Постанова

від 06.12.2023 по справі 380/4498/20

КАСАЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 грудня 2023 року

м. Київ

справа №380/4498/20

адміністративне провадження №К/990/13380/23, №К/990/13386/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду судді-доповідача Коваленко Н.В., суддів: Берназюка Я.О., Кравчука В.М., розглянувши у письмовому провадженні в касаційному порядку справу за позовом Львівської обласної організації Національної спілки художників України, Українського національного комітету Міжнародної ради з питань пам`яток і визначних місць до Виконавчого комітету Львівської міської ради, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивачів: Кабінет Міністрів України, Міністерство культури та інформаційної політики України, Львівська обласна державна адміністрація, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: Товариство з обмеженою відповідальністю «Центр розвитку нерухомості», Управління охорони історичного середовища Львівської міської ради, про визнання протиправним та скасування рішення, за касаційними скаргами Українського національного комітету Міжнародної ради з питань пам`яток і визначних місць, Львівської обласної організації Національної спілки художників України на постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду у складі колегії суддів Судової-Хомюк Н.М., Онишкевича Т.В., Сеника Р.П. від 14.03.2023,

УСТАНОВИВ:

ВСТУП

Звернення до суду з цим позовом обґрунтовано тим, що відповідач протиправно видав містобудівні умови та обмеження забудови під розміщення готелю з адміністративно-торговими приміщеннями, підземним паркінгом та даховою котельною на земельній ділянці, яка розташована в межах історичного ареалу міста Львова та території, взятої під охорону ЮНЕСКО, і на якій перебуває об`єкт культурної спадщини у вигляді пам`ятки архітектури, на яку укладено охоронний договір.

У позові також стверджувалось, що розміщення такого об`єкту будівництва не відповідає категорії земель історико - культурного призначення, а видання на нього вихідних даних без погодження відповідних органів охорони культурної спадщини та органу управління об`єктом всесвітньої спадщини (ЮНЕСКО) суперечить закону.

Ключовими під час розгляду цієї справи є питання стосовно того, чи узгоджуються видані відповідачем містобудівні умови і обмеження з категорією земель, до яких належить земельна ділянка, обрана замовником для забудови, чи відповідають вони вимогам закону щодо змісту такого документу та чи потребували вони погодження органів охорони культурної спадщини та органу управління об`єктом всесвітньої спадщини (ЮНЕСКО).

I. ІСТОРІЯ СПРАВИ

I.I Короткий зміст позовних вимог

1. У червні 2020 року Львівська обласна організація Національної спілки художників України, Український національний комітет Міжнародної ради з питань пам`яток і визначних місць (далі також ЛОО НСХУ, УНК МРППВМ відповідно, позивачі), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивачів: Кабінет Міністрів України, Міністерство культури та інформаційної політики України, Львівська обласна державна адміністрація (далі також КМУ, Мінкультури, Львівська ОДА відповідно), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: Товариство з обмеженою відповідальністю «Центр розвитку нерухомості», Управління охорони історичного середовища Львівської міської ради (далі також ТОВ «ЦРН», Управління ОІС ЛМР), звернулися з позовом до Виконавчого комітету Львівської міської ради (далі також Виконком ЛМР, відповідач), у якому просили:

- визнати протиправним та скасувати рішення Виконавчого комітету Львівської міської ради від 07.02.2020 №100 «Про затвердження містобудівних умов та обмежень для проектування об`єкта будівництва на будівництво ТзОВ «Центр розвитку нерухомості» готелю з адміністративно-торговими приміщеннями, підземним паркінгом та даховою котельною на пл. А. Міцкевича, 9 у м. Львові» (далі також спірне, оскаржене рішення, спірні містобудівні умови та обмеження).

2. В обґрунтуванні підстав та вимог позову зазначалось, що пл. Міцкевича, 9 знаходиться в межах історичного ареалу м. Львова, та на території об`єкта, внесеного до всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Окрім цього стверджувалось, що за вказаною адресою знаходиться пам`ятка культури національного значення, архітектури та археології - житловий будинок 1839 року (фундаменти колишнього будинку та залишки підвальних приміщень, фрагменти стін).

3. Позивачі посилались на те, що територія, до якої входить ділянка стосовно якої видано оскаржувані у цій справі містобудівні умови та обмеження, входила до Державного історико-історичного заповідника в межах давньоруської і середньовічної частин м. Львова, який був віднесений до кола пам`яток історії, монументального мистецтва та археології національного значення, а згодом ця територія була внесена до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

4. Зверталась увага й на те, що м. Львів включено до списку історичних населених місць України з визначенням історичного ареалу такого населеного місця, а будинок №9 на пл. Міцкевича, який на час прийняття відповідачем спірного рішення існував у вигляді залишків фундаменту, був класифікований як пам`ятка культури національного значення з присвоєнням відповідного охоронного номера.

5. Таким чином позивачі вважали, що як конкретний об`єкт, так і відповідна територія, зокрема й земельна ділянка, запланована у спірних правовідносинах під забудову, знаходяться під спеціальним захистом як унікальна культурна спадщина, що тягне за собою необхідність дотримання певного особливого порядку здійснення містобудівних перетворень.

6. Позивачі підкреслювали, що можливість такої діяльності (стосовно ведення нового будівництва та інших перетворень) вимагає погоджень зі сторони органу охорони культурної спадщини (Міністерство культури, молоді та спорту України), а також і органу управління об`єктом всесвітньої спадщини (ЮНЕСКО).

7. На думку позивачів, наміри щодо забудови земельної ділянки за адресою пл. Міцкевича, 9, м. Львів і здійснення містобудівних перетворень, запланованих Товариством, не узгоджуються з такими нормативними приписами, а замовник будівництва не отримав жодного позитивного висновку, погодження від уповноважених органів, які би дозволили гарантувати дотримання вимог щодо збереження пам`ятки культури та недопущення можливого неправомірного втручання в унікальний історичний ансамбль міста.

8. У контексті цих доводів позивачі наголошували, що замовником не було отримано й рекомендацій Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО для подальших містобудівних перетворень, що ставить під загрозу збереження статусу відповідної території та вказує на незаконність запланованого будівництва.

9. Позовні вимоги обґрунтовувалися й тим, що охоронний договір на пам`ятку культурної спадщини, укладений між Управлінням охорони історичного середовища Львівської міської ради та Львівською обласною організацією Національної спілки художників України є чинним по даний час, ніким не оскаржений, не визнаний недійсним, а тому оскаржуване рішення є таким, що порушує законні права та інтереси позивачів.

10. У якості ще одного доводу позову також зазначалось, що земельна ділянка, на якій планується здійснення будівництва готелю, відповідно до статей 53, 54 Земельного кодексу України відноситься до земель історико-культурного призначення, а тому зміна цільового призначення земельних ділянок історико-культурного призначення, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за погодженням з Верховною Радою України. Крім того, позивачі вказували, що на момент виникнення спірних правовідносин, був чинним Припис Державної служби з питань національної культурної спадщини Міністерства культури і туризму України від 23.09.2008 №22-2505/21-1, яким ТзОВ «Центр розвитку нерухомості» було поставлено вимогу про негайне припинення виконання будівельних та земляних робіт на пл. Міцкевича, 9 у м. Львові, й при цьому жодного міжнародного архітектурного конкурсу на проектування готельно-адміністративного комплексу з підземною автостоянкою на пл. А. Міцкевича, 9 не відбувалось та не проводилось, хоча його проведення вимагалось рішенням органу місцевого самоврядування, яким Товариству погоджено спірне будівництво. Комітет світової спадщини у справах ЮНЕСКО про проектування готельно-адміністративного комплексу з підземною автостоянкою не повідомлявся.

I.II Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

11. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 29.08.2022 позов задоволено повністю.

12. Ухвалюючи таке судове рішення, суд першої інстанції констатував наявність у Львівської обласної організації Національної спілки художників України права на звернення до суду з цим позовом й визнав наявність такого права за Українським національним комітетом міжнародної ради з питань пам`яток і визначних місць (ІКОМОС), оскільки таке звернення переслідує мету захисту певного інтересу, який відповідає установчій меті діяльності такого суб`єкта.

13. Не заперечуючи наявності у Товариства з обмеженою відповідальністю «Центр розвитку нерухомості» права на забудову земельної ділянки, що йому належить на праві приватної власності й має відповідне цільове призначення, яке дозволяє заплановане цим Товариством будівництво, суд першої інстанції відзначив, що таке будівництво повинно узгоджуватися з відповідними вимогами законодавства, які регулюють забудову.

14. Зокрема, у рішенні суду першої інстанції наголошено, що містобудівна діяльність повинна ураховувати необхідність збереження культурної спадщини, як це випливає зі змісту преамбули та статті 1 Закону України «Про основи містобудування», а також підкреслено, що хоча власник земельної ділянки й володіє загальним правом на її забудову, проте, його реалізація повинна узгоджуватися і з приписами закону щодо збереження культурної спадщини, що є спеціальною вимогою, особливо зважаючи на характер і вагу культурної спадщини, яка є історично сформованим надбанням нашого покоління за попередниками й підлягає передачі наступним поколінням. Нехтування ж такими обов`язками, на думку суду першої інстанції, може мати незворотні наслідки, оскільки відновлення попереднього стану правовідносин у цьому випадку, з огляду на історичний характер формування такої спадщини, є практично неможливим.

15. Так, проаналізувавши норми відповідних статей Конституції України, Закону України «Про охорону культурної спадщини» та Порядку інформування Міжурядового комітету з охорони всесвітньої культурної і природної спадщини про наміри здійснити містобудівні перетворення на території об`єкта культурної спадщини, включеного до Списку всесвітньої спадщини, та/або в межах його буферної зони, затвердженого наказом Міністерства культури України від 20.04.2018 №345, суд першої інстанції дійшов висновку, що в зонах охорони пам`яток, історичних ареалів населених місць, занесених до Списку історичних населених місць України, встановлено особливий режим регулювання забудови, зокрема, у таких зонах забороняється проведення будівельних робіт без попереднього отримання погодження в органах охорони культурної спадщини, а також здійснення містобудівних, архітектурних та ландшафтних перетворень без урахування рекомендацій Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

16. Під час розгляду справи у суді першої інстанції враховано, що як вбачається з встановлених у справі обставин територія, до якої входить пл. А. Міцкевича, 9, включена до охоронної зони всесвітньої спадщини ЮНЕСКО та до історичного ареалу міста Львова, а тому, за висновками суду, реалізація запланованих третьою особою містобудівних перетворень вимагає отримання висновку центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини та висновку Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, їх урахування.

17. Беручи до уваги встановлені у цій справі обставини, суд першої інстанції вказав на те, що при вирішенні питання забудови вищевказаної земельної ділянки не було отримано позитивного висновку центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини (Міністерства культури, молоді та спорту України), а також не було враховано рекомендацій Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО відповідно до його висновку.

18. На переконання суду першої інстанції, хоча отримання містобудівних умов та обмежень не є безпосереднім здійсненням будівництва об`єкта містобудування, однак, це є складовою процесу забудови, який розпочинається з отримання зацікавленою особою вихідних даних, отож, охоплюється поняттям містобудівних перетворень, що в свою чергу вимагає дотримання встановлених законом вищенаведених процедур.

19. Суд першої інстанції виходив й з того, що як вбачається з оскаржуваного рішення воно не враховує специфіку об`єкта забудови та відповідної території (на яку поширюється режим захисту відповідно до законодавства щодо охорони культурної спадщини), положень щодо необхідності урахування їх особливого режиму, зумовленого перебуванням під охороною як об`єкта культурної спадщини та входженням до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, вимог до об`єкта будівництва, спричинених відповідним спеціальним статусом території забудови. При цьому, змістом протоколу засідання Виконавчого комітету Львівської міської ради узагалі не підтверджується яке-небудь обговорення питання збереження культурної спадщини при здійсненні містобудівних перетворень на пл. Міцкевича, 9, необхідності отримання відповідних погоджень і висновків компетентних органів у сфері збереження такої спадщини, урахування рекомендацій Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО тощо.

20. З огляду на вищезазначене, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідачем під час прийняття спірного рішення не було дотримано релевантних вимог національного законодавства та положень міжнародно-правових актів у сфері охорони культурної спадщини, що свідчить про дефекти в процедурі надання відповідних містобудівних умов та обмежень і є підставою для визнання протиправним і скасування оскаржуваного рішення.

21. Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 14.03.2023 рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову в задоволенні позову повністю.

22. Колегія суддів апеляційного суду погодилася з висновком суду першої інстанції про те, що містобудівні умови та обмеження є актом індивідуальної дії й поряд із цим зазначила, що за своєю природою вони можуть впливати на права та інтереси не тільки замовника, а й на інтереси громадськості в цілому. При цьому, на думку апеляційного суду, суд першої інстанції, досліджуючи ступінь порушеного права позивачів належно не дослідив обставини в цій частині.

23. Зокрема, суд апеляційної інстанції, беручи до уваги особливості правового статусу громадських організацій, що звертаються до суду в інтересах своїх членів, визначені Верховним Судом у справі №815/219/17 у постанові від 14.03.2018, визнав передчасним висновок, що оскаржуване рішення порушує прав та законні інтереси одного з позивачів - Львівської обласної організації Національної спілки художників України.

24. У цій частині аргументів учасників справи та висновків суду першої інстанції, у оскаржуваній постанові апеляційного суду зазначено, що відповідно до встановлених у цій справі обставин у Львівської обласної організації Національної спілки художників України відсутні будь-які правовстановлюючі документи стосовно об`єкту, який знаходиться на пл. Міцкевича, 9 у м. Львів.

25. Суд апеляційної інстанції також врахував, що станом на дату підписання охоронного договору на пам`ятку культурної спадщини від 31.10.2005 був відсутній його предмет - пам`ятка архітектури XIX ст., оскільки така була демонтована згідно з ухвалою Львівської міської ради №755 від 29.05.1997 «Про знос аварійного будинку, що загрожує обвалом, на площі Міцкевича, 9 та передачу земельної ділянки під забудову», а тому відхилив посилання позивачів на зазначений вище охоронний договір.

26. Враховуючи, що відповідно до наявної у матеріалах справи копії Статуту Львівської обласної організації Національної спілки художників України, затвердженого 24.11.2017, основною метою діяльності Спілки є активне сприяння розвитку та підтримка якнайширшого кола українського образотворчого, декоративно - ужиткового й інших видів мистецтва, як невід`ємної частини національної та світової культури, а також захист професійних і соціальних інтересів членів Спілки, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність у спірних відносинах порушеного права цього позивача.

27. Оцінюючи законність виданих відповідачем і затверджених спірним рішенням містобудівних умов та обмежень, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що вирішення цього питання належить до повноважень Виконкому й такі умови відповідають вимогам законодавства і державних будівельних норм, містять умови та обмеження щодо проектування і будівництва, у тому числі щодо мінімально допустимих відстаней від об`єкта, що проектується, до червоних ліній, ліній регулювання забудови, існуючих будинків та споруд, планувальних обмежень (охоронні зони пам`яток культурної спадщини, межі історичних ареалів, зони регулювання забудови, зони охоронюваного ландшафту, зони охорони археологічного культурного шару, в межах яких діє спеціальний режим їх використання, охоронні зони об`єктів природно-заповідного фонду, прибережні захисні смуги, зони санітарної охорони), здійснення проектування з дотриманням вимог ДБН 360-92** Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень (зі змінами) з врахуванням того, що земельна ділянка (кадастровий номер 4610136600:02:006:0007) розташована у центральній частині міста у кварталі історично сформованої житлової та громадської забудови, у межах історичного ареалу міста та території, взятої під охорону ЮНЕСКО.

28. Апеляційний суд також констатував, що вказаний замовником намір забудови відповідав положенням містобудівної документації на місцевому рівні та цільовому призначенню земельної ділянки, стосовно якої видано містобудівні умови та обмеження, затверджені спірним рішенням Виконкому ЛМР, а тому визнав відсутність передбачених законом підстав для відмови у їх видачі.

29. Колегія суддів апеляційного суду зазначила й про те, що містобудівні умови та обмеження не є дозволом на виконання будівельних робіт, не є документом, що дає право на виконання будівельних робіт, а отже не є тим документом, що підлягає погодженню зі спеціально уповноваженим органом державної влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини.

30. До того ж, за наведеними у оскаржуваній постанові апеляційного суду мотивами, межі історичного ареалу м. Львова та межі буферної зони об`єкта всесвітньої спадщини ЮНЕСКО «Львів-ансамбль історичного центру» у встановленому законодавством порядку не визначені. При цьому, суд відзначив, що ні Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності», ні будь-яким іншим нормативно-правовим актом не перебачено вимог щодо погодження містобудівних умов та обмежень Міністерством культури та інформаційної політики України.

31. Судом також враховано, що Міністерство культури та інформаційної політики України не надає такої адміністративної послуги як погодження містобудівних умов та обмежень, а надає послуги погодження програм та проектів містобудівних, архітектурних та ландшафтних перетворень, меліоративних, шляхових, земляних робіт на пам`ятках національного значення, їх територіях, в історико-культурних заповідниках, на історико-культурних заповідних територіях, у зонах охорони, на охоронюваних археологічних територіях, в історичних ареалах населених місць, а також програм і проектів, реалізація яких може позначитися на об`єктах культурної спадщини.

32. Ураховуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що відповідач не допустив порушень законодавства та прав позивачів під час прийняття ним спірного рішення.

I.III Короткий зміст вимог касаційної скарги

33. Не погоджуючись із вищевказаним судовим рішенням, Український національний комітет Міжнародної ради з питань пам`яток і визначних місць, Львівська обласна організація Національної спілки художників України подали касаційні скарги в яких, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального та порушення норм процесуального права, просять її скасувати, а рішення суду першої інстанції - залишити без змін.

II. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

34. Судами попередніх інстанцій встановлено, що Товариство з обмеженою відповідальністю «Центр розвитку нерухомості» є власником земельної ділянки у м. Львові на пл. Міцкевича, 9 із кадастровим номером 4610136600:02:006:0007, цільове призначення ділянки - для будівництва та обслуговування адміністративно-торгового центру (державний акт про право власності на земельну ділянку від 04.04.2005 серії ЯА №422460).

35. Виконавчим комітетом Львівської міської ради 07.02.2020 було прийнято рішення №100 «Про затвердження містобудівних умов та обмежень для проектування об`єкта будівництва на будівництво ТзОВ «Центр розвитку нерухомості» готелю з адміністративно-торговими приміщеннями, підземним паркінгом та даховою котельнею на пл. А. Міцкевича, 9 у м. Львові».

36. Це рішення ухвалене за наслідком розгляду відповідачем звернення Товариства з обмеженою відповідальністю «Центр розвитку нерухомості» від 21.10.2019 року (зареєстрованого у Львівській міській раді 21.10.2019 за №2-32226/АП-2401) та зареєстрованого у Львівській міській раді 04.02.2020 за №2-2395-2401, містобудівного розрахунку з техніко-економічними показниками на будівництво готелю з адміністративно-торговими приміщеннями з підземним паркінгом та даховою котельнею на пл. А. Міцкевича, 9 у м. Львові, враховуючи витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 08.10.2019 №НВ-0003864812019, витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 12.10.2013 №10778904.

37. Пунктом 1 рішення виконавчого комітету Львівської міської ради від 07.02.2020 №100 було затверджено додані до рішення містобудівні умови та обмеження для проектування об`єкта будівництва на будівництво Товариством з обмеженою відповідальністю «Центр розвитку нерухомості» готелю з адміністративно-торговими приміщеннями, підземним паркінгом та даховою котельнею на пл. А. Міцкевича, 9.

38. Пунктом 2 такого рішення Товариство з обмеженою відповідальністю «Центр розвитку нерухомості» зобов`язано: отримати у встановленому порядку технічні умови на інженерне забезпечення проектованого об`єкта; розробити у спеціалізованій проектній організації або архітектора, який має кваліфікаційний сертифікат на виконання робіт, робочий проект та провести його експертизу згідно з законодавством України; розробити паспорт кольорового опорядження фасаду та погодити його у встановленому законом порядку; звернутися у відповідний орган державного архітектурно-будівельного контролю для отримання дозвільних документів, які дають право на початок виконання будівельних робіт та прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів.

39. Згідно з пунктом 3 спірного рішення, при розробці проекту слід врахувати результати проведеного закритого міжнародного конкурсу відповідно до умов та технології міжнародного готельного оператора, внаслідок якого було обрано образне рішення будівлі готелю.

40. Вважаючи оспорюване рішення протиправним і таким, що впливає на їхні права та інтереси, позивачі звернулися до суду.

III. ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

41. Обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження, скаржник - Український національний комітет Міжнародної ради з питань пам`яток і визначних місць зазначає, що Львівською обласною організацією Національної спілки художників України укладений охоронний договір на залишки фундаменту колишнього будинку на пл. Міцкевича, 9 у м. Львові, а забудова цієї території суперечить такому договору, що й надає їй право на звернення до суду з відповідним позовом.

42. Вважає, що суд апеляційної інстанції невірно надав оцінку фактичним обставинам справи та невірно застосував норми права в контексті порушеного права Львівською обласною організацією Національної спілки художників України, що не відповідає висновкам Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №640/11643/19.

43. Скаржник наголошує, що навколо пам`яток культурної спадщини встановлюються зони охорони пам`яток із забороною діяльності, що шкідливо впливає або може вплинути на додержання режиму використання таких земель, а відповідач взагалі проігнорував, що територія, на якій планується здійснення нового будівництва, знаходиться в межах зони, охоронюваної державою та ЮНЕСКО.

44. Посилаючись на правові висновки Верховного Суду, викладені в постановах від 15.12.2018 у справі №522/6212/17, від 18.09.2019 у справі №9901/801/18, від 13.05.2020 у справі №9901/491/19 та від 18.03.2021 у справі №640/3844/20, скаржник вказує, що рішення виконавчого комітету про затвердження містобудівних умов та обмежень підлягає погодженню зі спеціально уповноваженим органом державної влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини.

45. На думку скаржника, висновки суду апеляційної інстанції про те, що земельна ділянка, щодо якої спірним рішенням відповідача затверджені містобудівні умов та обмеження, не перебуває в межах історичного ареалу м. Львова та на території охоронної (буферної) зони ЮНЕСКО, оскільки їх межі у встановленому законодавством порядку не визначені, а також про те, що законодавством не передбачено подання містобудівних умов та обмежень на погодження Міністерством культури та інформаційної політики України, суперечать правовій позиції Верховного Суду, сформованій у постанові Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду від 31.03.2023 у справі №640/8728/21.

46. Аналогічні за змістом аргументи наведено й у касаційній скарзі Львівської обласної організації Національної спілки художників України.

47. У відзиві на касаційні скарги Товариство з обмеженою відповідальністю «Центр розвитку нерухомості» наголошує, що як підтверджено матеріалами справи та неодноразово встановлювалось судами при розгляді інших судових справ за участю позивача - Львівської обласної організації Національної спілки художників України, будинок №9 на пл. Міцкевича у м. Львові ніколи не належав цій організації на праві власності, а будь-які правовстановлюючі документи на цей об`єкт у неї відсутні.

48. У зв`язку з цим третя особа вважає обґрунтованими висновки суду апеляційної інстанції про відсутність у Львівської обласної організації Національної спілки художників України права на звернення до суду з позовом.

49. Товариство з обмеженою відповідальністю «Центр розвитку нерухомості» також вказує на правильність наведених у оскаржуваній постанові апеляційного суду мотивів про безпідставність посилань позивача на охоронний договір на пам`ятку культурної спадщини від 31.10.2005, укладений між Управлінням охорони історичного середовища (Управління) та Львівською обласною організацією Національної спілки художників України (Користувач (власник)).

50. З цього приводу Товариство відзначає, що станом на дату підписання вищевказаного охоронного договору фактично був відсутній його предмет - пам`ятка архітектури XIX ст., що була демонтована згідно з ухвалою Львівської міської ради №755 від 29.05.1997 «Про знос аварійного будинку, що загрожує обвалом, на площі Міцкевича, 9 та передачу земельної ділянки під забудову».

51. Поряд із цим, у відзиві вказується, що факт порушення прав Львівської обласної організації Національної спілки художників України та наявність у неї права на звернення до суду з цим позовом не підтверджується й метою статутної діяльності організації.

52. Товариством у відзиві на касаційну скаргу підтримується позиція суду про відсутність у цьому випадку передбачених законом підстав для відмови у виданні містобудівних умов та обмежень, оскільки намір забудови відповідав вимогам містобудівної документації на місцевому рівні, цільовому призначенню земельної ділянки, а самі містобудівні умови та обмеження містили чіткі вимоги щодо планувальних та архітектурних вимог до проектування і будівництва, поверховості та щільності забудови земельної ділянки, відступів будинків та споруд від червоних ліній, меж земельної ділянки тощо.

53. Правильними Товариство вважає й висновки апеляційного суду про те, що погодженню відповідними органами підлягають лише проекти містобудівних, архітектурних та ландшафтних перетворень, меліоративних, шляхових, земляних робіт, а не містобудівні умови та обмеження які є лише вихідними даними і отримання яких передує замовленню, розробленню та затвердженню відповідної проєктної або науково-проєктної документації.

54. До того ж, за доводами відзиву, законодавством не передбачено надання Міністерством культури та інформаційної політики України такої адміністративної послуги як погодження вихідних даних на будівництво у вигляді містобудівних умов та обмежень.

55. Враховуючи це, Товариство наголошує на обґрунтованості наведених у оскаржуваній постанові апеляційного суду мотивів про те, що містобудівні умови та обмеження не є дозволом на виконання будівельних робіт, не є документом, що дає право на виконання будівельних робіт, а отже не є тим документом, який підлягає погодженню зі спеціально уповноваженим органом державної влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини.

56. Відзначає Товариство й те, що станом на момент виникнення спірних у цій справі правовідносин, Міністерство культури та інформаційної політики України не затвердило меж історичного ареалу міста Львова та не встановило режиму його використання, як того вимагає закон, а затвердження цих меж Виконкомом суперечить наявним у вказаного органу повноваженням, а отже не може братись до уваги.

57. Стосовно ж висновків суду апеляційної інстанції про відсутність належного затвердження меж буферної зони об`єкта всесвітньої спадщини у відзиві наголошено, що ці межі можуть вважатися затвердженими лише в разі дотримання відповідних вимог Закону України «Про охорону культурної спадщини» й при цьому про затвердження таких меж центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини, повинен проінформувати Комітет всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, чого у спірних відносинах не встановлено.

58. За наведеного, Товариство у відзиві на касаційну скаргу просить залишити її без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

59. Пояснення на касаційні скарги подано й третьою особою - Кабінетом Міністрів України, який, вказуючи на обґрунтованість висновків суду першої інстанції та заперечуючи законність прийнятої апеляційним судом постанови, вимоги касаційних скарг підтримує у повному обсязі та просить їх задовольнити.

60. Наголошує, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність у Львівської обласної організації Національної спілки художників України права на звернення до суду з цим позовом, оскільки оскаржуване рішення зачіпає права, обов`язки та інтереси цієї організації як сторони чинного охоронного договору на об`єкт культурної спадщини.

61. Також вважає, що суд апеляційної інстанції не врахував усіх фактичних обставин справи, у зв`язку з чим неправильно застосував норми матеріального права та помилково скасував рішення суду першої інстанції, яке відповідає закону.

62. Відзив на касаційну скаргу подано й відповідачем - Виконавчим комітетом Львівської міської ради, у якій стверджується про її необґрунтованість та наголошується на відсутності підстав для задоволення скарги.

63. В обґрунтуванні таких тверджень наводяться аргументи про те, що матеріалами справи, яка розглядається, та встановленими у ній обставинами підтверджується відсутність у Львівської обласної організації Національної спілки художників України будь-яких правовстановлюючих документів на об`єкт на пл. Міцкевича, 9 у м. Львів, тоді як згідно з приписами Порядку укладення охоронних договорів на пам`ятки культурної спадщини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.12.2001 №1768 для укладення охоронного договору стороні потрібно бути власником чи користувачем пам`ятки чи її частини.

64. У зв`язку з вищевикладеним відповідач вважає правильним висновок суду апеляційної інстанції про те, що матеріалами справи та судовими рішеннями, які набрали чинності, не підтверджується факт порушеного права Львівської обласної організації Національної спілки художників України.

65. Звертає увагу відповідач і на те, що містобудівні умови, рішення щодо видачі яких є предметом оскарження, відповідають містобудівній документації на місцевому рівні та вимогам законодавства у сфері містобудівної діяльності й підстави для відмови у їх видачі були відсутні. При цьому, підкреслює, що станом на момент прийняття спірного у цій справі рішення на території міста Львова діяв генеральний план цього населеного пункту, затверджений у встановленому законом порядку, а також детальний план території, на якій планувалось розміщення об`єкта. До того ж, за доводами відповідача, відсутність детального плану території, у разі наявності діючого генерального плану населеного пункту, не може бути перешкодою для видання містобудівних умов та обмежень.

66. Погоджуючись із висновками суду апеляційної інстанції стосовно доводів учасників справи про знаходження території, яка входить до проекту детального плану, в межах історичного ареалу м. Львова та на території охоронної (буферної) зони ЮНЕСКО, відповідач зазначає, що за нормами Закону України «Про охорону культурної спадщини» погодженню відповідними органами підлягають лише проекти містобудівних, архітектурних та ландшафтних перетворень, меліоративних, шляхових, земляних робіт, тоді як містобудівні умови та обмеження - це лише частина вихідних даних на будівництво і не є проектом містобудівних перетворень, а отже його проект не є тим документом, що підлягає погодженню зі спеціально уповноваженим органом державної влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини.

67. Окрім цього Виконавчий комітет Львівської міської ради стверджує, що станом на момент виникнення спірних у цій справі правовідносин межі історичного ареалу м. Львова та межі буферної зони об`єкта всесвітньої спадщини ЮНЕСКО «Львів-ансамбль історичного центру» у встановленому законодавством порядку не були визначені, а режим його використання не був встановлений у визначений законом спосіб.

68. З цих підстав відповідач у відзиві на касаційну скаргу просить залишити її без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

69. Під час розгляду цієї справи у суді касаційної інстанції учасники справи у судових засіданнях свої доводи та вимоги підтримали.

70. Представниця ТОВ «ЦРН» у своїх додаткових поясненнях та під час надання їй слова у судових засіданнях, окрім раніше висловлених аргументів, наголошувала й на тому, що наказом Мінкультури від 10.06.2016 №429 будинок, розташований на пл. Міцкевича. 9 у м. Львові визнано таким, що не підлягає занесенню до Державного реєстру нерухомих пам`яток України у зв`язку з невідповідністю критеріям, наведеним у Порядку визначення категорій пам`яток до занесення об`єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України.

71. З цих підстав представниця Товариства стверджувала, що на земельній ділянці, щодо якої у спірних правовідносинах видано містобудівні умови та обмеження, відсутня пам`ятка культурної спадщини, а тому така ділянка не може бути віднесена до земель історико - культурного призначення.

72. Представник Мінкультури у судових засіданнях надав пояснення, у яких підкреслював, що об`єкт всесвітньої культурної спадщини, до якого віднесено й «Львів - Ансамбль історичного центру», має правовий статус пам`ятки національного значення в силу закону, оскільки відповідні приписи про це містяться у статті 37-2 Закону України «Про охорону культурної спадщини».

73. Тому висловлював переконання про те, що вищезгаданий об`єкт є пам`яткою національного значення та вважав, що видані Товариству та оспорювані у цій справі містобудівні умови та обмеження не містять обов`язкової інформації про те, що за адресою майбутнього будівництва знаходиться об`єкт, який перебуває під посиленою охороною держави та ЮНЕСКО, має статус пам`ятки культурної спадщини національного значення.

74. Мінкультури також зазначало, що межі буферної зони об`єкта всесвітньої спадщини, до визначення їх у встановленому законом порядку, встановлюються відповідно до меж, зазначених у номінаційному досьє такого об`єкта. З огляду на це, Мінкультури заперечувало доводи Товариства та відповідача про те, що межі такої буферної зони не визначені.

75. Посилаючись на такі аргументи, Мінкультури вважало, що до території, яка знаходиться за адресою майбутнього будівництва, необхідно застосовувати правовий режим, встановлений законом для пам`ятки національного значення.

76. Вказуючи на розташування в межах земельної ділянки, відданої у спірних відносинах під забудову, пам`ятки культурної спадщини національного значення, Мінкультури стверджувало, що така ділянка, з огляду на ці обставини та приписи статей 53, 54 Земельного кодексу України, статті 34 Закону України «Про охорону культурної спадщини», розміщена в межах земель історико - культурного призначення.

IV. РЕЛЕВАНТНІ ДЖЕРЕЛА ПРАВА ТА АКТИ ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ

77. Правові та організаційні основи містобудівної діяльності встановлює Закон України від 17.02.2011 №3038-VI «Про регулювання містобудівної діяльності», який спрямований на забезпечення сталого розвитку територій з урахуванням державних, громадських та приватних інтересів (преамбула до вказаного Закону; тут і далі у тексті постанови в редакції, чинній станом на час виникнення спірних у справі правовідносин).

78. За визначенням наведених у вказаному вище Законі термінів, містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки (далі - містобудівні умови та обмеження) - документ, що містить комплекс планувальних та архітектурних вимог до проектування і будівництва щодо поверховості та щільності забудови земельної ділянки, відступів будинків і споруд від червоних ліній, меж земельної ділянки, її благоустрою та озеленення, інші вимоги до об`єктів будівництва, встановлені законодавством та містобудівною документацією (пункт 8 частини першої статті 1).

79. Отримання замовником або проектувальником вихідних даних є першим етапом проектування та будівництва об`єктів (пункт 1 частини п`ятої статті 26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»), а підготовка містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки у випадках і порядку, передбачених законодавством, включено до комплексу робіт, пов`язаних із створенням об`єкта архітектури (абзаци перший, другий статті 4 Закону України від 20.05.1999 №687-XIV «Про архітектурну діяльність»).

80. За приписами частини першої статті 29 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» основними складовими вихідних даних є: 1) містобудівні умови та обмеження; 2) технічні умови; 3) завдання на проектування.

81. Відповідно до частин третьої - шостої, восьмої цієї ж статті містобудівні умови та обмеження надаються відповідними уповноваженими органами містобудування та архітектури на підставі містобудівної документації на місцевому рівні на безоплатній основі за заявою замовника, до якої додаються:

1) копія документа, що посвідчує право власності чи користування земельною ділянкою, або копія договору суперфіцію;

2) копія документа, що посвідчує право власності на об`єкт нерухомого майна, розташований на земельній ділянці, або згода його власника, засвідчена в установленому законодавством порядку (у разі здійснення реконструкції або реставрації);

3) викопіювання з топографо-геодезичного плану М 1:2000;

4) витяг із Державного земельного кадастру.

Для отримання містобудівних умов та обмежень до заяви замовник також додає містобудівний розрахунок, що визначає інвестиційні наміри замовника, який складається у довільній формі з доступною та стислою інформацією про основні параметри об`єкта будівництва.

Цей перелік документів для надання містобудівних умов та обмежень є вичерпним.

Витяг з містобудівного кадастру для формування містобудівних умов та обмежень до документів замовника додає служба містобудівного кадастру (у разі її утворення).

Перелік об`єктів будівництва, для проектування яких містобудівні умови та обмеження не надаються, визначає центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері будівництва, архітектури, містобудування.

Підставами для відмови у наданні містобудівних умов та обмежень є:

1) неподання визначених частиною третьою цієї статті документів, необхідних для прийняття рішення про надання містобудівних умов та обмежень;

2) виявлення недостовірних відомостей у документах, що посвідчують право власності чи користування земельною ділянкою, або у документах, що посвідчують право власності на об`єкт нерухомого майна, розташований на земельній ділянці;

3) невідповідність намірів забудови вимогам містобудівної документації на місцевому рівні.

Відмова у наданні містобудівних умов та обмежень здійснюється шляхом направлення листа з обґрунтуванням підстав такої відмови відповідним уповноваженим органом містобудування та архітектури у строк, що не перевищує встановлений строк їх надання.

Містобудівні умови та обмеження містять:

1) назву об`єкта будівництва, що повинна відображати вид будівництва та місце розташування об`єкта;

2) інформацію про замовника;

3) відповідність на дату надання містобудівних умов та обмежень цільового та функціонального призначення земельної ділянки містобудівній документації на місцевому рівні;

4) гранично допустиму висотність будинків, будівель та споруд у метрах;

5) максимально допустимий відсоток забудови земельної ділянки;

6) максимально допустиму щільність населення в межах житлової забудови відповідної житлової одиниці (кварталу, мікрорайону);

7) мінімально допустимі відстані від об`єкта, що проектується, до червоних ліній, ліній регулювання забудови, існуючих будинків та споруд;

8) планувальні обмеження (охоронні зони пам`яток культурної спадщини, межі історичних ареалів, зони регулювання забудови, зони охоронюваного ландшафту, зони охорони археологічного культурного шару, в межах яких діє спеціальний режим їх використання, охоронні зони об`єктів природно-заповідного фонду, прибережні захисні смуги, зони санітарної охорони);

9) охоронні зони об`єктів транспорту, зв`язку, інженерних комунікацій, відстані від об`єкта, що проектується, до існуючих інженерних мереж.

Перелік зазначених умов є вичерпним.

Надання містобудівних умов та обмежень або прийняття рішення про відмову в їх наданні здійснюється відповідним уповноваженим органом містобудування та архітектури протягом 10 робочих днів з дня реєстрації заяви, затверджується наказом такого органу.

Містобудівні умови та обмеження є чинними до завершення будівництва об`єкта незалежно від зміни замовника.

Внесення змін до містобудівних умов та обмежень може здійснювати орган, що їх надав, за заявою замовника, на виконання приписів головних інспекторів будівельного нагляду центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду, або за рішенням суду.

Скасування містобудівних умов та обмежень здійснюється:

1) за заявою замовника;

2) головними інспекторами будівельного нагляду в порядку здійснення державного архітектурно-будівельного нагляду у разі невідповідності містобудівних умов та обмежень містобудівному законодавству, містобудівній документації на місцевому рівні, будівельним нормам, стандартам і правилам;

3) за рішенням суду.

У разі скасування в порядку здійснення державного архітектурно-будівельного нагляду або за рішенням суду містобудівних умов та обмежень посадові особи відповідного уповноваженого органу містобудування та архітектури несуть відповідальність згідно із законом.

V. ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ

82. Ухвалами Верховного Суду від 24.04.2023 відкриті касаційні провадження у справі.

83. 10.05.2023 до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду надійшли матеріали справи.

84. Ухвалою від 29.05.2023 справу призначено до касаційного розгляду у судовому засіданні.

85. Судові засідання у справі, що розглядається, проводились неодноразово.

86. В останньому судовому засіданні, яке відбулось 28.11.2023, з огляду на надання усіма учасниками справи у повному обсязі усних та письмових пояснень, а також у зв`язку з зайнятістю суддів у судових засіданнях в інших справах, щільний графік судових засідань й обмежену кількість залів, на обговорення постановлено питання стосовно можливості подальшого розгляду справи в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

87. Заслухавши думку учасників процесу з вищевказаного питання та з`ясувавши відсутність заперечень щодо продовження касаційного розгляду цієї справи у такому форматі, колегія суддів, порадившись на місці, ухвалила: проводити подальший розгляд справи в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

VІ.ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

VІ.I Оцінка доводів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій

88. Відповідно до частин першої - третьої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

89. Згідно з частинами першою, другою статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

90. Перевіряючи у межах повноважень, встановлених процесуальним законом, правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та дотримання норм процесуального права, а також надаючи оцінку аргументам учасників справи, Верховний Суд виходить з такого.

VІ.I.І Оцінка доводів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій щодо отримання погоджень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини, та рекомендацій Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО для отримання містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки, розташованої у м. Львові на площі А. Міцкевича, 9.

91. За правилами пунктів 14, 17 частини другої статті 5 Закону України «Про охорону культурної спадщини» до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини, належить:

погодження програм та проектів містобудівних, архітектурних та ландшафтних перетворень, меліоративних, шляхових, земляних робіт на пам`ятках національного значення, їх територіях, в історико-культурних заповідниках, на історико-культурних заповідних територіях, у зонах охорони, на охоронюваних археологічних територіях, в історичних ареалах населених місць, а також програм і проектів, реалізація яких може позначитися на об`єктах культурної спадщини;

надання дозволів на проведення робіт на пам`ятках національного значення, об`єктах всесвітньої спадщини, їх територіях, в зонах охорони, буферних зонах, на охоронюваних археологічних територіях, в історичних ареалах населених місць

92. Із приписами вищенаведених норм кореспондуються положення частини четвертої статті 32 Закону України «Про охорону культурної спадщини», згідно з якими на охоронюваних археологічних територіях, у межах зон охорони пам`яток, історичних ареалів населених місць, занесених до Списку історичних населених місць України, забороняються містобудівні, архітектурні чи ландшафтні перетворення, будівельні, меліоративні, шляхові, земляні роботи без дозволу відповідного органу охорони культурної спадщини.

93. Проведенню містобудівних, архітектурних та ландшафтних перетворень, меліоративних, шляхових, земляних робіт на об`єкті всесвітньої спадщини, його території, в буферній зоні передує інформування Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Рекомендації Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО щодо проектів містобудівних, архітектурних та ландшафтних перетворень, меліоративних, шляхових, земляних робіт на об`єкті всесвітньої спадщини, його території, в буферній зоні є обов`язковими для виконання при проведенні таких робіт (частина третя статті 37-2 Закону України «Про охорону культурної спадщини».

94. Процедуру інформування Міжурядового комітету з охорони всесвітньої культурної і природної спадщини (далі - Комітет всесвітньої спадщини ЮНЕСКО) про наміри здійснити містобудівні перетворення на території об`єкта всесвітньої спадщини та/або в межах його буферної зони з метою збереження його видатної універсальної цінності визначає Порядок інформування Міжурядового комітету з охорони всесвітньої культурної і природної спадщини про наміри здійснити містобудівні перетворення на території об`єкта культурної спадщини, включеного до Списку всесвітньої спадщини, та/або в межах його буферної зони, затверджений наказом Міністерства культури України від 20.04.2018 №345, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 06.07.2018 за №786/32238 (далі також Порядок інформування ЮНЕСКО).

95. У вказаному порядку термін «містобудівні перетворення» вживається у такому значенні: нове будівництво, реконструкція, реставрація, земляні роботи, ландшафтні перетворення на території об`єкта всесвітньої спадщини та/або в межах його буферної зони (абзац четвертий пункту 2 Порядку).

96. За визначенням понять, наведених у пункті 2 Порядку інформування ЮНЕСКО, територія об`єкта всесвітньої спадщини - територія, межі якої визначені у номінаційному досьє, що подається для включення об`єкта до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

97. Пунктом 3 цього ж Порядку встановлено, що для забезпечення інформування Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО замовник містобудівних перетворень подає до Мінкультури інформацію у чотирьох примірниках, два з яких складено українською мовою, два - англійською або французькою мовою, в письмовій формі та на електронних носіях, що включає:

стислу характеристику містобудівного перетворення (функціональне призначення, обґрунтування місця розміщення, запланована дата початку робіт, основні техніко-економічні показники (площа, об`єм, загальна висота в метрах від рівня денної поверхні землі, а також згідно з Балтійською системою висот до вищої точки споруди, кадастровий план відповідної земельної ділянки));

опис буферної зони в межах п`ятиста метрів навколо запланованого містобудівного перетворення;

оцінку впливу на видатну універсальну цінність об`єкта всесвітньої спадщини, у тому числі з візуальним 3D-моделюванням;

результати попередніх інженерних, геологічних, архівних, археологічних досліджень, результати обстежень, пов`язаних з територією запланованого містобудівного перетворення (за наявності);

відомості про проведені консультації з громадськістю щодо запланованого містобудівного перетворення (за наявності);

відображення локації об`єкта на топографічній карті території об`єкта всесвітньої спадщини та його буферної зони;

інформація органу управління об`єктом всесвітньої спадщини щодо відповідності запланованих містобудівних перетворень плану управління об`єктом всесвітньої спадщини та/або режиму використання його буферної зони (за наявності затвердженого плану управління об`єктом всесвітньої спадщини);

інші відомості за наявності.

98. Колегія суддів звертає увагу й на приписи частини п`ятої статті 23 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» та статті 4 Закону України «Про архітектуру діяльність», якими встановлено порядок проектування та будівництва об`єктів, визначено комплекс робіт, пов`язаних із створенням об`єкта архітектури.

99. Так, у відповідності з нормами частини п`ятої статті 23 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» проектування та будівництво об`єктів здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок у такому порядку:

1) отримання замовником або проектувальником вихідних даних;

2) розроблення проектної документації та проведення у випадках, передбачених статтею 31 цього Закону, її експертизи;

3) затвердження проектної документації;

4) виконання підготовчих та будівельних робіт;

5) прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів;

6) реєстрація права власності на об`єкт містобудування.

100. Статтею 4 Закону України «Про архітектуру діяльність» визначено, що для створення об`єкта архітектури виконується комплекс робіт, який включає:

підготовку містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки у випадках і порядку, передбачених законодавством;

здійснення в необхідних випадках передпроектних робіт, а також заходів з охорони нововиявлених під час здійснення будівництва або зміни (у тому числі шляхом знесення) об`єктів містобудування, що відповідно до закону мають антропологічне, археологічне, естетичне, етнографічне, історичне, мистецьке, наукове чи художнє значення;

пошук архітектурного рішення, розроблення, погодження у визначених законом випадках і затвердження проекту;

виконання робочої документації для будівництва, а в разі виконання її або окремих її частин іншим виконавцем - здійснення авторського нагляду за таким виконанням;

будівництво (нове будівництво, реконструкцію, реставрацію, капітальний ремонт) та знесення об`єкта архітектури, архітектурно-будівельний контроль, технічний та авторський нагляди під час здійснення будівництва або зміни (у тому числі шляхом знесення) об`єкта містобудування;

прийняття спорудженого об`єкта в експлуатацію.

101. Зміст пункту 8 частини першої статті 1 та частини першої статті 29 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» засвідчує, що містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки належать до основних складових вихідних даних, та є документом, який містить комплекс планувальних та архітектурних вимог до проектування і будівництва щодо поверховості та щільності забудови земельної ділянки, відступів будинків і споруд від червоних ліній, меж земельної ділянки, її благоустрою та озеленення, інші вимоги до об`єктів будівництва, встановлені законодавством та містобудівною документацією.

102. Приписи про те, що містобудівні умови та обмеження є основними складовими вихідних даних, наведені й у Порядку розроблення проектної документації на будівництво об`єктів, затвердженому наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України 16.05.2011 №45 (у редакції наказу Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 23.03.2012 №122), який зареєстровано в Міністерстві юстиції України 01.06.2011 за №651/19389.

103. Пунктом 9 вищезгаданого Порядку передбачено, що проектна документація на будівництво об`єктів розробляється з урахуванням, зокрема, вимог містобудівної документації, вихідних даних на проектування та дотриманням вимог законодавства, будівельних норм тощо.

104. Норми про те, що проектна документація на будівництво об`єктів розробляється з урахуванням вимог містобудівної документації та вихідних даних і дотриманням вимог законодавства, будівельних норм, державних стандартів і правил та затверджується замовником, містяться й у частині першій статті 31 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».

105. При цьому, під терміном «проект будівництва» слід розуміти проектну документацію на будівництво об`єктів та комплексів (будов), розроблену для нового будівництва, реконструкції, реставрації, капітального ремонту на таких стадіях проектування, як техніко-економічне обґрунтування, техніко-економічний розрахунок, ескізний проект, проект, робочий проект. Таке визначення наведене у пункті 2 Порядку затвердження проектів будівництва і проведення їх експертизи. затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.05.2011 №560.

106. Аналіз вищевикладених положень законодавства дає колегії суддів підстави дійти до таких висновків щодо їх застосування.

107. Законодавством України чітко визначено послідовність, стадійність та етапність проєктування та будівництва об`єктів, виконання комплексу робіт, пов`язаних із створенням об`єкта архітектури.

108. Отримання вихідних даних у вигляді містобудівних умов є найпершою стадією забудови територій і створення об`єкта архітектури, передує стадії проєктування, а створення проектної документації для об`єктів будівництва передбачає обов`язкове врахування, у тому числі, таких вихідних даних. Містобудівні умови та обмеження отримуються саме для проектування об`єкта будівництва, що визначено у абзаці першому частини другої статті 29 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».

109. Тобто містобудівні умови та обмеження не є тотожними проєктній документації. Створення цих документів відбувається за різними процедурами, визначеними законодавством, а їх зміст та призначення у процесі будівництва суттєво відрізняються.

110. Законом України «Про охорону культурної спадщини» не передбачено обов`язку замовника отримувати погодження центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини, для видання йому містобудівних умов та обмежень. Таке погодження стосується саме проєктів містобудівних перетворень, а не вихідних даних, на основі яких ці проєкти розробляються та затверджуються.

111. Погодження містобудівних умов не передбачається й статтею 29 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».

112. Висновок про те, що Міністерство культури України є органом погодження історико - містобудівного обґрунтування, яке є складовою проектної документації, викладено у постанові Верховного Суду від 14.02.2023 у справі №640/22377/18, що дає підстави стверджувати, що Мінкультури не уповноважене на погодження містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки.

113. З огляду на це колегія суддів визнає слушними і підтримує доводи Товариства та відповідача стосовно відсутності підстав для скасування оскарженого рішення про видання замовнику містобудівних умов та обмежень у зв`язку з відсутністю погодження цього питання з боку Мінкультури. Відповідно колегія суддів відхиляє аргументи позивачів, Мінкультури та Кабміну стосовно необхідності отримання у спірних правовідносинах такого погодження.

114. Надаючи оцінку доводам учасників справи стосовно наявності/відсутності у замовника обов`язку проінформувати Комітет всесвітньої спадщини ЮНЕСКО про намір здійснити містобудівні перетворення на території об`єкта всесвітньої спадщини та отримати відповідні рекомендації на стадії надання йому містобудівних умов та обмежень, колегія суддів зазначає таке.

115. Проаналізувавши вищенаведені норми статті 37-2 Закону України «Про охорону культурної спадщини» та Порядку інформування ЮНЕСКО, які є спеціальними для регулювання спірних у цій справі правовідносин, дійшла висновку про те, що інформування Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО про намір здійснити містобудівні перетворення на території об`єкта всесвітньої спадщини передує проведенню на об`єкті всесвітньої спадщини, його території, зокрема, містобудівних перетворень, якими охоплюється й нове будівництво.

116. Верховний Суд акцентує увагу на тому, що Порядок інформування ЮНЕСКО, до якого відсилає частина третя статті 37-2 Закону України «Про охорону культурної спадщини», як і сама ця стаття, закріплюють за замовником обов`язок повідомити Комітет всесвітньої спадщини ЮНЕСКО про намір здійснити містобудівні перетворення на території об`єкта всесвітньої спадщини, отримати рекомендації цього Комітету щодо проєкту такого перетворення, виконати ці рекомендації при проведенні таких робіт.

117. Варто наголосити й на тому, що норми частини третьої статті 29 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» визначають вичерпний перелік документів, які додаються до заяви про надання містобудівних умов та обмежень. Нормами цієї статті не передбачено подання разом з заявою вищезгаданих рекомендацій Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, як не визначено й обов`язку органу, який за законом уповноважений видавати містобудівні умови та обмеження, перевіряти вказаний замовником намір забудови на відповідність цим рекомендаціям, які, до того ж, не є містобудівною документацією на місцевому рівні.

118. Аналіз вищевикладених норм законодавства засвідчує, що рішення уповноваженого органу у сфері містобудування про видачу містобудівних умов та обмежень не підлягає погодженню органом управління об`єктом всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

119. Тому колегія суддів констатує, що у спірних відносинах у відповідача не виникло передбачених законом підстав для відмови у наданні замовнику містобудівних умов та обмежень у зв`язку з непогодженням таких умов Мінкультури та органом управління об`єктом всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, недоданням до заяви про їх видання рекомендацій Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО щодо проєкту запланованого містобудівного перетворення.

120. Вчинення таких дій замовником на стадії отримання ним містобудівних умов та обмежень законом не вимагається.

121. З огляду на вищезазначене, колегія суддів визнає обґрунтованим висновок суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для скасування спірного рішення Виконкому у зв`язку з непогодженням затверджених цим рішенням містобудівних умов та обмежень Мінкультури та неподання разом із заявою про їх видачу відповідних рекомендацій Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

VІ.I.ІІ Оцінка доводів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій щодо категорії та цільового призначення земельної ділянки, розташованої у м. Львові на площі А. Міцкевича, 9 , стосовно якої у спірних відносинах було видано містобудівні умови та обмеження.

122. Категорії земель України за основним цільовим призначенням визначено статтею 19 Земельного кодексу України, за змістом частини першої якої землі поділяються на:

а) землі сільськогосподарського призначення;

б) землі житлової та громадської забудови;

в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення;

г) землі оздоровчого призначення;

ґ) землі рекреаційного призначення;

д) землі історико-культурного призначення;

е) землі лісогосподарського призначення;

є) землі водного фонду;

ж) землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

123. Зміна цільового призначення земельних ділянок природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, історико-культурного, лісогосподарського призначення, що перебувають у державній чи комунальній власності, здійснюється за погодженням з Кабінетом Міністрів України (частина сьома статті 20 Земельного кодексу України).

124. Відповідно до частини першої статті 53 Земельного кодексу України до земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані пам`ятки культурної спадщини, їх комплекси (ансамблі), історико-культурні заповідники, історико-культурні заповідні території, охоронювані археологічні території, музеї просто неба, меморіальні музеї-садиби.

125. Аналогічні критерії для віднесення земель до категорії історико-культурного призначення визначені й частиною першою статті 34 Закону України «Про охорону культурної спадщини», відповідно до якої землі, на яких розташовані пам`ятки, історико-культурні заповідники, історико-культурні заповідні території, охоронювані археологічні території, належать до земель історико-культурного призначення, включаються до державних земельних кадастрів, планів землекористування, проектів землеустрою, іншої проектно-планувальної та містобудівної документації.

126. З назви цієї ж статті можна констатувати, що землі історико-культурного призначення мають одночасно й статус територій, пов`язаних з охороною культурної спадщини.

127. Аналіз вищевикладених норм дає підстави для висновку, що умовою належності земельної ділянки до даної категорії земель є розташування на ній об`єктів, визначених статями 53, 54 Земельного кодексу України, статтею 34 Закону України «Про охорону культурної спадщини».

128. Зважаючи на імперативність правової норми, передбаченої у частині першій статті 34 Закону України «Про охорону культурної спадщини», земельна ділянка належить до земель історико-культурного призначення за фактом знаходження на ній споруди (будівлі), яка є пам`яткою архітектури. Неприйняття міською радою рішення про зміну цільового призначення цієї земельної ділянки та приведення його у відповідність до дійсного призначення не впливає на правовий режим цієї земельної ділянки як такої, що належить до земель історико-культурного призначення, оскільки за законом такий правовий режим пов`язаний з фактом знаходження на ній відповідної пам`ятки культурної спадщини, а не рішенням органу місцевого самоврядування.

129. Такі висновки щодо застосування норм права наведені й у постанові Верховного Суду від 31.07.2019 у справі №813/4701/16. Відступу від такого правозастосування не здійснювалось й підстав для цього колегія суддів не вбачає.

130. За змістом визначення понять, наведених у абзацах третьому, шостому та двадцять четвертому частини першої статті 1 Закону України «Про охорону культурної спадщини», пам`яткою культурної спадщини є об`єкт культурної спадщини, до якого, окрім іншого, належить визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов`язані з ними рухомі предмети, а також території , що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність. Об`єкт всесвітньої спадщини - об`єкт культурної спадщини, включений до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО відповідно до Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини (далі - Конвенція).

131. У Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини під «культурною спадщиною» розуміються, у тому числі, ансамблі: групи ізольованих чи об`єднаних будівель, архітектура, єдність чи зв`язок з пейзажем яких є видатною універсальною цінністю з точки зору історії, мистецтва чи науки (стаття 1 цієї Конвенції).

132. А відповідно до наведеної у частині першій, другій статті 2 Закону України «Про охорону культурної спадщини» класифікації об`єктів культурної спадщини» за типами об`єкти культурної спадщини поділяються на: комплекси (ансамблі) - топографічно визначені сукупності окремих або поєднаних між собою об`єктів культурної спадщини; визначні місця - зони або ландшафти, природно-антропогенні витвори, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду.

До видів об`єктів культурної спадщини належать також й об`єкти містобудування - історично сформовані центри населених місць, вулиці, квартали, площі, комплекси (ансамблі) із збереженою планувальною і просторовою структурою та історичною забудовою, у тому числі поєднаною з ландшафтом, залишки давнього розпланування та забудови, що є носіями певних містобудівних ідей.

133. Отже, згідно з вищенаведеними приписами правових норм національного законодавства і положень актів міжнародного права, ратифікованих Україною, культурна спадщина перебуває під охороною закону, а держава забезпечує збереження об`єктів, що становлять культурну цінність, до яких Закон України «Про охорону культурної спадщини» відносить й території, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність, зокрема історичні ареали населених місць.

134. Такий висновок щодо застосування норм права неодноразово викладений Верховним Судом у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у постанові від 31.01.2023 у справі №640/8728/21 та у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постанові від 27.06.2023 у справі №640/27822/20.

135. З урахуванням вищенаведеного, колегія суддів вважає, що комплекс (ансамбль) у поєднанні з територією, на якій він розташований та з якою нерозривно поєднаний, належить до об`єктів культурної спадщини як цілісний об`єкт.

136. Закон України «Про охорону культурної спадщини» без жодних застережень та без необхідності додаткової реєстрації такого об`єкта в Державному реєстрі нерухомих пам`яток України напряму відносить об`єкт всесвітньої спадщини до об`єкта культурної спадщини зі статусом пам`ятки культурної спадщини національного значення.

137. При цьому, відповідно до частини першої статті 37-2 цього ж Закону об`єкт всесвітньої спадщини має правовий статус пам`ятки національного значення з урахуванням особливостей, встановлених Конвенцією, цим Законом і планом управління об`єктом всесвітньої спадщини.

138. Тому колегія суддів переконана, що об`єкт всесвітньої спадщини у вигляді комплексу (ансамблю) разом з відповідною територією є об`єктом культурної спадщини й водночас пам`яткою культурної спадщини національного значення у розумінні норм Закону України «Про охорону культурної спадщини», а отже й землі, на яких розташовано такий об`єкт, за законом відносяться до земель історико - культурного призначення, незалежно від того, яке цільове призначення цих земель було визначено рішеннями органів місцевого самоврядування, містобудівною документацією.

139. За нормами статті 37-6 Закону України «Про охорону культурної спадщини» об`єкт культурної спадщини, що може мати видатну універсальну цінність та відповідає критеріям, визначеним Комітетом всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, номінується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини, за рекомендацією Українського національного комітету Міжнародної ради з питань пам`яток та визначних місць (IKOMOS), до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

140. Питання включення об`єктів до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО регулюється Конвенцією про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини та Оперативними настановами з імплементації цієї Конвенції, якими визначено Формат і зміст номінацій.

141. Зокрема, визначено, що резюме (опис) номінації повинен містити, окрім іншого, зменшену версію карти із зазначенням меж номінованої власності та буферної зони (де це доречно).

142. Також передбачено, що Секретаріат ЮНЕСКО подає номінаційне досьє на включення об`єкту до Списку всесвітньої спадщини на розгляд Комітету всесвітньої спадщини, який вивчає, чи відповідає об`єкт критеріям щодо видатної універсальної цінності. У разі визнання відповідності цим критеріям Комітет всесвітньої спадщини приймає рішення про включення об`єкта до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

143. Указом Президента України від 02.07.1997 №603/97 «Про збереження історичної забудови у центральній частині міста Львова» (пункт 1) постановлено, зокрема, Львівській обласній державній адміністрації за участю, у тому числі, виконавчого комітету Львівської міської ради розробити у двомісячний строк комплексну програму збереження історичної забудови міста Львова і подати її на затвердження Кабінету Міністрів України.

144. На виконання вищевказаного Указу Президента України Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 15.11.1997 №1266 «Про Комплексну програму збереження історичної забудови м. Львова», пунктом 1 якої затверджено вказану Програму.

145. Пунктом 5 цієї ж Програми, враховуючи унікальність історико-архітектурного ансамблю м. Львова, до ЮНЕСКО подано матеріали (номінацію) для внесення історичного центру міста до Списку всесвітньої спадщини.

146. На 22-й конференції Комітету Світової спадщини ЮНЕСКО, що відбувався у Кіото (Японія) з 30.11.1998 по 05.12.1998, Львів було прийнято до Світової спадщини. Комітет всесвітньої спадщини ЮНЕСКО вніс об`єкт «Львів - Ансамбль історичного центру» до Списку всесвітньої спадщини.

147. Згідно з описом об`єкта, наявному на вебсайті ЮНЕСКО, та розміщеними на ньому графічними матеріалами (https://whc.unesco.org/en/list/865/) територія Львова - Ансамбль історичного центру входить до більшої території площею 3000 га, яка 12.06.1975 постановою РМ Української РСР була визначена Національним історико - архітектурним заповідником.

148. Станом на момент виникнення спірних у цій справі правовідносин межі території м. Львова, взяті під охорону ЮНЕСКО, графічно були визначені у додатках до рішення Львівської міської ради від 09.12.2005 №1311 «Про затвердження меж історичного ареалу та зони регулювання забудови міста Львова». У цьому документі графічно позначені межі території міста Львова, яка перебуває під охороною ЮНЕСКО.

149. До того ж, варто врахувати, що визначення поняття «територія об`єкта всесвітньої спадщини» міститься у національному законодавстві України в Порядку інформування Міжурядового комітету з охорони всесвітньої культурної і природної спадщини про наміри здійснити містобудівні перетворення на території об`єкта культурної спадщини, включеного до Списку всесвітньої спадщини, та/або в межах його буферної зони.

150. У передостанньому абзаці пункту 2 вищевказаного Порядку вказано, що територія об`єкта всесвітньої спадщини - територія, межі якої визначені у номінаційному досьє, що подається для включення об`єкта до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

151. Межі території об`єкта всесвітньої спадщини «Львів - Ансамбль історичного центру» визначені у номінаційному досьє, що подавалося для включення об`єкта до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО (https://whc.unesco.org/uploads/nominations/865.pdf). Вони позначені відповідними координатами та відображені графічно.

152. Згідно з цими даними земельна ділянка, стосовно якої у спірних правовідносинах відповідачем було видано оскаржені МУО, перебуває безпосередньо на території об`єкта всесвітньої спадщини, який включений до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО відповідно до Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини.

153. Обставини про те, що територія, охоплена площами Ринок та А. Міцкевича, 9, включена до охоронної зони всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, встановлені й у справі №380/142/20, про що вказано у мотивувальній частині постанови Верховного Суду, прийнятій у вказаній справі.

154. Відомості про те, що земельна ділянка у м. Львові на площі А. Міцкевича, 9 розташована безпосередньо на території об`єкта всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, наявні й у містобудівних умовах та обмеженнях, затверджених спірним рішенням відповідача.

155. Беручи до уваги усе вищевикладене, Верховний Суд констатує, що на земельній ділянці, яка у спірних правовідносинах віддана під забудову й щодо якої затверджено містобудівні умови та обмеження, розташовується пам`ятка культурної спадщини національного значення «Львів - Ансамбль історичного центру», яка одночасно є об`єктом всесвітньої спадщини та занесена до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

156. Тому земельна ділянка у м. Львові на пл. Міцкевича, 9 із кадастровим номером 4610136600:02:006:0007 відноситься до категорії земель історико - культурного призначення за законом й це цільове призначення може бути змінене виключно за погодженням з Кабінетом Міністрів України.

157. Необхідно також зважати на приписи пункту «г» частини першої статті 150 Земельного кодексу України, за нормами якої землі історико-культурного призначення відносяться до особливо цінних земель, про що прямо зазначено у пункті «г» частини першої статті 150 Земельного кодексу України.

158. Згідно з частиною третьою статті 54 цього ж Кодексу порядок використання земель історико-культурного призначення визначається законом.

159. У спірних правовідносинах, окрім самого Земельного кодексу України, це Закон України «Про охорону культурної спадщини», Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності» та прийнятті на їх виконання нормативно - правові акти.

160. Оскільки на земельній ділянці, стосовно якої у спірних відносинах видано містобудівні умови та обмеження, розташовано пам`ятку культурної спадщини національного значення - об`єкт всесвітньої спадщини, внесений до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, то й порядок її використання повинен визначатись з урахуванням особливостей охорони об`єктів всесвітньої спадщини, встановлених нормами статей у розділі VI -1 Закону України «Про охорону культурної спадщини», які у цих відносинах є спеціальними, та іншими нормами законодавства у сфері охорони культурної спадщини та у сфері земельних відносин, в частині, в якій вони не суперечать нормам спеціального закону.

161. Так, відповідно до частин першої, другої статті 30 Закону України «Про охорону культурної спадщини» органи охорони культурної спадщини зобов`язані заборонити будь-яку діяльність юридичних або фізичних осіб, що створює загрозу пам`ятці або порушує законодавство, державні стандарти, норми і правила у сфері охорони культурної спадщини. Приписи органів охорони культурної спадщини є обов`язковими для виконання всіма юридичними та фізичними особами.

162. За правилами частин першої - третьої статті 37-3 Закону України «Про охорону культурної спадщини» управління об`єктом всесвітньої спадщини забезпечує орган управління, утворений або визначений центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини, в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Управління об`єктом всесвітньої спадщини здійснюється на основі плану управління, який затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини.

План управління об`єктом всесвітньої спадщини визначає основні напрями та програми щодо захисту, збереження, інтеграції такого об`єкта в суспільне життя відповідно до положень Конвенції та інших міжнародних договорів України і, зокрема, включає, у тому числі: цілі, стратегію та завдання зі збереження, підтримання та представлення видатної універсальної цінності об`єкта всесвітньої спадщини; методи управління об`єктом всесвітньої спадщини; опис умов, обмежень і заборон щодо об`єкта всесвітньої спадщини, його території та буферної зони (пункти 5 - 7 частини третьої цієї статті ).

163. На спірні у цій справі правовідносини поширює свою дію й Класифікація видів цільового призначення земель, затверджена відповідно до пункту «г» статті 15 та статті 19 Земельного кодексу України, пункту «ґ» статті 14 Закону України «Про землеустрій» наказом Державного комітету України із земельних ресурсів 23.07.2010 №548, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 01.11.2010 за №1011/18306 (чинна станом на дату видання оспорюваних у справі Містобудівних умов та обмежень, далі також КВЦПЗ).

164. Відповідно до коду КВЦПЗ розділу Секції G 08 підрозділів 08.01-08.03 Землі історико-культурного призначення (землі, на яких розташовані: пам`ятки культурної спадщини, їх комплекси (ансамблі), історико-культурні заповідники, історико-культурні заповідні території, охоронювані археологічні території, музеї просто неба, меморіальні музеї-садиби).

Для земель історико-культурного призначення встановлені такі види використання:

Для забезпечення охорони об`єктів культурної спадщини;

Для розміщення та обслуговування музейних закладів;

Для іншого історико-культурного призначення.

165. Визначаючи можливі види забудови земель історико - культурного призначення, на яких розташовано пам`ятки культурної спадщини національного значення та об`єкти всесвітньої спадщини, внесені до Спису Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, слід враховувати й такі положення законодавства.

166. Статтями 11, 54, 66 Конституції України встановлено, що держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

Культурна спадщина охороняється законом.

Держава забезпечує збереження історичних пам`яток та інших об`єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.

Кожен зобов`язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки.

167. За преамбулою до Закону України «Про охорону культурної спадщини» об`єкти культурної спадщини, які знаходяться на території України, у межах її територіального моря та прилеглої зони, охороняються державою. Охорона об`єктів культурної спадщини є одним із пріоритетних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

168. Визначення понять охорона культурної спадщини та предмет охорони об`єкта культурної спадщини наведені у частині першій статті 1 Закону України «Про охорону культурної спадщини», а саме:

охорона культурної спадщини - система правових, організаційних, фінансових, матеріально-технічних, містобудівних, інформаційних та інших заходів з обліку (виявлення, наукове вивчення, класифікація, державна реєстрація), запобігання руйнуванню або заподіянню шкоди, забезпечення захисту, збереження, утримання, відповідного використання, консервації, реставрації, ремонту, реабілітації, пристосування та музеєфікації об`єктів культурної спадщини;

предмет охорони об`єкта культурної спадщини - характерна властивість об`єкта культурної спадщини, що становить його історико-культурну цінність, на підставі якої цей об`єкт визнається пам`яткою.

169. За національним законодавством (пункт 2 Порядку інформування ЮНЕСКО) видатна універсальна цінність об`єкта всесвітньої спадщини - цінність об`єкта всесвітньої спадщини, яка є настільки унікальною, що виходить за межі національних кордонів та становить загальну цінність для нинішніх і майбутніх поколінь, збереження та охорона якої має бути першочерговим завданням для всього людства.

170. Збереження пам`яток культурної спадщини є одним з головних напрямів містобудівної діяльності (частина перша статті 2 Закону України від 16.11.1992 №2780-XII «Про основи містобудування»).

171. Основні вимоги до містобудівної діяльності визначені у статті 5 вищевказаного Закону, якою встановлено, що при здійсненні містобудівної діяльності повинні бути забезпечені, у тому числі, охорона культурної спадщини, збереження традиційного характеру середовища населених пунктів.

172. Законом України «Про ратифікацію Рамкової конвенції Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства» від 19.09.2013 №581-VII Україною ратифіковано Рамкову конвенцію Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства.

173. Відповідно до преамбули до Рамкової конвенції Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства Сторони цієї Конвенції, у тому числі й Україна, наголошуючи, зокрема, на значенні й потенціалі розумного використання культурної спадщини як ресурсу сталого розвитку та якості життя в постійно мінливому суспільстві, посилаючись на різні документи Ради Європи, особливо на Європейську культурну конвенцію (1954 року), Конвенцію про охорону архітектурної спадщини Європи (1985 року), Європейську конвенцію про охорону археологічної спадщини (переглянуту) (1992 року) та Європейську ландшафтну конвенцію (2000 року), домовилась: визнавати індивідуальну та колективну відповідальність стосовно культурної спадщини; наголошувати на тому, що збереження культурної спадщини та її стале використання спрямовані на розвиток людського потенціалу та якості життя; уживати необхідних заходів для застосування положень Конвенції стосовно:

- ролі культурної спадщини у створенні мирного та демократичного суспільства, а також у процесах сталого розвитку культурного різноманіття та сприяння йому;

- найліпшої ефективної реалізації повноважень усіх відповідних громадських, інституційних та приватних учасників (пункти b), c), d) статті 1 Конвенції).

174. Згідно із статтею 5 Рамкової конвенції Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства Сторони зобов`язуються, зокрема: визнавати громадський інтерес до культурної спадщини відповідно до її значення для суспільства; підвищувати цінність культурної спадщини через її виявлення, вивчення, тлумачення, захист, збереження та представлення; сприяти захистові культурної спадщини як важливого фактору для спільних цілей сталого розвитку, культурного різноманіття й сучасної творчості; визнавати цінність культурної спадщини, яка знаходиться на територіях під їхньою юрисдикцією, незалежно від її походження; розробляти інтегровані стратегії для сприяння виконанню положень цієї Конвенції ( пункти a), b), e), f), g) цієї статті Конвенції).

175. Аналогічні зобов`язання передбачені статтею 4 Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини (ратифіковано Указом Президії Верховної Ради № 6673-XI ( 6673-11 ) від 04.10.1988), відповідно до якої кожна держава - сторона цієї Конвенції визнає, що зобов`язання забезпечувати виявлення, охорону, збереження, популяризацію й передачу майбутнім поколінням культурної і природної спадщини, що зазначена у статтях 1 і 2, яка перебуває на її території, покладається насамперед на неї. З цією метою вона прагне діяти як власними зусиллями, максимально використовуючи наявні ресурси, так і, за необхідності, використовувати міжнародну допомогу і співробітництво, якими вона може користуватися, зокрема, у фінансовому, художньому, науковому й технічному відношеннях.

176. Відповідно до статті 439 Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, сторони тісно співробітничають у рамках відповідних міжнародних форумів/організацій, зокрема Організації Об`єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) та Ради Європи (РЄ), з метою, inter alia, розвитку культурного розмаїття, збереження і оцінки культурної та історичної спадщини.

177. За Міжнародною хартією з охорони й реставрації нерухомих пам`яток і визначних місць (Венеціанська хартія) 1964 року охорона пам`ятки передбачає збереження її оточення, яке не порушує масштабності споруди. Якщо традиційне середовище збереглося, його не слід порушувати; будь-яке нове будівництво, знесення та зміни, що могли б порушити співвідношення об`ємів і кольору, недопустимі.

178. Статті 7, 8, 10 Міжнародної хартії про охорону історичних міст (Вашингтонська хартія) 1987 року, яка є доповненням Венеціанської хартії, визначають, що збереження історичних міст і кварталів передбачає постійне утримання споруд у належному стані, нові функції та мережі інфраструктури, яких вимагає сучасне життя, мають пристосовуватися до специфіки історичних міст, у тому випадку, коли необхідно переобладнати будівлі або спорудити нові, будь-яке доповнення мусить враховувати наявну просторову організацію, особливо розпланування на ділянки та масштаб, як того вимагають якість і цінність ансамблю наявних споруд. Введення елементів сучасного характеру за умови, що воно не порушить гармонії ансамблю, може сприяти його збагаченню.

179. Здійснивши комплексний аналіз вищевикладених норм права, колегія суддів дійшла таких висновків:

Об`єкт всесвітньої спадщини, внесений до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, без будь - яких додаткових застережень та вимог щодо внесення його до Реєстру нерухомих пам`яток України є об`єктом культурної спадщини та пам`яткою культурної спадщини національного значення у розумінні норм Закону України «Про охорону культурної спадщини». Цей правовий статус належить такому об`єкту за законом.

До пам`яток культурної спадщини віднесені й історично сформовані центри населених місць, вулиці, квартали, площі, комплекси (ансамблі) із збереженою планувальною і просторовою структурою та історичною забудовою, у тому числі поєднаною з ландшафтом, залишки давнього розпланування та забудови, що є носіями певних містобудівних ідей. Території таких комплексів (ансамблів) є їх невід`ємною частиною. Ці елементи нерозривно пов`язані між собою і становлять єдиний цілісний об`єкт культурної спадщини.

Об`єкт «Львів - Ансамбль історичного центру» є об`єктом всесвітньої спадщини, який внесено до Списку всесвітньої спадщини. Його межі визначаються у номінаційному досьє, а землі, на яких розташовано такий об`єкт, в силу вимог закону та незалежно від рішень органів місцевого самоврядування щодо цільового призначення такої землі, належать до земель історико - культурного призначення.

Під час розгляду відповідних заяв та доданих до них документів про надання містобудівних умов та обмежень на земельні ділянки, які належать до земель історико - культурного призначення, орган, який за законом уповноважений їх видавати (приймати рішення про їх затвердження), зобов`язаний перевірити відповідність наміру забудови такому цільовому призначенню з урахування встановленого законом (законодавством) режиму використання цих земель, у тому числі визначеному законом виду їх використання.

У випадку надання містобудівних умов та обмежень щодо земельних ділянок, на яких розташовано об`єкт всесвітньої спадщини, внесений до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, вищезгаданий орган зобов`язаний враховувати й вимоги спеціального законодавства, яким урегульовано особливості охорони об`єктів всесвітньої спадщини, зокрема перевірити, чи відповідає намір їх забудови плану управління об`єктом всесвітньої спадщини, який, окрім іншого, повинен містити опис умов, обмежень і заборон щодо об`єкта всесвітньої спадщини, його території та буферної зони.

Пам`ятаючи про те, що: охорона об`єктів культурної спадщини є одним із пріоритетних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування; збереження пам`яток культурної спадщини є одним з головних напрямів містобудівної діяльності; при здійсненні містобудівної діяльності повинні бути забезпечені, у тому числі, охорона культурної спадщини, збереження традиційного характеру середовища населених пунктів, уповноважений на видачу містобудівних умов та обмежень орган повинен переконатись у тому, що намір забудови земельної ділянки, розташованої на території (в межах) об`єкта всесвітньої спадщини, внесеного до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, не суперечить вимогам щодо охорони та збереження такого об`єкта культурної спадщини, не заподіює йому шкоду, не загрожує його характерним властивостям, видатній універсальній цінності цього об`єкта, збереження та охорона якої має бути першочерговим завданням для всього людства, не порушує традиційне середовище, яке збереглося, враховує наявну просторову організацію, особливо розпланування на ділянки та масштаб, як того вимагають якість і цінність ансамблю наявних споруд.

180. У справі ж, яка розглядається, встановлено, що Виконавчий комітет Львівської міської ради, приймаючи оскаржене рішення про надання містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки, не врахував фактичного правового статусу об`єкта всесвітньої спадщини «Львів - Ансамбль історичного центру», який внесено до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, і є пам`яткою культурної спадщини національного значення, не взяв до уваги визначеної за законом категорії земельної ділянки, розташованої під таким об`єктом культурної спадщини, виду її використання, дозволеного законодавством, чинним станом на момент виникнення спірних правовідносин.

181. Зокрема, з урахуванням викладених у цій постанові Верховного Суду мотивів та обставин справи, встановлених її судовим розглядом, колегія суддів дійшла висновку про те, що земельна ділянка, стосовно якої відповідачем видано спірні містобудівні умови та обмеження, в силу закону, належить до земель історико - культурного призначення.

182. Режим використання таких земель Земельний кодекс України не визначає, однак у цьому питанні відсилає до інших законів. У спірних правовідносинах таким є, зокрема, Закон України «Про охорону культурної спадщини», який, однак, не містить прямих норм стосовно режиму використання земель історико - культурного призначення. Проте, стосовно об`єктів всесвітньої спадщини, занесених до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, цей Закон у редакції, чинній станом на дату прийняття оспореного рішення Виконкому, встановлював, що основні напрями та програми щодо захисту, збереження, інтеграції такого об`єкта в суспільне життя відповідно до положень Конвенції та інших міжнародних договорів України визначає План управління об`єктом всесвітньої спадщини, у якому повинен міститись опис умов, обмежень і заборон щодо об`єкта всесвітньої спадщини, його території та буферної зони.

183. У позовній заяві представник позивачів та у поясненнях Кабінету Міністрів України, поданих під час розгляду цієї справи у касаційному порядку, наголошувалось, що на сьогодні відсутній пакет містобудівної та пам`яткоохоронної документації, який би визначав режими використання території пам`ятки ЮНЕСКО, зокрема, не затверджений історико - архітектурний опорний план, відсутній план управління об`єктом ЮНЕСКО, не створені орган управління та наглядова рада, що, на їхню думку, унеможливлює проєктування та будівництво нових об`єктів на території пам`ятки.

184. За таких аргументів позивачі та Кабмін вважали, що у спірних правовідносинах у відповідача не виникло заснованих на законі правових підстав для видання (затвердження) містобудівних умов та обмежень.

185. Колегія суддів відзначає, що спростувань таким аргументам апеляційний суд не навів. Не вбачається підстав для визнання цих доводів необґрунтованими й з наявних у справі матеріалів, досліджених судами попередніх інстанцій під час розгляду справи.

186. До того ж, у рішенні 39 сесії Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО (код рішення 39 COM 7B.84) наголошено на необхідності для України як держави-учасниці якомога швидше завершити розробку Плану управління об`єктом, включаючи деталі захисних заходів, передбачених її регулятивними режимами, і подати його до Центру всесвітньої спадщини для розгляду Консультативними органами.

187. Розглядаючи цю справу, суди не встановили того, що станом на момент виникнення спірних у цій справі правовідносин у встановленому законом порядку було затверджено план управління об`єктом всесвітньої спадщини «Львів - Ансамбль історичного центру».

188. Колегія суддів акцентує увагу й на тому, що містобудівні умови та обмеження, затверджені спірним рішенням Виконкому, в силу приписів пункту 3 частини п`ятої статті 29 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», повинні містити відомості про відповідність на дату надання містобудівних умов та обмежень цільового та функціонального призначення земельної ділянки містобудівній документації на місцевому рівні.

189. Визначаючи у містобудівних умовах та обмеженнях цільове призначення земельної ділянки, відповідач взяв до уваги інформацію, наведену у правовстановлюючих документах на таку ділянку, однак не врахував того, що за законом ця земля належить до земель історико - культурного призначення.

190. Внаслідок цього, відповідач у виданих ним та затверджених спірним рішенням містобудівних умовах та обмеженнях помилково вказав, що цільове призначення запланованої для будівництва земельної ділянки за категорією земель є «землі житлової та громадської забудови», а за видом використання «для будівництва і обслуговування адміністративно - торгового центру».

191. Суд апеляційної інстанції також установив, що оскаржуване рішення прийняте на підставі ухвали Львівської міської ради від 30.09.2010 №3924 «Про затвердження містобудівної документації «Корегування генерального плану м. Львова П-стадія. Генеральний план». Вказана ухвала прийнята з врахуванням ухвал Львівської міської ради від 29.08.1993 №39 «Про затвердження генерального плану м. Львова», а також від 24.10.2003 №932 «Про погодження «Концепції розвитку міста» при корегуванні генерального плану м. Львова». Згідно Генерального плану м. Львова від 2010 року територія за адресою пл. Міцкевича, 9 належить до території змішаної забудови (житлово-громадська).

192. Вищевказана містобудівна документація була розроблена на підставі чинних на той час нормативно-правових актів: законів України «Про планування і забудову територій» та «Про основи містобудування», а також ДБН Б.1-3-97 «Склад, зміст, порядок розроблення, погодження та затвердження генеральних планів міських населених пунктів», затверджених наказом Держбуду України 25.09.1997 №164 (далі - ДБН Б.1-3-97).

193. За цим ДБН, у залежності від особливостей населених пунктів (природних, історико-культурних, інженерно-геологічних, планувальних тощо), у складі генерального плану виконуються додаткові матеріали, а саме: історико-архітектурний та історико-містобудівний плани; схеми магістралей міського та зовнішнього транспорту, інженерного обладнання, заходів з інженерної підготовки територій; схема планувальної структури та економіко-містобудівного районування населеного пункту тощо (примітка 1 до таблиці 1 пункту 3.8 ДБН Б.1-3-97).

194. Крім того, за правилами пункту 2.5 розділу 11 та пункту 11.7 розділу 11 ДБН 360-92 «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень», затверджених наказом Держкоммістобудування 17.04.1992 №44 (далі - ДБН 360-92, що були чинними на момент прийняття ухвали Львівської міськради № 3924 від 30.09.2010 «Про затвердження містобудівної документації «Корегування генерального плану м. Львова» ІІ-стадія. Генеральний план»), удосконалення і розвиток планувальної структури міста слід пов`язувати з історичною зоною міста, його історико-архітектурним опорним планом і зонами охорони пам`яток історії, культури і природи (розділ 11 «Охорона історичного середовища, пам`яток історії та культури»).

Проекти планування і забудови міст, селищ і сільських поселень з цінною історико-культурною спадщиною можуть виконуватися тільки після відповідних передпроектних досліджень, на основі яких складаються історико-архітектурні плани і проекти зон охорони пам`яток історії та культури цих поселень. Ці документи як обов`язкові входять до складу генеральних планів.

195. У складі текстової частини Генерального плану міста Львова (Коригування генерального плану м. Львова ІІ стадія) міститься розділ 17.02. «Охорона історичного середовища», в якому зазначено, що охорона історичного середовища м. Львова один із пріоритетних стратегічних напрямків діяльності всіх учасників містобудівного процесу в місті. До компетенції генплану міста відносяться питання охоронного зонування, пов`язаного з об`єктами і комплексами історико-культурної спадщини і планувальні рішення, опосередковано спрямовані на охорону пам`яток та історичного середовища. Генпланом враховані межі і режим зон охорони пам`яток, прийняті відкоригованим інститутом «Укрзахідпроектреставрація» у 2005 році історико-архітектурним планом м. Львова, в якому відзначені: Державний історико-архітектурний заповідник; територія, що є під охороною ЮНЕСКО; історичний ареал м. Львова; зона регулювання забудови; зона охорони історичного ландшафту. Для кожної зони охорони встановлений режим, який відповідає вимогам охорони пам`яток і середовища як цілісного комплексу, який відіграє провідну роль в формуванні образу міста.

196. Графічні та текстові матеріали Генерального плану міста Львова, міститься в загальному доступі в мережі Інтернет.

197. Суд звертає увагу, що розділ 17.02. «Охорона історичного середовища» Генерального плану міста Львова ґрунтується на розробленому інститутом «Укрзахідпроектреставрація» у 2005 році історико-архітектурному плані м. Львова, складовими якого є, зокрема територія, що є під охороною ЮНЕСКО, для якої встановлений режим, який відповідає вимогам охорони пам`яток і середовища як цілісного комплексу, який відіграє провідну роль в формуванні образу міста.

198. Колегія суддів визнає, що генеральний план населеного пункту та рішення уповноваженого органу про його затвердження класифікуються як нормативно - правові акти локальної дії. Висновок про те, що генеральний план належить до актів нормативно - правового характеру наведено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 27.02.2023 у справі №300/3465/21 та від 20.12.2019 у справі №520/14995/16-а, у якій колегія суддів також вказувала, що генеральний план населеного пункту містить правові приписи нормативного характеру, які розраховані на широке коло осіб та застосовуються неодноразово. Затверджуючи своїм рішенням містобудівну документацію щодо внесення змін до генерального плану населеного пункту місцева рада формує обґрунтування довгострокової стратегії планування та забудови території населеного пункту, тобто здійснює нормативне регулювання відповідних відносин.

199. Верховний Суд не заперечує й того, що з огляду на приписи частини першої статті 144 Конституції України та статті 73 Закону України від 21.05.1997 №280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» акти, у тому числі й рішення, органів місцевого самоврядування, без уточнення конкретного виду (нормативного чи ненормативного характеру) є обов`язковими для виконання всіма розташованими на відповідній території органами виконавчої влади, об`єднаннями громадян, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами, а також громадянами, які постійно або тимчасово проживають на відповідній території.

200. Разом з тим, рішення про затвердження генерального плану населеного пункту приймається відповідною місцевою радою на виконання та в порядку статті 17 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», а це дозволяє стверджувати, що таке рішення є підзаконним нормативно - правовим актом.

201. За правилами частини третьої статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України у разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.

202. Окрему увагу Верховний Суд звертає на те, що станом на момент затвердження Львівською міською радою Генерального плану міста Львова та його коригування у 2010 році, в Законі України «Про охорону культурної спадщини» не існувало такого розділу VI-1 «ОСОБЛИВОСТІ ОХОРОНИ ОБ`ЄКТІВ ВСЕСВІТНЬОЇ СПАДЩИНИ», а також норм, які б визначали правовий статус об`єкта всесвітньої спадщини, поширювали на них правовий режим пам`ятки культурної спадщини національного значення.

203. Однак такі норми були введені у вищезгаданий Закон станом на момент вирішення питання про надання Товариству містобудівних умов та обмежень, існували на дату прийняття відповідачем рішення про їх затвердження, яке оскаржується.

204. Враховуючи вищевикладені обставини та наявне у спірних відносинах їх правове регулювання, колегія суддів вважає, що визначена у Генеральному плані м. Львова від 2010 року категорія території за адресою пл. Міцкевича, 9 як територія змішаної забудови (житлово-громадська), станом на момент прийняття Виконкомом оспореного у цій справі рішення, вже не відповідала чинному законодавству, зокрема, у сфері охорони культурної спадщини. Положення Генерального плану міста Львова в цій частині були застарілими і не враховували сучасний стан правового регулювання, наявну містобудівну та пам`яткоохоронну ситуацію в місті.

205. Тому колегія суддів переконана, що, зважаючи на такі обставини та закріплені у процесуальному законі засади пріоритетності законів над підзаконними актами, відповідач, вирішуючи питання про надання у спірних правовідносинах Товариству містобудівних умов та обмежень, повинен був керуватись, насамперед, діючими на той час нормами Закону України «Про охорону культурної спадщини», які надавали об`єкту всесвітньої спадщини, внесеного до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, статус пам`ятки культурної спадщини національного значення, враховувати визначену законом категорію земель, на яких така пам`ятка розташована, та режими її використання згідно з розділом 17.02. «Охорона історичного середовища» Генерального плану міста Львова, який ґрунтується на розробленому інститутом «Укрзахідпроектреставрація» у 2005 році історико-архітектурному плані м. Львова, який є невід`ємною складовою Генплану, визначає межі території, що перебуває під охороною ЮНЕСКО, встановлює режими використання території пам`яток культурної спадщини національного значення.

206. Обставини справи, яка розглядається, засвідчують, що при прийнятті відповідачем оскарженого у цій справі рішення, усі вищевикладені вимоги законодавства та містобудівної документації враховані не були. Не було взято до уваги й те, що намір забудови, заявлений Товариством, з такими вимогами не узгоджувався і їм не відповідав, оскільки будівництво об`єкта, який мав намір розмістити замовник у спірних правовідносинах, не було передбачено законодавством, яким їх врегульовано, та містобудівною документацією, яка визначала режим використання території пам`яток культурної спадщини національного значення та земель історико - культурного призначення, на яких такі об`єкти культурної спадщини розташовані.

207. Вищевказане призвело до того, що Виконком дійшов необґрунтованого висновку про відповідність намірів забудови вимогам містобудівної документації, цільовому призначенню земельної ділянки та законодавству у сферах містобудівної діяльності, охорони культурної спадщини та земельних відносин.

208. Отож у спірних правовідносинах відповідач повинен був відмовити у затвердженні містобудівних умов та обмежень на підставі пункту 3 частини четвертої статті 29 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» у зв`язку з тим, що наміри забудови не відповідали вимогам містобудівної документації.

209. Беручи до уваги усе вищевикладене, колегія суддів вважає, що містобудівні умови та обмеження, як і рішення про їх затвердження, є незаконними і такими, що порушують не тільки права позивачів, а й громадський інтерес до культурної спадщини відповідно до її значення для суспільства, який згідно із статтею 5 Рамкової конвенції Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства, ратифікованої Україною, сторони зобов`язуються визнавати.

210. Суд же першої інстанції, у цілому дійшовши правильного висновку про належність охопленої спірним рішенням земельної ділянки до земель історико - культурного призначення та про незаконність оспореного у цій справі рішення Виконкому, виходив з помилкових мотивів, якими цей висновок обґрунтовано.

211. Так, у пункті 3 розділу Х «Прикінцеві положення» Закону України «Про охорону культурної спадщини» зазначається, що об`єкти, включені до списків (переліків) пам`яток історії та культури відповідно до Закону Української РСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури», визнаються пам`ятками відповідно до цього Закону.

212. Закон України «Про охорону культурної спадщини» набрав чинності 12.07.2000.

213. Окрім цього, відповідно до пункту 4 Закону України від 16.12.2004 №2245-IV «Про внесення змін до Закону України «Про охорону культурної спадщини» об`єкти, включені до списків (переліків) пам`яток історії та культури республіканського чи місцевого значення відповідно до Закону Української РСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури» до вирішення питання про їх включення (невключення) до Реєстру вважаються пам`ятками відповідно національного чи місцевого значення.

214. З аналізу вищевикладених приписів законодавства констатується, що пам`ятки історії та культури, яким такий статус надано відповідно до законодавства Української РСР, визнаються пам`ятками культурної спадщини у розумінні Закону України «Про охорону культурної спадщини» до вирішення питання про їх включення або не включення до Реєстру. Тобто, у разі прийняття рішення уповноваженим органом про не включення відповідної пам`ятки культурної спадщини до Реєстру, така втрачає цей статус у день набрання чинності таким рішенням.

215. Судами попередніх інстанцій установлено, що будинку ХІХ ст. (1839 року) на пл. Міцкевича, 9 у м. Львові надано статус пам`ятки архітектури та містобудування національного значення відповідно до постанови Ради Міністрів Української РСР №442 від 06.09.1979.

216. Вказана вище пам`ятка була демонтована (знесена) на підставі ухвали Львівської міської ради №755 від 29.05.1997 «Про знос аварійного будинку, що загрожує обвалом, на площі Міцкевича, 9, та передачу земельної ділянки під забудову».

217. У подальшому цей об`єкт культурної спадщини існував у вигляді залишків фундаментів та підвальних приміщень, фрагментів стін.

218. Під час розгляду цієї справи у суді першої інстанції позивачі зазначали, що на черговому засіданні Науково - методичної ради Мінкультури 17.12.2014 вищевказаний будинок визнано таким, що підлягає збереженню та реставраційному відтворенню в історичному вигляді як невід`ємна складова пам`ятки Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, що входила до складу номінації. Рекомендовано включити пам`ятку до Державного реєстру нерухомих пам`яток як нерухому пам`ятку, що має великий відсоток втрат (80%) за видом архітектури, містобудування, археології та історії за категорією національного значення.

219. Аналогічні за змістом рішення приймались Науково - методичною радою Мінкультури 27.05.2015 та 10.06.2015. Зокрема, рекомендовано до занесення до Реєстру за видом археології та категорією місцевого значення з подальшим віднесенням до категорії національного значення. Не рекомендовано вказаний об`єкт заносити до Реєстру за видом архітектури (надземна частина будівлі зазнала повного руйнування у 1996 - 1998 роках). Рекомендовано при розгляді питання про відтворення об`єкта врахувати вимогу щодо його відтворення в первісних зовнішніх формах як важливого елементу містобудівного стану площі та території пам`ятки ЮНЕСКО.

220. Водночас у подальшому наказом Мінкультури від 10.06.2016 №429 будинок на площі Міцкевича, 9 у м. Львові визнано таким, що не підлягає занесенню до Реєстру у зв`язку з невідповідністю його критеріям, встановленим Порядком визначення категорій пам`яток до занесення об`єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27.12.2001 №1760.

221. Висновок про те, що вищевказаний будинок не віднесено до пам`яток культури національного чи місцевого значення наведено й у постанові Верховного Суду від 07.12.2021 у справі №380/142/20, де також досліджувалось питання правового статусу цього ж будинку.

222. Отже будинок на площі Міцкевича, 9 у м. Львові з моменту набрання чинності вищезгаданим наказом Мінкультури втратив статус пам`ятки культурної спадщини національного значення та, відповідно, станом на момент прийняття відповідачем спірного рішення також не мав такого статусу.

223. Тому висновки суду першої інстанції стосовно приналежності земельної ділянки на площі А. Міцкевича у м. Львові до земель історико - культурного призначення з підстав розміщення на цій ділянці пам`ятки культурної спадщини національного значення - будинку ХІХ ст. (1839 року) не ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права та дійсних обставинах справи, що розглядається.

224. Разом з тим, вищезазначену земельну ділянку належить відносити до земель історико - культурного призначення в силу закону за фактом розташування на ній пам`ятки культурної спадщини національного значення - об`єкта всесвітньої спадщини, внесеного до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, «Львів - Ансамбль історичного центру».

225. За наведеного, колегія суддів, у цілому погоджуючись із висновком суду першої інстанції стосовно наявності підстав для задоволення позову, поданого у справі, що розглядається, вважає за необхідне змінити ухвалене цим судом рішення шляхом викладення його мотивувальної частини відповідно до мотивів, наведених у цій постанові Верховного Суду.

VІ.I.ІІІ Оцінка доводів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій щодо наявності порушених прав Львівської обласної організації Національної спілки художників України у спірних відносинах та права на звернення до суду з цим позовом.

226. Так, питання щодо оскарження акту індивідуальної дії особами, яким такий акт безпосередньо не адресований, вже вирішувалось Верховним Судом у постановах від 20.08.2019 у справі №461/2935/16-а та від 30.01.2023 у справі №160/1457/20, у яких колегія суддів звертала увагу на правову позицію Верховного Суду України стосовно права на оскарження індивідуальних актів, викладену, зокрема, у постанові 11.11.2015 у справі №2а-2885/12/1470.

227. У вказаній вище справі Верховний Суд України виклав висновки щодо застосування статей 6, 171 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції, чинній до 15.12.2017, зокрема зазначав, що за змістом статті 6 цього Кодексу у вищенаведеній редакції кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. Водночас суб`єктивна оцінка порушення права не є абсолютною. В деяких випадках сам законодавець визначає коло осіб, права яких можуть бути порушені внаслідок бездіяльності, вчинення суб`єктом владних повноважень певних дій чи прийняття актів, правомірно обмежуючи право інших осіб на звернення до суду за захистом порушених прав, свобод або інтересів. Наприклад, відповідно до частини другої статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб`єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт. Тобто оскаржити такий акт інші особи не можуть.

228. Як вказав Верховний Суд України, зі змісту регулювання, яке міститься у Кодексі адміністративного судочинства України, також убачається, що і право оскаржити індивідуальний акт має особа, якої він стосується.

229. З цього приводу Верховний Суд у постанові від 20.08.2019 у справі №461/2935/16-а зауважив, що застосовану Верховним Судом України категорію «особа, якої стосується акт» необхідно відрізняти від категорії з більш вузьким значенням - «особа, стосовно якої прийнято акт», оскільки індивідуальний акт, який хоч не прийнято стосовно певної особи, фактично, може стосуватись її прав.

230. Отже, для визначення кола осіб, що мають право на оскарження індивідуального акта, необхідно з`ясувати осіб, яких він стосується, тобто порушує права чи інтереси, а не лише стосовно кого він прийнятий.

231. Такий підхід, за висновком Верховного Суду, ґрунтується на статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України та цілком узгоджується з позицією Верховного Суду України.

232. При цьому, колегія суддів відзначає, що нова редакція Кодексу адміністративного судочинства України, викладена після 15.12.2017 (зі змінами), не містить суттєвих відмінностей у питанні обсягу та змісту права на звернення до адміністративного суду за оскарженням, зокрема, актів індивідуальної дії, а тому викладені у вищевказаних постановах Верховного Суду України та Верховного Суду висновки можуть бути застосовані й до справи, яка розглядається.

233. Те, що містобудівні умови та обмеження є актом індивідуальної дії, вбачається з висновків Верховного Суду, наведених у постановах від 18.03.2021 у справі №640/3844/20 та від 23.01.2018 у справі №815/5989/13-а й відступу від такого правозастосування не здійснювалось.

234. У вищевказаних постановах Верховний Суд обґрунтовував ці висновки тим, що містобудівні умови і обмеження є результатом застосування норм права, адресовані конкретним суб`єктам і створюють права та/чи обов`язки лише для цих суб`єктів (у спірному випадку для замовника - Товариства з обмеженою відповідальністю «Центр розвитку нерухомості»), регулюють конкретну життєву ситуацію (у спірних відносинах щодо проектування об`єкта будівництва на будівництво ТзОВ «Центр розвитку нерухомості» готелю з адміністративно-торговими приміщеннями, підземним паркінгом та даховою котельною на пл. А. Міцкевича, 9 у м. Львові) та їх дія закінчується у зв`язку з припиненням конкретних правовідносин, тобто вичерпують свою дію після їх виконання.

235. Це дає підстави стверджувати, що й рішення, яким затверджені містобудівні умови та обмеження, за загальним правилом, породжують вплив на права та обов`язки, насамперед, замовника як особи, стосовно якої прийнято цей акт індивідуальної дії, однак це не означає, що він не може впливати на права, інтереси та обов`язки інших осіб, їх стосуватись і у певний спосіб зачіпати, порушувати.

236. У такому випадку особа, яка вважає, що індивідуальний акт, виданий стосовно іншої особи, порушує її права та інтереси, при зверненні до суду з відповідним позовом щодо його оскарження, повинна навести належне обґрунтування того, у чому полягає таке порушення.

237. Звертаючись до суду з позовом, Львівська обласна організація Національної спілки художників України стверджувала, що оскаржуване нею рішення Виконкому ЛМР порушує права та інтереси цієї організації, оскільки їй належать залишки фундаменту колишнього будинку на пл. Міцкевича, 9, що є пам`яткою культурної спадщини, а також укладений охоронний договір на такий об`єкт, який покладає на позивача обов`язок із учинення всіх дій для збереження пам`ятки.

238. Суд апеляційної інстанції, посилаючись на обставини, встановлені у рішенні Господарського суду Львівської області від 11.11.2020 у справі №914/1446/19, яке після перегляду в апеляційному порядку набрало законної сили 18.02.2021, й беручи до уваги наявні у матеріалах справи, що розглядається, докази, дійшов висновку про відсутність у даному випадку впливу оскаржуваного рішення на права та/або інтереси Львівської обласної організації Національної спілки художників України, а отже й про відсутність у неї права на звернення до суду з цим позовом, предмет якого стосується акту індивідуальної дії.

239. Такий висновок суду апеляційної інстанції обґрунтований тим, що станом на момент укладення позивачем охоронного договору був відсутній його предмет - пам`ятка архітектури XIX ст., оскільки така була демонтована (знесена) згідно з відповідним рішенням Львівської міської ради, а матеріали справи не містять доказів, які б станом на момент подання цього позову свідчили про наявність у Львівської обласної організації Національної спілки художників України правовстановлюючих документів на вказану пам`ятку.

240. Взявши до уваги критерії правового статусу громадських організацій, що звертаються до суду в інтересах своїх членів, визначені Верховним Судом у справі №815/219/17 у постанові від 14.03.2018, та дослідивши Статут Львівської обласної організації Національної спілки художників України, апеляційний суд констатував, що мета статутної діяльності зазначеної організації не стосується відносин у сфері містобудування, а отже й права та/або інтереси цього позивача у таких відносинах не є порушеними, оскільки він не є їх учасником.

241. Колегія суддів з таким висновком суду апеляційної інстанції не погоджується й з цього питання наводить такі мотиви.

242. З встановлених судовим розглядом цієї справи обставин та з обставин, встановлених у судових рішеннях у справі №914/1446/19, які набрали законної сили, вбачається, що Львівська обласна організація Національної спілки художників України є стороною охоронного договору на пам`ятку культурної спадщини від 31.10.2005, укладеного між Управлінням охорони історичного середовища (Управління) та Львівською обласною організацією Національної спілки художників України (Користувач (власник)). Згідно із п. 1 вказаного договору Користувач (власник) бере на себе зобов`язання щодо охорони: пам`ятки архітектури ХІХ ст., фундаменти будинку на пл. Міцкевича, 9 охоронний №1326 (постанова РМ УРСР №442 від 06.09.1979). Цей договір укладено на підставі свідоцтва про право власності П-693 №338 від 24.02.2004 та наказу Фонду державного майна України №338 від 24.02.2004 «Щодо передачі Львівського художньо-виробничого комбінату Художнього фонду УРСР у власність Національної спілки художників України».

243. Так, відповідно до частини першої статті 23 Закону України від 08.06.2000 №1805-III «Про охорону культурної спадщини» усі власники пам`яток, щойно виявлених об`єктів культурної спадщини чи їх частин або уповноважені ними органи (особи) незалежно від форм власності на ці об`єкти зобов`язані укласти з відповідним органом охорони культурної спадщини охоронний договір.

Порядок укладання охоронних договорів та їхні типові форми затверджуються Кабінетом Міністрів України.

244. Відповідно до вищевказаної статті постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 №1768 затверджено Порядок укладення охоронних договорів на пам`ятки культурної спадщини.

245. Згідно з пунктами 7, 10 та 11 цього Порядку власник пам`ятки або уповноважений ним орган (особа) повинен забезпечити дотримання вимог протипожежної, санітарної, екологічної безпеки, виконання режиму використання пам`яток та пов`язаних з ними будівель, територій, культурних цінностей.

До власника пам`ятки або уповноваженого ним органу (особи), який порушує умови охоронного договору, відповідний орган охорони культурної спадщини, який є стороною охоронного договору, застосовує санкції, передбачені законодавством.

Примусове відчуження або вилучення пам`ятки відповідно до статті 21 Закону України «Про охорону культурної спадщини» тягне за собою припинення чинності охоронного договору.

246. Поряд із цим, за нормами частини першої, абзацу першого частини другої, частин третьої статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

247. Зі змісту оскаржуваних у цій справі судових рішень не вбачається наявності визначених Порядком укладення охоронних договорів на пам`ятки культурної спадщини та Законом України «Про охорону культурної спадщини» обставин, що тягнуть за собою припинення чинності охоронного договору, або існування інших, передбачених законом обставин, які можуть свідчити про недійсність (нікчемність) такого правочину. Не встановлено судами попередніх інстанцій і того, що вищезазначений охоронний договір було визнано недійсним судом, або припинено на умовах, передбачених цим договором.

248. Оскарження у судовому порядку свідоцтва про право власності П-693 №338 від 24.02.2004 та наказу Фонду державного майна України №338 від 24.02.2004 на ці обставини не впливають, оскільки ці документи були визнані недійсними рішенням Господарського суду м. Києва від 24.07.2008 у справі №3/215, а отже станом на момент укладення у 2005 році охоронного договору, стороною якого є Львівська обласна організація Національної спілки художників України, вони були чинними.

249. Визнання вищевказаних документів нечинними у судовому порядку не є тією обставиною, яка у відповідності до закону або договору припиняє чинність або зумовлює недійсність (нікчемність) такого охоронного договору.

250. Колегія суддів критично сприймає доводи відзиву на касаційні скарги про те, що станом на момент підписання охоронного договору не існувало предмету такого правочину, оскільки пам`ятка архітектури ХІХ ст. (будинок на пл. Міцкевича, 9 у м. Львові) була демонтована (знесена) на підставі ухвали Львівської міської ради №755 від 29.05.1997 «Про знос аварійного будинку, що загрожує обвалом, на площі Міцкевича, 9, та передачу земельної ділянки під забудову».

251. З цього приводу колегія суддів зазначає, що як вбачається з наведеного у частині першій статті 1 Закону України «Про охорону культурної спадщини» визначення термінів, об`єктом культурної спадщини вважається споруди та їхні частини, пов`язані з ними рухомі предмети, а також території.

252. До того ж, залишки давнього розпланування та забудови, що є носіями певних містобудівних ідей, у розумінні наведеної у частині другій статті 2 Закону України «Про охорону культурної спадщини» класифікації є об`єктом культурної спадщини за видом містобудування.

253. Тому колегія суддів вважає, що правовий статус об`єкта культурної спадщини, у тому числі пам`ятки архітектури, за наявності визначених вищевказаним Законом критеріїв, поширюється на об`єкт у цілому і на всі його частини окремо, зокрема, як відповідну споруду (будівлю), так і на усі її частини: фундамент; підвальні приміщення; стіни тощо.

254. З установлених судом першої інстанції обставин справи, що розглядається, установлено, що пам`ятка архітектури (житловий будинок ХІХ ст. (1839 року) на пл. Міцкевича, 9 у м. Львові) була знесена лише частково, а фрагменти її фундаменту, стін та частини підвальних приміщень фактично продовжили існувати як об`єкти матеріального світу та збереглись станом на дату укладення охоронного договору позивачем.

255. Колегія суддів переконана, що на усі вищевказані елементи будівлі, якій було присвоєно статус пам`ятки архітектури та містобудування національного значення, поширювався правовий статус об`єкта культурної спадщини, а отже й вимоги законодавства у сфері охорони культурної спадщини.

256. Саме фундаменти колишнього будинку ХІХ ст. (1839 року) на пл. Міцкевича, 9 у м. Львові, як це вбачається з установлених судами обставин справи, й були предметом охоронного договору на пам`ятку культурної спадщини від 31.10.2005, укладеного між Управлінням охорони історичного середовища (Управління) та Львівською обласною організацією Національної спілки художників України, цей об`єкт фізично існував станом на дату підписання цього договору.

257. У зв`язку з вищевикладеним колегія суддів дійшла висновку про те, що охоплене предметом спору в цій справі рішення відповідача має вплив на права, обов`язки та інтереси Львівської обласної організації Національної спілки художників України як сторони чинного охоронного договору на фундаменти колишнього будинку ХІХ ст. (1839 року) на пл. Міцкевича, 9 у м. Львові. У цьому договорі Львівська обласна організація Національної спілки художників України значиться як користувач (власник) вищезазначеного майна.

258. Суд першої інстанції установив, що скасування у судовому порядку свідоцтва про право власності П-693 №338 від 24.02.2004 та наказу Фонду державного майна України №338 від 24.02.2004 «Щодо передачі Львівського художньо-виробничого комбінату Художнього фонду УРСР у власність Національної спілки художників України», на підставі яких було укладено охоронний договір, обумовлено мотивами про те, що об`єкт такого права у вигляді саме будинку станом на момент видання вищезгаданих документів не існував, оскільки був знесений. Однак це не спростовує того, що Львівська обласна організація Національної спілки художників України не була користувачем підвальних приміщень, залишків фундаменту та фрагментів стін вищезазначеного будинку.

259. Це дає колегії суддів підстави вважати, що спірне рішення, хоча і є актом індивідуальної дії, виданим стосовно Товариство з обмеженою відповідальністю «Центр розвитку нерухомості», однак стосується й Львівської обласної організації Національної спілки художників України, а отже може бути нею оскаржене.

260. Тому, Верховний Суд визнає помилковим висновок апеляційного суду про відсутність у Львівської обласної організації Національної спілки художників України права на звернення з цим позовом й, відповідно, погоджується з правовою позицією суду першої стосовно наявності у цієї особи такого права.

261. Необґрунтованими колегія суддів вважає й висновки суду апеляційної інстанції про те, що Львівська обласна організація Національної спілки художників України, будучи громадською організацією, не має права на звернення до суду з цим позовом, оскільки відповідно до Статуту цієї організації подання цього позову не передбачено цілями статутної діяльності вказаного суб`єкта.

262. У контексті таких обставин колегія суддів зауважує, що у цій справі Львівська обласна організація Національної спілки художників України зверталась до суду як юридична особа - сторона охоронного договору на пам`ятку культурної спадщини, а не як громадська організація в інтересах своїх членів та на виконання цілей її статутної діяльності.

263. Колегія суддів також підкреслює, що за висновками щодо застосування норм права, викладеними у постанові Верховного Суду від 23.12.2019 у справі №806/1536/18, охоронний договір, укладений на підставі статті 23 Закону України «Про охорону культурної спадщини», є адміністративним договором, а в силу приписів пункту 4 частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у спорах, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів.

VІ.IІ Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

264. За правилами пункту 3 частини першої статті 349 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

265. Частинами першою, четвертою статті 351 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.

266. Верховний Суд, провівши касаційний розгляд справи у межах доводів і вимог касаційної скарги та повноважень, визначених статтею 341 Кодексу адміністративного судочинства України, дійшов висновку про те, що апеляційний суд неправильно застосував норми матеріального права та ухвалив судове рішення, яке не відповідає закону, тоді як суд першої інстанції, у цілому дійшовши правильних висновків по суті спору, навів в обґрунтуванні таких висновків помилкові мотиви.

267. У зв`язку з цим колегія суддів вважає, що прийняту апеляційним судом постанову належить скасувати, а рішення суду першої інстанції змінити, виклавши його мотивувальну частину відповідно до мотивів, наведених у цій постанові Верховного Суду.

268. Керуючись статтями 340, 341, 344, 349, 351, 355, 356 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги Українського національного комітету Міжнародної ради з питань пам`яток і визначних місць, Львівської обласної організації Національної спілки художників України задовольнити частково.

Постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 14.03.2023 скасувати, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 29.08.2022 змінити, виклавши його мотивувальну частину відповідно до мотивів, наведених у цій постанові Верховного Суду.

В решті рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не оскаржується.

Суддя-доповідач Н.В. Коваленко

Судді: Я.О. Берназюк

В.М. Кравчук