Ухвала

від 29.11.2023 по справі 240/19209/21

КАСАЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

29 листопада 2023 року

м. Київ

справа №240/19209/21

адміністративне провадження №К/990/16548/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Бучик А.Ю.,

суддів - Рибачука А.І., Стеценка С.Г.,

розглянувши в порядку попереднього розгляду в суді касаційної інстанції справу № 240/19209/21 за позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, провадження у якій відкрито за касаційною скаргою ОСОБА_1

на рішення Житомирського окружного адміністративного суду 13.10.2021, ухвалене у складі головуючого судді Черноліхова С.В.

та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 25.05.2022, ухвалену складі колегії суддів: головуючого судді Полотнянка Ю.П., суддів: Смілянця Е.С., Драчук Т.О.,

ВСТАНОВИВ:

І. РУХ СПРАВИ

1. 19.08.2021 ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив:

визнати протиправним і скасувати рішення Міністерства оборони України про відмову у призначенні одноразової грошової допомоги як особі з інвалідністю ІІ групи з 18.03.2021, оформлене протоколом засідання Комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов`язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум від 17.06.2021 №96;

зобов`язати відповідача вирішити питання щодо призначення та виплати йому одноразової грошової допомоги у зв`язку із встановленням ІІ групи інвалідності у розмірі 300-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на дату встановлення інвалідності.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 , з посиланням на частину п`яту статті 17 та статтю 46 Конституції України, зазначив, що він має право на призначення та виплату одноразової грошової допомоги у зв`язку із встановленням йому ІІ групи інвалідності, яка настала внаслідок травми, отриманої під час захисту Батьківщини, проте, відповідач протиправно відмовив у її призначенні та виплаті з мотивів того, що підвищення групи інвалідності відбулось понад дворічний термін після первинного встановлення інвалідності, чим порушив його право на соціальний захист та отримання гарантованої державою одноразової грошової допомоги.

2. Житомирський окружний адміністративний суд рішенням від 13.10.2021, залишеним без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 25.05.2022, відмовив у задоволенні позовних вимог.

3. 27.06.2022 ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення ними норм процесуального права, просить скасувати рішення Житомирського окружного адміністративного суду 13.10.2021 та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду 25.05.2022, ухвалити нове - про задоволення позовних вимог.

4. Верховний Суду ухвалою від 03.08.2022 поновив позивачу строк на касаційне оскарження рішення Житомирського окружного адміністративного суду 13.10.2021 та постанови Сьомого апеляційного адміністративного суду 25.05.2022; відкрив касаційне провадження за вказаною вище касаційною скаргою з підстави, визначеної пунктом 2 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), та витребував матеріали справи із суду першої інстанції.

5. У відзиві на касаційну скаргу відповідач просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані позивачем судові рішення - без змін.

ІІ. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6. У справі, яка розглядається суди встановили, що 18.06.2018 під час первинного огляду медико-соціальною експертною комісією (далі - МСЕК) ОСОБА_1 встановлено ІІІ групу інвалідності, яка виникла внаслідок захворювання, ТАК, пов`язаного з проходженням військової служби, що підтверджується довідкою МСЕК від 30.07.2018 серії 12 ААБ № 548131.

У зв`язку із встановленням позивачу ІІІ групу інвалідності йому була виплачена одноразова грошова допомога в розмірі 480 250, 00 грн.

В подальшому, після повторного огляду позивачу з 08.04.2019 встановлено ІІІ групу інвалідності, яка виникла внаслідок захворювання, ТАК, пов`язаного із захистом Батьківщини (довідка МСЕК від 19.04.2019 серії 12 ААБ № 548359).

Згодом, після чергового огляду 18.03.2021 ОСОБА_1 встановлено ІІ групу інвалідності, яка виникла внаслідок поранення, ТАК пов`язаного з захистом Батьківщини, про що видано довідку МСЕК від 26.03.2021 серії 12 ААВ № 428210.

ОСОБА_1 звернувся до відповідача із заявою про виплату йому одноразової грошової допомоги у зв`язку із встановленням ІІ групи інвалідності, яка виникла внаслідок поранення, ТАК, пов`язаного з захистом Батьківщини.

Рішенням комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов`язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум, оформленим протоколом від 17.06.2021 № 96 (пункт 12) позивачу відмовлено у призначенні одноразової грошової допомоги з посиланням на пункт 4 статті 16-3 3акону України від 20.12.1991 № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011-XII) та пункт 8 Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2013 № 975 (далі - Порядок № 975), оскільки позивачу вищу групу інвалідності встановлено понад дворічний термін після первинного огляду та встановлення групи інвалідності.

ОСОБА_1 , вважаючи таке рішення відповідача протиправним, звернувся до суду із цим позовом.

ІІІ. ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

7. Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, з яким погодився апеляційний суд, виходив із того, що оскільки між первинним оглядом та встановленням позивачу ІІІ групи інвалідності (18.06.2018) та повторним оглядом, за наслідками якого було встановлено ІІ групу інвалідності (18.03.2021), минуло понад два роки, ОСОБА_1 відповідно до пункту 4 статті 16-3 Закону № 2011-XII не має права на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі.

ІV.ДОВОДИ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ

8. Касаційну скаргу ОСОБА_1 обґрунтував тим, що внаслідок військової агресії Російської Федерації проти України, будучи мобілізованим до лав Збройних Сил України та захищаючи Батьківщину, він отримав поранення, внаслідок якого йому було встановлено групу інвалідності, проте відповідач, всупереч частині п`ятій статті 17 Конституції України, згідно із якою держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей, протиправно відмовив йому у нарахуванні та виплаті гарантованої державою одноразової грошової допомоги у зв`язку із встановленням йому ІІ групи інвалідності, яка настала внаслідок такого поранення, що порушує його право на соціальний захист, у зв`язку із чим просить Верховний Суд відступити від висновку, викладеного ним раніше, зокрема, у постанові Верховного Суду від 15.07.2020 у справі № 240/10153/19 щодо застосування абзацу другого пункту 4 статті 16-3 3акону № 2011-XII та абзацу другого пункту 8 Порядку № 975, відповідно до яких у разі зміни групи інвалідності, її причини або ступеня втрати працездатності понад дворічний термін після первинного встановлення інвалідності виплата одноразової грошової допомоги у зв`язку із змінами, що відбулися, не здійснюється.

V. ВИСНОВКИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

9. Оцінюючи доводи касаційної скарги про перегляд судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, колегія суддів встановила, що Верховний Суд вже розглядав справи у правовідносинах щодо виплати одноразової грошової допомоги, право на яку у разі встановлення інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, гарантовано державою згідно із положеннями статті 16 Закону № 2011-XII, а строки її виплати у разі підвищення групи інвалідності (зміни ступеня втрати працездатності) були регламентовані положеннями пункту 4 статті 16-3 цього Закону, який був чинний на час виникнення спірних правовідносин, проте згодом був визнаний неконституційним рішенням Конституційного суду України від 06.04.2022 № 1-р(ІІ)/2022.

10. Так, у постанові від 21.03.2023 у справі № 240/7411/21 Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду, вирішуючи питання щодо відступу від висновків Верховного Суду у наведених вище правовідносинах, дійшов таких висновків щодо означеного питання:

(1) частина четверта статті 7 КАС України не може бути застосована до правових актів, які визнані неконституційними за рішенням Конституційного Суду України;

(2) правовий висновок Верховного Суду, наведений у постановах від 15.07.2020 у справі №240/10153/19 та від 02.12.2022 у справі №1.380.2019.006957, стосується редакції пункту четвертого статті 16-3 Закону № 2011-ХІІ, що діяла до ухвалення рішення Конституційного суду України від 06.04.2022 № 1-р(ІІ)/2022, і застосовується до правовідносин, що виникли до 06.04.2022.

До правовідносин, що виникли після 06.04.2022, стаття 16-3 Закону №2011-ХІІ застосовується без урахування пункту четвертого цієї статті, що його визнано неконституційним рішенням Конституційного Суду України від 06.04.2022 № 1-р(ІІ)/2022.

11. Разом з цим, колегія суддів зазначає, що Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що суди не повинні застосовувати положення нормативно-правових актів, які не відповідають Конституції та законам України, незалежно від того, чи оскаржувались такі акти в судовому порядку та чи є вони чинними на момент розгляду справи, тобто згідно з правовою позицією Верховного Суду такі правові акти (як закони, так і підзаконні акти) не можуть застосовуватися навіть у випадках, коли вони є чинними (постанови від 12.03.2019 у справі № 913/204/18, від 10.03.2020 у справі № 160/1088/19).

12. Колегія суддів констатує, що 28.06.1996 Верховна Рада України від імені Українського народу - громадян України всіх національностей, зокрема, дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу, прийняла Конституцію України - Основний Закон України.

13. Статтею 1 Конституції України проголошено, що Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.

14. Відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

15. Згідно із статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

16. Статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

17. Водночас захист фундаментальних прав і свобод конкретних людей, які зазнали негативного впливу з боку держави не має бути ілюзорним.

18. При цьому, частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

19. Аналіз цієї норми дає змогу дійти висновку, що діяльність органів державної влади здійснюється у відповідності до спеціально-дозвільного типу правового регулювання, яке побудовано на основі принципу «заборонено все, крім дозволеного законом; дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Застосування такого принципу суттєво обмежує цих суб`єктів у виборі варіантів чи моделі своєї поведінки, а також забезпечує використання ними владних повноважень виключно в межах закону і тим самим істотно обмежує можливі зловживання з боку держави та її органів.

20. Вчинення ж державним органом чи його посадовою особою дій або не вчинення їх у межах компетенції, але непередбаченим способом, у непередбаченій законом формі або з виходом за межі компетенції є підставою для визнання таких дій (бездіяльності) та правових актів, прийнятих у процесі їх здійснення, неправомірними.

21. Водночас, відповідно до Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу (частина перша статті 17); держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей (частина п`ята статті 17); захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є обов`язком громадян України (частина перша статті 65).

22. Як було зазначено вище стаття 8 Конституції України закріплює визнання та дію принципу верховенства права і роз`яснює його зміст наступним чином: а) як найвищу юридичну силу Конституції України, яка передбачає, що закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України та повинні відповідати їй; б) як пряму дію норм Основного Закону країни, що передбачає гарантування звернення до суду для захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України.

23. При цьому, основним способом такого застосування є її судове тлумачення.

24. Колегія суддів звертає увагу на те, що Конституційний Суд України у своєму рішенні від 20.06.2019 № 6-р/2019 наголошував, що верховенство права як одне із засадничих конституційних принципів, слід розуміти, зокрема, як механізм забезпечення контролю над використанням влади державою та захисту людини від свавільних дій державної влади (абзац третій пункту 4 мотивувальної частини рішення від 20.06.2019 № 6-р/2019).

25. Таким чином, сучасне розуміння права передбачає визнання людини найвищою соціальною цінністю, а забезпечення прав і свобод людини і громадянина - головною метою державної влади, яка реалізує свою компетенцію тільки в межах Конституції та законів України.

26. Разом з цим, відповідно до частини першої статті 129 Конституції суди зобов`язані вирішувати спори, керуючись верховенством права, що, серед іншого, означає врахування тлумачення Конвенції з прав людини, яке надається Європейським судом з прав людини як мінімальний стандарт демократичного суспільства. Принцип законності, що є складовою верховенства права у розумінні Європейського суду з прав людини, має бути заснованим на визнанні й прийнятті прав і свобод людини як найвищої цінності, тобто за своїм змістом мати характер правозаконності.

27. Юрисдикцію, повноваження адміністративних судів та порядок здійснення судочинства в адміністративних судах визначає КАС України.

28. Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (частина перша статті 2 КАС України).

29. У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони зокрема, на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України (пункт 1 частини другої статті 2 КАС України).

30. Загальні правила застосування судами джерел права наведені у статті 7 КАС України, частиною першою якої визначено, що суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

31. Частиною четвертою статті 7 КАС України передбачено, що якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.

У такому випадку суд після винесення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, що віднесено до юрисдикції Конституційного Суду України.

32. Тобто процесуальне законодавство у сфері адміністративного судочинства за загальним правилом зобов`язує адміністративні суди застосовувати норми Конституції України як норми прямої дії у разі суперечності закону чи іншого правового акта положенням Основного Закону із одночасним зверненням до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, що віднесено до юрисдикції Конституційного Суду України.

33. Такий закріплений принцип саме «прямої дії норм Конституції» є фундаментом доктрини прямої дії конституційних норм в українському конституційному та інших галузях права.

34. У свою чергу, згідно із положеннями частини другої статті 152 Конституції України закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

35. Аналогічні за змістом положення щодо строку втрати чинності актом (його окремими положеннями) містяться у частині першій статті 91 Закону України від 13.07.2017 № 2136-VIII «Про Конституційний Суд України».

36. Тобто, за своєю правовою природою визнання Конституційним Судом України неконституційності закону, інших актів або їх окремих положень вказує на те, що такі суперечили нормам Основного Закону з моменту їх прийняття. Ухвалення Рішення Конституційного Суду України не створює юридичного факту неконституційності, таким рішенням лише визнається наявність чи відсутність такого факту, який виник в момент прийняття неконституційного акта. З дня прийняття рішення Конституційним Судом України неконституційні акти лише втрачають чинність.

37. Таким чином, повертаючись до спірних правовідносин, які виникли у цій справі та перевіряючи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм права, колегія суддів, у рамках касаційного перегляду цієї справи, вважає необхідним вказати на таке.

38. Закон України від 25.03.1992 № 2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-XII) здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби, згідно із статтею 40 якого гарантії правового і соціального захисту громадян України, які виконують конституційний обов`язок щодо захисту Вітчизни, забезпечуються відповідно до законів України «Про Збройні Сили України», «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», «Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються із служби у зв`язку з реформуванням Збройних Сил України, та членів їхніх сімей» та іншими законами.

39. Виплата одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та резервістів під час виконання ними обов`язків служби у військовому резерві здійснюється в порядку і на умовах, встановлених Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (стаття 41 Закону № 2232-XII).

40. Згідно із частиною першою статті 16 Закону № 2011-ХІІ одноразова грошова допомога у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві - це гарантована державою виплата, що здійснюється особам, які згідно з цим Законом мають право на її отримання.

41. Так, Законом України від 04.07.2012 № 5040-VI «Про внесення змін до деяких законів України з питань соціального захисту військовослужбовців», який набрав чинності 01.01.2014, Закон № 2011-XII було доповнено статтями 16-1, 16-2, 16-3, 16-4.

42. Відповідно до пункту 4 статті 16-3 Закону № 2011-XII (у редакції, що діяла з 01.01.2014) якщо протягом двох років військовослужбовцю, військовозобов`язаному або резервісту після первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності під час повторного огляду буде встановлено вищу групу інвалідності або більший відсоток втрати працездатності, що дає їм право на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі, виплата провадиться з урахуванням раніше виплаченої суми.

43. Згодом, Законом України від 06.12.2016 № 1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», який набрав чинності з 01.01.2017, пункт 4 статті 16-3 Закону № 2011-XII доповнено абзацом другим такого змісту: «У разі зміни групи інвалідності, її причини або ступеня втрати працездатності понад дворічний термін після первинного встановлення інвалідності виплата одноразової грошової допомоги у зв`язку із змінами, що відбулися, не здійснюється».

44. Рішенням Конституційного Суду України (Другий сенат) від 06.04.2022 № 1-р(ІІ)/2022 положення пункту 4 статті 16-3 Закону № 2011-XII визнано такими, що не відповідають Конституції України, а саме: статтям 1, 3, частині першій та другій статті 8, частині п`ятій статті 17, частині першій статті 17 Конституції України.

45. У цьому рішенні від 06.04.2022 № 1-р(II)/2022 Конституційним Судом України констатовано, що конституційні принципи закріпленні у статті 17 Конституції України є осердям конституційного ладу України, від захисту яких залежить його втілення загалом, зокрема й гарантованих Конституцією України прав і свобод людини і громадянина (друге речення пункту 5 мотивувальної частини), а також наголошено на головній ролі Збройних Сил України та інших військових формувань в обороні України, які своєю мужньою боротьбою забезпечують ефективний захист Української держави та Українського народу від агресії Російської Федерації проти України, розпочатої 20.02.2014, яка набула повномасштабного характеру з 24.02.2022 (абзац перший підпункту 5.1 пункту 5 мотивувальної частини).

47. У цій справі Конституційний Суд України дійшов висновку, що в разі запровадження Законом одноразової грошової допомоги та фактичного перерахунку її розміру у зв`язку з погіршенням стану здоров`я особи відповідне законодавче регулювання порядку реалізації цього права має бути сумісним з Конституцією України, зокрема втілювати її засадничі цінності. Конституційний Суд України під час розгляду цієї справи при з`ясуванні об`єктивної виправданості наведеного законодавчого обмеження реалізації права на отримання одноразової грошової допомоги в збільшеному розмірі саме строком у два роки, зауважує, що науково вивірені знання та досвід роботи закладів охорони здоров`я, як випливає з матеріалів цієї справи, не свідчать на користь того, що погіршення стану здоров`я військовослужбовців, військовозобов`язаних або резервістів не може настати після спливу цього строку. Визначаючи легітимність мети встановленого Законом обмеження, Конституційний Суд України дійшов висновку, що обраний законодавцем засіб її досягнення (часове обмеження строком у два роки) хоч і є раціонально пов`язаним із нею, однак не може бути визнаним таким, що є домірним для досягнення встановленої мети, оскільки не є підтвердженням того, що погіршення стану здоров`я цієї категорії осіб, спричинене пораненням (контузією, травмою або каліцтвом) під час служби в Збройних Силах України, не може настати після спливу встановленого строку. Отже, на підставі наведеного Конституційний Суд України дійшов висновку, що встановлені оспорюваними приписами Закону обмеження права на одноразову грошову допомогу не відповідають вимогам домірності.

48. За змістом статей 17, 65 Основного Закону України громадяни України, які захищають Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України, виконують конституційно значущі функції, тож держава повинна надавати їм і членам їхніх сімей особливий статус та забезпечувати їх додатковими гарантіями соціального захисту відповідно до частини п`ятої статті 17 Конституції України як під час проходження служби, так і після її закінчення; щодо осіб, на яких покладено обов`язок захищати Україну, її незалежність та територіальну цілісність, та членів їхніх сімей частиною п`ятою статті 17 Конституції України встановлено особливий соціальний захист, який не обмежено умовами й рівнем, визначеними у статті 46 Основного Закону України [абзаци другий, третій пункту 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 18.12.2018 № 12-р/2018, абзац одинадцятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України (Другий сенат) від 25.04.2019 № 1-р(II)/2019].

49. Конституційний Суд України також висловлював ще низку юридичних позицій, згідно із якими: «З урахуванням встановленого Конституцією України функціонального призначення Збройних Сил України, в умовах триваючої збройної агресії Російської Федерації проти України законодавче регулювання порядку реалізації права на соціальний захист, гарантованого частиною першою статті 46 Конституції України, має здійснюватися у системному взаємозв`язку з вимогами щодо посиленого соціального захисту військовослужбовців у розумінні частини п`ятої статті 17 Основного Закону України»; припис частини п`ятої статті 17 Конституції України чітко покладає на державу конституційний обов`язок щодо створення системи посиленої соціальної підтримки військовослужбовців і членів їхніх сімей; «виконання державою конституційного обов`язку щодо забезпечення посиленого соціального захисту військовослужбовців, військовозобов`язаних або резервістів покликане не тільки забезпечити соціальний захист кожного з них індивідуально, а й сприяти виконанню громадянами України обов`язку щодо захисту Вітчизни - України, її суверенітету, незалежності та територіальної цілісності»; «заходи в сфері оборони держави мають бути своєчасними, послідовними та комплексними, оскільки від їх ефективного запровадження залежить стан обороноздатності України» [абзаци четвертий - сьомий підпункту 5.1 пункту 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України (Другий сенат) від 06.04.2022 № 1-р(II)/2022].

50. Розвиваючи зазначені юридичні позиції, Конституційний Суд України у рішенні від 12.10.2022 № 7-р(II)/2022 вказав на те, що зі змісту частин першої, другої, п`ятої статті 17 Конституції України у їх взаємозв`язку з частиною першою статті 46, частиною першою статті 65 Основного Закону України випливає конституційний обов`язок держави надати спеціальний юридичний статус громадянам України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, членам їхніх сімей, а також особам, що збройно захищають суверенітет, територіальну цілісність та недоторканність України під час агресії Російської Федерації проти України, розпочатої у лютому 2014 року, із забезпеченням відповідно до цього статусу соціальних гарантій високого рівня.

51. Також у цьому рішенні від 12.10.2022 № 7-р(II)/2022 Конституційний Суд України наголосив на тому, що встановлений частиною п`ятою статті 17 Основного Закону України обов`язок держави забезпечити соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, поширюється як на громадян України, які безпосередньо перебувають на такій службі, так і на тих, яких звільнено з неї.

52. У Рішенні від 06.04.2022 № 1-р(II)/2022 Конституційний Суд України вказав, що «частину п`яту статті 17 Конституції України викладено так, що реалізація права на соціальний захист осіб, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей потребує якісного і ефективного законодавчого регулювання та запровадження механізмів забезпечення їх державної підтримки» (абзац перший підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини); а також, що «з урахуванням вимог частини п`ятої статті 17 Конституції України метою законодавчого регулювання в цій сфері є як усебічне соціальне забезпечення військовослужбовців, яке компенсуватиме установлені законом обмеження та умови служби, властиві цій категорії громадян, так і підвищення мотивації особового складу Збройних Сил України у виконанні ними покладених на них функцій щодо оборони України, захисту її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності (частина друга статті 17 Основного Закону України)» (перше речення абзацу п`ятого підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини).

53. Таким чином, за юридичною позицією Конституційного Суду України щодо реалізації державою конституційного обов`язку щодо забезпечення соціального захисту громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, осіб, що збройно захищають суверенітет, територіальну цілісність та недоторканність України під час агресії Російської Федерації проти України, розпочатої в лютому 2014 року, а також осіб, які вже виконали свій обов`язок перед державою щодо захисту її суверенітету і територіальної цілісності держава не може в односторонньому порядку відмовитися від зобов`язання щодо соціального захисту таких осіб (обмежити або скасувати право на соціальний захист цієї особливої категорії осіб із спеціальним юридичним статусом), оскільки це суперечить статтям 1, 3, частинам першій, другій статті 8, частині п`ятій статті 17, частині першій статті 46 Конституції України.

54. Колегія суддів враховує те, що спір, який розглядався у цій справі, виник у правовідносинах до ухвалення рішення Конституційного суду України від 06.04.2022 № 1-р(ІІ)/2022, яким визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), пункт 4 статті 16-3 Закону № 2011-XII зі змінами.

55. У свою чергу, колегія суддів звертає увагу на те, що застосування презумпції конституційності не обмежене юрисдикційною діяльністю Конституційного Суду України і поширюється на діяльність судів загальної юрисдикції, які при здійсненні правосуддя обов`язково мають оцінювати правові акти, що підлягають застосуванню, на відповідність Конституції України.

56. На думку колегії суддів, суди і орган конституційного контролю по суті здійснюють споріднену функцію - забезпечення верховенства конституції, однак різними методами і на різних стадіях правозастосування.

57. Таким чином, суди, розглядаючи справу, мають витлумачити акти в такий спосіб, щоб узгодити їх Конституцією України, а у разі протиріччя, яке не може бути у жодний спосіб узгоджене з Конституцією України, - відмовлятися від їхнього застосування і застосовувати норми Конституції як норми прямої дії.

58. При цьому усунення колізій тлумачення норм права, втілених у правових позиціях Верховного Суду (який уповноважений застосовувати норми Основного Закону України як норм прямої дії, тобто здійснювати по суті проміжний конституційний контроль і фактично дискваліфікувати норми законів у конкретній справі) та юридичними позиціями Конституційного Суду України (який у своїй юрисдикційній діяльності звертається до тлумачення норм законів України під кутом встановлення конституційності їх змісту із дискваліфікацією норми закону загалом, і рішення якого є обов`язковими згідно із статтею 151-2 Конституції України) є основним завданням Верховного Суду як найвищого суду у системі судоустрою через динамічне тлумачення змісту конкретного припису закону субсидіарно із нормами найвищої юридичної сили - нормами Конституції України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) та практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).

59. Визначальним у процесі застосування норм Конституції України судами при розгляді конкретних справ з приводу захисту основних прав і свобод осіб є якнайшвидше поновлення цих прав, що вимагає оптимальної правової процедури, яка враховує принцип процесуальної економії, оперативний розгляд справи та ефективність захисту, що ґрунтується на конституційних нормах.

60. Так, відповідно до частини другої статті 152 Конституції України закони, інші акти та їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність не раніше дня ухвалення відповідного рішення Конституційного Суду України. За цим принципом закони, інші правові акти мають юридичну силу до визнання їх неконституційними окремим рішенням органу конституційного контролю (абзац другий пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 24.12.1997 №8-зп/1997).

61. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.11.2020 у справі № 4819/49/19 зазначила, що аналіз норм розділу ХІІ Конституції України («Конституційний Суд України») та Закону України від 13.07.2017 № 2136-VIII «Про Конституційний Суд України» дає підстави дійти висновку про те, що рішення Конституційного Суду України має пряму (перспективну) дію в часі і застосовується щодо тих правовідносин, які тривають або виникли після його ухвалення. Якщо правовідносини тривалі і виникли до ухвалення рішення Конституційного Суду України, однак продовжують існувати після його ухвалення, то на них поширюється дія такого рішення Конституційного Суду України.

62. Колегія суддів вважає, що поновлення порушеного права особи внаслідок допущення до неї конституційної несправедливості має пріоритетне значення під час розгляду справи судом у зв`язку із застосуванням до неї положень закону, які не відповідали Конституції України не з моменту ухвалення Конституційним Судом України відповідного рішення щодо визнання неконституційними цих норм, а з моменту виникнення спірних відносин та застосування до них суб`єктом владних повноважень дефектної норми, оскільки принцип верховенства права у такому випадку втілюється через правозахисний судовий механізм, який серед іншого вимагає від судового органу будь-якої інстанції застосовувати Конституцію України як норми прямої дії у разі якщо він, обираючи норму права яка підлягає застосуванню до спірних відносин, дійшов до висновку, що така норма суперечить Конституції України.

63. Тобто, якщо суд доходить висновку, або суд чи судді у колегії (більшість) мають тверде переконання, що застосовний закон містить несправедливі положення і може вважатися неправовим, суд, забезпечуючи верховенство права в своїй судовій діяльності, має дати процесуальну реакцію із застосуванням певних мотивів матеріального характеру на таке власне переконання.

64. Отже, суд, у тому числі на стадії перегляду рішень в порядку касаційного провадження, перевіряючи оспорюване рішення суб`єкта владних повноважень на відповідність критеріям, визначеним у статті 2 КАС України, має обґрунтувати суперечність положень закону і відмовитися від його застосування, але не визнавати його конституційним і застосовувати, оскільки до повноважень Верховного Суду належить здійснення офіційного тлумачення норм законів, формування правових висновків щодо застосування норм Конституції та фактичної дискваліфікації конкретних норм законів, чи, навпаки фактичну конституціоналізацію застосованого законодавчого акта.

65. При цьому, такий висновок Верховного Суду є обов`язковим для сторін спору, а також виконує функцію єдності судової практики, тобто скерування правозастосовної діяльності судів нижчого рівня в єдине русло.

66. Відповідно до частини першої статті 36 Закону України від 02.06.2016 № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

67. У рішенні у справі «Тудор проти Румунії» («Tudor Tudor v. Romania»; заява від 24.03.2009 № 21911/03), Європейський суд з прав людини вказав, що роль найвищої судової інстанції кожної держави полягає в тому, щоб вирішувати суперечності у судовій практиці. Європейський суд з прав людини дає чітку відповідь: забезпечення єдності судової практики - це завдання найвищої судової установи кожної держави.

68. Таким чином, Верховний Суд зобов`язаний у передбачений процесуальним законом спосіб (шляхом розгляду конкретного спору та перевірки окремого процесуального судового рішення) витлумачити, як правильно застосовувати норму матеріального права, що була неоднаково застосована судами з тією метою, щоб надалі спрямувати судову практику в єдино правильне русло.

69. Відтак, завдання Верховного Суду полягають не лише в формуванні єдиної судової практики застосування законодавства, а й забезпечення єдності національного права та однакового застосування законів усіма судами.

70. З урахуванням наведеного, на думку колегії суддів у разі безсумнівного встановлення факту невідповідності положень закону нормам Конституції суд в силу положень частини четвертої статті 7 КАС України при виборі норм права, які підлягають застосуванню до спірних відносин при вирішенні спору, зобов`язаний обґрунтовано застосувати норми Конституції України, а не норми закону, оскільки пряме застосування Конституції у поєднанні з принципом її верховенства над іншими правовими актами неминуче передбачає правомочність судів відмовитись від застосування будь-якого правового акта, який вони визначають таким, що суперечить Конституції України в цілому або в частині. Це однаковою мірою стосується й правових актів, які вже визнані неконституційними за рішенням Конституційного Суду України, проте були чинними на час виникнення спірних відносин, у тому числі й на час розгляду справи в суді.

71. До того ж, ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що вислів «згідно із законом» означає, зокрема, що закон не повинен суперечити принципу верховенства права.

72. З урахуванням наведеного, а також, враховуючи європейське сприйняття права, коли законність не завжди домінує над справедливістю, на думку колегії суддів наявні неординарні обставини, коли внаслідок допущеної державою Україна помилки в законі, який має прийматись на основі Конституції України і повинен відповідати їй, поширення на правовідносини, які виникли і не закінчилися до ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, неправової (неконституційної) норми, ставить під сумнів дотримання принципу верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями, а відтак й права на соціальний захист.

73. Таким чином, повертаючись до спірних правовідносин, які виникли у цій справі та враховуючи також те, що установлені пунктом 4 статті 16-3 Закону № 2011-ХІІ обмеження щодо виплати одноразової грошової допомоги в більшому розмірі за умови встановлення вищої групи інвалідності (або більшого відсотка втрати працездатності) лише протягом двох років, на думку колегії суддів, суперечать Конституції з моменту встановлення такого обмеження, оскільки судовий захист не може бути побудовано на неправовому (неконституційному) законі, норму якого, до того ж, вже визнано неконституційною, виникає необхідність відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 21.03.2023 у справі №240/7411/21 про те, що частина четверта статті 7 КАС України не може бути застосована до правових актів, які визнані неконституційними за рішенням Конституційного Суду України та інших висновків у цій справі як похідних у правовідносинах щодо призначення одноразової грошової допомоги особам з інвалідністю, яка виникла внаслідок, зокрема поранення (контузії, травми або каліцтва), пов`язаного з захистом суверенітету і територіальної цілісності України, підвищення групи якої відбулось після спливу дворічного строку з дня встановлення первинної групи інвалідності.

74. Відповідно до частини першої статті 346 КАС України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, передає справу на розгляд палати, до якої входить така колегія, якщо ця колегія вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з цієї самої палати або у складі такої палати.

75. Згідно зі частиною першою статті 347 КАС України питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи.

76. Про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу із викладенням мотивів необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у рішенні, визначеному в частинах першій - четвертій статті 346 цього Кодексу, або із обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п`ятій або шостій статті 346 цього Кодексу (частина четверта статті 347 КАС України).

77. На підставі викладеного, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для передачі справи № 240/19209/21 (касаційне провадження № К/990/16548/22) на розгляд палати, до якої входить колегія, що розглядає цю справу - Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав.

Керуючись статтями 346, 347 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд,

УХВАЛИВ:

Справу № 240/19209/21 за позовом за позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії - передати на розгляд судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання і оскарженню не підлягає.

Головуючий А.Ю. Бучик

Судді А.І. Рибачук

С.Г. Стеценко