Постанова

від 30.11.2023 по справі 242/6619/21

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 листопада 2023 року

м. Київ

справа № 242/6619/21

провадження № 61-8345св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Навчально-виховний комплекс «Петрівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів - дошкільний навчальний заклад» Селидівської міської ради Донецької області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 квітня 2023 року в складі колегії суддів Хейло Я. В., Мірути О. А., Тимченко О. О.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Навчально-виховного комплексу «Петрівська загальноосвітня школа

І-ІІІ ступенів - дошкільний навчальний заклад» Селидівської міської ради Донецької області (далі - Петрівський НВК) про визнання протиправним та скасування наказу про відсторонення від роботи та стягнення середнього заробітку за період відсторонення.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що вона з 18 січня 2018 року перебуває у трудових відносинах з Петрівським НВК, працює на посаді вчителя музичного мистецтва.

Згідно з наказом відповідача від 05 листопада 2021 року № 39-К позивача відсторонено від роботи з 08 листопада 2021 року на час відсутності щеплення від COVID-19 без збереження заробітної плати. Підставою для відсторонення зазначено невиконання вимог повідомлення про обов`язкове профілактичне щеплення від COVID-19 від 01 листопада 2021 року.

Позивач вказувала на порушення відповідачем статті 43 Конституції України, статей 2, 21, 147 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Вважала дії відповідача незаконними, оскільки за відмову вакцинуватись від COVID-19 відсторонення від роботи працівників не передбачено, така вакцинація є добровільною.

На підставі викладеного ОСОБА_1 просила: визнати незаконним та скасувати наказ Петрівського НВК від 05 листопада 2021 року № 39-К «Про відсторонення від роботи»; зобов`язати відповідача виплатити їй середній заробіток за весь період її відсторонення від роботи.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Рішенням Селидівського міського суду Донецької області від 01 лютого 2022 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано наказ Петрівського НВК від 05 листопада 2021 року № 39-К про відсторонення ОСОБА_1 від роботи протиправним та скасовано. Поновлено ОСОБА_1 на роботі в Петрівському НВК на посаді вчителя музичного мистецтва. Допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення позивача на роботі. Стягнуто з Петрівського НВК на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час відсторонення від роботи за період з 08 листопада 2021 року до 01 лютого 2022 року в розмірі 15 016,09 грн. Суму вказано без утримання податків та інших обов`язкових платежів. Стягнуто з Петрівського НВК на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору в розмірі 908 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відсторонення працівників у разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень відбувається тільки у порядку, встановленому законом, а не підзаконним актом, чи наказом керівника міністерства, підприємства чи організації тощо. Суду не надано достатніх належних та допустимих доказів, що роботодавець при відстороненні позивача від роботи дотримався вимог частини шостої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини другої статті 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення.

Суд першої інстанції вважав, що прийняття відповідачем оскаржуваного наказу лише на підставі повідомлення про обов`язкове профілактичне щеплення є порушенням законного права позивача на працю, отже, наказ відповідача є неправомірним та підлягає скасуванню. У даному випадку є всі підстави для стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв`язку з незаконним відстороненням без збереження заробітної плати, застосовуючи порядок, визначений у статті 235 КЗпП України.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 12 квітня 2023 року апеляційну скаргу Петрівського НВК задоволено. Рішення Селидівського міського суду Донецької області від 01 лютого 2022 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Петрівського НВК судові витрати у розмірі 1 362 грн.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що вчитель музичного мистецтва відноситься до педагогічних працівників та є учасником освітнього процесу. Враховуючи характер виконуваних обов`язків вчителя музичного мистецтва, які пов`язані з об`єктивною необхідністю під час їхнього виконання особисто контактувати з дітьми, позивач підлягала обов`язковим профілактичним щепленням проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, проте після попередження про необхідність такого щеплення відмовилась від проходження вакцинації, відповідних документів щодо протипоказань організму від такого щеплення роботодавцю не надала, у зв`язку з чим роботодавець обґрунтовано з дотриманням законодавства відсторонив її від роботи. Закони України щодо відсторонення працівника без обов`язкового щеплення проти COVID-19, є чіткими, зрозумілими та, за дотримання визначеної в них процедури, дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника, тому задоволення позовних вимог позивача з підстав того, що в Україні відсутні закони, які передбачають право роботодавців відсторонювати від роботи працівників, які відмовились від вакцинації проти COVID-19, є неможливим.

Втручання у вигляді обов`язковості певних щеплень ґрунтується на законі, має законну мету, є пропорційним для досягнення такої мети, та є цілком необхідним у демократичному суспільстві, а позивач не довела, що таке відсторонення було безпідставним. За встановлених у справі обставин відповідач правомірно прийняв рішення про тимчасове відсторонення ОСОБА_1 від роботи. За позивачем зберігається робоче місце, трудовий договір не припинений. Обмеження позивача було правомірним та відповідало пріоритету забезпечення безпеки життя і здоров`я людей. Оскільки підстави для скасування наказу про відсторонення від роботи не знайшли свого підтвердження, то відсутні і правові підстави для стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 квітня 2023 року, ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Рух справи в суді касаційної інстанції

30 травня 2023 року ОСОБА_1 надіслала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 квітня 2023 року.

Верховний Суд ухвалою від 21 вересня 2023 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 квітня 2023 року.

Справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі як на підставу оскарження постанови суду апеляційної інстанції ОСОБА_1 посилається на пункти 1, 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Вважає, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21. Вказувала, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування статті 46 КЗпП України, пункту 5 частини першої статті 7 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» у частині відсторонення працівника від роботи у разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не взяв до уваги статтю 23 Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, статті 43 Конституції України, статті 29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб».

Застосування до позивача такого заходу, як відсторонення від роботи не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема, об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми.

На час відсторонення будь-які питання щодо можливості забезпечення виконання позивачем трудових обов`язків дистанційно не обговорювалися. Натомість позивач стверджує, що фактично через тиждень після її відсторонення, навчання переведено на дистанційну форму. Матеріали справи не містять доказів, які б підтверджували нагальність потреби у відстороненні саме позивача від роботи, тому таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення.

Відповідач не довів належними та допустимими доказами факт відмови позивача чи ухилення її від обов`язкового профілактичного щеплення від COVID-19, а також не дотримався встановленого статтею 7 та частиною другою статті 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» порядку відсторонення позивача від роботи та встановленого законодавством строку (періоду), на який працівника може бути відсторонено до проходження обов`язкового профілактичного щеплення від COVID-19 (за відсутності протипоказань).

Позиція інших учасників справи

Інші учасники справи не скористалися своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.

Фактичні обставини, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_1 перебуває в трудових відносинах з Петрівським НВК з 18 січня 2018 року, працює на посаді вчителя музичного мистецтва.

01 листопада 2021 року ОСОБА_1 вручено повідомлення про можливе відсторонення від роботи працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. Цим повідомленням позивачу доведено до відома про відсторонення її від роботи з 08 листопада 2021 року без збереження заробітної плати у разі відмови або ухилення від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, визначено наслідки відсторонення.

Відповідач 05 листопада 2021 року видав наказ № 39-К про відсторонення позивача від роботи з 08 листопада 2021 року на час відсутності щеплення від COVID-19 без збереження заробітної плати.

Відповідно до довідки про доходи від 09 листопада 2021 року № 143 нарахована заробітна плата позивача за вересень та жовтень 2021 року становить 10 689,82 грн.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Стаття 43 Конституції України гарантує, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. При цьому держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю.

Відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством (частина перша статті 46 КЗпП України).

Термін «законодавство» досить широко використовується у правовій системі, в основному в значенні сукупності законів та інших нормативно-правових актів, які регламентують ту чи іншу сферу суспільних відносин.

Згідно з пунктами «б», «г» статті 10 Закону України «Про основи законодавства України про охорону праці» громадяни України зобов`язані у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; виконувати інші обов`язки, передбачені законодавством про охорону здоров`я.

У статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» передбачено, що профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.

Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт.

У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями.

Наказом Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням (далі - Перелік № 2153). До цього Переліку № 2153 увійшли, зокрема працівники закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 постанову Кабінету Міністрів України № 1236 було доповнено пунктом 41-6, відповідно до якого керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій доручено забезпечити: контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153; відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я; взяття до відома, що: на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»; відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються; строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Питання правомірності відсторонення від роботи працівника, який не пройшов обов`язкового профілактичного щеплення від COVID-19, на підставі цієї Постанови Кабінету Міністрів України № 1236, було на розгляді Великої Палати Верховного Суду, яка в постанові від 14 грудня 2022 року в справі № 130/3548/21 зробила висновок, що відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом.

Також Велика Палата Верховного Суду зазначила, що загальна необхідність ужиття державою у 2021 році заходів для захисту здоров`я населення (зокрема, для попередження поширення коронавірусу SARS-CoV-2, мінімізації ризиків ускладнень і смертності у хворих на COVID-19) не викликає сумнівів. Проте слід з`ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення позивача від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети.

У цій справі встановлено, що ОСОБА_1 працює на посаді вчителя музичного мистецтва у Петрівському НВК.

01 листопада 2021 року позивачу вручено повідомлення про можливе відсторонення від роботи працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. Цим повідомленням позивачу доведено до відома про відсторонення її від роботи з 08 листопада 2021 року без збереження заробітної плати у разі відмови або ухилення від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, визначено наслідки відсторонення.

Відповідач 05 листопада 2021 року видав наказ № 39-К про відсторонення позивача від роботи з 08 листопада 2021 року на час відсутності щеплення від COVID-19 без збереження заробітної плати.

Вказаний наказ видано на підставі наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 та пункту 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236.

Держава зобов`язана здійснити ефективні заходи, зокрема, правове регулювання та відповідну адміністративну практику, з метою захисту людини і суспільства від серйозних загроз, пов`язаних із поширенням на території України COVID-19. Через поширення хвороби під загрозою опинилося життя і здоров`я людей, фундаментальні конституційні цінності.

Під час протидії пандемії право на життя і право на охорону здоров`я є найбільш тісно пов`язаними. Відповідно до частини першої статті 27 Конституції України кожна людина має невід`ємне право на життя. Згідно з частиною першою статті 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров`я, медичну допомогу та медичне страхування. Зв`язок між цими конституційними правами полягає в тому, що недостатні, несвоєчасні та неефективні заходи держави у сфері охорони здоров`я в умовах пандемії можуть означати безпосереднє посягання на право кожної людини на життя.

Аналізуючи зазначені вимоги законодавства та враховуючи характер виконуваних обов`язків вчителя, які пов`язані з об`єктивною необхідністю під час їхнього виконання особисто контактувати з дітьми та іншими працівниками цього закладу, Петрівський НВК правомірно ухвалив рішення про відсторонення позивача від роботи.

Об`єктивно оцінюючи загрозу, яку потенційно може нести невакцинований працівник, Верховний Суд виснував, що таке індивідуальне обмеження, а саме: тимчасове відсторонення невакцинованого працівника, відповідає загальновизнаному пріоритету захисту здоров`я суспільства від серйозних загроз, пов`язаних із поширенням на території України COVID-19.

У спорі, що вирішуються, індивідуальне право (інтерес) відмовитися від щеплення при збереженні обсягу права на працю протиставляється загальному праву (інтересу) інших працівників, які провели щеплення, з метою досягнення загального блага у формі права на охорону здоров`я, що, крім іншого, гарантовано статтями 3, 27 та 49 Конституції України.

З огляду на те, що за позивачем на період відсторонення зберігається робоче місце, трудовий договір не припинений, нарахування заробітної плати відновляється одразу після усунення нею причин, що зумовили відсторонення від роботи та після її допуску до роботи (виконання робіт), отже, Верховний Суд не встановив порушення права позивачки на працю, передбачене у статті 43 Конституції України.

У цій справі позивач не довела, а суди не встановили обставин, які б давали підстави для висновку, що тимчасове відсторонення позивачки від роботи становило непропорційне втручання у її приватне життя.

Враховуючи висновки щодо застосування норм права, викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21, Верховний Суд погоджується з висновками апеляційного суду, що відсторонення позивача відбулося правомірно та у порядку, передбаченому законодавством, оскільки характер виконуваної роботи передбачає велику кількість соціальних контактів на робочому місці, а тому відсутність вакцинації проти COVID-19 підвищувала ризик захворюваності оточуючих. Оскільки підстави для скасування наказу про відсторонення від роботи не знайшли свого підтвердження, то відсутні і правові підстави для стягнення з відповідача на користь позивачки середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 01 березня 2023 року у справі № 697/2349/21, від 01 березня 2023 року у справі № 751/8696/21, від 15 березня 2023 року у справі № 697/2359/21, від 29 березня 2023 року у справі № 682/2645/21, від 12 квітня 2023 року у справі № 686/27893/21.

Висновки апеляційного суду відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, та не суперечать правовій позиції, викладеній у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21, що зазначена позивачем у касаційній скарзі.

Аргументи позивача про те, що відсторонення її від роботи у зв`язку з відсутністю щеплення проти COVID-19 відбулось не на підставі закону є безпідставними, оскільки відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом. Норми законів України щодо приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника.

Відмова або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень проти

COVID-19 є підставою для відсторонення від роботи працівників, які підлягають обов`язковим профілактичним щепленням відповідно до наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153. Як виняток, невакцинований працівник може бути допущений до роботи, якщо надасть роботодавцю медичний висновок про наявність абсолютних протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я.

При цьому саме працівник має надати роботодавцю документи, які підтверджуватимуть проходження повного курсу вакцинації проти COVID-19 або першого етапу вакцинації (одна доза), або надати медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я.

У справі, яка переглядається, встановлено, що позивач не надала роботодавцю документи на підтвердження наявності профілактичного щеплення від COVID-19 або довідку про абсолютні протипоказання до вакцинації проти COVID-19.

За таких обставин суд апеляційної інстанції, керуючись положеннями статті 46 КЗпП України, статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 та наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153, які є нормативно-правовою підставою для відсторонення працівників, що відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, дійшов правильного висновку про те, що відсутність підтвердження факту проходження працівником обов`язкового щеплення та відсутність медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації є підставою для його відсторонення.

Оцінюючи доводи касаційної скарги про те, що матеріали справи не містять будь-яких доказів, які б підтверджували нагальність потреби у відстороненні саме позивача від роботи і тому таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення та позивача, Верховний Суд зазначає про таке.

Згідно з практикою ЄСПЛ втручання вважатиметься «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення легітимної мети, якщо воно відповідає «нагальній суспільній необхідності» та є пропорційним цій меті, тобто дозволяє її досягнути найменш обтяжливими для людини засобами. З огляду на це в кожній конкретній ситуації треба з`ясовувати, наскільки захід втручання у відповідне право був виправданим.

Нагальна необхідність ужиття державою у 2021 році заходів для захисту здоров`я населення (зокрема, для попередження поширення коронавірусу SARS-CoV-2, мінімізації ризиків ускладнень і смертності у хворих на COVID-19) не викликає сумнівів. Проте слід з`ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення позивачки від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети.

За змістом Переліку № 2153 обов`язковим профілактичним щепленням проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають усі працівники визначених цим документом органів, закладів, підприємств, установ, організацій у разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16 вересня 2011 року № 595. Отже, Перелік № 2153 передбачав низку винятків, пов`язаних зі станом здоров`я конкретної людини, із загального правила про обов`язкову вакцинацію зазначених груп працівників незалежно від того, чи є в них об`єктивна необхідність контактувати на роботі з іншими людьми та з якою саме їх кількістю, тобто чи мають підвищений ризик інфікуватися коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяти його подальшому поширенню.

Відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення її в такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав. У кожному випадку слід перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема, оцінки об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, можливості організації дистанційної чи надомної роботи тощо.

У справі, яка переглядається, апеляційний суд встановив, що ОСОБА_1 працює на посаді вчителя музичного мистецтва, та вона належала до числа працівників, які підлягали обов`язковому профілактичному щепленню від COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Позивач була ознайомлена з необхідністю обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19. Також позивач була повідомлена про необхідність надання її керівнику до 05 листопада 2021 року документу, який підтверджує проведення вакцинації проти COVID-19 або надання висновку лікаря щодо наявності протипоказань для проведення такого щеплення, за формою, затвердженою наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16 вересня 2011 року № 595.

У справі, що переглядається, індивідуальне право (інтерес) відмовитися від щеплення при збереженні обсягу права на працю, в тому числі на заробітну плату, відпочинок та соціальний захист, протиставляється загальному праву (інтересу) суспільства, в тому числі дітей, які здобувають освіту в цьому закладі і відповідно до чинного законодавства не підлягають вакцинації; інших працівників цього ж закладу освіти, які здійснили у встановленому державою порядку щеплення до 08 листопада 2021 року. Внаслідок встановлення такого балансу досягається мета: загальне благо у формі права на безпеку та охорону здоров`я.

Даних про те, що ОСОБА_1 виконувала свої посадові обов`язки вчителя поза робочим приміщенням та без будь-яких соціальних контактів матеріали справи не містять.

Право позивача на працю в освітньому закладі було тимчасово обмежене з огляду на суспільні інтереси, оскільки позивач ухилилася від обов`язкового щеплення. Таке втручання ґрунтувалося на законі, має легітимну мету, є пропорційним до досягнення такої мети та є цілком необхідним у демократичному суспільстві.

З огляду на те, що за позивачем на період відсторонення зберігається робоче місце, трудовий договір не припинений, нарахування заробітної плати відновляється одразу після усунення нею причин, що зумовили її відсторонення від роботи та після її допуску до роботи (виконання робіт), отже, Верховний Суд не встановив порушення права позивача на працю, передбачене у статті 43 Конституції України.

Таким чином, доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не взяв до уваги положення статті 23 Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, статті 43 Конституції України, статті 29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» є необґрунтованими.

У цій справі позивачем не доведено, а судом не встановлено обставин, які б давали підстави для висновку, що тимчасове відсторонення позивача від роботи становило непропорційне втручання у його приватне життя.

Безпідставними є доводи касаційної інстанції, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм статті 46 КЗпП України, пункту 5 частини першої статті 7 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» у частині відсторонення працівника від роботи у разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, оскільки судова практика у цій категорії справ є сталою, а відмінність залежить лише від доказування та встановлених конкретних обставин справи.

Оскаржувана постанова прийнята апеляційним судом на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були надані до суду у визначеному процесуальним законом порядку та були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість.

Разом із тим, встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

У мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення міститься обґрунтування щодо доводів сторін по суті позову, що є складовою вимогою частини першої статті 6 Конвенції.

З огляду на викладене та встановлені у цій справі обставини, правильними по суті є висновки суду апеляційної інстанції.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, зводяться до переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження суду апеляційної інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи.

ЄСПЛ вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення ЄСПЛ у справі «Серявін та інші проти України»).

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 квітня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

І. М. Фаловська