Рішення

від 29.11.2023 по справі 915/1016/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

======================================================================

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 листопада 2023 року Справа № 915/1016/23

м. Миколаїв

Господарський суд Миколаївської області у складі судді Ржепецького В.О., за участі секретаря судового засідання Матвєєвої А.В., розглянувши матеріали справи

за позовом: Заступника керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва (вул. Нікольська, 73, м. Миколаїв, 54001)

в інтересах держави в особі: Миколаївської міської ради (вул. Адміральська, 20, м. Миколаїв, 54027)

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю МІДГАРД (вул. Новозаводська, 9, м. Миколаїв, 54028)

про: стягнення коштів пайової участі,

за участі представників учасників справи:

від позивача: не з`явився,

від відповідача: Бортик Р.О.

прокурор Левкович А.Є.,

В С Т А Н О В И В:

Заступник керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва (далі прокурор) звернувся до господарського суду з позовною заявою за вих. №51-50/2-6178вих-23 від 27.06.2023 в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю МІДГАРД про стягнення коштів пайової участі в сумі 1122263,31 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач не виконав свого обов`язку щодо звернення до органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва та щодо сплати пайової участі у визначені законодавством строки, в зв`язку з чим у відповідача виникла заборгованість перед позивачем щодо сплати пайової участі, яка за розрахунком прокурора становить 1122263,31 грн.

Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 28.06.2023, справі присвоєно єдиний унікальний номер 915/1016/23 та визначено головуючим у справі суддю Ржепецького В.О.

Ухвалою від 03.07.2023 суд постановив: прийняти позовну заяву до розгляду та відкрити провадження у справі; справу розглядати за правилами загального позовного провадження; підготовче засідання у справі призначити на 23 серпня 2023 року об 11:00 год. Судом також встановлено сторонам процесуальні строки для подання суду заяв по суті справи.

11.08.2023 відповідачем подано до господарського суду заяву про поновлення строку на подання відзиву та відзив на позовну заяву.

Відповідач вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню та просить відмовити у задоволені позову.

Заперечення відповідача щодо звернення прокурора до господарського суду в інтересах Миколаївської міської ради обґрунтовано посиланням на норми пункт 3 статті 131-1 Конституції України, ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», правові позиції, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17, у постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (пункт 45) та мотивовано тим, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Останній не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може та бажає захищати інтереси держави; подання позову в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради є неможливим з точки зору закону, отже, на думку відповідача, позов у цій справі подано неналежним позивачем і він підлягає залишенню без розгляду.

Заперечення відповідача щодо суті позову обґрунтовано посиланням на норми ст. 5 Цивільного кодексу України, норми Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», в редакції до 01.01.2020, п. 13 Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», п. 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» та мотивовано наступним.

ТОВ «МІДГАРД» було отримано дозвіл на виконання будівельних робіт від 19.02.2020 № МК 112200500492 з зведення об`єкту будівництва «Будівництво багатоповерхових, багатоквартирних житлових будинків з вбудованими нежитловими приміщеннями (II черга: будівництво багатоповерхового житлового будинку з вбудованими нежитловими приміщеннями) по вул. Маршала Василевського, 42 в Iнryльському районі м. Миколаєва)». 18.08.2021 було складено акт готовності об`єкта до експлуатації, відповідно до якого вищеназваний об`єкт «Будівництво багатоповерхових, багатоквартирних житлових будинків з вбудованими нежитловими приміщеннями (II черга: будівництво багатоповерхового житлового будинку з вбудованими нежитловими приміщеннями) по вул. Маршала Василевського, 42 в Iнryльському районі м. Миколаєва)» зафіксовано як закінчений будівництвом. 30.08.2021 управлінням Державного архітектурно-будівельного контролю Миколаївської міської ради видано сертифікат № МК12221081869. Відповідач вважає, що він не має обов`язку сплачувати пайову участь у зв`язку із зведенням вищеназваного об`єкта будівництва. Визнання судом договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладеним та встановлення цивільних прав та обов`язків сторін договору на майбутнє на підставі нормативно-правового акта, який було скасовано, суперечитиме принципу правової визначеності та не дозволить суду захистити право сторони належним способом. З 01.01.2020 втратила чинність норма закону, яка встановлювала поняття та регулювала питання сплати пайової участі замовників будівництва у розвитку інфраструктури населеного пункту і оскільки з втратою сили цією нормою виникла потреба в законодавчому врегулюванні сплати пайової участі для осіб, які розпочали будівництво до 01.01.2020, але на момент внесення змін до закону не сплатили кошти пайової участі за укладеними договорами або не уклали договір про пайову участь, законодавець врегулював питання сплати пайової участі саме такими замовниками будівництва. Таким чином, оскільки Відповідач будівельні роботи проводив в 2020-2021 роках, на нього не розповсюджуються зобов`язання зі сплати коштів пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту. Крім того, позовні вимоги прокурором визначені у сумі 1122263,31 грн виходячи із множення загальної площі об`єкта будівництва на вартість 1 кв.м загальної площі квартир будинку (з урахуванням ПДВ), грн., визначеної в наказі Міністерства розвитку громад та територій України від 02 грудня 2019 року № 286 «Про показники опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України». У той же час, п.п 2 п. 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», зокрема, встановлює, що розмір пайової участі становить (якщо менший розмір не встановлено рішенням органу місцевого самоврядування, чинним на день набрання чинності цим Законом) для житлових будинків - 2 відсотки вартості будівництва об`єкта, що розраховується відповідно до основних показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, затверджених центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну житлову політику і політику у сфері будівництва, архітектури, містобудування. Відповідач звертає увагу, що наказ Міністерства розвитку громад та територій України від 02 грудня 2019 року № 286 «Про показники опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України» встановлює вартість 1 кв.м загальної площі квартир будинку. Отже, пайова участь при зведені об`єкта «Будівництво багатоповерхових, багатоквартирних житлових будинків з вбудованими нежитловими приміщеннями (II черга: будівництво багатоповерхового житлового будинку з вбудованими нежитловими приміщеннями) по вул. Маршала Василевського, 42 в Iнryльському районі м. Миколаєва)», яка начебто повинна бути сплачена відповідачем, повинна становити: (3628,8 * 12553)/100*2 = 911046,43 грн., де: 3628,8 кв.м. загальна площа квартир, м2 (відповідно до даних акту від 18.08.2021 та сертифіката № МК12221081869). 12553 грн. - вартість 1 кв.м загальної площі квартир будинку (з урахуванням ПДВ), грн. (відповідно до наказу Міністерства розвитку громад та територій України 02 грудня 2019 року № 286). 2 % - розмір пайової участі для житлових будинків (п.п. 2 п. 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні»).

23.08.2023 судом постановлено протокольну ухвалу про продовження строку підготовчого провадження у справі на 10 днів та відкладення підготовчого засідання у справі на 13 вересня 2023 року о 10:20 год.

01.09.2023 прокурором подано суду відповідь на відзив.

Прокурор вважає заперечення відповідача безпідставними та необґрунтованими посилаючись на таке:

1) оскільки будівництво об`єкту відповідачем розпочато 19.02.2020, в останнього виник обов`язок упродовж 10 днів з початку будівництва звернутися до Миколаївської міської ради із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва та після отримання розрахунку пайової участі щодо об`єкта будівництва сплатити її до прийняття відповідного об`єкта будівництва в експлуатацію. Однак, усупереч зазначеним вимогам законодавства, відповідач до Миколаївської міської ради протягом 10 робочих днів після початку будівництва об`єкта із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва не звернувся. Натомість, відповідачем у п. 12 акту про готовність об`єкту до експлуатації від 18.08.2021 вказано, що замовник звільняється від сплати коштів пайової участі на підставі п. 13 Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», яким виключено ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», яка регулювала сплату коштів пайової участі. Відповідно до постанови Верховного Суду від 20.07.2022 у справі № 910/9548/21, передбачений Прикінцевими та перехідними положеннями Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» (Закону № 132- IX) порядок пайової участі замовника будівництва було впроваджено законодавцем для: 1) об`єктів будівництва, зведення яких розпочато у попередні роки, однак які станом на 01.01.2020 не були введені в експлуатацію, а договори про сплату пайової участі між замовниками та органами місцевого самоврядування до 01.01.2020 не були укладені; 2) об`єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році. У вказаних двох випадках, ураховуючи вимоги підпунктів 3, 4 абзацу другого пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 132-IX, замовник будівництва зобов`язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об`єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва, а також сплатити пайову участь грошовими коштами до прийняття цього об`єкта в експлуатацію. Системний аналіз зазначених норм та обставин дає підстави для висновку, що обов`язок замовника будівництва щодо звернення у 2020 році до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва виникає: - для об`єктів, будівництво яких розпочато у попередні роки, якщо станом на 01.01.2020 вони не введені в експлуатацію і договори про сплату пайової участі не були укладені, - протягом 10 робочих днів після 01.01.2020; - для об`єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році, - протягом 10 робочих днів після початку такого будівництва;

2) відповідач вказує на відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді в особі Миколаївської міської ради, та зазначає, що подання позову в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради є неможливим з точки зору закону, позов подано неналежним позивачем і він підлягає залишенню без розгляду, посилаючись на постанову від 18.01.2023 по справі № 488/2807/17 Великої палати Верховного суду. Прокурор зазначає про нерелевантність висновків Верховного Суду у постановах від 18.01.2023 по справі № 488/2807/17 та від 14.12.2021 у справі №643/21744/19, на які посилається відповідач, до спірних правовідносин.

Посилаючись на положення п.3 ч.1 ст.131-1, 142 Конституції України, ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», ст. 5, 71 Бюджетного кодексу України, висновки Конституційного Суду України у справі № 3-рп/99 від 08.04.1999 прокурор зазначає, що визначальним при вирішенні наявності підстав для представництва прокурором інтересів держави є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття «інтерес держави». У даній справі наявність «інтересу держави» полягає у порушеннях у сфері бюджетних правовідносин. Відповідно до ст. 5 Бюджетного кодексу України, місцеві бюджети входять до структури бюджетної системи України. Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування, згідно ст. 142 Конституції України, зокрема, є і інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об`єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Відповідно до п. 4-1 ч. 1 ст. 71 Бюджетного кодексу України кошти пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту спрямовуються до бюджету розвитку місцевого бюджету. Частиною 3 ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об`єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Через недоотримання коштів пайової участі значно недофінансовуються проекти та програми створення і розвитку інженерно-транспортної, соціальної інфраструктури, що зумовлює погіршення рівня життя мешканців територіальної громади м. Миколаєва. Несплата коштів пайової участі завдає шкоду місцевому бюджету та унеможливлює виконання позивачем функцій з розвитку інфраструктури територіальної громади міста Миколаєва. Миколаївською міською радою самостійно заходи до стягнення коштів пайової участі з ТОВ «Мідгард» не вжито та 24.04.2023 за № 1414/02.02.01-22/02.06./14/23 скеровано лист до Окружної прокуратури міста Миколаєва щодо представництва її інтересів прокурором. Окружною прокуратурою міста Миколаєва листом від 31.05.2023 за № 51-50/2- 5147вих-23 запропоновано Миколаївській міській раді самостійно вжити заходи до захисту порушених інтересів територіальної громади шляхом звернення з позовом до суду на який позивачем повідомлено про відсутність наміру вжиття таких заходів, з огляду на обмежене фінансування видатків на сплату судового збору. Таким чином, бездіяльність вказаного органу, а саме невжиття ним заходів до стягнення коштів пайової участі, свідчить про неефективний захист інтересів держави та потребує вжиття заходів прокурорського реагування. Звернення прокурора до суду з відповідним позовом спрямоване на дотримання встановленого Конституцією України принципу верховенства права, задоволення суспільної потреби у відновленні законності, належного забезпечення рівня фінансування органу місцевого самоврядування, ефективності використання бюджетних коштів. Такий висновок узгоджується з позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 15.10.2019 у справі №903/129/18. Згідно з останньою сам факт незвернення до суду відповідного органу з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та відповідно мав змогу захистити інтереси держави, свідчить про те, що указаний орган неналежно виконує свої повноваження, у зв`язку із чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів держави та звернення до суду з таким позовом, що відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини;

3) щодо розрахунку розміру пайової участі прокурор зазначає, що згідно з підпунктом 1 пункту 2 Прикінцевих те перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», розмір пайової участі для житлових будинків становить 2 відсотки вартості будівництва об`єкта, що розраховується відповідно до основних показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, затверджених центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну житлову політику і політику у сфері будівництва, архітектури, містобудування. Наказом Міністерства розвитку громад та територій України від 02.12.2019 № 286 «Про показники опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України», вартість 1 м2 площі квартир у будинку (з урахуванням ПДВ) станом на 01.10.2019 по Миколаївській області складає 12553 грн/м2. Відповідно до сертифікату № МК122210818691 та п 6.1 акту готовності об`єкту до експлуатації від 18.08.2021 загальна площа об`єкту «Будівництво багатоповерхових, багатоквартирних житлових будинків з вбудованими нежитловими приміщеннями (ІІ черга: будівництво багатоповерхового житлового будинку з вбудованими нежитловими приміщеннями) по вул. Маршала Василевського, 42 в Інгульському районі м. Миколаєва» складає 4 470,1 м2. Таким чином розмір пайової участі складає 1 122 263,31 грн: 4470,1 м2 (загальна площа об`єкту будівництва) х 12 553 грн/м2 (вартість спорудження житла по Миколаївській області) х 2% (ставка розміру пайової участі для житлових будинків).

13.09.2023 судом постановлено протокольну ухвалу про продовження строку підготовчого провадження у справі на 20 днів та відкладення підготовчого засідання у справі на 11 жовтня 2023 року о 10:20 год.

11.10.2023 судом постановлено протокольну ухвалу про закриття підготовчого провадження у справі та призначення розгляду справи по суті на 01 листопада 2023 року об 11:30 год.

28.10.2023 відповідачем подано до господарського суду заяву про застосування строків позовної давності.

Заяву обґрунтовано посиланням на норми ст. 256, 257, 267 ЦК України та мотивовано тим, що Миколаївська міська рада починаючи з 19.02.2020, тобто, з часу реєстрації документа, який надає право на виконання будівельних робіт, знала або повинна була знати про виникнення у відповідача обов`язку щодо сплати коштів пайової участі, але жодних дій щодо стягнення цих коштів не вчинила. Позов у справі подано наприкінці червня 2023 року.

Відповідач вважає, що прокурором в інтересах Миколаївської міської ради позов подано більш ніж через три роки після виникнення зобов`язання відповідача зі сплати коштів пайової участі, отже з пропуском строку позовної давності.

Відповідач, на підставі ст. 267 ЦК України, заявляє про застосування позовної давності у справі.

01.11.2023 судом постановлено протокольну ухвалу про відкладення розгляду справи по суті на 29 листопада 2023 року об 11:10 год.

01.11.2023 прокурором подано до суду заперечення на заяву відповідача про застосування строків позовної давності.

Прокурор не погоджується з твердженнями відповідача та зазначає, що оскільки будівництво об`єкту відповідачем розпочато 19.02.2020, в останнього виник обов`язок упродовж 10 днів з початку будівництва звернутися до Миколаївської міської ради із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва та після отримання розрахунку пайової участі щодо об`єкта будівництва сплатити її до прийняття відповідного об`єкта будівництва в експлуатацію. Пунктом 2 Прикінцевих те перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» передбачено, що пайова участь сплачується виключно грошовими коштами до прийняття відповідного об`єкта будівництва в експлуатацію. Однак, відповідач не звернувся до Миколаївської міської ради протягом 10 робочих днів після початку будівництва об`єкта із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва та відповідно кошти не сплатив. Проте, відповідачем складено акт готовності об`єкту до експлуатації від 18.08.2021, на підставі якого 30.08.2021 Управлінням державного архітектурно-будівельного контролю Миколаївської міської ради видано сертифікат, що засвідчує відповідність закінченого будівництвом об`єкта проектній документації та підтверджує його готовність до експлуатації. Крім того, усупереч вимогам законодавства та обов`язку сплати коштів пайової участі, відповідачем в акті зазначено, що останній звільняється від її сплати на підставі п. 13 Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», яким виключено ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», яка регулювала сплату коштів пайової участі. Зважаючи на вищезазначене право вимоги про сплату коштів пайової участі виникло з моменту закінчення будівництва об`єкта та введення його в експлуатацію. Таким чином, на думку прокурора, заява відповідача про застосування строку позовної давності безпідставна та підлягає відхиленню судом.

Учасники справи належним чином повідомлені про дату, час та місце проведення судового засідання.

У судовому засіданні прокурор та представник відповідача підтримали позиції, викладені у заявах по суті справи.

Прокурор просив суд позовні вимоги задовольнити в повному обсязі, у застосуванні строків позовної давності відповідачеві відмовити.

Представник відповідача просить суд застосувати строки позовної давності та відмовити прокурору у задоволені позову.

На підставі ст. 233 ГПК України, у судовому засіданні судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши та оцінивши усі подані у справу докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд встановив наступне.

У період з 19.02.2020 по 12.07.2021, на підставі дозволу на виконання будівельних робіт від 19.02.2020 № МК 112200500492 ТОВ «Мідгард» здійснено будівництво об`єкта «Будівництво багатоповерхових, багатоквартирних житлових будинків з вбудованими нежитловими приміщеннями (ІІ черга: будівництво багатоповерхового житлового будинку з вбудованими нежитловими приміщеннями) по вул. Маршала Василевського, 42 в Інгульському районі м. Миколаєва».

Згідно з Державним класифікатором будівель та споруд ДК 018-2000, об`єкт будівництва відноситься до будинків багатоквартирної масової забудови - код 1122.1.

Управлінням державного архітектурно-будівельного контролю Миколаївської міської ради 30.08.2021, на підставі акту готовності об`єкту до експлуатації від 18.08.2021, відповідачу видано сертифікат № МК122210818691, що засвідчує відповідність закінченого будівництвом об`єкта проектній документації та підтверджує його готовність до експлуатації.

Відповідно до сертифікату № МК122210818691 та п 6.1 акту готовності об`єкту до експлуатації від 18.08.2021 загальна площа об`єкту «Будівництво багатоповерхових, багатоквартирних житлових будинків з вбудованими нежитловими приміщеннями (II черга: будівництво багатоповерхового житлового будинку з вбудованими нежитловими приміщеннями) по ул. Маршала Василевського, 42 в Інгульському районі м. Миколаєва» складає 4470,1 м2.

Предметом даного спору є матеріально-правова вимога прокурора в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради до товариства про стягнення збитків, заподіяних державі внаслідок несплати відповідачем пайової участі у розвитку інфраструктури в сумі 1122263,31 грн, що зумовлює погіршення рівня життя мешканців територіальної громади м. Миколаєва.

Як визначено статтею другою Господарського процесуального кодексу України, завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов?язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Суд та учасники судового процесу зобов?язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Судочинство в господарських судах здійснюється на засадах змагальності і диспозитивності. Це означає, зокрема, що обов?язок доказування тих чи інших обставин лежить на стороні, а суд, крім випадків, встановлених цим Кодексом, не зобов?язаний збирати докази. (ч. 3 ст. 2, ч. 3 ст. 13, ч. 1 ст. 14 ГПК України)

Відповідно до ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Стаття 74 ГПК України встановлює, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Згідно зі ст. ст. 76, 77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Сприяння своєчасному, всебічному, повному та об?єктивному встановленню всіх обставин справи, подання всіх наявних доказів в порядку та строки, встановлені законом, віднесено статтею 42 ГПК України до обов?язку учасників справи.

В той же час, згідно ч. 2 ст. 14 ГПК України, учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд, і відповідно до ч. 4 ст. 13 ГПК України, несе ризик настання наслідків, пов?язаних з вчиненням чи невчиненням тих чи інших процесуальних дій.

При вирішенні даної справи судом враховано наступне.

Правові та організаційні основи містобудівної діяльності в Україні визначені Законом України "Про регулювання містобудівної діяльності" від 17.02.2011 № 3038-VI (далі - Закон № 3038-VI), з наступними змінами та доповненнями.

За статтею 1 Закону № 3038-VI замовником будівництва визначається фізична або юридична особа, яка має намір забудови території (однієї чи декількох земельних ділянок) і подала в установленому законодавством порядку відповідну заяву.

Частиною першою статті 2 цього Закону вказано, що плануванням і забудовою територій є діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, юридичних та фізичних осіб, яка передбачає, зокрема, розроблення містобудівної та проектної документації, будівництво об`єктів; реконструкцію існуючої забудови та територій; створення та розвиток інженерно-транспортної інфраструктури.

Пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту полягає у перерахуванні замовником до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури (частина третя статті 40 Закону № 3038-VI).

Величина пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту визначається у договорі, укладеному з органом місцевого самоврядування (відповідно до встановленого органом місцевого самоврядування розміру пайової участі у розвитку інфраструктури), з урахуванням загальної кошторисної вартості будівництва об`єкта, визначеної згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами (норми частини п`ятої статті 40 Закону № 3038-VI).

Договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладається не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію (норми частини дев`ятої статті 40 Закону № 3038-VI).

Зі змісту статті 40 Закону № 3038-VI вбачається, що у наведених у цьому Законі випадках перерахування замовником об`єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту є обов`язком, а не правом забудовника, який виникає на підставі положень закону, а положення договору лише визначають суму, що належить до перерахування. Тому укладення в таких випадках договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, який опосередковує відповідний платіж, було обов`язковим на підставі закону.

Аналогічні за змістом висновки були викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 08.10.2019 у справі № 911/594/18, від 22.08.2018 у справі №339/388/16-ц, від 22.09.2021 у справі № 904/2258/20.

За змістом зазначених норм, відсутність укладеного договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту не усуває зобов`язання забудовника сплатити визначені суми, таке зобов`язання повинне бути виконане до прийнятті новозбудованого об`єкта в експлуатацію і спір у правовідносинах щодо сплати таких сум може виникнути лише щодо їх розміру.

Разом з тим 01.01.2020 набули чинності норми Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" від 20.09.2019 № 132-IX (далі - Закон № 132-IX), якими статтю 40 Закону № 3038-VI виключено.

Згідно з пунктом 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 132-IX договори про сплату пайової участі, укладені до 01.01.2020, є дійсними та продовжують свою дію до моменту їх повного виконання.

За змістом Закону № 132-IX та прикінцевих та перехідних положень до нього, з 01.01.2020 у замовників будівництва відсутній обов`язок укладати з органом місцевого самоврядування відповідний договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту. Дійсними та такими, що продовжують свою дію до моменту їх виконання, є лише договори про пайову участь, укладені до 01.01.2020.

Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Зовнішнім виразом зміни правового регулювання суспільних відносин є процес втрати чинності одними нормами та/або набуття чинності іншими.

Так, при набранні чинності новою нормою права передбачається розповсюдження дії цієї норми на майбутні права і обов`язки, а також на правові наслідки, які хоча й випливають із юридичних фактів, що виникли під час чинності попередньої норми права, проте настають після набрання чинності новою нормою права.

Водночас зміна правових норм і врегульованих ними суспільних відносин не завжди збігаються. У певних випадках після скасування нормативного акта має місце його застосування компетентними органами до тих відносин, які виникли до втрати ним чинності та продовжують існувати у подальшому. Такі правовідносини є триваючими. При цьому триваючі правовідносини повинні виникнути під час дії норми права, що їх регулює, та існувати після втрати нею чинності.

Стаття 40 № 3038-VI визначала зобов`язання замовника будівництва, який має намір забудови земельної ділянки, шляхом перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту, де здійснюється будівництво, у строк до прийняття об`єкта в експлуатацію. Прийняття об`єкта в експлуатацію є строком, з якого вважається, що забудовник порушує зазначені зобов`язання. Одночасно з прийняттям об`єкта в експлуатацію у відповідності із частиною другою статті 331 ЦК України забудовник стає власником забудованого об`єкта, а відтак і правовідносини забудови земельної ділянки припиняються.

Аналізуючи правову природу цих правовідносин, можна зробити висновок, що з моменту завершення будівництва та прийняття новозбудованого об`єкта в експлуатацію правовідносини забудови припиняються, а тому не можна вважати, що на них поширюються положення статті 40 Закону № 3038-VI після втрати нею чинності.

Крім того, пунктом 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №132-IX визначено, що ця норма права застосовується лише до договорів, які підписані до 1 січня 2020 року. Саме у цьому випадку правовідносини з оплати участі в інфраструктурі населеного пункту є триваючими та до них можуть застосовуватись положення норми права, що втратила чинність. Якщо ж договори під час дії цієї норми укладено не було, то немає підстав вважати, що такі правовідносини виникли та тривають.

Наведені вище правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2021 у справі № 643/21744/19.

У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду, вирішуючи питання відступу від правових позицій касаційних судів та визначаючи належний спосіб захисту порушеного права у справі № 643/21744/19, також зауважила, що:

- з 1 січня 2020 року скасовано дію статті 40 Закону № 3038-VI, яка передбачала обов`язкове укладення договору, тому визнання судом договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладеним та встановлення цивільних прав та обов`язків сторін договору на майбутнє на підставі нормативно-правового акта, який було скасовано, суперечитиме принципу правової визначеності та не дозволить суду захистити право сторони належним способом. Відтак якщо на час здачі новозбудованого об`єкта до експлуатації або ухвалення судового рішення було скасовано норму статті закону, яка зобов`язувала укласти договір про участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, то суд не має підстав для задоволення позову обраним позивачем способом, а саме зобов`язати укласти договір або визнати договір укладеним.

- у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 30.07.2020 у справі № 909/1143/19, від 30.09.2020 у справі № 904/4442/19, від 04.02.2021 у справі № 904/2468/19 та Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 27.05.2021 у справі № 201/14195/18 суди розглянули спори про визнання укладеним договору про пайову участь замовника будівництва у створенні та розвитку інфраструктури населеного пункту при чинності на час виникнення спірних правовідносин та на момент звернення позивача до суду норми статті 40 Закону № 3038-VI, яка зобов`язувала замовника будівництва укласти вказаний договір, однак за відсутності вказаної норми на час розгляду справи. Водночас у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 13.01.2021 у справі №922/267/20 та від 23.03.2021 у справі № 904/454/18 суди розглянули вказані вище спори при втраті чинності норми статті 40 Закону № 3038-VI ще на час звернення позивача до суду, однак вона також була чинною на час виникнення спірних правовідносин.

- відмовляючи у задоволенні позовних вимог, касаційні суди дійшли висновку про те, що необхідною умовою для укладення договору за рішенням суду є наявність на час виникнення правовідносин відповідних положень закону про обов`язковість укладення договору. Однак, оскільки станом на час розгляду справи відсутнє положення закону, яке б зобов`язувало відповідача укласти з позивачем договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, суд не наділений повноваженнями визнати укладеним такий договір, обов`язковість якого для відповідача законом не передбачена;

-зазначені висновки касаційного суду узгоджуються з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у цій справі, а тому підстав для відступу від правових висновків Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду та Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду немає;

- у зв`язку з відмовою забудовника від укладання договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту права органу місцевого самоврядування на отримання коштів на розвиток інфраструктури населеного пункту є порушеними і в органу місцевого самоврядування виникає право вимагати стягнення коштів, обов`язок сплати яких був встановлений законом. У такому разі суд має виходити з того, що замовник будівництва без достатньої правової підстави за рахунок органу місцевого самоврядування зберіг у себе кошти, які мав заплатити як пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту, а отже, зобов`язаний повернути ці кошти на підставі частини першої статті 1212 ЦК України.

- у разі порушення зобов`язання з боку замовника будівництва щодо участі у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту у правовідносинах, які виникли до внесення змін у законодавство щодо скасування обов`язку замовника будівництва укласти відповідний договір, орган місцевого самоврядування вправі звертатись з позовом до замовника будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів. Саме такий спосіб захисту буде ефективним та призведе до поновлення порушеного права органу місцевого самоврядування.

Ураховуючи вищенаведене, викладені у постанові від 14.12.2021 зі справи №643/21744/19 висновки Великої Палати Верховного Суду (у контексті правозастосування положень Закону № 3038-VI та Закону № 132-IX) зводяться до такого:

1) якщо договір про сплату пайової участі було укладено до 01.01.2020, то такий правочин є дійсним та продовжує свою дію до моменту його повного виконання (пункт 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 132-IX);

2) якщо об`єкт будівництва здано в експлуатацію до 01.01.2020 і суд розглянув по суті спір про визнання укладеним договору про пайову участь до 01.01.2020, то спосіб захисту шляхом звернення до замовника будівництва із таким позовом є належним та ефективним (укладення в таких випадках договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту було обов`язковим на підставі закону - статті 40 Закону № 3038-VI);

3) якщо об`єкт будівництва здано в експлуатацію до 01.01.2020 (отже, у замовника був обов`язок щодо сплати пайової участі на підставі закону - статті 40 Закону № 3038-VI), однак розгляд судом спору по суті (ухвалення рішення) про визнання укладеним договору про пайову участь відбувся після 01.01.2020 або такий позов подано після 01.01.2020, то належним та ефективним способом захисту порушених прав органу місцевого самоврядування буде звернення із позовом до замовника будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів пайової участі на підставі статті 1212 ЦК України.

Поряд з наведеним, колегія суддів Касаційного господарського суду зауважує, що невирішеним у правовідносинах щодо підстав та порядку пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту залишаються такі випадки:

1) якщо початок будівництва відбувся до 01.01.2020, однак договір про сплату пайової участі не укладено і об`єкт будівництва не здано в експлуатацію до 01.01.2020;

2) якщо початок будівництва відбувся після 01.01.2020, але до 01.01.2021;

3) якщо початок будівництва відбувся після 01.01.2021.

Вирішуючи зазначені правові питання, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду здійснив аналіз правового регулювання вказаних правовідносин та дійшов таких висновків.

Нормами статті 40 Закону № 3038-VI було визначено обов`язок у передбачених цим Законом випадках щодо перерахування замовником об`єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту до прийняття такого об`єкта в експлуатацію, а також обов`язок щодо укладення відповідного договору про пайову участь, положеннями якого мала бути визначеною належна до перерахування сума (розмір пайової участі).

При цьому, частиною дев`ятою статті 40 Закону № 3038-VI було передбачено, що договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладається не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію.

Відповідно до Закону № 132-IX статтю 40 Закону № 3038-VI було виключено з 1 січня 2020 року.

Таким чином, починаючи з 01.01.2020 передбачений до цього статтею 40 Закону № 3038-VI обов`язок замовників забудови земельної ділянки у населеному пункті щодо необхідності укладення договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту перестав існувати.

Разом з тим, абзацом першим пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 132-IX визначено, що договори про сплату пайової участі, укладені до 1 січня 2020 року, є дійсними та продовжують свою дію до моменту їх повного виконання.

З урахуванням зазначеного, законодавцем під час внесення змін до Закону № 3038-VI (шляхом виключення статті 40 вказаного Закону на підставі Закону № 132-IX) було чітко визначено підстави та порядок пайової участі замовників будівництва у розвитку інфраструктури населеного пункту щодо об`єктів, будівництво яких було розпочато до внесення законодавчих змін, а саме:

- договори пайової участі, укладені до 01.01.2020 на підставі вимог статті 40 Закону № 3038-VI, залишались дійсними та підлягали до їх повного виконання і після виключення вказаної статті (абзац перший пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 132-IX).

Тобто істотні умови, зокрема щодо розміру пайової участі, строку сплати пайової участі, відповідальності сторін, які відповідно до закону підлягали врегулюванню у таких договорах, залишались незмінними;

- якщо станом на 01.01.2020 такі об`єкти не введені в експлуатацію і договори про сплату пайової участі не були укладені та оскільки з 01.01.2020 встановлений статтею 40 Закону № 3038-VI обов`язок щодо перерахування замовником об`єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів пайової участі, як і обов`язок щодо укладення відповідного договору, перестав існувати, тому законодавцем було визначено нормативне регулювання таких правовідносин прикінцевими та перехідними положеннями Закону № 132-IX. Зокрема абзацом 2 пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 132-IX визначено розмір та порядок пайової участі замовників будівництва.

Отже, розмір та порядок пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту без відповідної вказівки у законі не можуть по-новому визначатись нормами абзацу другого пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 132-IX, якщо відповідні істотні умови були визначені укладеним до 01.01.2020 договором про пайову участь, який згідно абзацу першого вказаного пункту Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 132-IX є дійсним та продовжує свою дію до моменту його повного виконання.

Наведене свідчить про те, що норми абзацу першого та другого пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 132-IX не перебувають у взаємозв`язку та не є взаємодоповнюючими.

Таким чином, касаційний суд вважав помилковим висновок судів попередніх інстанцій про те, що передбачений у абзаці другому пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 132-IX обов`язок замовників будівництва протягом 2020 року перерахувати пайову участь до відповідних місцевих бюджетів стосується лише тих випадків, коли із цими замовниками були укладені відповідні договори про сплату пайової участі до 1 січня 2020 року.

Так, абзацом другим пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 132-IX встановлено, що протягом 2020 року замовники будівництва на земельній ділянці у населеному пункті перераховують до відповідного місцевого бюджету кошти для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту (далі - пайова участь) у такому розмірі та порядку:

1) розмір пайової участі становить (якщо менший розмір не встановлено рішенням органу місцевого самоврядування, чинним на день набрання чинності цим Законом):

для нежитлових будівель та споруд - 4 відсотки загальної кошторисної вартості будівництва об`єкта;

для житлових будинків - 2 відсотки вартості будівництва об`єкта, що розраховується відповідно до основних показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, затверджених центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну житлову політику і політику у сфері будівництва, архітектури, містобудування;

2) пайова участь не сплачується у разі будівництва: об`єктів будь-якого призначення на замовлення державних органів або органів місцевого самоврядування за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів;

будівель навчальних закладів, закладів культури, фізичної культури і спорту, медичного і оздоровчого призначення;

будинків житлового фонду соціального призначення та доступного житла;

індивідуальних (садибних) житлових будинків, садових, дачних будинків загальною площею до 300 квадратних метрів, господарських споруд, розташованих на відповідних земельних ділянках;

об`єктів комплексної забудови територій, що здійснюється за результатами інвестиційних конкурсів або аукціонів;

об`єктів будівництва за умови спорудження на цій земельній ділянці об`єктів соціальної інфраструктури;

об`єктів, що споруджуються замість тих, що пошкоджені або зруйновані і внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру;

об`єктів, передбачених Державною цільовою програмою підготовки та ; проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу, за рахунок коштів інвесторів;

об`єктів інженерної, транспортної інфраструктури, об`єктів енергетики, зв`язку та дорожнього господарства (крім об`єктів дорожнього сервісу);

об`єктів у межах індустріальних парків на замовлення ініціаторів створення індустріальних парків, керуючих компаній індустріальних парків, учасників індустріальних парків;

об`єктів, які згідно з державним класифікатором будівель та споруд належать до будівель сільськогосподарського призначення, лісництва та рибного господарства;

об`єктів, які згідно з державним класифікатором будівель та споруд належать до будівель промислових;

об`єктів, які згідно з державним класифікатором будівель та споруд належать до силосів для зерна та складських майданчиків (для зберігання сільськогосподарської продукції);

3) замовник будівництва зобов`язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об`єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва, до якої додаються документи, які підтверджують вартість будівництва об`єкта. Орган місцевого самоврядування протягом 15 робочих днів з дня отримання зазначених документів надає замовнику будівництва розрахунок пайової участі щодо об`єкта будівництва;

4) пайова участь сплачується виключно грошовими коштами до прийняття відповідного об`єкта будівництва в експлуатацію;

5) кошти, отримані як пайова участь, можуть використовуватися виключно для створення і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури відповідного населеного пункту;

6) інформація щодо сплати пайової участі зазначається у декларації про готовність об`єкта до експлуатації або в акті готовності об`єкта до експлуатації.

Зі змісту наведених норм вбачається, що передбачений прикінцевими та перехідними положеннями Закону № 132-IX порядок пайової участі замовника будівництва було впроваджено законодавцем для:

1) об`єктів будівництва, зведення яких розпочато у попередні роки, однак які станом на 01.01.2020 не були введені в експлуатацію, а договори про сплату пайової участі між замовниками та органами місцевого самоврядування до 01.01.2020 не були укладені;

2) об`єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році.

Тож у вказаних двох випадках, ураховуючи вимоги підпунктів 3, 4 абзацу другого пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 132-IX, замовник будівництва зобов`язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об`єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва, а також сплатити пайову участь грошовими коштами до прийняття цього об`єкта в експлуатацію.

Системний аналіз зазначених норм та обставин дає підстави для висновку, що обов`язок замовника будівництва щодо звернення у 2020 році до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва виникає:

- для об`єктів, будівництво яких розпочато у попередні роки, якщо станом на 01.01.2020 вони не введені в експлуатацію і договори про сплату пайової участі не були укладені, - протягом 10 робочих днів після 01.01.2020;

- для об`єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році, - протягом 10 робочих днів після початку такого будівництва.

Відтак суд відзначає, що для об`єктів, будівництво яких розпочато раніше (однак які станом на 01.01.2020 не були введені в експлуатацію і якщо договори про сплату пайової участі до 01.01.2020 не були укладені) або будівництво яких розпочате у 2020 році, абзацом другим пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 132-IX визначено обов`язок (за винятком передбачених підпунктом 2 цього абзацу випадків) щодо перерахування замовником об`єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету пайової участі (коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту) до прийняття такого об`єкта в експлуатацію.

Таким чином, у випадку, якщо замовниками вищевказаних об`єктів будівництва не буде дотримано передбаченого прикінцевими та перехідними положеннями Закону № 132-IX обов`язку щодо перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту (пайової участі) саме до дати прийняття таких об`єктів в експлуатацію, то, ураховуючи викладені у постанові від 14.12.2021 зі справи № 643/21744/19 висновки Великої Палати Верховного Суду, належним та ефективним способом захисту є звернення в подальшому органів місцевого самоврядування з позовом до замовників будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів пайової участі на підставі статті 1212 ЦК України. (правова позиція, викладена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 20 липня 2022 року у cправі №910/9548/21).

У відповідності із частиною першою статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно.

Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події (частина друга статті 1212 ЦК України).

Відносини щодо повернення безпідставно збережених грошових коштів є кондикційними, в яких вина не має значення, важливим є лише факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.

Зобов`язання з повернення безпідставно набутого або збереженого майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна.

Відсутність правової підстави - це такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовiдносин i їх юридичному змісту. Відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Аналогічні правові висновки Великої Палати Верховного Суду викладені у постановах від 13 лютого 2019 року у справі № 320/5877/17, від 23 травня 2018 року у справі № 629/4628/16-ц, від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17.

З матеріалів справи вбачається та не спростовано відповідачем, що усупереч вищезазначеним вимогам законодавства, відповідач до Миколаївської міської ради протягом 10 робочих днів після початку будівництва об`єкта з заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва не звернувся.

Натомість, відповідачем у п. 12 акту про готовність об`єкту до експлуатації від 18.08.2021 вказано, що замовник звільняється від сплати коштів пайової участі на підставі п. 13 Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», яким виключено ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», яка регулювала сплату коштів пайової участі.

Таким чином, оскільки порядок сплати коштів пайової участі у 2020 році регулювався Пунктом 2 Прикінцевих те перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», а будівництво об`єкту розпочато 19.02.2020, у відповідача виник обов`язок упродовж 10 днів з початку будівництва звернутися до Миколаївської міської ради із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва та після отримання розрахунку пайової участі щодо об`єкта будівництва сплатити її до прийняття відповідного об`єкта будівництва в експлуатацію.

Надаючи оцінку доводам Відповідача, господарський суд виходить з такого.

У відповідності до статті 13 Господарського процесуального кодексу України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбаченим цим Кодексом.

Принцип змагальності тісно пов`язаний з процесуальною рівністю сторін і забезпечує повноту фактичного й доказового матеріалу, наявність якого є важливою умовою з`ясування обставин справи. Відповідно до вказаного принципу, особи, зацікавлені в результаті справи, вправі відстоювати свою правоту у спорі шляхом подання доказів; участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду у судовому засіданні. Змагальність є різновидом активності зацікавленої особи (сторони). Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів.

Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Надаючи оцінку іншим доводам сторін судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до п.3 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. ) від 9 грудня 1994 року, серія A, 303-A, п.29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen), N 37801/97,п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.

З огляду на те, що наведеними судом міркуваннями стосовно обставин застосування зазначених вище норм права, спростовуються твердження Відповідача, господарський суд доходить висновку про їх необґрунтованість.

Щодо визначення розміру пайової участі суд зазначає наступне.

Величина пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту визначається у договорі, укладеному з органом місцевого самоврядування (відповідно до встановленого органом місцевого самоврядування розміру пайової участі у розвитку інфраструктури), з урахуванням загальної кошторисної вартості будівництва об`єкта, визначеної згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами (норми частини п`ятої статті 40 Закону № 3038-VI у вказаній редакції).

Наказом Міністерства розвитку громад та територій України від 02.12.2019 № 286 «Про показники опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України», вартість 1 м2 площі квартир у будинку (з врахуванням ПДВ) станом на 01.10.2019 по Миколаївській області складає 12 553 грн/м2.

За відсутності у правовідносинах, що є предметом даного спору як договору, укладеного між відповідачем та Миколаївською міською радою про визначення величини пайової участі у розвитку інфраструктури так і розрахунку останнього відповідно до встановленого відповідним органом місцевого самоврядування розміру пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту, оцінюючи доводи сторін щодо розміру пайової участі, яка підлягає стягненню, господарський суд виходить з таких міркувань.

В абзаці другому пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 132-IX законодавець диференціює різні методи розрахунку визначення величини пайової участі у розвитку інфраструктури. Одним з критеріїв диференціації є критерій розмежування нежитлових споруд та житлових будинків.

Отже, для законодавця саме фактор будівництва будинку з метою створення житла є визначальною кваліфікуючою ознакою при визначенні порядку розрахунку величини пайової участі. А відтак, зазначений критерій підлягає застосуванню і при визначенні вартості спорудження житла. При цьому визначення такої вартості відбувається за допомогою застосування опосередкованого методу тобто з врахування спорудження саме житлової площі.

Зазначені твердження відповідають положенням Наказу Міністерства розвитку громад та територій України 02 грудня 2019 року № 286, яким затверджено саме показники опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, при чому опосередковуючим чинником для житлових будинків є саме площа квартир.

Отже, пайова участь при зведені об`єкта «Будівництво багатоповерхових, багатоквартирних житлових будинків з вбудованими нежитловими приміщеннями (II черга: будівництво багатоповерхового житлового будинку з вбудованими нежитловими приміщеннями) по вул. Маршала Василевського, 42 в Iнryльському районі м. Миколаєва)», що повинна бути сплачена відповідачем, має становити: (3628,8 * 12553)/100*2 = 911046,43 грн., де: 3628,8 кв.м. загальна площа квартир, м2 (відповідно до даних акту від 18.08.2021 та сертифікату № МК12221081869); 12553 грн. - вартість 1 кв.м загальної площі квартир будинку (з урахуванням ПДВ), грн. (відповідно до наказу Міністерства розвитку громад та територій України 02 грудня 2019 року № 286); 2 % - розмір пайової участі для житлових будинків (п.п. 2 п. 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні»).

Таким чином, позовні вимоги прокурора підлягають задоволенню частково в сумі 911046,53 грн, в решті позовних вимог прокурора слід відмовити.

Щодо заяви відповідача про застосування строку позовної давності, суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно зі ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України, для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Згідно ч. 5 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Виходячи з вимог ст. 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем. Таким чином, відмова в задоволенні позову у зв`язку зі спливом позовної давності без встановлення порушення права або охоронюваного законом інтересу позивача не відповідає вимогам закону (постанова ВП ВС від 22.05.2018 по справі № 369/6892/15-ц; постанова ВП ВС від 04.12.2018 по справі № 910/18560/16; постанова ВП ВС від 14.11.2018 по справі № 183/1617/16).

Якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення ст. 267 ЦК України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму) (постанова ВП ВС від 19.11.2019 по справі № 911/3680/17; постанова ВП ВС від 26.11.2019 по справі № 914/3224/16; постанова ВП ВС від 21.08.2019 по справі № 911/3681/17).

Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людині основоположних свобод від 4 листопада 1950 року передбачає, що кожен має право на справедливий розгляд його справи судом. ЄСПЛ зауважує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності у суді після закінчення певного періоду часу після вчинення правопорушення. Періоди позовної давності, які є звичним явищем у національних правових системах Договірних держав, переслідують декілька цілей, що включають гарантування правової визначеності й остаточності та запобігання порушенню прав відповідачів, які могли б бути ущемлені у разі, якщо було б передбачено, що суди ухвалюють рішення на підставі доказів, які могли стати неповними внаслідок спливу часу» (див. mutatis mutandis рішення у справах «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії» від 20 вересня 2011 року («OAO Neftyanaya Kompaniya Yukos v. Russia», заява № 14902/04, пункт 570), «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» від 22 жовтня 1996 року («Stubbings and Others v. the United Kingdom», заяви № 22083/93 і № 22095/93, пункт 51) (постанова ВП ВС від 13.02.2019 по справі № 826/13768/16).

Відповідно до ст. 253 ЦК України, перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Відповідно до ст. 260 ЦК України, позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього Кодексу. Порядок обчислення позовної давності не може бути змінений за домовленістю сторін.

Оскільки будівництво об`єкту відповідачем розпочато 19.02.2020, в останнього виник обов`язок упродовж 10 днів з початку будівництва звернутися до Миколаївської міської ради із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва та після отримання розрахунку пайової участі щодо об`єкта будівництва сплатити її до прийняття відповідного об`єкта будівництва в експлуатацію.

Пунктом 2 Прикінцевих те перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» передбачено, що пайова участь сплачується виключно грошовими коштами до прийняття відповідного об`єкта будівництва в експлуатацію.

Враховуючи наведені норми господарський суд вважає помилковим твердження відповідача про початок перебігу строку позовної давності з моменту спливу десятиденного строку з початку будівництва, оскільки зазначена подіє є початком перебігу строку для органу місцевого самоврядування для захисту свого порушеного права, пов`язаного з неподанням замовником будівництва відповідної заяви, натомість, про порушення свого права в частині отримання коштів пайової участі орган місцевого самоврядування міг дізнатися тільки станом на момент завершення будівництва коли збіг строк, визначенийп 2 Прикінцевих те перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» та факт ухилення від сплати останнього перестав залежати від обставин обміну заявами, проєктами договору про сплату пайового внеску тощо.

Зважаючи на вищезазначене, перебіг строку позовної давності для звернення з цим позовом почався з моменту закінчення будівництва об`єкта та введення його в експлуатацію - 30.08.2021, а отже прокурором його дотримано.

Таким чином, суд вважає, що заява відповідача про застосування строку позовної давності безпідставна та підлягає відхиленню.

Надаючи правову оцінку наявності підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді в особі компетентного органу на здійснення такого захисту в спірних правовідносинах, зазначених прокурором при зверненні з позовом, суд дійшов висновку щодо їх обґрунтованості з огляду на таке.

Статтею 1311 Конституції України на органи прокуратури покладена функція представництва інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Право звернення прокурора до суду в інтересах держави передбачено також ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» та ст. 53 Господарського процесуального кодексу України.

Згідно зі статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Згідно із ст. 53 ГПК України, прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Поняття «інтереси держави» на даний час в законі не закріплене, проте таке визначення міститься в рішенні Конституційного суду України №3-рп/99 від 08.04.1999, згідно якого воно є оціночним і в кожному конкретному випадку прокурор або його заступник самостійно визначає, з посиланням на законодавство, підстави подання позову, вказує в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних інтересів держави, обґрунтовує необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Так, пунктом 3 вказаного рішення суд в загальному, не пов`язуючи поняття з конкретними нормами, які підлягають тлумаченню, вказує, що державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних дій, програм, спрямованих за захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо.

З контексту викладеного вище рішення Конституційного суду України, враховуючи положення чинного законодавства, вбачається, що прокурором прояв порушення інтересів держави визначається самостійно з урахуванням суспільного інтересу. Держава зацікавлена у дотриманні процедур реалізації прав на землю та комунальне майно, так само як і у дотриманні норм чинного законодавства. Додержання вимог закону не може не являти суспільного інтересу, оскільки є проявом управлінської функції держави та спрямоване на забезпечення єдиного підходу до врегулювання тих чи інших правовідносин, впровадження системності та прозорості при реалізації прав громадянами і юридичними особами, принципу конституційної рівності суб`єктів цивільних правовідносин.

У той же час, використання земель із порушенням вимог чинного законодавства в частині здійснення такого використання без укладення між орендодавцями та орендарем визначених законодавцем правочинів не може відповідати суспільному інтересу та порушує інтереси держави, як гаранта дотримання принципу верховенства права в країні.

Вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної фізичної чи юридичної особи, ЄСПЛ у своєму рішенні у справі «Трегубенко проти України» від 02.11.2004 категорично ствердив, що «правильне застосування законодавства незаперечно становить «суспільний інтерес».

Статтею 324 Цивільного кодексу України передбачено, що від імені українського народу права власності здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України.

Відповідно до ст. 5 Бюджетного кодексу України, місцеві бюджети входять до структури бюджетної системи України.

Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування, згідно ст. 142 Конституції України, зокрема, є і інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об`єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Згідно зі статтею 145 Конституції України права органів самоврядування захищаються у судовому порядку.

Бюджетна система України згідно ст. 7 Бюджетного кодексу України ґрунтується на таких принципах: збалансованості, повноти, обґрунтованості, цільового використання бюджетних коштів, відповідальності учасників бюджетного процесу тощо. Одним із принципів, на яких ґрунтується бюджетна система України, є принцип цільового використання бюджетних коштів, який полягає в тому, що бюджетні кошти використовуються тільки на цілі, визначені бюджетними призначеннями.

Відповідно до п. 4-1 ч. 1 ст. 71 Бюджетного кодексу України кошти пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту спрямовуються до бюджету розвитку місцевого бюджету.

Частиною 3 ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об`єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

У даній справі наявність «інтересу держави» полягає у порушеннях у сфері бюджетних правовідносин, адже несплата коштів пайової участі завдає шкоди місцевому бюджету та унеможливлює виконання позивачем функцій з розвитку інфраструктури територіальної громади міста Миколаєва.

Вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної особи ЄСПЛ у рішенні у справі «Трегубенко проти України» від 02.11.2004 категорично ствердив, що «правильне застосування законодавства незаперечно становить «суспільний інтерес» (п. 54).

Судовою практикою Верховного Суду України зокрема у постановах від 16.12.2015 (справа № 6-2510ц15), від 05.10.2016 (справа № 916/2129/15), від 29.06.2016 (справа №6-1376ц16) підставою для представництва інтересів держави прокурором визнано захист «суспільного» «публічного» інтересу, яким є задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання.

Інтереси держави полягають не тільки у захисті прав державних органів влади чи тих, які відносяться до їх компетенції, а також захист прав та свобод місцевого самоврядування, яке не носить загальнодержавного характеру, але направлене на виконання функцій держави на конкретній території та реалізуються у визначеному законом порядку та способі, який відноситься до їх відання. Органи місцевого самоврядування є рівними за статусом носіями державної влади, як і державні органи. Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного суду від 08.02.2019 у справі № 915/20/18.

П. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України та ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» дає підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; у разі відсутності такого органу.

Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.

"Нездійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

"Здійснення захисту неналежним чином" виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

"Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

У позовній заяві прокурор має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу, зокрема, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Вказані висновки про застосування норми права зазначені у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 912/2385/18 від 26.05.2020.

За практикою Європейського суду з прав людини (рішення ЄСПЛ від 15.01.2009 у справі «Менчинська проти Російської Федерації», від 26.06.2009 у справі «Бацаніна проти Росії») підтримка, яка надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів держави.

Європейський суд вважає, що обставина ініціювання порушення справи прокурором перед судом не ставить протилежну сторону у «суттєво невигідне становище» за умови дотримання прокурором «справедливого балансу» між сторонами (пункт 25 рішення ЄСПЛ у справі «Бацаніна проти Росії»).

За сталою практикою Європейського суду принцип рівності сторін у процесі - у розумінні «справедливого балансу» між сторонами - вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (рішення у справах «Dombo Beheer B.V. v. The Netherlands» від 27.10.1993 та «Ankerl v. Switzerland» від 23.10.1996).

У той же час, саме незвернення уповноваженого органу до суду вже саме по собі ставить державу, як сторону в процесі, у невигідне становище через не реалізацію права на звернення до суду за захистом прав.

У рішенні Європейського Суду з прав людини від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Об`єднаного королівства» суд проголосив, що засіб захисту повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави. Беззаперечним є той факт, що позов прокурора, у даному випадку, є єдиним ефективним засобом захисту порушених інтересів держави.

Згідно з п. 19 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» бюджетом розвитку визнаються доходи і видатки місцевого бюджету, які утворюються і використовуються для реалізації програм соціально-економічного розвитку та зміцнення матеріально-фінансової бази.

Тобто, орган місцевого самоврядування до компетенції якого віднесено повноваження здійснювати захист інтересів держави в галузі бюджету, фінансів, цін та у галузі будівництва є Миколаївська міська рада. Миколаївською міською радою самостійно заходи до стягнення коштів пайової участі з ТОВ «Мідгард» не вжито. 24.04.2023 за вих. №1414/02.02.01-22/02.06./14/23 скеровано лист до Окружної прокуратури міста Миколаєва щодо представництва її інтересів прокурором. Окружною прокуратурою міста Миколаєва листом від 31.05.2023 за № 51-50/2-5147вих-23 запропоновано Миколаївській міській раді самостійно вжити заходи до захисту порушених інтересів територіальної громади шляхом звернення з позовом до суду, на який позивачем повідомлено про відсутність наміру вжиття таких заходів, з огляду на обмежене фінансування видатків на сплату судового збору.

Викладене вказує на усвідомлену пасивну поведінку органу місцевого самоврядування, свідчить про нездійснення ним захисту інтересів територіальної громади упродовж тривалого часу та є підставою для пред`явлення цього позову прокурором в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради.

Як зазначено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 15.10.2019 у справі №903/129/18 (12-72гс19), сам факт незвернення до суду обраного прокурором позивача з відповідним позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та відповідно мав змогу захистити інтереси держави, свідчить про те, що зазначений орган неналежно виконує свої повноваження, у зв`язку з чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів держави та звернення до суду з таким позовом, що відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини.

Верховний Суд у постанові від 26.07.2018 у справі №926/1111/15 зазначив, що прокурор, встановивши не усунуті порушення інтересів держави, має не тільки законне право, а й обов`язок здійснити захист таких інтересів, обравши при цьому один із способів захисту.

Крім цього, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18 зазначено, що невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу.

Таким чином, оскільки уповноважений державою орган упродовж тривалого часу самостійно не вжив заходів до захисту порушених інтересів держави, прокурор, у відповідності з вимогами ст. 1311 Конституції України, ст. 53 ГГЖ України, має правові підстав для звернення до суду з даним позовом з метою забезпечення належного та своєчасного захисту порушених інтересів держави.

Відповідно до положень п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України, у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

За подання даного спору до господарського суду Миколаївською обласною прокуратурою сплачено судовий збір в сумі 16833,95 грн, про що свідчать платіжні інструкції №742 від 22.06.2023 та №743 від 22.06.2023.

На підставі ст. 129 ГПК України, слід відшкодувати Миколаївській обласній прокуратурі з відповідача витрати по сплаті судового збору в розмірі 13665,70 грн.

Керуючись ст. ст. 73, 74, 76-79, 86, 129, 219, 220, 233, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В:

1. Позовні вимоги задовольнити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю МІДГАРД (вул. Новозаводська, 9, м. Миколаїв, 54028, код ЄДРПОУ 39025918) на користь Миколаївської міської ради (вул. Адміральська, 20, м. Миколаїв, 54027, код ЄДРПОУ 26565573) кошти в сумі 911046,53 грн.

3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю МІДГАРД (вул. Новозаводська, 9, м. Миколаїв, 54028, код ЄДРПОУ 39025918) на користь Миколаївської обласної прокуратури (ЄДРПОУ 02910048, Банк ДКСУ м. Києва, МФО 820172, р/р UA748201720343150001000000340) витрати по сплаті судового збору за подання позовної заяви до господарського суду у сумі 13665,70 грн.

4. Відмовити прокурору у задоволені позову в частині стягнення з відповідача 211216,78 грн.

5. Накази видати після набрання рішенням законної сили.

6. Рішення набирає законної сили після закінчення двадцятиденного строку з дати складення повного судового рішення.

7. Рішення може бути оскаржене в порядку та у строки, визначені статтею 256 і підпунктом 17.5 пункту 17 Розділу ХІ Перехідні положення Господарського процесуального кодексу України.

Сторони та інші учасники справи:

особа, яка звернулась до суду в інтересах держави: Заступник керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва (вул. Нікольська, 73, м. Миколаїв, 54001)

позивач: Миколаївська міська рада (вул. Адміральська, 20, м. Миколаїв, 54027),

відповідач: Товариство з обмеженою відповідальністю МІДГАРД (вул. Новозаводська, 9, м. Миколаїв, 54028).

.

Повний текст судового рішення складено та підписано судом 08.12.2023.

Суддя В.О.Ржепецький