Ухвала

від 30.11.2023 по справі 480/12133/23

СУМСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

СУМСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

У Х В А Л А

про повернення позовної заяви

30 листопада 2023 року Справа № 480/12133/23

Cуддя Сумського окружного адміністративного суду Шевченко І.Г., розглянувши матеріали позову ОСОБА_1 до Територіального управління Служби судової охорони у Сумській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В:

До суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Територіального управління Служби судової охорони у Сумській області в якій просить:

1) визнати протиправною бездіяльність Територіального управління Служби судової охорони у Сумській області, яка полягає у не нарахуванні та не виплаті ОСОБА_1 додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» за період з 13 липня 2022 року по 20 січня 2023 року;

2) зобов`язати Територіальне управління Служби судової охорони у Сумській області нарахувати ОСОБА_1 додаткову винагороду, передбачену постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» за період з 13 липня 2022 року по 20 січня 2023 року;

3) стягнути з Територіального управління Служби судової охорони у Сумській області на користь позивача додаткову винагороду, передбачену постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» за період з 13 липня 2022 року по 20 січня 2023 року в розмірі 187741 грн.

Ухвалою від 16.11.2023 позовну заяву було залишено без руху у зв`язку з пропуском позивачем тримісячного строку звернення до суду, встановленого частиною 2 статті 233 Кодексу законів про працю України. Так, позивачу було встановлено 10-денний строк з дня отримання ухвали для усунення недоліків позовної заяви та зобов`язано позивача надати суду заяву із зазначенням ІНШИХ підстав пропуску строку на звернення з позовом до суду з наданням доказів поважності його пропуску.

Так, на виконання вимог ухвали суду від 16.11.2023, позивач 27.11.2023 подав до суду заяву у порядку усунення недоліків позовної заяви, в якій просив визнати поважними причини пропуску строку звернення до суду та поновити такий строк.

В обґрунтування поважності причин пропуску строку звернення до суду позивач вказав, що згідно з п. 1 гл. XIX Прикінцеві положення КЗпП України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (СОVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії карантину. На всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, відмінено з 24 години 00 хвилин 30.06.2023 постановою Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 № 651.

Також з посиланням на постанови Верховного Суду від 29.09.2022 у справі №500/1912/22, від 21.05.2021 у справі № 1.380.2019.006107, від 22.07.2021 у справі № 340/141/21, від 16.09.2021 у справі № 240/10995/20 та від 12.09.2022 у справі №120/16601/21-а вказав, що при застосуванні процесуальних норм слід уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до нівелювання процесуальних вимог, встановлених законом.

Також вказав, що як до повномасштабного вторгнення, так і до цього часу позивач несе службу в Білопільському районному суді, який знаходиться в м. Білопілля, а наказом Міністерства з реінтеграції тимчасово окупованих територій від 25.04.2022 №75 (в редакції від 31.05.2022) територію Білопільської міської територіальної громади з 31.05.2022 включено до переліку територіальних громад, які розташовані в районі проведення воєнних (бойових) дій або які перебувають в тимчасовій окупації, оточенні (блокуванні). Зазначений статус зберігався за Білопільською міською територіальною громадою до скасування вказаного Наказу від 25.04.2022 Наказом Міністерства з реінтеграції тимчасово окупованих територій від 22.12.2022 №309, відповідно до п. 1.7 якого Білопільська міська територіальна громада з 25.05.2022 включена до території можливих бойових дій та зберігає даний статус і на цей час.

При цьому, з початку повномасштабного вторгнення позивач постійно разом з сім`єю проживав на території м. Білопілля, а після пошкодження будинку 18.06.2023 внаслідок артилерійського обстрілу військами рф, в якому проживав позивач, останній разом із сім`єю був внутрішньо переміщений у с.Москаленки Білопільської громади, яке теж потерпає від обстрілів.

Відтак, вважає, що необхідність життя при щоденних обстрілах прикордоння, знаходження в зоні можливих бойових дій, загрози для позивача та його сім`ї не можуть бути не враховані судом у ситуації повномасштабної війни на території України для поновлення позивачу строку звернення до суду за захистом його законного права на визначену винагороду за службу.

Також, на виконання вимог ухвали суду від 16.11.2023, позивач 28.11.2023 подав додаткові пояснення до заяви про поновлення строку звернення до суду, в яких вказав, що в листопаді 2023 відповідно до наказу ТУ ССО в Сумській області від 01.11.2023№455 о/с «Про виплату додаткової винагороди співробітникам територіального управління Служби судової охорони у Сумській області» позивачу нараховано додаткову винагороду в розмірі 10000 грн., а виплачено - 6451 грн. 61 коп. Таким чином, нарахування та виплата належної позивачу додаткової винагороди за період з 13.07.2022 по 20.01.2022 в розмірі 187741 грн. 84 коп. проведені йому не були.

Також просив відраховувати строк позовної давності на звернення позивачем до суду за захистом своїх прав саме з дати видання наказу ТУ ССО в Сумській області від 01.11.2023 № 455 о/с «Про виплату додаткової винагороди співробітникам територіального управління Служби судової охорони у Сумській області».

Перевіривши матеріали позовної заяви та доводи заяви позивача про поновлення строку звернення до суду та додаткових пояснень до нього, поданих у порядку усунення недоліків позовної заяви, суд зазначає наступне.

Так, частиною першою статті 122 КАС України передбачено, що адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Згідно з абзацом 1 частини 2 статті 122 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк (ч.5 ст. 122 КАС України).

Відповідно до частини 3 статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

При цьому, відповідно до частини 3 статті 3 КАС України встановлено, що провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Законом України від 01.07.2022 №2352-IX "Про внесення змін до деяких законів України щодо оптимізації трудових відносин" (далі - Закон №2352-IX), який набрав чинності 19.07.2022, внесено зміни до статті 233 Кодексу законів про працю України, приписами частини 1 статті 233 Кодексу законів про працю України передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Відповідно до частини 2 статті 233 Кодексу законів про працю України із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).

Як вбачається з позову, спірні правовідносини виникли у зв`язку з проходженням позивачем публічної служби, зокрема, предметом спору є правомірність не нарахування та не виплати позивачу додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року № 168 за період з 13 липня 2022 року по 20 січня 2023 року.

Поряд з цим, вирішуючи питання про те, якою нормою закону слід керуватися при розгляді цієї справи, суд, зважаючи на гарантування конституційного права на своєчасне одержання винагороди за працю та рівність усіх працівників у цьому праві, наголошує, що положення статті 233 КЗпП Україниу частині, що стосуються строку звернення до суду у справах, пов`язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, мають перевагу в застосуванні перед ч. 5 ст. 122 КАС України.

Втім з цим позовом до суду позивач звернувся лише 14.11.2023, тобто з пропуском тримісячного строку, встановленого частиною 2 статті 233 Кодексу законів про працю України.

Доводи позивача про врахування п.15 Порядку виплати грошового забезпечення співробітникам Служби судової охорони, затвердженого наказом Державної судової адміністрації України від 26.08.2020 №38 не приймаються судом до уваги, оскільки вказаною нормою передбачено лише, що спірне грошове забезпечення виплачується за весь період, протягом якого співробітник мав на нього право, але не більше ніж за три роки, що передували зверненню за одержанням грошового забезпечення, втім ця норма не врегульовує питання строків звернення з позовом до суду.

Посилання позивача на введення карантину на території України, що був скасований з 30.06.2023, суд вважає неґрунтовними з огляду на таке.

Дійсно, відповідно до пункту першого глави XIX Прикінцеві положення КЗпП України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 №211 "Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19" (з наступними змінами), відповідно до статті 29 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб", з метою запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19 та з урахуванням рішення Державної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій від 10.03.2020 введено карантин з 12.03.2020, який діяв до 30.06.2023 згідно постанови Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2023 року №383 Про внесення змін до розпорядження Кабінету Міністрів України від 25 березня 2020 року №338 і постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року №1236.

Отже, запровадження на території України карантину є безумовною підставою для продовження строків, визначених статтею 233 КЗпП України, на строк дії такого карантину.

Подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 25 квітня 2023 року у справі №380/15245/22, від 19 січня 2023 року у справі №460/17052/21, від 18 жовтня 2023 року у справі № 380/14605/22.

Втім постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 р. № 651 Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 відмінено з 30 червня 2023 р. на всій території України карантин.

Тримісячний строк звернення до суду, встановлений ч.2 ст.233 КЗпП України фактично почав відліковуватись з 01.07.2023 (з дня скасування карантину) та мав закінчитись у жовтні 2023р. (02.10.2023 - тримісячний строк з дня скасування карантину).

Враховуючи те, що позивач продовжує працювати у відповідача та отримувати щомісяця грошове забезпечення, у тому числі отримував його у період з 13.07.2022 по 20.01.2023 без нараховування та виплату додаткової винагороди, як зазначено в позовній заяві, то починаючи, зокрема, з липня 2022 р. позивач був обізнаний про невиплату йому відповідних спірних сум грошового забезпечення.

Таким чином, враховуючи обмеження трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, з урахуванням граничних строків з дня закінчення карантину на території України тримісячний строк звернення до суду, встановлений ч. 2 ст. 233 КЗпП України фактично почав відліковуватись з 01.07.2023 (з дня скасування карантину) та мав закінчитись у жовтні 2023р. (02.10.2023 граничний тримісячний строк з дня скасування карантину).

Втім до суду з цим позовом позивач звернувся лише 14.11.2023, тобто поза межами установлених законодавством строків.

Належних доказів поважності причин пропуску строку звернення до суду з 01.07.2023 по 14.11.2023 позивачем не надано.

З огляду на викладене, позивачем пропущений тримісячний строк відповідно до положень ч. 2 ст. 233 КЗпП України у редакції, чинній з 19 липня 2022 року (з урахуванням строку дії карантину).

Щодо посилань позивача на відсутність підстав для застосування надмірного формалізму та встановлення поважності причин пропуску строків звернення до суду, суд вказує, що дотримання строків звернення до адміністративного суду є однією з умов дисциплінування учасників публічно-правових відносин, якщо ці відносини стали спірними.

Інститут строків у адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах та стимулює суд і учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Строки звернення до адміністративного суду з позовом обмежують час, протягом якого такі правовідносини вважаються спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.

Аналогічна правова позиція була висловлена Верховним Судом в ухвалах від 17 квітня 2018 року у справі № 9901/473/18, від 11 березня 2019 року у справі № 9901/95/19 та від 08 квітня 2019 року у справі № 9901/138/19.

Посилання позивача на висновки Верховного Суду у постанов від 29.09.2022 у справі №500/1912/22, від 09.02.2023 у справі №240/44132/21 щодо суворого не застосування судами строків звернення з позовами до суду протягом усього періоду дії воєнного стану, запровадженого на території України у зв`язку зі збройною агресією російської федерації, суд вказує наступне.

Так, дійсно, Верховний Суд у п.52 постанови від 29.09.2022 у справі №500/1912/22 вказав, що при застосуванні процесуальних норм слід уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до нівелювання процесуальних вимог, встановлених законом. Надмірний формалізм у трактуванні процесуального законодавства визнається неправомірним обмеженням права на доступ до суду як елемента права на справедливий суд згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Втім, вказаного висновку Верховний Суд дійшов саме з урахуванням конкретних обставин справи №500/1912/22, та виходив з того, що позивач є учасником бойових дій та відповідно до Закону України Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію, Указу Президента України від 24 лютого 2022 року №65/2022 Про загальну мобілізацію мобілізований у першу хвилю (оперативні резервісти, колишні військовослужбовці та ветерани АТО та ООС), що свідчить про пропуск строку звернення позивача до суду за захистом його прав з поважних причин та є підставою для поновлення судом строків (п.50 постанови).

У постанові від 09.02.2023 у справі №240/44132/21 Верховний Суд зазначав, що при оцінці поважності причин пропуску процесуального строку з причини введення воєнного стану в Україні додатково слід брати до уваги, н е л и ш е територіальне місцезнаходження суду, порядок його функціонування; місце проживання (місцезнаходження) заявника; ведення на відповідній території бойових дій або розташування у безпосередній близькості до такої території, посилення ракетних обстрілів у відповідний проміжок часу, н а ч о м у наголошує позивач, а й на тривалість самого процесуального строку та час, який минув із дати завершення процесуального строку; наявність чи відсутність обставин, які об`єктивно перешкоджали конкретній особі реалізувати своє право (повноваження) у межах визначеного процесуального строку; поведінку особи, яка звертається з відповідним клопотанням, зокрема, чи вживала особа розумних заходів для того, щоб реалізувати своє право (повноваження) у межах процесуального строку та якнайшвидше після його закінчення (у разі наявності поважних причин його пропуску), та інші доречні обставини.

Поряд з цим, у цих же постановах, на які посилається позивач, Верховний Суд наголосив на тому, що введення воєнного стану може бути визнано судом поважною причиною пропуску відповідного процесуального строку або його продовження за умови, якщо пропуск строку знаходиться в прямому причинному зв`язку з такою обставиною. Сам факт запровадження воєнного стану в Україні, без обґрунтування неможливості звернення до суду с а м е позивачем у встановлені строки, у зв`язку із запровадження такого, не може безумовно вважатись поважною причиною для безумовного поновлення цих строків.

Введення воєнного стану, безумовно, є поважною причиною пропуску процесуального строку. Однак, між пропуском процесуального строку і введенням воєнного стану повинен бути безпосередній, прямий, причинний зв`язок та поновлення строку на подання позовної заяви до суду у випадку його пропуску з причин, пов`язаних із запровадженням воєнного стану в Україні, вирішується в кожному конкретному випадку, виходячи з доводів, наведених у заяві про поновлення такого строку, щодо того, яким саме чином запроваджені обмеження перешкоджали своєчасно звернутися з позовом до суду.

Вказані висновки також узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, викладеними у постановах від 22 вересня 2022 року у справі №140/13772/21, від 09 лютого 2023 року у справі №240/44132/21, 12 жовтня 2023 року у справі №560/2291/23.

Відтак, посилання позивача на надмірний формалізм при вирішенні питання щодо застосування строків звернення до суду та на висновки Верховного Суду у постановах Верховного Суду від 29.09.2022 у справі №500/1912/22, від 21.05.2021 у справі №1.380.2019.006107, від 22.07.2021 у справі № 340/141/21, від 16.09.2021 у справі №240/10995/20 та від 12.09.2022 у справі №120/16601/21-а, від 09.02.2023 у справі №240/44132/21 суд оцінює критично та не приймає їх до уваги.

Посилання позивача на постійне несення ним служби у м.Білопілля та проживання з початку повномасштабного вторгнення разом із сім`єю також в м.Білопілля, а з 18.06.2023 - в с.Москаленки Білопільської громади, що включені до територій можливих бойових дій, та без доступу до мережі Інтернет, суд вказує наступне.

Питання застосування строку звернення до суду неодноразово було предметом розгляду Верховним Судом, зокрема, у справах № 240/12017/19, № 360/3999/20 (постанова від 06 грудня 2021 року), № 320/1855/21 (постанова від 16 грудня 2021 року) та № 420/2764/21 (постанова від 11 листопада 2021 року), №320/9598/22) (постанова від 03 серпня 2023 року), де Верховний Суд зазначив, що для визначення початку перебігу строку для звернення до суду необхідно встановити час коли позивач дізнався або повинен був дізнатись про порушення своїх прав, свобод та інтересів. У той же час, триваюча пасивна поведінка такої особи не свідчить про дотримання строку звернення до суду з урахуванням наявної у неї можливості знати про стан своїх прав, свобод та інтересів. Поняття повинен був дізнатися необхідно розуміти як неможливість незнання, високу вірогідність, можливість дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа має можливість дізнатися про порушення своїх прав, якщо їй відомо про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і у неї відсутні перешкоди для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені (постанова Верховного Суду від 21 лютого 2020 року №340/1019/19).

Реалізація позивачем права на звернення до суду з позовною заявою в рамках строку звернення до суду залежить виключно від нього самого, а не в і д дій чи б е з д і я л ьн о с т і посадових осіб відповідача.

Встановлення строків звернення до суду з відповідними позовними заявами законом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними, передбачених КАС України, певних процесуальних дій. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого публічно-правові відносини можуть вважатися спірними. Тому, якщо протягом законодавчо встановленого строку особа не звернулася до суду за вирішенням спору, відповідні відносини набувають ознаки стабільності.

Отже, право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків для звернення до суду, якими чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Це, насамперед, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.

Рішенням Конституційного Суду України від 13 грудня 2011 року №17-рп/2011 визначено, що держава може встановленням відповідних процесуальних строків обмежувати строк звернення до суду, що не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя.

До того ж, Верховний Суд зазначав (від 12.09.2019 у справі № 160/1383/19, від 31.03.2021 у справі № 640/2371/20, 10 лютого 2023 року, у справі №461/10111/21, від 10 лютого 2023 року у справі № 640/20580/20), що чітко визначені та однакові для всіх учасників справи строки звернення до суду, здійснення інших процесуальних дій є гарантією забезпечення рівності сторін та інших учасників справи. А для цього має бути також виконано умову щодо недопустимості безпідставного поновлення судами пропущеного строку.

Поважними причинами визнаються лише ті обставини, які були чи об`єктивно є непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з позовом, пов`язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами. Питання поважності причин пропуску строку звернення до суду є оціночним та залежить від доказів, якими підтверджуються обставини та підстави такого пропуску. Причина пропуску строку звернення до суду може вважатися поважною, якщо вона відповідає одночасно усім таким умовам: 1) це обставина або кілька обставин, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк; 2) це обставина, яка виникла об`єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк; 3) ця причина виникла протягом строку, який пропущено; 4) ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування. Отже, поновленню підлягають лише порушені з поважних причин процесуальні строки, встановлені законом".

Також Верховним Судом неодноразово, зокрема у постановах від 11 липня 2019 року у справі №0940/1181/18, від 31 жовтня 2019 року у справі № 823/1915/18, від 22 січня 2020 року у справі №826/4464/17, від 16 липня 2020 року у справі №487/3042/16-а, від 13 грудня 2021 року у справі № 473/3711/16-а, була висловлена позиція, згідно з якою вирішуючи питання про дотримання строку звернення до суду у кожному конкретному випадку, необхідно виходити не лише з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, але й з об`єктивної можливості особи знати про такі факти.

Слід зазначити, що день, коли особа дізналася про порушення свого права, - це встановлений доказами день, коли їй стало відомо про прийняття певного рішення, вчинення дії чи допущення бездіяльності, внаслідок чого відбулося порушення прав, свобод чи інтересів особи. Якщо цей день встановити точно неможливо, строк обчислюється з дня, коли особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав (свобод чи інтересів).

Доказами того, що особа знала про порушення своїх прав, є її дії, спрямовані на захист порушених прав, зокрема, оскарження рішення (дії чи бездіяльність), письмові звернення з цього приводу, а також докази, які свідчать про те, що були створені умови, за яких особа мала реальну можливість дізнатися про порушення своїх прав.

При цьому, Верховний Суд у постанові від 17 лютого 2021 року у справі №440/7046/18 дійшов висновку, що вчинення протягом цього часу одних дій і не вчинення інших ставить під сумнів наявність таких труднощів та об`єктивну неспроможність реалізації особою тих чи інших прав і виключає можливість врахування таких обставин як поважних під час вирішення питання дотримання строку звернення до суду.

Так, позивачем у позовній заяві не заперечується той факт, що у липні 2022 року він звернувся до Сумського окружного адміністративного суду з позовом до Територіального управління Служби судової охорони у Сумській області з вимогою щодо нарахування та виплати йому додаткової щомісячної винагороди, встановленої постановою Кабінету Міністрів України №168 від 28.02.2022, починаючи з 24.02.2022 по закінчення воєнного стану, який було вирішено та постановлено по суті вимог рішення суду від 05.10.2022 у справі №480/4631/22 про нарахування та виплату додаткової щомісячної винагороди, встановлену постановою Кабінету Міністрів України №168 від 28.02.2022, за період з 24.02.2022 по 12.07.2022.

Тобто, як у справі № 480/4631/22 так і у поданому позові, спірним питанням є нарахування та виплата позивачу Територіальним управлінням Служби судової охорони у Сумській області додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року №168, втім за різні періоди. У справі № 480/4631/22 - за період з 24.02.2022 по 12.07.2022, у цьому позові - за період з 13 липня 2022 року по 20 січня 2023 року.

Таким чином, як на час звернення з позовом до суду у липні 2022 року, так і на час звернення з цим позовом до суду в Україні, діяв воєнний стан та позивач продовжував нести службу в прикордонній області. Поряд з цим, з урахуванням зазначеного та вказаних вище висновків Верховного Суду, не є зрозумілим, чому наявність воєнного стану та постійних обстрілів у прикордонні Сумщини, де проходить службу позивач, стала на заваді вчасно звернутися саме з цим позовом до суду, у той час як у липні 2022 року аналогічні умови, в яких перебував позивач, за виключенням необхідності внутрішнього переміщення, не були на заваді для подання позову до суду.

Крім того, як позов так і інші пояснення позивачем у цій справі були подані ОСОБА_1 через систему «Електронний суд», а відтак до доводів про відсутність Інтернету у населеному пункту, куди вимушено після 18.06.2023 переселився позивач разом із сім`єю - с.Москаленки Білопільської громади, суд відноситься критично. Доказів на підтвердження облаштування нового помешкання протягом усього періоду з 18.06.2023 по 14.11.2023, що перешкоджало вчасному зверненню з цим позовом до суду, позивачем не надано.

Таким чином, відсутність причинно-наслідкового зв`язку між наявністю воєнного стану та постійних обстрілів у прикордонні Сумщини, де проходить службу позивач, а також відсутності Інтернету у населеному пункту, куди вимушено переселився позивач разом із сім`єю - с.Москаленки Білопільської громади, необхідністю облаштовувати нове житло, між можливістю звернення до суду у встановлені процесуальним законом строки, нівелює доводи позивача про наявність обґрунтованих підстав для пропущення строку звернення до суду з цим позовом, тим паче що право на звернення до суду могло бути реалізовано позивачем у встановлені строки і шляхом залучення професійної правової допомоги.

Вказані висновки також узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, викладеним у постанові від 12 жовтня 2023 року у справі №560/2291/23.

Будь-яких інших належних доказів, які б свідчили про відсутність можливості подати позов у встановлені строки, позивач не надав.

Тому доводи позивача у клопотанні про поновлення строку звернення до суду, поданому в порядку усунення недоліків позовної заяви, щодо запровадження воєнного стану та несення служби у прикордонній області, що потерпає від обстрілів рф, та переїздом до іншої місцевості, є необґрунтованими.

Щодо посилання позивача на відлік строку звернення з цим позовом до суду з 01.11.2023 дати прийняття наказу Територіального управління Служби судової охорони у Сумській області від 01.11.2023 №455 о/с, суд зазначає наступне.

Так, дійсно, згідно копії наказу Територіального управління Служби судової охорони у Сумській області «Про виплату додаткової винагороди співробітникам територіального управління Служби судової охорони у Сумській області» від 01.1.2023 №455 о/с визначено нарахувати та виплатити додаткову винагороду співробітникам територіального управління Служби судової охорони у Сумській області в розмірі 10 000 грн. пропорційно з розрахунку за місяць з 01.01.2023 по 20.01.2023, згідно з додатком, що додається, крім співробітників, стосовно до яких судове рішення про виплату цієї додаткової винагороди на дату видання наказу набрало законної сили.

Надаючи оцінку доводам позивача з посиланням на вказаний наказ, судом враховано, що позовні вимоги обґрунтовані неправомірною бездіяльністю, яка полягає у не нарахуванні та невиплати відповідачем спірної допомоги у розмірі 30000грн., у тому числі за період з 01.01.2023 по 20.01.2023 19354грн., у той час як згідно наказу від 01.11.2023 №455 о/с відповідачем нараховано 10000грн.

Разом з тим, незгода позивача з вказаним наказом не може бути визнано поважною причиною пропуску саме з цим позовом до суду, оскільки у цій справі наказ Територіального управління Служби судової охорони у Сумській області від 01.11.2023 №455 о/с не є предметом оскарження.

Крім того прийняття вказаного наказу лише в листопаді 2023р. не спростовує тривале зволікання позивача та не вчинення жодних дій у період з 01.07.2023 по 14.11.2023 для звернення у встановлені строки до суду з цим позовом. Більше того, вказаний наказ був прийнятий 01.11.2023 тобто поза межами строку, коли позивач мав звернутися з цим позовом до суду (з 01.07.2023 по 02.10.2023), а тому прийняття 01.11.2023 наказу не може свідчити про наявність обставин, які об`єктивно перешкоджали позивачу реалізувати своє право у межах визначеного процесуального строку.

Посилання на те, що відповідач постійно запевняв позивача про виплату спірної допомоги після виділення бюджетних асигнувань, також не може бути визнано поважною причиною пропуску строку звернення з цим позовом до суду, оскільки реалізація позивачем права на звернення до суду з позовною заявою в рамках строку звернення до суду залежить виключно від нього самого, а не від дій чи бездіяльності відповідача, формування судової практики і таке інше. Позивач, достовірно знаючи про порушення свого права, необґрунтовано не дотримуючись такого порядку, позбавляє себе можливості реалізовувати своє право на звернення до суду в межах строків звернення до суду, нереалізація цього права зумовлена його власною пасивною поведінкою.

Вказані висновки узгоджуються з позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 31.03.2021 у справі №240/12017/19, 20 червня 2023 року № 240/6556/22.

Таким чином позивачем не надано жодних належних доказів наявності об`єктивних перешкод для звернення до адміністративного суду з цим позовом тане наведено поважних обставин, які не залежали від його волевиявлення та пов`язані з дійсними істотними перешкодами та труднощами, що перешкоджали звернутись до суду в межах встановленого строку.

Суд наголошує, що у справі Європейського суду з прав людини Стаббігс та інші проти Великобританії визначено, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків на звернення до суду за захистом порушених прав.

У Рішенні Міраґаль Есколано та інші проти Іспанії від 25 січня 2000 року Європейський суд зазначив про те, що строки позовної давності, яких заявники мають дотримуватися при поданні скарг, спрямовані на те, щоб забезпечити належне здійснення правосуддя і дотримання принципів правової певності. Сторонам у провадженні слід очікувати, що ці норми будуть застосовними.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях зазначає про те, що процесуальні строки (строки позовної давності) є обов`язковими для дотримання. Правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані (рішення Європейського суду у справі Перез де Рада Каванілес проти Іспанії від 28 жовтня 1998 року, заява №28090/95, пункт 45). Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.

ЄСПЛ у пунктах 37 та 38 рішення від 18 листопада 2010 року у справі Мушта проти України нагадав, що право на суд, одним з аспектів якого є право на доступ до суду, не є абсолютним, воно за своїм змістом може підлягати обмеженням, особливо щодо умов прийнятності скарги на рішення. Однак такі обмеження не можуть обмежувати реалізацію цього права у такий спосіб або до такої міри, щоб саму суть права було порушено. Ці обмеження повинні переслідувати легітимну мету, і має бути розумний ступінь пропорційності між використаними засобами та поставленими цілями. Норми, які регламентують строки подання скарг, безумовно, передбачаються для забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці норми будуть застосовані. Водночас такі норми або їх застосування мають відповідати принципу юридичної визначеності та не перешкоджати сторонам використовувати наявні засоби.

У рішенні від 03 квітня 2008 року у справі Пономарьов проти України ЄСПЛ указав, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією з таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження. У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні в часі, ні в підставах для поновлення строків (пункт 41).

Таким чином, що дотримання строків звернення до адміністративного суду є однією з умов дисциплінування учасників публічно-правових відносин, якщо ці відносини стали спірними.

Крім того, інститут строків у адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах та стимулює суд і учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Строки звернення до адміністративного суду з позовом обмежують час, протягом якого такі правовідносини вважаються спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.

Отже, за практикою ЄСПЛ, застосування судами наслідків пропущення строків звернення до суду не є порушенням права на доступ до суду.

Згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року №3477-IV Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.

Відповідно до частини першої та другої статті 123 КАС України у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку. Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.

Відповідно до п.1 ч.4 ст.169 КАС України позовна заява повертається позивачеві, якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви, яку залишено без руху, у встановлений судом строк. Суддя повертає позовну заяву і додані до неї документи без розгляду не пізніше п`яти днів з дня її надходження або з дня закінчення строку на усунення недоліків (ч.5 ст. 169 КАС України).

З урахуванням наведеного вище, вбачається необхідним позовну заяву повернути позивачу.

Роз`яснити позивачу, що відповідно до ч.8 ст.169 Кодексу адміністративного судочинства України повернення позовної заяви не позбавляє права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом.

Керуючись ст.ст. 169, 248, 256, 293-295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

У Х В А Л И В:

Позовну заяву ОСОБА_1 до Територіального управління Служби судової охорони у Сумській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії - повернути позивачу.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та може бути оскаржена в апеляційному порядку до Другого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом п`ятнадцяти днів з дня прийняття ухвали.

Суддя І.Г. Шевченко