Постанова

від 21.11.2023 по справі 756/10650/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 756/10650/20

№ апеляційного провадження: 22-ц/824/12331/2023

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 листопада 2023 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді - доповідача Слюсар Т.А.,

суддів: Білич І.М., Таргоній Д.О.

за участю секретаря судового засідання Шаламай Ю.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 22 травня 2023 року у складі судді Яценко Н.О.,

у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Сяйво» про визнання незаконними та скасування наказів, стягнення заборгованості по заробітній платі, компенсацію за невикористану відпустку та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,-

В С Т А Н О В И В :

У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернулася у суд із позовом, у якому з урахуванням внесення у подальшому змін та доповнень, просила:

визнати незаконними та скасувати накази ТОВ «Сяйво» № 17/03/20-1 від 17.03.2020, № 23/03/20-2 від 23.03.2020, №24/04/20-3 від 24.04.2020, інший наказ 2020 року, в частині надання та продовження відпустки без збереження заробітної плати головному бухгалтеру ОСОБА_1 ;

стягнути з ТОВ «Сяйво» на користь ОСОБА_1 заборгованість по заробітній платі в розмірі 7886 грн 89 коп.; компенсацію за невикористану основну щорічну відпустку за період з 10.01.2011 по 26.05.2020, в сумі 38 468 грн 90 коп. (з якої підлягають утриманню податки і обов`язкові платежі) та середній заробіток за весь період затримки розрахунку з моменту звільнення з 27.05.2020 по день ухвалення судового рішення.

Позов обґрунтовано тим, що позивачка в період роботи в ТОВ "Сяйво" з 10.01.2011 по 26.05.2020 працювала на посаді головного бухгалтера.

Наказами відповідача № 17/03/20-1 від 17.03.2020, № 23/03/20-2 від 23.03.2020, 24/04/20-3 від 24.04.2020 встановлено карантинні заходи та простій з 17.03.2020, з якими її не ознайомлено та без згоди й бажання надано відпустку без збереження заробітної плати.

Під час звільнення не проведено остаточного розрахунку, не виплачено компенсацію за невикористану відпустку, у зв`язку з чим просила стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 27.05.2020 по день ухвалення судового рішення.

Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 22 травня 2023 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення норм процесуального права, не правильне застосування норм матеріального права, просить рішення районного суду скасувати та ухвалити нове про задоволення позову.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, районний суд вважав недоведеним вимоги позивачки про порушення її прав наказами відповідача, проте не врахував, що позивачем не висловлювала бажання та згоди на надання їй відпустки без збереження заробітної плати з 17.3.2020 по 26.05.2020, що призвело до порушення вимог ст. 25,26 Закону України «Про відпустки», ст. 84 КзпП України. Вказала, що накази оформлені з порушенням п. 11 Глави 10 Розділу ІІ Правил організації діловодства та архівного зберігання документів у державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, затверджених наказом Мінюсту від 18.06.2015 № 1000/5.

Вказує, що районним судом не обґрунтовано відмовлено у стягненні недоплаченої заробітної плати, в сумі 7 886 грн 89 коп., а також виплаті компенсації невикористаної відпустки за період з 10.01.2011 по 26.05.2020, що встановлено в ході інспекційного відвідування та підтверджено актом № КВ 943/2733/АВ від 30.09.2020, який суд не дослідив та не відобразив у рішенні суду.

Крім того, зазначає, що весь період роботи щорічна основна відпустка не надавалася та позивачкою не подавалося заяв на їх надання, накази про відпуски не оформлювалися.

Також звертає увагу, що її незаконно було відправлено у відпустку без збереження заробітної плати, після звільнення повного розрахунку в день звільнення проведено не було, що дає підстави до стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

У відзиві на апеляційну скаргу адвокат Кіщенко І.П. в інтересах ТОВ «Сяйво» вважав, що позивачкою не доведено факту порушення судом першої інстанції її прав та інтересів, рішення районного суду про відмову у задоволенні позову є обґрунтованим та скасуванню не підлягає. У зв`язку з чим просив апеляційну скаргу залишити без задоволення.

ОСОБА_1 у судове засідання не з`явилася, судом про час, місце і дату розгляду справи повідомлялася належно, до суду подала клопотання про розгляд справи без її участі, з огляду на що у суду апеляційної інстанції наявні підстави для розгляду справи за її відсутності.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, пояснення адвоката Кіщенко І.П. в інтересах ТОВ «Сяйво», яка просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, приходить до наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Колегія суддів вважає, що рішення районного суду в повній мірі не відповідає указаним вимогам.

Як убачається зі справи, 10 січня 2011 року ОСОБА_1 була прийнята на роботу в ТОВ "Сяйво" на посаду головного бухгалтера (а.с. 8 т.1).

Відповідно наказу № 3/20 від 26 травня 2020 року позивачка була звільнена з роботи з 26 травня 2020 року за власним бажанням (а.с. 9 т.1).

Цей наказ не містить будь-яких розпоряджень щодо проведення розрахунку з позивачем при звільненні, зокрема, і компенсації за невикористану відпустку з зазначенням кількості її календарних днів.

Районний суд, відмовляючи у задоволенні заявленого по справі позову, виходив з підстав його недоведеності.

Між тим, повністю з такими висновками суду першої інстанції погодитися неможливо, враховуючи наступне.

Статтею 43 Конституції України гарантовано кожному право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. При цьому держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю.

Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи (ст. 5-1 КЗпП України).

Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб» визначено, що карантин - це адміністративні та медико-соціальні заходи, які застосовуються для запобігання поширенню особливо небезпечних хвороб. Карантин встановлює та скасовує Кабінет Міністрів України. У рішенні про встановлення карантину зазначаються обставини, що призвели до цього, визначаються межі території карантину, затверджуються необхідні профілактичні, протиепідеміологічні та інші заходи, їх виконавці й терміни проведення, встановлюються тимчасові обмеження прав фізичних та юридичних осіб і додаткові обов`язки, що на них покладаються. Карантин встановлюється на період, необхідний для ліквідації епідемії чи спалаху особливо небезпечної інфекційної хвороби. На цей період може змінюватися режими роботи підприємств, установ, організацій, а також можуть вноситися інші необхідні зміни щодо умов їх виробничої та іншої діяльності.

Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19» встановлено карантин з 12.03.2020 до 03.04.2020 на всій території України.

Так, наказом № 17/03/20-1 від 17.03.2020 через введення в у м. Києві заходів, спрямованих на запобігання виникнення і поширення коронавірусної хвороби (COVID-19), згідно протоколу Постійної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій Київської міської ради від 11.03.2020 № 09-30 ТОВ «Сяйво» припиняє свою діяльність на час карантину. Період дії карантинних заходів з 17 березня 2020 року до 03 квітня 2020 року з ймовірним продовженням. Працівникам надано відпустку без збереження заробітної плати, у тому числі директору. Простій рекомендується встановити до закінчення періоду дії карантину (а.с. 167 т.1).

Як установлено, що згідно наказу № 17/03/20-1 від 17.03.2020 ТОВ «Сяйво» припинило свою діяльність на час карантину, а працівникам товариства надано відпустку без збереження заробітної плати.

У подальшому, наказами № 23/03/20-2 від 23.03.2020 та № 24/04/20-3 від 24.04.2020, та у зв`язку з продовженням карантину працівникам підприємства продовжено й відпустку без збереження заробітної плати (а.с. 168-171 т.1).

Між тим, як убачається з матеріалів справи, на час видачі спірних наказів з ТОВ «Сяйво» перебували у трудових відносинах дві особи - позивачка та директор товариства.

Згідно інформації, яка міститься у акті інспекційного відвідування юридичної особи, яка використовує найману працю, № КВ 943/2733/АВ від 30.09.2020 року, складеного Головним Управлінням держпраці у Київській обл., основним видом економічної діяльності ТОВ «Сяйво» є надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна (а.с.129,130 т.1).

Згідно зі ст. 34 Кодексу законів про працю України, простій - це зупинення роботи, викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами.

Аналіз зазначеної норми свідчить про те, що обов`язковою підставою для введення простою на підприємстві є повна зупинка його роботи або роботи окремих підрозділів.

Наведене узгоджується із висновком, зробленим Верховним Судом у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 210/5853/16-ц (провадження № 61-46703св18).

Згідно з частинами 1, 2 статті 113 КЗпП України в редакції Закону від 17.03.2020, що набрав чинності 02.04.2020, час простою не з вини працівника оплачується з розрахунку не нижче від двох третин тарифної ставки встановленого працівникові розряду (окладу). Про початок простою, крім простою структурного підрозділу чи всього підприємства, працівник повинен попередити власника або уповноважений ним орган чи бригадира, майстра, інших посадових осіб.

За час простою, коли виникла виробнича ситуація, небезпечна для життя чи здоров`я працівника або для людей, які його оточують, і навколишнього природного середовища не з його вини, за ним зберігається середній заробіток. У зв`язку із змінами в організації виробництва і праці допускається зміна істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою. Про зміну істотних умов праці - систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад та інших - працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці.

Ухвалюючи рішення, районний суд залишив поза увагою положення ст.113 КЗпП України та належним чином не дослідив долучені до справи матеріали, які не містять доказів доведення до відома позивачки оспорюваних наказів, якими оголошено простій та надано ОСОБА_1 відпустку без збереження заробітної плати.

Відповідно до Закону України «Про відпустки» відпустка без збереження заробітної плати надається за власним бажанням працівника в обов`язковому порядку за наявності підстав, що передбачені ст. 25 згаданого Закону.

Положеннями ст. 26 Закону України «Про відпустки роботодавцю надано право надавати відпустку без збереження заробітної плати, проте лише за згодою сторін.

Між тим, доказів ні відповідної згоди сторін та власного на це бажання чи повідомлення позивачку про видані директором товариства оспорювані накази, до справи не долучено.

За наведених підстав колегія суддів вважає помилковими висновки районного суду про відсутність у товариства перед ОСОБА_1 заборгованості по заробітній платі, яка підлягала їй виплаті під час звільнення та виникла за період з 01.03.2020 по 26.05.2020.

Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Відповідно до ст. 21 Закону України «Про оплату праці», працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору. Розмір заробітної плати може бути нижчим за встановлений трудовим договором та мінімальний розмір заробітної плати у разі невиконання норм виробітку, виготовлення продукції, що виявилася браком, та з інших, передбачених чинним законодавством причин, які мали місце з вини працівника.

Установлено, що ОСОБА_1 не повідомлено про період простою та підстави, а також відсутні докази про ознайомлення її зі спірними наказами.

Згідно ч. 1 ст. 113 КЗпП України, час простою не з вини працівника, в тому числі на період оголошення карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, оплачується з розрахунку не нижче від двох третин тарифної ставки встановленого працівникові розряду (окладу).

Матеріалами справи доведено про виплату роботодавцем позивачці за березень 2020року заробітну плату, в сумі 3 253 грн 48 коп., що за вирахуванням обов`язкових платежів становить 2 619 грн 05 коп.

Указана обставина убачається й зі змісту акту інспекційного відвідування юридичної особи, яка використовує найману працю, № КВ 943/2733/АВ від 30.09.2020, складеного Головним Управлінням держпраці у Київській області (а.с. 129-130 т.1).

Разом з тим, згідно матеріалів звітності до Державної податкової служби України та Пенсійного Фонду України, яка містить підпис директора, за березень 2020 року позивачці нараховано заробітну плату, в розмірі 5000грн. (а.с. 11, 16, 51, 52 т.1).

Отже, матеріалами справи установлено та не спростовується відповідачем, середня заробітна плата позивачки за 2020 рік складає 5 000 грн (а.с. 11, 16).

Оскільки ТОВ «Сяйво» наказами № 17/03/20-1 від 17.03.2020, № 23/03/20-2 від 23.03.2020, №24/04/20-3 від 24.04.2020 припинило роботу та відправило позивачку у відпустку без збереження заробітної плати, протиправно позбавивши її інформації про це та у відповності до вимог ч.1 ст.113 КЗпП України в редакції Закону від 17.03.2020, який набрав чинності 30.03.2020року не оплативши середню заробітну плату з 17.03.2020 по 01.04.2020, а з 01.04.2020 по 26.05.2020 - 2/3 окладу, що свідчить про порушення її трудових прав.

Отже, з урахуванням викладеного та обставин справи, колегія суддів вважає доведеними заявлені по справі ОСОБА_1 вимоги про стягнення з відповідача заборгованості по заробітній платі, яка з 17.03.2020 по 01.04.2020 становить недоплату, в розмірі 1 746 грн 52 коп., (5000-3253,48=1746,52).

За квітень 2020 року за час простою підлягає виплата заробітна плата: 5 000 грн*2/3=3 333 грн 33 коп.

За травень 2020 року (з 01.05.2020 по 26.05.2020). 3 333 грн 33 коп./19 днів - 175,44 грн. * 16 днів = 2807 грн 04 коп.

А всього заборгованість по заробітній платі у відповідача перед позивачкою - 7 886 грн 89 коп. без урахування податків та обов`язкових платежів.

Відмовляючи у стягненні компенсації за невикористану відпустку, суд визнав доведеним факт виконання позивачкою роботи відповідно до посади, за сумісництвом, керуючись при цьому поясненнями представника товариства, а також долученими до справи доказами про те, що одночасно в певні періоди ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах і з іншими організаціями, а також знаходилася на санаторно-курортному та стаціонарному лікуванні в медичній установі (а.с. 54 т.2, а.с. 203 т.1).

Разом з тим, як убачається зі змісту наказу №1 від 10.01.2011, ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах з відповідачем, обіймаючи посаду головного бухгалтера, на постійній основі. Тобто указане місце роботи було її основним.

Зазначене убачається й з наказу про її звільнення, а також інформацією, яка відображалася у звітах до Пенсійного Фонду України (а.с. 8, 9, 11 т.1).

Доказів про те, що позивачка виконувала роботу у товаристві за сумісництвом, матеріали справи не містять. Не може слугувати доказом про це й відсутність у товаристві трудової книжки на її ім`я ОСОБА_1 , оскільки відповідно до змісту наказів про прийняття на роботу та звільнення, основним місцем роботи позивачки є ТОВ «Сяйво».

Окрім цього, ухвалюючи рішення, суд послався на недоведеність заявлених ОСОБА_1 вимог про те, що упродовж з 10.01.2011 по 26.05.2020 не перебувала у відпустках, зіславшись на докази перебування позивачки у трудових відносинах з іншими підприємствами та перебування на санаторно-курортному та стаціонарному лікуванні в межах лікувального закладу.

Між тим, районний суд залишив поза увагою відсутність належних та допустимих доказів на спростування указаних обставин роботодавцем - відповідачем по справі.

Не дав суд у судовому рішенні й оцінки поясненням ОСОБА_1 про те, що специфіка виконуваної нею роботи не вимагала обов`язкового перебування у товаристві й посадові обов`язки вона могла виконувати дистанційно, про що не заперечував директор товариства й будь-яких претензій щодо якості виконаної роботи до неї не пред`являв.

В порушення вимоги ч. 1 ст. 89 ЦПК України, районний суд не дослідив та не надав оцінки акту інспекційного відвідування (невиїзного інспектування) юридичної особи (фізичної особи), яка використовує найману працю № КВ 943/2733/АВ від 30.09.2020 (а.с. 119-124 т.1 ).

Відповідно до акту, складеного представником Головного Управління держпраці у Київській обл., яким у ході інспекційного відвідування ТОВ «Сяйво» встановлено, що ОСОБА_1 при звільненні не виплачено компенсацію за невикористану відпустку в період роботи з 10.01.2011 по 26.05.2020. Директором ТОВ «Сяйво» надано пояснення в якому зазначено, зокрема, що звернення від ОСОБА_1 щодо видачі довідки про заробітну плату ні в письмовій, ні в усній формі не надходили. Таким чином ТОВ «Сяйво» не дотримано вимоги ч. 1 ст. 116 КЗпП України щодо проведення повного розрахунку в день звільнення (а.с. 121 т.1).

Отже, враховуючи обставини справи, а також порушення виявлені актом інспекційного відвідування (невиїзного інспектування) юридичної особи (фізичної особи), яка використовує найману працю № КВ 943/2733/АВ від 30.09.2020, колегія суддів вважає необґрунтованими висновки суду першої інстанції про відсутність підстав до стягнення на користь позивачки компенсації за не використану основну щорічну відпустку за період з 10.01.2011 по 26.05.2020.

Відповідно до справи, загальний розмір доходу з травня 2019 по квітень 2020 року становить 48 600 грн (4200 травень 2019 року + 4200 червень 2019 року + 4200 липень 2019 року + 4200 серпень 2019 року + 4200 вересень 2019 року + 4200 жовтень 2019 року + 4200 листопад 2019 року + 4200 грудень 2019 року +5000 січень 2020 року +5000 лютий 2020 року + 5000 березень 2020 року) з урахуванням обов`язкових податків та зборів.

За період травень 2019 - квітень 2020 року святкових і неробочих днів, встановлених законодавством, було всього 11 - 48 600 грн. / (366 днів в році - 11 неробочих і святкових днів) = 136 грн 90 коп.

За дев`ять років (з 10.01.2011 по 09.01.2020) тривалість відпусток становить 270 календарних дні (9 років * 30 календарних днів щорічної відпустки).

За чотири місяці 2020 року (з 10.01.2020 по 09.05.2020) тривалість відпустки становить 10 календарних днів (4 місяців/12 місяців в році * 30 днів щорічної відпустки.

За 17 днів травня 2020 року (з 10.05.2020 по 26.05.2020) тривалість відпустки становить 1 календарний день.

Загальна кількість календарних днів щорічних відпусток, які мають бути компенсовані при звільненні, становить 281 календарний день (270+10+1).

Отже, грошова компенсація невикористаних днів щорічної відпустки позивачки за період роботи у ТОВ «СЯЙВО» становить 38 468 грн 90 коп. (136,9. х 281) без врахування податків і обов`язкових платежів, що мають справлятися при виплаті грошової компенсації.

Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

З аналізу зазначених законодавчих норм убачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Згідно абз. 3 п. 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється, виходячи з виплат за останні два календарних місяця роботи, що передують події, з якою пов`язана виплата.

Відповідно до справи, заробітна плата ОСОБА_1 за два місяці, що передували звільненню, становила 5000 грн у лютому 2020року та 5000 грн у березні 2020 року. З урахуванням кількості робочих днів за вказаний період - 20 та, відповідно, 21, середньоденна заробітна плата відповідачки становить 243 грн 90 коп. ( 1000:41=243,9).

Установлено, що позивачка у день звільнення не працювала.

Положеннями ст.116 КЗпП України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Матеріали справи свідчать, що 11.08.2020 відповідачем отримано від ОСОБА_1 заяву про необхідність проведення з нею остаточного розрахунку (а.с. 18, 19 т.1).

Проте заяву позивачки не задоволено, остаточного розрахунку на наступний день після звернення не проведено, що надає правові підстави за період з 12.08.2020 по 21 листопада 2023 року, який становить 860 днів, до нарахування їй середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, в сумі 209 754 грн.

Між тим, колегія суддів дійшла висновку про необхідність зменшення розміру середнього заробітку, що підлягає стягненню, враховуючи наступне.

У відповідності до правової позиції Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц «суд враховує, що метою ст.ст.116,117 КЗпП України є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Крім того, з огляду на положення ч. 2 ст. 117 КЗпП України, розмір середнього заробітку, що може бути стягнуто судом з роботодавця, залежить від задоволення вимоги про стягнення несплаченої заробітної плати при звільненні.

Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення із ним розрахунку з боку роботодавця.

Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України, така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному, порівняно зі стягненням збитків, порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи із середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.

Встановлений статтею 117 КЗпП України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця.

Верховний Суд України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16 дійшов висновку, що право суду зменшити розмір середнього заробітку, який має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, залежить від таких чинників: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, коли належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв`язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу. Водночас Верховний Суд України зауважив, що разом із тим при розгляді даної справи необхідно взяти до уваги і такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.

При вирішенні вимог позивача про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, суд враховує, що середній заробіток, за підрахунком вказаного періоду, буде складати значну суму.

Велика Палата Верховного Суду погоджується з таким висновком у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми заробітку».

Відповідно до матеріалів справи, позивачка перебувала у трудових відносинах з відповідачем на посаді головного бухгалтера, у штаті якого окрім неї значився директор, й саме на відповідачу, як роботодавцю, лежить відповідальність за не проведення розрахунку при звільненні з найманим працівником.

Разом з тим, підлягає врахуванню та обставина, що на момент звільнення ОСОБА_1 як головний бухгалтер, повинна була підготувати інформацію про належні їй до виплати грошові кошти.

Згідно пояснень представника товариства, під час звільнення з боку позивачки мала місце недобросовісна поведінка, яка полягала у відмові повернути фінансові документи, надати банківські реквізити для виплат, у зв`язку з чим підприємство зверталося до неї з вимогою про необхідність повернути товариству в тому числі всі фінансові (і інші) документи за час роботи в ТОВ «Сяйво», з описом документів в кожній папці. Зазначене підтверджено долученими до справи доказами (а.с. 78,79 т.1).

Отже, з метою дотримання критеріїв справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця, який допустив порушення трудового законодавства та законодавства про оплату праці, суд дійшов висновку, що викладене та конкретні обставини справи дають підстави для зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, що підлягає стягненню з ТОВ «Сяйво» на користь ОСОБА_1 до 5 000 грн.

Згідно з пунктом 2 частиною першою статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справі, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи (частина друга статті 376 ЦПК України).

Враховуючи наведене вище, рішення суду першої інстанції ухвалено з порушенням вказаних вище вимог, а тому підлягає скасуванню з ухваленням по справі нового судового рішення про часткове задоволення позову щодо вимог про стягнення заборгованості по заробітній платі, компенсації за невикористану основну щорічну відпустку та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, відмовивши у скасуванні оспорюваних наказів, остільки видано їх директором підприємства хоча і з порушенням процедури, проте у відповідності до повноважень керівника господарюючого суб`єкта.

Зі стягнутих з відповідача на користь ОСОБА_1 грошових сум підлягають утриманню податки і інші обов`язкові платежі.

У відповідності до положень ч.1,13 ст.141 ЦПК України, з товариства з обмеженою відповідальністю «Сяйво» в дохід держави підлягає стягненню судовий збір, пов`язаний з розглядом справи, в сумі 1 261 грн 20 коп.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 382 ЦПК України, суд,-

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 22 травня 2023 року скасувати.

Ухвалити по справі нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «Сяйво» на користь ОСОБА_1 заборгованість по заробітній платі, в розмірі 7 886 грн 89 коп., компенсацію за невикористану основну щорічну відпустку за період з 10.01.2011 по 26.05.2020, в сумі 38 468 грн 90 коп. та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, в сумі 5 000 грн.

У задоволенні позову в іншій частині відмовити.

Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «Сяйво» в дохід держави судовий збір пов`язаний з розглядом справи, в сумі 1 261 грн 20 коп.

Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття й оскарженню в касаційному порядку не підлягає.

Повне судове рішення складено 30 листопада 2023 року.

Суддя-доповідач:

Судді: