Постанова

від 21.11.2023 по справі 466/3012/22

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 466/3012/22 Головуючий у 1 інстанції: Луців-Шумська Н.Л.

Провадження № 22-ц/811/2051/23 Доповідач в 2-й інстанції: Бойко С.М.

Категорія: 60

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 листопада 2023 року м.Львів

Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Бойко С.М.,

суддів: Копняк С.М., Ніткевича А.В.,

секретаря Марко О.Р.,

з участю: представника позивача ОСОБА_1 ,

відповідача ОСОБА_2 , його представника ОСОБА_3 ,

розглянувши увідкритому судовомузасіданні цивільнусправу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 02 червня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про тлумачення заповіту та визнання права власності на спадкове майно,

в с т а н о в и в:

У травні 2022 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом, в якому, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просив здійснити тлумачення змісту заповіту ОСОБА_7 від 04 серпня 2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Загвойською Н.І. та зареєстрованого в реєстрі нотаріальних дій за №743 та визнати за ним право власності на спадкове майно згідно заповіту.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 02 червня 2023 року позов ОСОБА_4 задоволено.

Здійснено тлумачення змісту заповіту ОСОБА_7 від 04 серпня 2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Загвойською Н.І. та зареєстрованого в реєстрі нотаріальних дій за №743.

Розтлумачено пункт 10 заповіту, за яким: «усе моє майно, що буде належати мені на день моєї смерті, де б воно не знаходилося і з чого воно б не складалося я заповідаю в рівних частках ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 », як виявлення волі заповідача ОСОБА_7 розподілити в рівних частках між своїми синами не майно, яке належало заповідачу на час складання заповіту і вказане в пунктах 1-9 цього заповіту, а інше майно, не охоплене пунктами 1-9 заповіту, яке буде належати йому на день його смерті.

У зв`язку з визнанням недійсним пункту 5 заповіту ОСОБА_7 від 04 серпня 2015 року за рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 31.10.2018 року, зміненим постановою Львівського апеляційного суду від 21.10.2019 року, спадкування частки ОСОБА_7 в ТзОВ «ШРБУ Авто №1» здійснюється за законом.

Визнано за ОСОБА_4 в порядку спадкування за заповітом ОСОБА_7 від 04 серпня 2015 року, посвідченим приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Загвойською Н.І. за №743, право власності на:

40% нежитлового приміщення загальною площею 314,1 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 ;

1/4 частину житлового приміщення за адресою: АДРЕСА_2 ;

55% нежитлового приміщення загальною площею 221,8 кв.м. за адресою: АДРЕСА_3 ;

приміщення №2 загальною площею 16,5 кв.м. за адресою: АДРЕСА_4 ;

приміщення загальною площею 32,6 кв.м. за адресою: АДРЕСА_5 ;

приміщення загальною площею 18,10 кв.м. за адресою: АДРЕСА_6 ;

50% від частки в статутному капіталі ТОВ «Парапет» (ЄДРПОУ 20816956), розмір якої 11118,01 грн.;

70% від частки у ПрАТ «Львівське шляхове ремонтно-будівельне управління (ЄДРПОУ 03331134), що складається з 10083 простих іменних акцій.

Визнано за ОСОБА_4 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_7 право власності на 25% від частки ОСОБА_7 у статутному капіталі ТзОВ «ШРБУ Авто №1» (ЄДРПОУ 37362801), розмір якої 807,50 грн.

Рішення суду оскаржив відповідач ОСОБА_2 , просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким в позові відмовити.

Зазначає, що суд першої інстанції повністю проігнорував висновок лінгвістичної експертизи про те, що: заповідальне розпорядження пункту 10 включає те майно, якого стосуються заповідальні розпорядження пунктів 1-9. Заповіт не містить текстових елементів, які б вказували на те, що обсяг майна, якого стосується заповідальне розпорядження в пунктах 1-9, з одного боку, і обсяг майна, якого стосується заповідальне розпорядження у пункті 10, з другого боку, не перетинаються.

На переконання апелянта, суд в оскаржуваному рішенні фактично здійснює пошук волі учасника правочину та доповнює зміст заповіту, чим порушує вимоги ст.213 ЦК України та ч.ч.1-5 ст.263 ЦПК України.

Вважає, що оскаржуване рішення повністю ґрунтується на припущеннях про те, що начебто формулювання пункту 10 заповіту у порівняні з пунктами 1-9 цього ж заповіту, їх змістом і закріпленим у них наміром заповідача, одночасно свідчить про те, що волевиявлення ОСОБА_7 у пункті 10 заповіту стосувалося іншого майна, не охопленого пунктами 1-9 заповіту.

На думку апелянта, обраний позивачем спосіб захисту права вочевидь не співпадає з тими правами, які він намагається захистити, оскільки позивач фактично наполягає на виході за межі тлумачення змісту правочину та визнанні за ним права власності.

Вважає, що рішення суду не відповідає критеріям законності, обґрунтованості та справедливості і, відповідно до приписів ст.376 ЦПК України, підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Відзиву на апеляційну скаргу від інших учасників справи не надходило.

В судове засідання апеляційного суду інші учасники справи, окрім сторони апелянта та сторони позивача, не з`явились, про дату, час і місце розгляду справи всі були повідомлені належним чином, клопотань про відкладення розгляду справи від них не надходило, тому, відповідно до вимог ч.2 ст.372 ЦПК України, розгляд справи проведено апеляційним судом у їхній відсутності.

Заслухавши пояснення сторони відповідача ОСОБА_2 в підтримання апеляційної скарги, заперечення сторони позивача, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення відповідно до вимог статті 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення з наступних підстав.

Судом встановлено, що 04 серпня 2015 року ОСОБА_7 здійснив розпорядження на випадок своєї смерті, склавши заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Загвойською Н.І. та зареєстрований в реєстрі нотаріальних дій за номером 743.

Згідно заповіту, спадкоємцями належного йому на час смерті майна заповідач вказав своїх чотирьох синів: ОСОБА_6 , ОСОБА_5 , ОСОБА_2 та ОСОБА_4 .

За цим заповітом ОСОБА_7 зробив таке розпорядження:

«1. Належне мені нежитлове приміщення (магазин), загальною площею 314,1 кв.м., в будинку АДРЕСА_1 я заповідаю:

-40% ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

-20% ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 ;

-20% ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ;

-20% ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

2. Належну мені 1/4 частку в житловому приміщенні по АДРЕСА_2 я заповідаю ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

3. Належні мені промислові приміщення по АДРЕСА_3 я заповідаю:

-55% ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

-15% ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ;

-15% ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ;

-15% ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .

4. Належне мені службове приміщення по АДРЕСА_7 та службове приміщення по АДРЕСА_8 я заповідаю ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1

5. Належну мені частку ТзОВ «ШРБУ АВТО №1» я заповідаю:

-60% ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

-20% ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ;

-20% ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ;

-20% ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4

6. Належну мені частку ТзОВ «Парапет» я заповідаю:

-50% ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

-25% ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ;

-25% ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .

7. Належну мені частку Приватному акціонерному товаристві «Львівське шляхове ремонтно-будівельне управління» я заповідаю:

-70% ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

-15% ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 ;

-15% ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

8. Належну мені 1/4 частку гаража № НОМЕР_1 в автогаражному кооперативі №3 по вул. Замарстинівський, 141 в місті Львові я заповідаю ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

9. Належний мені гараж по АДРЕСА_9 я заповідаю по 25% ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .

10. Усе моє майно, що буде належати мені на день моєї смерті, де б воно не знаходилось і з чого б не складалось я заповідаю в рівних частках ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .

ОСОБА_7 помер ІНФОРМАЦІЯ_5 .

Після його смерті Третьою Львівською держаною нотаріальною конторою заведено спадкову справу.

Заповіт ОСОБА_7 від 04 серпня 2015 року був предметом спору в іншій справі №466/2941/17 за позовом ОСОБА_5 , ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про визнання заповіту недійсним, визначення часток у спадковому майні та зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 , ОСОБА_2 про визнання права власності на спадкове майно.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 31 жовтня 2018 року позов ОСОБА_5 , ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про визнання заповіту недійсним, визначення часток у спадковому майні задоволено частково. Визнано недійсним заповіт ОСОБА_7 від 04 серпня 2015 року, засвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Загвойською Н.І. та зареєстрований в реєстрі нотаріальних дій за номером 743, в частині пункту 5 щодо розпорядження ОСОБА_7 часткою у ТзОВ «ШРБУ Авто №1». У задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_5 , ОСОБА_2 до ОСОБА_4 відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_4 до ОСОБА_5 , ОСОБА_2 про визнання права власності на спадкове майно задоволено частково. Визнано за ОСОБА_4 право власності на: 40% у нежитловому приміщенні (магазині), загальною площею 314,1 кв.м. в будинку АДРЕСА_1 ; 1/4 частку в житловому приміщенні на АДРЕСА_2 ; 55% промислових приміщень на АДРЕСА_3 , загальною площею 221,8 кв.м.; службове приміщення (квартиру) АДРЕСА_10 , загальною площею 15,7 кв.м.; службове приміщення (квартиру) АДРЕСА_11 , загальною площею 32,6 кв.м.; службове приміщення (квартиру) АДРЕСА_12 , загальною площею 26,5 кв.м., з коморою в підвалі, загальною площею 8,0 кв.м.; 25% частки в розмірі 85% статутного капіталу ТзОВ «ШРБУ №1-АВТО» номінальною вартістю 807,5 грн.; 50% частки в розмірі 50% статутного капіталу ТзОВ «Парапет» номінальною вартістю 11118,0 грн.; 70% у корпоративному праві (частці у статутному капіталі) ОСОБА_7 у ПАТ «Львівське шляхове ремонтно-будівельне управління), що відповідає 7058 простим іменним акціям. У задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_5 , ОСОБА_2 відмовлено.

Постановою Львівського апеляційного суду від 21 жовтня 2019 року рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 31 жовтня 2018 року в частині часткового задоволення зустрічного позову скасовано і в цій частині ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_4 про визнання права власності на спадкове майно. В решті рішення суду залишено без змін.

Постанова апеляційного суду щодо відмови у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_4 мотивована тим, що відповідачі оспорюють дійсність заповіту ОСОБА_7 , а не право власності на майно, що входить до складу спадщини. Після вирішення в судовому порядку питання щодо дійсності заповіту ОСОБА_7 питання про право власності на спадкове майно може і повинно бути вирішеним шляхом оформлення у нотаріуса свідоцтва про право власності в порядку спадкування. І лише у випадку відмови нотаріуса у видачі такого свідоцтва, спадкоємець вправі звернутися до суду за захистом права власності, на яке він претендує.

В зв`язку з цим, 06.05.2022 року ОСОБА_4 звернувся до державного нотаріуса Третьої Львівської державної нотаріальної контори Стефанишин М.В. із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_7 .

Постановою про відмову у вчиненні нотаріальної дії №734/02-31 від 06 травня 2022 року державний нотаріус відмовила ОСОБА_4 у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_7 .

Така відмова мотивована тим, що в пунктах 1-9 заповіту спадкодавець розпорядився своїм майном в різних частках кожному із своїх синів, а в пункті 10 заповіту зазначив, що все своє майно він заповідає синам ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 в рівних частках кожному, чим скасував всі попередні пункти заповіту. Суперечливість розпоряджень заповідача ОСОБА_7 унеможливлює однозначне розуміння його волевиявлення і є підставою для відмови у видачі свідоцтва про право на спадщину.

Відтак, відмова нотаріуса у вчиненні нотаріальної дії позбавляє позивача можливості оформити свої спадкові права в позасудовому порядку.

Згідно зі статтею 1223 ЦК України, право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. За відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 ЦК України. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Відповідно до статті 1236 ЦК України, заповідач має право охопити заповітом права та обов`язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов`язки, які можуть йому належати у майбутньому. Заповідач має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини. Якщо заповідач розподілив між спадкоємцями у заповіті лише свої права, до спадкоємців, яких він призначив, переходить та частина його обов`язків, що є пропорційною до одержаних ними прав. Чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини.

За положеннями статті 1256 ЦК України, тлумачення заповіту може бути здійснене після відкриття спадщини самими спадкоємцями. У разі спору між спадкоємцями тлумачення заповіту здійснюється судом відповідно до статті 213 ЦК України.

Відповідно до частини другої статті 1256 ЦК України суд розглядає справу про тлумачення заповіту за наявності таких умов: 1) зміст заповіту містить суперечності, неточності, що ускладнюють розуміння останньої волі заповідача; 2) наявність спору між спадкоємцями щодо тлумачення заповіту спадкоємці мають різне уявлення про волевиявлення заповідача. За відсутності спору, тлумачення заповіту здійснюється самими спадкоємцями на підставі частини першої статті 1256 ЦК України.

Тлумачення заповіту судом не повинно змінювати волі заповідача, тобто підміняти собою сам заповіт. Суд не може брати на себе права власника щодо розпоряджання його майном на випадок смерті. Тлумачення заповіту є лише інструментом з`ясування волі заповідача після його смерті. Отже, суд, здійснюючи тлумачення заповіту, не повинен виходити за межі цього процесу та змінювати (доповнювати) зміст заповіту, що може спотворити волю заповідача.

Неточне відтворення в заповіті власної волі заповідача щодо долі спадщини може бути зумовлене, перш за все, неоднаковим використанням у ньому слів, понять і термінів, які є загальноприйнятими у сфері речових, зобов`язальних, спадкових відносин тощо. Цьому також можуть сприяти й певні неузгодженості між змістом окремих частин заповіту і змістом заповіту в цілому, що ускладнюють розуміння волі заповідача стосовно долі спадщини.

При цьому, частина друга статті 213 ЦК України не допускає, щоб при тлумаченні правочину здійснювався пошук волі учасника правочину, який не знайшов відображення у тексті самого правочину при тлумаченні заповіту, не допускається і внесення змін у зміст заповіту.

Згідно зі статтею 213 ЦК України, зміст правочину може бути витлумачений стороною (сторонами). На вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину. При тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з`ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін. Якщо за правилами, встановленими частиною третьою цієї статті, немає можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в постанові від 18 квітня 2018 року у справі №753/11000/14-ц зазначив, що в частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України визначаються загальні способи, що застосовуватимуться при тлумаченні, які втілюються в трьох рівнях тлумачення.

Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значень термінів.

Другим рівнем тлумачення (у разі якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, та з чого вони виходили при його виконанні.

Третім рівнем тлумачення (при безрезультативності перших двох) є врахування: (а) мети правочину, (б) змісту попередніх переговорів, (в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніше в правовідносинах між собою), (г) звичаїв ділового обороту; (ґ) подальшої поведінки сторін; (д) тексту типового договору; (е) інших обставин, що мають істотне значення.

З огляду на викладене, тлумаченню підлягає правочин або його частина у способи, встановлені статтею 213 ЦК України, тобто тлумаченням правочину є встановлення його змісту відповідно до волевиявлення сторін при його укладенні, усунення неясностей та суперечностей у трактуванні його положень. Пріоритет надається тому, що написано в правочині, тобто буквальному тлумаченню слів та термінів. При тлумаченні правочину, у тому числі заповіту, спершу береться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів, тобто здійснюється буквальне тлумачення правочину. І лише коли буквальне тлумачення не дало змоги витлумачити зміст правочину, необхідно вдаватися до порівняння частини правочину, намірів тощо. Тобто правила тлумачення правочину визначені законом за принципом концентричних кіл: за неможливості витлумачити зміст правочину шляхом використання вузького кола засобів (буквальне тлумачення) залучаються інші засоби.

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 30 вересня 2022 року у справі №165/3014/20 (провадження №61-16258св21).

Відповідно до статей 1216, 1218, 1219 ЦК України, спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, за винятком тих, котрі нерозривно пов`язані з особою спадкодавця.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2018 року у справі №335/9398/16-ц (провадження №61-20484св18) зазначено, що «тлумачення заповіту судом не повинно змінювати волі заповідача, тобто підміняти собою сам заповіт. Суд не може брати на себе права власника щодо розпоряджання його майном на випадок смерті. Тлумачення заповіту є лише інструментом з`ясування волі заповідача після його смерті. Суд, здійснюючи тлумачення заповіту, не повинен виходити за межі цього процесу та змінювати (доповнювати) зміст заповіту, що може спотворити волю заповідача. Неточне відтворення у заповіті власної волі заповідача щодо долі спадщини може бути зумовлене неоднаковим використанням у ньому слів, понять та термінів, які є загальноприйнятими у сфері речових, зобов`язальних, спадкових відносин тощо. Цьому також можуть сприяти й певні неузгодженості між змістом окремих частин заповіту і змістом заповіту у цілому, що ускладнюють розуміння волі заповідача щодо долі спадщини. При тлумаченні змісту правочину береться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає можливості з`ясувати зміст окремих частин правочину, останній встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін. Суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що неточності та помилки у тексті заповіту щодо адреси нерухомого майна, яке передається у спадщину, за обставин цієї справи не можуть бути усунути шляхом тлумачення заповіту відповідно до положень статей 213, 1256 ЦК України».

Заповіт, як остання воля особи, стосується її розпоряджень на випадок смерті і тому покликаний вирішувати важливі для особи питання щодо призначення спадкоємців, позбавлення спадкоємців за законом права спадкування, визначення обсягу спадщини, що має спадкуватися за заповітом, встановлювати інші розпорядження, які відповідають заповіту та вимогам законодавства про спадкування. Відповідно до статей 1233, 1234 ЦК України, заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт може бути реалізоване протягом всього життя особи і включає як право на складення заповіту або кількох заповітів, так і права на їх зміну, скасування. Усі наведені правомочності заповідача у сукупності із засобами їх правової охорони та захисту є здійсненням свободи заповіту, яка є принципом спадкового права. Свобода заповіту передбачає особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача. Свобода заповіту, як принцип спадкового права, включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання. Юридична природа заповіту ґрунтується на його законодавчому визначенні як особистого розпорядження фізичної особи на випадок смерті (стаття 1233 ЦК України).

Такий висновок, викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 серпня 2022 року у справі №141/813/19 (провадження №61-1070св22).

З урахуванням принципів цивільного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності. Аналіз статті 1256 ЦК України свідчить, що: тлумачення заповіту може здійснюватися як при розгляді власне позовної вимоги про тлумачення змісту заповіту, так і, зокрема, при розгляді позовної вимоги про визначення додаткового строку для прийняття спадщини; з урахуванням того, що зміст заповіту може містити розпорядження про призначення спадкоємця (спадкоємців) і/або визначення спадкового майна (спадщини), то і тлумачення змісту заповіту може здійснюватися щодо таких розпоряджень заповідача.

Такий висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 лютого 2022 року у справі №474/454/18 (провадження №61-17277св20).

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 березня 2021 року в справі №607/11746/17 (провадження №61-18730св20) зазначено, що «з урахуванням принципів цивільного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності».

Зі змісту складеного 04 серпня 2015 року заповіту вбачається, що ОСОБА_7 на випадок смерті зробив таке розпорядження, яким у пунктах 1-9 чітко визначив спадкоємця по кожному об`єкту спадкового майна, належного йому на праві власності на момент складання заповіту.

Тобто, заповідачем зроблено розпорядження щодо належного йому на той час майна. Складання такого заповіту з визначенням частки кожного із спадкоємців і було метою заповідача.

За положеннями ч.ч.1, 4 статті 1236 ЦК України, заповідач має право охопити заповітом права та обов`язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов`язки, які можуть йому належати у майбутньому. Чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини.

Пунктом 10 заповіту, за яким усе майно, що буде належати спадкодавцю на день його смерті, де б воно не знаходилось і з чого б не складалось, ОСОБА_7 заповів у рівних частках серед чотирьох синів.

Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що формулювання пункту 10 заповіту у порівнянні з пунктами 1-9 цього заповіту, їх змістом і закріпленим у них наміром заповідача, однозначно свідчить про те, що волевиявлення ОСОБА_7 у пункті 10 заповіту стосувалося іншого майна, не охопленого пунктами 1-9 заповіту, яке буде належати йому на день його смерті.

На переконанняколегії суддів, у випадку інакшого тлумачення пункту 10 заповіту, втрачався б зміст пунктів 1-9 заповіту, в яких виражена воля спадкодавця відносно конкретного майна та його розподілу між спадкоємцями із визначенням конкретних, в тому числі й не рівних, часток у цьому майні.

Судом першої інстанції правильно враховано ту обставину, що ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_6 є спадкоємцями ОСОБА_7 за законом першої черги і у разі відсутності заповіту вони б успадкували все належне ОСОБА_7 на час його смерті майно в рівних частках.

Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в частині визнання права власності на спадкове майно в порядку спадкування за заповітом, колегія суддів враховує наступне.

Постановою від 06 травня 2022 державний нотаріус Третьої Львівської державної нотаріальної контори Стефанишин М.В. відмовила ОСОБА_4 у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_7 з тих підстав, що формулювання, викладені у заповіті, унеможливлюють його однозначне розуміння.

Отже, за встановлених судом обставин, вказаний факт відмови у вчиненні нотаріальної дії є перешкодою для оформлення спадщини у нотаріальному порядку

Правовий аналіз статті 50 Закону України «Про нотаріат» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) вказує на те, що необхідно розмежовувати оскарження: 1) нотаріальної дії; 2) відмови у вчиненні нотаріальної дії. Таке оскарження може бути реалізоване в тому випадку, якщо звернення з такою вимогою може призвести до відновлення порушеного права або інтересу.

Відповідно до частини першої статті 1297 ЦК України, спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов`язаний звернутися за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно до нотаріуса, який відповідно до вимог статті 68 Закону України «Про нотаріат» при видачі свідоцтва про право на спадщину за законом перевіряє факт смерті спадкодавця, час і місце відкриття спадщини, наявність підстав для закликання до спадкоємства за законом осіб, які подали заяву про видачу свідоцтва та склад спадкового майна.

В частині застосування зазначених норм права, апеляційний суд враховує висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 22 вересня 2021 року у справі №227/3750/19 (провадження №61-16069св20), згідно яких, у разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину, особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження. Визнання права власності на спадкове майно в судовому порядку є винятковим способом захисту, що має застосовуватися, якщо існують перешкоди для оформлення у нотаріальному порядку.

З урахуванням встановлених обставин справи, позов ОСОБА_4 є доведеним, а тому висновок суду першої інстанції про його задоволення є правильним.

Доводи апеляційної скарги про те, що позивачем обрано невірний спосіб захисту, колегією суддів відхиляється з огляду на таке.

За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 цієї Конвенції, - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19 (провадження №12-52гс20) зазначено, що позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Способи захисту цивільного права чи інтересу це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі №925/1265/16 (пункт 5.5)). Інакше кажучи, це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі №310/11024/15-ц (пункт 14)).

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а у разі неможливості такого поновлення гарантувати особі отримання відповідного відшкодування (постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16 (пункт 40), від 09 лютого 2021 року у справі №381/622/17 (пункт 14)).

При цьому, під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що спричиняє потрібні результати, наслідки, тобто матиме найбільший ефект по відновленню відповідних прав, свобод та інтересів на стільки, на скільки це можливо.

Ефективність обраного засобу юридичного захисту, з практичної та законодавчої точки зору, є головним критерієм його обрання.

У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає не лише запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Способи захисту цивільних прав встановлені у частині другій статті 16 ЦК України, зокрема, способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема визнання права.

Зважаючи на вище викладені обставини справи, ОСОБА_4 обрав правильний та ефективний спосіб захисту свого права.

Інші доводи апеляційної скарги правильності висновків суду першої інстанції по суті вирішення даного спору не спростовують, фактично зводяться до незгоди з ними та тлумачення норм матеріального права на власний розсуд, порушень норм матеріального та/або процесуального права, які б були обов`язковою підставою для скасування чи зміни рішення суду, апеляційним судом не встановлено, а тому апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Керуючись ст.ст. 367, 374 ч.1 п.1, 375, 381, 382, 384 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 02 червня 2023 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови. Повний текст постанови складений 01 грудня 2023 року.

Головуючий С.М. Бойко

Судді: С.М. Копняк

А.В. Ніткевич