Постанова

від 14.11.2023 по справі 910/17630/19

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"14" листопада 2023 р. Справа№ 910/17630/19

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Руденко М.А.

суддів: Пономаренка Є.Ю.

Барсук М.А.

при секретарі: Реуцькій Т.О.

за участю представників сторін:

від позивача: Пелепецький В.Д. (довіреність № 1 від 13.10.2023 р.)

від відповідача-1: Самсонович О.А. (довіреність № 3 від 02.02.2023 р.), Тарасенко В.В. (довіреність № 52 від 01.10.2021 р.)

від відповідача-2: Лісовська Л.О. (копія витягу)

від третьої особи-1: Крайдуба В.І. (розпорядження № 201-ра від 23.01.2023 р.)

від третьої особи-2: не з`явився

від третьої особи-3: Полець Д.М. (посвідчення НОМЕР_1 від 22.02.2021 р.)

розглянувши матеріали апеляційних скарг Міністерства фінансів України, акціонерного товариства комерційний банк "Приватбанк", Національного банку України, Кабінету Міністрів України

на рішення господарського суду міста Києва від 01.11.2021 р.

у справі № 910/17630/19 (суддя - Джарти В.В.)

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Реватіс"

до:

1) акціонерного товариства комерційний банк "Приватбанк"

2) Міністерства фінансів України

за участі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів:

1) Національного банку України

2) Фонду гарантування вкладів фізичних осіб

3) Кабінету Міністрів України

про визнання недійсними договорів,-

В С Т А Н О В И В:

У грудні 2019 року до господарського суду міста Києва надійшла позовна заява товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) "Реватіс" з вимогами до акціонерного товариства комерційний банк (далі - АТ КБ) "Приватбанк" (далі - Банк) та Міністерства фінансів України (далі - Мінфін) про визнання недійсними:

- договору про придбання акцій № 7/2016 від 20.12.2016 р. та акту приймання-передавання за договором про придбання акцій № 3/2016 від 20.12.2016 р., укладеного між публічним акціонерним товариством (далі - ПАТ) КБ "Приватбанк" від імені якого діяв Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) в особі уповноваженої особи Фонду на тимчасову адміністрацію у АТ КБ "Приватбанк" Славкіної М.А. та ТОВ "Реватіс", від імені якого діяв Шевченко А.М., уповноважена особа Фонду на тимчасову адміністрацію у ПАТ КБ "Приватбанк";

- договору купівлі-продажу акцій банку № БВ-744/16/13010-05/131 від 21.12.2016 р. та акту виконання зобов`язань по договору купівлі-продажу акцій банку № БВ-744/16/13010-05/131 від 21.12.2016 р., що укладені між Державою в особі Мінфіну та усіма особами, які станом на 21.12.2016 р. були власниками простих іменних акцій ПАТ КБ "Приватбанк", від імені яких діяла уповноважена особа Фонду на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ КБ "Приватбанк" Шевченко А.М. в інтересах та за рахунок якої діяло ПАТ акціонерний банк (далі - АБ) "Укргазбанк" в частині, що стосується прав та інтересів ТОВ "Реватіс".

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оспорювані правочини порушують право власності позивача на грошові кошти, оскільки направлені на незаконне заволодіння його майном, а отже мають бути визнані недійсними.

Рішенням господарського суду міста Києва від 01.11.2021 р. позов задоволено:

- визнано недійсним з моменту укладення договір про придбання акцій № 7/2016 від 20.12.2016 р. та акт приймання-передавання за договором про придбання акцій від 20.12.2016 р., що укладені між ПАТ КБ "Приватбанк", від імені якого діяв Фонд в особі уповноваженої особи Фонду на тимчасову адміністрацію у ПАТ КБ "Приватбанк" Славкіної М.А. та ТОВ "Реватіс", від імені якого діяла уповноважена особа Фонду на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ КБ "Приватбанк" Шевченко А.М.;

- визнано недійсним з моменту укладення договір купівлі-продажу акцій банку № БВ-744/16/13010-05/131 від 21.12.2016 р. та акт виконання зобов`язань до договору купівлі-продажу акцій банку № БВ-744/16/13010-05/131 від 21.12.2016 р., що укладені між Державою в особі Мінфіна та усіма особами, які станом на 21.12.2016 р., були власниками простих іменних акцій ПАТ КБ "Приватбанк", від імені яких діяла уповноважена особа Фонду на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ КБ "Приватбанк" Шевченко А.М. в інтересах та за рахунок якої діяло ПАТ АБ "Укргазбанк" в частині, що стосується прав та інтересів ТОВ "Реватіс".

Стягнуто з АТ КБ "Приватбанк" на користь ТОВ "Реватіс" 1 921,00 грн. судового збору за подання позову.

Стягнуто з Мінфіна на користь ТОВ "Реватіс" 1 921,00 грн. судового збору за подання позову.

Мотивуючи рішення суд першої інстанції дійшов наступних висновків:

- витяг з рішення "Про визначення осіб пов`язаними з ПАТ КБ "Приватбанк" № 105 від 13.12.2016 р. комісії з питань визначення пов`язаних із банком осіб і перевірки операцій банків з такими особами; витяг зі звіту інспектування ПАТ КБ "Приватбанк" (08.02.2016 р. - 01.07.2016 р.) в частині, що стосується ТОВ "Реватіс" на двох аркушах; витяг з протоколу комісії з питань визначення пов`язаних із банком осіб і перевірки операцій банків з такими особами Національного банку України (далі - НБУ), на підставі якого прийнято рішення комісії з питань визначення пов`язаних із банком осіб і перевірки операцій банків з такими особами НБУ № 105 від 13.12.2016 р. в частині, що стосується ТОВ "Реватіс", - не є доказами підтвердження факту пов`язаності ТОВ "Реватіс" з АТ КБ "Приватбанк";

- відповідачами та третіми особами не надано, а в матеріалах справи відсутні будь-які належні та допустимі докази на підтвердження факту пов`язаності позивача з АТ КБ "Приватбанк";

- відсутність факту пов`язаності ТОВ "Реватіс" з АТ КБ "Приватбанк", також свідчить про відсутність повноважень у уповноваженої особи Фонду на тимчасову адміністрацію у ПАТ КБ "Приватбанк" Шевченка А.М. на укладення договорів № 7/2016 від 20.12.2016 р. та № БВ-744/16/13010-05/131 від 21.12.2016 р. та відповідних актів до них від імені ТОВ "Реватіс" в силу вимог статті 411 Закону України (далі - ЗУ) "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та ст. 237 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), що в свою чергу свідчить про недодержання в момент укладення договорів № 7/2016 від 20.12.2016 р. та № БВ-744/16/13010-05/131 від 21.12.2016 р. визначених ч. 2 ст. 203 ЦК України вимог, а тому є підставою для визнання їх недійсними в силу приписів ст. 215 ЦК України;

- укладення уповноваженою особою Фонду на тимчасову адміністрацію у ПАТ КБ "Приватбанк" Шевченко А.М. договорів № 7/2016 від 20.12.2016 р. та № БВ-744/16/13010-05/131 від 21.12.2016 р. від імені ТОВ "Реватіс" призвело до укладення правочинів від імені юридичної особи поза її волею та, як наслідок, порушення права приватної власності останнього на грошові кошти.

На спростування доводів відповідачів щодо обрання позивачем неналежного способу захисту та наявності підстав для закриття провадження в цій справі, судом першої інстанції зазначено наступне:

- позивач звернувся до суду з позовною заявою в грудні 2019 року і на цей момент діяли положення Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції від 16.11.2019 р., а зміни статті 5 ГПК України шляхом її доповнення частиною 3 та 4 (редакція ГПК України від 23.05.2020 р.), здійснено згідно ЗУ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності" № 590-ІХ від 13.05.2020 р. (далі - Закон № 590-ІХ)), тож відсутні підстави застосування до даного спору Закону № 590-ІХ, оскільки спірні правовідносини у даній справі виникли до набрання чинності вказаного Закону;

- позивачем обрано такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів як визнання правочину недійсним з метою захисту свого порушеного права власності на грошовий вклад в банку як вкладника, а не як акціонера банку;

- вимоги позивача не були обґрунтовані визнанням протиправними (незаконними) індивідуального акта НБУ, Фонду, Мінфіна, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку (далі - НКЦПФР), рішення Кабінету Міністрів України (далі - КМУ);

- стаття 231 ГПК України не містить таких підстав для закриття провадження у справі як невірно обраний спосіб захисту порушеного права.

Не погодившись із прийнятим рішенням, Міністерство фінансів України звернулось до Північного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій просило скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що тягар доказування відсутності у особи факту пов`язаності із банком, при розгляді справи за правилами господарського судочинства, покладається саме на позивача, та ним має бути доведено такі обставини, що узгоджується із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 15.06.2020 р. у справі № 826/20221/16. На переконання апелянта, позивач є пов`язаною особою з банком в силу Закону, а відповідне рішення банку або регулятора лише підтверджує цей факт, в той же час, позивач не надавав доказів відсутності ознак такої пов`язаності із банком.

Скаржник також посилався на неправильне застосування судом першої інстанції Закону № 590-ІХ та зазначав, що положення названого закону є спеціальними по відношенню до інших законодавчих актів та в межах спірних правовідносин встановлено конкретний спосіб відновлення порушеного/оспорюваного права позивача внаслідок виведення неплатоспроможного банку з ринку, акціями якого володіла вказана особа, і тому положення законів, в тому числі процесуальних, не можуть визначати інших способів відновлення порушених/оспорюваних прав позивача.

Стверджуючи, що уклавши 20.12.2016 року оспорюваний договір про придбання акцій № 7/2016 позивач через визначеного ЗУ "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" представника придбав акції додаткової емісії АТ КБ "ПриватБанк", після чого він став акціонером (учасником) банку, а з 21.12.2016 року, внаслідок укладення оспорюваного договору купівлі-продажу акцій банку № БВ-744/16/13010-05/131, позивач набув статусу колишнього учасника банку, тож з перелічених підстав, на думку Мінфіну, у суду першої інстанції були відсутні законодавчі перешкоди у закритті провадження у даній справі.

Не погодившись із прийнятим рішенням, АТ КБ "Приватбанк" звернулось до Північного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій просило скасувати оскаржуване рішення та закрити провадження у справі на підставі п. 7 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону № 590-ІХ.

Однією із підстав скасування рішення Банк зазначав, що позивачем не доведено відсутності ознак пов`язаності з банком, проте такі обставини суд першої інстанції визнав встановленими.

На переконання скаржника, обраний позивачем спосіб захисту своїх прав не відповідає вимогам частин 3, 4 ст. 5 ГПК України, із урахуванням пункту 5 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону № 590-ІХ, оскільки в Законі зазначено, що судові провадження розпочаті до 23.05.2020 року і в яких не ухвалено остаточне рішення розглядаються та підлягають вирішенню з урахуванням особливостей встановлених у даному Законі, а тому провадження у цій справі підлягало закриттю судом першої інстанції.

Водночас, захист вказаного позивачем права є неможливим у обраний ним спосіб, адже визнання недійсним оспорюваних правочинів не призведе та не може призвести до відновлення прав та не здатне поновити майновий стан позивача, який існував до укладання оспорюваних правочинів, що в свою чергу дає підстави стверджувати про неефективність обраного позивачем способу захисту та створення підстав для повторного звернення позивача до суду.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 13.12.2021 р., у складі колегії суддів: Гаврилюк О.М. (головуючий), Сулім В.В., Майданевич А.Г., відкрито апеляційне провадження; об`єднано апеляційні скарги в одне провадження та призначено справу до розгляду на 27.01.2022 р.

Не погодившись із прийнятим рішенням, Кабінет Міністрів України звернувся до Північного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій просив скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову.

Скаржник у своїй апеляційній скарзі посилався на те, що судом першої інстанції здійснено невірне тлумачення статті 52 ЗУ "Про банки і банківську діяльність", адже особа є пов`язаною з банком в силу закону, а відповідне рішення банку або регулятора лише підтверджує факт такої пов`язаності, в той же час позивачем на спростування наявності обставин пов`язаності з банком не було надано доказів. Більш того судом першої інстанції не було встановлено протиправності (незаконності) рішення № 105, в розрізі визнання факту пов`язаності позивача з банком.

Господарським судом також було безпідставно не застосовано до спірних правовідносин положення ЗУ "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", адже за умови визнання недійсними оспорюваних договорів наслідки передбачені ч.ч. 1, 2 ст. 216 ЦК України не відбудуться, оскільки у Держави, як інвестора, в силу приписів ч. 6 ст. 41 ЗУ "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" не може виникнути обов`язку повернення отриманого за недійсним правочином.

Скаржник посилався на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, з огляду на наявність припущень у рішенні стосовно відсутності факту пов`язаності позивача із банком, а також відмову у закритті провадження у даній справі на підставі п. 7 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону № 590-ІХ, враховуючи положення ст. 5 ГПК України та невірно обраний позивачем спосіб захисту порушених прав.

Не погодившись із прийнятим рішенням, Національний банк України звернувся до Північного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій просив скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

Підставами для скасування оскаржуваного рішення апелянт зазначав про незастосування судом першої інстанції ст. 411 ЗУ "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", оскільки висновки суду про відсутність у уповноваженої особи Фонду прав представництва прямо суперечать вказаній статті, ст. 203 ЦК України та висновкам Верховного Суду (зокрема, у постановах від 19.06.2018 р. у справі № 904/281/17 та від 09.10.2018 р. у справі № 910/9673/17, від 17.11.2021 р. у справі № 910/8012/17) та неналежний спосіб захисту, з огляду на незастосування п. 7 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону № 590-ІХ.

Ухвалами Північного апеляційного господарського суду від 17.12.2021 р. поновлено КМУ та НБУ пропущений строк на апеляційне оскарження рішення; відкрито апеляційне провадження; об`єднано апеляційні скарги в одне провадження; призначено справу на 27.01.2022 р.; зупинено дію оскаржуваного рішення на час апеляційного провадження.

30.12.2021 р. до суду надійшов відзив позивача із запереченнями на апеляційні скарги Мінфіна та АТ КБ "Приватбанк".

10.01.2022 р. до суду надійшов відзив позивача із запереченнями на апеляційні скарги КМУ та НБУ.

20.01.2022 р. до суду надійшла заява позивача про відвід колегії суддів.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 21.01.2022 р. визнано необґрунтованим відвід колегії суддів та справу передано для здійснення визначення складу судової колегії щодо вирішення питання про відвід.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 25.01.2022 р., у складі колегії суддів: Козир Т.П. (головуючий), Коробенко Г.П., Агрикова О.В., відмовлено у задоволенні заяви про відвід колегії суддів від розгляду даної справи.

27.01.2022 р. до суду від позивача надійшла заява про відвід колегії суддів.

27.01.2022 р. до суду від АТ КБ "Приватбанк" надійшли письмові пояснення.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 27.01.2022 р. визнано заяву позивача про відвід колегії суддів необґрунтованою та відмовлено у задоволенні заяви.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 27.01.2022 р. задоволено заяву про самовідвід колегії суддів та передано матеріали справи для здійснення визначення складу судової колегії.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 15.02.2022 р., у складі колегії суддів: Руденко М.А. (головуючий), Пономаренко Є.Ю., Кропивна Л.В., прийнято апеляційні скарги до провадження у визначеному складі суддів та призначено розгляд справи на 15.03.2022 р.

05.04.2022 р. до суду надійшли клопотання АТ КБ "Приватбанк", позивача, НБУ про відкладення розгляду справи.

06.04.2022 р. до суду надійшла заява АТ КБ "Приватбанк" про повідомлення щодо стану розгляду справи.

Відповідно до витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи, від 13.04.2023, в зв`язку з перебуванням судді Кропивної Л.В. у відпустці, справу передано на розгляд колегії суддів: Руденко М.А. (головуючий), Пономаренко Є.Ю., Барсук М.А.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 13.04.2022 р., у складі колегії суддів: Руденко М.А. (головуючий), Пономаренко Є.Ю., Барсук М.А., розгляд справи відкладено на 24.05.2022 р.

18.05.2022 р. до суду надійшла заява про участь представників АТ КБ "Приватбанк" в режимі відеоконференції.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 19.05.2022 р. відмовлено у задоволенні вказаної заяви.

19.05.2022 р. до суду надійшли письмові пояснення позивача.

20.05.2022 р. до суду надійшло клопотання позивача про відкладення розгляду справи.

20.05.2022 р. до суду надійшло клопотання позивача про зупинення провадження у справі.

24.05.2022 р. до суду надійшло клопотання АТ КБ "Приватбанк" про зупинення провадження у справі.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 24.05.2022 р. задоволено клопотання позивача про відкладення розгляду справи та відкладено розгляд справи на 14.06.2022 р.

24.05.2022 р. до суду надійшли письмові пояснення АТ КБ "Приватбанк".

01.06.2022 р. до суду надійшло клопотання позивача про надіслання на його електронну адресу сканкопії клопотання АТ КБ "Приватбанк" про зупинення провадження у справі.

09.06.2022 р. до суду надійшла заява позивача про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 13.06.2022 р. задоволено вищевказану заяву позивача.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 14.06.2022 р. задоволено клопотання позивача та АТ КБ "Приватбанк" про зупинення провадження; зупинено провадження у даній справі до розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи № 910/18214/19.

05.09.2023 р. до суду надійшло клопотання АТ КБ "Приватбанк" про поновлення провадження у даній справі.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 06.09.2023 р. поновлено провадження у справі та призначено її розгляд на 17.10.2023 р.

10.10.2023 р. до суду надійшли пояснення АТ КБ "Приватбанк" щодо необхідності врахування висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах.

13.10.2023 р. до суду від позивача надійшло клопотання про зупинення провадження у справі № 910/17630/19 до моменту винесення Касаційним господарським судом ухвали про роз`яснення судового рішення, а саме ухвали від 10.11.2021 р. (а.с. 157-158 том 11).

З єдиного державного реєстру судових рішень вбачається, що ухвалою Верховного Суду від 10.11.2021 р. відмовлено ТОВ "Реватіс" у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення у справі № 910/17630/19.

Ухвалою Верховного Суду від 16.10.2023 відмовлено ТОВ "Реватіс" в задоволенні заяви про роз`яснення ухвали Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10.11.2021 у справі № 910/17630/19.

17.10.2023 р. до суду від позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, в зв`язку з наданням можливості представнику ознайомитись з матеріалами справи.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 17.10.2023 р. клопотання представника позивача було задоволено та відкладено розгляд справи на 14.11.2023 р.

10.11.2023 р. до суду від позивача, надійшли заперечення щодо закриття провадження у справі та додаткові пояснення.

14.11.2023 до суду від позивача надійшло клопотання про зупинення провадження у справі до набрання законної сили судовим рішенням по суті спору у адміністративній справі № 826/7444/17.

В обґрунтування заяви позивач зазначав, що підставою укладення договорів, які оскаржуються у цій справі є визначення позивача пов`язаною з АТ КБ "Приватбанк" особою рішенням НБУ № 105 від 13.12.2016 та здійснення державними органами на підставі цього рішення дій, в тому числі і укладення спірних договорів. При цьому саме питання чи є позивач пов`язаною з АТ КБ "Приватбанк" особою, а відтак, чи могли бути укладені спірні договори відповідно до положень ст. 411 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", не може бути розглянуте у межах цієї справи, так як це є предметом розгляду у межах іншої судової справи № 826/7444/17 і обставини, які будуть встановлені при вирішенні вищевказаної адміністративної справи будуть мати преюдиціальне значення при вирішенні цієї справи.

З огляду на що, заявник вказував, що для правильного, об`єктивного та всебічного вирішення цієї справи необхідно зупинити її розгляд до набрання законної сили судовим рішенням по суті спору у адміністративній справі № 826/7444/17.

Порядок та умови зупинення провадження у справі врегульовано нормами статей 227, 228 ГПК України, в яких наведено вичерпний перелік підстав, за яких суд, відповідно, зобов`язаний та має право зупинити провадження у справі.

За змістом пункту 5 частини 1 статті 227 ГПК України господарський суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у випадку об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі.

Згідно з пунктом 4 частини 1 статті 229 ГПК України провадження у справі зупиняється у випадку, встановленому пунктом 5 частини першої статті 227 цього Кодексу - до набрання законної сили судовим рішенням, від якого залежить вирішення справи.

Під неможливістю розгляду зазначеної справи слід розуміти неможливість для цього господарського суду самостійно встановити обставини, які встановлюються іншим судом в іншій справі, - у зв`язку з непідвідомчістю або непідсудністю іншої справи цьому господарському суду, одночасністю розгляду двох пов`язаних між собою справ різними судами або з інших причин.

Пов`язаною із цією справою є така інша справа, в якій інший суд встановлює обставини, що впливають чи можуть вплинути на подання та оцінку доказів у цій справі; в тому числі йдеться про факти, які мають преюдиціальне значення (частини 4 та 6 статті 75 ГПК України).

Враховуючи наведене, клопотання позивача про зупинення провадження у справі № 910/17630/19 до моменту винесення Касаційним господарським судом ухвали про роз`яснення ухвали Верховного Суду від 10.11.2021 р., якою відмовлено ТОВ "Реватіс" у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення у справі № 910/17630/19, не підлягає задоволенню, оскільки не встановлює обставини, які впливають на вирішення даного спору, а отже не відповідає зазначеним критеріям як необхідності зупинення провадження.

Колегія суддів звертає увагу на те, що обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів, що запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. Суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Необґрунтоване зупинення провадження у справі призводить до затягування строків її розгляду і перебування в стані невизначеності учасників процесу, що свідчить про порушення положень частини 1 статті 6 Конвенції, що покладає на національні суди обов`язок здійснити швидкий та ефективний розгляд справ упродовж розумного строку.

Враховуючи викладене, дослідивши наведене заявником обґрунтування підстав зупинення даного провадження, апеляційним судом не встановлено обставин щодо об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення адміністративної справи № 826/7444/17.

В судовому засіданні 14.11.2023 р. представники відповідачів та третіх осіб-1,3 просили задовольнити їх апеляційні скарги та скасувати оскаржуване рішення.

Позивач вказував на обґрунтованість судового рішення та відсутність підстав для задоволення апеляційних скарг.

Третя особа-2 у судове засідання не з`явилась, повідомлена належним чином і апеляційним судом не встановлено неможливості розгляду справи без її участі.

Заслухавши пояснення сторін, що з`явились у судове засідання, вивчивши матеріали справи, розглянувши доводи апеляційних скарг, дослідивши письмові докази, долучені до матеріалів справи, виходячи з вимог чинного законодавства, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційні скарги підлягають задоволенню, з наступних підстав.

Відповідно до ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, 29.07.2008 р. між позивачем (далі - клієнт) та ПАТ КБ "Приватбанк" (далі - банк) укладено договір банківського рахунку № DN69GP_ГО (далі - договір; а.с. 26-29 том 1), за умовами якого банк відкрив клієнту поточні рахунки в національній та іноземній валюті та зобов`язався здійснювати їх розрахункове та касове обслуговування відповідно до чинного законодавства України, нормативних актів НБУ та умов цього договору.

Згідно з пунктом 1.3 договору банківського рахунку банк має право використовувати грошові кошти на рахунку клієнта, гарантуючи його право безперешкодно розпоряджатися ними.

Пунктом 2.1.10 договору передбачено, що банк має право списувати грошові кошти з рахунку клієнта на підставі його розпорядження або без його розпорядження, на підставі рішення суду та у випадках, встановлених цим договором та/або чинним законодавством.

Згідно з пунктом 2.1.15 та пунктом 3.2.1 договору банк зобов`язався забезпечити збереження коштів клієнта на його рахунку та має право використовувати ці кошти, гарантуючи їх наявність і проведення операцій відповідно до нормативних актів НБУ, а у відповідності до п. 3.1.1 договору тільки клієнт має право самостійно розпоряджатися коштами на своєму рахунку, обираючи для здійснення розрахунків певні платіжні інструменти.

30.06.2011 р. між позивачем та ПАТ КБ "Приватбанк" укладено договір про розміщення грошових коштів на поточному депозитному рахунку № НОМЕР_9 (а.с. 83-84 том 1).

25.03.2015 р. між позивачем та ПАТ КБ "Приватбанк" укладено договір розміщення грошових коштів на поточному депозитному рахунку № НОМЕР_10 (а.с. 94 зворот - 95 том 1).

Згідно умов вказаних договорів клієнт вносить, а банк приймає тимчасово вільні грошові кошти клієнта (вклади) на депозитні рахунки та виплачує проценти за використання цих коштів.

23.09.2013 р. між позивачем та ПАТ КБ "Приватбанк" укладено договір про залучення коштів на умовах субординового боргу № 5-СБ-Р (а.с. 97 зворот - 98 том 1), згідно пункту 2.2.2 якого клієнт зарахував на рахунок банку субординований борг у сумі 364 336 000,00 грн., а банк відповідно до пунктів 2.2.3 та 2.2.4 цього договору зобов`язався повернути субординований борг в повному розмірі відповідно до графіка погашення та щомісячно сплачувати клієнту проценти в порядку та у розмірах, передбачених цим договором на рахунок клієнта.

Як вказував позивач під час дії в банку тимчасової адміністрації, ним було здійснено списання коштів з рахунків позивача, які були відкриті на підставі вищевказаних договорів на транзитний рахунок № НОМЕР_2 , а саме: з рахунку № НОМЕР_3 - 1 147,64 грн., з рахунку № НОМЕР_4 - 2 028,78 грн., з рахунку № НОМЕР_5 - 1 523 043,94 грн., з рахунку № НОМЕР_6 - 3 071,77 грн., з рахунку № НОМЕР_7 - 179 608,16 грн., з рахунку № НОМЕР_8 - 7 051,94 грн. (а.с. 226-231 том 1).

Позивач звернувся до банку з листами № 4 від 26.01.2017 р. та № 5 від 31.01.2017 р. із вимогами перерахувати нараховані відсотки за грудень 2016 року згідно депозитного договору № НОМЕР_9 від 30.06.2011 р. (в сумі 2 033,14 грн.) та депозитного договору № НОМЕР_10 від 25.03.2015 р. (в сумі 1 402,83 грн.), а також згідно договору про залучення коштів на умовах субординового боргу № 5-СБ-Р від 23.09.2013 р. (в сумі 1 523 043,94 грн.) із його рахунків, відкритих ПАТ КБ "Приватбанк", на рахунок відкритий позивачем в іншому банку (а.с. 102 зворот - 103 том 1).

У відповідь на вказані звернення позивачем отримано два листа-відмови від ПАТ КБ "Приватбанк" № 20.1.0.0.0/7-20170127/1615 від 16.02.2017 р. (на лист № 4) та № 20.1.0.0.0/7-20170201/2924 від 21.02.2017 р. (на лист № 5) (а.с. 103 зворот -105 том 1).

Зі змісту вказаних листів вбачається, що в період дії з 18.12.2016 р. по 21.12.2016 р. включно в ПАТ КБ "Приватбанк" тимчасовою адміністрацією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб в особі тимчасового адміністратора було прийнято рішення щодо списання коштів з рахунків пов`язаних осіб та їх блокування. На підставі наданої НБУ інформації про пов`язаних осіб тимчасовою адміністрацією було здійснено списання усіх коштів із рахунків позивача, а самі рахунки заблоковані, тому в зв`язку з відсутністю грошових коштів на рахунках відсотки по них не нараховувались.

Як вбачається з наданого НБУ витягу з рішення "Про визначення осіб пов`язаними з ПАТ КБ "Приватбанк" № 105 від 13.12.2016 р. (а.с. 109; 112 том 6) комісії з питань визначення пов`язаних із банком осіб і перевірки операцій банків з такими особами (далі - рішення № 105) позивача визнано пов`язаною з АТ КБ "Приватбанк" особою за кодом типу пов`язаності 529 - будь-яка особа, через яку проводиться операція в інтересах осіб, зазначених в цій частині, та на яку здійснюють вплив під час проведення такої операції особи, зазначені в цій частині, через трудові, цивільні та інші відносини (а.с. 113 том 6).

У матеріалах справи також наявні, витяги зі звіту інспектування ПАТ КБ "Приватбанк" (08.02.2016 - 01.07.2016) в частині, що стосується ТОВ "Реватіс" з протоколу комісії з питань визначення пов`язаних із банком осіб і перевірки операцій банків з такими особами НБУ, на підставі якого прийнято рішення комісії з питань визначення пов`язаних із банком осіб і перевірки операцій банків з такими особами НБУ № 105 від 13.12.2016 р. в частині, що стосується ТОВ "Реватіс" (а.с. 68-71 том 7).

18.12.2016 р. Правлінням НБУ прийнято рішення № 498-рш/БТ "Про віднесення ПАТ КБ "Приватбанк" до категорії неплатоспроможних" (а.с. 131-133 том 2).

18.12.2016 р. Правлінням НБУ прийнято рішення № 499-рш/БТ "Про надання пропозиції КМУ щодо виведення неплатоспроможного банку з ринку за участю держави", відповідно до якого НБУ запропонував КМУ розглянути виведення неплатоспроможного АТ КБ "Приватбанк" з ринку у спосіб, визначений п. 5 ч. 2 ст. 39 ЗУ "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (в редакції яка діяла на той час), шляхом продажу АТ КБ "Приватбанк" інвестору в особі Держави та, серед іншого, визначено мінімальну потребу в капіталізації АТ КБ "Приватбанк" на суму 116,8 млрд. грн. (а.с. 134-135 том 2).

18.12.2016 р. Рада національної безпеки і оборони України прийняла рішення № 560/2016 "Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки України в економічній сфері та захисту інтересів вкладників" (https://zakon.rada.gov.ua/go/n0013525-16), яке введене в дію Указом Президента України від 18.12.2016 р. (https://zakon.rada.gov.ua/go/560/2016), яким було: враховано інформацію про зростання кредитних ризиків у сфері банківських послуг, що становить загрозу національній безпеці України в економічній сфері, запропоновано КМУ розглянути питання щодо капіталізації АТ КБ "Приватбанк" за участю Держави, та вирішено невідкладно вжити вичерпних заходів щодо недопущення дестабілізації фінансової системи держави та забезпечення захисту прав вкладників.

18.12.2016 р. КМУ прийнято постанову № 961 "Деякі питання забезпечення стабільності фінансової системи", якою прийнято пропозицію НБУ щодо участі Держави в особі Мінфіну у виведенні з ринку АТ КБ "Приватбанк" у спосіб, визначений п. 5 ч. 2 ст. 39 ЗУ "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (а.с. 114-115 том 6).

Вказаною постановою також було закріплено, що Держава в особі Мінфіну придбаває акції АТ КБ "Приватбанк" у повному обсязі за одну гривню, а Мінфін для виконання цього забезпечує укладення договору купівлі-продажу акцій АТ КБ "Приватбанк" після здійснення заходів Фондом, визначених статтею 411 ЗУ "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

18.12.2016 р. виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення № 2859 "Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ КБ "Приватбанк" та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку", яким розпочато процедуру виведення АТ КБ "Приватбанк" з ринку шляхом запровадження у ньому тимчасової адміністрації, повноваження тимчасового адміністратора делеговані Соловйовій Н.А.

19.12.2016 р. Фонд прийняв рішення № 2860 "Про запровадження плану врегулювання ПАТ КБ "Приватбанк", яким затверджено план урегулювання неплатоспроможного ПАТ КБ "Приватбанк" і визначено, що виведення цього Банку з ринку здійснюється у спосіб, передбачений п. 5 ч. 2 ст. 39 ЗУ "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", а саме шляхом продажу неплатоспроможного банку інвесторові (державі), що здійснить капіталізацію неплатоспроможного банку на 116,8 млрд. грн.

20.12.2016 р. виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення № 2887 "Про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ КБ "Приватбанк", яким погоджено умови договорів про придбання акцій додаткової емісії від імені пов`язаних осіб неплатоспроможного банку та визначено повноважних осіб для забезпечення.

20.12.2016 р. Фондом прийнято рішення № 2893 "Про погодження умов продажу неплатоспроможного банку АТ КБ "Приватбанк", яким було погоджено умови продажу неплатоспроможного АТ КБ "Приватбанк" та уповноважено Шевченка А.М. на підписання та укладення договору купівлі-продажу цінних паперів.

Про вищезазначені рішення Фонду, зокрема, зазначено в постанові від 15.02.2023 р. у справі № 910/18214/19 Великої Палати Верховного Суду.

20.12.2016 р. між ПАТ КБ "Приватбанк" від імені якого діяв Фонд в особі уповноваженої особи Фонду на тимчасову адміністрацію у АТ КБ "Приватбанк" Славкіної М.А., як емітентом, та ТОВ "Реватіс", від імені якого діяв Шевченко А.М., уповноважена особа Фонду на тимчасову адміністрацію у ПАТ КБ "Приватбанк", як набувачем, укладено договір про придбання акцій № 7/2016 від 20.12.2016 р. (далі - договір № 7/2016) (а.с. 124 зворот-125 том 1)

На виконання умов договору № 7/2016, сторонами було складено акт приймання-передавання від 20.12.2016 р. (а.с. 125 зворот том 1), у якому ТОВ "Реватіс", від імені якого діяв Шевченко А.М., уповноважена особа Фонду на тимчасову адміністрацію у ПАТ КБ "Приватбанк" підтвердив припинення належних йому прав вимоги за грошовими зобов`язаннями АТ КБ "Приватбанк" перед ТОВ "Реватіс" у сумі 366 051 560,00 грн. та виникнення у емітента права списати з рахунків набувача в емітента грошові кошти, належні набувачеві.

Відповідно до виписки про операції з цінними паперами за 20.12.2016 р. (а.с. 124 том 1) прості іменні акції АТ КБ "Приватбанк" у кількості 1 307 327 шт. зараховані на рахунок позивача в цінних паперах.

21.12.2016 р. між Державою, як набувачем, в особі Міністерства фінансів України та усіма особами, які станом на 21.12.2016 р. були власниками простих іменних акцій ПАТ КБ "Приватбанк", як продавцем, від імені яких діяла уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ КБ "Приватбанк" Шевченко А.М. в інтересах та за рахунок якої діяло ПАТ АБ "Укргазбанк", в тому числі в інтересах позивача, було укладено договір купівлі-продажу акцій банку № БВ-744/16/13010-05/131 (далі - договір № БВ-744/16/13010-05/131; а.с. 120-121 том 1), за яким Держава Україна, в особі МФУ, придбала 100 % акцій АТ КБ "Приватбанк".

Позивач звертаючись із даним позовом до суду, просив визнати вказані правочини недійсними з підстав, визначених статями 203, 215 ЦК України.

Мотивуючи рішення суд першої інстанції погодився з доводами позивача та визнав оспорювані правочини недійсними, при цьому відмовивши у закритті провадження у справі відповідно до п. 7 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону № 590-ІХ щодо неналежно обраного позивачем способу захисту.

Колегія суддів не погоджується з мотивами та висновками, якими господарський суд керувався при ухваленні свого рішення, враховуючи наступне.

Звертаючись до суду з позовом, позивач зазначав, зокрема, що договір придбання акцій від 20.12.2016 р. та договір купівлі-продажу акцій банку від 21.12.2016 р. укладені без його згоди та відома, що призвело до фактичного незаконного позбавлення його майна; вказані правочини укладені від імені позивача як пов`язаної з АТ "КБ "ПриватБанк" особи, проте позивач до таких осіб не відноситься; всупереч ст. 41 Конституції України за договором придбання від 20.12.2016 р. та договором купівлі-продажу від 21.12.2016 р. відбулося примусове відчуження майна позивача - грошових коштів, розміщених на банківських рахунках, без обґрунтування суспільної необхідності такого відчуження та без рішення суду; ЗУ "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" не передбачає право Фонду та/або уповноважених осіб Фонду на укладення будь-яких актів приймання-передачі, актів виконаних зобов`язань тощо.

Відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 2 ЗУ "Про акціонерні товариства" корпоративні права - сукупність майнових і немайнових прав акціонера - власника акцій товариства, які випливають з права власності на акції, що включають право на участь в управлінні АТ, отримання дивідендів та активів АТ у разі його ліквідації відповідно до закону, а також інші права та правомочності, передбачені законом чи статутними документами.

Згідно зі ст. 4 ЗУ "Про акціонерні товариства" акціонерами можуть бути зокрема юридичні особи, а ст. 25 цього Закону визначені права акціонера за кожною простою акцією, зокрема, на участь в управлінні АТ, отримання дивідендів, отримання в разі ліквідації товариства частини його майна або вартості частини майна товариства, отримання інформації про господарську діяльність товариства.

Отже, позивач звернувся з вимогами про визнання недійсними правочинів щодо придбання та продажу акцій неплатоспроможного Банку як колишній учасник такого банку, яким він став на підставі договору придбання від 20.12.2016 р., з метою захисту своїх прав, що пов`язані з набуттям та володінням акціями у статутному капіталі АТ КБ "ПриватБанк", та які позивач вважає порушеними у процедурі виведення банку з ринку як неплатоспроможного на підставі рішень НБУ, виконавчої дирекції Фонду та постанови КМУ, зокрема, за процедурою, визначеною статтями 39, 41, 411 ЗУ "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", під час здійснення якої було вчинено оспорювані правочини.

Відтак спір у справі є корпоративним та підстави заявлених позовних вимог пов`язані з обґрунтуванням незаконності дій посадових осіб Фонду, НБУ у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку, а не як помилково зазначено судом першої інстанції стосовно порушеного права власності на грошовий вклад в банку як вкладника, а не як акціонера банку.

Щодо ефективності обраного позивачем способу захист прав як акціонера Банку слід зазначити наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (ч. 1 ст. 5 ГПК України).

Зі змісту статей 15, 16 ЦК України вбачається, що кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу в суді.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника.

Вказане викладене у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 р. у справі № 925/1265/16 (п. 5.5).

Тобто це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними. (Постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 р. у справі № 310/11024/15-ц (п. 14) та від 01.04.2020 р. у справі № 610/1030/18 (п. 40)).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорювання. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорювання та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Такі висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 р. у справі № 338/180/17 (п. 57), від 11.09.2018 р. у справі № 905/1926/16 (п. 40), від 30.01.2019 р. у справі № 569/17272/15-ц, від 01.10.2019 р. у справі № 910/3907/18 та від 09.02.2021 р. у справі № 381/622/17 (п. 14).

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, суди мають враховувати його ефективність. Це означає, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, а також забезпечувати поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Установлені законом матеріально-правові способи захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та ст. 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту.

У п. 145 рішення від 15.11.1996 р. у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" (Chahal v. The United Kingdom), заява № 22414/93, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) виснував, що зазначена норма Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Отже, ефективний засіб правового захисту в розумінні ст. 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення саме порушеного права особи, яка звернулася за судовим захистом. Натомість застосування судом неефективного способу захисту створює лише видимість захисту права особи, в той час як насправді таке право залишається незахищеним, що не відповідає ст. 13 Конвенції.

Позивач, стверджуючи про порушення його прав внаслідок укладення спірних правочинів від його імені як клієнта АТ "КБ "ПриватБанк", вказує на відсутність волі на їх укладення.

Оспорювані правочини вчинені на виконання рішень Правління НБУ, виконавчої дирекції Фонду та постанови КМУ про віднесення АТ "КБ "ПриватБанк" до категорії неплатоспроможних, виведення Банку з ринку, запровадження тимчасової адміністрації у Банку, а також погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного Банку від імені пов`язаних із Банком осіб, які прийнято в порядку статей 39, 41, 411 ЗУ "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". Отже, ці рішення уповноважених державою органів були підставами для укладення оспорюваних позивачем правочинів.

Директивою Європейського Парламенту і Ради (ЄС) 2014/59/ЄС від 15.05.2014 р. "Про основні положення щодо фінансового оздоровлення та виведення з ринку неплатоспроможних банків та інвестиційних фірм" (далі - Директива 2014/59/ЄС) процедура "бейл-ін" (англ. - "bail-in tool") визначена як один зі способів оздоровлення неплатоспроможного банку його інвестором. Така процедура передбачає списання незабезпечених вимог кредиторів та/або їх конвертацію у частку у статутному капіталі банку (наприклад, акції), внаслідок чого зменшується загальна сума зобов`язань кредитної установи, що розширює можливості її фінансового оздоровлення.

Відповідно до ст. 57 Директиви 2014/59/ЄС держави-члени можуть за умови дотримання національного корпоративного законодавства брати участь у рекапіталізації установи або суб`єкта, зазначених у пунктах "b", "c", "d" ст. 1 (1) цієї Директиви, шляхом надання їм капіталу в обмін на такі інструменти відповідно до вимог Регламенту (ЄС) №575/2013.

Параграфом 5 ст. 66 Директиви 2014/59/ЄС визначено, що держави-члени повинні забезпечити, щоб кредитори, яких стосується виконання повноважень на списання або конверсію відповідно до пар. 4, не мали права оскаржувати зменшення основної суми інструменту чи зобов`язання або у відповідних випадках його конверсію згідно з будь-якими положеннями законодавства держави-члена.

Згідно зі ст. 85 цієї Директиви визначено порядок оскарження рішень про вжиття заходів із запобігання кризі, який, зокрема, врегульовує, що держави-члени повинні забезпечити, щоб кожна особа, якої стосується рішення про вжиття заходу з управління кризою, мала право на оскарження такого рішення. До права на оскарження застосовуються такі положення: подання апеляційної скарги автоматично не призупиняє дію оскаржуваного рішення; рішення органу із врегулювання підлягає негайному виконанню і є підставою для спростовної презумпції, що призупинення його виконання суперечило б інтересам суспільства. Для захисту інтересів осіб, які діють добросовісно і які придбали акції та інші активи, права або зобов`язання установи, яка підлягає врегулюванню, скасування рішення органу із врегулювання не впливає на адміністративні дії або транзакції, які здійснив орган із врегулювання на підставі скасованого рішення. У такому випадку засоби правового захисту у зв`язку із неправомірним рішенням або дією органів із врегулювання обмежуються компенсацією збитків, яких зазнав заявник у результаті рішення або дії.

Законом "Про ратифікацію Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони" Україна прийняла на себе зобов`язання, передбачені цією Угодою. Відповідно до розд. V "Економічне та галузеве співробітництво" гл. 13 "Законодавство про заснування та діяльність компаній, корпоративне управління, бухгалтерський облік та аудит" зазначеної Угоди Україна прийняла на себе зобов`язання щодо поступового наближення до правил та рекомендацій Європейського Союзу із питань корпоративного управління відповідно до міжнародних стандартів, захисту прав акціонерів, кредиторів та інших заінтересованих сторін відповідно до вимог Європейського Союзу у цій сфері згідно з додатками ХХХІV-ХХХVІ до цієї Угоди (ст. 387 Угоди).

Також Закон "Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу" затвердив Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу та визначив пріоритетні сфери адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, зокрема, законодавство про компанії та банківське право.

За приписами ст. 249 Договору про заснування Європейського економічного співтовариства від 25.03.1957 р. директива Європейського Парламенту та Ради є обов`язковою для кожної держави-члена, якій її адресовано, щодо результатів, що їх треба досягти, однак вона залишає національній владі цілковиту свободу вибирати форму та засоби досягнення цих результатів.

В Україні процедура викупу інвестором акцій неплатоспроможного банку ("bail-in"), яка регламентована Директивою 2014/59/ЄС, імплементована Законом "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" у редакції Закону "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення функціонування фінансового сектору в Україні", чинного з 10.11.2018 р.

Ця процедура діяла на час вчинення оспорюваних правочинів. Так, спеціальна процедура виведення неплатоспроможного банку з ринку за участю держави як інвестора відповідно до ст. 411 ЗУ "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" запроваджується як виняток для того, щоб не допустити вкрай негативних наслідків як для банківської системи, так і для економіки країни в цілому. З цією метою держава інвестує кошти у неплатоспроможний банк за рахунок державного бюджету, витрачаючи значні ресурси. Така процедура є коштовною альтернативою ліквідації банку та передбачає досягнення суспільно значущого ефекту і не має на меті ані збагачення певних кредиторів, ані їх позбавлення того, що вони отримали б у процедурі ліквідації банку.

Регламентована законодавцем процедура участі держави у відновленні платоспроможності банку у спосіб, визначений п. 4 або п. 5 ч. 2 ст. 39 ЗУ "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", передбачала прийняття КМУ рішення за пропозицією НБУ, в якій має зазначатися спосіб виведення банку з ринку за участю держави, розрахунки мінімальної потреби у капіталі з урахуванням можливості обміну необтяжених грошових зобов`язань банку перед пов`язаними особами на акції додаткової емісії (ч. 3 ст. 411 ЗУ "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"; тут і далі - в редакції, чинній на час вчинення оспорюваних правочинів).

Також законодавець передбачив обов`язок Фонду в день отримання рішення КМУ про участь держави у виведенні неплатоспроможного банку з ринку відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 39 цього Закону вжити заходів до додаткової емісії акцій банку, яка проводиться без відповідного скликання загальних зборів акціонерів, а укладення договорів купівлі-продажу акцій від імені пов`язаних осіб банку здійснюється уповноваженою особою Фонду без погодження з такими особами відповідно до затвердженого Фондом плану врегулювання. З дня затвердження плану врегулювання Фонд відповідно до закону набуває права розпоряджатися акціями (паями) банку від імені будь-якої особи, яка є учасником банку, без необхідності додаткового оформлення повноважень на продаж акцій (паїв), а учаснику банку забороняється розпоряджатися акціями (паями) банку у будь-який спосіб (ч. 3 ст. 41 та частини 4, 6 ст. 411 ЗУ "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб").

Разом з тим, із процедури "bail-in" виключено кредиторів - юридичних та фізичних осіб, - які не пов`язані з банком, але лише в межах їх коштів за поточними та депозитними рахунками, а також кредиторів, якщо грошові зобов`язання перед ними є обтяженими, незалежно від їх пов`язаності із банком. Такі кредитори в разі виведення неплатоспроможного банку з ринку за участю інвестора-держави можуть отримати завдяки державним інвестиціям більше, ніж вони отримали б у процедурі ліквідації банку (ч. 6 ст. 411 ЗУ "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб").

Метою виключення із процедури "bail-in" першої категорії кредиторів є відновлення довіри до банку з боку непов`язаних із банком кредиторів, без чого здатність банку надалі здійснювати свою діяльність є сумнівною, а другої - захист добровільних заставодержателів прав вимоги пов`язаних осіб.

Процедура "bail-in" не спрямована на покарання кредиторів, до яких вона застосовується, а має на меті фінансове оздоровлення банку за рахунок списання вимог кредиторів, які є пов`язаними з банком особами, та/або їх конвертацію в акції. Застосування цієї процедури означає, що законодавець вирішив, що такі категорії кредиторів не отримають задоволення своїх вимог за рахунок інвестицій з державного бюджету.

Так, відповідно до ч. 6 ст. 411 ЗУ "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" Фонд продає акції неплатоспроможного банку Мінфіну в повному обсязі за одну гривню лише у випадку, якщо капітал банку за результатами формування резервів та обміну зобов`язань на акції додаткової емісії банку залишається від`ємним чи нульовим (тобто коли такі акції не мають жодної цінності).

Отже, на вимоги пов`язаних із неплатоспроможним банком осіб про визнання недійсними правочинів, укладених від їхнього імені, поширюється дія спеціальних норм матеріального права, передбачених статтями 39, 40, 41, 411 ЗУ "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", які були чинними на момент учинення правочинів у процедурі придбання державою акцій неплатоспроможного банку, яка за правом Європейського Союзу визначена як "bail-in tool".

Спеціальний ЗУ "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" передбачає обмеження способів захисту учасника неплатоспроможного банку з метою недопущення реституційних наслідків для інвестора та його майнової відповідальності перед попереднім власником акцій неплатоспроможного банку. Так, відповідно до ч. 6 ст. 41 цього Закону після укладення договору купівлі-продажу акцій неплатоспроможного банку та їх передачі інвестору інвестор не може бути позбавлений права власності на придбані ним акції банку, та такі акції не можуть бути витребувані в нього на користь попереднього власника; попередній власник акцій банку не має права вимагати від інвестора відшкодування будь-яких збитків, понесених у результаті придбання інвестором акцій банку, з підстав недійсності, скасування або визнання протиправними будь-яких рішень, правочинів або інших дій, прийнятих або вчинених у процесі визнання банку неплатоспроможним та виведення його з ринку.

Отже, на час укладення оспорюваного правочину нормами матеріального права вже було обмежено права колишніх власників (акціонерів) неплатоспроможного банку щодо можливості повернення їм акцій неплатоспроможного банку та на відшкодування попереднім власникам збитків інвестором, яким у спірному випадку виступила держава, з підстав недійсності, скасування або визнання протиправними будь-яких рішень, правочинів або інших дій, вчинених у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку.

Таке регулювання Україна прийняла з метою адаптації законодавства до корпоративного та банківського права Європейського Союзу відповідно до зобов`язань за міжнародними договорами України, воно узгоджується зі ст. 85 Директиви 2014/59/ЄС та має певні особливості процедури застосування в національному праві, що допускається цими міжнародними договорами.

Так, відповідно до цієї статті Директиви 2014/59/ЄС скасування рішення відповідного органу не повинне впливати на подальші акти чи правочини, які базувалися на такому рішенні; способи захисту від помилкового рішення чи дії обмежуються компенсацією майнових втрат позивача. Зазначений підхід базується на тому, що у процедурі виведення банку з ринку відбуваються настільки радикальні зміни як у структурі статутного капіталу, так і в майні банку (в тому числі внаслідок його докапіталізації), що навіть у разі порушення закону під час таких процедур повернення постраждалих осіб у попередній стан є неможливим, внаслідок чого як спосіб захисту порушених майнових прав може застосовуватися лише відшкодування збитків.

Зазначені законодавчі гарантії прав інвестора зумовлювали те, що оспорювання в судовому порядку дійсності договору купівлі-продажу акцій, навіть у випадку констатації судом певних порушень при його укладенні, не призвело б до відновлення стану, що існував до його укладення. Тобто оскарження до суду договору купівлі-продажу акцій, укладеного у процедурі "bail-in", не може бути підставою для застосування наслідків недійсності правочину (договору). А тому відповідна позовна вимога в разі її задоволення судом не призведе до відновлення становища, яке існувало до порушення.

Отже, така вимога є неефективним способом захисту інтересів акціонера неплатоспроможного банку незалежно від того, чи були законними рішення компетентних органів про виведення неплатоспроможного банку з ринку шляхом обміну його акцій на зобов`язання інвестора.

Відповідаючи на запитання щодо відповідності обмежень, які передбачені ст. 41 ЗУ "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та які узгоджуються з регулюванням за ст. 85 Директиви 2014/59/ЄС, вимогам ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції, суд звертає увагу на таке.

Відповідно до ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції, яка є частиною національного законодавства, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном; ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права; проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

ЄСПЛ тлумачить поняття "майно" (possessions) набагато ширше, ніж поняття "майно" розуміється у праві України, як і в цілому у праві держав континентальної системи права. У контексті ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції під "possessions" розуміється не тільки наявне майно (existing possessions), але й ціла низка інтересів економічного характеру (активів (assets)). Поряд з іншим рухомим та нерухомим майном під захист ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції підпадають корпоративні права, зокрема, акції (і не лише в частині їх вартості, а й у частині прав щодо контролю над підприємством, які вони надають власнику), патенти, ліцензії, професійна клієнтура ("добре ім`я"), матеріальна компенсація, присуджена судовим рішенням, право на пенсію та інші виплати (див. mutatis mutandis справи "Ятрідіс проти Греції" (Iatridis v. Greece), заява № 31107/96, рішення ЄСПЛ від 25.03.1999 р., пар. 54; "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy), заява № 33202/96, рішення ЄСПЛ від 05.01.2000 р., пар. 100; "Броньовский проти Польщі" (Broniowski v. Poland), заява № 31443/96, рішення ЄСПЛ від 22.06.2004 р., пар. 129; "Гратзінгер та Гратзінгерова проти Чеської Республіки" (Gratzinger and Gratzingerova v. Czech Republic), заява № 39794/98, рішення ЄСПЛ від 10.07.2002 р., пар. 69; "Прессос компанія Нав`єра А. О." та інші проти Бельгії" (Pressos Compania Naviera S. A. and оthers v. Belgium), заява № 17849/91, рішення ЄСПЛ від 20.11.1995 р.).

Закріплений у 1 реченні ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції принцип мирного володіння майном є загальним щодо всіх видів майна. Умови позбавлення особи власності передбачено у 2 та 3 реченнях цієї статті: таке втручання має бути передбачено законом і відбуватися в інтересах суспільства (для забезпечення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, сплати податків та іншого) з дотриманням "справедливого балансу" між вимогами таких інтересів та вимогами захисту відповідного конвенційного права.

Надання уповноваженій особі Фонду відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 39 ЗУ "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" повноважень на вжиття заходів з додаткової емісії акцій неплатоспроможного банку без відповідного скликання загальних зборів акціонерів та щодо укладення договорів купівлі-продажу акцій від імені пов`язаних з банком осіб без погодження з такими особами відповідно до затвердженого Фондом плану врегулювання було передбачено законом.

Отже, таке обмеження прав акціонерів відповідало критерію законності в розумінні ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції. Це обмеження було спрямоване на забезпечення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів у збереженні платоспроможності АТ КБ "ПриватБанк" як банку, який займав значне місце на ринку фінансових послуг, і ліквідація якого могла потягнути істотні негативні наслідки фінансової нестабільності в державі.

З огляду на відсутність інших юридичних засобів збереження такої стабільності, які би відповідали європейським вимогам, і за наявності гарантій для акціонерів у разі завдання їм збитків отримати відповідне відшкодування, застосовані обмеження є пропорційними зазначеній легітимній меті. Інакше кажучи, суд не вбачає порушення справедливого балансу між вищевказаним суспільним інтересом у втручанні у право власності позивача шляхом придбання акцій неплатоспроможного Банку в обмін на грошові зобов`язання останнього перед позивачем і викупу державою цих акцій, поза як законом передбачено можливість компенсації шкоди акціонеру, якщо він у відповідному судовому процесі підтвердить добросовісність своїх дій у правовідносинах із неплатоспроможним банком і порушення своїх прав та законних інтересів.

У ліквідаційній процедурі неплатоспроможного банку заінтересовані особи (кредитори) включаються до дев`ятої черги. Суд звертає увагу, що позовні вимоги обґрунтовані з посиланням на незаконність дій уповноважених осіб Фонду щодо вчинення правочинів, прийнятих на виконання рішень НБУ, Фонду, КМУ, без погодження з позивачем. Отже, такі рішення були підставою для укладення відповідних договорів, які оспорюються позивачем, що має наслідком застосування спеціальних норм, передбачених ч. 6 ст. 41 ЗУ "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", щодо обмеження способів захисту прав попереднього власника акцій неплатоспроможного банку, які в подальшому було конкретизовано частинами 3 і 4 ст. 5 ГПК України у редакції Закону № 590-IX.

Вирішення питання про те, чи порушені права та законні інтереси позивача, суд може вирішити тільки у спорі за належною позовною вимогою - про відшкодування завданої шкоди у грошовій формі, а для застосування ч. 3 ст. 5 ГПК України необхідно встановити, що позивач є (був) учасником банку й обґрунтовує порушення прав та інтересів виведенням неплатоспроможного банку з ринку або ліквідацією банку на підставі протиправного (незаконного) індивідуального акта НБУ, Фонду, Мінфіну, НКЦПФР, рішення КМУ.

Позивач не аргументував порушення своїх прав наявністю активів у неплатоспроможного банку, які б дозволяли задовольнити вимоги кредиторів дев`ятої черги такого банку в його ліквідаційній процедурі. Отже, позивач не доводив порушення його майнових інтересів наявністю активів неплатоспроможного банку, які б дозволили задоволення вимог дев`ятої черги.

Утім доводи про порушення його прав як кредитора (вкладника)/колишнього учасника (акціонера) є необґрунтованими з огляду на наявність компетенції в уповноваженої особи Фонду на укладення договорів купівлі-продажу акцій від імені пов`язаних із банком осіб без погодження з такими особами відповідно до затвердженого Фондом плану врегулювання та згідно з приписами п. 5 ч. 2 ст. 39 ЗУ "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

Як вбачається з матеріалів справи, на момент звернення з позовом про визнання недійсними договорів, укладених у процедурі виведення Банку з ринку як неплатоспроможного, було здійснено обмін грошових вимог позивача до Банку на акції додаткової емісії Банку у процедурі "bail-in", а 100 % акцій ПАТ КБ "Приватбанк" продано інвестору - державі в особі Мінфіну в порядку статті 411 ЗУ "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

Тобто всі процедури, обумовлені підготовкою і передачею Банку новому акціонеру (державі) та відновленням його платоспроможності, були завершені.

Відтак провадження в цій справі за позовними вимогами про недійсність правочинів із придбання позивачем акцій додаткової емісії неплатоспроможного ПАТ КБ "Приватбанк" та про відчуження на користь держави належної йому частки у складі 100 % акцій неплатоспроможного Банку не здатне поновити права позивача, оскільки як з огляду на правову природу спірних правовідносин, так і в силу ч. 6 ст. 41 ЗУ "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" відновлення становища, яке існувало до вчинення оспорюваних правочинів у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку як наслідок недійсності правочинів не є можливим незалежно від встановлення/невстановлення судом певних порушень при вчиненні таких правочинів. Єдиним ефективним способом захисту позивача може бути відшкодування йому у грошовій формі завданої шкоди.

Отже, позивач обрав неефективний спосіб захисту прав у розумінні ст. 13 Конвенції та ч. 6 ст. 41 ЗУ "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", який не забезпечить поновлення порушених прав, за захистом яких він звернуся до суду.

Така правова позиція наведена у постанові від 15.02.2023 р. у справі № 910/18214/19 Великої Палати Верховного Суду.

Відповідно до ч. 4 ст. 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Доводи позивача, які стосуються обставин його пов`язаності з Банком апеляційний господарський суд залишає без розгляду, оскільки такі обставини могли бути досліджені лише при розгляді справи по суті.

Щодо темпорального застосування Закону № 590-ІХ від 13.05.2020 р. до спірних правовідносин та підставності закриття провадження у справі з урахуванням приписів цього Закону, слід зазначити наступне.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15.02.2023 р. у справі № 910/18214/19 звернула увагу, що встановлення способів захисту порушеного права є інститутом матеріального права. Положення ст. 5 "Способи судового захисту" ГПК України є нормами матеріального права незважаючи на їх розміщення у процесуальному кодексі.

На дату звернення з позовом у грудні 2019 року діяв ГПК України в редакції зі змінами, внесеними Законом "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", чинним з 16.11.2019 р.

Диспозиція ст. 5 "Способи судового захисту" ГПК України в зазначеній редакції не передбачала обмежень щодо вибору колишнім учасником неплатоспроможного банку способу захисту його прав у господарському суді, порушення яких він пов`язує зі здійсненням процедури виведення неплатоспроможного банку з ринку. Однак такі обмеження існували відповідно до ч. 6 ст. 41 ЗУ "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", тобто в іншому законі, положення якого були матеріально-правовими. Ці обмеження були доступними, чіткими та передбачуваними для позивача. Подальше внесення змін до ГПК України та доповнення ст. 5 новими частинами 3 та 4 на цей висновок не впливають.

Стаття 16 ЦК України передбачає необмежений перелік способів захисту особою своїх цивільних прав та інтересів, а також зазначає, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом, але тільки у визначених законом випадках. Отже, цивільним законодавством допускається обрання такого способу захисту, який передбачений, зокрема, законом та є ефективним, виходячи із предмета спору. Термін "встановлений законом" означає не лише те, що спосіб захисту названий у законі, але й те, що цей спосіб визначений для захисту права чи інтересу від конкретного правопорушення.

Разом із тим, 23.05.2020 р. набрав чинності Закон № 590-IX, п. 5 розд. I якого вніс зміни у ст. 5 ГПК України та доповнив її частинами 3 і 4 такого змісту:

"3. Єдиним способом захисту прав осіб, які є (були) учасниками банку і права та інтереси яких були порушені внаслідок виведення неплатоспроможного банку з ринку або ліквідації банку на підставі протиправного (незаконного) індивідуального акта НБУ, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Мінфіна, НКЦПФР, рішення КМУ, є відшкодування завданої шкоди у грошовій формі.

4. Визнання протиправним (незаконним) індивідуального акта/рішення, зазначеного у частині 3 цієї статті, не може бути підставою для застосування способів захисту у вигляді визнання недійсними, нечинними, протиправними та скасування будь-яких рішень, правочинів або інших дій/визнання протиправною бездіяльності, прийнятих, вчинених або допущених у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку/ліквідації банку".

Як убачається з пояснювальної записки до проекту зазначеного Закону, такі зміни мають за мету встановити рівновагу між приватними інтересами вкладників банків і суспільними інтересами у процедурах виведення неплатоспроможних банків з ринку/їх ліквідації, що є реалізацією принципу пропорційності як складової верховенства права. У разі скасування рішення щодо виведення банку з ринку становище такого банку, яке існувало до прийняття рішення компетентним органом, не повинно відновлюватись, а засоби правового захисту мають обмежуватись компенсацією у разі, якщо власники банку зазнали шкоди (як це передбачено законодавством США, Сполученого Королівства, Республіки Молдови, Литовської Республіки). Дослідження міжнародного досвіду регулювання таких правовідносин свідчить про відсутність у законодавстві інших країн підстав і механізмів повернення на ринок банку, щодо якого почалась процедура ліквідації.

Відтак передбачена ч. 6 ст. 41 ЗУ "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" заборона щодо витребування в інвестора придбаних ним акцій банку на користь їх попереднього власника, яка діяла з 12.08.2015 р. та на час розгляду спору у цій справі, у контексті застосування гарантій ст. 6 Конвенції є легітимним цивільно-правовим обмеженням способів захисту акціонерами банків їх прав та інтересів у процедурі виведення з ринку неплатоспроможного банку (у розумінні норм матеріального права), яка має застосовуватися як спеціальна щодо загальних способів захисту норма права. Така норма введена на захист публічного інтересу в забезпеченні стабільності фінансової системи та положень щодо добросовісності інвестора банку в силу закону (ч. 10 ст. 39 ЗУ "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб").

Отже, законодавець встановив межі захисту суб`єктивного права учасника банку, імперативно визначивши, які способи захисту можуть бути застосовані у разі порушення права особи під час процедури виведення з ринку неплатоспроможного банку і які способи захисту не можуть бути застосовані.

Внесені Законом № 590-IX зміни до ГПК України, які набрали чинності 23.05.2020 р., фактично не змінили цього матеріально-правового регулювання.

Отже, з прийняттям Закону № 590-IX не було змінено матеріально-правове регулювання в частині способів захисту прав особи, яка постраждала внаслідок порушень закону у процедурі виведення банку з ринку (відновлення його платоспроможності). Як на момент виникнення спірних правовідносин (грудень 2016 року), так і на цей час єдиним способом захисту від таких порушень є стягнення збитків. Тому питання темпорального застосування Закону № 590-IX у частині належного способу захисту не виникає.

Рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих наслідків, на які воно спрямоване (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 р. у справі № 911/3681/17 п. 39), від 15.10.2019 р. у справі № 911/3749/17 (п. 6.27), від 22.01.2020 р. у справі № 910/1809/18 (п. 35) від 01.02.2020 р. у справі № 922/614/19 (п. 52)).

Тому під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, як законного або протиправного (наприклад, у спорі про відшкодування шкоди, у спорі за віндикаційним позовом тощо), не допускається відмова у позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не пред`явлена.

Під час розгляду такого спору варто виходити з принципу jura novit curia - "суд знає закони" (постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 р. у справі № 587/430/16-ц (п. 50), від 04.12.2019 р. у справі № 917/1739/17 (п. 84), від 11.09.2019 р. у справі № 487/10132/14-ц (п. 101) та інші). Тому суд незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її в мотивувальній частині судового рішення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 р. у справі № 359/3373/16-ц (п. 109)).

Тому ч. 3 ст. 5 ГПК України, яка визначає єдиний спосіб захисту прав, підлягає застосуванню незалежно від того, чи було визнано протиправним (незаконним) індивідуальний акт/рішення, зазначений у цій частині. Більше того, ч. 4 ст. 5 ГПК України вказує на те, що визнання протиправним (незаконним) індивідуального акта/рішення, зазначеного в ч. 3 ст. 5 ГПК України, є неналежним способом захисту прав особи, яка вважає їх порушеними таким актом, і не є підставою для застосування інших способів захисту, ніж відшкодування завданої шкоди.

У контексті застосування процесуальних норм, які було новелізовано із прийняттям Закону № 590-IX, зокрема, п. 7 розд. ІІ цього Закону, необхідно враховувати положення ч. 3 ст. 3 ГПК України, якою визначено, що судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії (однією із яких є закриття провадження у справі), розгляду і вирішення справи.

Зазначене відповідає припису ч. 1 ст. 58 Конституції України, згідно з яким закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Так, у рішенні № 1-рп/99 від 09.02.1999 р. (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) Конституційний Суд України виснував, що в регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів; перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у ч. 1 ст. 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце (абзаци 1 та 2 п. 2 мотивувальної частини зазначеного рішення).

За загальним правилом, відомим, зокрема, із загальної теорії права, закони та інші нормативно-правові акти (їхні окремі приписи) мають пряму дію в часі, тобто регулюють (1) відносини, що виникли після набрання чинності, а також (2) відносини, які виникли до набрання чинності та продовжують існувати на час набрання чинності (постанови Великої Палати Верховного Суду від 03.11.2021 р. у справі № 9901/378/20 (пункти 29-30), від 08.09.2021 р. у справі № 9901/315/20 (п. 40)).

За змістом п. 2 розд. II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 590-IX законодавчі та інші нормативно-правові акти, прийняті до дня набрання чинності цим Законом, застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

Отже, за темпоральним критерієм законодавець застосував принцип прямої дії положень Закону № 590-IX у часі - тобто перехід до регулювання згідно із Законом № 590-IX здійснюється негайно з дня набрання ним чинності 23.05.2020 р., а раніше прийняті законодавчі акти не застосовуються в частинах, що суперечать цьому Закону.

Відповідно до п. 7 розд. ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 590-IX судові провадження в господарських справах за позовом учасника та/або колишнього учасника банку про захист прав або інтересів, які були порушені внаслідок виведення банку з ринку на підставі протиправного (незаконного) індивідуального акта НБУ, Фонду, Мінфіну, НКЦПФР, рішення КМУ, судовий розгляд яких станом на день набрання чинності цим Законом не завершений у судах першої, апеляційної або касаційної інстанцій шляхом ухвалення рішення (ухвали, постанови), у разі невідповідності обраних позивачем способів захисту вимогам частин 3, 4 ст. 5 ГПК України підлягають закриттю у відповідній частині судом, який розглядає справу.

Таке національне регулювання узгоджується із процедурою, передбаченою ст. 85 Директиви 2014/59/ЄС, яка імплементована Україною на виконання міжнародних зобов`язань.

Зазначена спеціальна норма про закриття провадження у справі є процесуальною та оперативною, виходячи з дії нормативних актів у часі, встановлює, яку процесуальну дію має вчинити суд у разі, якщо позивач обрав неналежний спосіб захисту у процедурі виведення банку з ринку. Отже, ця норма має застосовуватися разом з відповідною нормою закону як цілісний регулятор на час учинення відповідної процесуальної дії, а не на час виникнення спірних правовідносин (чи на час звернення позивача до суду).

Відтак норми перехідних положень закону як такі, що застосовуються до обмеженого кола правовідносин, які виникли і продовжуються на момент набрання чинності відповідним законом, вичерпують свою дію внаслідок їх застосування. Після закриття провадження у справах, про які законодавцем зазначено в п. 7 розд. II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 590-IX, буде відсутній предмет регулювання припису цього пункту.

ГПК України не містить такої підстави для закриття провадження у справі, як обрання позивачем неналежного способу захисту. Тому за загальним правилом, якщо обраний позивачем спосіб захисту передбачений законом, але є неналежним саме у справі, яка розглядається, то це не є підставою для закриття провадження, а є самостійною підставою для відмови в позові.

Такий висновок сформульований, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 р. у справі № 916/1415/19 (п. 6.21), від 02.02.2021 р. у справі № 925/642/19 (п. 52) та від 22.06.2021 р. у справі № 200/606/18 (п. 76).

Разом з тим, законом можуть передбачатися винятки з такого загального правила. Застосування процесуального припису п. 7 розд. ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 590-IX до правовідносин, спір стосовно яких перебуває на розгляді господарського суду, і судове провадження не завершено прийняттям остаточного рішення на дату набрання чинності цим Законом, не суперечить положенням ст. 6 Конвенції. Воно забезпечує однакові процесуальні наслідки розгляду спорів за позовами учасників (акціонерів) неплатоспроможного банку - як тих, що звернулися до суду до набрання чинності змінами до ст. 5 ГПК України, і їх спір не завершено розглядом у суді, так і тих, що звернулися після набрання чинності Законом № 590-ІХ, - реалізуючи принцип рівності перед законом і судом, визначений ст. 7 ГПК України.

Твердження суду першої інстанції про те, що визначений ст. 231 ГПК України перелік підстав для закриття провадження у справі є вичерпним, не враховує, що законодавство України не обмежує повноваження парламенту встановити підстави для закриття провадження у справі в іншому законі, ніж процесуальний кодекс. Зокрема, законодавством України передбачено винятки - підстави для закриття (припинення) провадження у справі на стадії її розгляду по суті, які врегульовані не ГПК України, а іншими законами, а саме п. 1-1 розд. "Прикінцеві та перехідні положення" кодексу України з процедур банкрутства, ч. 2 ст. 1 ЗУ "Про відновлення платоспроможності вуглевидобувних підприємств", ч. 5 ст. 2 ЗУ "Про приватизацію державного і комунального майна".

Відтак, механізм закриття провадження у справі, який передбачений п. 7 розд. II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 590-IX на виконання міжнародних договорів України, не суперечить ГПК України, узгоджується із законотворчою практикою, є доступним, чітким і зрозумілим для учасників справи.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15.02.2023 р. у справі № 910/18214/19 звернула увагу на співвідношення між загальною та спеціальною нормою. Спеціальна норма встановлює правила, які підлягають застосуванню у певних випадках, визначених такою нормою, а загальна норма встановлює правила, які підлягають застосуванню у всіх випадках, крім тих, на які поширюється гіпотеза спеціальної норми. Тому загальна та спеціальна норми не суперечать одна одній, а встановлюють системне законодавче регулювання. У цій справі підлягає застосуванню спеціальна процесуальна норма п. 7 розд. ІІ Закону № 590-ІХ.

З огляду на таке правове регулювання особливостей судової процедури розгляду спорів, пов`язаних із виведенням неплатоспроможного банку з ринку, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції мав закрити провадження у даній справі на підставі п. 7 розд. II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 590-IX, однак помилково дійшов до протилежних висновків.

Враховуючи встановлені обставини та те, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права і прийшов до хибних висновків щодо задоволення позову, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги підлягають задоволенню, оскаржене апелянтами рішення господарського суду - скасуванню з закриттям провадження у даній справі відповідно до п. 7 розд. II "Прикінцевих та перехідних положень" Закону № 590-ІХ від 13.05.2020 р.

Згідно п. 4 ч. 1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і у відповідній частині закрити провадження у справі повністю або частково або залишити позовну заяву без розгляду повністю або частково.

Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення, зокрема, є: порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи (ч. 1 ст. 277 ГПК України).

Відповідно до ст. 129 ГПК України витрати по сплаті судового збору, у зв`язку з задоволенням апеляційних скарг покладаються на позивача.

Керуючись ст.ст. 4, 5, 129, 269, 270, 275, 277, 281-284 ГПК України, ЗУ № 590-ІХ від 13.05.2020 р., п. 7 "Прикінцевих та перехідних положень" Закону № 590-ІХ від 13.05.2020 р., суд,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційні скарги акціонерного товариства комерційний банк "Приватбанк", Міністерства фінансів України, Кабінету Міністрів України, Національного банку України на рішення господарського суду міста Києва від 01.11.2021 р. у справі № 910/17630/19 задовольнити.

Рішення господарського суду міста Києва від 01.11.2021 р. у справі № 910/17630/19 скасувати та закрити провадження у справі № 910/17630/19.

Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю "Реватіс" (49064, Дніпропетровська обл., м. Дніпро, вул. Гомельська, буд. 59; ідентифікаційний код 35987034) на користь акціонерного товариства комерційний банк "Приватбанк" (01001, м. Київ, вул. Грушевського, буд. 1Д; ідентифікаційний код 14360570) 5 763 грн. 00 коп. судового збору за подання апеляційної скарги.

Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю "Реватіс" (49064, Дніпропетровська обл., м. Дніпро, вул. Гомельська, буд. 59; ідентифікаційний код 35987034) на користь Міністерства фінансів України (01008, м. Київ, вул. Грушевського, буд. 12/2; ідентифікаційний код 00013480) 5 763 грн. 00 коп. судового збору за подання апеляційної скарги.

Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю "Реватіс" (49064, Дніпропетровська обл., м. Дніпро, вул. Гомельська, буд. 59; ідентифікаційний код 35987034) на користь Кабінету Міністрів України (01008, м. Київ, вул. Грушевського 12/2; ідентифікаційний код 00031101) 5 763 грн. 00 коп. судового збору за подання апеляційної скарги.

Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю "Реватіс" (49064, Дніпропетровська обл., м. Дніпро, вул. Гомельська, буд 59; ідентифікаційний код 35987034) на користь Національного банку України (01601, м. Київ, вул. Інститутська, буд. 9; ідентифікаційний код 00032106) 5 763 грн. 00 коп. судового збору за подання апеляційної скарги.

Доручити господарському суду міста Києва видати накази.

Матеріали справи № 910/17630/19 повернути до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку відповідно до ст.ст. 287, 288 ГПК України.

Повний текст постанови складено 24.11.2023 р.

Головуючий суддя М.А. Руденко

Судді Є.Ю. Пономаренко

М.А. Барсук