Постанова від 20.03.2024 по справі 915/1016/23

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ

АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 березня 2024 рокум. ОдесаСправа № 915/1016/23Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Аленіна О.Ю.

суддів: Богатиря К.В., Філінюка І.Г.

при секретарі судового засідання: Герасименко Ю.С.

за участю представників учасників справи:

Прокурор Коломійчук І.О.

від ТОВ МІДГАРД адвокат Бортик Р.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу

Товариства з обмеженою відповідальністю МІДГАРД

на рішення Господарського суду Миколаївської області від 29.11.2023 (повний текст складено та підписано 08.12.2023, суддя Ржепецький В.О.)

у справі №915/1016/23

за позовом Заступника керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради

до Товариства з обмеженою відповідальністю МІДГАРД

про стягнення 1122263,31 грн

ВСТАНОВИВ

Заступник керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва звернувся до Господарського суду Миколаївської області з позовною заявою в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю МІДГАРД про стягнення коштів пайової участі в сумі 1122263,31 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач не виконав свого обов`язку щодо звернення до органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва та щодо сплати пайової участі у визначені законодавством строки, в зв`язку з чим у відповідача виникла заборгованість перед позивачем щодо сплати пайової участі.

Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 29.11.2023 по цій справі позов задоволено частково, стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю МІДГАРД на користь Миколаївської міської ради кошти в сумі 911046,53 грн, відмовлено прокурору у задоволені позову в частині стягнення з відповідача 211216,78 грн.

В мотивах оскаржуваного рішення суд першої інстанції зазначив, що оскільки порядок сплати коштів пайової участі у 2020 році регулювався Пунктом 2 Прикінцевих те перехідних положень Закону України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні, а будівництво об`єкту розпочато 19.02.2020, у відповідача виник обов`язок упродовж 10 днів з початку будівництва звернутися до Миколаївської міської ради із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва та після отримання розрахунку пайової участі щодо об`єкта будівництва сплатити її до прийняття відповідного об`єкта будівництва в експлуатацію.

Однак, за твердження суду першої інстанції, усупереч вимогам законодавства, відповідач не звернувся до Миколаївської міської ради протягом 10 робочих днів після початку будівництва об`єкта з заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва.

Визначаючи розмір пайової участі, що повинна бути сплачена відповідачем, суд першої інстанції встановив, що з огляду на загальну площу квартир, вартість 1 кв.м загальної площі квартир будинку та розмір пайової участі для житлових будинків визначений чинним законодавством, такий розмір складає 911046,53 грн.

Щодо заяви відповідача про застосування строку позовної давності, суд першої інстанції зазначив, що перебіг строку позовної давності для звернення з цим позовом почався з моменту закінчення будівництва об`єкта та введення його в експлуатацію - 30.08.2021, а отже прокурором його дотримано.

Не погодившись із вказаним рішенням, до Південно-західного апеляційного господарського суду звернувся відповідач з апеляційною скаргою в якій просить рішення Господарського суду Миколаївської області від 29.11.2023 у цій справі скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволені позову.

Свої вимоги скаржник обґрунтовує тим, що оскаржуване рішення прийнято з не вірним застосуванням норм матеріального права, а тому підлягає скасуванню, виходячи із наступного.

Так, за твердженням апелянта, приймаючи оскаржуване рішення суд першої інстанції послався на висновки Верховного Суду у відповідності до яких замовник будівництва зобов`язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об`єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва, а також сплатити пайову участь грошовими коштами до прийняття цього об`єкта в експлуатацію.

Такі висновки, на переконання апелянта, є націленими на те, щоб замовник будівництва, який розпочав його до 01.01.2020 та добросовісно виконав встановлений законом (статтею 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності») обов`язок щодо пайової участі, був у однакових ринкових умовах із забудовником, який аналогічно розпочав будівництво у попередні роки до 01.01.2020, але до цієї дати такого обов`язку не виконав, можливо навіть свідомо затягуючи процес здачі об`єкта будівництва в експлуатацію до 01.01.2020 з метою уникнення сплати пайової участі.

У справі, що розглядається, як стверджує апелянт, будівництво розпочато в 2020 році, тобто вже після скасування ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».

Таким чином, на думку скаржника, висновки Верховного Суду, на які послався суд першої інстанції, навпаки, спростовують позицію прокурора та суду першої інстанції, а не підтверджують її.

Скаржник зазначає, що 01.01.2020 набули чинності норми Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» від 20.09.2019, якими статтю 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» виключено.

Згідно з пунктом 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону договори про сплату пайової участі, укладені до 01.01.2020, є дійсними та продовжують свою дію до моменту їх повного виконання. За змістом Закону та Прикінцевих та перехідних положень до нього, з 01.01.2020 у замовників будівництва відсутній обов`язок укладати з органом місцевого самоврядування відповідний договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту. Дійсними та такими, що продовжують свою дію до моменту їх виконання, є лише договори про пайову участь, укладені до 01.01.2020.

Таким чином, як вважає апелянт, положення п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону стосуються лише сплати коштів пайової участі об`єктів, будівництво яких було розпочато до 01.01.2020 і за якими було укладено договори про пайову участь, а також тих випадків, коли такий договір повинен був бути укладений, але не був укладений.

Вищенаведене, на переконання скаржника, свідчить про необхідність відмови у задоволені позову, що не було зроблено судом першої інстанції.

Крім того, як відзначає апелянт, судом першої інстанції при вирішені спору не застосовано позовну давність, про застосування якої заявлено відповідачем.

Так, за твердженням апелянта, Миколаївська міська рада, діючи через свої виконавчі органи Управління Державного архітектурно-будівельного контролю Миколаївської міської ради, 19.02.2020 надали відповідачу дозвіл на виконання будівельних робіт, тобто, з 19.02.2020 міськрада знала про здійснення будівельних робіт і обов`язок забудовника протягом 10 робочих днів подати заяву про визначення розміру пайової участі. Таким чином, після спливу 10 робочих днів від дати 19.02.2020 та 15 робочих днів наданих міськраді на розрахунок розміру пайової участі, тобто в березні 2020 року, у відповідача виник обов`язок щодо сплати коштів пайової участі, натомість позовна заява у справі була подана в червні 2023 року.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 28.12.2023 відкрито апеляційне провадження по справі №915/1016/23 за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю МІДГАРД на рішення Господарського суду Миколаївської області від 29.11.2023 та призначено справу до розгляду на 07.02.2024.

У зв`язку з відпусткою головуючого судді Аленіна О.Ю. судове засідання призначене на 07.02.2024 у справі №915/1016/23 не відбулось.

Ухвалою суду від 13.02.2024 повідомлено учасників справи про те, що наступне судове засідання відбудеться 20.03.2024.

Судом апеляційної інстанції отримано відзив на апеляційну скаргу в якому прокурор просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.

В обґрунтування своїх заперечень прокурор зазначає, що твердження апелянта про відсутність у нього обов`язку сплатити кошти для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту є безпідставними, а висновки суду щодо необхідності їх оплати, є обґрунтованими та відповідають вимогам чинного законодавства.

Також прокурор зазначає, що погоджується із висновками місцевого господарського суду про те, що позивачем не пропущено строк позовної давності на звернення із даними вимогами до суду.

Під час судового засіданні від 20.03.2024 представник апелянта підтримав доводи та вимоги за апеляційною скаргою та наполягав на її задоволенні.

Прокурор надав пояснення у відповідності до яких не погоджується із доводами та вимогами апеляційної скарги, просить залишити її без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.

Відповідно до ст. 240 ГПК України у судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини постанови.

Обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи на предмет їх юридичної оцінки господарським судом Миколаївської області та проаналізувавши застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до приписів ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Як вбачається з наявних матеріалів справи, на підставі дозволу на виконання будівельних робіт від 19.02.2020 № МК 112200500492 у період з 19.02.2020 по 12.07.2021, ТОВ Мідгард здійснено будівництво об`єкта Будівництво багатоповерхових, багатоквартирних житлових будинків з вбудованими нежитловими приміщеннями (ІІ черга: будівництво багатоповерхового житлового будинку з вбудованими нежитловими приміщеннями) по вул. Маршала Василевського, 42 в Інгульському районі м. Миколаєва.

Згідно з Державним класифікатором будівель та споруд ДК 018-2000, об`єкт будівництва відноситься до будинків багатоквартирної масової забудови - код 1122.1.

Управлінням державного архітектурно-будівельного контролю Миколаївської міської ради 30.08.2021, на підставі акту готовності об`єкту до експлуатації від 18.08.2021, відповідачу видано сертифікат № МК122210818691, що засвідчує відповідність закінченого будівництвом об`єкта проектній документації та підтверджує його готовність до експлуатації.

Відповідно до сертифікату № МК122210818691 та п 6.1 акту готовності об`єкту до експлуатації від 18.08.2021 загальна площа об`єкту Будівництво багатоповерхових, багатоквартирних житлових будинків з вбудованими нежитловими приміщеннями (II черга: будівництво багатоповерхового житлового будинку з вбудованими нежитловими приміщеннями) по ул. Маршала Василевського, 42 в Інгульському районі м. Миколаєва складає 4470,1 м2.

Звертаючись із даним позовом до суду першої інстанції прокурор зазначив, що відповідач, усупереч вимог чинного законодавства, до Миколаївської міської ради протягом 10 робочих днів після початку будівництва об`єкта з заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва не звернувся.

Натомість, як вказує прокурор, відповідачем у п. 12 акту про готовність об`єкту до експлуатації від 18.08.2021 вказано, що замовник звільняється від сплати коштів пайової участі на підставі п. 13 Закону України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні, яким виключено ст. 40 Закону України Про регулювання містобудівної діяльності, яка регулювала сплату коштів пайової участі.

Наведене стало підставою для звернення із даним позовом до Господарського суду Миколаївської області.

Приймаючи оскаржуване рішення суд першої інстанції дійшов висновку щодо обґрунтованості заявлених позовних вимог, однак зменшив суму заявлену до стягнення з огляду на невірно здійснений прокурором розрахунок.

Колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду з цього приводу зазначає таке.

Щодо наявності підстав у прокурора звертатися з позовом, колегія суддів зазначає наступне.

Статтею 6 Конституції України передбачено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Згідно з ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.

Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.

Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.

При цьому обставини дотримання прокурором процедури, встановленої частинами 3 та 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру", яка повинна передувати зверненню до суду з відповідним позовом, підлягають з`ясуванню судом незалежно від того, чи має місце факт порушення інтересів держави у конкретних правовідносинах, оскільки відповідно до положень статей 53, 174 ГПК України недотримання такої процедури унеможливлює розгляд заявленого прокурором позову по суті. У той же час відповідний уповноважений орган, виконуючи свої функції, не позбавлений можливості самостійно звернутися до суду з позовом з метою захисту інтересів держави.

Частинами 1, 3 ст. 4 ГПК України визначено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Відповідно до ст. 53 ГПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Водночас, прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Виходячи з аналізу наведених правових норм, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. При цьому, в кожному конкретному випадку прокурор при зверненні до суду з позовом повинен довести існування обставин порушення або загрози порушення інтересів держави.

Так, Конституційний Суд України у своєму рішенні від 08.04.1999 № 3-рп/99 з`ясовуючи поняття "інтереси держави" визначив, що державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорони землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо.

Із врахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (ч. 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України).

Наведене Конституційним Судом України розуміння поняття "інтереси держави" має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у ст. 131-1 Конституції України та ст. 23 Закону України "Про прокуратуру".

З огляду на викладене, з урахуванням ролі прокуратури у демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено.

Таким чином, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України).

Враховуючи зазначене, наявність інтересів держави повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 у справі № 924/1256/17 та у постанові Верховного Суду від 15.05.2019 у справі № 911/1497/18.

Разом з тим, участь прокурора в судовому процесі можлива за умови, крім іншого, обґрунтування підстав для звернення до суду, а саме має бути доведено нездійснення або неналежне здійснення захисту інтересів держави у спірних правовідносинах суб`єктом влади, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, або підтверджено відсутність такого органу (ч. ч. 3, 4 ст. 53 ГПК України, ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру").

Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.

"Нездійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

"Здійснення захисту неналежним чином" виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

"Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Так, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду. Сама по собі обставина не звернення позивача/позивачів з позовом протягом певного періоду, без з`ясування фактичного стану правовідносин між сторонами спору, не свідчить про неналежне виконання таким органом/органами своїх функцій із захисту інтересів держави.

При цьому прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень для захисту інтересів держави.

У кожному такому випадку прокурор повинен навести, а суд перевірити причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом і які є підставами для звернення прокурора до суду.

У Рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи від 27.05.2003 № 1604 (2003) "Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві права" передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені і ефективні органи.

При цьому, на сьогодні однозначною є практика ЄСПЛ, яка відстоює позицію про можливість участі прокурора у справі тільки за наявності на це підстав.

Отже, з урахуванням вище викладеного, у розумінні положень статей 73, 76, 77 ГПК України прокурор, звертаючись з позовом у справі, повинен навести причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом і які є підставами для звернення прокурора до суду, довести належними та допустимими доказами обставини того, що суб`єкт владних повноважень не здійснює або здійснює неналежним чином захист інтересів держави.

Колегія суддів звертає увагу на те, що саме лише посилання прокурора у позовній заяві на те, що орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження захисту державних інтересів, не достатньо для прийняття судом рішення в такому спорі по суті, оскільки за змістом абз. 2 ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво інтересів держави в суді виключно після підтвердження судом правових підстав для представництва (відповідний висновок викладено у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.05.2019 у справі № 911/1497/18).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 наведено такі правові висновки:

"Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим".

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема у цивільних, правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (див. висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пунктах 6.21, 6.22 постанови від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11, у пунктах 4.19, 4.20 постанови від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18).

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що і в судовому процесі, зокрема у цивільному, держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (див. пункт 35 постанови від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18). Тобто, під час розгляду справи у суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган.

Як вбачається з матеріалів справи, Миколаївською міською радою самостійно заходи до стягнення коштів пайової участі з ТОВ Мідгард не вжито та 24.04.2023 за № 1414/02.02.01-22/02.06./14/23 скеровано лист до Окружної прокуратури міста Миколаєва щодо представництва її інтересів прокурором.

Окружною прокуратурою міста Миколаєва листом від 31.05.2023 за № 51-50/2- 5147вих-23 запропоновано Миколаївській міській раді самостійно вжити заходи до захисту порушених інтересів територіальної громади шляхом звернення з позовом до суду.

У відповідь на даний лист Миколаївською міською радою листом від 08.06.2023 повідомлено Окружну прокуратуру міста Миколаєва про відсутність наміру вжиття таких заходів та звернення до суду із відповідним позовом про стягнення з відповідача грошових коштів.

Таким чином, бездіяльність вказаного органу, а саме невжиття ним заходів до стягнення коштів пайової участі, свідчить про неефективний захист інтересів держави та потребує вжиття заходів прокурорського реагування.

З огляду на таке, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав представництва прокурором інтересів держави у даній справі та дотримання ним вимог ст. 23 Закону України «Про прокуратуру».

Щодо суті позовних вимог, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Правові та організаційні основи містобудівної діяльності в Україні визначені Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності» від 17.02.2011 № 3038-VI (далі - Закон № 3038-VI).

Відповідно до статті 1 Закону № 3038-VI замовником будівництва визначається фізична або юридична особа, яка має намір забудови території (однієї чи декількох земельних ділянок) і подала в установленому законодавством порядку відповідну заяву.

Частиною першою статті 2 цього Закону вказано, що плануванням і забудовою територій є діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, юридичних та фізичних осіб, яка передбачає, зокрема, розроблення містобудівної та проектної документації, будівництво об`єктів; реконструкцію існуючої забудови та територій; створення та розвиток інженерно-транспортної інфраструктури.

Колегією суддів встановлено, що відповідачем 15.09.2020 отримано дозвіл на виконання будівельних робіт, а 05.02.2021 - сертифікат про відповідність закінченого будівництвом об`єкта проектній документації та підтвердження його готовності до експлуатації.

Положеннями статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" № 3038-VI (в редакції, що діяла до 01.01.2020 року) встановлено наступне:

Порядок залучення, розрахунку розміру і використання коштів пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту встановлюють органи місцевого самоврядування відповідно до цього Закону.

Замовник, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов`язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті.

Пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту полягає у перерахуванні замовником до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури.

Величина пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту визначається у договорі, укладеному з органом місцевого самоврядування (відповідно до встановленого органом місцевого самоврядування розміру пайової участі у розвитку інфраструктури), з урахуванням загальної кошторисної вартості будівництва об`єкта, визначеної згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами. При цьому не враховуються витрати на придбання та виділення земельної ділянки, звільнення будівельного майданчика від будівель, споруд та інженерних мереж, влаштування внутрішніх і позамайданчикових інженерних мереж і споруд та транспортних комунікацій.

У разі якщо загальна кошторисна вартість будівництва об`єкта не визначена згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами, вона визначається на основі встановлених органом місцевого самоврядування нормативів для одиниці створеної потужності.

Встановлений органом місцевого самоврядування для замовника розмір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту не може перевищувати граничний розмір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту.

Органам місцевого самоврядування забороняється вимагати від замовника будівництва надання будь-яких послуг, у тому числі здійснення будівництва об`єктів та передачі матеріальних або нематеріальних активів (зокрема житлових та нежитлових приміщень, у тому числі шляхом їх викупу), крім пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту, передбаченої цією статтею, а також крім випадків, визначених частиною п`ятою статті 30 цього Закону.

Розмір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту визначається протягом десяти робочих днів з дня реєстрації органом місцевого самоврядування звернення замовника про укладення договору про пайову участь та доданих до нього документів, що підтверджують вартість будівництва об`єкта, з техніко-економічними показниками.

У разі зміни замовника розмір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту зменшується на суму коштів, сплачених попереднім замовником відповідно до укладеного ним договору про пайову участь.

Договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладається не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію. Істотними умовами договору є: 1) розмір пайової участі; 2) строк (графік) сплати пайової участі; 3) відповідальність сторін. Невід`ємною частиною договору є розрахунок величини пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту. Кошти пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту сплачуються в повному обсязі до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію єдиним платежем або частинами за графіком, що визначається договором.

Кошти, отримані як пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, можуть використовуватися виключно для створення і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури відповідного населеного пункту.

Інформація щодо договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту та його виконання зазначається у декларації про готовність об`єкта до експлуатації або в акті готовності об`єкта до експлуатації.

01.01.2020 набули чинності норми Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" від 20.09.2019 № 132-IX (далі - Закон № 132-IX), якими з 01.01.2020 року було виключено статтю 40 Закону № 3038-VI, яка регулювала пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту.

За змістом Закону № 132-IX та прикінцевих та перехідних положень до нього, з 01.01.2020 у замовників будівництва відсутній обов`язок укладати з органом місцевого самоврядування відповідний договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту. Дійсними та такими, що продовжують свою дію до моменту їх виконання, є лише договори про пайову участь, укладені до 01.01.2020.

Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Зовнішнім виразом зміни правового регулювання суспільних відносин є процес втрати чинності одними нормами та/або набуття чинності іншими.

Так, при набранні чинності новою нормою права передбачається розповсюдження дії цієї норми на майбутні права і обов`язки, а також на правові наслідки, які хоча й випливають із юридичних фактів, що виникли під час чинності попередньої норми права, проте настають після набрання чинності новою нормою права.

Водночас зміна правових норм і врегульованих ними суспільних відносин не завжди збігаються. У певних випадках після скасування нормативного акта має місце його застосування компетентними органами до тих відносин, які виникли до втрати ним чинності та продовжують існувати у подальшому. Такі правовідносини є триваючими. При цьому триваючі правовідносини повинні виникнути під час дії норми права, що їх регулює, та існувати після втрати нею чинності.

Стаття 40 Закону № 3038-VI (в редакції, що діяла до 01.01.2020 року) визначала зобов`язання замовника будівництва, який має намір забудови земельної ділянки, шляхом перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту, де здійснюється будівництво, у строк до прийняття об`єкта в експлуатацію. Прийняття об`єкта в експлуатацію є строком, з якого вважається, що забудовник порушує зазначені зобов`язання. Одночасно з прийняттям об`єкта в експлуатацію у відповідності із частиною другою статті 331 ЦК України забудовник стає власником забудованого об`єкта, а відтак і правовідносини забудови земельної ділянки припиняються.

Аналізуючи правову природу цих правовідносин, можна зробити висновок, що з моменту завершення будівництва та прийняття новозбудованого об`єкта в експлуатацію правовідносини забудови припиняються, а тому не можна вважати, що на них поширюються положення статті 40 Закону № 3038-VI після втрати нею чинності.

Разом з тим, пунктом 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №132-IX визначено, що ця норма права застосовується лише до договорів, які підписані до 1 січня 2020 року. Саме у цьому випадку правовідносини з оплати участі в інфраструктурі населеного пункту є триваючими та до них можуть застосовуватись положення норми права, що втратила чинність. Якщо ж договори під час дії цієї норми укладено не було, то немає підстав вважати, що такі правовідносини виникли та тривають.

Наведені вище правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2021 у справі № 643/21744/19.

У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду, вирішуючи питання відступу від правових позицій касаційних судів та визначаючи належний спосіб захисту порушеного права у справі № 643/21744/19, також зауважила, що:

«- з 1 січня 2020 року скасовано дію статті 40 Закону № 3038-VI, яка передбачала обов`язкове укладення договору, тому визнання судом договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладеним та встановлення цивільних прав та обов`язків сторін договору на майбутнє на підставі нормативно-правового акта, який було скасовано, суперечитиме принципу правової визначеності та не дозволить суду захистити право сторони належним способом. Відтак якщо на час здачі новозбудованого об`єкта до експлуатації або ухвалення судового рішення було скасовано норму статті закону, яка зобов`язувала укласти договір про участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, то суд не має підстав для задоволення позову обраним позивачем способом, а саме зобов`язати укласти договір або визнати договір укладеним.

- у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 30.07.2020 у справі № 909/1143/19, від 30.09.2020 у справі № 904/4442/19, від 04.02.2021 у справі № 904/2468/19 та Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 27.05.2021 у справі № 201/14195/18 суди розглянули спори про визнання укладеним договору про пайову участь замовника будівництва у створенні та розвитку інфраструктури населеного пункту при чинності на час виникнення спірних правовідносин та на момент звернення позивача до суду норми статті 40 Закону №3038-VI, яка зобов`язувала замовника будівництва укласти вказаний договір, однак за відсутності вказаної норми на час розгляду справи. Водночас у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 13.01.2021 у справі №922/267/20 та від 23.03.2021 у справі № 904/454/18 суди розглянули вказані вище спори при втраті чинності норми статті 40 Закону № 3038-VI ще на час звернення позивача до суду, однак вона також була чинною на час виникнення спірних правовідносин.

- відмовляючи у задоволенні позовних вимог, касаційні суди дійшли висновку про те, що необхідною умовою для укладення договору за рішенням суду є наявність на час виникнення правовідносин відповідних положень закону про обов`язковість укладення договору. Однак, оскільки станом на час розгляду справи відсутнє положення закону, яке б зобов`язувало відповідача укласти з позивачем договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, суд не наділений повноваженнями визнати укладеним такий договір, обов`язковість якого для відповідача законом не передбачена;

-зазначені висновки касаційного суду узгоджуються з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у цій справі, а тому підстав для відступу від правових висновків Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду та Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду немає;

- у зв`язку з відмовою забудовника від укладання договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту права органу місцевого самоврядування на отримання коштів на розвиток інфраструктури населеного пункту є порушеними і в органу місцевого самоврядування виникає право вимагати стягнення коштів, обов`язок сплати яких був встановлений законом. У такому разі суд має виходити з того, що замовник будівництва без достатньої правової підстави за рахунок органу місцевого самоврядування зберіг у себе кошти, які мав заплатити як пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту, а отже, зобов`язаний повернути ці кошти на підставі частини першої статті 1212 ЦК України.

- у разі порушення зобов`язання з боку замовника будівництва щодо участі у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту у правовідносинах, які виникли до внесення змін у законодавство щодо скасування обов`язку замовника будівництва укласти відповідний договір, орган місцевого самоврядування вправі звертатись з позовом до замовника будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів. Саме такий спосіб захисту буде ефективним та призведе до поновлення порушеного права органу місцевого самоврядування.»

Нормами статті 40 Закону №3038-VI було визначено обов`язок у передбачених цим Законом випадках щодо перерахування замовником об`єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту до прийняття такого об`єкта в експлуатацію, а також обов`язок щодо укладення відповідного договору про пайову участь, положеннями якого мала бути визначеною належна до перерахування сума (розмір пайової участі).

При цьому, частиною дев`ятою статті 40 Закону № 3038-VI було передбачено, що договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладається не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію.

Відповідно до Закону № 132-IX статтю 40 Закону № 3038-VI було виключено з 1 січня 2020 року.

Таким чином, починаючи з 01.01.2020 передбачений до цього статтею 40 Закону №3038-VI обов`язок замовників забудови земельної ділянки у населеному пункті щодо необхідності укладення договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту перестав існувати.

Разом з тим, законодавцем під час внесення змін до Закону № 3038-VI (шляхом виключення статті 40 вказаного Закону на підставі Закону № 132-IX) було чітко встановлено, що протягом 2020 року замовники будівництва на земельній ділянці у населеному пункті перераховують до відповідного місцевого бюджету кошти для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту (далі - пайова участь) (абзац другий пункт 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 132-IX у такому розмірі та порядку:

1) розмір пайової участі становить (якщо менший розмір не встановлено рішенням органу місцевого самоврядування, чинним на день набрання чинності цим Законом):

для нежитлових будівель та споруд - 4 відсотки загальної кошторисної вартості будівництва об`єкта;

для житлових будинків - 2 відсотки вартості будівництва об`єкта, що розраховується відповідно до основних показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, затверджених центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну житлову політику і політику у сфері будівництва, архітектури, містобудування;

способами захисту суб`єктивних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника. Тобто це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу, і такі способи мають бути доступними й ефективними.

3) замовник будівництва зобов`язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об`єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва, до якої додаються документи, які підтверджують вартість будівництва об`єкта. Орган місцевого самоврядування протягом 15 робочих днів з дня отримання зазначених документів надає замовнику будівництва розрахунок пайової участі щодо об`єкта будівництва;

4) пайова участь сплачується виключно грошовими коштами до прийняття відповідного об`єкта будівництва в експлуатацію;

5) кошти, отримані як пайова участь, можуть використовуватися виключно для створення і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури відповідного населеного пункту;

6) інформація щодо сплати пайової участі зазначається у декларації про готовність об`єкта до експлуатації або в акті готовності об`єкта до експлуатації.

Отже, у даному випадку, обов`язок відповідача, як замовника будівництва, здійснити оплату пайового внеску у 2020 році визначений безпосередньо приписами пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №132-IX, а також положеннями приведеного у відповідність до цього Закону Порядку залучення, розрахунку розміру і використання коштів пайової участі замовників у розвитку інфраструктури міста Києва, який в свою чергу передбачає залучення замовників до пайової участі на підставі укладеного з ним договору.

Колегія суддів зазначає, що передбачений прикінцевими та перехідними положеннями Закону № 132-IX порядок пайової участі замовника будівництва було впроваджено законодавцем для:

- об`єктів будівництва, зведення яких розпочато у попередні роки, однак які станом на 01.01.2020 не були введені в експлуатацію, а договори про сплату пайової участі між замовниками та органами місцевого самоврядування до 01.01.2020 не були укладені;

- об`єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році.

Тож у вказаних двох випадках, враховуючи вимоги підпунктів 3, 4 абзацу другого пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 132-IX, замовник будівництва зобов`язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об`єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва, а також сплатити пайову участь грошовими коштами до прийняття цього об`єкта в експлуатацію.

Системний аналіз зазначених норм та обставин дає підстави для висновку, що обов`язок замовника будівництва щодо звернення у 2020 році до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва виникає:

- для об`єктів, будівництво яких розпочато у попередні роки, якщо станом на 01.01.2020 вони не введені в експлуатацію і договори про сплату пайової участі не були укладені, - протягом 10 робочих днів після 01.01.2020;

- для об`єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році, - протягом 10 робочих днів після початку такого будівництва.

Наведене свідчить про те, що норми абзацу першого та другого пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 132-IX не перебувають у взаємозв`язку та не є взаємодоповнюючими.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 20.07.2022 у справі №910/9548/21.

Враховуючи, що у цій справі будівництво об`єкту розпочате у 2020 році, абзацом другим пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 132-IX визначено обов`язок (за винятком передбачених підпунктом 2 цього абзацу випадків) щодо перерахування замовником об`єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету пайової участі (коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту) до прийняття такого об`єкта в експлуатацію.

З матеріалів справи вбачається та не спростовано відповідачем, що усупереч вищезазначеним вимогам законодавства, відповідач до Миколаївської міської ради протягом 10 робочих днів після початку будівництва об`єкта з заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва не звернувся.

Колегія суддів зауважує, що у випадку, якщо замовниками вищевказаних об`єктів будівництва не буде дотримано передбаченого прикінцевими та перехідними положеннями Закону № 132-IX обов`язку щодо перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту (пайової участі) саме до дати прийняття таких об`єктів в експлуатацію, то, враховуючи викладені у постанові від 14.12.2021 зі справи № 643/21744/19 висновки Великої Палати Верховного Суду, належним та ефективним способом захисту є звернення в подальшому органів місцевого самоврядування з позовом до замовників будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів пайової участі на підставі статті 1212 ЦК України.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 20.07.2022 у справі № 910/9548/21.

Відповідно до частини першої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно.

Отже, колегія суддів зазначає, що замовник будівництва (відповідач) зобов`язаний перерахувати органу місцевого самоврядування (позивачу) безпідставно збережені грошові кошти пайової участі на підставі статті 1212 ЦК України. Такі висновки сформульовані також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2021 у справі № 643/21744/19 та Верховного Суду від 20.07.2022 у справі № 910/9548/21.

Щодо визначення розміру даної пайової участі колегія суддів зазначає наступне.

Величина пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту визначається у договорі, укладеному з органом місцевого самоврядування (відповідно до встановленого органом місцевого самоврядування розміру пайової участі у розвитку інфраструктури), з урахуванням загальної кошторисної вартості будівництва об`єкта, визначеної згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами (норми частини п`ятої статті 40 Закону № 3038-VI у вказаній редакції).

Наказом Міністерства розвитку громад та територій України від 02.12.2019 № 286 Про показники опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, вартість 1 м2 площі квартир у будинку (з врахуванням ПДВ) станом на 01.10.2019 по Миколаївській області складає 12 553 грн/м2.

За відсутності у правовідносинах, що є предметом даного спору як договору, укладеного між відповідачем та Миколаївською міською радою про визначення величини пайової участі у розвитку інфраструктури, так і розрахунку останнього відповідно до встановленого відповідним органом місцевого самоврядування розміру пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту, оцінюючи доводи сторін щодо розміру пайової участі, яка підлягає стягненню, колегія суддів зазначає таке.

В абзаці другому пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 132-IX законодавець диференціює різні методи розрахунку визначення величини пайової участі у розвитку інфраструктури. Одним з критеріїв диференціації є критерій розмежування нежитлових споруд та житлових будинків.

Отже, для законодавця саме фактор будівництва будинку з метою створення житла є визначальною кваліфікуючою ознакою при визначенні порядку розрахунку величини пайової участі. А відтак, зазначений критерій підлягає застосуванню і при визначенні вартості спорудження житла. При цьому визначення такої вартості відбувається за допомогою застосування опосередкованого методу тобто з врахування спорудження саме житлової площі.

Зазначене відповідає положенням Наказу Міністерства розвитку громад та територій України 02 грудня 2019 року № 286, яким затверджено саме показники опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, при чому опосередковуючим чинником для житлових будинків є саме площа квартир.

Отже, пайова участь при зведені об`єкта Будівництво багатоповерхових, багатоквартирних житлових будинків з вбудованими нежитловими приміщеннями (II черга: будівництво багатоповерхового житлового будинку з вбудованими нежитловими приміщеннями) по вул. Маршала Василевського, 42 в Iнгyльському районі м. Миколаєва), що повинна бути сплачена відповідачем, має становити: (3628,8 * 12553)/100*2 = 911046,43 грн., де: 3628,8 кв.м. загальна площа квартир, м2 (відповідно до даних акту від 18.08.2021 та сертифікату № МК12221081869); 12553 грн. - вартість 1 кв.м загальної площі квартир будинку (з урахуванням ПДВ), грн. (відповідно до наказу Міністерства розвитку громад та територій України 02 грудня 2019 року № 286); 2 % - розмір пайової участі для житлових будинків (п.п. 2 п. 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні).

Таким чином, розмір пайової участі, що мав бути сплачений відповідачем, складає 911046,53 грн.

Враховуючи ті обставини, що відповідачем не було виконано свій обов`язок зі сплати органу місцевого самоврядування грошових коштів пайової участі, колегія суддів погоджується із висновком місцевого господарського суду, що позов прокурора підлягає задоволенню частково, шляхом стягнення з відповідача на користь Миколаївської міської ради грошових коштів пайової участі у сумі 911046,53 грн.

При цьому, судова колегія вважає, що вищенаведене спростовує твердження відповідача про те, що замовник звільняється від сплати коштів пайової участі на підставі п. 13 Закону України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні, яким виключено ст. 40 Закону України Про регулювання містобудівної діяльності, яка регулювала сплату коштів пайової участі, оскільки як вже було вказано вище, у даному випадку будівництво об`єкту розпочате у 2020 році, а тому згідно з абзацом другим пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 132-IX визначено обов`язок (за винятком передбачених підпунктом 2 цього абзацу випадків) щодо перерахування замовником об`єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету пайової участі (коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту) до прийняття такого об`єкта в експлуатацію.

Щодо заяви відповідача про застосування строку позовної давності, суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно з ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України, для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Згідно ч. 5 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Виходячи з вимог ст. 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем. Таким чином, відмова в задоволенні позову у зв`язку зі спливом позовної давності без встановлення порушення права або охоронюваного законом інтересу позивача не відповідає вимогам закону (постанова ВП ВС від 22.05.2018 по справі № 369/6892/15-ц; постанова ВП ВС від 04.12.2018 по справі № 910/18560/16; постанова ВП ВС від 14.11.2018 по справі № 183/1617/16).

Якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення ст. 267 ЦК України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму) (постанова ВП ВС від 19.11.2019 по справі № 911/3680/17; постанова ВП ВС від 26.11.2019 по справі № 914/3224/16; постанова ВП ВС від 21.08.2019 по справі № 911/3681/17).

Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людині основоположних свобод від 4 листопада 1950 року передбачає, що кожен має право на справедливий розгляд його справи судом. ЄСПЛ зауважує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності у суді після закінчення певного періоду часу після вчинення правопорушення. Періоди позовної давності, які є звичним явищем у національних правових системах Договірних держав, переслідують декілька цілей, що включають гарантування правової визначеності й остаточності та запобігання порушенню прав відповідачів, які могли б бути ущемлені у разі, якщо було б передбачено, що суди ухвалюють рішення на підставі доказів, які могли стати неповними внаслідок спливу часу (див. mutatis mutandis рішення у справах ВАТ Нафтова компанія Юкос проти Росії від 20 вересня 2011 року (OAO Neftyanaya Kompaniya Yukos v. Russia, заява № 14902/04, пункт 570), Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства від 22 жовтня 1996 року (Stubbings and Others v. the United Kingdom, заяви № 22083/93 і № 22095/93, пункт 51) (постанова ВП ВС від 13.02.2019 по справі № 826/13768/16).

Відповідно до ст. 253 ЦК України, перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Відповідно до ст. 260 ЦК України, позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього Кодексу. Порядок обчислення позовної давності не може бути змінений за домовленістю сторін.

Оскільки будівництво об`єкту відповідачем розпочато 19.02.2020, в останнього виник обов`язок упродовж 10 днів з початку будівництва звернутися до Миколаївської міської ради із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва та після отримання розрахунку пайової участі щодо об`єкта будівництва сплатити її до прийняття відповідного об`єкта будівництва в експлуатацію.

Пунктом 2 Прикінцевих те перехідних положень Закону України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні передбачено, що пайова участь сплачується виключно грошовими коштами до прийняття відповідного об`єкта будівництва в експлуатацію.

Відтак, у даному випадку є помилковим твердження відповідача про початок перебігу строку позовної давності з моменту спливу десятиденного строку з початку будівництва, оскільки зазначена подіє є початком перебігу строку для органу місцевого самоврядування для захисту свого порушеного права, пов`язаного з неподанням замовником будівництва відповідної заяви, натомість, про порушення свого права в частині отримання коштів пайової участі орган місцевого самоврядування міг дізнатися тільки станом на момент завершення будівництва коли збіг строк, визначений п. 2 Прикінцевих те перехідних положень Закону України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні та факт ухилення від сплати останнього перестав залежати від обставин обміну заявами, проєктами договору про сплату пайового внеску тощо.

Зважаючи на вищезазначене, перебіг строку позовної давності для звернення з цим позовом почався з моменту закінчення будівництва об`єкта та введення його в експлуатацію - 30.08.2021, а отже прокурором його дотримано.

Згідно з статтею 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини в рішенні у справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України").

Тому інші доводи скаржника, що викладені в апеляційній скарзі, колегія суддів не бере до уваги, оскільки вони висновків суду не спростовують та з урахуванням всіх обставин даної справи, встановлених судом, не впливають на правильність вирішення спору по суті та остаточний висновок.

Статтею 276 ГПК України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відтак, колегія суддів вважає, що наведені скаржником порушення допущені судом першої інстанції не знайшли свого підтвердження, а тому підстави для скасування рішення Господарського суду Миколаївської області від 29.11.2023 відсутні, що зумовлює залишення апеляційної скарги без задоволення, а оскаржуваного рішення без змін.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на скаржника.

Керуючись ст.ст. 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Рішення Господарського суду Миколаївської області від 29.11.2023 у справі №9915/1016/23 залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Постанова, згідно ст. 284 ГПК України, набуває законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного суду у випадках передбачених Господарським процесуальним кодексом України.

Повний текст постанови складено та підписано 25.03.2024.

Головуючий суддя Аленін О.Ю.

Суддя Богатир К.В.

Суддя Філінюк І.Г.