Постанова

від 15.11.2023 по справі 916/3351/22

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 листопада 2023 року

м. Київ

cправа № 916/3351/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Міщенка І.С.,

секретар судового засідання - Корнієнко О.В.,

за участю представників:

Департаменту комунальної власності Одеської міської ради - не з`явився,

Приватного підприємства «СПАРТАК» - не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Департаменту комунальної власності Одеської міської ради

на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 17.08.2023 (у складі колегії суддів: Богатир К.В. (головуючий), Поліщук Л.В., Таран С.В.)

та рішення Господарського суду Одеської області від 31.05.2023 (суддя Литвинова В.В.)

у справі № 916/3351/22

за позовом Департаменту комунальної власності Одеської міської ради

до Приватного підприємства «СПАРТАК»

про виселення та стягнення 147 152,42 грн,

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2022 року Департамент комунальної власності Одеської міської ради (далі - Департамент комунальної власності) звернувся до суду з позовом до Приватного підприємства «СПАРТАК» (далі - ПП «СПАРТАК») про виселення відповідача з нежилих підвальних приміщень, загальною площею 139,2 кв. м, що розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Преображенська, 21, та стягнення неустойки за прострочення повернення об`єкта оренди в сумі 147 152,42 грн за період з 21.12.2020 по 31.10.2022.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідач після припинення договору найму (оренди) нежитлового приміщення у зв`язку із закінченням строку, на який його було укладено, не звільнив об`єкт оренди та не повернув його у встановленому порядку, що є підставою для стягнення з відповідача неустойки відповідно до частини 2 статті 785 Цивільного кодексу України (далі - ЦК).

24.05.2023 Департамент комунальної власності звернувся до суду з заявою в порядку пункту 2 частини 2 статті 46 та статті 231 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), у якій просив стягнути з відповідача неустойку в сумі 201 902,82 грн за прострочення повернення об`єкта оренди за період з 21.12.2020 по 31.03.2023, та закрити провадження в справі в частині позовних вимог про виселення у зв`язку з відсутністю предмета спору.

З огляду на приписи пункту 2 частини 2 статті 46 ГПК судом першої інстанції заяву в частині збільшення позовних вимог до розгляду не прийнято.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 31.05.2023, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 17.08.2023, позов задоволено частково. Стягнуто з ПП «СПАРТАК» на користь Департаменту комунальної власності неустойку за прострочення повернення об`єкта оренди в розмірі 53 213,23 грн та судовий збір в сумі 798,20 грн. У задоволенні решти позовних вимог щодо стягнення неустойки відмовлено. Закрито провадження в справі в частині позовних вимог про виселення у зв`язку з відсутністю предмета спору відповідно до пункту 2 частини 1 статті 231 ГПК. Повернуто Департаменту комунальної власності з державного бюджету судовий збір в розмірі 2 481,00 грн, сплачений платіжним дорученням від 22.11.2022 № 486.

Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у вересні 2023 року Департамент комунальної власності подав касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадку, передбаченого пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК, просить скасувати постановлені у справі судові рішення в частині часткового стягнення неустойки за прострочення повернення об`єкта оренди в розмірі 53 213,23 грн, ухвалити нове рішення, яким стягнути з ПП «СПАРТАК» на користь Департаменту комунальної власності неустойку за прострочення повернення об`єкта оренди в розмірі 147 152,42 грн.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 27.09.2023 відкрито касаційне провадження у справі № 916/3351/22 за касаційною скаргою Департаменту комунальної власності з підстави, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 15.11.2023.

ПП «СПАРТАК» у відзиві на касаційну скаргу зазначило про правильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права при вирішенні спору, тому просило залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін.

ПП «СПАРТАК» у судове засідання 15.11.2023 свого представника не направило.

Як свідчать матеріали справи ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 12.10.2023 задоволено клопотання Департаменту комунальної власності про проведення судового засідання у справі № 916/3351/22 у режимі відеоконференції поза межами приміщення суду. Попереджено позивача, що відповідно до частини 5 статті 197 ГПК, пункту 46 Положення про порядок функціонування окремих підсистем (модулів) Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, зокрема, підсистеми відеоконференцзв`язку, ризики технічної неможливості участі у відеоконференції поза межами приміщення суду, переривання зв`язку тощо несе учасник справи.

Представник Департаменту комунальної власності не був присутнім у судовому засіданні 15.11.2023 у зв`язку з технічною неможливістю представника позивача приєднатися в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.

Відповідно до частини 1 статті 301 ГПК у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням положень статті 300 цього Кодексу.

Наслідки неявки в судове засідання учасника справи визначено у статті 202 ГПК.

Так, за змістом частини 1, пункту 1 частини 2 статті 202 ГПК неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з підстав, зокрема неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання.

Явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов`язок сторони, і відповідно до положень статті 202 ГПК справа, за умови належного повідомлення сторони про дату, час і місце судового засідання, може розглядатися без їх участі, якщо нез`явлення цих представників не перешкоджає розгляду справи по суті.

Крім того, відповідно до частини 5 статті 197 ГПК ризики технічної неможливості участі у відеоконференції поза межами приміщення суду, переривання зв`язку тощо несе учасник справи, який подав відповідну заяву.

Ураховуючи наведене, положення статті 202 ГПК, наявність відомостей про направлення учасникам справи ухвал з повідомленням про дату, час і місце судового засідання, що підтверджено матеріалами справи, також те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності зазначених представників.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.

При вирішенні справи судами попередніх інстанцій установлено, що 18.05.2006 між Представництвом по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради (орендодавець) та ПП «СПАРТАК» (орендар) укладено договір найму (оренди) нежилого приміщення (далі також договір оренди від 18.05.2006), за умовами якого надано в строкове платне користування об`єкт комунальної власності - нежилі підвальні приміщення, загальною площею 139,2 кв. м, розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Преображенська (колишня вул. Радянської Армії), 21, терміном дії до 18.05.2011. Цей договір нотаріально посвідчений та зареєстрований в реєстрі за № 1943.

У пункті 2.2 договору встановлено, що за орендоване приміщення орендар зобов`язується сплачувати орендну плату відповідно до розрахунку, приведеного у додатку 1 до договору, що становить за перший після підписання договору оренди місяць 2 564,79 грн без урахування податку на додану вартість та індексу інфляції. Розмір орендної плати за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування розміру орендної плати за минулий місяць на щомісячний індекс інфляції, що друкується Мінстатом України.

Відповідно до акта приймання-передачі приміщення, орендодавець передав, а орендар прийняв приміщення, загальною площею 139,2 кв. м, розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Преображенська, 21.

Згідно з додатковим погодженням від 03.10.2011 до договору оренди нежитлового приміщення від 18.05.2006 у тексті договору назву орендодавця змінено на Департамент комунальної власності на підставі рішення Одеської міської ради від 28.02.2011 № 384-УІ «Про затвердження положень про виконавчі органи Одеської міської ради» та продовжено строк дії договору до 01.10.2012, а також перераховано місячну орендну плату.

За змістом додаткового договору від 08.02.2013 № 2 сторони за взаємною згодою домовилися внести зміни до договору оренди нежитлового приміщення від 18.05.2006, відповідно до яких строк дії договору продовжено до 08.02.2015 (пункт 1.3); наведено розрахунок орендної плати з 08.02.2013; пункт 4.2 доповнено підпунктом «м» стосовно оплати за користування земельною ділянкою за власні кошти орендаря.

За умовами додаткового договору від 20.12.2016 № 3 сторони продовжили строк дії договору до 20.12.2018; внесли зміни до пункту 4.1, виклавши у наступній редакції: «Вказане у п. 1.1 приміщення Орендодавцем передано Орендарю виключно для використання під «Розміщення майстерні з надання побутових послуг населенню»; наведено розрахунок орендної плати з 20.12.2016, відповідно до якого місячна орендна плата на 01.12.2016 становить 2 380,39 грн, без урахування ПДВ та індексу інфляції; перший абзац пункту 2 підпункту 2.2 договору оренди від 18.05.2006 викладено в новій редакції, відповідно до якої за орендоване приміщення орендар зобов`язується сплачувати орендну плату з 20.12.2016 у розмірі 2 380,39 грн (без урахування ПДВ та індексу інфляції) та є базовою ставкою орендної плати на місяць. Абзац другий пункту 2.2, відповідно до якого розмір орендної плати за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування розміру орендної плати за минулий місяць на щомісячний індекс інфляції, що друкується Мінстатом України, залишено без змін.

Договір оренди від 18.05.2006 було пролонговано в порядку та на умовах, визначених статтею 17 Закону України від 03.10.2019 № 157-ІХ «Про оренду державного та комунального майна», з 20.12.2018 до 20.12.2020.

Департамент комунальної власності звернувся до суду з позовом про виселення відповідача з нежилих підвальних приміщень, загальною площею 139,2 кв. м, що розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Преображенська, 21, та стягнення неустойки за прострочення повернення об`єкта оренди в сумі 147 152,42 грн за період з 21.12.2020 по 31.10.2022, обґрунтовуючи вимоги тим, що відповідач після припинення договору найму (оренди) нежитлового приміщення у зв`язку із закінченням строку, на який його було укладено, не звільнив об`єкт оренди та не повернув його у встановленому порядку, що є підставою для стягнення з відповідача неустойки відповідно до частини 2 статті 785 ЦК.

Також судами попередніх інстанцій установлено, що в процесі розгляду справи відповідно до акта прийму-передачі нежитлового підвального приміщення від 31.03.2023, відповідач передав, а позивач прийняв нежитлове підвальне приміщення, загальною площею 139,2 кв. м, розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Преображенська, 21, тобто об`єкт оренди було повернуто орендодавцю, що, в свою чергу, стало підставою для закриття провадження в справі в частині позовних вимог про виселення у зв`язку з відсутністю предмета спору відповідно до пункту 2 частини 1 статті 231 ГПК.

За результатами розгляду справи, суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, позов задовольнив частково та стягнув з ПП «СПАРТАК» на користь Департаменту комунальної власності неустойку за прострочення повернення об`єкта оренди в розмірі 53 213,23 грн.

Судові рішення про часткове задоволення позову мотивовано тим, що термін дії договору оренди від 18.05.2006 закінчився 20.12.2020, тобто договір припинився у зв`язку з закінченням строку, на який його було укладено, тому з відповідача підлягає стягненню неустойка за прострочення виконання зобов`язання з повернення об`єкта оренди у розмірі подвійної орендної плати за кожен місяць прострочення, що за період з 21.12.2020 по 31.10.2022 становить 53 213,23 грн.

Суди попередніх інстанцій, розраховуючи суму неустойки, що підлягає стягненню, виходили з того, що базовою для її обрахунку є базова орендна ставка, яка відповідно до умов додаткового договору від 20.12.2016 № 3 до договору оренди від 18.05.2006, становить 2 380,39 грн (без урахування ПДВ та індексу інфляції). При цьому судами було враховано висновки, викладені у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.11.2020 у справі № 916/1319/19, стосовно того, що при розрахунку розміру неустойки згідно з частиною 2 статті 785 ЦК за неповернення майна з оренди після припинення дії договору найму до її складу не включається податок на додану вартість, який мав би сплачуватися орендарем орендодавцю у випадку правомірного користування майном.

Департамент комунальної власності у поданій касаційній скарзі зазначив, зокрема, що судами попередніх інстанцій при вирішенні спору порушено норми процесуального права щодо з`ясування обставин, що мають значення для справи, та неправильно застосовано норми матеріального права, а саме: положення статті 17, частини 2 статті 24, частини 1 статті 25 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», частини 1 статті 785, частини 2 статті 795 ЦК, щодо застосування яких при вирішенні спору у подібних правовідносинах відсутній висновок Верховного Суду. Так, скаржник зауважив, що судами попередніх інстанцій при розрахунку суми неустойки відповідно до частини 2 статті 785 ЦК, до суми, що підлягає стягненню на користь позивача, безпідставно не включено індекс інфляції. При цьому суди, пославшись на правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 20.11.2020 у справі № 916/1319/19, та положення Податкового кодексу України щодо відсутності підстав в цьому випадку для врахування податку на додану вартість при розрахунку суми неустойки, взагалі при такому розрахунку не врахували необхідність застосування індексу інфляції, виходячи з базової ставки, що включає насамперед індексацію. Скаржник послався на те, що судами попередніх інстанцій необґрунтовано перераховано суму неустойки, що підлягає стягненню, не враховано при цьому приписів законодавства та умов договору, внаслідок чого такий розрахунок неустойки є помилковим.

Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

За змістом касаційної скарги судові рішення у справі оскаржуються в частині неустойки, що підлягає стягненню з відповідача за прострочення повернення об`єкта оренди після припинення договору оренди нежилого приміщення, розмір якої відповідно до частини 2 статті 785 ЦК за оскаржуваними судовими рішеннями було стягнуто судом без урахування індексу інфляції.

Верховний Суд, переглянувши судові рішення у межах, передбачених статтею 300 ГПК, виходить із такого.

За змістом статті 11 ЦК цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки (частина 1). Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є, зокрема, договори та інші правочини (пункт 1 частини 2). Цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства (частина 3).

Цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства (частина 1 статті 14 ЦК).

Як установлено судами попередніх інстанцій, між Департаментом комунальної власності та ПП «СПАРТАК» існували відносини з оренди комунального майна, що виникли на підставі договору найму (оренди) нежилого приміщення від 18.05.2006.

Спір між сторонами виник щодо правомірності нарахування позивачем неустойки у розмірі подвійної плати (розрахованої, виходячи зі ставки орендної плати за місяць з урахуванням суми податку на додану вартість та індексу інфляції), що підлягає сплаті відповідачем як орендарем через прострочення виконання обов`язку з повернення позивачу орендованого майна після припинення договору оренди за період з 21.12.2020 по 31.10.2022.

За змістом пункту 3 частини 1 статті 3 (свобода договору як засада цивільного законодавства), пункту 1 частини 2 статті 11, частини 1 статті 509, частини 1 статті 627 ЦК укладення договору із погодженням сторонами його умов, що визначені на розсуд сторін з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості, та становлять зміст договору, зобов`язує сторони виконувати зобов`язання за цим договором належним чином відповідно до його умов та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (частина 1 статті 526, частина 1 статті 628, стаття 629 ЦК).

Правовідносини оренди (найму) врегульовано положеннями глави 58 «Найм (оренда)» розділу ІІІ «Окремі види зобов`язань» книги п`ятої «Зобов`язальне право» ЦК, статей 283-291 Господарського кодексу України (далі - ГК).

За змістом статті 283 ГК (у редакції на час укладення договору та виникнення спірних правовідносин) за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності (частина 1). До відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом (частина 6).

У частині 1 статті 284 ГК як істотні умови договору оренди визначено, зокрема, строк, на який укладається договір оренди; орендну плату з урахуванням її індексації; умови повернення орендованого майна або викупу.

У частині 1 статті 759 ЦК визначено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).

За змістом частини 1 статті 763, частини 1 статті 764 ЦК договір найму укладається на строк, встановлений договором. Якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.

Аналогічні положення містив Закон України від 10.04.1992 № 2269-ХІІ «Про оренду державного та комунального майна», до втрати ним чинності з 01.02.2020 (у зв`язку з введенням в дію з 01.02.2020 Закону України від 03.10.2019 № 157-ІХ «Про оренду державного та комунального майна».

Відповідно до пункту 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 03.10.2019 № 157-ІХ «Про оренду державного та комунального майна» договори оренди державного або комунального майна, укладені до набрання чинності цим Законом, продовжуються в порядку, передбаченому законодавством, яке діяло до дати набрання чинності цим Законом, до дати, яка наступить раніше: набрання чинності рішенням Кабінету Міністрів України чи рішенням представницького органу місцевого самоврядування (щодо договорів оренди комунального майна, розташованого в межах відповідної територіальної громади), передбаченим абзацом п`ятим частини другої статті 18 цього Закону, або 1 липня 2020 року. Після настання однієї з дат, яка відповідно до цього пункту наступить раніше, але у будь-якому випадку не раніше дня введення в дію цього Закону, договори оренди продовжуються в порядку, визначеному цим Законом. Договори оренди державного та комунального майна, укладені до набрання чинності цим Законом, зберігають свою чинність та продовжують діяти до моменту закінчення строку, на який вони були укладені.

У справі, що розглядається, судами попередніх інстанцій установлено, що договір оренди від 18.05.2006, укладений між сторонами, було пролонговано в порядку та на умовах, визначених статтею 17 Закон України від 10.04.1992 № 2269-ХІІ «Про оренду державного та комунального майна», з 20.12.2016 до 20.12.2020.

Також судами установлено, що за умовами пункту 7.1 договору оренди від 18.05.2006 сторони визначили, що питання, не врегульовані цим договором, вирішуються відповідно до чинного законодавства України.

Водночас у пункті 7.9 договору оренди визначено, що дія договору оренди припиняється, зокрема, внаслідок закінчення строку, на який його було укладено.

З огляду на загальні принципи дії нормативно-правового акта в часі, на умови пункту 7.1 договору оренди від 18.05.2006 та положення Закону України від 03.10.2019 № 157-ІХ «Про оренду державного та комунального майна», суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що оскільки відповідач не відноситься до суб`єктів, які мають право на отримання в оренду державного та комунального майна без проведення аукціону, визначених у статті 15 зазначеного Закону, а договір пролонгується не вперше, то наступна пролонгація повинна відбуватися відповідно до умов, визначених у частині 1 статті 18 Закону України від 03.10.2019 № 157-ІХ «Про оренду державного та комунального майна», тобто за результатами аукціону.

За встановлених обставин відсутності з боку відповідача дій, спрямованих на продовження договору оренди відповідно до положень статті 18 Закону України від 03.10.2019 № 157-ІХ «Про оренду державного та комунального майна», суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що термін дії договору від 18.05.2006 за № 1943 закінчився 20.12.2020, тобто дія договору припинилася внаслідок закінчення строку, на який його було укладено.

Згідно з частиною 1 статті 24 Закону України від 03.10.2019 № 157-ІХ «Про оренду державного та комунального майна» договір оренди припиняється у разі, зокрема закінчення строку, на який його укладено.

У разі припинення договору оренди орендар зобов`язаний протягом трьох робочих днів з дати припинення договору повернути орендоване майно в порядку, визначеному договором оренди (частина 1 статті 25 Закону України від 03.10.2019 № 157-ІХ «Про оренду державного та комунального майна»).

За умовами пункту 4.7 договору оренди від 18.05.2006, укладеного між сторонами у справі, що розглядається, після закінчення строку дії договору чи у випадку його дострокового розірвання орендар зобов`язаний у 15-денний термін передати орендодавцю приміщення за актом у належному стані, не гіршому ніж на момент передачі їх в оренду, та відшкодувати орендодавцеві збитки у разі погіршення стану або втрати (повної або часткової) об`єкта оренди.

Закінчення строку, на який було укладено договір оренди, є однією з підстав його припинення. Правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму Цивільним кодексом України (частини 2, 4 статті 291 ГК).

Відповідно до статті 785 ЦК (у редакції на час виникнення спірних правовідносин) у разі припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі (частина 1). Якщо наймач не виконує обов`язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення (частина 2).

У розумінні загальних та спеціальних норм права, санкція (неустойка) яка передбачена статтею 785 ЦК є мірою відповідальності, визначеною законодавцем за неправомірне користування майном після припинення договору. З огляду на те, що зазначена міра відповідальності застосовується до триваючого правопорушення (неповернення майна орендодавцю), санкція також має характер тривалості у часі (зобов`язання сплатити подвійну плату за користування річчю за весь час неправомірного користування майном). Відтак, зазначена санкція (неустойка), як така, що визначена спеціальною нормою права має певні особливості у застосуванні в порівнянні з іншими штрафними санкціями, які охоплюються загальними визначеннями статті 230 ГК та статті 549 ЦК (такі висновки наведено в постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 20.11.2020 у справі № 916/1319/19).

Згідно з частиною 2 статті 795 ЦК повернення наймачем предмета договору найму оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору.

Відповідно до пункту 4.10 договору оренди від 18.05.2006, укладеного між сторонами у справі, що розглядається, у випадку припинення дії цього договору у зв`язку із закінченням строку чи дострокового розірвання договору, орендар сплачує орендну плату по день підписання акта приймання-передачі приміщення.

Судами попередніх інстанцій установлено, що відповідно до акта прийму-передачі нежитлового підвального приміщення від 31.03.2023 відповідач передав, а позивач прийняв нежитлове підвальне приміщення, загальною площею 139,2 кв. м, розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Преображенська, 21, отже, позивач мав право заявити вимоги про стягненні неустойки за користування річчю за час прострочення за період з 21.12.2020 до 31.03.2023, проте з огляду на подання заяви про збільшення позовних вимог після закінчення підготовчого провадження у справі, таку заяву до розгляду не прийнято відповідно до пункту 2 частини 2 статті 46 ГПК.

Водночас, оскільки у позовній заяві заявлено вимоги про стягнення неустойки за період з 21.12.2020 по 31.10.2022, а суд не може виходити за межі позовних вимог, тому, за висновками судів попередніх інстанцій, стягненню підлягає неустойка саме за період з 21.12.2020 до 31.10.2022.

Департамент комунальної власності здійснив розрахунок неустойки за період з 21.12.2020 до 31.10.2022, виходячи з розміру орендної ставки з урахуванням ПДВ та індексу інфляції, що становить 147 152,42 грн.

Суди попередніх інстанцій, перевіривши поданий позивачем розрахунок неустойки, здійснили власний розрахунок суми неустойки та дійшли висновку, що стягненню з відповідача на користь позивача в порядку частини 2 статті 785 ЦК підлягає неустойка в сумі 53 213,23 грн, яку розраховано, виходячи з базової ставки орендної плати за місяць, визначеної відповідно до умов додаткового договору від 20.12.2016 № 3 до договору оренди від 18.05.2006 та становить 2 380,39 грн (без урахування ПДВ та індексу інфляції) (пункт 2.2 абз. перший).

При цьому судами попередніх інстанцій було враховано висновки, наведені у постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 20.11.2020 у справі № 916/1319/19, відповідно до яких при розрахунку розміру неустойки згідно з частиною 2 статті 785 ЦК за неповернення майна з оренди після припинення дії договору найму до її складу не включається податок на додану вартість, який мав би сплачуватися орендарем орендодавцю у випадку правомірного користування майном.

Такі висновки Верховного Суду ґрунтуються на тому, що застосування будь-яких заходів юридичної відповідальності за порушення господарських зобов`язань до юридичної особи не віднесено законодавцем до об`єктів оподаткування ПДВ. Основою для розрахунку ПДВ виступає додана вартість - знов створена вартість підприємством за рахунок його власних факторів виробництва (землі, капіталу, робочої сили, підприємництва тощо). Додана вартість (Value Added) це різниця між вартістю продукції, яку випускає підприємство, та вартістю засобів виробництва які ним використовуються; це вартість, яка додається в процесі виробництва товарів до вартості сировини, матеріалів, палива на кожній стадії руху товарів від виробника до споживача; це вартість послуги, яка надана юридичною особою до закупленої сировини та матеріалів своїми факторами виробництва; це чистий внесок фірми у створення товару.

Виходячи з аналізу частини 2 статті 785 ЦК, неустойка у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення її повернення, враховуючи природу її виникнення, не генерує додану вартість, оскільки не є товаром або послугою, її виникнення не пов`язане з впливом дій виробника/надавача послуг, розмір такої неустойки не залежить від вартості використаних продавцем/надавачем послуг сировини, інших товарів та додаткових послуг. Неустойка, нарахована на підставі частини 2 статті 785 ЦК, є спеціальною санкцією за порушення законодавства, вона не може бути об`єктом оподаткування податком на додану вартість в силу своєї правової природи як міри відповідальності.

Департамент комунальної власності у касаційній скарзі зазначає про те, між іншим, що судами попередніх інстанцій при вирішенні спору неправильно застосовано, зокрема положення статті 17, частини 2 статті 24, частини 1 статті 25 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», без урахування умов договору оренди від 18.05.2006, оскільки при розрахунку суми неустойки, що підлягає стягненню з відповідача відповідно до частини 2 статті 785 ЦК, взагалі не було враховано необхідність застосування індексу інфляції, виходячи з базової ставки, що включає індексацію.

Тобто, як зазначалося вище, предметом розгляду суду касаційної інстанції є питання нарахування сум неустойки відповідно до частини 2 статті 785 ЦК з урахування або без урахування індексу інфляції.

Позивач здійснив розрахунок неустойки за період з 21.12.2020 до 31.10.2022, виходячи з розміру орендної ставки з урахуванням ПДВ та індексу інфляції, який було додано до позовної заяви та наявний у матеріалах справи.

Дійшовши висновку про часткове задоволення позовних вимог про стягнення неустойки на підставі частини 2 статті 785 ЦК без урахування індексу інфляції, ані суд першої інстанції, ані суд апеляційної інстанції не навели будь-яких обґрунтувань такого висновку, незважаючи на пояснення представника позивача у справі в суді першої інстанції та доводи апеляційної скарги Департаменту комунальної власності, за якими позивач послався на відповідні умови договору оренди, а також на положення як Закону України від 03.10.2019 № 157-ІХ «Про оренду державного та комунального майна», так і Закону України від 03.10.2019 № 157-ІХ «Про оренду державного та комунального майна», пункту 13 Методики розрахунку плати за оренду комунального майна, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 № 786 (зі змінами), які на його думку було неправильно застосовано судом першої інстанції при розрахунку розміру неустойки згідно з частиною 2 статті 785 ЦК за неповернення майна з оренди після припинення дії договору, щодо не включення до її складу, зокрема індексу інфляції.

Відповідно до частини 2 статті 785 ЦК (у відповідній редакції) якщо наймач не виконує обов`язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

За змістом частин 1, 4 статті 286 ГК орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін, а також в інших випадках, передбачених законодавством.

Згідно з частинами 1, 2 статті 19 Закону України від 03.10.2019 № 157-ІХ «Про оренду державного та комунального майна» орендар за користування об`єктом оренди вносить орендну плату незалежно від наслідків господарської діяльності. Методика розрахунку орендної плати та пропорції її розподілу між відповідним бюджетом, орендодавцем і балансоутримувачем визначаються для об`єктів, що перебувають у державній власності, Кабінетом Міністрів України. Методика розрахунку орендної плати та пропорції її розподілу між відповідним бюджетом, орендодавцем і балансоутримувачем визначаються органами, уповноваженими Верховною Радою Автономної Республіки Крим (для об`єктів, що належать Автономній Республіці Крим), та органами місцевого самоврядування (для об`єктів, що перебувають у комунальній власності) на тих самих методологічних засадах, як і для об`єктів, що перебувають у державній власності. Орендна плата, встановлена за відповідною методикою, застосовується як стартова під час визначення орендаря на конкурсних засадах.

Відповідно до частин 1, 3 статті 17 Закону України від 03.10.2019 № 157-ІХ «Про оренду державного та комунального майна» орендна плата встановлюється у грошовій формі і вноситься у строки, визначені договором. Орендна плата підлягає коригуванню на індекс інфляції згідно з Методикою розрахунку орендної плати. Якщо орендар отримав майно в оренду без проведення аукціону, відповідне коригування орендної плати на індекс інфляції здійснюється щомісячно.

Аналогічні положення щодо коригування орендної плати на індекс інфляції було наведено як у Методиці розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженій постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1994 № 786 (яка втратила чинність на підставі Постанови Кабінету Міністрів України від 28.04.2021 № 630), так і у Методиці розрахунку орендної плати за державне майно, затвердженій постановою Кабінету Міністрів України від 28.04. 2021 № 630.

Разом із тим, як зазначалося, за умовами договору оренди у пункті 7.1 сторони визначили, що питання, не врегульовані цим договором, вирішуються відповідно до чинного законодавства України.

Таким чином у справі, що розглядається, для вирішення спору в частині нарахування неустойки на підставі частини 2 статті 785 ЦК судам необхідно було дослідити, чи врегульовано порядок нарахування цієї неустойки та її розмір умовами укладеного між сторонами договору оренди (з урахуванням змін і доповнень), і тільки в разі встановлення відсутності такого врегулювання, застосувати положення чинного законодавства з відповідного питання.

У статті 86 ГПК визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до статті 236 ГПК судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

За змістом частини 1 статті 237 ГПК при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.

Разом із тим суди попередніх інстанцій у порушення вимог статей 86, 236, 237 ГПК взагалі не надали будь-якої оцінки наведеному позивачем розрахунку неустойки в частині, що стосується включення до її складу індексу інфляції, та не навели в судових рішення обґрунтування, за якими відповідні доводи позивача та поданий ним розрахунок неустойки у відповідній частині не прийняли до уваги.

Не встановивши належним чином зазначені обставини, що є необхідними для вирішення позовних вимог щодо стягнення неустойки згідно з частиною 2 статті 785 ЦК за неповернення майна з оренди після припинення дії договору, висновки судів попередніх інстанцій про часткове задоволення позову є передчасними та такими, що не ґрунтуються на всебічному, повному та об`єктивному дослідженні наявних у справі доказів.

У зв`язку з наведеним, постановлені у справі судові рішення зазначеним вимогам процесуального закону не відповідають, оскільки суди не дослідили належним чином зібрані у справі докази та не встановили пов`язані з ними обставини, що входили до предмета доказування, отже, рішення судів першої та апеляційної інстанцій не можна визнати законними і обґрунтованими.

Порушення судами норм процесуального права унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення цієї справи, та які не можуть бути усунуті Верховним Судом самостійно в силу меж розгляду справи судом касаційної інстанції (стаття 300 ГПК).

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 308 ГПК суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

З огляду на обмежений обсяг процесуальних повноважень Верховного Суду, а також на те, що суди попередніх інстанцій допустили порушення норм процесуального права, не дослідили зібрані докази й не встановив ті фактичні обставини, від яких залежить правильне застосування до спірних правовідносин норм матеріального права, на які послався скаржник у касаційній скарзі, що впливає на вирішення позовних вимог, Верховний Суд, переглянувши у касаційному порядку судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, дійшов висновку, що постановлені у справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції на підставі пункту 1 частини 3 статті 310 ГПК.

За результатами нового розгляду справи має бути вирішено й питання розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Департаменту комунальної власності Одеської міської ради задовольнити частково.

2. Постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 17.08.2023 та рішення Господарського суду Одеської області від 31.05.2023 у справі № 916/3351/22 скасувати.

3. Справу № 916/3351/22 передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя І.С. Берднік

Судді: В.А. Зуєв

І.С. Міщенко