Постанова

від 01.11.2023 по справі 193/6/20

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 листопада 2023 року

м. Київ

справа № 193/6/20

провадження № 61-6826св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Грушицького А. І.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Литвиненко І. В., Петрова Є. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: фізична особа-підприємець ОСОБА_2 , Софіївська районна державна адміністрація,

третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю Науково-виробниче підприємство «Левітор Груп»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 05 квітня 2023 року у складі колегії суддів: Агєєва О. В., Кішкіної І. В., Корчистої О. І., у справі за позовом ОСОБА_1 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 , Софіївської районної державної адміністрації, третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю Науково-виробниче підприємство «Левітор Груп», про визнання недійсним договору оренди землі та скасування державної реєстрації права оренди земельної ділянки,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до фізичної особи-підприємця (далі - ФОП) ОСОБА_2 , Софіївської районної державної адміністрації, третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю Науково-виробниче підприємство «Левітор Груп», про визнання недійсним договору оренди землі та скасування державної реєстрації права оренди земельної ділянки.

Свої вимоги ОСОБА_1 мотивував тим, щовін є власником земельної ділянки площею 7,5745 га, кадастровий номер 1225283300:02:004:0091, яка розташована на території Жовтневої сільської ради Софіївського району Дніпропетровської області.

У грудні 2019 року йому стало відомо, що вказана земельна ділянка перебуває в оренді ФОП ОСОБА_2 на підставі договору оренди від 03 червня 2015 року, який зареєстрований у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Зазначав, що договір оренди він не підписував, що свідчить про відсутність з його боку волевиявлення на укладення цього правочину, а тому вважав його недійсним.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд:

- визнати недійсним договір оренди земельної ділянки площею 7,5745 га, кадастровий номер 1225283300:02:004:0091, яка розташована на території Жовтневої сільської ради Софіївського району Дніпропетровської області, від 03 червня 2015 року;

- скасувати рішення державного реєстратора Софіївського районного управління юстиції Дніпропетровської області Товстухи Ю. М. індексний номер 22148933 від 17 червня 2015 року про державну реєстрацію іншого речового права (права оренди) ФОП ОСОБА_2 щодо земельної ділянки з кадастровим номером 1225283300:02:004:0091;

- скасуватизапис від 17 червня 2015 року № 10072092 про інше речове право (право оренди) ФОП ОСОБА_2 щодо земельної ділянки з кадастровим номером 1225283300:02:004:0091.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Софіївського районного суду Дніпропетровської області від 23 грудня 2022 року у складі судді Кравченко Н. О. в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.

Зайняття земельної ділянки фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку.

Тож, у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельної ділянки, вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема, шляхом заявлення вимоги про повернення такої ділянки.

За таких обставин, у задоволенні позову в частині визнання договору оренди недійсним слід відмовити саме з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту.

Позовна вимога про скасування державної реєстрації речового права є похідною від вимоги про визнання правочину недійсним, а отже, також не підлягає задоволенню.

При цьому, відмова у задоволенні позову через обрання неефективного (неналежного) способу захисту не позбавляє позивача права заявити негаторний позов про повернення спірної земельної ділянки.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 05 квітня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_3 , задоволено.

Рішення Софіївського районного суду Дніпропетровської області від 23 грудня 2022 року в частині відмови у скасуванні державної реєстрації права оренди земельної ділянки скасовано і ухвалено в цій частині нове рішення.

Скасовано рішення державного реєстратора Софіївського районного управління юстиції Дніпропетровської області Товстухи Ю. М. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 22148933 від 17 червня 2015 року та запис про інше речове право від 17 червня 2015 року № 10072092 щодо земельної ділянки площею 7,5745 га, кадастровий номер 1225283300:02:004:0091, розташованої на території Жовтневої сільської ради Софіївського району Дніпропетровської області.

Стягнено з ФОП ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 768,40 грн за подання позовної заяви, 1 152,60 грн - за подання апеляційної скарги, а також 5 491,59 грн витрат, понесених у зв`язку з проведенням експертизи.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що згідно з висновком судової почеркознавчої експертизи договір оренди землі від 17 червня 2015 року підписаний не ОСОБА_1 , відповідно, в останнього не було волевиявлення щодо вчинення правочину і сторони не погоджували усіх істотних умов договору, а отже, такий правочин слід вважати неукладеним.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку щодо відсутності підстав для визнання оспорюваного договору оренди землі недійсним, оскільки правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним, і наслідки недійсності правочину, який не вчинено, - не застосовуються.

Разом із тим, порушене право позивача на користування своєю власністю, яке констатовано судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні, фактично не знайшло свого захисту, хоча державна реєстрація речового права на підставі неукладеного правочину порушує права та законні інтереси ОСОБА_1 на розпорядження належною йому земельною ділянкою.

Отже, наявні підстави для скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію іншого речового права (права оренди) ФОП ОСОБА_2 та запису про інше речове право щодо спірного об`єкта оренди. Обраний позивачем спосіб захисту про скасування реєстрації права оренди земельної ділянки є належним з огляду на релевантну судову практику.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

04 травня 2023 року ФОП ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, з урахуванням подальших уточнень, просить скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 05 квітня 2023 року, а рішення Софіївського районного суду Дніпропетровської області від 23 грудня 2022 рокузалишити в силі.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16, від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14, від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16, від 13 липня 2022 року у справі № 199/8324/19, від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19, від 18 квітня 2023 року у справі № 357/8277/19 та у постановах Верховного Суду від 03 серпня 2022 року у справі № 645/3067/19, від 17 серпня 2022 року у справі № 450/441/19, від 22 серпня 2022 року у справі № 597/977/21 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, апеляційний суд належним чином не дослідив зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Уточнена касаційна скарга ФОП ОСОБА_2 мотивована тим, що правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не підлягає визнанню недійсним.

У такому випадку власник земельної ділянки вправі захищати своє порушене право на користування земельною ділянкою, спростовуючи факт укладення ним договору оренди земельної ділянки у мотивах негаторного позову та виходячи з дійсного змісту правовідносин, які склалися у зв`язку із фактичним використанням земельної ділянки.

Апеляційний суд безпідставно задовольнив позовну вимогу про скасування державної реєстрації права оренди, яка є похідною від вимоги про визнання правочину недійсним.

Зазначив, що оскільки рішення суду про задоволення віндикаційного позову є підставою для внесення відповідних змін до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, то скасування державної реєстрації права оренди також є неналежним способом захисту порушених прав позивача, якому в цьому випадку необхідно було заявляти вимоги про визнання договору оренди неукладеним та витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння.

Крім того, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про задоволення позовної вимоги ОСОБА_1 про скасування запису про проведену державну реєстрацію права оренди, оскільки з 16 січня 2020 року законодавець виключив такий спосіб захисту порушених речових прав за процедурою, визначеною у Законі України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Зауважив, що у провадженні Софіївського районного суду Дніпропетровської області перебуває цивільна справа № 193/1080/22 за позовом ОСОБА_1 до нього про усунення перешкод у користуванні спірною земельною ділянкою шляхом повернення її власнику.

Тобто ще до вирішення цієї справи по суті ОСОБА_1 подав негаторний позов і на розгляді в суді фактично перебуває спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Аргументи інших учасників справи

У серпні 2023 року ОСОБА_1 , через представника ОСОБА_3 , подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 06 липня 2023 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Софіївського районного суду Дніпропетровської області.

04 серпня 2023 року справа № 193/6/20 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 16 жовтня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини, встановлені судами

ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 7,5745 га, кадастровий номер 1225283300:02:004:0091, з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Жовтневої сільської ради Софіївського району Дніпропетровської області, що підтверджується свідоцтвом про право власності від 02 червня 2015 року № НОМЕР_1 та витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (том 1 а. с. 11).

Згідно із договором оренди від 03 червня 2015 року ОСОБА_1 передав у оренду ФОП ОСОБА_2 земельну ділянку площею 7,5745 га, кадастровий номер 1225283300:02:004:0091, розташовану на території Жовтневої сільської ради Софіївського району Дніпропетровської області, строком на 49 років (том 1 а. с. 117).

У Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ФОП ОСОБА_2 зареєстроване право оренди на вказану земельну ділянку на підставі договору оренди землі від 03 червня 2015 року згідно з рішенням державного реєстратора Софіївського районного управління юстиції Дніпропетровської області Товстухи Ю. М. індексний номер 22148933 від 17 червня 2015 року (том 1 а. с. 11).

Висновком судової почеркознавчої експертизи від 19 червня 2020 року № 1440/1441-20, складеним на виконання ухвали Софіївського районного суду Дніпропетровської області від 02 березня 2020 року експертами Дніпропетровського науково-дослідного інституту судових експертиз, та письмовими поясненнями експертів, підтверджується, що підписи від імені ОСОБА_1 у графах «Орендодавець» договору оренди землі від 03 червня 2015 року, укладеного між ОСОБА_1 та ФОП ОСОБА_2 , та акті приймання-передачі об`єкта оренди від 17 червня 2020 року, виконані не ОСОБА_1 , а іншою особою (том 1 а. с. 114-121, 199).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

За змістом касаційної скарги постанова суду апеляційної інстанції оскаржується тільки в частині задоволення позовних вимог про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію іншого речового права (права оренди) та запису про інше речове право щодо спірної земельної ділянки, тому в силу положень частини першої статті 400 ЦПК України переглядається Верховним Судом лише у вказаній частині.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.

Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова апеляційного суду у повній мірі не відповідає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до частини першої статті 93 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про оренду землі» оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідне орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Статтею 6 Закону України «Про оренду землі» визначено, що орендарі набувають право оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених ЗК України, ЦК України, цим та іншими законами України і договором оренди землі.

Згідно з частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Згідно зі статтею 13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Статтею 14 Закону України «Про оренду землі» передбачена письмова форма договору оренди землі.

Правочин вважається таким, що вчинено в письмовій формі, якщо він підписаний його сторонами (частина друга статті 207 ЦК України).

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

За змістом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19), на яку посилався заявник у касаційній скарзі, зазначено, що відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими. Разом із тим Велика Палата Верховного Суду констатує, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення. […] Зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож, у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок, вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема, шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок. Більше того, негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок.

Подібний висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, на які також міститься посилання у касаційній скарзі.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19-ц (провадження № 14-79цс21), на яку також послався заявник у касаційній скарзі, вказала, що: підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми правочину, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію. Відсутність на письмовому тексті правочину (паперовому носії) підпису його учасника чи належно уповноваженої ним особи означає, що правочин у письмовій формі не вчинений. Наявність же сама по собі на письмовому тексті правочину підпису, вчиненого замість учасника правочину іншою особою (фактично невстановленою особою, не уповноваженою учасником), не може підміняти належну фіксацію волевиявлення самого учасника правочину та створювати для нього права та обов`язки поза таким волевиявленням. Відсутність вольової дії учасника правочину щодо вчинення правочину (відсутність доказів такого волевиявлення за умови заперечення учасника правочину) не можна ототожнювати з випадком, коли волевиявлення учасника правочину існувало, але не відповідало ознакам, наведеним у частині третій статті 203 ЦК України: волевиявлення не було вільним чи не відповідало його внутрішній волі. Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання правочину недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил статей 229-233 ЦК України про правочини, вчинені з дефектом волі - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини. Тобто як у частині першій статті 215 ЦК України, так і в статтях 229-233 ЦК України йдеться про недійсність вчинених правочинів у випадках, коли існує волевиявлення учасника правочину, зафіксоване в належній формі (що підтверджується, зокрема, шляхом вчинення ним підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає волі цього учасника правочину. Тож внаслідок правочину учасники набувають права і обов`язки, що натомість не спричиняють для них правових наслідків. У тому випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків, то правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою взагалі не набуті, а правовідносини за ним не виникли. Суду необхідно встановити не просто факт використання спірного майна орендарем, а й те, чи сплачував орендар за таке використання орендодавцю та його правонаступникам і чи приймали вони таку оплату. У разі якщо договір виконувався обома сторонами (зокрема, орендар користувався майном і сплачував за нього, а орендодавець приймав платежі), то кваліфікація договору як неукладеного виключається, такий договір оренди вважається укладеним та може бути оспорюваним (за відсутності законодавчих застережень про інше). Висловлене вище про можливість визначити фактичне укладення правочину у спосіб його виконання (за відсутності законодавчих застережень про інше) не суперечить викладеному в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) правовому висновку про те, що правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що з висновку експертів Дніпропетровського науково-дослідного інституту судових експертиз від 19 червня 2020 року № 1440/1441-20 за результатами проведення судової почеркознавчої експертизи підпис у графі «Орендодавець» договору оренди земельної ділянки від 03 червня 2015 року виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою.

При цьому, стороною відповідача не надано і матеріали справи не містять доказів на підтвердження отримання позивачем орендної плати після вчинення договору оренди землі.

Отже, договір оренди землі від 03 червня 2015 року підписаний не ОСОБА_1 , відповідно, у нього не було волевиявлення щодо вчинення правочину і сторони не погоджували усіх істотних умов цього договору.

Із урахуванням викладеного суди першої та апеляційної інстанцій правильно вважали, що договір оренди спірної земельної ділянки є неукладеним.

Щодо скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права оренди на спірну земельну ділянку

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що відповідно до принципу jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація сторонами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц. У пункті 7.43 постанови від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що суд, з`ясувавши у розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Статтею 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній на час здійснення державної реєстрації права оренди) визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Державний реєстр речових прав на нерухоме майно - єдина державна інформаційна система, що містить відомості про права на нерухоме майно, їх обтяження, а також про об`єкти та суб`єктів цих прав.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (частина перша статті 317 ЦК України).

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, а тому негаторний позов може бути пред`явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення (пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц).

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19, пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 98).

Вирішуючи спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити.

Таким чином, ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права та забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства.

У постанові Верховного Суду від 05 серпня 2020 року у справі № 125/702/17 (провадження № 61-48842св18) зазначено, що реєстрація неукладеного між сторонами договору оренди порушує права та законні інтереси позивача на розпорядження власністю - земельною ділянкою.

У постанові Верховного Суду від 09 вересня 2020 року у справі № 380/1405/17 (провадження № 61-34св20) зроблено висновок про те, що реєстрація права оренди земельної ділянки, коли договір оренди орендодавець фактично не підписував, тобто цей правочин є неукладеним, не відповідає вимогам закону. Обраний позивачем спосіб захисту шляхом скасування державної реєстрації є ефективним, а задоволення позову в цій частині забезпечить реальне відновлення порушеного права. Враховуючи наведене, Верховний Суд вважав обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню, позовну вимогу про скасування державної реєстрації договору оренди земельної ділянки.

У справі, яка переглядається, з огляду на те, що судами констатовано факт неукладення договору оренди землі від 03 червня 2015 року, а наявність державної реєстрації права оренди на підставі неукладеного договору свідчить про триваюче порушення прав ОСОБА_1 як власника земельної ділянки на користування та розпорядження цим майном, то позивач вправі звернутися до суду за захистом своїх порушених прав упродовж усього часу такого порушення.

Зазначене відповідає правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 04 листопада 2020 року у справі № 543/721/19 (провадження № 61-7348св20), у якій спірні правовідносини були аналогічними, а саме - власник земельної ділянки звернувся з позовом до фактичного користувача цією ділянкою, в якому, посилаючись на те, що оспорюване право оренди проведено на підставі не підписаного (не укладеного) ним договору оренди, просив скасувати рішення про державну реєстрацію права оренди за відповідачем (без заявлення вимоги про повернення земельної ділянки) і Верховний Суд виснував, що наявність державної реєстрації права оренди на підставі неукладеного договору свідчить про триваюче порушення прав власника земельної ділянки на користування та розпорядження цим майном, а тому позивач вправі звернутися до суду за захистом своїх порушених прав упродовж усього часу такого порушення.

Отже, за встановлених судами у цій справі обставин та з урахуванням того, що загальними засадами державної реєстрації прав є, зокрема, гарантування державою об`єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження, а обраний судом спосіб захисту порушеного права має бути ефективним і забезпечити реальне відновлення порушеного права, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для скасування рішення державного реєстратора індексний номер 22148933 від 17 червня 2015 року про державну реєстрацію іншого речового права (права оренди) ФОП ОСОБА_2 щодо земельної ділянки з кадастровим номером 1225283300:02:004:0091 на підставі неукладеного договору оренди землі, оскільки це забезпечить реальне відновлення порушеного права позивача.

Доводи касаційної скарги про те, що рішення суду про задоволення віндикаційного позову є підставою для внесення відповідних змін до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, а тому в цьому випадку позивачу необхідно було заявляти вимоги про визнання договору оренди неукладеним та витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння, з посиланням на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладеніу постановах від 13 липня 2022 року у справі № 199/8324/19, від 18 квітня 2023 року у справі № 357/8277/19, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 199/8324/19 (провадження № 14-212цс21) вказано, що якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту може бути позов про витребування нерухомого майна, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру прав. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для відновлення його права.

Однак за обставинами вказаної справи в порядку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки за банком як іпотекодержателем було зареєстровано право власності на переданий позивачем в іпотеку житловий будинок.

Отже, висновки, сформульовані у цій постанові, не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача права володіння майном.

Разом із тим, зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож, у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник спірної земельної ділянки, вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема, шляхом скасування державної реєстрації права оренди на підставі неукладеного договору.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2023 року у справі № 357/8277/19 (провадження № 14-65цс22) зазначено, що за відсутності реєстрації права оренди первинного орендаря у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно позовні вимоги про скасування рішення про державну реєстрацію права оренди землі за договором оренди, укладеним у період дії первинного договору, підлягають задоволенню, якщо на час ухвалення рішення суду первинний орендар матиме чинне право оренди та зможе його зареєструвати. […] Щодо вимоги про витребування земельної ділянки в третьої особи, то первісний орендар може заявити таку вимогу лише в тому разі, якщо він (первісний орендар) зареєстрував своє право оренди. Проте «витребування земельної ділянки» не є наслідком визнання недійсним договору оренди, на підставі якого було здійснено державну реєстрацію права оренди наступним орендарем. У разі укладення договору оренди земельної ділянки в період чинності попереднього договору оренди оскаржуваний договір оренди може бути визнано недійсним, однак у вказаному випадку позивач заявив вимогу про витребування земельної ділянки, задоволення якої повністю поновлює його права орендаря. […] У контексті спору щодо земельної ділянки, переданої в оренду, тимчасовим володільцем такої земельної ділянки є особа, за якою зареєстроване право оренди землі, а відтак неволодіючий орендар, право оренди якого порушено, може скористатися способом захисту, який передбачено спеціальним законом, на підставі якого він може витребувати земельну ділянку із чужого незаконного володіння.

Однак на відміну від цієї справи у справі № 357/8277/19 вирішувався спір між первісним орендарем та тимчасовим володільцем (іншим орендарем) спірної земельної ділянки, у зв`язку з чим суд касаційної інстанції виснував, що неволодіючий орендар, право оренди якого порушено, може скористатися спеціальним способом захисту, а саме витребувати земельну ділянку із чужого незаконного володіння.

Таким чином, проаналізувавши зміст оскаржуваної постанови з точки зору застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що судом апеляційної інстанції було ухвалене судове рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Висновки апеляційного суду в частині вирішення питання про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права оренди на спірну земельну ділянкуне суперечать правовим висновкам, викладеним у вищенаведених постановах суду касаційної інстанції, на які послався заявник у касаційній скарзі.

Аргументи заявника про те, що у провадженні Софіївського районного суду Дніпропетровської області перебуває цивільна справа № 193/1080/22 за позовом ОСОБА_1 до нього про усунення перешкод у користуванні спірною земельною ділянкою шляхом повернення її власнику, тобто на розгляді в суді фактично перебуває спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, не заслуговують на увагу, оскільки згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру судових рішень, Софіївський районний суд Дніпропетровської області своєю ухвалою від 20 вересня 2023 року (джерело посилання: https://reyestr.court.gov.ua/Review/113615036) закрив провадження у вказаній справі у зв`язку з відсутністю предмета спору.

Крім того, за змістом пункту 3 частини першої статті 186, пункту 4 частини першої статті 257 ЦПК України, якщо у провадженні цього чи іншого суду є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, то суд відмовляє у відкритті провадження у справі, а якщо таке провадження вже відкрито - постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду.

Таким чином, саме у справі № 193/1080/22, провадження у якій відкрито пізніше, ніж у цій справі, суд був вправі залишити позов без розгляду у разі підтвердження допустимими доказами факту розгляду тотожної справи іншим судом.

Отже, доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції у вищеозначеній частині та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції в частині вирішення питання про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права оренди на спірну земельну ділянку відповідає вимогам закону й підстави для її скасування відсутні.

Щодо скасування записів про державну реєстрацію права оренди на спірну земельну ділянку

Відмовляючи в задоволенні позовної вимоги про скасування записів про державну реєстрацію права оренди на спірну земельну ділянку, суд першої інстанції виходив з того, що ця вимога є похідною від вимоги про визнання договору оренди недійсним, у якій відмовлено з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту, а отже, також не підлягає задоволенню.

Апеляційний суд навпаки вважав, що обраний позивачем спосіб захисту шляхом скасування записів про державну реєстрацію права оренди є ефективним, а задоволення позову в цій частині забезпечить реальне відновлення порушеного права.

Верховний Суд вважає правильним висновок суду першої інстанції в частині відмови у скасуванні записів про державну реєстрацію права оренди на спірну земельну ділянку, однак не може погодитися з мотивами такої відмови з огляду на таке.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожній фізичній або юридичній особі гарантовано право на розгляд судом протягом розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також, справи про адміністративне правопорушення, в якій вона є стороною.

У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (рішення у справі «Кутіч проти Хорватії», заява № 48778/99).

Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення ЄСПЛ у справі «Перес де Рада Каванил`ес проти Іспанії» від 28 жовтня 1998 року).

На стадії вирішення питання про відкриття провадження у справі суддя не вправі вирішувати питання достатності доказів, поданих позивачем на обґрунтування своїх вимог, а кожна сторона може розпоряджатися своїми процесуальними правами на власний розсуд та несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій, відсутність певних доказів не перешкоджає розгляду справи, за результатами якого вирішується питання про доведеність чи недоведеність пред`явлених позовних вимог, оцінка доказів є можливою виключно на стадії розгляду справи по суті.

Рішеннями ЄСПЛ визначено, що право на доступ до суду має «застосовуватися на практиці і бути ефективним» (рішення у справі «Белле проти Франції» від 04 грудня 1995 року). Для того, щоб право на доступ було ефективним, особа «повинна мати реальну можливість оскаржити дію, що порушує його права» (рішення у справі «Белле проти Франції» від 04 грудня 1995 року та «Нун`єш Діаш проти Португалії» від 10 квітня 2003 року).

Для того щоб захист був ефективним, він повинен бути реальним, а не примарним. Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним і таким, що виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність осіб, які, на думку позивача, порушили, не визнали чи оспорили його суб`єктивні права, свободи чи інтереси, а в разі невиконання або неналежного виконання рішення - щоб не виникала необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Ефективний захист може бути досягнутий у випадку, коли існує реальний доступ до засобу захисту (доступність). Коли хоча б теоретично була можливість досягнення результату. Застосований судом спосіб захисту права буде здатний впливати на порушника та ліквідувати несприятливі наслідки для позивача. Важливими є і адекватність засобу захисту щодо відновлення прав позивача.

Отже, для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», який набрав чинності з 16 січня 2020 року, статтю 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» викладено у новій редакції.

Відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній із 16 січня 2020 року до 26 липня 2022 року) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Отже, у розумінні положень наведеної норми права у чинній редакції, на відміну від положень частини другої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, належними нині способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є саме скасування рішення державного реєстратора щодо державної реєстрації прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав.

Оскільки з 16 січня 2020 року матеріально-правове регулювання спірних реєстраційних відносин істотно змінилося, то наразі ефективним способом захисту порушених прав є саме скасування рішення суб`єкта державної реєстрації щодо державної реєстрації речового права.

Вказані правові висновки наведені у постановах Верховного Суду від 03 серпня 2022 року у справі № 645/3067/19 (провадження № 61-17145св21), від 17 серпня 2022 року у справі № 450/441/19 (провадження № 61-691св22), від 22 серпня 2022 року у справі № 597/977/21 (провадження № 61-1382св22), на які посилався заявник на обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення.

Таким чином, на час подання позову та ухвалення судових рішень у цій справі законодавець виключив такий спосіб захисту порушених речових прав як скасування запису про державну реєстрацію права, а відтак, обраний позивачем спосіб судового захисту шляхом скасування запису про державну реєстрацію права оренди на спірну земельну ділянку не ґрунтується на вимогах закону, і навіть у разі задоволення такої вимоги, не міг би забезпечити відновлення порушеного права позивача.

Отже, у справі, яка переглядається, суду першої інстанції належало відмовити у задоволенні вимоги позивача про скасування записів про державну реєстрацію права оренди на спірну земельну ділянку з підстав неефективності обраного ним способу захисту, а не через те, що така позовна вимога є похідною від вимоги про визнання договору оренди землі недійсним.

Зважаючи на викладене, визначені судом першої інстанції правові підстави для відмови в задоволенні позовної вимоги про скасування записів про державну реєстрацію права оренди, а апеляційного суду - для задоволення цієї вимоги, є помилковими.

Отже, Верховний Суд погоджується з доводами касаційної скарги про те, що обраний позивачем спосіб судового захисту шляхом скасування запису про державну реєстрацію права оренди на спірну земельну ділянку не ґрунтується на вимогах закону.

Відповідно до частин першої, четвертої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, то оскаржувану постанову апеляційного суду в частині задоволення позовної вимоги про скасування запису про державну реєстрацію права оренди на спірну земельну ділянку необхідно скасувати, а рішення суду першої інстанції в частині наведених цим судом підстав для відмови у задоволенні вказаної вимоги змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є частково обґрунтованою, а тому колегія суддів Верховного Суду вважає за необхідне:

касаційну скаргу задовольнити частково;

постанову апеляційного суду в частині задоволення позовної вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права оренди на спірну земельну ділянку залишити без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України;

постанову апеляційного суду в частині задоволення позовної вимоги про скасування запису про державну реєстрацію права оренди на спірну земельну ділянку скасувати, а рішення суду першої інстанції в частині наведених цим судом підстав для відмови у задоволенні вказаної вимоги змінити із підстав, передбачених статтею 412 ЦПК України, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Щодо судових витрат

Згідно з частинами першою, тринадцятою статі 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Згідно з частиною четвертою статті 6 Закону України «Про судовий збір», якщо скаргу (заяву) подано про перегляд судового рішення в частині позовних вимог (сум, що підлягають стягненню за судовим рішенням), судовий збір за подання скарги (заяви) вираховується та сплачується лише щодо перегляду судового рішення в частині таких позовних вимог (оспорюваних сум).

ОСОБА_2 оскаржив у касаційному порядку постанову Дніпровського апеляційного суду від 05 квітня 2023 року в частині задоволення двох позовних вимог немайнового характеру: 1) про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію іншого речового права (права оренди); 2) про скасування запису про інше речове право, сплативши за подання касаційної скарги судовий збір у розмірі 1 681,60 грн.

Оскільки за результатами касаційного перегляду цієї справи Верховним Судом скасовано оскаржувану постанову апеляційного суду в частині задоволення однієї позовної вимоги немайнового характеру, а в решті - залишено без змін, тобто касаційну скаргу задоволено на 50 %, то з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 необхідно стягнути половину сплаченого ним судового збору за подання касаційної скарги у розмірі 840,80 грн (1 681,60 грн / 2).

При цьому, колегія суддів не вбачає підстав для здійснення нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, оскільки, вирішуючи питання про розподіл судових витрат, апеляційний суд стягнув з відповідача на користь позивача судовий збір у розмірі 768,40 грн за подання позовної заяви(ставка судового збору за подання до суду позовної заяви немайнового характеру фізичною особою становила 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб [прожитковий мінімум станом на 01 січня 2019 року - 1 921 грн]) та 1 152,60 грн - за подання апеляційної скарги (ставка судового збору за подання до суду апеляційної скарги на рішення суду становить 150 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви), тобто провів розрахунок судового збору за ставкою, яка підлягала сплаті як за одну вимогу немайнового характеру (1 921 грн х 0,4 = 768,40 грн; 1 921 грн х 0,4 х 150 % = 1 152,60 грн).

Керуючись статтями 141, 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 05 квітня 2023 року в частині вирішення позовної вимоги ОСОБА_1 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про скасування рішення державного реєстратора Софіївського районного управління юстиції Дніпропетровської області Товстухи Юрія Миколайовича індексний номер 22148933 від 17 червня 2015 року про державну реєстрацію іншого речового права (права оренди) щодо земельної ділянки з кадастровим номером 1225283300:02:004:0091 залишити без змін.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 05 квітня 2023 року в частині вирішення позовної вимоги ОСОБА_1 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про скасування запису про державну реєстрацію права оренди від 17 червня 2015 року № 10072092 щодо земельної ділянки з кадастровим номером 1225283300:02:004:0091 скасувати, а рішення Софіївського районного суду Дніпропетровської області від 23 грудня 2022 року в частині наведених цим судом підстав для відмови у задоволенні цієї позовної вимоги змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 840 (вісімсот сорок) грн 80 коп. судових витрат, понесених на сплату судового збору за подання касаційної скарги.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийА. І. Грушицький Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко І. В. Литвиненко Є. В. Петров