Ухвала

від 07.12.2023 по справі 917/1480/22

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

07 грудня 2023 року

м. Київ

cправа № 917/1480/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Чумака Ю. Я.,

секретар судового засідання - Денисюк І. Г.,

представники учасників справи:

відповідача - Дроменко Л. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційні скарги Білицької селищної ради

на постанову Східного апеляційного господарського суду від 30.08.2023 (судді: Склярук О.І. - головуючий, Гетьман Р. А., Россолов В. В. ) та рішення Господарського суду Полтавської області від 10.05.2023 (суддя Сірош Д.)

за позовом Білицької селищної ради

до Публічного акціонерного товариства "Луценко"

за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Комунальне підприємство Білицької селищної ради "Білики - Агро"

про визнання недійсним та скасування державного акта на право постійного користування землею,

ВСТАНОВИВ:

1. У листопаді 2022 року Білицька селищна рада звернулася до Господарського суду Полтавської області з позовом до Публічного акціонерного товариства "Луценко" (далі - ПАТ "Луценко"), за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Комунальне підприємство Білицької селищної ради "Білики - Агро" (далі - КП "Білики - Агро") про визнання недійсним та скасування державного акта на право постійного користування землею від 05.09.2000 серії І-ПЛ № 000394, який був зареєстрований у Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 42 (далі - спірний державний акт від 05.09.2000/спірний державний акт на право користування землею).

2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що з часу набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин" від 28.04.2021 № 1423-ІХ землі за межами населених пунктів Білицької селищної ради є комунальною власністю селищної ради, до складу яких, у тому числі, входить земельна ділянка, кадастровий номер 5321884600:00:011:0849, площею 24,9998 га.

Позивач зазначав, що згідно з оспорюваним державним актом на право постійного користування землею станом на 05.09.2000 до складу земель входило 101,5 га, які складаються з окремих земельних ділянок, серед яких земельна ділянка площею 70,0 га - рілля; 3,4 га - пасовища; 1,1 га - під господарськими шляхами; 25,0 га - ліси та лісовкриті площі; 1,0 га - відкриті землі; 1,0 га - під водою.

У подальшому земельна ділянка площею 70,0 га була поділена, а саме 44,0 га розподілені між громадянами та передані їм у приватну власність для ведення особистого селянського господарства, а земельна ділянка площею 25,9999 га Кобеляцькою районною державною адміністрацією була передана в оренду Селянському фермерському господарству "Анкор" (далі - СФГ "Анкор") за договором оренди від 21.02.2008.

Білицька селищна рада вважає, що оскільки ПАТ "Луценко" з 2008 року не оскаржувало передачу земельних ділянок площею 44,0 га громадянам у приватну власність та передачу Кобеляцькою районною державною адміністрацією в оренду СФГ "Анкор" земельної ділянки площею 25,9999 га, вказане свідчить про те, що відповідач добровільно відмовився від права постійного користування земельною ділянкою площею 70,0 га.

Отже, на думку позивача, оскільки змінився склад земель, які входили до державного акта на право постійного користування землею від 05.09.2000, то такий державний акт містить неактуальну інформацію щодо земельних ділянок, якими користується ПАТ "Луценко" на праві постійного користування, тому є підстави для визнання його недійсним та скасування.

3. У відзиві на позовну заяву ПАТ "Луценко", заперечуючи проти її задоволення, вказувало, зокрема, на те, що не зважаючи на те, що відповідач є єдиним законним користувачем земельних ділянок загальною площею 101,5 га, що підтверджується державним актом на право постійного користування землею від 05.09.2000 і про зазначені обставини було достовірно відомо Головному управлінню Держгеокадастру у Полтавській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Полтавській області), так як судові справи щодо повернення у користування товариства незаконно розподілених земель тривають з 2018 року, були вчинені дії з розподілу (поділу) земель, які належать ПАТ "Луценко" та поділено земельну ділянку, кадастровий номер 5321884600:00:011:0791, площею 25,9999 га, яка перебуває у фактичному користуванні товариства та з 2018 по березень 2022 яку обробляв відповідач.

Так, вказану земельну ділянку поділено на дві, а саме: земельну ділянку, кадастровий номер 5321884600:00:011:0849, площею 24,9998 га державної форми власності та земельну ділянку, кадастровий номер 5321884600:00:011:0850, площею 1,0000 га - приватної власності.

У січні 2022 року земельну ділянку, кадастровий номер 5321884600:00:011:0849, площею 24,9998 га державної форми власності передано до комунальної власності - до Білицької селищної ради.

Однак, як зазначав відповідач, незважаючи на зміну форми власності земельної ділянки, право постійного користування ПАТ "Луценко" не змінилося, державний акт на право постійного користування землею не припинив свою дію.

ПАТ "Луценко" вказував на те, що перед проведенням весняно-польових робіт було виявило здійснення обробітку земельної ділянки невідомими особами, стосовно чого на на звернення відповідача Білицька селищна рада повідомила про передачу земельної ділянки на праві постійного користування КП "Білики - Агро". Зазначені обставини стали підставою для подання позову про визнання права користування земельною ділянкою та усунення перешкод в її користуванні у справі № 917/338/22, після подання якого Білицька селищна рада звернулася з позовом про визнання недійсним та скасування державного акта на право постійного користування землею від 05.09.2000.

ПАТ "Луценко" у відзиві з посиланням на положення земельного законодавства, а також правові висновки, викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 922/989/18, від 30.05.2018 у справі № 923/466/17, акцентувало увагу на тому, що право користування земельною ділянкою може бути припинено лише з певних підстав, закріплених у законодавстві.

Отже, право ПАТ "Луценко" на постійне користування земельною ділянкою є безспірним і оскільки земельна ділянка є сформованою та перебуває у користуванні відповідача згідно з державним актом від 05.09.2000, вона не може передаватися в оренду іншим особам або відчужуватися іншим шляхом.

ПАТ "Луценко" зауважує, що відповідно до пункту 58 Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин" від 28.04.2021 № 1423-ІХ перехід земельних ділянок із державної власності у комунальну власність згідно з вимогами цього пункту не є підставою для припинення права оренди та інших речових прав, похідних від права власності, на такі земельні ділянки. Внесення змін до договору оренди, суперфіцію, емфітевзису, земельного сервітуту із зазначенням нового органу, що здійснює розпорядження такою земельною ділянкою, не вимагається і здійснюється лише за згодою сторін договору.

Відповідач також наголошував на відсутності правових підстав для визнання недійсним та скасування спірного державного акта від 05.09.2000 відповідно до вимог чинного законодавства.

4. КП "Білики - Агро" підтримало позовні вимоги, вказуючи на те, що ПАТ "Луценко" не відповідає встановленим статтею 92 Земельного кодексу України вимогам, не є підприємством державної або комунальної власності, якому надається можливість набуття ним права постійного користування земельною ділянкою, отже набуття ним права постійного користування земельною ділянкою є неможливим в силу закону. при цьому, несплата з 2000 року земельного податку також є підставою для припинення права користування земельною ділянкою.

5. Рішенням Господарського суду Полтавської області від 10.05.2023, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 30.08.2023, у задоволенні позову відмовлено.

Суд попередніх інстанцій виходячи з положень законодавства та посилаючись, зокрема, на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду у справі № 921/99/18, в якій зазначено, що з огляду на приписи статей 141, 143 Земельного кодексу України правові підстави примусового припинення прав на земельну ділянку саме у судовому порядку є виключними та розширеному тлумаченню не підлягають, дійшли висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсним та скасування спірного державного акта від 05.09.2000.

Відмовляючи у задоволенні позову суди виходили з того, що матеріали справи не містять доказів припинення права користування земельною ділянкою в примусовому порядку та доказів добровільної відмови відповідача від права постійного користування земельною ділянкою, посвідченого державним актом від 05.09.2000 відповідно до статті 144 Земельного кодексу України.

6. Не погоджуючись із постановою Східного апеляційного господарського суду від 30.08.2023 та рішенням Господарського суду Полтавської області від 10.05.2023, Білицька селищна рада у касаційній скарзі просить їх скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову повністю, обґрунтовуючи підстави для касаційного оскарження судових рішень посиланням на пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, вважаючи, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 28.08.2019 у справі № 911/2867/18.

Скаржник зазначає, що з моменту поділу земельної ділянки площею 70,8 га на окремі земельні ділянки, державний акт на право постійного користування землею від 05.09.2000 містить неактуальну інформацію. Наявність спірного державного акта зумовила ситуацію, за якої в Публічній кадастровій карті відбулось штучне накладення земельних ділянок , які належать на праві приватної власності фізичним особам, із земельною ділянкою площею 70,8 га ВАТ "Луценко" згідно зі спірним державним актом на право постійного користування землею, що безпідставно та необґрунтовано обмежує права та законні інтереси фізичних осіб, як власників відповідних земельних ділянок.

Отже, скаржник вважає, що враховуючи те, що державний акт на право постійного користування землею від 05.09.2000 містить неактуальну інформацію щодо земельних ділянок, якими користується ПАТ "Луценко" на праві постійного користування, спірний державний акт є таким, що підлягає скасуванню.

Заявник касаційної скарги також посилається на те, що суди з посиланням на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 20.02.2020 у справі № 909/108/19, зазначали, що для задоволення позову про припинення права постійного користування землею та визнання недійсним і скасування державного акта на право постійного користування землею мають бути наявні докази добровільної відмови відповідача від права постійного користування земельною ділянкою, посвідченого відповідним актом, або наявні підстави, визначені статтею 143 Земельного кодексу України, для примусового припинення права користування.

При цьому суди не взяли до уваги доводи Білицької селищної ради про те, що ПАТ "Луценко" не оскаржувало передачу земельної ділянки площею 44,8001 га в приватну власність та передачу Кобеляцькою районною державною адміністрацією в оренду СФГ "Анкор" земельної ділянки площею 25,9999 га, що, на переконання скаржника, є підтвердженням того, що відповідач добровільно відмовився від постійного користування земельною ділянкою площею 70,8 га.

Білицька селищна рада у касаційній скарзі зазначає, що Верховний Суд у постанові від 28.08.2019 у справі № 911/2867/18, розглядаючи подібний спір, зауважив, що при розгляді справ про скасування державного акта на право постійного користування земельною ділянкою суди в першу чергу, мали б взяти до уваги усталену практику відносин між сторонами, подальшу поведінку сторін та інші обставини, що мають значення, оскільки одним з основних завдань судів при вирішенні спору є індивідуалізація абстрактних приписів норми права стосовно поведінки конкретних суб`єктів у конкретних життєвих обставинах. Судове рішення є логічним висновком з аналізу встановлених фактів та юридичних підстав.

Заявник касаційної скарги не погоджується з висновком судів стосовно того, що зазначення в оспорюваному державному акті на право постійного користування землею неактуальної інформації не є підставою для визнання його недійсним у судовому порядку, вказуючи на те, що такий висновок не узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 28.08.2019 у справі № 911/2867/18, в якій вказано, що оскільки позивач, як особа, що уповноважена у спірних правовідносинах представляти інтереси власника (відповідної громади) не може реалізувати свої права (у даному випадку отримувати орендну плату з належних йому земельних ділянок, а в цілому й інші правомочності) у зв`язку з існуванням документа, в якому зазначено про вже неіснуюче право постійного користування іншої особи - відповідача, Верховний Суд вважає, що права та інтереси позивача, враховуючи також правосвідомість, правову культуру та реалії сучасного українського суспільства, можуть бути ефективно захищені виключно у спосіб, що визначено останнім, а саме шляхом визнання державного акта про право постійного користування недійсним і саме такий спосіб гарантуватиме не тільки відновлення прав позивача, а й убезпечить їх від порушень в майбутньому, адже унеможливить використання оспорюваного акта для здійснення реєстраційних та будь-яких інших дій.

7. У відзиві на касаційну скаргу ПАТ "Луценко" просить відмовити в її задоволенні, вказуючи на те, що ПАТ "Луценко" є користувачем земельної ділянки, що підтверджується державним актом на право постійного користування землею від 05.09.2000, який видано згідно із законодавством, чинним на час його видачі, який є дійсним. Згідно з положеннями законодавства та правовими позиціями, викладеними, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 922/989/18 та від 30.05.2018 у справі № 923/466/17, право користування земельною ділянкою може бути припинено лише з певних підстав, закріплених у законодавстві.

Відповідач зазначає, що законність та право на користування землями, які входять до складу земель, визначених у державному акті від 05.09.2000 ПАТ "Луценко", підтверджується також рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 15.05.2018 у справі № 816/1194/18, листом Головного управління Держгеокадастру від 05.04.2018 № 3087/0/26-18, за змістом якого відповідач підтверджує, що у нього немає підстав для розподілу земель, які перебувають у користуванні Відкритого акціонерного товариства "Луценко" (далі - ВАТ "Луценко"), іншим особам, а також листом Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області від 27.11.2017 № 27-16-0.332- 9177/2-17.

8. Заслухавши суддю-доповідача, представника відповідача, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі та запереченнях на неї, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційне провадження за касаційною скаргою Білицької селищної ради, відкрите з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, слід закрити з огляду на таке.

9. Суди попередніх інстанцій установили, що Марківською сільською радою Кобеляцького району Полтавської області видано ВАТ "Луценко" державний акт на право постійного користування землею від 05.09.2000 серії І-ПЛ-№ 000394, який був зареєстрований в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 42, відповідно до якого товариству надано у постійне користування 101,5 га землі в межах згідно з планом землекористування, а саме в межах Марківської сільської ради Кобеляцького району Полтавської області, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Згідно з планом зовнішніх меж землекористування, що є додатком до державного акта, до 101,5 га землі, переданої у постійне користування ВАТ "Луценко", входило п`ять окремих земельних ділянок площею, відповідно: 70,8 га, 8,1 га, 6,0 га, 7,5 га, 9,1 га кадастрові номери земельних ділянок у державному акті не вказані.

10. Суди установили, що відповідно до пункту 1.1 статуту ПАТ "Луценко", зареєстрованого 04.04.2012, ПАТ "Луценко" є правонаступником всіх прав та обов`язків ВАТ "Луценко", яке засновано рішенням регіонального відділення Фонду державного майна України по Полтавській області від 05.03.1997 № 78-АТ шляхом перетворення державного радгоспу ім. Луценка Полтавського об`єднання по садівництву, розсадництву та виноробній промисловості "Потавасадвинпром" у відкрите акціонерне товариство відповідно до Закону України від 10.07.1996 "Про особливості приватизації в агропромисловому комплексі" та перейменовано в ПАТ "Луценко" на виконання вимог Закону України "Про акціонерні товариства".

Отже, суди установили, що ПАТ "Луценко" є правонаступником всіх прав та обов`язків ВАТ "Луценко".

11. Суди також установили, що у подальшому земельна ділянка площею 70,8 га була поділена, а саме: 44,8001 га розподілені між громадянами та передані їм у приватну власність для ведення особистого селянського господарства, а земельна ділянка площею 25,9999 га Кобеляцькою районною державною адміністрацією як розпорядником земель за межами населених пунктів, надана в користування на умовах оренди згідно з договором від 21.02.2008 СФГ "Анкор".

Як свідчать матеріали справи, із земельної ділянки державної власності площею 25,9999 га, що перебувала в оренді СФГ "Анкор", була виділена окрема земельна ділянка площею 1,0000 га, кадастровий номер 5321884600:00:011:0850, та передана у приватну власність, речове право на яку зареєстровано 01.09.2021, а інша частина земельної ділянки площею 24,9998 га, кадастровий номер 5321884600:00:011:0849, залишилася у державній власності.

12. На виконання пункту 58 Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин" від 28.04.2021 № 1423-ІХ земельна ділянка площею 24,9998 га, кадастровий номер 5321884600:00:011:0849, передана у комунальну власність Білицькій селищній раді.

Згідно з рішенням Білицької селищної ради від 23.12.2021 № 95 проведено державну реєстрацію права комунальної власності на земельну ділянку площею 24,9998 га, кадастровий номер 5321884600:00:011:0849, за територіальною громадою в особі Білицької селищної ради, а 19.01.2022 проведено державну реєстрацію вказаної земельної ділянки в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до рішення Білицької селищної ради від 28.01.2022 № 42 земельну ділянку площею 24,9998 га, кадастровий номер 5321884600:00:011:0849, передано у постійне користування КП "Білики - Агро".

23.02.2022 проведено державну реєстрацію земельної ділянки площею 24,9998 га, кадастровий номер 5321884600:00:011:0849, в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права, відповідно до якої користувачем права постійного користування земельною ділянкою є КП "Білики - Агро".

13. Суди також установили, що на звернення ПАТ "Луценко" Білицька селищна рада листами від 01.04.2022 № П-03.3-11/548 та від 01.04.2022 № П-03.3-11/550 повідомила про те, що земельну ділянку передано на праві постійного користування КП "Білики - Агро", яке буде здійснювати польові роботи на земельній ділянці.

ПАТ "Луценко", вважаючи незаконними дії Білицької селищної ради, звернулося до Господарського суду Полтавської області з позовною заявою про визнання права користування земельною ділянкою та усунення перешкод у її користуванні, яку було прийнято до розгляду та відкрито згідно з ухвалою від 04.05.2022 провадження у справі № 917/338/22.

Водночас, Білицька селищна рада у листопаді 2022 звернулася до Господарського суду Полтавської області з позовом до ПАТ "Луценко" про визнання недійсним та скасування державного акта на право постійного користування землею від 05.09.2000, посилаючись на наявність у спірному державному акті неактуальної інформації, що свідчить про наявність підстав для його скасування, а також з огляду на добровільну відмову відповідача від постійного користування землею та несплату відповідачем земельного податку.

14. Суди попередніх інстанцій, відмовляючи у задоволенні позовних вимог Білицької селищної ради у справі, яка розглядається, виходили з того, що на час прийняття рішення про надання у постійне користування ВАТ "Луценко" (правонаступником якого є відповідач) згідно зі спірним державним актом від 05.09.2000 земельної ділянки площею 101,5 га землі в межах згідно з планом землекористування, а саме в межах Марківської сільської ради Кобеляцького району Полтавської області для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, діяв Земельний кодекс України у редакції 1992 року.

За змістом статей 22, 23, 24 Земельного кодексу України (у редакції 1992 року) право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.

Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про Державний земельний кадастр" визначено, що земельні ділянки, право власності (користування) на які виникло до 2004 року, вважаються сформованими незалежно від присвоєння їм кадастрового номера.

Відповідно до частини першої статті 92 Земельного кодексу України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Конституційний Суд України у своєму рішенні від 22.09.2005 № 5-рп/2005 вказав, що стаття 92 Земельного кодексу України не обмежує і не скасовує чинне право постійного користування земельними ділянками, набуте громадянами в установлених законодавством випадках. Раніше видані державні акти на право постійного користування землею залишаються чинними та підлягають заміні у разі добровільного звернення осіб.

Таким чином, право постійного користування земельною ділянкою, набуте особою у встановленому законодавством порядку, відповідно до законодавства, що діяло на момент набуття права постійного користування, не втрачається та не підлягає обов`язковій заміні(постанова Верховного Суду від 08.02.2023 у справі № 904/6943/20).

При цьому право користування земельною ділянкою може бути припинено лише з певних підстав, закріплених у законодавстві (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 922/989/18).

Орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування має право прийняти рішення про припинення права користування земельною ділянкою лише в порядку, з підстав і за умов, передбачених статтями 140-149 Земельного кодексу України (постанова Верховного Суду від 08.02.2023 у справі № 904/6943/20).

15. Суди попередніх інстанцій установили, що державний акт на право постійного користування землею від 05.09.2000 серії І-ПЛ № 000394 відповідає формі та змісту державного акта на постійне користування землею, яка була затверджена постановою Верховної Ради України від 13.03.1995 № 2201-XII.

Статтею 141 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом - листопад 2022 року) визначені підстави припинення права користування земельною ділянкою, а саме: а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; в) припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; д) систематична несплата земельного податку або орендної плати; е) набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; є) використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини; ж) передача приватному партнеру, концесіонеру нерухомого майна, розміщеного на земельній ділянці, що перебуває в користуванні державного або комунального підприємства та є об`єктом державно-приватного партнерства або об`єктом концесії.

У статті 142 Земельного кодексу України закріплено, що припинення права власності на земельну ділянку у разі добровільної відмови власника землі на користь держави або територіальної громади здійснюється за його заявою до відповідного органу.

Підстави для примусового припинення прав на земельну ділянку визначені у статті 143 вказаного Кодексу, якою передбачені випадки примусового припинення прав на земельну ділянку у судовому порядку.

Порядок припинення права користування земельними ділянками, що використовуються з порушенням земельного законодавства визначений у статті 144 Земельного кодексу України

16. Водночас, як установлено судами попередніх інстанцій під час розгляду справи, матеріали справи не містять доказів припинення права користування ПАТ "Луценко" земельною ділянкою в примусовому порядку та доказів добровільної відмови землекористувача (відповідача) від права постійного користування земельною ділянкою, посвідченого державним актом від 05.09.2000 серії І-ПЛ-№ 000394.

При цьому суд апеляційної інстанції не взяв до уваги доводи Білицької селищної ради стосовно того, що оскільки ПАТ "Луценко" з 2008 року не оскаржувало передачу земельної ділянки площею 44,0 га у приватну власність та передачу Кобеляцькою районною державною адміністрацією земельної ділянки площею 25,9999 га в оренду СФГ "Анкор", що, на думку позивача, свідчить про добровільну відмову від землекористування, визнавши такі доводи безпідставними, вказавши на те, що за змістом законодавства добровільна відмова власника землі на користь територіальної громади здійснюється за його заявою до відповідного органу, однак такої заяви матеріали справи не містять, як й не містять матеріали справи рішення органу місцевого самоврядування про припинення права постійного користування земельною ділянкою, посвідченого спірним державним актом.

При цьому суд апеляційної інстанції зазначив, що наявність у державному акті на право постійного користування землею неактуальної інформації не є підставою для визнання недійсним такого державного акта в судовому порядку.

17. Суд апеляційної інстанції, установивши, що ПАТ "Луценко" є правонаступником всіх прав та обов`язків ВАТ "Луценко", яке засновано рішенням регіонального відділення Фонду державного майна України по Полтавській області від 05.03.1997 № 78-АТ шляхом перетворення державного радгоспу ім. Луценка Полтавського об`єднання по садівництву, розсадництву та виноробній промисловості "Полтавасадвинпром" у відкрите акціонерне товариство та перейменовано в публічне акціонерне товариство "Луценко", з посиланням на правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 31.01.2019 у справі № 914/836/18, також зазначив, що у разі реорганізації особи, зміни її організаційно-правової форми чи назви, підстави для припинення права користування земельною ділянкою не виникають.

18. Щодо доводів Білицької селищної ради про порушення та обмеження прав фізичних осіб, яким у приватну власність було передано земельні ділянки загальною площею 44,0 га, через штучне накладення земельних ділянок в Публічній кадастровій карті, суд апеляційної інстанції виходив з того, що матеріали справи не містять доказів того, що позивач у справі представляє інтереси фізичних осіб, які є власниками земельних ділянок та має право звертатися до суду за захистом їх порушеного права.

19. Отже, суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення місцевого суду, дійшов висновку, що ураховуючи положення чинного законодавства, а також ненадання позивачем доказів добровільної відмови відповідача від права постійного користування земельною ділянкою, посвідченого відповідним державним актом, так і наявності підстав, визначених у статті 143 Земельного кодексу України для примусового припинення права користування землею, відсутні підстави з якими з якими закон пов`язує недійсність та скасування державного акта на землю.

20. Білицька селищна рада, оскаржуючи постанову Східного апеляційного господарського суду від 30.08.2023 та рішення Господарського суду Полтавської області від 10.05.2023 з підстави, передбаченої в пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, вказувала на застосування судом апеляційної інстанції норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 28.08.2019 у справі № 911/2867/18.

Так, у справі № 911/2867/18, на неврахування висновку в якій посилається заявник касаційної скарги, за позовом Васильківської міської ради Київської області до Товариства з обмеженою відповідальністю "Маяк" про визнання недійсним державного акта, скасування державної реєстрації, скасування записів в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, Верховний Суд у постанові від 28.08.2019, скасовуючи судові рішення та передаючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції вказав на те, що враховуючи встановлені судами обставини Верховний Суд вважає, що з моменту державної реєстрації договору оренди земельних ділянок, тобто з 21.03.2005 року, у спосіб та з дотриманням вимог статей 11, 627 Цивільного кодексу України, статей 18, 20 Закону України "Про оренду землі", статей 141, 142 Земельного кодексу України, постанови Кабінету Міністрів України від 25.12.1998 № 2073 "Про затвердження Порядку державної реєстрації договорів оренди землі", відбулось переоформлення права постійного користування на строкове право оренди, тобто офіційне визнання і підтвердження державою факту виникнення у відповідача права оренди земельних ділянок. Така трансформація правових відносин користування є об`єктивним наслідком волевиявлення сторін та наслідком їх свідомих дій.

Відмовляючи в задоволенні позову у цій справі суди вказали, що сторонами не були дотриманні формальні правила, передбачені статтею 142 Земельного кодексу України, які давали б підстави вважати, що право постійного користування земельними ділянками у відповідача припинилося внаслідок добровільної відмови від такого користування, зокрема, зазначили про те, що в матеріалах справи відсутні докази звернення відповідача із заявою про добровільну відмову від права постійного користування земельними ділянками.

Проте Верховний Суд вказав на те, що вирішуючи даний спір суди в першу чергу мали б взяти до уваги усталену практику відносин між сторонами, подальшу поведінку сторін та інші обставини, що мають значення, оскільки одним з основних завдань судів при вирішенні спору є індивідуалізація абстрактних приписів норми права стосовно поведінки конкретних суб`єктів у конкретних життєвих обставинах. Судове рішення є логічним висновком з аналізу встановлених фактів та юридичних підстав. Поза оцінкою судів у цій частині залишилася поведінка відповідача, яка не відповідає принципу добросовісності, зазначивши, що відповідач добровільно уклав договір оренди земельних ділянок, не повернув державний акт на право постійного користування, як цього вимагали приписи діючого на той момент законодавства, що унеможливило "погашення" акта у встановленому законом порядку, виконував умови договору, звертався до позивача з ініціативою щодо продовження дії такого договору, перебуваючи з позивачем в орендних відносинах більше 10 років. Однак, базуючись виключно на наявності державного акта на право постійного користування, достеменно знаючи про наявність рішення позивача про визнання такого акта нечинним, фактично, своїми свідомими діями змінивши правовий режим землекористування з постійного на орендне, все ж вніс відповідні дані про право, якого юридично не існує, до державного реєстру речових прав та кадастру.

Водночас у справі, яка розглядається, підставами для відмови у задоволенні позовних вимог було встановлення обставин щодо ненадання позивачем доказів добровільної відмови відповідача від права постійного користування земельною ділянкою, посвідченого відповідним державним актом, так і наявності підстав, визначених у статті 143 Земельного кодексу України для примусового припинення права користування землею, а отже і відсутність підстав, з якими закон пов`язує недійсність та скасування державного акта на землю.

21. Відповідно до частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами 1, 3 статті 310 цього Кодексу.

За змістом статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду, після подання касаційної скарги.

Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц).

При цьому на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (такий правовий висновок наведено у пункті 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19).

З огляду на обставини справи, яка розглядається, встановлені судами попередніх інстанцій, та обставини встановлені судами у справі, наведеній скаржником у касаційній скарзі, правовідносини у цих справах не є подібними, а застосування судами норм матеріального права було здійснено виходячи із встановлених обставин кожної конкретної справи на підставі оцінки судами всіх доказів щодо наявності/відсутності підстав для задоволення позовних вимог.

Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

22. Ураховуючи встановлені судами попередніх інстанцій обставини, колегія суддів вважає помилковим посилання скаржника на незастосування судом правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 28.08.2019 у справі № 911/2867/18, на яку він посилався у касаційній скарзі, а доводи касаційної скарги колегія суддів вважає такими, що зводяться до незгоди із висновками судів про відмову у задоволенні позову, отже наведена скаржником підстава для касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, а тому колегія суддів відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Білицької селищної ради на постанову Східного апеляційного господарського суду від 30.08.2023 та рішення Господарського суду Полтавської області від 10.05.2023 у справі № 917/1480/22.

23. Оскільки підстав для скасування судового рішення у справі, а також задоволення касаційної скарги немає, судовий збір за подання касаційної скарги слід покласти на скаржника.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою Білицької селищної ради на постанову Східного апеляційного господарського суду від 30.08.2023 та рішення Господарського суду Полтавської області від 10.05.2023 у справі № 917/1480/22 закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Т. Б. Дроботова

Судді Н. О. Багай

Ю. Я. Чумак