Постанова

від 15.11.2023 по справі 621/1563/23

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Постанова

Іменем України

15 листопада 2023 року

м. Харків

справа № 621/1563/23

провадження № 22-ц/818/2261/23

Харківський апеляційний суд у складі:

Головуючого - Пилипчук Н.П.,

суддів - Тичкової О.Ю., Маміної О.В.

за участю секретаря - Носової К.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , комунальне підприємство "Зміївське бюро технічної інвентаризації", Зміївська державна нотаріальна контора, Головне управління Національної поліці їв Харківській області, відділ поліції № 2 Чугуївського РУП ГУНП вХарківській області, приватний нотаріус Зміївського районного нотаріального округу Харківської області Гаврильєв Володимир Іванович, Чемужівська сільська рада Зміївського району Харківської області, про визнання недійсним договору дарування, скасування його державної реєстрації, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Зміївського районного суду Харківської облаті від 28 серпня 2023 року, -

В С Т А Н О В И В :

У травні 2023 року надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , треті особи: ОСОБА_3 , комунальне підприємство "Зміївське бюро технічної інвентаризації", Зміївська державна нотаріальна контора, Головне управління Національної поліції, відділ поліції № 2 Чугуївського РУП ГУНп в Харківській області, приватний нотаріус Зміївського районного нотаріального округу Харківської області Гаврильєв В.І., Чемужівська сільська рада, в якому просить визнати недійсним договір дарування № 273, посвідчений 07.02.-09.02.2006 на ім`я ОСОБА_5 приватним нотаріусом Зміївського районного нотаріального округу Харківської області Гаврильєвим В.І. та скасувати державну реєстрацію договору дарування № 273, посвідченого 07.02.-09.02.2006 року.

В обґрунтування позову зазначає, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його батько ОСОБА_6 , який мав двох синів: позивача та ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 . За життя ОСОБА_6 говорив про те, що склав заповіт, яким будинок АДРЕСА_1 заповідав йому, а житловий будинок АДРЕСА_1 виявив бажання подарувати старшому сину ОСОБА_5 за умови, що останній заплатить грошові кошти за оформлення договору дарування. У зв`язку з тим, що брат відмовився сплатити кошти за оформлення договору дарування, договір не був юридично оформлений. У подальшому з`ясувалося, що договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1 був посвідчений приватним нотаріусом Зміївського районного нотаріального округу Харківської області Гаврильєвим В.І. 07.02.2006 та зареєстрований в реєстрі за № 273, відповідно до якого батько подарував будинок АДРЕСА_1 ОСОБА_5 . Вважає, що ОСОБА_5 заволодів майном шляхом обману, так як під час оформлення спадщини були підроблені документи.

Рішенням Зміївського районного суду Харківської області від 28 серпня 2023 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 - відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове про задоволення позову, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Також просить постановити ухвалу про призначення експертизи, скасувати ухвалу про відмову у задоволенні відводу судді Бібік О.М. та постановити нову, якою задовольнити відвід судді Бібік О.В.

В обґрунтування апеляційної скарги посилається на ст. 40 ЦПК України, згідно якої якщо питання про відвід судді в порядку, визначеному частиною третьою цієї статті, неможливо розглянути в суді, в якому розглядається справа, то справа для вирішення питання про відвід передається до суду відповідної інстанції, найбільш територіально наближеного до цього суду, між тим зазначає, що голова Зміївського районного суду Харківської області не захотів передавати справу. Також посилається на п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 8 від 13.06.2007 року, згідно якої суддя не може брати участь у розгляді справи і підлягає відводу (самовідводу), якщо він заінтересований у результаті розгляду справи або є інші обставини, які викликають сумнів в об`єктивності та неупередженості судді. Вказує, що голова суду сім разів в ручному режимі розписував дану справу на суддю Бібік О.В. і на себе. Звертає увагу суду на те, що під час оформлення спадщини були підроблені документи. Вказує, що суд першої інстанції не звернув уваги на те, що свідоцтво на право власності ОСОБА_4 отримане в Житомирській області, а не у Харківській області, за місцем реєстрації та проживання її чоловіка ОСОБА_5 . Наголошує, що договір дарування № 273 на ім`я ОСОБА_5 ніде не зареєстрований.

У відповідності до статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судова колегія, заслухавши доповідь судді, пояснення сторін, що з`явилися, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що підстави для задоволення позовних вимог відсутні.

Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_6 був власником житлового будинку АДРЕСА_1 , на підставі рішення Виконкому Готвальдівської райради народних депутатів № 537 від 20.12.1988 (а.с. 40, 41)

ОСОБА_6 був власником житлового будинку АДРЕСА_1 , на підставі рішення Виконкому Чемужівської сільської ради № 2 від 10.01.2006 (а.с. 42, 43)

За життя ОСОБА_6 , на підставі договору дарування від 07.02.2006 року, посвідченого приватним нотаріусом Зміївського районного нотаріального округу Харківської області Гарильєвим В.І., зареєстрованого в реєстрі за № 273, подарував житловий будинок АДРЕСА_1 сину ОСОБА_5 (а.с. 45, 46)

З листа завідувача Зміївської державної нотаріальної контори Харківської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) Чернолясової Т.В. № 97/02-14 від 04.02.2021 вбачається, що після померлого ОСОБА_6 за заявою дружини ОСОБА_7 та сина ОСОБА_5 16 травня 2012 року державним нотаріусом Ілінською Л.С. було видано свідоцтво про право власності на 1/2 частку житлового будинку з надвірними будівлями, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , на ім`я дружини ОСОБА_7 , згідно ст. 60 Сімейного кодексу України, та свідоцтво про право на спадщину за законом на 1/2 частку зазначеного житлового будинку на ім`я дружини та сина померлого в 1/3 частці кожному. 1/3 частка у праві спільної власності на зазначений житловий будинок залишена відкритою для оформлення ОСОБА_1 (а.с. 52)

З листа завідувача Зміївської державної нотаріальної контори Харківської області Східного міжрегіонального Міністерства юстиції (м. Харків) Чернолясової Т.В. від 04.02.2021 за вих. № 98/02-14 вбачається, що перевіркою спадкової справи № 364/2011 після померлого ОСОБА_6 встановлено, що житловий будинок АДРЕСА_1 до спадкової маси не входив, тому свідоцтво про право на спадщину на цей об`єкт не видавалось (а.с. 53)

З копії свідоцтва про право на спадщину за законом, посвідченого 21.07.2021 приватним нотаріусом Житомирського районного нотаріального округу Житомирської області Мітніцьким Ю.Г., вбачається, що на підставі ст. 1261 ЦК України та відповідно до договору про поділ спадщини, посвідченого ним 21.07.2021 за реєстром № 1038, спадкоємцем зазначеного у цьому свідоцтві майна ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 є його дружина ОСОБА_4 . Спадщина складається з житлового будинку з господарською будівлею за адресою: АДРЕСА_1 , який належав померлому ОСОБА_5 на підставі договору дарування житлового будинку з надвірною будівлею, посвідченого 07.02.2006 приватним нотаріусом Зміївського районного нотаріального округу Харківської області Гаврильєвим В.І. за реєстром № 273, право власності на який зареєстровано за ним в КП "Зміївське бюро технічної інвентаризації" за реєстраційним номером 13624443, номер запису: 571, в книзі: 7 (а.с. 59)

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення, породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді, коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя стаття 215 ЦК України).

Тлумачення статей 215, 216 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів наявність обставин, які вказують недійсність правочину.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Реалізація принципу змагальності в цивільному процесі та доведення перед судом переконливості своїх вимог є конституційною гарантією (стаття 129 Конституції України).

За загальним правилом тягар доказування недійсності правочину покладається на позивача.

Обгрунтовуючи свої позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що батько ОСОБА_6 підписав договір дарування, проте після підписання вказаного договору обдарований ОСОБА_5 відмовився оплатити нотаріальні послуги, після чого батько відмовив обдарованому далі оформлювати договір дарування, а саме зареєструвати договір в КП «Зміївське бюро технічної інвентаризації», вважає, що юридичне оформлення договору дарування не було закінчено.

Отже, позивач вважає, що дарувальник ОСОБА_6 не мав волевиявлення на вчинення оспорюваного правочину та цей правочин не відповідає вимогам закону, як такий, що не був зареєстрований в КП «Зміївське бюро технічної інвентаризації».

Позивач вважає неправомірною державну реєстрацію, вчинену нотаріусом Гаврильєвим В.І за реєстровим номером № 273, оскільки державний нотаріус вчинив державну реєстрацію без підтвердження такої реєстрації в КП «Зміївське бюро технічної інвентаризації».

Позивач вважає документи, на підставі яких ОСОБА_5 набув право власності підробленими.

Між тим, з матеріалів справи вбачається, що договір дарування від 07.02.2006 був нотаріально посвідчений. Із змісту цього договору слідує, що дарування здійснюється без будь-яких погроз, примусу чи насильства, як фізичного та і морального, підписаний сторонами ОСОБА_6 та ОСОБА_5 особисто.

Отже, із оспорюваного договору вбачається, що при його укладенні, сторони усвідомлювали природу правочину та значення своїх дій, діяли добровільно, за відсутності будь-якого примусу як фізичного, так і психічного, зміст договору відомий та підписаний сторонами, як і свідчення про те, що його умови повністю відповідають волевиявленню сторін договору.

Той факт, що договір дарування від 07.02.2006 року підписано особисто ОСОБА_6 не спростований

Згідно висновку почеркознавчої експертизи від 30.03.2021 № 1618/7312/7313, проведеної в рамках кримінального провадження № 12012220300000259, яке на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України - закрито, підписи на заявах № 5165 від 23.02.2006 в рядку "Документ одержав"; № 3095 від 06.02.2006, які містяться в інвентаризаційній справі на домоволодіння, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , виконані ОСОБА_6 .

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно із частиною першою статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до статті 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно із частиною першою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

У частині першій статті 328 ЦК України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Частиною першою статті 321 ЦК України також визначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Встановлено, що 07 лютого 2006 року було укладено договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1 , відповідно до якого ОСОБА_6 подарував, а ОСОБА_5 прийняв у дар житловий будинок АДРЕСА_1 .

Стаття 210 ЦК України встановлює, що правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Частинами третьою та четвертою статті 334 ЦК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним.

Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.

Згідно зі статтею 182 ЦК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Відповідно до частини третьої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 01 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з умов: реєстрація таких прав була проведена відповідна до законодавства, що діяла на момент їх виникнення; на момент їх виникнення діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 червня 2021 року в справі № 334/3161/17 (провадження № 14-188цс20) зробила такі висновки:

«Спірні правовідносини у справі виникли 21 листопада 2011 року (дата укладення позивачем відповідного договору купівлі-продажу спірної квартири).

Станом на вказану дату питання виникнення у набувача права власності на нерухоме майно у разі його відчуження за договором було врегульовано досить суперечливо:

- у ЦК України містилися норми як про державну реєстрацію прав, так і правочинів (частина друга статті 182, статті 210, 657),

- за Законом України № 1952-IV, який на вказану дату був чинний у редакції Закону України від 11 лютого 2010 року № 1878-VI «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та інших законодавчих актів України», державна реєстрація речових прав на нерухоме майно ще не здійснювалася й почала проводитись лише з 01 січня 2013 року (1878-VI пункт 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1878-VI).

Істотно, що частиною третьою статті 3 Закону № 1952-IV (у редакції Закону № 1878-VI) передбачалося, що права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. Причому таке конститутивне значення державної реєстрації для виникнення речових прав на нерухоме майно не може вважатись елементом порядку здійснення державної реєстрації прав, через що юридична сила цієї норми закону не може бути паралізована посиланням на пункт 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України № 1878-VІ від 11 лютого 2010 року.

Водночас стаття 182 ЦК України у відповідній редакції не містила вказівки на такий конститутивний ефект державної реєстрації речових прав на нерухоме майно й допускала визначення законом лише порядку державної реєстрації, тобто виключно процедурних норм, до яких приписи частини третьої статті 3 Закону № 1952-IV (у редакції Закону № 1878-VI) не належали.

Крім того, чинна станом на 21 лютого 2011 року редакція частини четвертої статті 334 ЦК України передбачала виникнення права власності у набувача майна за договором, який підлягав державній реєстрації, саме з моменту такої реєстрації договору. Прив`язка моменту виникнення прав на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, саме до моменту такої реєстрації прав була здійснена в редакції частини четвертої статті 334 ЦК України, яка набрала чинності з 01 січня 2013 року (підпункт 4 пункту 3 розділу І, пункт 1 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1878-VI).

Таким чином, на дату укладення позивачем договору купівлі-продажу спірної квартири дійсно існувала очевидна суперечність між одночасно чинними нормами частини третьої статті 3 Закону № 1952-IV (у редакції Закону № 1878-VI) та частини четвертої статті 334 ЦК України щодо того ж самого питання: коли виникає право власності в набувача нерухомого майна за договором купівлі-продажу.

З огляду на викладені вище висновки Великої Палати Верховного Суду у цій постанові, зазначену суперечність слід вирішувати на користь пріоритетності норм ЦК України.

Таким чином, до 01 січня 2013 року право власності у набувача нерухомого майна за договором купівлі-продажу виникало за правилами частини четвертої статті 334 ЦК України - з моменту державної реєстрації такого договору як правочину.

Відтак особа, яка до 01 січня 2013 року придбала нерухоме майно за договором купівлі-продажу, державну реєстрацію якого було належним чином здійснено, стала власником такого нерухомого майна з моменту державної реєстрації відповідного договору купівлі-продажу незалежно від того, чи здійснила ця особа в подальшому державну реєстрацію свого права власності».

Такі правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 01 червня 2022 року у справі № 405/8859/19, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17.

На час укладення спірного правочину державна реєстрацію договорів про відчуження нерухомого майна здійснювали нотаріуси відповідно до Тимчасового порядку державної реєстрації правочинів, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 26.05.2004 № 67111, та Інструкції про ведення Державного реєстру правочинів, затвердженої наказом Міністерства юстиції України № 86/5 від 18.08.2004 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 18.08.2004 за № 1022/962112, а державну реєстрацію прав - комунальні підприємства бюро технічної інвентаризації відповідно до Прикінцевих положень Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень».

Згідно п. 1.2. Інструкції про ведення Державного реєстру правочинів державна реєстрація правочину проводиться реєстратором шляхом унесення відповідної інформації до Державного реєстру правочинів одночасно з його нотаріальним посвідченням. Про внесення запису до Державного реєстру правочинів реєстратор видає кожній особі, яка отримала примірник правочину, або уповноваженим нею особам витяг з Державного реєстру. У справі нотаріуса, який посвідчив правочин, залишається витяг про реєстрацію, який виготовляється реєстратором безкоштовно з використанням спеціального бланка документів реєстрів інформаційної системи Міністерства юстиції України.

Матеріали справи не містять доказів того, що державна реєстрація правочину, яка вчиняється нотаріусом одночасно з нотаріальним посвідченням договору не була здійснена.

Клопотання про витребування у нотаріуса нотаріальної справи позивач не заявляв.

Позивач наполягає на тому, що після вчинення оспорюваного правочину не відбулась реєстрація права власності у КП «Зміївське бюро технічної інвентаризації».

Між тим, з огляду на наведені висновки у постановах Верховного Суду від 01 червня 2022 року у справі № 405/8859/19 та Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 відсутність реєстрації права власності у КП «Зміївське бюро технічної інвентаризації» сама по собі не є підставою для визнання договору дарування недійсним.

Позивач заявив клопотання про призначення експертизи, між тим, питання, які він хотів поставити перед експертом не дозволили б дійти висновку про недійсність оспорюваного правочину.

Колегією суддів не встановлено підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним та скасування державної реєстрації, отже вірним є висновок суду про відсутність підстав для задоволення позову.

Доводи позивача про те, що ОСОБА_5 не мав волевиявлення на укладення договору дарування спростовуються матеріалами справи.

Неправомірність, як на думку позивача, дій нотаріуса при оформленні спадщини не свідчить про недійсність оспорюваного правочину на час його укладення.

Отже, вірним є висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог.

Крім того, апеляційна скарга ОСОБА_1 містить зауваження на ухвалу Зміївського районного суду Харківської області від 28 серпня 2023 року, в частині відмови у задоволенні заяви ОСОБА_1 про відід судді Зміївського районного суду Харківської області Бібіка О.В., секретаря судових засідань, експерта.

Позивач зазначає, що Голова Зміївського районного суду Харківської області Овдієнко В.В. сім разів в ручному режимі розписував його справу про визнання права власності в порядку спадкування на суддю Бібік О.В. і на себе.

Зазначене твердження спростовується протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями, який міститься в матеріалах справи (т. 1 а.с. 12).

Посилається на те, що суддя Бібік О.В. є колишнім однокласником померлого ОСОБА_5 також вказує, що ОСОБА_8 також колишній однокласник ОСОБА_5 та у 2010 році ОСОБА_8 , будучи головою Зміївської райдержадміністрації, разом із ОСОБА_5 за один день оформили документи на два будинки АДРЕСА_1 та АДРЕСА_1 .

Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 36 ЦПК України суддя не може розглядати справу і підлягає відводу (самовідводу), якщо є інші обставини, що викликають сумнів в неупередженості або об`єктивності судді.

Суддя підлягає відводу (самовідводу) також за наявності обставин, встановлених статтею 37 цього Кодексу (ч. 2 ст. 36 ЦПК України).

У ч. 4 ст. 10 ЦПК України та ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

У рішенні ЄСПЛ у справі «Білуха проти України» (№ 33949/02, § 49-52, від 09 листопада 2006 року) зазначено, що наявність безсторонності відповідно до пункту першого статті 6 Конвенції повинна визначатися за суб`єктивним та об`єктивним критеріями. Відповідно до суб`єктивного критерію беруться до уваги особисті переконання та поведінка окремого судді, тобто чи виявляв суддя упередженість або безсторонність у цій справі. Відповідно до об`єктивного критерію визначається, серед інших аспектів, чи забезпечував суд, як такий, та його склад відсутність будь-яких сумнівів у його безсторонності. Стосовно суб`єктивного критерію, особиста безсторонність суду презюмується, допоки не надано доказів протилежного. Стосовно об`єктивного критерію, то це означає, що при вирішенні того, чи є у цій справі обґрунтовані причини побоюватися, що певний суддя був небезсторонній, позиція заінтересованої особи є важливою, але не вирішальною. Вирішальним є те, чи можна вважати такі побоювання об`єктивно обґрунтованими.

Як зазначає ЄСПЛ, найголовніше - це довіра, яку в демократичному суспільстві повинні мати суди у громадськості (Hauschildt Case, № 11/1987/134/188, § 48).

Згідно із Бангалорськими принципами поведінки суддів, схвалених резолюцією 2006/23 Економічної і Соціальної Ради ООН від 27 липня 2006 року, об`єктивність судді є необхідною умовою для належного виконання ним своїх обов`язків. Вона проявляється не тільки у змісті винесеного рішення, а й в усіх процесуальних діях, що супроводжують його прийняття. Суддя заявляє самовідвід від участі в розгляді справи в тому випадку, якщо для нього не є можливим винесення об`єктивного рішення у справі, або в тому випадку, коли у стороннього спостерігача могли б виникнути сумніви в неупередженості судді.

Як неодноразово зазначав у своїх рішеннях ЄСПЛ, для визначення неупередженості суду належить виходить не тільки з суб`єктивного критерію, але й об`єктивного підходу, який визначає, чи були забезпечені достатні гарантії, аби виключити будь-які законні сумніви з цього приводу (рішення у справі Ferrantelli et Santangelo).

Також у своєму рішенні «Газета Україна-центр» проти України» ЄСПЛ наголошував, що відповідно до усталеної практики Суду існування безсторонності для цілей пункту 1 статті 6 Конвенції повинно визначатись на підставі суб`єктивного і об`єктивного критеріїв. У контексті суб`єктивного критерію особиста безсторонність судді презюмується, поки не доведено протилежного. У контексті об`єктивного критерію слід визначити чи існували переконливі факти, які могли б викликати сумніви щодо безсторонності суддів. З огляду на це, навіть зовнішні прояви можуть бути важливими, або іншими словами, «правосуддя має не тільки чиниться, також має бути видно, що воно чиниться». (§§ 28-32).

Презумпція особистої неупередженості судді діє, допоки не з`являться докази на користь протилежного.

Згідно з об`єктивним критерієм необхідно встановити, чи існують факти, які можна встановити та які можуть ставити під сумнів безсторонність судді. Вирішальним при цьому є те, чи можуть бути побоювання учасників справи щодо відсутності безсторонності у певного судді об`єктивно виправдані.

Таким чином, аналіз практики ЄСПЛ свідчить, що підставами для відводу судді є існування суб`єктивного та/або об`єктивного критеріїв.

Апеляційний суд, оцінюючи наявність підстав для відводу судді Зміївського районного суду Харківської області Бібік О.В. констатує відсутність підстав стверджувати, що суддя Бібік О.В. виявив особисту упередженість та не був безстороннім при розгляді справи. Докази на користь протилежного відсутні.

Таким чином, судом першої інстанції було повно та всебічно встановлено обставини справи, перевірено докази, зроблені висновки відповідають обставинам справи, правильно застосовано норми матеріального права при дотриманні норм процесуального права, доводи, викладені в апеляційній карзі, висновків суду першої інстанції не спростовують, а тому рішення слід залишити без змін.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375,382 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Зміївського районного суду Харківської облаті від 28 серпня 2023 року - залишити без змін.

Постанова апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК.

Повний текст судового рішення виготовлено 24 листопада 2023 року.

Головуючий - Н.П. Пилипчук

Судді - О.Ю. Тичкова

О.В. Маміна