Постанова

від 14.09.2023 по справі 911/1481/22

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"14" вересня 2023 р. Справа№ 911/1481/22

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Тищенко О.В.

суддів: Шаптали Є.Ю.

Станіка С.Р.

за участю секретаря судового засідання Сабалдаш О.В.

за участю представників сторін згідно протоколу судового засідання від 14.09.2023,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Заступника керівника Київської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Київської області від 10.03.2023 (повний текст рішення складено та підписано 31.03.2023)

у справі № 911/1481/22 (суддя Черногуз А.Ф.)

за позовом керівника Вишгородської окружної прокуратури

в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Глібівка"

третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, на стороні позивача - Державне підприємство "Димерське лісове господарство"

про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження земельними ділянками шляхом скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, а також повернення їх на користь держави

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

До Господарського суду Київської області надійшла позовна заява №2Г-22 від 19.08.2022 керівника Вишгородської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації до Товариства з обмеженою відповідальністю "Глібівка" про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження земельними ділянками шляхом скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, а також повернення їх на користь держави, а саме:

- усунути перешкоди у здійсненні Київською обласною державною адміністрацією права користування та розпорядження земельними ділянками лісогосподарського призначення шляхом скасування рішень про державну реєстрацію прав та обтяжень № 61955535 від 30.11.2021, № 61964740 від 01.12.2021, № 61948994 від 30.11.2021 з одночасним припиненням права приватної власності ТОВ "Глібівка" (код ЄДРПОУ 44462220) на земельні ділянки з кадастровими номерами: 3221882200:19:222:0083, 3221882200:19:222:0087, 3221882200:19:222:0079;

- усунути перешкоди у здійсненні Київською обласною державною адміністрацією права користування та розпорядження земельними ділянками лісового фонду з кадастровими номерами 3221882200:19:222:0083, 3221882200:19:222:0087, 3221882200:19:222:0079, шляхом їх повернення на користь держави в особі Київської обласної державної адміністрації з незаконного володіння товариства з обмеженою відповідальністю "Глібівка" (код ЄДРПОУ 44462220).

Позовні вимоги мотивовані тим, що розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації від 11.07.2008 за номерами 492, 494 та 482, якими безоплатно передано земельні ділянки у власність фізичним особам для ведення особистого селянського господарства, прийняті з порушеннями земельного та лісового законодавства, оскільки спірні земельні ділянки відносяться до земель лісового фонду, а тому вони підлягають поверненню у державну власність.

Короткий зміст пояснень третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, на стороні позивача - Державного підприємства "Димерське лісове господарство"

Третя особа зазначала, що право постійного користування ДП "Димерське лісове господарство" землями лісогосподарського призначення у виділах 26, 32 кварталу 72 Кам`янського лісництва відповідно до п. 5 Прикінцевих положень Лісового кодексу України на даний час та на час підписання актів приймання-передачі нерухомого майна, а саме спірних земельних ділянок у власність ТОВ "Глібівка", підтверджується планшетом № 5 Кам`янського лісництва лісовпорядкування 2014 року, планом лісонасаджень Кам`янського лісництва ДП "Димерське лісове господарство" за матеріалами лісовпорядкування 2014 року, проектом організації та розвитку лісового господарства ДП "Димерське лісове господарство" 2015 року (за матеріалами лісовпорядкування 2014 року). Враховуючи, що спірні земельні ділянки відносились до земель державної власності лісогосподарського призначення, вказує прокуратура, розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації від 11.07.2008 № 492, від 11.07.2008 № 494, від 11.07.2008 № 482 про передання земельних ділянок у власність для ведення особистого селянського господарства, якими фактично змінено цільове призначення земель лісогосподарського призначення, та якими припинено право власності держави, в особі Київської обласної державної адміністрації, на землі лісового фонду, прийняті з перевищенням наданих законом повноважень без згоди землекористувача.

Короткий зміст рішення місцевого господарського суду та мотиви його ухвалення

Рішенням Господарського суду Київської області від 10.03.2023 у задоволенні позову відмовлено повністю.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що прокурором не було доведено належними засобами доказування порушення прав та інтересів держави у спірних правовідносинах відповідачем, що набув у власність спірні земельні ділянки у визначеному законом порядку, придбавши їх у осіб, які набули це право власності раніше, і які поєднують в собі ділянки фізичних осіб (перших набувачів) та не накладаються на лісові землі і не накладались на них на момент надання цих ділянок фізичним особам та межі яких неможливо встановити за наявних у справі матеріалів, з огляду на необхідність дотримання принципу пропорційності втручання держави у право приватної власності, а тому суд дійшов висновку, що вимоги прокурора задоволенню не підлягають.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнення її доводів

Не погоджуючись з ухваленим рішенням суду першої інстанції, Заступник керівника Київської обласної прокуратури 21.04.2023 (згідно поштового трекера на конверті) звернувся до Північного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, у якій просить суд скасувати рішення Господарського суду Київської області від 10.03.2023 у справі № 911/1481/22 та ухвалити нове рішення, яким позов прокурора задовольнити у повному обсязі. Просив поновити строк на апеляційне оскарження та вирішити питання щодо розподілу судових витрат.

Узагальнені доводи апеляційної скарги зводяться до того, що місцевим господарським судом при ухваленні оскаржуваного рішення порушено норми процесуального права (ст. ст. 73,76, 77, 86, 236 Господарського процесуального кодексу України) та неправильно застосовано норми матеріального права, рішення суду першої інстанції ухвалено при неповному дослідженні доказів та з`ясуванні обставин, що мають значення для справи, а зроблені судом висновки не відповідають обставинам справи.

Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що судом першої інстанції безпідставно не було враховані посилання прокурора на наступне:

- обґрунтовуючи обраний спосіб захисту порушених прав держави (усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження земельними ділянками шляхом їх повернення), прокурор виходив з положень ч. 1 ст. 15, ст.ст. 16, 328, 330, 373, 387, 391, 658 Цивільного кодексу України, ч. 2 ст. 152 Земельного кодексу України;

- законодавство України не передбачає підстав для отримання статусу титульного володільця приватної особи на землі лісогосподарського призначення, крім випадків, передбачених, зокрема, ст. 56 Земельного кодексу України, ст. 12 Лісового кодексу України;

- ліс є комплексним об`єктом, який включає в себе землю як природний ресурс та просторовий базис, на якому проростає ліс, що є окремим правовим ресурсом, при цьому, спірні земельні ділянки не відносяться до деградованих і малопродуктивних угідь та не надавались як такі у власність;

- земельні ділянки лісогосподарського призначення використовуються спеціалізованими державними або комунальними лісогосподарськими підприємствами, іншими державними і комунальними підприємствами, установами та організаціями, у яких створено спеціалізовані підрозділи для ведення лісового господарства (ст. 57 Земельного кодексу України). Такі земельні ділянки відповідно до ст.1 Лісового кодексу України можуть вилучатися у землекористувачів чи власників виключно для суспільних потреб;

- отже, якщо законом не передбачена можливість набуття особою у приватну власність земель певної категорії, то це означає неможливість отримання такою особою титульного володіння на земельну ділянку такої категорії, зокрема лісогосподарського призначення;

- з метою підтвердження належними та допустимими доказами наявності у держави титульного володіння спірними земельними ділянками до матеріалів позову додано інформацію ДП «Димерське лісове господарство» № 01-341 від 15.04.2021, інформацію Українського державного проектного виробничого об`єднання «Укрдержліспроект» № 698 від 28.08.2021, відповідно до яких спірні земельні ділянки відносяться до земель лісогосподарського призначення та перебуває у постійному користуванні ДП «Димерське лісове господарство» для потреб ведення лісового господарства, а згода на вилучення і зміну цільового призначення якої жодним уповноваженим органом не надавалась;

- фактичні обставини справи № 911/1481/22, підтверджені належними доказами, безумовно вказують на неможливість виникнення у відповідача права приватної власності на спірну земельну ділянку лісогосподарського призначення, оскільки вона відноситься до суцільного лісового масиву, що перебуває у постійному користуванні спеціалізованого державного лісогосподарського підприємства, а отже, відновлення порушеного права у справі № 911/1481/22 має бути захищено у спосіб, визначений ст. 391 Цивільного кодексу України та ч. 2 ст. 152 Земельного кодексу України, шляхом пред?явлення позову про повернення земельної ділянки, а не шляхом її витребування;

- обраний прокурором спосіб захисту - є ефективним;

- реєстрація права власності або права оренди хоча і є необхідною умовою, з якою закон пов?язує виникнення речових прав на нерухоме майно, проте реєстраційні дії є похідними від юридичних фактів, на підставі яких виникають, припиняються чи переходять речові права, тобто державна реєстрація не є сама по собі способом набуття прав.

- заявлена прокурором вимога про скасування державної реєстрації права власності громадянина на земельну ділянку площею 41,9543 га нерозривно пов?язана із вимогою про витребування її частини загальною площею 10,00 га у конфігурації спірних земельних ділянок.

Короткий зміст відзиву на апеляційну скаргу

05.07.2023 через канцелярію Північного апеляційного господарського суду від Товариства з обмеженою відповідальністю "Глібівка" надійшов відзив на апеляційну скаргу, який прийнято до розгляду судом апеляційної інстанції у відповідності до приписів ст. ст. 119, 263 Господарського процесуального кодексу України, у якому відповідач просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - залишити без змін.

В обгрунтування доводів відзиву на апеляційну скаргу відповідач наголошував на тому, що він є добросовісним набувачем спірних земельних ділянок, рішення про їх передачу є чинними та не оскаржувались, а прокурором обрано неправильний спосіб захисту порушеного права.

Крім того, 08.08.2023 через канцелярію Північного апеляційного господарського суду від Товариства з обмеженою відповідальністю "Глібівка" надійшло клопотання про залучення до матеріалів справи доказів, які не були подані суду першої інстанції, які на переконання відповідача підтверджують його правову позицію по суті спору, зокрема копії розпоряджень Вишгородської райдержадміністрації Київської області № 492 від 11.07.2008, № 494 від 11.07.2008, № 29-10-0.331-6994/2-23 від 01.08.2023, Проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок громадянам у власність для ведення особистого селянського господарства на території Глібівської сільської ради Вишгородського району Київської області.

Відповідач наголошував, що розгляд справи в суді першої інстанції відбувався без його участі, а тому він був позбавлений можливості подати відповідні докази, а адвокат Герасимчук В.А. також був мобілізований у відповідності до вимог Закону України «Про військовий обов?язок та військову службу». Відповідач наголошував, що розгляд справи в суді першої інстанції відбувався без його участі, а тому він був позбавлений можливості подати такі докази суду першої інстанції.

Також, 14.09.2023 через канцелярію Північного апеляційного господарського суду від Товариства з обмеженою відповідальністю "Глібівка" надійшла заява про застосування до вимог позивача строків позовної давності згідно з ст. 257 Цивільного кодексу України. Відповідач наголошував, що розгляд справи в суді першої інстанції відбувався без його участі, а тому він був позбавлений можливості подати таку заяву суду першої інстанції.

Дії суду апеляційної інстанції щодо розгляду апеляційної скарги по суті

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу № 911/1481/22 передано для розгляду колегії суддів у складі: головуючий суддя - Тищенко О.В. судді: Станік С.Р., Шаптала Є.Ю.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 27.04.2023 витребувано у Господарського суду Київської області матеріали справи № 911/1481/22. Відкладено вирішення питань, пов`язаних з рухом апеляційної скарги, які визначені главою 1 розділу IV Господарського процесуального кодексу України, за апеляційною скаргою Заступника керівника Київської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Київської області від 10.03.2023 у справі № 911/1481/22.

11.05.2023 до Північного апеляційного господарського суду надійшли матеріали справи № 911/1481/22.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 16.05.2023 апеляційну скаргу Заступника керівника Київської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Київської області від 10.03.2023 у справі № 911/1481/22 залишено без руху. Надано строк для усунення недоліків.

13.06.2023 на виконання ухвали суду про залишення апеляційної скарги без руху через відділ документального забезпечення Північного апеляційного господарського суду надійшла заява скаржника про усунення недоліків з доказами сплати судового збору.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 15.06.2023 поновлено Заступнику керівника Київської обласної прокуратури пропущений строк на подання апеляційної скарги на рішення Господарського суду Київської області від 10.03.2023 у справі № 911/1481/22, відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Заступника керівника Київської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Київської області від 10.03.2023 у справі № 911/1481/22, розгляд справи призначено на 06.07.2023.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 06.07.2023 розгляд справи відкладено до 03.08.2023.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 03.08.2023 розгляд справи відкладено до 14.09.2023.

Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом (частина перша); кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частина друга).

Відповідно до статті 64 Конституції України права громадян на звернення до суду та отримання правничої допомоги не можуть бути обмежені, а мають реалізовуватися з урахуванням умов існуючого воєнного стану.

Таким чином, оскільки судова система має забезпечувати дотримання права на доступ до правосуддя і здійснення такого правосуддя, з метою дотримання прав учасників справи на участь у судовому засіданні та забезпечення права на справедливий суд, дотримання принципу пропорційності, реалізації засад змагальності, враховуючи завдання господарського судочинства, з метою всебічного, повного і об`єктивного розгляду справи у розумні строки, колегія суддів дійшла висновку розглянути справу у розумний строк, тобто такий, що є об`єктивно необхідним для забезпечення можливості реалізації учасниками справи відповідних процесуальних прав в умовах воєнного стану.

Позиції учасників справи та явка представників сторін у судове засідання

В судове засідання 14.09.2023 з`явився прокурор та представник відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю "Глібівка".

Позивач та третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Державне підприємство "Димерське лісове господарство" 14.09.2023 до суду своїх представників не направили, про час і дату судового засідання повідомлялись належним чином засобами електронного зв?язку шляхом направлення на електронні адреси, повідомлені вказаними особами, а також засобами поштового зв?язку.

У відповідності до вимог ч. 5 статті 6 Господарського процесуального кодексу України, суд направляє судові рішення та інші процесуальні документи учасникам судового процесу на їхні офіційні електронні адреси, вчиняє інші процесуальні дії в електронній формі із застосуванням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи в порядку, визначеному цим Кодексом, Положенням про Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів).

Колегія суддів апеляційного господарського суду з урахуванням ч. 1, п. 1 ч. 3 ст. 202, ч. 12 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України, вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами, оскільки про дату та місце розгляду справи учасники спору повідомлялись належним чином, участь представників сторін у судовому засіданні судом обов`язковою не визнавалась, обставин, за яких спір не може бути вирішено в даному судовому засіданні - судом не встановлено.

Крім того, судова колегія вважає за необхідне зазначити, що у випадку, коли представники сторін чи інші учасники судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Відтак, неявка представників відповідача позивача та третьої особи у судове засідання за умови належного повідомлення сторін про час і місце розгляду справи, з урахуванням наявних матеріалів справи, не є безумовною підставою для відкладення розгляду справи, а тому суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що підстави для відкладення розгляду справи - відсутні.

Прокурор в судовому засіданні 14.09.2023 підтримав доводи апеляційної скарги, просив скасувати рішення Господарського суду Київської області від 10.03.2023 у справі № 911/1481/22 та ухвалити нове рішення, яким позов прокурора задовольнити у повному обсязі.

Представник відповідача в судовому засіданні 14.09.2023 просив рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Обставини справи, встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції

Як підтверджується наявними матеріалами справи та вірно встановлено судом першої інстанції, і що перевірено судом апеляційної інстанції, розпорядженнями Вишгородської районної державної адміністрації від 11.07.2008 № 492, № 494 та № 482 безоплатно передано земельні ділянки у власність фізичним особам для ведення особистого селянського господарства, а саме:

- Розпорядженям № 492: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , та ОСОБА_3 , - земельні ділянки з кадастровими номерами 3221882200:19:222:0028, 3221882200:19:222:0029, 3221882200:19:222:0030, що учасниками спору не заперечувалось;

- Розпорядженням № 494 : ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , - земельні ділянки з кадастровими номерами 3221882200:19:222:0031, 3221882200:19:222:0032, 3221882200:19:222:0033, 3221882200:19:222:0034, 3221882200:19:222:0035, що учасниками спору не заперечувалось;

- Розпорядженням № 482: ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 - земельні ділянки з кадастровими номерами 3221882200:19:222:0001, 3221882200:19:222:0002, 3221882200:19:222:0003, 3221882200:19:222:0004, 3221882200:19:222:0005, що учасниками спору не заперечувалось.

Земельні ділянки з кадастровими номерами 3221882200:19:222:0028, 3221882200:19:222:0029, 3221882200:19:222:0030, що передавались у власність розпорядженням № 492, були в подальшому продані ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , та ОСОБА_3 на підставі договорів купівлі продажу № 1178, 1204, 1233 у власність ОСОБА_14 . Наведені земельні ділянки були об`єднані в одну земельну ділянку з кадастровим номером 3221882200:19:222:0083 площею 5,9998 га. ОСОБА_14 отримав відповідний державний акт на право власності на цю ділянку серії ЯЖ № 872745.

Земельні ділянки з кадастровими номерами 3221882200:19:222:0031, 3221882200:19:222:0032, 3221882200:19:222:0033, 3221882200:19:222:0034, 3221882200:19:222:0035, що передавались у власність розпорядженням № 494, були продані ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , на підставі договорів купівлі продажу землі від 05.11.2008 за номерами 1181,1187,1212 та від 10.11.2008 за номерами 1272, 1281 у власність ОСОБА_14 . Наведені земельні ділянки були об`єднані в одну земельну ділянку з кадастровим номером 3221882200:19:222:0087 площею 9,9994 га. ОСОБА_14 отримав відповідний державний акт на право власності на цю ділянку серії ЯЖ № 872744.

Земельні ділянки з кадастровими номерами 3221882200:19:222:0001, 3221882200:19:222:0002, 3221882200:19:222:0003, 3221882200:19:222:0004, 3221882200:19:222:0005 об`єднані в одну земельну ділянку № 3221882200:19:222:0079, що передавалися у власність ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 розпорядженням Вишгородської районної державної адміністрації № 482, були продані ОСОБА_15 , з огляду на що і об`єднані в одну ділянку. ОСОБА_15 отримано державний акт на право власності на об`єднану земельну ділянку з кадастровим номером 3221882200:19:222:0079 серії ЯЖ № 872735.

Розпорядженням Вишгородської районної державної адміністрації № 957 від 31.07.2009 змінено функціональне використання земельних ділянок з кадастровими номерами 3221882200:19:222:0083, 3221882200:19:222:0087, 3221882200:19:222:0079.

Земельні ділянки з кадастровими номерами 3221882200:19:222:0083, 3221882200:19:222:0087 передані ОСОБА_14 у власність ТОВ "Глібівка" (рішення про державну реєстрацію № 61955535 від 30.11.2021, № 61964740 від 01.12.2021). А земельна ділянка з кадастровим номером 3221882200:19:222:0079, згідно акту приймання-передачі нерухомого майна від 23.11.2021 передана ОСОБА_15 у власність ТОВ "Глібівка" (рішення про державну реєстрацію № 61948994 вiд 30.11.2021).

Прокуратура стверджує, що в силу положень ст. ст. 19, 55, 57, 84 Земельного кодексу України та ст. 5 Лісового кодексу України (в редакції станом на 11.07.2008) спірні земельні ділянки відносилися до земель державної власності лісогосподарського призначення та використовувалися для ведення лісового господарства в порядку, визначеному Лісовим кодексом України.

Відповідно до пункту 5 Прикінцевих положень Лісового кодексу України до одержання установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерного дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентується галузевими нормативними документами. За словами прокуратури, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Держлісгоспом СРСР 11.12.1986, планшети лісовпорядкування відносяться до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення.

Тож прокуратура наголошувала, що при вирішенні питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства необхідно враховувати положення наведеного вище пункту 5 Прикінцевих положень Лісового кодексу України.

За інформацією ДП "Димерське лісове господарство", що подана у листі № 01-341 від 15.04.2021, копія якого наявна у матеріалах справи, земельні ділянки з кадастровими номерами 3221882200:19:222:0083, 3221882200:19:222:0087, 3221882200:19:222:0079 накладаються на землі лісового фонду Кам`янського лісництва. Погодження на вилучення вказаних лісових ділянок підприємство не надавало. В цьому ж листі ДП "Димерське лісове господарство" вказало, що місце розташування земельних ділянок з кадастровими номерами 3221882200:19:222:0001, 3221882200:19:222:0002, 3221882200:19:222:0003, 3221882200:19:222:0004, 3221882200:19:222:0029, 3221882200:19:222:0030 3221882200:19:222:0031 встановити не можливо у зв`язку з відсутністю вище зазначених кадастрових номерів у Публічній кадастровій карті.

Прокуратура зазначала, що за інформацією наданою Українським державним проектним виробничим об`єднанням "Укрдержліспроект" та наданого ним фрагменту публічної кадастрової карти України межі земельних ділянок з кадастровими номерами: 3221882200:19:222:0083, 3221882200:19:222:0087, 3221882200:19:222:0079 накладаються на землі лісогосподарського призначення, які перебувають в постійному користуванні ДП "Димерське лісове господарство", а саме на 72 квартал Кам`янського лісництва ДП "Димерське лісове господарство", а за проектом організації та розвитку лісового господарства ДП "Димерський лісгосп" 2007 року за матеріалами лісовпорядкування 2003 року земельні ділянки з кадастровими номерами: 3221882200:19:222:0083, 3221882200:19:222:0087, 3221882200:19:222:0079 є частково земельними ділянками лісогосподарського призначення, покриті лісовою рослинністю. Також, згідно з проектом організації та розвитку лісового господарства Димерського лісового господарства 2015 року за матеріалами лісовпорядкування 2014 року, земельні ділянки з кадастровими номерами: 3221882200:19:222:0087, 3221882200:19:222:0079 3221882200:19:222:0083, частково є земельними ділянками лісогосподарського призначення, покриті лісовою рослинністю.

Прокурор стверджував, що право користування ДП "Димерське лісове господарство" землями лісогосподарського призначення у межах кварталу 72 Кам`янського лісництва відповідно до п. 5 Прикінцевих положень Лісового кодексу України на час вибуття спірних земельних ділянок з власності держави та постійного користування ДП "Димерське лісове господарство" підтверджується планшетом № 6 лісовпорядкування 2003 року, планом лісонасаджень Кам`янського лісництва ДП "Димерське лісове господарство" за матеріалами лісовпорядкування 2003 року, проектом організації та розвитку лісового господарства ДП "Димерське лісове господарство" 2007 року (за матеріалами лісовпорядкування 2003 року).

І прокуратура, і ДП "Димерське лісове господарство" наголошували, що право постійного користування ДП "Димерське лісове господарство" землями лісогосподарського призначення у виділах 26, 32 кварталу 72 Кам`янського лісництва відповідно до п. 5 Прикінцевих положень Лісового кодексу України на даний час та на час підписання актів приймання-передачі нерухомого майна, а саме спірних земельних ділянок у власність ТОВ "Глібівка" підтверджується планшетом № 5 Кам`янського лісництва лісовпорядкування 2014 року, планом лісонасаджень Кам`янського лісництва ДП "Димерське лісове господарство" за матеріалами лісовпорядкування 2014 року, проектом організації та розвитку лісового господарства ДП "Димерське лісове господарство" 2015 року (за матеріалами лісовпорядкування 2014 року).

Враховуючи, що спірні земельні ділянки відносились до земель державної власності лісогосподарського призначення, прокурор вважає, що розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації від 11.07.2008 № 492, від 11.07.2008 № 494, від 11.07.2008 № 482 про передання земельних ділянок у власність для ведення особистого селянського господарства, якими фактично змінено цільове призначення земель лісогосподарського призначення, та якими припинено право власності держави, в особі Київської обласної державної адміністрації, на землі лісового фонду, прийняті з перевищенням наданих законом повноважень без згоди землекористувача.

Прокуратура зазначала, що процедура вилучення земельних лісових ділянок, а також зміна їх цільового призначення потребує обов`язкового погодження органу з питань лісового господарства. У позові зазначено, що проект землеустрою щодо зміни цільового призначення ділянок переданих 11.07.2008 розпорядженнями Вишгородської районної державної адміністрації відсутній.

На думку прокуратури рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав приватної власності на земельні ділянки з кадастровими номерами 3221882200:19:222:0083, 3221882200:19:222:0087, 3221882200:19:222:0079 за ТОВ "Глібівка" має бути скасовано в судовому порядку з одночасним припиненням речових прав ТОВ "Глібівка" на оспорювані земельні ділянки відповідно до ст.ст. 16, 391 Цивільного кодексу України, ст. 152 Земельного кодексу України, ст.ст. 26, 37 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови

Згідно із ст.269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, проаналізувавши правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, оцінивши наявні у справі докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, Північний апеляційний господарський суд дійшов наступних висновків.

Верховний Суд неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, це й принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.

Одночасно, цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц.

Для виконання вимог ст. 86 Господарського процесуального кодексу України необхідним є аналіз доказів та констатація відповідних висновків за результатами такого аналізу. Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Водночас 17.10.2019 набув чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", яким було, зокрема внесено зміни до Господарського процесуального кодексу та змінено назву ст. 79 ГПК України з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів" та викладено її у новій редакції з фактичним впровадженням у господарський процес стандарту доказування "вірогідність доказів".

Стандарт доказування "вірогідність доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач.

Відповідно до ст. 79 Господарського процесуального кодексу наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Зазначений підхід узгоджується з судовою практикою ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом" ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

Аналогічний підхід до стандарту доказування "вірогідність доказів" висловлено Касаційним господарським судом у постановах від 29.01.2021 у справі № 922/51/20, від 31.03.2021 у справі № 923/875/19, від 25.06.2020 у справі № 924/233/18.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що розгляд даної справи здійснюється в порядку, передбаченому нормами Господарського процесуального кодексу України, відповідно, і оцінка доказів у ній здійснюватиметься через призму такого стандарту доказування, як "баланс вірогідностей".

Згідно з ч. 1 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

У відповідності до ч. ч. 3, 4 ст. 53 ГПК України, у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Враховуючи, що відповідне обґрунтування підставності здійснення представництва інтересів держави прокурором визначено в позові, яке судом визнано обґрунтованим, та яке цілком узгоджується з вимогами, що ставляться до питань представництва прокурором інтересів держави - суд виходить із того, що звернення прокурора до суду з позовом в інтересах держави відповідає приписам ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" та ст. 53 ГПК України, оскільки прокуратура звернулася за поновленням прав держави в особі позивача, який не вживав жодних заходів щодо повернення спірних земельних ділянок на користь держави в розумний строк.

За статтею 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Статтею 14 Конституції України унормовано, що Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Згідно абзацу 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 8 Конституції України визначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Відповідно до стаття 1 Земельного кодексу України, земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Використання власності на землю не може завдавати шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Статтею 2 Земельного кодексу України визначено, що земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Суб`єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади. Об`єктами земельних відносин є землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї).

Земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Земельним кодексом України, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

В силу статті 3 Лісового кодексу України, лісові відносини в Україні регулюються Конституцією України, Законом України "Про охорону навколишнього природного середовища", цим Кодексом, іншими законодавчими актами України, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами. Лісові відносини, що виникають при використанні землі, надр, вод, а також відносини щодо охорони, використання й відтворення рослинного та тваринного світу, не врегульовані цим Кодексом, регулюються відповідними законодавчими актами.

Суд апеляційної інстанції при розгляді справи зазначає, що заявлені прокурором позовні вимоги ґрунтуються на тому, що спірні земельні ділянки відносились до земель лісового фонду та тому до них мають бути застосовані наведені у позові положення Лісового кодексу України.

Відповідно до копій розпоряджень від 11.07.2008 за номерами 492, 494 та 482 Вишгородської районної державної адміністрації, яким розглядалось подання Управління земельних ресурсів у Вишгородському районі Київської області, всі земельні ділянки, що вилучені із земель запасу Глібівської сільської ради - це пасовища, вкриті чагарниками, заболочені. Відсутні жодні зазначення щодо того, що ці земельні ділянки були вкриті лісом, зайняті багаторічними насадженнями, відносились до лісів першої групи, лісів з особливим режимом лісокористування (лісопарки, лісопаркові частини зелених зон, протиерозійні ліси).

В свою чергу, суд апеляційної інстанції погоджується в цій частині з висновками суду першої інстанції про те, що вказані обставини не впливають на відношення цих земель до лісового фонду, оскільки в силу чинної на момент видання наведених розпоряджень статті 5 Лісового кодексу України, до земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства.

Належність певних земельних ділянок до земель лісового фонду, на думку прокуратури, можуть підтверджуватися планшетами лісовпорядкування.

При цьому, суд апеляційної інстанції зауважує, що в першу чергу до уваги беруться планшети лісовпорядкування та інші картографічні матеріали надані спільно з позовом, що датовані раніше 2008 року задля вирішення питання щодо належності цих ділянок до лісового фонду в момент прийняття розпоряджень та законності прийняття цих розпоряджень відповідно до положень Земельного та Лісового законодавства.

Дослідивши відповідні картографічні матеріали, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що у планшеті № 6 лісовпорядкування 2005 року Кам`янського лісництва наведене картографічне подання виділів лісництва, їх розмежування, співвідношення між собою та візуальне подання окремих ділянок. В нижній частині цього планшету вказано, що дозвіл надано "Укрдержліспроект" 14.02.2007, а межі погоджено з начальником відділу земельних ресурсів. Масштаб 1:10000. Деталізованої інформації, що впливає на важливі для справи обставини, зокрема співвідношення будь яких виділів, кварталів зі спірними земельних ділянками - зазначений планшет не містить.

Крім того, судом апеляційної інстанції досліджено план лісонасаджень Кам`янського лісництва за лісовпорядкуванням 2003 року в масштабі 1:20000, що містить в собі здебільшого інформацію про основні елементи лісу (види та типи насаджень) за кольоровим розмежуванням відповідно до поданої легенди карти. На плані також наявна відмітка про дозвіл до друку від 14.02.2007.

Жодних відомостей про вилучення будь-яких ділянок 72 кварталу Кам`янського лісництва з відання лісогосподарського підприємства - не подано, а тому суд апеляційної інстанції приймає вказані твердження прокуратури та констатує наявність 72 кварталу лісництва напередодні прийняття оскаржуваних розпоряджень.

Суд апеляційної інстанції також погоджується з тим, що відповідно до зафіксованих у планшеті № 5 лісовпорядкування 2014 року відомостей виділи 32 та 26 дійсно відносяться до 72 кварталу Кам`янського лісництва. В той же час, наданий протокол другої лісовпорядної наради від 14.04.2005, та план організації та розвитку лісового господарства, вказують на те, що земельні ділянки 72 кварталу Кам`янського лісництва з 2003 року перебували у розпорядженні лісового господарства та не піддаватися змінам.

Згідно листа № 698 від 28.08.2021 ВО "Укрдержліспроект", наданого у відповідь на запит прокуратури, до вказаного листа був доданий фрагмент з публічної кадастрової карти з нанесеними межами кварталів та таксаціних виділів, і з копії наданого фрагменту вбачається, що всі три спірні земельні ділянки з кадастровими номерами 3221882200:19:222:0083, 3221882200:19:222:0087, 3221882200:19:222:0079 дійсно частково накладаються на виділи 32 та 26, що перебувають в межах 72-го кварталу Кам`янського лісництва за матеріалами лісовпорядкування. Більше того, незначною мірою ці ділянки пересікаються також з кварталом 75.

Відповідно до вищенаведеного фрагменту з публічної кадастрової карти наданого з листом № 698 від 28.08.2021 ВО "Укрдержліспроект", близько половини площі спірних ділянок виходять за межі і 72-го і 75-го кварталів лісництва.

Водночас, вказані документи не доказами, які достовірно в розуміннні ст. 78 Господарського процесуального кодексу України надають можливість встановити, які з архівних земельних ділянок (до їх об`єднання) входили до меж лісництва до 2008 року, а які перебували за його межами. Зважаючи на неможливість співставлення картографічних матеріалів з певними архівними земельними ділянками, які були передані фізичним особами без належного дотримання лісового та земельного законодавства, без погодження з лісогосподарським підприємством або тих, які такого погодження не вимагали в силу їх неналежності до земель лісового фонду, суд апеляційної інстанції позбавлений можливості встановити, яка частина цих ділянок має бути піддана під відповідний критерій їх оцінювання в контексті чинного на момент передання їх фізичним особам у 2008 році законодавства.

Крім того, матеріали справи не містять і належних доказів в підтвердження того, які з цих земельних ділянок, що поєднують в собі і земельні ділянки лісового фонду, і земельні ділянки, що не входять до меж віддання лісового господарства, дійсно змінили своє цільове призначення без дотримання земельного законодавства.

Правовідносини пов`язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності становлять "суспільний" і "публічний" інтерес, про це зазначалось прокуратурою у позовній заяві. Прокуратура, заявляючи негаторний позов про усунення перешкод, які створює відповідач у користуванні та розпорядженні земельними ділянками держави, вказує, що зайняття спірної земельної ділянки з порушенням положень Земельного та Лісового кодексу України не пов`язане з позбавленням володіння та порушенням права власності держави чи відповідної громади.

В свою чергу, суд апеляційної інстанції дослідивши наявні матеріали справи, дійшов висновку, що прокурором не надано доказів в розумінні ст. ст. 76-79 Господарського процесуального кодексу України, які б свідчили саме про перешкоджання відповідачем у будь-якому вигляді здійснення права користування чи розпорядження земельними ділянками державою в особі позивача.

Суд апеляційної інстанції враховує те, що негаторний та віндикаційний позови є взаємовиключними між собою. В той же час позов містить вимогу усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном шляхом їх повернення на користь держави, тобто така вимога містить елементи як негаторного позову, так і віндикації.

Слід звернути увагу на те, що землі лісового фонду можуть перебувати у приватній власності. Тому в разі їх незаконного вибуття з державної чи приватної власності та подальшого відчуження ефективним є віндикаційний позов, і до таких спорів застосовується позовна давність.

В контексті цього необхідно звернути увагу на правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, де вказано, що володіння приватними особами лісовими ділянками цілком можливе, оскільки вони можуть мати такі ділянки на праві власності. Так, відповідно до частини першої статті 8, частини першої статті 9 ЛК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності; у комунальній власності перебувають ліси в межах населених пунктів, крім лісів, що перебувають у державній або приватній власності. Згідно зі статтею 10 ЛК України ліси в Україні можуть перебувати у приватній власності; суб`єктами права приватної власності на ліси є громадяни та юридичні особи України. Відповідно до статті 12 ЛК України громадяни та юридичні особи України можуть безоплатно або за плату набувати у власність у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств замкнені земельні лісові ділянки загальною площею до 5 гектарів; ця площа може бути збільшена в разі успадкування лісів згідно із законом; громадяни та юридичні особи можуть мати у власності ліси, створені ними на набутих у власність у встановленому порядку земельних ділянках деградованих і малопродуктивних угідь, без обмеження їх площі; ліси, створені громадянами та юридичними особами на земельних ділянках, що належать їм на праві власності, перебувають у приватній власності цих громадян і юридичних осіб.

В цій же постанові Велика Палата Верховного Суду вказує, що в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок (якщо такі ознаки наявні) особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що земельна ділянка є лісовою земельною ділянкою. Це може свідчити про недобросовісність такої особи і впливати на вирішення спору, зокрема про витребування лісової земельної ділянки, але не може свідчити про неможливість володіння (законного чи незаконного) приватною особою такою земельною ділянкою.

Тому Велика Палата Верховного Суду зазначила, що вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) в порядку статті 387 ЦК України є ефективним способом захисту права власності. Такий висновок випливає з постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі N 368/1158/16-ц (провадження N 14-140цс18), на яку посилається Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, постанов Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 року у справі N 369/6892/15-ц (провадження N 14-96цс18), від 07.11.2018 року у справі N 488/5027/14-ц (провадження N 14-256цс18, розділ 1.5.4).

Питання розмежування віндикаційного та негаторного позовів висвітлювалось і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 року у справі N 653/1096/16-ц (провадження N 14-181цс18). Зокрема, в пункті 39 зазначено, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду; в пункті 89 зазначено, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника. З огляду на усталену практику Великої Палати Верховного Суду, з метою більш чіткого і ясного викладення своєї правової позиції Велика Палата Верховного Суду частково відступила від зазначених висновків шляхом такого уточнення: визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правомочності власника, включаючи право володіння.

Відповідно до пункту 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави заволодіння нею таким майном, право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі - власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності.

Велика Палата Верховного Суду в цій же постанові у пунктах 187-188 вказала, що можливість віндикації майна, його витребування від особи, яка незаконно або свавільно заволоділа ним, має нормативну основу в національному законодавстві. Зокрема, пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України передбачений такий спосіб захисту, як відновлення становища, яке існувало до порушення, а статтею 387 ЦК України передбачено право власника на витребування майна із чужого незаконного володіння. Зазначені положення є доступними для заінтересованих осіб, чіткими, а наслідки їх застосування - передбачуваними. Віндикація майна, його витребування в особи, яка незаконно або свавільно порушила чуже володіння, має легітимну мету, яка полягає в забезпеченні права інших осіб мирно володіти своїм майном. Така мета відповідає загальним інтересам суспільства.

За вказаних обставин, виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння, суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що нею обраний неефективний спосіб захисту, оскільки за державною не було зафіксовано право власності на три спірні земельні ділянки, що утворені шляхом об`єднання інших, менших ділянок. В той же час відповідач має відповідне право власності, що підтверджується, зокрема, відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, витяги з яких надані прокуратурою разом з позовною заявою.

При цьому, рішення про об`єднання земельних ділянок, рішення про зміну цільового призначення земельних ділянок, - у встановленому порядку прокурором не оскаржувались ні в межах існуючого спору, ні в межах інших проваджень.

У позовній заяві прокуратура самостійно посилається на те, що за проектом організації та розвитку лісового господарства ДП "Димерський лісгосп" земельні ділянки з кадастровими номерами: 3221882200:19:222:0083, 3221882200:19:222:0087, 3221882200:19:222:0079 є частково земельними ділянками лісогосподарського призначення, покриті лісовою рослинністю.

Лише частина кожної з цих ділянок налягає на межі підвідомчі лісовому господарству. При задоволенні поданого позову про усунення перешкод у користуванні та володінні майном шляхом визнання недійсним рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень шляхом повернення земельних ділянок на користь держави було б перевищено право держави втручатися в право власності відповідача, з огляду на те, що на час прийняття рішення у суду немає достатніх відомостей про протизаконність відчуження всіх часток земельної ділянки, які були утворені шляхом об`єднання інших.

Суд апеляційної інстанції у даному контексті погоджується з правомірними висновками суду першої інстанції про те, що внаслідок втручання у право власності відповідача, останній понесе надмірний тягар.

Кожна земельна ділянка наділена відповідним кадастровим номером має певні межі та координати у просторі. При об`єднанні ділянок колишні координати земельних ділянок були вилучені з кадастрової карти, перенесені в архів та одночасно була утворена інша земельна ділянка з більшою площею. Для наявності можливості виконання рішення суду, у разі існування підстав для задоволення позову прокуратури, потрібно повернутися до попереднього стану, коли ці ділянки були розділені, та, якщо будуть відповідні правові підстави, повернути їх або частину з них, яка незаконно надана первісному власнику (фізичним особам), на користь держави. З огляду на те, що прокуратурою заявлено негаторний позов про усунення перешкод у користуванні земельними ділянками, суд апеляційної інстанції погоджується з правомірними висновками суду першої інстанції про те, що право володіння державою іншою ділянкою (частиною ділянки) - не підтверджено належними засобами доказування, і наявність якого не було доведено прокуратурою. Крім того, прокурором не було надано належних та допустимих доказів того, що ділянки фізичних осіб, які не накладаються на землі лісового фонду, теж були надані з порушенням положень чинного на той момент законодавства.

В силу статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи. Відтак, сторони, звертаючись до суду повинні враховувати те, що визначення та наповнення доказової бази переданого на розгляд суду спору покладаються саме на сторони, а не на суд.

Згідно абзацу 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Таким чином задля порушення цих основоположних конституційних принципів, суд діє лише в межах наданих повноважень та розглядає вимоги позивача в заявлених ним межах. Також рішення господарського суду за своєю суттю має бути належним чином документально підтверджене.

Керуючись наведеною вище статтею 14 Конституції України, суд апеляційної інстанції зауважує, що право власності на землю гарантується державою. Воно набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Суд за наведених вище обставин не може втручатися в гарантоване конституцією право власності відповідача на землю у разі відсутності достатніх підстав для цього.

Суд також звертає увагу на положення статті 41 Конституції України, відповідно до якої кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об`єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Цією ж статтею Конституції України визначено, що примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об`єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Стосовно необхідності врахування практики Європейського Суду з Прав Людини щодо втручання в право на мирне володіння майном, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Так, прокуратура звернула увагу, що принцип "пропорційності" передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про Захист Прав Людини та Основоположних Свобод, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе індивідуальний і надмірний тягар.

Тож, якщо останній набувач земельних ділянок буде визнаний судом добросовісним набувачем йому відповідно до Конституції України належатиме право отримати відшкодування вартості витребуваного державою майна. Одним із елементів дотримання принципу "пропорційності" при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обгрунтованої компенсації. Суд прагне забезпечити справедливе поновлення прав усіх осіб, якщо вони або ті, хто їх представляє, доведуть, що їх право чи інтерес були порушені. Але відновлення прав одних осіб не може відбуватися за рахунок пригнічення прав інших осіб виходячи за межі розуміння терміну пропорційності та повинно співвідноситися з принципами розумності та справедливості.

З урахуванням наведеного, оцінивши наявні у справі докази як кожен окремо, такі у їх сукупності, враховуючи те, що прокурором не було доведено належними засобами доказування порушення прав та інтересів держави у спірних правовідносинах відповідачем, що набув у власність спірні земельні ділянки у визначеному законом порядку, придбавши їх у осіб, які набули це право власності раніше, і які поєднують в собі ділянки фізичних осіб (перших набувачів) та не накладаються на лісові землі і не накладались на них на момент надання цих ділянок фізичним особам та межі яких неможливо встановити за наявних у справі матеріалів, з огляду на необхідність дотримання принципу пропорційності втручання держави у право приватної власності, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що вимоги прокурора задоволенню не підлягають. Аналогічних правомірних висновків дійшов і суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні, і що не було спростовано прокурором в апеляційній скарзі.

Крім того, відповідачем на стадії апеляційного розгляду справи подано додаткові докази, які він просив врахувати при вирішенні спору, і щодо прийняття таких доказів та їх оцінки суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

За приписами частини 1 статті 14 Господарського процесуального кодексу України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог.

Ч. 1, 2, 3 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України визначено, що учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви, а відповідач - разом з відзивом.

Ч. 4 с. 80 Господарського процесуального кодексу України визначено, якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.

Відповідно до приписів частин першої та третьої ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Наведені положення передбачають наявність таких критеріїв для вирішення питання про прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів, як "винятковість випадку" та "причини, що об`єктивно не залежать від особи", і тягар доведення покладений на учасника справи, який звертається з відповідним клопотанням (заявою). Близька за змістом правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 13.04.2021 у справі № 909/722/14.

Відповідно до висновку щодо застосування приписів статей 80, 269 ГПК України, викладеного Верховним Судом, зокрема, у постановах від 06.02.2019 зі справи № 916/3130/17 та від 18.06.2020 зі справи № 909/965/16, від 26.02.2019 зі справи № 913/632/17 єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом, у тому числі апеляційної інстанції, доказів з порушеннями встановленого процесуальним законом порядку, - це наявність об`єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії з причин, що не залежали від нього, тягар доведення яких покладений на учасника справи (у даному разі - позивача).

При цьому за імперативним приписом частини четвертої статті 13 названого Кодексу кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних, зокрема, з невчиненням нею процесуальних дій.

Принцип рівності сторін у процесі у розумінні "справедливого балансу" між сторонами вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони.

В свою чергу, судом першої інстанції для повідомлення відповідача у справі було вжито достатньо заходів з направлення йому поштової кореспонденції, яка в результаті була повернута до суду без вручення з огляду на закінчення термінів зберігання відправлення у відділеннях поштового зв`язку, що підтверджується наявними у справі матеріалами, а знаходження представника відповідача у лавах Збройних Сил України не є підставою саме для поновлення відповідного строку на подання доказів, оскільки саме на відповідача, а не його представника, процесуальним законом покладено обов?язок подати відповідні докази у справі у встановлені процесуальним кодексом строки.

У постанові Верховного Суду від 18.03.2021 у справі № 911/3142/19 роз`яснено, що направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а, у даному випадку, суду (близька за змістом правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 800/547/17 (П/9901/87/18) (провадження № 11-268заі18), постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2019 у справі № 913/879/17, від 21.05.2020 у справі № 10/249-10/19, від 15.06.2020 у справі № 24/260-23/52-б).

Відповідно до п. 117 Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05.03.2009 № 270 після закінчення встановленого строку зберігання поштові відправлення, поштові перекази повертаються відправнику.

Верховний Суд у постанові від 14.08.2020 у справі № 904/2584/19, здійснивши аналіз статей 120, 242 Господарського процесуального кодексу України, пунктів 11, 17, 99, 116, 117 Правил надання послуг поштового зв`язку, дійшов висновку, що у разі якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії або судове рішення направлено судом рекомендованим листом за належною поштовою адресою, яка була надана суду відповідною стороною, і судовий акт повернуто підприємством зв`язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то необхідно вважати, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії або про прийняття певного судового рішення у справі.

Встановлений порядок надання послуг поштового зв`язку, доставки та вручення рекомендованих поштових відправлень, строк зберігання поштового відправлення забезпечує адресату можливість вжити заходів для отримання такого поштового відправлення та, відповідно, ознайомлення з судовим рішенням.

Крім того, за змістом статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" кожен має право на доступ до судових рішень у порядку, визначеному цим Законом. Усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі.

З відомостей Єдиного державного реєстру судових рішень вбачається, що всі ухвали про призначення справи до розгляду у підготовчому та судовому засіданні по розгляду справи по суті, а також рішення суду першої інстанції оприлюднювалися судом першої інстанції у вказаному реєстрі.

Сторони у розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатися про стан відомого їм судового провадження, та зобов`язані сумлінно користуватися наданими їм процесуальними правами (рішення Європейського суду з прав людини від 03.04.2008 у справі "Пономарьов проти України").

З огляду на вказані доводи колегія суддів доходить до висновку, що судом першої інстанції було вжито всіх заходів для належного повідомлення відповідача про день, час та місце розгляду справи, при цьому не отримання поштових відправлень, направлених за дійсною адресою місцезнаходження відповідача, перебувало у прямому зв`язку від власного волевиявлення відповідача, який не отримував поштову кореспонденцію.

Таким чином, судом першої інстанції належним чином повідомлялося відповідача про день, час та місце судових засідань у справі.

З урахуванням викладеного, враховуючи те, ні позивачем, ні відповідачем-2 не наведено об`єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії, як подання доказів по справі з причин, що не залежали від нього, як не вказано і обгрунтованих підстав пропуску відповідного строку на їх подання, а тому прийняття судом апеляційної інстанції додатково поданих доказів без урахування наведених вище критеріїв у вирішенні питання про прийняття судом апеляційної інстанції таких доказів матиме наслідком порушення приписів статті 269 ГПК України, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність, у зв`язку з чим суд апеляційної інстанції не приймає докази, подані скаржником на стадії апеляційного розгляду справи, і здійснює розгляд справи з урахуванням обсягу доказів, поданих суду першої інстанції до ухвалення оскаржуваного рішення.

Крім того, Верховний Суд вказав, що така обставина, як відсутність існування доказів на момент прийняття рішення суду першої інстанції, взагалі виключає можливість прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів у порядку статті 269 ГПК України незалежно від причин неподання позивачем таких доказів. Навпаки, саме допущення такої можливості судом апеляційної інстанції матиме наслідком порушення вищенаведених норм процесуального права, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже системність та послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Аналогічна правова позиція з цього питання викладена у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 911/3250/16, від 06.02.2019 у справі № 916/3130/17, від 26.02.2019 у справі № 913/632/17 та від 06.03.2019 у справі № 916/4692/15.

З урахуванням наведеного, суд апеляційної інстанції не приймає подані відповідачем додаткові докази на стадії апеляційного розгляду справи, з огляду на приписи ч. 3 ст. 269 ГПК України.

Крім того, стосовно заяви відповідача про застосування строку позовної давності, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Статтею 256 Цивільного кодексу України закріплено поняття позовної давності як строку, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до ч. 4 ст. 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Відповідно до ч. 3 ст. 267 Цивільного кодексу України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Відповідачем заявлено про застосування строку позовної давності до спірних правовідносин у заяві, поданій суду апеляційної інстанції.

За приписами ст. 257 Цивільного кодексу України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Загальна позовна давність поширюється на всі вимоги, за винятком тих, для яких законом установлений інший (довший чи коротший) період часу для реалізації права на судовий захист (спеціальний строк).

Відповідно до правової позиції Великої палати Верховного Суду, висловленої у постанові від 17.04.2018 у справі № 200/11343/14-ц, той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася у суді першої інстанції.

В той же час, з огляду на вищенаведене, колегією суддів встановлено, що відповідач належним чином повідомлявся судом першої інстанції про день, час та місце судових засідань у справі та не був позбавлений можливості подати відповідний відзив на позов та заяву про застосування строку позовної давності у разі отримання поштових відправлень у поштовому відділенні.

З огляду на вказане заява відповідача про застосування до спірних правовідносин строку позовної давності не підлягає розгляду Північним апеляційним господарським судом.

Отже, вищенаведені та усі інші доводи, посилання та обгрунтування учасників справи судом апеляційної інстанції враховані при вирішенні спору, доводи скаржника є такими, що не спростовують висновків суду першої інстанції та висновків суду апеляційної інстанції у даній постанові щодо спірних правовідносин учасників справи, а судом першої інстанції, в свою чергу, надано належну оцінку усім наявним у справі доказам та правовідносинам учасників справи та ухвалено обґрунтоване рішення у відповідності до ст. 86 Господарського процесуального кодексу України, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог прокурора повністю.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006). Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. У даній справі апеляційний суд дійшов висновку, що учасникам спору було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені скаржником в апеляційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правомірних висновків суду першої інстанції у вказаній справі про відмову у задоволенні позовних вимог.

Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги

У відповідності з п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України та ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. (ст. 76 Господарського процесуального кодексу України).

Статтею 79 Господарського процесуального кодексу України визначено, що наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Ч. 1 статті 276 Господарського процесуального кодексу України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на викладене, Північний апеляційний господарський суд визнає, що доводи скаржника викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків господарського суду першої інстанції, викладених в оскаржуваному рішенні, оскаржуване рішення ухвалено з повним і достовірним встановленням всіх фактичних обставин, а також з дотриманням норм процесуального та матеріального права, у зв`язку з чим, суд апеляційної інстанції не вбачає підстав для зміни або скасування оскаржуваного рішення Господарського суду Київської області від 10.03.2023 у справі № 911/1481/22, за наведених скаржником доводів та обґрунтувань апеляційної скарги.

Розподіл судових витрат

Згідно із ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на Київську обласну прокуратуру.

Керуючись ст. ст. 129, 232-241, 275-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Заступника керівника Київської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Київської області від 10.03.2023 у справі № 911/1481/22 - залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Київської області від 10.03.2023 у справі № 911/1481/22 - залишити без змін.

3. Судові витрати за розгляд апеляційної скарги (судовий збір) покладаються на Київську обласну прокуратуру.

4. Матеріали справи № 911/1481/22 повернути Господарському суду Київської області.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена відповідно до ст. 287-291 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови підписано: 17.11.2023 після виходу суддів з відпустки.

Головуючий суддя О.В. Тищенко

Судді Є.Ю. Шаптала

С.Р. Станік