Постанова

від 07.12.2023 по справі 638/1316/22

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 грудня 2023 року

м. Харків

справа № 638/1316/22

провадження № 22-ц/818/1060/23

Харківській апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Тичкової О.Ю.,

суддів Маміної О.В., Пилипчук Н.П.,

за участю секретаря судового засідання Тітченко О.В.

сторони справи:

позивач ОСОБА_1

відповідач ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харків апеляційну скаргу ОСОБА_3 , яка діє в інтересах ОСОБА_2 на заочне рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 19 грудня 2022 року ухвалене у складі судді Штих Т.В.,-

ВСТАНОВИВ:

В лютому 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом після уточнення якого просив суд стягнути з відповідача ОСОБА_2 заборгованість за договором позики в розмірі 48120 доларів США; три проценти річних від простроченої суми в розмірі 5331 доларів США; проценти за користування позикою на рівні встановленої Національним банком України облікової ставки з простроченої суми боргу в розмірі 41736,50 доларів США.

В обґрунтування позову зазначав, що позивач позичив в борг відповідачу грошові кошти у розмірі 48120 доларів США, які останній зобов`язався повернути до 31.12.2018. Станом на дату судового розгляду, відповідач свої зобов`язання не виконав, грошові кошти не повернув. З підстав несвоєчасного виконання власних зобов`язань, з відповідача підлягає стягнення передбачених чинним законодавством штрафних санкцій, а саме: три проценти річних та проценти за користування позикою на рівні встановленої Національним банком України облікової ставки.

Рішенням Дзержинського районного суду м.Харкова від 19.12.2022 позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Стягнутоз ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики в розмірі: 48120 доларів США 00 центів; три проценти річних від простроченої суми в розмірі: 5331 долар США 00 центів;проценти за користування позикою на рівні встановленої Національним банком України облікової ставки з простроченої суми боргу в розмірі: 41736 доларів США 50 центів та судовий збір в розмірі 12405 грн. 00 коп.

Не погодившись з рішенням суду ОСОБА_3 , яка діє в інтересах ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права просить. скасувати заочне рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 19 грудня 2022 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволені позову. Також просив застосувати строк позовної давності.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що зі змісту самої розписки немає жодного підтвердження того, що гроші надавалися та були отримані за договором позики. Апелянт також зазначив, що облікова ставка НБУ є основною процентною ставкою, одним із монетарних інструментів за допомогою якого НБУ встановлює для суб`єктів грошово-кредитного ринку України орієнтир за вартістю коштів на відповідний період, не є сталою величиною, змінюється рішенням правління НБУ та встановлюється виключно для національної валюти України гривні. У випадку отримання позики в іноземній валюті без обумовленої сторонами у ньому умови такої складової грошового зобов`язання як розмір і порядок сплати процентів від суми позики, положення частини першої статті 1048 ЦК України не можуть бути застосовані, з огляду на відсутність передбаченого ЦК України, іншими законодавчими актами або конкретним договором механізму (формули) їх застосування та нарахування. Апелянт також просив застосувати строк позовної давності, адже як вбачається з матеріалів справи, в розписці зазначений строк повернення грошових коштів, а саме: 31 грудня 2018 року. Тобто, позивач пропустив строк для звернення до суду з своїми позовними вимогами, який сплив ще 31 грудня 2021 р

26.06.2023 до суду апеляційної інстанції надійшов відзив на апеляційну скаргу від ОСОБА_4 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 , в якому адвокат просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення залишити без змін.

У відзиві зазначала , що в матеріалах справи наявний оригінал розписки, яка підтверджує факт отримання грошових коштів. Також зазначала, що згідно вимог чинного законодавства, висновків Верховного Суду при визначенні боргового зобов`язання у іноземній валюті, перерахування суми у національній валюті України за офіційним курсом НБУ не вважається належним виконанням та відповідно не може вважатися належним засобом поновлення порушеного права при порушенні умов договору позики. Щодо строків позовної давності зазначила, що враховуючи вжиті карантинні заходи та законодавче продовження процесуальних строків строк позовної давності не сплив.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача, дослідивши наявні у справі докази, перевіривши законність і обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до п. 4 ч.1, ч.ч. 2, 4 ст. 376 Цивільного процесуального кодексу України (надалі ЦПК України) підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (ч. 1 ст. 263 ЦПК України).

Однак, оскаржуване судове рішення не в повній мірі відповідає вказаним вимогам.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи 09 серпня 2018 року відповідач одержав в борг від позивача грошові кошти у розмірі 48120 доларів США та зобов`язався повернути грошові кошти в повному обсязі та своєчасно до 31 грудня 2018 року. Розписка про отримання грошей була складена ОСОБА_2 особисто у присутності ОСОБА_5 .

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання його позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).

З системного аналізу норм статті 1046, 1047 ЦК України вбачається, що оскільки договір позики є реальним, то факт передання грошових коштів може підтверджуватися договором позики, укладеними в письмовій формі, якщо в тексті останнього сторонами не зазначений інший строк передання грошових коштів.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Разом з тим, якщо факт передання грошових коштів відрізняється від моменту підписання договору між сторонами, то він може підтверджуватися розпискою або іншими документами, тобто письмовими доказами. При цьому чинне законодавство України не встановлює обов`язковості написання розписки про передачу грошових коштів, якщо між сторонами укладений договір позики в письмовій формі або ними використовуються інші документи на підтвердження факту передання грошових коштів.

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №464/3790/16-ц (провадження № 14-465св18), на яку посилається заявник в касаційній скарзі.

Відповідно до розписки, 09 серпня 2018 року відповідач одержав в борг від позивача грошові кошти у розмірі 48120 доларів США. Зобов`язався повернути грошові кошти в повному обсязі та своєчасно до 31 грудня 2018 року ( а.с 20).

Аналіз формулювань, використаних сторонами договору позики при визначенні предмету договору, свідчить про завершеність дії щодо передання грошових коштів на момент його укладення. При цьому сторонами договору позики не зазначено, що даний факт також має підтверджуватись розпискою, складеною при отриманні грошових коштів.

Отже, за своїми правовими ознаками, укладений між сторонами договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона-позичальник зобов`язується до здійснення дії - повернення позики, а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого сторони досягли згоди, посвідчили договір нотаріально, хоч не виключається надання розписки позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику, що в даній справі не є обов`язковою умовою.

Оригінал вказаного договору був оглянутий під час розгляду справи в суді першої інстанції. При цьому відповідачем договір позики не оспорювався.

Вказаний договір в силу дії презумпції правомірності правочинів є дійсним.

З огляду на зазначене та враховуючи наявність розписки ОСОБА_2 від 09.08.2018 про отримання грошових коштів від ОСОБА_1 судова колегія відхиляє доводи апелянта з недоведеності факту отримання ним грошових коштів за договором позики.

Суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що зміст розписки свідчить про реальне виконання цього договору за домовленістю сторін та не потребує іншого підтвердження,

Частиною першою статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти) у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були йому передані позикодавцем у строк та в порядку, що встановлені договором.

Доказів повернення суми боргу відповідачем матеріали справи не містять.

Відповідно до частини першої - другої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги або заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані підтверджуються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно зі статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере докази, що не стосуються предмета доказування.

Статтею 78 ЦПК України передбачено, що суд не бере докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини. які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Частиною першою статті 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 грудня 2018 року у справі № 544/174/17 зроблено висновок щодо застосування статті 545 ЦК України і вказано, що у частині третій статті 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов`язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку.

Встановивши, що у позивача наявний оригінал договору позики і відповідачем належними доказами не доведено повернення позики позивачеві, суди першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що боргове зобов`язання не виконано, у зв`язку із чим наявні правові підстави для стягнення суми боргу з відповідача відповідно до заявлених позовних вимог.

Також колегія суддів суду апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанцій про стягнення 3 % річних з боржника відповідно до вимог статті 625 ЦК України, оскільки права та інтереси позикодавця в охоронних правовідносинах (тобто за період прострочення виконання грошового зобов`язання) забезпечує частина друга статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Стаття 625 ЦК України визначає загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання. Тобто дія цієї статті поширюється на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, що регулює окремі види зобов`язань (постанова Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц).

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина друга статті 625 ЦК України).

З огляду на те, що відповідач порушив грошове зобов`язання з повернення заборгованості за договором позики, у позивача виникло право на застосування наслідків такого порушення у вигляді стягнення трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України.

На підставі викладеного, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про стягнення з боржника трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України .

Проте колегія суддів не погоджується з висновками суду про стягнення з відповідача процентів за користування позикою на рівні встановленої Національним банком України облікової ставки з простроченої суми боргу у сумі 41736,50 доларів США з огляду на наступне:

Суди встановили, що предметом спірного договору позики є іноземна валюта долари США та розмір одержання процентів його умовами не передбачено.

Правова позиція про наявність права на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо договір позики не є безоплатним (безпроцентним) у розумінні частини другої статті 1048 ЦК України, навіть у тому випадку, якщо договором не передбачено нарахування та одержання зазначених коштіввисловлена у постанові Верховного Суду України від 02 липня 2014 року у справі № 6-36цс14.

Однак частиною першою статті 1048 ЦК України передбачено, що розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки НБУ.

Задовольняючи ці позовні вимоги та визначаючи розмірпроцентів за користування від суми позики, суди першої інстанції виходив із рівня облікової ставки НБУ.

З такими висновками погодитися не можна з огляду на наступне.

За змістом статті 1 Закону України від20 травня 1999 року№ 679-XIV«Про Національний банк України» (далі Закон№ 679-XIV) облікова ставка НБУ один із монетарних інструментів, за допомогою якого НБУ встановлює для банків та інших суб`єктів грошово-кредитного ринку орієнтир щодо вартостізалучених та розміщених грошових коштів.

НБУ є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, цим Законом та іншими законами України (стаття 2Закону№ 679-XIV).

Пунктом 1 частини першої статті 15 цього Закону передбачено, що правління НБУ приймає рішення, зокрема про встановлення та зміну облікової та інших процентних ставок Національного банку.

Відповідно до статті 27Закону№ 679-XIV НБУвстановлює порядок визначення облікової ставки та інших процентних ставок за своїми операціями.

Частиною другою статті 46 вказаного Закону НБУ здійснює дисконтну валютну політику, змінюючи облікову ставку НБУ для регулювання руху капіталу та балансування платіжних зобов`язань, а також коригування курсу грошової одиниці України до іноземних валют.

Пунктом 1.1 Положення про процентну політику НБУ, затвердженого постановою Правління НБУ від 18 серпня 2004 року № 389 (далі Положення № 389; чинне на момент виникнення спірних правовідносин), визначено, що облікова ставка НБУ один з монетарних інструментів, за допомогою якого НБУ установлює для суб`єктів грошово-кредитного ринку орієнтир щодо вартості залучених та розміщених грошових коштів на відповідний період, і є основною процентною ставкою, яка залежить від процесів, що відбуваються в макроекономічній, бюджетній сферах та на грошово-кредитному ринку.

Пунктами 3.1,3.2цього Положеннявизначено,що НБУвизначає розміроблікової ставки,дотримуючись такихосновних принципів: обліковаставка використовуєтьсяНБУ одночаснояк засібреалізації грошово-кредитноїполітики таорієнтир цінина гроші; обліковаставка єодним ізчинників,що характеризуютьосновні напрямизмін грошово-кредитногорегулювання; облікова ставка має підтримуватися на позитивному рівні щодо прогнозного рівня інфляції, який визначається схваленими Кабінетом Міністрів України основними прогнозними макроекономічними показниками на відповідний рік та враховується під час складання державного бюджету з наступними змінами; облікова ставка є найнижчою серед процентних ставок, за якими НБУ може підтримати ліквідність банків. Визначення рівня та характеру змін облікової ставки НБУ залежить від тенденцій загального економічного розвитку, макроекономічних та бюджетних процесів, стану грошово-кредитного ринку. Національний банк під час визначення облікової ставки враховує й інші фактори, які можуть вплинути на вартість коштів у національній валюті, інфляційні або девальваційні очікування, процентні ставки рефінансування, які використовуються центральними банками країн, що мають тісні торговельно-економічні зв`язки з Україною тощо.

Можна зробити висновок, що облікова ставка НБУ є основною процентною ставкою, одним із монетарних інструментів за допомогою якого НБУ встановлює для суб`єктів грошово-кредитного ринку України орієнтир за вартістю коштів на відповідний період, не є сталою величиною,змінюється рішенням правління НБУ та встановлюється виключно для національної валюти України гривні.

Крім того, висновок, що чинне законодавство не передбачає встановлення НБУ облікової ставки для іноземної валюти міститься у постанові Верховного Суду України від16 серпня2017 року у справі № 6-2667цс16.

Враховуючи, що частиною першою статті 1048 ЦК Українивизначено єдиний розмір процентів, якщо такі договором позики не передбачені, на рівні облікової ставки НБУ, якавстановлюється виключно для національної валюти України, тому вказана норма та, як наслідок, право позикодавця вимагати сплати процентіввід суми позики,може бути надане та реалізоване лише у разі, якщо позика отримана у гривні, оскільки НБУ не визначає мінімальної вартості іноземних валют, що є прерогативою відповідних органів іноземних держав.

Отже, у випадку отримання позики в іноземній валюті без обумовленої сторонами у ньому умови такої складової грошового зобов`язання як розмір і порядок сплати процентів від суми позики, положення частини першої статті 1048 ЦК України не можуть бути застосовані, з огляду на відсутністьпередбаченого ЦК України, іншими законодавчими актами або конкретним договороммеханізму (формули) їх застосування та нарахування.

Конвертація суми позики в іноземній валютідля визначення розміру процентів на рівні облікової ставки НБУ в національну валюту України гривню буде суперечити частинам першій, третій статті 1049 ЦК України щодо обов`язку позичальника.

Під час вирішення питання про можливість нарахування та стягнення процентів від суми позики у розмірі, визначеному на рівні облікової ставки НБУ, згідно із частиною першою статті 1048 ЦК України, необхідно мати на увазі, що такі проценти нараховуються у разі: 1) якщо у договорі позики не зазначені проценти або не вказано, що він безпроцентний; 2) предметом договору позики є грошові кошти у національній валюті України гривні; 3) період нарахування процентів від суми позики є період дії договору позики в межах строку, протягом якого позичальник може правомірно не сплачувати кредитору борг (що відбувається у разі повернення боргу періодичними платежами), оскільки на період після закінчення цього строку позика не надавалась.

Такі висновки щодо періоду стягнення процентів Велика Палата Верховного Суду зробила упостанові від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17 та упостанові від31 жовтня 2018 року у справі № 14-318цс18.

Таким чином,рішення судупершої інстанціїв частинівирішення вимогпозову простягнення процентіввід сумипозики врозмірі41736,50 доларів СШАзгідно з вимогами статті 412 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові в цій частині.

Доводи апелянта стосовно того, що грошовою одиницею в Україні є гривня, тому суд безпідставно стягнув з нього грошові кошти у іноземній валюті є необгрунованими.

Адже відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі Декрет № 15-93), Законом України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».

Гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта,крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України.У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.

Томуяк укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.

Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з бокупозичальникає повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України. (такий висновок суду відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, висловленій у постанові від 16.01.2019 №373/2054/16-ц).

З приводу застосування строків позовної давності колегія суддів зазначає, що згідно зі статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до частини першої, п`ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов`язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред`явити вимогу про виконання зобов`язання.

У частині першій статті 266 ЦК України передбачено, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважаться, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).

Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Відповідачем не було надано докази поважності неотримання судових повісток та неявки в судові засідання, судова кореспонденція на ім`я ОСОБА_2 надсилались у встановленому законодавством порядку за адресою проживання (також зазначеною в апеляційній скарзі) (а.с. 63,).

Оскільки позивач в суді першої інстанції був належним чином повідомлений та не заявив про застосування строків позовної давності колегія суддів не вбачає підстав для застосування строків позовної давності у суді апеляційної інстанції.

Відповідно дост. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної інстанції змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до ч.9 ст.5 ЗУ «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються особи: інваліди І та ІІ групи.

Відповідач ОСОБА_2 відповідно до пенсійного посвідчення № НОМЕР_1 є інвалідом ІІ групи, а тому рішення суду першої інстанції в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судового збору в розмірі 12405 грн підлягає скасуанню.

Сплачений позивачем судовий збір підлягає компенсації за рахунок держави, адже відповідно до ч. 6 ст. 141 ЦПК України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Керуючись ст. ст..367,369,374, п.п. 1,4ч. 1 ст.376, ст. ст.381,382 ЦПК України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 , яка діє в інтересах ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 19 грудня 2022 року в частині задоволення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення процентів за користування позикою на рівні встановленої Національним банком України облікової ставки з простроченої суми боргу в розмірі 41736 (сорок одна тисяча сімсот тридцять шість) доларів США 50 центів та стягнення судового збору в розмірі 12405 (дванадцять тисяч чотириста п`ять) грн 00 коп - відмовити.

У задоволенні позову ОСОБА_1 в цій частині - відмовити.

Компенсувати ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) витрати по сплаті судового збору до суду першої інстанції в в розмірі 12405 (дванадцять тисяч чотириста п`ять) грн 00 коп за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

В іншій частині рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 19 грудня 2022 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 11 грудня 2023 року.

Головуючий О. Ю. Тичкова

Судді О.В. Маміна

Н.П. Пилипчук