби «COVID-19», яке у цьому випадку для неї є обов`язковим, та не надала медичну довідку належної форми про абсолютні протипоказання для вакцинації. Відтак, відсторонення ОСОБА_1 від роботи має об`єктивне та розумне обґрунтування. Разом з тим, примушування до вакцинації чинним законодавством України не передбачене, навіть якщо вакцинація проти окремих хвороб є обов`язковою, а тому змусити будь-кого вакцинуватися примусово неможливо і з огляду на це чинне законодавство надає право керівникам підприємств, установ, організацій відсторонювати від роботи певних працівників без збереження за ними заробітної плати.

З огляду на викладене, керівник навчального закладу, на якого покладено обов`язок забезпечення безпеки усіх учасників освітнього процесу, діяв у межах своїх повноважень і відповідно до вимог статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153, статті 46 КЗпП України, а відтак, правомірно прийняв рішення про тимчасове відсторонення позивачки від роботи без збереження заробітної плати до усунення причин, що зумовили відсторонення.

Оскільки позов в частині вимог про визнання протиправним та скасування наказу про відсторонення від робити задоволенню не підлягає, а тому у задоволенні решти вимог, які є похідними, а саме про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, також необхідно відмовити.

Постановою Львівського апеляційного суду від 08 травня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 24 січня 2022 року скасовано. Позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано незаконним наказ Новокропивницького закладу загальної середньої освіти І-ІІІ рівнів від 08 листопада 2021 року № 69 про відсторонення від роботи ОСОБА_3 .

Стягнуто з Новокропивницького закладу загальної середньої освіти І-ІІІ рівнів на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час вимушеного прогулу з 08 листопада 2021 року по 28 лютого 2022 року в розмірі 62 004,40 грн (Із зазначеної суми підлягають відрахуванню податки та інші обов`язкові платежі). Вирішено питання розподілу судових витрат.

Скасовуючи рішення міськрайонного суду та частково задовольняючи позов ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції виходив із того, що навчання у школі після 08 листопада 2021 року проводилося у дистанційній формі: вчителі працювали зі своїх кабінетів чи класних кімнат, а учні знаходилися вдома. Будь-яких безпосередніх контактів вчителя з учнями не було як і між працівниками школи. У ОСОБА_1 було достатньо підстав не вакцинуватися, як щодо стану її здоров`я, так і переконання щодо наслідків вакцинації, внаслідок чого вона вагалася у прийнятті рішення щодо вакцинації. Крім того, у 2020 році вона перехворіла на «COVID-19», а тому не було необхідності у вакцинації.

Роботодавець не обґрунтував необхідність відсторонення позивачки від роботи, не вжив заходів, що така могла працювати дистанційно та яку загрозу для оточення створювала, оскільки позивачка повинна сама заробляти собі та сім`ї на життя, на відміну від дитини, за якою батьки доглядають. Безстрокове відсторонення від роботи з позбавленням заробітку тягне для працівника серйозніші наслідки, ніж неможливість батьків працювати з учнем вдома дистанційно. Роботодавцем в особі директора Новокропивницького закладу загальної середньої освіти І-ІІІ рівнів не було вжито заходів для належної організації роботи без контакту вчитель-учень та вчителів між собою, хоча фактично робота проводилася дистанційно із вакцинованими вчителями і учнями на шкоду іншим вчителям, які не були вакциновані, однак могли працювати у такій самій дистанційній формі та заробляти собі на життя і своїй родині.

Суд першої інстанції не врахував, що для відсторонення працівника від роботи слід виходити не тільки з Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я від 04 жовтня 2021 року № 2153, але й оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник, зокрема, кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих), форму організації праці (дистанційна/надомна) у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим.

Відповідач не надав доказів на підтвердження того, що при відстороненні ОСОБА_1 від роботи у зв`язку з відсутністю у неї щеплення проти «COVID-19» дотримано вимоги статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» в частині отримання письмового підтвердження лікаря про відмову від обов`язкового профілактичного щеплення чи акта, складеного у присутності свідків, а також вимог частини другої статті 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» щодо не допуску позивачки до роботи саме на підставі подання відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби.

У зв`язку із цим підлягає задоволенню вимога про стягнення з відповідача на користь позивачки середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, розмір якого обчислено відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100.

У частині поновлення на роботі, апеляційний суд відмовив у задоволенні позовних вимог, оскільки з 01 березня 2022 року позивачка приступила до виконання своїх посадових обов`язків вчителя початкових класів Новокропивницького закладу загальної середньої освіти І-ІІІ рівнів.

У касаційній скарзі Новокропивницький заклад загальної середньої освіти I-III рівнів, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване судове рішення апеляційного суду скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Касаційна скарга Новокропивницького закладу загальної середньої освіти I-III рівнів мотивована тим, що суд апеляційної інстанції належним чином не дослідив усіх обставин справи, не врахував, що роботодавцем 22 жовтня 2021 року належним чином повідомлено ОСОБА_1 про обов`язковість профілактичного щеплення проти «COVID-19» із зазначенням правових підстав і наслідків відсутності такого щеплення. Таки чином, ОСОБА_1 , будучи належно проінформованою, маючи до дати відсторонення - 08 листопада 2021 року розумний строк для проходження медичного огляду та отримання щеплення чи документа про протипоказання, свідомо уникала обов`язкового щеплення, поставивши педагогічний та учнівський колектив у залежність від своїх рішень і перешкоджаючи переходу на очне навчання. Відповідач застосував відсторонення від роботи ОСОБА_1 , оскільки це було передбачено законодавством України, чинним на той час. Алгоритм дій роботодавця щодо відсторонення від роботи не передбачав отримання подання відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби. Відповідачем розглядалася можливість надання змоги ОСОБА_1 надалі працювати дистанційно. У 2021-2022 навчальному році ОСОБА_1 проводила індивідуальні заняття з хворими учнями з діагнозами аутизм і важка дебільність (розумова відсталість), проте ефективність дистанційних занять з дітьми з таким діагнозом була низькою. Тому рішення про перехід на очне навчання було виправданим та обґрунтованим, забезпечувало виконання положень Закону України «Про освіту» щодо якості освіти та якості освітньої діяльності, забезпечення права здобувача освіти на якісні освітні послуги, рівного доступу до здобуття повної загальної середньої освіти шляхом викладання навчальних предметів способами, що є найбільш прийнятними для осіб відповідного віку, у тому числі шляхом адаптації змісту навчальних предметів для осіб з особливими освітніми потребами.

Вимога про обов`язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб з огляду на потребу охорони громадського здоров`я, а також здоров`я заінтересованих осіб є виправданою. Принцип важливості суспільних інтересів превалює на особистими правами особи. Інтереси однієї особи не можуть домінувати над інтересами держави в питанні забезпечення безпеки життя і здоров`я його громадян. Отже, втручання у вигляді обов`язковості певних щеплень ґрунтується на законодавстві, має законну мету, є пропорційним для досягнення такої мети та є цілком необхідним у демократичному суспільстві.

Задовольняючи частково касаційну скаргу Новокропивницького закладу загальної середньої освіти I-III рівнів Східницької селищної ради Дрогобицького району Львівської області, скасовуючи постанову Львівського апеляційного суду від 08 травня 2023 року, змінюючи рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 24 січня 2022 року, виклавши мотивувальну частину у редакції цієї постанови та в іншій частині рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 24 січня 2022 року залишаючи без змін, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду з посиланням на відповідні правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82 цс 22), виходила з того, що відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом, що спростовує доводи касаційної скарги у цій частині. Положення законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника.

Із висновками, викладеними у мотивувальній та резолютивній частині постанови Верховного Суду, не погоджуюсь, тому відповідно до частини третьої статті 35 ЦПК України висловлюю окрему думку.

Принцип юридичної (правової) визначеності, як один із основоположних елементів верховенства права, серед іншого вимагає, щоб, коли суди остаточно вирішили питання, їхнє рішення не ставилось під сумнів (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 28 жовтня 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania), заява № 28342/95).

Одним із елементів конституційного принципу верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями; обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної (абзац шостийпідпункту 4.3 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 27 лютого 2018 року № 1-р/2018)

У Рішенні Конституційного Суду України від 20 червня 2019 року № 6-р/2019 зазначено що юридична визначеність є ключовою у питанні розуміння верховенства права; держава зобов`язана дотримуватися та застосовувати у прогнозований і послідовний спосіб ті закони, які вона ввела в дію; юридична визначеність передбачає, що норми права повинні бути зрозумілими і точними, а також спрямованими на забезпечення постійної прогнозованості ситуацій і правових відносин; юридична визначеність означає також, що необхідно в цілому дотримуватися зобов`язань або обіцянок, які взяла на себе держава перед людьми (поняття легітимних очікувань).

Принцип юридичної визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності.

У контексті статті 8 Конституції України юридична визначеність забезпечує адаптацію суб`єкта правозастосування до нормативних умов правової дійсності та його впевненість у своєму правовому становищі, а також захист від свавільного втручання з боку держави.

Юридичну визначеність необхідно розуміти через такі її складові: чіткість, зрозумілість, однозначність норм права; право особи у своїх діях розраховувати на розумну та передбачувану стабільність існуючого законодавства та можливість передбачати наслідки застосування норм права (законні очікування).

Отже, юридична визначеність передбачає, що законодавець повинен прагнути до чіткості та зрозумілості у викладенні норм права. Кожна особа відповідно до конкретних обставин має орієнтуватися в тому, яка саме норма права застосовується в певному випадку, та мати чітке розуміння щодо настання конкретних правових наслідків у відповідних правовідносинах з огляду на розумну та передбачувану стабільність нормправа.

З 12 травня 2000 року в Україні є чинним Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб» № 1645-III (далі - Закон № 1645-III), який визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

У статті 1 цього Закону визначено, що профілактичні щеплення - введення в організм людини медичних імунобіологічних препаратів для створення специфічної несприйнятливості до інфекційних хвороб.

Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань. Повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об`єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення. Якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків (частина шоста статті 12 Закону № 1645-III).

Відомості про профілактичні щеплення, поствакцинальні ускладнення та про відмову від обов`язкових профілактичних щеплень підлягають статистичному обліку і вносяться до відповідних медичних документів. Медичні протипоказання, порядок проведення профілактичних щеплень та реєстрації поствакцинальних ускладнень встановлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (частина сьома статті 12 Закону № 1645-III).

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Згідно зі статтею 2 1 КЗпП України будь-яка дискримінація у сфері праці, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно, зокрема від стану здоров`я, не допускається.

Стаття 21 КЗпП України передбачає рівність трудових прав громадян та заборону будь-якої дискримінація у сфері праці, зокрема обмеження прав працівників залежно від стану їхнього здоров`я.

Відсторонення працівників від роботи власником або вповноваженим ним органом допускається в разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів; відмови або ухилення від навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством (стаття 46 КЗпП України).

За своїм змістом відсторонення від роботи є тимчасовою забороною роботодавця на виконання працівником його трудових обов`язків з підстав, передбачених законодавством, що, як правило, відбувається з одночасним призупиненням виплати йому заробітної плати.

Згідно із частинами другою - четвертою статті 12 Закону № 1645-III працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями.

Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 (з урахуванням змін, внесених станом на дату виникнення та існування спірних правовідносин, далі - Постанова №1236) з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (надалі COVID-19), з 19 грудня 2020 року до 31 березня 2022 року на території України установлено карантин.

Постановою Кабінету Міністрів України № 1096 від 20 жовтня 2021 року доповнено Постанову № 1236 пунктом 416, згідно з яким доручено керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій забезпечити:

1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я від 04 жовтня 2021 №2153 (далі - перелік №2153);

2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я;

3) взяття до відома, що:

- на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 Кодексу законів про працю України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»;

- відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;

- строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Положення цього пункту не застосовуються на період воєнного стану (зазначеним абзацом доповнено пункт 41 6 згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 26 березня 2022 року № 372).

Наказом Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153, який набрав чинності 08 листопада 2021 року, затверджено «Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» (далі - Перелік № 2153), яким передбачено, що обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають працівники: 1) центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; 2) місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; 3) закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності (дію наказу зупинено до завершення воєнного стану в Україні).

Водночас з метою забезпечення реалізації положень Закону № 4004-XI наказом МОЗ від 14 квітня 1995 року № 66 затверджено Інструкції про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності (далі - Інструкція № 66), у якій врегульовано процедуру відсторонення від роботи працівника.

Відповідно до пункту 2.1 зазначеної Інструкції відсторонення від роботи або іншої діяльності осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань, хворих на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби, осіб, які були в контакті з такими хворими, а також осіб, які ухиляються від обов`язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, здійснюється за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби.

Подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності - це письмовий організаційно-розпорядчий документ державної санітарно-епідеміологічної служби України, який зобов`язує роботодавців у встановлений термін усунути від роботи або іншої діяльності зазначених у поданні осіб.

Право внесення подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності надано головному державному санітарному лікарю України, його заступникам, головним державним санітарним лікарям Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя та їх заступникам, головним державним санітарним лікарям водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізниць, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державної пенітенціарної служби України, Державного управління справами, Служби безпеки України та їх заступникам, іншим головним державним санітарним лікарям та їх заступникам, а також іншим посадовим особам державної санітарно-епідеміологічної служби, що уповноважені на те керівниками відповідних служб (пункт 2.3 Інструкції № 66).

Подання складають у двох примірниках, один з яких направляється роботодавцю, що зобов`язаний забезпечити його виконання, а другий зберігається в посадової особи, яка внесла подання. Термін, на який відсторонюється особа, залежить від епідеміологічних показань та встановлюється згідно з додатком № 2 до цієї Інструкції (пункти 2.5, 2.7 Інструкції № 66).

Особами, які відмовляються або ухиляються від профілактичних щеплень, визнаються громадяни та неповнолітні діти, а також окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи, які необґрунтовано відмовились від профілактичного щеплення, передбаченого календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом МОЗ України від 16 вересня 2011 року № 595, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1159/19897 (пункт 1.2.5 Інструкції № 66).

Отже, за відсутності в роботодавця належно оформленого подання відповідної посадової особи відсторонення від роботи (виконання робіт) працівника, який відмовляється або ухиляється від профілактичних щеплень, є незаконним.

З огляду на матеріали справи відповідач не надав доказів на підтвердження того, що при відстороненні позивачки від роботи у зв`язку з відсутністю в неї щеплення проти COVID-19 дотримано вимоги статті 12 Закону № 1645-ІІІ в частині отримання письмового підтвердження лікаря про відмову від обов`язкового профілактичного щеплення чи акта, складеного у присутності свідків, а також вимог частини другої статті 27 Закону № 4004-XI щодо недопуску позивачки до роботи саме на підставі подання відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби.

У пункті 3.2 Рішення від 28 серпня 2020 року Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень постанови Кабінету Міністрів України «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів», положень частин першої, третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», абзацу дев`ятого пункту 2 розділу II «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» зазначено, що згідно зі статтею 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України; в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень; не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 4, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції України. Обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом - актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України.

Пунктом 1 статті 92 Конституції України встановлено, що права і свободи громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов`язки громадянина визначаються виключно законами України.

Відсторонення від роботи є втручанням у право людини на працю та право заробляти працею на життя шляхом його обмеження, а тому, на підставі положень пункту 1 статті 92 Конституції України, таке втручання дозволено виключно законами України, а не підзаконними актами, до яких належать постанови Кабінету Міністрів України № 1236 та № 1096.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України і лише до її повноважень віднесено прийняття законів.

Ухвалення Кабінетом Міністрів України рішень, що встановлюють обмеження конституційних прав і свобод, порушує норми розділу ІІ «Права, свободи та обов`язки людини і громадянина» Основного Закону України.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії (стаття 8 Конституції України).

Відсторонення від роботи є втручанням у право людини на працю та право заробляти працею на життя шляхом його обмеження, а тому, в силу положень пункту 1 статті 92 Конституції України, таке втручання дозволено виключно законами України, а не підзаконними актами, до яких належать Постанова № 1236та № 1096.

За таких обставин, колегії суддів належало постановити ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновку, викладеного у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22).

Суддя Р. А. Лідовець