Постанова

від 15.11.2023 по справі 130/2703/20

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 листопада 2023 року

м. Київ

справа № 130/2703/20

провадження № 61-12299св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Грушицького А. І.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Литвиненко І. В., Петрова Є. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Леляцька сільська рада Жмеринського району Вінницької області, Жмеринська міська рада Вінницької області,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Виконавчий комітет Жмеринської міської ради Вінницької області,

особи, які не брали участі у справі та подали апеляційні скарги, - завідувач Другої Жмеринської державної нотаріальної контори, приватний нотаріус Жмеринського районного нотаріального округу Вінницької області Лавренов Роман Ігорович,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Вінницького апеляційного суду від 08 листопада 2022 року в складі колегії суддів: Якименко М. М., Ковальчука О. В., Сала Т. Б., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Леляцької сільської ради Жмеринського району Вінницької області, Жмеринської міської ради Вінницької області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Виконавчий комітет Жмеринської міської ради Вінницької області, про скасування державного акта на право приватної власності, визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Леляцької сільської ради, Жмеринської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Виконавчий комітет Жмеринської міської ради, про скасування державного акта на право приватної власності, визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії.

В обґрунтування своїх вимог ОСОБА_1 зазначала, що з 1939 року вона проживає на АДРЕСА_1 . З 2007 року її сусідами за адресою: АДРЕСА_1 стала сім`я ОСОБА_5 . У подальшому 24 листопада 2012 року на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_6 став власником будинку та земельної ділянки на АДРЕСА_1 . Будинок та земельна ділянка ОСОБА_6 знаходяться по сусідству із земельною ділянкою позивача.

ОСОБА_6 , скориставшись відсутністю межових знаків, які б розділяли його та позивача земельні ділянки та будинковолодіння, почав самовільно забивати металеві прути на земельній ділянці, яка належить ОСОБА_1 .

Позивач вказувала, що під час розгляду іншої справи за № 120/3005/19-а їй стало відомо про наявність державного акта на право приватної власності на земельну ділянку загальною площею 0,4805 га, виданий 26 грудня 2003 року на ім`я ОСОБА_4 , та акта прийому-передачі межових знаків, який отримав ОСОБА_6 08 серпня 2013 року.

Зазначала, що державний акт, виданий Леляцькою сільською радою на ім`я ОСОБА_4 , не відповідає вимогам законодавства, оскільки виданий на бланку, форма якого втратила чинність, а також за відсутності підпису голови Леляцької сільської ради, підпису начальника Жмеринського районного відділу земельних ресурсів та не містить номеру державної реєстрації державного акта, який би відповідав вимогам номеру державної реєстрації.

Крім того, державний акт був виданий сільською радою народних депутатів, однак станом на дату його видачі було зареєстровано юридичну особу Леляцьку сільську раду, а тому відповідно повноважень Леляцька сільська рада народних депутатів на видачу такого акта не мала. Сільська рада не здійснила перевірку прізвищ суміжних землекористувачів, які нібито фігурують у державному акті, та які на час його видачі були померлими; не здійснила погодження меж земельних ділянок станом на 26 грудня 2003 року; не здійснила перевірку змісту акта прийому-передачі межових знаків на зберігання ОСОБА_6 ; не перевірила інформацію з погосподарських книг, які знаходяться у Леляцькій сільській раді; не зазначила, яка саме сільська рада народних депутатів зберігає другий примірник акта.

На час приватизації ОСОБА_4 земельних ділянок їм були присвоєні кадастрові номери: 0521083600:09:003:0094 та 0521083600:09:003:0095, однак ОСОБА_4 такі кадастрові номери в належний спосіб не зареєструвала та не внесла їх відомості до Єдиного Державного кадастру України, а тому наступний власник - ОСОБА_6 , після набуття земельних ділянок у власність, виготовив технічну документацію та змінив кадастрові номери земельних ділянок із внесенням таких номерів до відповідного реєстру, зокрема, кадастровий номер земельної ділянки 0521083600:09:003:0094 змінено на 0521083600:01:003:0052, а кадастровий номер земельної ділянки 0521083600:09:003:0095 змінено на 0521083600:01:003:0051.

Відповідач ОСОБА_6 у порушення вимог чинного законодавства, використовуючи вказаний державний акт на право приватної власності через замовлення технічної документації із землеустрою, у склад якої входив акт прийому-передачі межових знаків, який складений з грубим порушенням вимог законодавства, порушує права позивача на користування належною їй земельною ділянкою, шляхом зменшення площі цієї земельної ділянки.

У подальшому на підставі спірного державного акта відповідачі ОСОБА_6 та ОСОБА_2 уклали договори купівлі-продажу земельних ділянок з кадастровими номерами: 0521083600:01:003:0052, 0521083600:01:003:0051.

Посилаючись на вказані обставини, з урахуванням уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 просила суд:

- визнати протиправними дії Леляцької сільської ради, правонаступником якої є Жмеринська міська рада, щодо видачі державного акта на право власності на земельну ділянку площею 0,4805 га від 26 грудня 2003 року серії IV-НВ № 057074 на ім`я ОСОБА_4 ;

- визнати протиправними дії Леляцької сільської ради, правонаступником якої є Жмеринська міська рада, щодо затвердження акта прийому-передачі межових знаків від 08 серпня 2013 року ОСОБА_6 ;

- визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку від 26 грудня 2003 року серії IV-НВ № 057074, виданий Леляцькою сільською радою на ім`я ОСОБА_4 ;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,4805 га для обслуговування житлового будинку, ведення особистого підсобного господарства, що розташована на АДРЕСА_1 , укладений ОСОБА_4 та ОСОБА_6 24 листопада 2013 року, посвідчений державним нотаріусом Жмеринської державної нотаріальної контори Мельничук А. Л. та зареєстрований у реєстрі за № 1-1461;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки з кадастровим номером 0521083600:01:003:0052, укладений ОСОБА_6 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Жмеринського районного нотаріального округу Вінницької області Лавреновим В. І. 22 жовтня 2020 року та зареєстрований в реєстрі за № 1235;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки з кадастровим номером 0521083600:01:003:0051, укладений ОСОБА_6 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Жмеринського районного нотаріального округу Вінницької області Лавреновим В. І. 22 жовтня 2020 року та зареєстрований в реєстрі за № 1236;

- скасувати державну реєстрацію та припинити право власності ОСОБА_2 на земельні ділянки: площею 0,25 га, кадастровий № 0521083600:01:003:0052, цільове призначення - для обслуговування прибудинкових територій; площею 0,2305 га, кадастровий № 0521083600:01:003:0051, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Жмеринський міськрайонний суд Вінницької області рішенням від 29 червня 2022 року позов ОСОБА_1 задовольнив повністю.

Рішення суду мотивоване тим, що під час затвердження акта прийому-передачі межових знаків на зберігання ОСОБА_6 . Леляцька сільська рада не здійснила перевірки в частині підписання цього акта суміжними землекористувачами: ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_7 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , які на час його підписання не були суміжними землевласниками (користувачами), крім того, ОСОБА_13 , ОСОБА_9 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , на час затвердження акта, вже були померлими.

Також суд встановив, що оспорюваний державний акт від 26 грудня 2003 року серії ІV-ВН № 057074, виданий Леляцькою сільською радою, правонаступником якої є Жмеринська міська рада, на ім`я ОСОБА_4 з порушеннями норм чинного на той час законодавства, оскільки його форма не відповідає вимогам постанови Кабінету Міністрів України № 449 «Про затвердження форм державного акта на право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою», якою, станом на час його видачі, було встановлено нову форму державного акта на право власності на земельну ділянку - зеленого зразка, а тому дії Леляцької сільської ради були незаконними. Оскільки державний акт не відповідає вимогам чинного законодавства, суд дійшов висновку, що він підлягає визнанню недійсним. Відповідно, наступні договори відчуження земельних ділянок, укладені на підставі цього державного акта, також є недійсними. Також, суд дійшов висновку, що наявність державної реєстрації спірних земельних ділянок створює перешкоди позивачу у здійсненні його права власності, у зв`язку з накладення земельних ділянок відповідача на земельну ділянку позивача, тому в силу статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» вимоги про скасування державної реєстрації прав на спірні земельні ділянки підлягають задоволенню.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції ОСОБА_2 , завідувач Другої Жмеринської державної нотаріальної контори, приватний нотаріус Жмеринського районного нотаріального округу Вінницької області Лавренов Р. І. подали апеляційні скарги.

Вінницький апеляційний суд постановою від 08 листопада 2022 року апеляційні скарги ОСОБА_2 , завідувача Другої Жмеринської державної нотаріальної контори задовольнив.

Рішення Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 29 червня 2022 року скасував та ухвалив нове, яким відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Судовий збір в розмірі 8 828,40 грн, сплачений за подання апеляційної скарги ОСОБА_2 , та судовий збір в розмірі 8 828,40 грн, сплачений завідувачем Другої жмеринської державної нотаріальної контори, компенсував за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Апеляційне провадження за апеляційною скаргою приватного нотаріуса Жмеринського районного нотаріального округу Вінницької області Лавренова Р. І. на рішення Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 29 червня 2022 року у цій справі закрив.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції виходив з того, що суд першої інстанції не дав належної правової оцінки наданим на запит суду нотаріальним документам, зокрема, змісту державного акта, виданого на ім`я відповідача ОСОБА_4 , що має істотне правове значення для правильного вирішення спору.

Зазначав, що оскаржуваний державний акт на право приватної власності на землю від 26 грудня 2003 року серії IV-ВН № 057074, виданий виконкомом Леляцької сільської ради Жмеринського району Вінницької області на підставі договору купівлі-продажу від 26 червня 2000 року Р/№ 2038, який є чинним та не визнаний недійсним. Державний акт виданий з використанням форми належного зразка 1992 року, містить печатку Леляцької сільської ради, підпис голови органу місцевого самоврядування, а також начальника державного органу земельних ресурсів, що свідчить про те, що він відповідав умовам чинного законодавства України.Вказане спростовує висновки суду першої інстанції і вказує на безпідставність позовних вимог щодо незаконності видачі і змісту державного акта відповідною радою на ім`я відповідача ОСОБА_4 , незаконності дій органу місцевого самоврядування, а також дійсності договорів купівлі-продажу, які були укладені між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 та в подальшому між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 .

Апеляційний суд прийняв до уваги доводи апеляційної скарги завідувача Другої жмеринської державної нотаріальної контори Мельничук А. Л., визнав їх обґрунтованими, а також зазначив, що ухвалюючи рішення, суд першої інстанції фактично вирішив питання про права та обов`язки державного нотаріуса Другої жмеринської державної нотаріальної контори Мельничук А. Л., яка посвідчувала договір купівлі-продажу земельної ділянки від 24 листопада 2012 року. Так, визнаючи договір недійсним, суд першої інстанції встановив, що він був посвідчений нотаріусом на підставі державного акта на право власності на землю, виданий на ім`я відповідача ОСОБА_4 , який не відповідав вимогам чинного законодавства, тобто фактично угода була посвідчена нотаріусом незаконно. Однак, суд першої інстанції не в повній мірі дослідив усі обставини справи, зокрема, не залучив до участі у справі державного нотаріуса Мельничук А. Л., дії якої фактично оскаржуються позивачем, тобто не вирішив питання кола осіб, які мають приймати участь у цій справі, внаслідок чого ухвалив рішення, яким фактично вирішив питання про права особи, яку не було залучено до участі в справі, у зв`язку із чим апеляційний суд дійшов висновку про скасування рішення суду та ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Водночас, апеляційний суд не прийняв до уваги доводи апеляційної скарги приватного нотаріуса Жмеринського районного нотаріального округу Вінницької області Лавренова Р. І. щодо порушення судом першої інстанції його права, свободи та інтересу. Зазначив, що суд першої інстанції не вирішував питання про права і обов`язки нотаріуса, не давав оцінки його діям при посвідченні договорів, лише зазначав, що вимоги позивача про визнання зазначених договорів, які посвідчував приватний нотаріус Лавренов Р. І. також підлягають скасуванню, оскільки такі вимоги є похідними від первісних вимог.

У зв`язку з чим апеляційний суд дійшов висновку про закриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою приватного нотаріуса Лавренова Р. І.

Крім того, скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що суд розглянув справу за відсутності ОСОБА_2 , не повідомленої належним чином про дату судових засідань, не надіслав копію позовної заяви та додатків до неї.

Крім того, апеляційний суд, дослідивши матеріали справи, дійшов висновку, що спір, який фактично виник стосується порушення прав позивача щодо користування її земельною ділянкою іншими особами. Так, звертаючись до суду з позовом, позивач вказувала на те, що між її земельною ділянкою та ділянкою відповідача ОСОБА_6 , який був власником суміжної земельної ділянки, не існує межових знаків , які б їх розділяли. Вказувала на те, що батько відповідача самовільно демонтував металеві прути на земельній ділянці позивача. Отже з позовної заяви вбачається, що спір виник з приводу користування земельною ділянкою позивача. Відтак позивач обрала неналежний спосіб захисту.

Короткий зміст вимог та доводів, наведених у касаційній скарзі

06 грудня 2022 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Вінницького апеляційного суду від 08 листопада 2022 року та направити справу на новий розгляд до апеляційного суду.

Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник, з урахуванням уточненої касаційної скарги, зазначає пункти 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України. Вказує на те, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права, в оскаржуваній постанові застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду:

- від 20 січня 2020 року в справі № 902/803/17, від 30 січня 2020 року в справі № 904/1093/19, від 05 лютого 2020 року в справі № 924/196/19, відповідно до яких суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевіряти доводи сторін;

- від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17, щодо доктрини venire contra factum proprium (заборона суперечливої поведінки) як складової принципу добросовісності;

- від 02 жовтня 2018 року в справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року в справі № 917/1307/18, від 18 листопада 2019 року в справі № 902/761/18, від 04 грудня 2019 року в справі № 917/2101/17, від 31 березня 2021 року в справі № 923/875/19, від 13 жовтня 2021 року в справі № 923/1379/20, відповідно до яких обставини, наведені заявником (в цьому випадку апелянтом) підлягають доказуванню так, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається найбільш вірогідним, ніж протилежний.

Також вказує на те, що відсутній висновок Верховного Суду щодо законності державного акта на земельну ділянку, якщо архівними документами не підтверджується факт його видачі та один його екземпляр не підписаний посадовою особою.

Касаційна скарга мотивована тим, що, суд апеляційної інстанції відмовляючи у задоволенні позовних вимог, не взяв до уваги те, що оспорюваний державний акт, який виданий на ім`я ОСОБА_4 , у період 2000-2003 років не видавався ні Леляцькою сільською радою ні виконавчим комітетом цієї ради. Тобто в цьому випадку існує бланк, на одному із екземплярів є печатка Леляцької сільської ради та підпис ОСОБА_16 , а на другому екземплярі цього бланку існує тільки печатка, однак відсутній підпис посадової особи.

Суд апеляційної інстанції в порушення норм матеріального права не дослідив зміст оскаржуваного державного акта, не встановив, який саме орган видав цей акт, та що стало підставою для його видачі.

Також зазначає, що суд апеляційної інстанції не взяв до уваги, що оскаржуваним державним актом, який виданий на ім`я ОСОБА_4 , а також державним актом, який виданий на ім`я попереднього власника ОСОБА_17 , порушуються права позивача, у зв`язку з накладенням земельної ділянки відповідача на її земельну ділянку. Крім того, на підставі оскаржуваного акта Леляцька сільська рада, з порушенням норм чинного законодавства, затвердила акт відновлення меж приватної земельної ділянки, що розташована на АДРЕСА_2 , власником якої на той час був ОСОБА_6 , який підписаний головою Леляцької сільської ради Бесарабою А. В. та землевпорядником Леляцької сільської ради ОСОБА_18 . Зазначав, що акт містить підписи сусідніх землекористувачів, деякі з них на час відновлення межових знаків ( 08 серпня 2013 року ) померли, а деякі з них не мали на праві власності зареєстрованих земельних ділянок, на що суд апеляційної інстанції не звернув увагу. Крім того, затвердження акта відновлення меж спірної земельної ділянки відбулося без погодження таких меж позивачем.

Вказує на те, що суд апеляційної інстанції не взяв до уваги, що Жмеринською міською радою, виконавчим комітетом Жмеринської міської ради та Леляцькою сільською радою було визнано позов з тих підстав, що вони не видавали оскаржуваний державний акт на право приватної власності на земельну ділянку на ім`я ОСОБА_4 .

Зазначає, що суд першої інстанції, дослідивши всі докази у справі, надавши їм правильну оцінку, дійшов правильного та обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог, а суд апеляційної інстанції не спростувавши такі докази скасував законе рішення суду.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 01 лютого 2023 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано матеріали цивільної справи із Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області.

Справа надійшла до Верховного Суду у лютому 2023 року.

Ухвалою Верховного Суду від 16 жовтня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Доводи інших учасників справи.

У лютому 2023 року Жмеринська міська рада Вінницької області подала до Верховного Суду заяву про визнання позовних вимог ОСОБА_1 , посилаючись на те, що оспорюваний державний акт та акт відновлення меж земельної ділянки від 08 серпня 2013 року порушує права органу місцевого самоврядування щодо їх видачі, оскільки ні Леляцька сільська рада, ні її виконавчий комітет не видавали оспорюваний державний акт на право приватної на земельну ділянку, який виданий на ім`я ОСОБА_4 та не погоджували відновлення меж земельної ділянки.

Жмеринська міська рада визнає, що Леляцька сільська рада станом на 26 грудня 2003 року оформила не автентичні державні акти на право приватної власності на земельну ділянку, що виданий ОСОБА_4 , оскільки на іншому екземплярі державного акта, який зберігається у відділі Держгеокадастру в місті Жмеринка, не має особистого підпису голови Леляцької сільської ради ОСОБА_16 , що свідчить про недійсність такого державного акта. Також зазначає, що Леляцька сільська рада на час видачі оспорюваного державного акта не могла розпоряджатися на законних підставах спірною земельною ділянкою відповідача, оскільки земельна ділянка уже була приватизована ОСОБА_17 . Леляцька сільська рада в цьому випадку мала право лише погоджувати межі цієї земельної ділянки.

Також Жмеринська міська рада визнає те, що станом на 26 грудня 2003 року громадянин ОСОБА_19 не був власником домоволодіння та землевласником земельної ділянки на АДРЕСА_1 , які межували із земельною ділянкою ОСОБА_4 , який нібито погоджував межі спірної земельної ділянки відповідача, що є порушення прав ОСОБА_1 щодо реального її права на визначення меж земельною ділянкою на якій розташоване її домоволодіння, на що суд апеляційної інстанції не звернув уваги та не надав належної правової оцінки. Також Жмеринська міська рада визнала те, що в оспорюваному акті на відновлення меж спірної земельної ділянки від 08 серпня 2013 року містяться підписи осіб, які на той час вже були померлими.

Також вказує на порушення апеляційним судом вимог статті 206 ЦПК України.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки з кадастровим номером 0521083600:01:003:0066, площею 0,0473, та земельної ділянки з кадастровим номером 0521083600:01:003:0067, площею 0,1145 (т. 1 а. с. 23).

26 грудня 2003 року виконавчим комітетом Леляцької сільської ради Жмеринського району Вінницької області на підставі договору купівлі-продажу від 26 червня 2000 року № 9/2038 на ім`я ОСОБА_4 видано державний акт на право приватної власності на землю серії IV-ВН № 057074, відповідно до якого ОСОБА_4 передано у власність земельну ділянку, розташовану на території Леляцької сільської ради в АДРЕСА_2 , з цільовим призначенням - для обслуговування житлового будинку, ведення підсобного господарства. Державний акт виданий виконкомом Леляцької сільської ради Жмеринського району Вінницької області та скріплений печаткою Леляцької сільської ради за підписом голови органу місцевого самоврядування та начальника державного органу земельних ресурсів, містить підписи суміжних землекористувачів: ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_7 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 (т. 1 а. с. 18 зворот, 19, т. 2 а. с. 30).

24 листопада 2012 року ОСОБА_20 , яка діяла від імені ОСОБА_4 на підставі нотаріально посвідченої довіреності, уклала з ОСОБА_6 договір купівлі-продажу, відповідно до умов якого передала у власність ОСОБА_6 земельну ділянку, площею 0,4805 га, для обслуговування житлового будинку, ведення особистого підсобного господарства на АДРЕСА_1 . Земельна ділянка належала продавцю на підставі державного акта на право приватної власності на землю від 26 грудня 2003 року серії IV-ВН № 057074. Кадастрові номери земельних ділянок: 0521083606:09:003:0094, 0521083606:09:003:0095 (т. 1 а. с. 21 зворот, 22; т. 2 а. с. 28, 29).

Також 24 листопада 2012 року ОСОБА_20 , яка діяла від імені ОСОБА_4 на підставі нотаріально посвідченої довіреності, уклала з ОСОБА_6 договір купівлі-продажу, відповідно до умов якого передала у власність ОСОБА_6 житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами на АДРЕСА_1 (т. 2 а. с. 71).

Згідно з актом прийомки-передачі межових знаків на зберігання від 08 серпня 2013 року за участі: інженера землевпорядника бюро ОСОБА_21 та землекористувача ОСОБА_6 ; у присутності власників (користувачів) суміжних земельних ділянок: ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_22 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_7 межі земельної ділянки на АДРЕСА_2 , площею 0,4805 га надано власнику ОСОБА_6 для будівництва і обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд та для ведення особистого селянського господарства. Межові знаки у кількості 22 шт. пред`явлені та передані на зберігання. Акт містить підписи суміжних землевласників із землевласником ОСОБА_6 , а саме: ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_22 , ОСОБА_7 , ОСОБА_23 , ОСОБА_7 (т. 1 а. с. 19, 20).

22 жовтня 2020 року ОСОБА_20 , яка діяла від імені ОСОБА_6 на підставі нотаріально посвідченої довіреності, уклала з ОСОБА_2 договір купівлі-продажу, відповідно до умов якого передала у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,25 га, кадастровий номер 0521083600:01:003:0052, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, розташовану на АДРЕСА_1 .

Також 22 жовтня 2020 року ОСОБА_20 , яка діяла від імені ОСОБА_6 на підставі нотаріально посвідченої довіреності, уклала з ОСОБА_2 договір купівлі-продажу, відповідно до умов якого передала у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,2305 га, кадастровий номер 0521083600:01:003:0051, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, розташовану на АДРЕСА_1 (т. 2 а. с. 106).

Відповідно до акта від 03 вересня 2019 року, складеного комісією у складі Леляцького сільського голови та спеціаліста - землевпорядника, проведено обстеження земельних ділянок на АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 , за результатом розгляду якого встановлено, що на земельних ділянках забиті залізні прути. Забиття залізних прутів здійснив сусід ОСОБА_5 (т. 1 а. с.16 зворот).

Відповідно до листа Жмеринського районного відділу державної реєстрації актів цивільного стану Центрально-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Хмельницький) ОСОБА_9 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_15 померла ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_24 померла, ОСОБА_13 помер ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_14 померла ІНФОРМАЦІЯ_5 (т. 1 а. с.17 зворот).

Згідно з рішенням Жмеринської міської ради 57 сесії 7 скликання від 27 лютого 2020 року № 1033 вирішено: затвердити технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та укласти договір про встановлення особистого сервітуту земельної ділянки у межах допустимого функціонування використання на АДРЕСА_2 ОСОБА_1 площею 0,0178 га, кадастровий номер 0521083600:01:003:0082, строком на 5 років. 10 березня 2020 року актом приймання-передачі передано ОСОБА_1 цю земельну ділянку (т. 2 а. с. 174 зворот, 175).

Відповідно до відповіді в. о. старости Леляцького старостинського округу Смущака О. П. від 28 грудня 2019 року за № 524 на запит щодо земельних ділянок, які межують із земельною ділянкою ОСОБА_1 з кадастровими номерами: 0521083600:01:003:0066, 0521083600:01:003:0067, повідомлено, що згідно із земельно-кадастровою книгою за 1986-2019 роки землекористувачі ОСОБА_9 ОСОБА_22 , ОСОБА_8 не рахуються. За ОСОБА_15 згідно з земельно-кадастрової книги за 1996 рік рахувалася земельна ділянка площею 0,4600 га (т. 1 а. с. 17, т. 2 а. с. 177).

Свідок ОСОБА_19 у судовому засіданні суду першої інстанції повідомив, що є сином позивача та йому відомо, що державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий Леляцькою сільською радою на ім`я ОСОБА_4 , яка є сусідкою його матері, не відповідає вимогам законодавства. Акт прийому- передачі межових знаків затверджений Леляцькою сільською радою з численними порушеннями норм закону. Особи, які в ньому були зазначені, на час його підписання були померлими. Він також не акт не підписував, хоча зазначений у ньому, оскільки не є суміжним землекористувачем. Також, земельна ділянка його матері частково межує із земельною ділянкою ОСОБА_6 , між ними є частина земельної ділянки, яка перебуває в комунальній власності та перебуває у сервітутному користуванні його матері ОСОБА_1 .

Встановлено, що ОСОБА_1 зверталася до суду з позовом до Леляцької сільської ради, Жмеринської міської ради, третя особа - ОСОБА_6 про визнання бездіяльності неправомірною та зобов`язання вчинити дії, за результатом розгляду якого ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду від 07 липня 2020 року, залишеною без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 22 жовтня 2020 року, провадження в адміністративній справі закрито, у зв`язку з тим, що спір підлягає розгляду за правилами цивільної юрисдикції (справа № 120/121/20-а) (т. 1 а. с. 14, 15).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах вимог, заявлених у суді першої інстанції, і доводів касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Згідно з частиною першою статті 367, частиною першою статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення апеляційного суду не відповідає.

Положеннями статей 15, 16 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до статті 16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач на власний розсуд обирає спосіб захисту свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилалася на те, що вона є землекористувачем суміжної земельної ділянки, права якої порушені, у зв`язку із накладанням меж земельної ділянки, яка належить на праві власності відповідачу, на її земельну ділянку, а тому просила суд визнати протиправними дії Леляцької сільської ради, правонаступником якої є Жмеринська міська рада, щодо видачі оскаржуваного державного акта на право власності на земельну ділянку та акта прийому-передачі межових знаків, визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий на ім`я ОСОБА_4 , визнати недійсними договори купівлі-продажу спірної земельної ділянки та скасувати державну реєстрацію та припинити право власності ОСОБА_2 на земельні ділянки.

Відповідно до частин першої, другої статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; застосування інших, передбачених законом, способів.

Передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності або права користування земельною ділянкою у судовому порядку, зокрема, у визначені законом способи, є наявність підтвердженого належними доказами права особи (власності або користування) щодо земельної ділянки, а також підтверджений належними доказами факт порушення цього права на земельну ділянку (невизнання, оспорювання або чинення перешкод в користуванні, користування з порушенням законодавства, користування з порушенням прав власника або землекористувача тощо).

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що оспорюваний державний акт від 26 грудня 2003 року серії ІV-ВН № 057074, виданий Леляцькою сільською радою на ім`я ОСОБА_4 з порушеннями норм чинного на той час законодавства. Крім того, суд виходив з того, що під час затвердження акта прийому-передачі межових знаків на зберігання ОСОБА_6 . Леляцька сільська рада не здійснила перевірки цього акта в частині підписів суміжних землекористувачів, які зазначені в акті, та які на час його підписання не були суміжними землевласниками (користувачами), крім того, деякі з них були померлими.

Апеляційний суд не погодився з такими висновками суду першої інстанції, оскільки вважав, що оспорюваним державним актом не порушено право позивача, а також вважав, що оскаржуваний державний акт на право приватної власності на землю від 26 грудня 2003 року серії IV-ВН № 057074, виданий виконкомом Леляцької сільської ради Жмеринського району Вінницької області відповідає формі та умовам його видачі. Крім того, вказаний державний акт виданий на підставі договору купівлі-продажу від 26 червня 2000 року Р/№ 2038, який є чинним та не визнаний недійсним.

Колегія суддів не погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій, оскільки вони зроблені без встановлення всіх фактичних обставин справи, які є важливими для правильного вирішення справи, а тому такі висновки судів є передчасними.

Відповідно до статті 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Частиною першою статті 81 ЗК України передбачено, що громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Відповідно до частини першої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Порядок безоплатної передачі земельних ділянок державної або комунальної власності у власність громадянам земельної ділянки, передбачений статтею 118 ЗК України, мав наступні стадії: подання заяви зацікавленою особою у приватизації земельної ділянки до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки; розгляд клопотання відповідним органом про надання дозволу на розробку проекту її відведення; розроблення проекту відведення земельної ділянки організаціями, які мають відповідні дозволи (ліцензії) на виконання цих видів робіт; погодження проекту відведення земельної ділянки з органом по земельних ресурсах, природоохоронними і санітарно-епідеміологічними органами, органом архітектури; розгляд проекту відведення районною, Київською чи Севастопольською міською державною адміністрацією або сільською, селищною, міською радою та прийняття рішення про передачу земельної ділянки у власність.

За змістом статті 126 ЗК України право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом.

Відповідно до пунктів «г» та «е» частини першої статті 91 ЗК України власники земельних ділянок зобов`язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів, а також дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов`язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон.

Власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо) (частина перша статті 103 ЗК України).

Відповідно до частини третьої статті 158 ЗК України органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах.

За змістом статті 198 ЗК України погодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами необхідне при кадастровій зйомці, яка є комплексом робіт, виконуваних для визначення та відновлення меж земельних ділянок.

Межі земельної ділянки в натурі (на місцевості) закріплюються межовими знаками.

Відповідно до статті 55 Закону України від 22 травня 2003 року «Про землеустрій» встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) проводиться відповідно до топографо-геодезичних і картографічних матеріалів, здійснюється на основі технічної документації із землеустрою, якою визначається місцеположення поворотних точок меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). Документація із землеустрою щодо встановлення меж житлової та громадської забудови розробляється у складі генерального плану населеного пункту, проєктів розподілу територій і є основою для встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості). Власники та землекористувачі, у тому числі орендарі, зобов`язані дотримуватися меж земельної ділянки, закріпленої в натурі (на місцевості) межовими знаками встановленого зразка.

Механізм встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками визначено Інструкцією про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками, затвердженої наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 18 травня 2010 року № 376, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 16 червня 2010 року за № 391/17686 (далі - Інструкція № 376), чинної на дату виникнення спірних правовідносин.

Згідно з пунктом 3.12 Інструкції № 376 закріплення межовими знаками меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється виконавцем у присутності власника (користувача) земельної ділянки, власників (користувачів) суміжних земельних ділянок або уповноваженою ним (ними) особою.

Відповідно до пункту 1.3 Інструкції № 376 виконавець - юридична особа, що володіє необхідним технічним і технологічним забезпеченням та у складі якої працює не менше двох сертифікованих інженерів-землевпорядників або фізична особа-підприємець, яка володіє необхідним технічним і технологічним забезпеченням та є сертифікованим інженером-землевпорядником.

Згідно з пунктами 4.2, 4.3 Інструкції № 376 власник земельної ділянки має право вимагати від власника сусідньої земельної ділянки сприяння встановленню твердих меж, а також відновленню межових знаків у випадках, коли вони зникли, перемістились або стали невиразними. Відновлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється на підставі раніше розробленої та затвердженої відповідно до статті 186 ЗК України документації із землеустрою.

У разі відсутності такої документації розробляється технічна документація із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості).

Основою для відновлення меж є дані земельно-кадастрової документації. У разі неможливості виявлення дійсних меж їх встановлення здійснюється за фактичним використанням земельної ділянки. Якщо фактичне використання ділянки неможливо встановити, то кожному виділяється однакова за розміром частина спірної ділянки. У випадках, коли в такий спосіб визначення меж не узгоджується з виявленими обставинами, зокрема з встановленими розмірами земельних ділянок, то межі визначаються з урахуванням цих обставин (стаття 107 ЗК України).

Дані земельно-кадастрової документації відповідно до статті 193 ЗК України повинні містити сукупність відомостей і документів про місце розташування та правовий режим земельних ділянок, їх оцінку, класифікацію земель, кількісну та якісну характеристику, розподіл серед власників землі та землекористувачів.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 березня 2019 року в справі № 514/1571/14 (провадження № 14-552цс18), у постанові від 20 березня 2019 року в справі № 350/67/15 (провадження № 14-652цс18), у постанові від 12 лютого 2020 року в справі № 545/1149/17 (провадження № 14-730цс19), зазначила про те, що стадія погодження меж земельної ділянки при виготовленні землевпорядної документації є допоміжною. Стаття 198 ЗК України лише вказує, що складовою кадастрових зйомок є погодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами. Із цього не випливає, що у випадку відмови суміжного землевласника або землекористувача від підписання відповідного документа - акта погодження меж, слід вважати, що погодження меж не відбулося. Погодження меж полягає у тому, щоб суміжнику було запропоновано підписати відповідний акт. Якщо він відмовляється це робити, орган, уповноважений вирішувати питання про приватизацію ділянки по суті, повинен виходити не із самого факту відмови від підписання акта, а із мотивів відмови. Якщо такими мотивами є виключно неприязні стосунки - правового значення вони не мають. У разі виникнення спору сама по собі відсутність погодження меж не є підставою для того, щоб вважати прийняте рішення про приватизацію незаконним. Підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Непогодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами не може бути підставою для відмови відповідної місцевої ради в затвердженні технічної документації, за умови правомірних дій кожного із землекористувачів.

Відповідно до частин першої, другої ї статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

За змістом статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам у цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Розглядаючи спір, суд апеляційної інстанції формально підійшов до вирішення справи, не спростував доводи позовної заяви щодо порушення прав позивача, не надав оцінки наявним у матеріалах справи доказам, не встановив фактичних обставин, що мають значення для її правильного вирішення, в результаті чого дійшов передчасних висновків про скасування рішення суду першої інстанції та відмови у задоволенні позовних вимог.

Однак колегія суддів не вбачає підстав для залишення рішення суду першої інстанції про задоволення позовних вимог, оскільки такі висновки також є передчасними.

Так судами першої та апеляційної інстанцій не встановлено фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме:

- не встановлено коли та на підставі яких документів відбулася приватизація належних сторонам земельних ділянок та чи відповідають фактично зайняті сторонами земельні ділянки розміру та площі ділянок, визначених в цих документах;

- не перевірено межі суміжних земельних ділянок сторін у справі відповідно до даних земельного кадастру, не визначено розташування самих межових знаків;

- не перевірено наявність факту втручання з боку відповідача у право позивача на користування земельною ділянкою з урахуванням даних земельно-кадастрової документації, не з`ясовано чи накладається земельна ділянка відповідача на земельну ділянку позивача;

- не встановлено хто є суміжними землекористувачами земельної ділянки, яка належала ОСОБА_6 , та чи погоджували вони відновлення меж останньому;

- не надано оцінки усім доказам, наданим сторонами на підтвердження своїх вимог і заперечень;

- не перевірено чи порушено право власності ОСОБА_1 оскаржуваним державним актом на право власності на земельну ділянку від 26 грудня 2003 року серії IV-ВН № 057074.

Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що підтвердження обставин накладення однієї земельної ділянки на іншу може бути відповідна земельно-технічна експертиза (постанови Верховного Суду від 20 жовтня 2020 року у справі № 372/2650/17 (провадження № 61-12760св19), від 15 вересня 2021 року у справі № 570/1721/20(провадження № 61-10072св21), від 13 квітня 2022 року у справі № 738/46/20 (провадження № 61-5944св21)).

За положеннями частини першої статті 103 ЦПК суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: 1) для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності.

За змістом цієї норми процесуального права у залежності від обставин справи суд може з власної ініціативи призначити відповідну експертизу або поставити це питання на обговорення учасників справи, або за клопотанням учасників справи призначити експертизу.

Відповідно до статті 12 ЦПК України суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або не вчинення процесуальної дії, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом.

Отже, суд першої інстанції при розгляді справи, що переглядається, задовольняючи позовні вимоги, не встановив, чи має перетин земельна ділянка позивача із земельною ділянкою, власником якої є відповідач на підставі оскаржуваного державного акта на право приватної власності на землю.

З огляду на викладене, висновки суду першої інстанції про задоволення позовних вимог та про доведеність порушення прав позивача оскаржуваним державним актом та актом відновлення меж спірної земельної ділянки є такими, що ґрунтуються на припущеннях, оскільки лише експерт може надати відповідь на питання, чи накладаються земельні ділянки одна на одну, і встановити площу такого накладення, а без встановлення цих обставин висновок суду про доведеність/недоведеність позовних вимог та встановлення порушення/не порушення прав суміжних землекористувачів є передчасним, тому судове рішення не може вважатися законними та обґрунтованими.

Вирішуючи спір, суди не визначилися в достатньому обсязі з характером спірних правовідносин, не встановили та не дали належної оцінки обставинам справи, з`ясування яких має суттєве значення для її правильного вирішення.

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Серявін та інші проти України» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справі «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Оцінюючи правомірність постановлених у справі судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суди зобов`язані власні процесуальні дії належним чином мотивувати, враховуючи при цьому, що доказування не може ґрунтуватися виключно на припущеннях. Процес доведення полягає в обґрунтуванні того, що певні дії або події неодмінно мають своїми наслідками настання інших дій або подій, а обставини вважатимуться встановленими за умови, що настання таких наслідків не є вірогідним, а є обов`язковим за таких обставин та за таких умов.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, зокрема у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання названого принципу є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Судами попередніх інстанцій не враховано вимог зазначених положень процесуального закону, не дано належної оцінки доводам позивача щодо порушення його прав на земельну ділянку відповідачами.

Оскільки судами попередніх інстанцій допущені порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанцій, то відповідно до статті 411 ЦПК України, керуючись принципом процесуальної економії, Верховний Суд дійшов висновку про скасування оскаржуваної постанови апеляційного суду та передачу справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

З урахуванням викладеного, доводи касаційної скарги щодо порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, зокрема, не встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, знайшли своє підтвердження під час перегляду справи в касаційному порядку.

Щодо перегляду апеляційним судом рішення суду першої інстанції за апеляційною скаргою завідувача Другої жмеринської державної нотаріальної контори Мельничук А. Л.

У частині першій статті 352 ЦПК України закріплено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Аналіз частини першої статті 352 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи: учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків.

З огляду на викладене, особа, яка не брала участі у справі, має право оскаржити в апеляційному порядку судове рішення, яке безпосередньо встановлює, змінює або припиняє її права та обов`язки, тобто завдає їй шкоди, що виявляється у несприятливих для особи наслідках.

На відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести свій правовий зв`язок зі сторонами спору або безпосередньо із судовим рішенням через обґрунтування такого критерію, як вирішення судом питання про її право, інтерес та/або обов`язок, як елементів змісту матеріально-правових відносин, в площині яких виник спір. Такий зв`язок повинен бути безпосереднім, а не ймовірним та опосередкований іншими правовідносинами.

Верховний Суд зазначає, що судове рішення, оскаржуване не залученою особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є заявник, або міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах. Рішення є таким, що прийняте про права та обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо у мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов`язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки таких осіб. У такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що випливають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов`язків. Будь-який інший правовий зв`язок між заявником і сторонами спору не може братися до уваги.

Подібні правові висновки викладено Верховним Судом у постановах: від 04 листопада 2019 року в справі № 542/401/18 (провадження № 61-15078св19), від 10 вересня 2020 року в справі № 757/66808/19 (провадження № 61-10846св20), від 17 червня 2021 року в справі № 626/2547/19 (провадження № 61-18621св20).

У пункті 3 частини першої статті 362 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося.

Колегія суддів погоджується з доводами касаційної скарги про помилковість висновків апеляційного суду про скасування рішення суду першої інстанції з тих підстав, що суд вирішив питання про права та обов`язки державного нотаріуса Другої жмеринської державної нотаріальної контори Мельничук А. Л., яка посвідчувала договір купівлі-продажу земельної ділянки від 24 листопада 2012 року, не залучивши її до розгляду цієї справи.

У постанові Верховного Суду від 22 червня 2022 року в справі № 545/1575/21 (провадження № 61-4168св22) викладено правовий висновок про те, що належними відповідачами у справах про визнання недійсними та скасування актів про право власності на земельну ділянку є особа, якій видано державний акт про право власності на відповідну земельну ділянку та орган місцевого самоврядування чи орган виконавчої влади, що прийняв рішення про його видачу.

Аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 26 травня 2021 року в справі № 607/2263/16 (провадження № 61-18812св19).

У зв`язку з зазначеним, висновки апеляційного суду про незалучення до розгляду справи державного нотаріуса Другої жмеринської державної нотаріальної контори Мельничук А. Л. та порушення її прав оскаржуваним рішення суду першої інстанції є помилковими та такими, що прийнятті з порушенням норм матеріального права.

За таких обставин апеляційний суд зробив помилковий висновок про скасування рішення суду першої інстанції за апеляційною скаргою завідувача Другої жмеринської державної нотаріальної контори.

Щодо визнання Жмеринською міською радою позовних вимог ОСОБА_1 .

Відповідно до статті 206 ЦПК України позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві. До ухвалення судового рішення у зв`язку з відмовою позивача від позову або визнання позову відповідачем суд роз`яснює сторонам наслідки відповідних процесуальних дій, перевіряє, чи не обмежений представник відповідної сторони у повноваженнях на їх вчинення. У разі відмови позивача від позову суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі. У разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд. Суд не приймає відмову позивача від позову, визнання позову відповідачем у справі, в якій особу представляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2020 року в справі № 572/2515/15 (провадження № 61-1051св17) вказано, що «відповідно до частини четвертої статті 206 ЦПК України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд. Таким чином, суди не вправі покласти в основу свого рішення лише факт визнання позову відповідачем, не дослідивши при цьому обставини справи. Тобто повинно мати місце не лише визнання позову, а й законні підстави для задоволення позову».

Отже, визнання позову відповідачем може бути підставою для задоволення позову за сукупності умов: визнання усіма учасниками справи обставин, що мають значення для вирішення спору та не підлягають доказуванню відповідно до частини першої статті 82 ЦПК України; відсутності в суду обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин; якщо таке визнання відповідачем позову не суперечить закону та/або не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб.

Оскільки колегія суддів дійшла висновку про те, що судові рішення ухвалені без встановлення всіх обставин справи, то колегія суддів не вбачає підстав для прийняття заяви Жмеринською міською радою про визнання позову, оскільки суд не вправі покласти в основу свого рішення лише факт визнання позову відповідачем, не дослідивши при цьому обставини справи. Тобто повинно мати місце не лише визнання позову, а й законні підстави для задоволення позову.

Оскільки визнання позову одним із відповідачів не впливає на правильність вирішення справи судами попередніх інстанцій, оскільки за змістом частини четвертої статті 206 ЦПК України визнання відповідачем позову є підставою для ухвалення рішення про задоволення позовних вимог лише за наявності для того законних підстав, зокрема якщо таке визнання не суперечить закону та не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, то колегія суддів дійшла висновку про відмову у прийнятті заяви Жмеринською міською радою про визнання позову ОСОБА_1 .

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.

Згідно з частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Оскільки судами попередніх інстанцій допущені порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанцій, то відповідно до статті 411 ЦПК України, керуючись принципом процесуальної економії, Верховний Суд дійшов висновку про скасування оскаржуваної постанови апеляційного суду та передачу справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Під час нового розгляду справи суду необхідно встановити фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, зокрема, встановити час та підстави набуття земельних ділянок сторонами, на підставі яких документів відбулася приватизація належних сторонам земельних ділянок та чи відповідають фактично зайняті сторонами земельні ділянки розміру та площі ділянок, визначених в цих документах; встановити чи накладається земельна ділянка, яка на цей час належить ОСОБА_2 , на земельну ділянку позивача та якими доказами це підтверджується; надати оцінку доводам сторін у справі; у разі необхідності роз`яснити сторонам їх право заявити клопотання про призначення експертизи, та з урахуванням встановлених обставин перевірити чи відбулося порушення прав позивача саме відповідачами.

Щодо судових витрат

За частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Враховуючи, що справа направляється на новий розгляд, суд не здійснює розподіл судових витрат за результатами касаційного розгляду.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Відмовити у прийнятті визнання Жмеринською міською радою Вінницької області позовних вимог ОСОБА_1 .

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Вінницького апеляційного суду від 08 листопада 2022 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий А. І. Грушицький

Судді: В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

І. В. Литвиненко

Є. В. Петров