Окрема думка

від 10.12.2024 по справі 240/19209/21

КАСАЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

10 грудня 2024 року

м. Київ

справа №240/19209/21

адміністративне провадження №К/990/16548/22

ОКРЕМА ДУМКА

судді Верховного Суду Стародуба О.П.

у справі № 240/19209/21 за позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії

щодо постанови Верховного Суду від 10.12.2024, якою касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 13.10.2021 та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 25.05.2022 скасовано.

Позов задоволено частково.

Визнано протиправним і скасовано рішення Міністерства оборони України про відмову ОСОБА_1 у призначенні одноразової грошової допомоги як особі з інвалідністю ІІ групи з 18.03.2021 внаслідок травми, пов`язаної із захистом Батьківщини, оформлене протоколом засідання Комісії з розгляду питань, пов`язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги в разі загибелі (смерті), каліцтва або інвалідності військовослужбовців та інвалідності осіб, звільнених з військової служби від 17.06.2021 №96.

Зобов`язано Міністерство оборони України вирішити питання щодо призначення та виплати ОСОБА_1 недоплаченої одноразової грошової допомоги з урахуванням права на отримання одноразової грошової допомоги як особі з інвалідністю ІІ групи внаслідок травми, пов`язаної із захистом Батьківщини у розмірі різниці між 300 та 250 кратним розміром прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб, на 1 січня року, в якому встановлено інвалідність. В іншій частині позову відмовлено.

Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій, Верховний Суд відступив від правового висновку, висловленого у постанові Верховного Суду від 21.03.2023 у справі №240/7411/21 про те, що частина четверта статті 7 КАС України не може бути застосована до правових актів, які визнані неконституційними за рішенням Конституційного Суду України та інших висновків у цій справі як похідних у правовідносинах щодо призначення одноразової грошової допомоги особам з інвалідністю, яка виникла внаслідок, зокрема, поранення (контузії, травми або каліцтва), пов`язаного з захистом суверенітету і територіальної цілісності України, підвищення групи якої відбулось після спливу дворічного строку з дня встановлення первинної групи інвалідності та дійшов висновків щодо необхідності застосування вказаних норм у подібних правовідносинах у такий спосіб:

1) на будь-якій стадії судового процесу у випадку, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції, він не застосовує такий закон чи інший правовий акт, зокрема й до правовідносин, які виникли до ухвалення рішення Конституційного Суду України, яким положення закону визнані неконституційними, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії, оскільки принцип прямого (безпосереднього) застосування Конституції у поєднанні з принципом її верховенства над іншими правовими актами неминуче передбачає повноваження судів відмовитись від застосування будь-якого правового акта, який вони визначають таким, що суперечить Конституції України;

2) суди застосовують процесуальний механізм, передбачений частиною четвертою статті 7 КАС України, зокрема й у випадку, коли Конституційним Судом України сформульовано юридичну позицію щодо положення закону, яке підлягало застосуванню на час виникнення відповідних правовідносин;

3) установлені пунктом 4 статті 16-3 Закону №2011-ХІІ обмеження щодо виплати одноразової грошової допомоги в більшому розмірі за умови встановлення вищої групи інвалідності (або більшого відсотка втрати працездатності) лише протягом двох років суперечать Конституції України, а тому для вирішення цього спору підлягає застосуванню частина перша статті 46 Конституції України у взаємозв`язку з частиною п`ятою її статті 17 як норми прямої дії з урахуванням юридичної позиції Конституційного Суду України, сформульованої у Рішенні від 06.04.2022 №1-р(II)/2022.

Застосовуючи наведені вище висновки до обставин справи №240/19209/21 Верховний Суд дійшов висновку, що не зважаючи на те, що позивачу первинна ІІІ група інвалідності встановлена 18.06.2018, а ІІ група встановлена у понад дворічний строк - 18.03.2021, і до ухвалення Рішення Конституційного Суду України від 06.04.2022 №1-р(II)/2022, частина четверта статті 16-3 Закону №2011-ХІІ щодо визначення підстав для відмови у призначенні одноразової грошової допомоги, як то сплив дворічного строку у разі зміни групи інвалідності після первинного її встановлення, до спірних правовідносин не застосовується. А тому, відповідач, відмовляючи позивачу у призначенні одноразової грошової допомоги з посиланням на пункт 4 статті 16-3 Закону №2011-ХІІ та пункт 8 Порядку №975 у зв`язку із тим, що заявнику групу інвалідності змінено після спливу двох років з дня виставлення первинної групи інвалідності, діяв всупереч принципу верховенства права (дотримання прав людини, відсутність дискримінації і рівність перед законом), не на підставі та не у спосіб, що передбачені Конституцією України.

Крім того, проаналізувавши правові висновки Верховного Суду та нормативне регулювання питання щодо отримання доплат між розміром раніше отриманої одноразової грошової допомоги при встановленні інвалідності нижчої групи та розміром одноразової грошової допомоги яка повинна виплачуватись при встановлені інвалідності вищої групи, Верховний Суд дійшов висновку, що у разі встановлення військовослужбовцям, військовозобов`язаним та резервістам, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, більшого відсотка втрати працездатності або у разі встановлення групи інвалідності, яка дає право на отримання одноразової грошової допомоги у більшому розмірі, у них виникає право на отримання відповідної допомоги, яка виплачується їм з урахуванням виплаченої раніше суми обов`язкового особистого державного страхування або одноразової грошової допомоги.

На підставі статті 34 КАС України вважаю за необхідне висловити щодо рішення Верховного Суду у цій справі окрему думку.

Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом (стаття 125 Конституції України, стаття 36 Закону України «Про судоустрій та статус суддів»).

Формування єдиної практики та забезпечення її сталості є основним завданням, яке покладено законом на Верховний Суд.

Водночас, формування судової практики передбачає, а часом і потребує, зміни у розумінні та тлумаченні норм права, у підходах до правозастосування, а відтак формування нових висновків щодо застосування норм права.

Статтею 242 КАС України передбачені вимоги, яким повинне відповідати судове рішення.

Такими вимогами є відповідність судового рішення засадам верховенства права, а також законність та обґрунтованість судового рішення.

За визначенням частини першої статті 242 КАС України ухвалення судового рішення відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права є критеріями законності судового рішення.

Одночасно, передбачено правило, згідно якого при виборі і застосуванні до спірних правовідносин норми права суд зобов?язаний враховувати висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина 6 статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», частина 4 статті 242 КАС України).

Такі процесуальні правила вибору і застосування норм права покликані забезпечити формування єдиної правозастосовчої практики.

При цьому, Кодексом адміністративного судочинства України передбачено можливість відступити від правової позиції, викладеної у раніше сформованих висновках Верховного Суду.

За чинним процесуальним законом таким правом наділений Верховний Суд під час касаційного перегляду справи.

Для реалізації таких повноважень законом передбачено процедуру, за якою для відступу від виснову Верховного Суду колегія суддів передає справу на розгляд палати, до якої входить така колегія (стаття 346 КАС України).

Водночас, закон не визначає конретних підстав для відступу від висновку щодо застосування норми права, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду.

Такі підстави можна визначити виходячи з передбачених законом повноважень Верховного Суду як суду касаційної інстанції та меж касаційного перегляду.

Так, основним завданням Верховного Суду є перегляд у касаційному порядку як судом касаційної інстанції судових рішень місцевих та апеляційних адміністративних судів (стаття 24 КАС України).

За загальним правилом підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права (стаття 328 КАС України).

Зміст касаційного перегляду полягає в перевірці правильності застосування судом першої чи апеляційної інстанції на підставі встановлених фактичних обставин справи норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 341 КАС України).

Таким чином, повноваження Верховного Суду, передусім як суду касаційної інстанції, зводяться до перевірки правильності застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Такі повноваження Верховного Суду як суду касаційної інстанції та правила статті 346 КАС України вказують на те, що необхідність відступу від раніше сформованого висновку Верховного Суду може бути пов`язана виключно з незгодою з раніше сформованими висновками Верховного Суду щодо правильності застосування судами першої чи апеляційної інстанцій норм права у подібних правовідносинах.

Своєю чергою, така незгода, а відтак необхідність відступу від Висновків Верховного Суду, може бути зумовлена різними факторами, як то зміна суспільних відносин, застарілість та невідповідність правозастосовчої практики сучасним умовам, таке інше.

Європейський суд з прав людини у своїй практиці також допускає за певних умов відступ від своїх попередніх висновків, зокрема з метою забезпечення того, що тлумачення Конвенції відображає соціальні зміни та відповідає умовам сьогодення (рішення від 27.09.1990 у справі «Коссі проти Сполученого Королівства» (Cossey v. the United Kingdom, заява № 10843/84, пункт 35, рішення від 18.01.2001 у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom, заява № 27238/95, пункт 70).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16 сформульовано загальний висновок, що «…з метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Велика Палата Верховного Суду повинна мати ґрунтовні підстави: її попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання…».

Спір між сторонами неодмінно виникає в контексті певних правовідносин, учасниками яких вони є, і які регулюються тими чи іншими нормами права.

Вирішуючи спір суди, в т.ч. Верховний, тлумачать норми права, формують висновки щодо їх застосування і відповідно до таких норм постановляють судове рішення, забезпечуючи в такий спосіб його відповідність критерію законності.

За імперативними приписами статті 58 Конституції України подальша зміна законодавства (втрата чинності законом, набрання чинності новим законом, внесення до чинних законів змін та доповнень) зворотньої дії в часі не має, не справляє вплив на правовідносини, які існували до таких змін, а зумовлює виникнення нових правовідносин.

Такі правила дії закону в часі вказують на те, що зміна законодавства не може бути підставою для відступу, в порядку статті 346 КАС України, від раніше сформованих висновків Верховного Суду, а може слугувати підставою для формування Верховним Судом нових висновків щодо застосування нового законодавства.

У справі, яка розглядається потреба відступу від раніше сформованих висновків Верховного Суду в складі Судової палати виникла у зв?язку з визнанням неконституційним застосованого Верховним Судом закону.

Рішення Конституційного Суду України про визнання закону неконституційним безумовно справляє вплив на регулювання правовідносин, оскільки вносить зміни до нормативної бази шляхом припинення дії певної норми (закону) у зв`язку з її невідповідністю Конституції України.

Однак, в силу приписів частини другої статті 152 Конституції України, рішення Конституційного Суду України про визнання закону неконституційним діє виключно на перспективу (на майбутнє) і не може справляти вплив на висновок про законність рішення суду загальної юрисдикції, постановленого із застосуванням норми закону, яку в подальшому визнано неконституційною.

Верховний Суд у постанові від 19.02.2021 у справі № 808/1628/18 у питанні перегляду справи за виключними обставинами сформував наступний висновок:

«…Наявність Рішення Конституційного Суду України … не змінює правового регулювання спірних правовідносин та не доводить факту допущення судом помилки при вирішенні спору, крім того, на час виникнення спірних правовідносин та на час прийняття рішення судом першої інстанції положення вказаної норми були чинними та підлягали застосуванню…».

Вирішуючи питання можливості відступу від своїх попередніх висновків Верховний Суд у постанові від 21.03.2023 у справі №240/7411/21 дійшов таких висновків:

«…Зважаючи на пряму дію рішення Конституційного Суду України в часі, поширення висловленої у такому рішенні юридичної позиції на відносини, що виникли до дня ухвалення цього рішення, суперечить ч. 2 ст. 152 Конституції України.

Відступ від позицій Верховного Суду після ухвалення Конституційним Судом України рішення щодо неконституційності певних норм законодавства, що застосовувалися судами, надав би їм зворотної дії у часі та нівелював би суть частини другої статті 152 Конституції України…».

Таким чином, оскільки рішення Конституційного Суду України про неконституційність закону у такий спосіб фактично вносить зміни до законодавства, то також не може бути підставою для відступу, в порядку статті 346 КАС України, від висновку щодо застосування норми права, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду.

У такій ситуації необхідно формувати нові висновки Верховного Суду у правовідносинах, які зазнали змін у зв?язку з ухваленням Конституційним Судом України рішення, без застосування неконституційного закону.

Крім того, за правилами частини 4 статті 7 КАС України якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.

Такий підхід також передбачає, що закон, який було застосовано Верховним Судом під час формування свого висновку, від якого виникла необхідність відступу, застосовано не буде.

Отже фактично матиме місце та ж ситуація, що і у випадку визнання закону неконституційним.

Таким чином, правила частини 4 статті 7 КАС України також не можуть слугувати підставою відступу від раніше сформованого висновку Верховного Суду в порядку статті 346 КАС України України.

Водночас, це не значить, що Верховний Суд позбавлений можливості поставити під сумнів конституційність закону, щодо якого уже сформовано висновок Верховного Суду.

Однак це буде уже новий висновок, обґрунтований без застосування закону, щодо якого виник сумнів у його конституційності, а відтак і без відступу від попередніх висновків Верховного Суду.

За таких обставин, на мою думку, підстави для передачі справи на розгляд Судової палати з метою відступу від висновків Верховного Суду в складі судової палати у постанові від 21.03.2023 у справі №240/7411/21 були відсутні.

Суддя

Олександр СТАРОДУБ