Ухвала

від 06.12.2023 по справі 903/1052/22

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

06 грудня 2023 року

м. Київ

cправа № 903/1052/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Зуєва В.А. - головуючого, Берднік І.С., Міщенка І.С.

за участю секретаря судового засідання - Дерлі І.І.,

за участю представників сторін:

офісу ГП - Голуб Є.В

позивача - не з`явився

відповідача - Тертичний Ю.В

третьої особи ДП "Городоцьке лісове господарство"- не з`явився

третьої особи ДСГП "Ліси України" - Багацький Є.Г.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Прилісненської сільської ради

на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 16.08.2023 (у складі колегії суддів: Олексюк Г.Є. (головуючий), Мельник О.В., Гудак А.В.)

та рішення Господарського суду Волинської області від 21.03.2023 (суддя Гарбар І.О.)

за позовом Керівника Камінь-Каширської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Волинської обласної військової адміністрації

до Прилісненської сільської ради

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача:

1. Державне підприємство "Городоцьке лісове господарство",

2. Державне спеціалізоване господарське підприємство "Ліси України"

про витребування земельної ділянки,

ВСТАНОВИВ:

Керівник Камінь-Каширської окружної прокуратури (далі - Прокурор) звернувся до Господарського суду Волинської області із позовом в інтересах держави в особі Волинської обласної військової адміністрації (далі - Позивач, Волинська обласна державна адміністрація, Волинська ОДА) до Прилісненської сільської ради (далі - Відповідач, Рада), у якому просив суд: витребувати у власність держави в особі Волинської обласної державної адміністрації з незаконного володіння Прилісненської сільської ради земельну ділянку з кадастровим номером 0723682000:02:001:0172 площею 9,5806 га

Зазначені вимоги Прокурор обґрунтував тим, що, землі лісового фонду, які за матеріалами лісовпорядкування знаходяться у користуванні державних лісогосподарських підприємств, належать до державної власності та перебувають у розпорядженні обласних державних адміністрацій. Однак, Позивачем, як розпорядником земель лісового фонду, не приймались будь-які рішення щодо передачі спірної земельної ділянки у комунальну власність, вказана ділянка вибула із володіння власника поза його волею. Водночас, Відповідач без будь-яких правових підстав зареєстрував за собою право комунальної власності на земельну ділянку лісового фонду, яка знаходиться за межами населеного пункту.

Рішенням Господарського суду Волинської області від 21.03.2023, залишеним без змін постановою Північного-західного апеляційного господарського суду від 16.08.2023, позов задоволено. Витребувано у власність держави в особі Волинської обласної державної адміністрації з незаконного володіння Прилісненської сільської ради земельну ділянку з кадастровим номером 0723682000:02:001:0172 площею 9,5806 га.

Зазначені судові рішення мотивовано тим, що Прокурор навів достатньо суджень і обґрунтувань для звернення до суду за захистом інтересів держави та, відповідно, розгляду його позовних вимог по суті, вірно визначив позивача - Волинську обласну державну адміністрацію (Волинську обласну військову адміністрацію), якою не здійснювались дії щодо захисту інтересів держави, які Прокурор вважав порушеними. Також Прокурором, при зверненні до суду, було дотримано вимоги статті 23 Закону України "Про прокуратуру" та положення статті 53 Господарського процесуального кодексу України.

Суди попередніх інстанцій, посилаючись на положення статей 20, 122, 149 Земельного кодексу України дійшли висновку, що вилучати земельні ділянки державної власності лісогосподарського призначення для нелісогосподарських потреб до 28.05.2021 мав право виключно Кабінет Міністрів України, а тому Головне Управління Держгеокадастру у Волинській області не наділене повноваженнями щодо вилучення та зміни цільового призначення земель лісогосподарського призначення державної власності для нелісогосподарських потреб, що свідчить про те, що рішення державних органів, якими вказана земельна ділянка, віднесена до земель сільськогосподарського призначення та передана до комунальної власності, є незаконними, а тому спірну земельну ділянку неправомірно віднесено до земель сільськогосподарського призначення та в подальшому передано Відповідачу.

У касаційній скарзі Прилісненська сільська рада просить скасувати рішення Господарського суду Волинської області від 21.03.2023 та постанову Північно-Західного господарського суду від 16.08.2023 повністю та прийняти нове рішення, яким у позові відмовити повністю.

У якості підстав для подання вказаної скарги заявник посилається на неврахування господарськими судами попередніх інстанцій правових висновків у подібних правовідносинах, які викладені у постанові Верховного Суду від 01.03.2018 у справі №911/2032/17, постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі №752/20801/17 та у постанові Касаційного адміністративного суду у справі №1840/2970/18.

В обґрунтування касаційної скарги Рада зазначає, що судами попередніх інстанцій без посилання на норми матеріального права, правові висновки Верховного Суду, експертизи, письмові докази зроблено незаконні висновки про проведення інвентаризації земельних ділянок, на підставі якої, за доводами скаржника, спірна земельна ділянка була передана ДП "Городоцьке ЛГ" на підставі розпорядження Волинської ОДА від 12.03.2011 №109 "Про надання дозволів на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок".

Враховуючи вищевикладене, заявник вважає, що суди першої та апеляційної інстанції перевищили свої дискреційні повноваження.

Прокурор та ДСГП "Ліси України" у відзивах на касаційну скаргу просять залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Ухвалою Верховного Суду від 13.11.2023 відкрито касаційне провадження за вищезазначеною касаційною скаргою і призначено розгляд справи у судовому засіданні на 06.12.2023. У задоволенні клопотання Ради про зупинення виконання постанови Північно-західного апеляційного господарського суд від 16.08.2023 та рішення Господарського суду Волинської області від 21.03.2023 у справі №903/1052/22 відмовлено.

Ухвалами Верховного Суду від 28.11.2023 та від 05.11.2023 задоволенні клопотання Прилісненської сільської ради та Державного спеціалізованого господарського підприємства "Ліси України" про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.

У судовому засіданні, заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі Прилісненської сільської ради та відзивах на касаційну скаргу, а також матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку, що обставини, які стали підставою для відкриття касаційного провадження не підтвердились, тому касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою у справі № 903/1052/22 підлягає закриттю з огляду на наступне.

Згідно з частиною другою статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами 1, 3 статті 310 цього Кодексу.

Таким чином, за змістом пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України оскарження судових рішень з підстави, зазначеної у пункті 1 частини другої цієї статті, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

При цьому, згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають із подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції є запорукою дотримання принципу правової визначеності.

Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де є схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі №696/1693/15-ц.

У постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 Велика Палата Верховного Суду конкретизувала визначення подібності правовідносин, згідно з яким на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях, після чого застосувати змістовий критерій порівняння (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків сторін спору), а за необхідності - також суб`єктний і об`єктний критерії, які матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб`єктний склад цих правовідносин або їх специфічний об`єкт.

Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.03.2023 у справі №154/3029/14-ц правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ.

З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків суду касаційної інстанції в кожній конкретній справі.

Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово наголошувала, що для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення. Слово "подібний" в українській мові має такі значення: такий, який має спільні риси з ким-, чим-небудь, схожий на когось, щось; такий самий; такий, як той (про якого йде мова). Тому термін "подібні правовідносини" може означати як правовідносини, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і правовідносини, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші.

При цьому у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і в разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

Таким чином, подібність правовідносин означає, зокрема, схожість суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин).

Разом з тим, зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.

Проаналізувавши наведені скаржником підстави касаційного оскарження відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, судова колегія виходить з такого.

Щодо посилання скаржника те, що судами попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосовувались норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме, правового висновку, який викладений у постанові Касаційного господарського суду від 01.03.2018 у справі №911/2032/17, колегія суддів зазначає наступне.

Так, у постанові Касаційного господарського суду від 01.03.2018 у справі №911/2032/17, колегія суддів дійшла висновку, що для визнання планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування документами, що підтверджують право постійного користування земельними лісовими ділянками державними лісогосподарськими підприємствами, необхідно встановити факт, що ці землі раніше, до 29.03.2006 вже були надані цим підприємствам у постійне користування, оскільки, відповідно до пункту 5 Прикінцевих положень Лісового кодексу України в редакції станом на момент звернення з позовом прокурора у справі №911/2032/17 до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

У вказаній вище постанові Касаційний господарський суд виснував, що суди попередніх інстанцій не дослідили належним чином доводи та докази, представлені учасниками по справі, зокрема, не встановили хто саме, на підставі яких норм відповідного законодавства або правовстановлюючих документів, виданих відповідно до такого законодавства, був постійним користувачем спірної земельної ділянки на момент прийняття спірних рішень, і чи був такий постійний користувач взагалі.

З огляду на викладене судове рішення Верховного Суду у справі №911/2032/17 від 01.03.2018 і викладена у ньому правова позиція хоча і були прийняті за подібного правового регулювання, однак за відмінних підстав позову та встановлених фактичних обставин, у залежності від яких вони і були прийняті, що виключає подібність спірних правовідносин у справі, що переглядається, оскільки у вказаній вище справі колегією суддів вирішувалось питання щодо наявності права користування земельними ділянками у підприємств, яке підтверджується планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування прав на користування спірними земельними ділянками, яке виникло раніше 29.03.2006, тобто до появи пункту 5 Прикінцевих положень Лісового кодексу України.

У свою чергу, у справі, яка розглядається господарськими судами було встановлено, що спірна земельна ділянка до 12.03.2011 належала до земель сільськогосподарського призначення. Разом із цим, земельна ділянка з кадастровим номером 0723682000:02:001:0172 на підставі розпорядження уповноваженого розпорядника - Волинської ОДА від 12.03.2011 № 109 "Про надання дозволів на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок" передана ДП "Городоцьке ЛГ". Відповідно пункту 3 додатку № 2 (перелік державних лісогосподарських підприємств управління лісового та мисливського господарства Державного агентства лісових ресурсів України, яким надаються дозволи на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, які залісилися природним шляхом, у постійне користування для ведення лісового господарства) на території Городоцької сільської ради Маневицького району (на даний час - Камінь - Каширського району) ДП "Городоцьке ЛГ" було передано 34 га земель для ведення лісового господарства, в тому числі і земельну ділянку кадастровим номером 0723682000:02:001:0172, яка знаходиться в кварталі 33 виділу 11 Городоцького лісництва.

Отже, в даному випадку суди, на підставі встановлених ними обставин, обґрунтовано виходили з того, що передача земель відбувалась на підставі розпорядження Волинської ОДА від 12.03.2011 № 109 "Про надання дозволів на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок", до прийняття спірних рішень Маневецької РДА та Приліснеської сільської ради, а саме розпорядження прийнято в межах повноважень Волинської ОДА та є дійсним, а подальші дії зі створення матеріалів лісовпорядкування - є наслідком його прийняття.

У такий спосіб посилання скаржника на неврахування правових висновків, які викладені у постанові Касаційного господарського суду від 01.03.2018 у справі №911/2032/17, є неревалентними, з огляду на інші встановлені обставини у цій справі та справі, що розглядається, що у свою чергу, зумовлює різне застосування правових норм.

Щодо посилання Ради на перевищення судами попередніх інстанцій своїх дискреційних повноважень правова позиція щодо яких, за доводами скаржника, зазначена у постанові Касаційного адміністративного суду у справі №1840/2970/18, колегія суддів зазначає наступне.

Так, Касаційний адміністративний суд у справі №1840/2970/18, розглядаючи правовий спір щодо порушення сільським головою Положення про преміювання, вказав на те, що дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов`язана з владними повноваженнями і їх носіями органами - державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не слід ототожнювати лише з формалізованими повноваженнями, вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб`єкта. На законодавчому рівні поняття "дискреційні повноваження» суб`єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення. Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тому, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку. Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким ( пукти 49, 50).

Водночас, зазначена правова позиція, яка викладена у постанові Касаційного адміністративного суду у справі №1840/2970/18, стосується безпосередньо дій органа суб`єкта владних повноважень.

Натомість, колегія суддів звертає увагу на те, що у процесуальному законодавстві діє принцип "jura novit curia" ("суд знає закони"), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким чином, при вирішенні спору суд в межах своїх процесуальних функціональних повноважень та в межах позовних вимог встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки ін.) правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець указує саме на "норму права", що є значно конкретизованим, аніж закон. Більше того, з огляду на положення Господарського процесуального кодексу України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходять своє відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній й резолютивній частинах.

Отже, обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia (див. постанову Великої Палати Верховного суду у справі №904/5726/19 від 15.06.2021).

Щодо посилання Ради на постанову Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі №752/20801/17, колегія суддів звертає увагу на те, що у вказаній справі вирішувалось питання щодо порушення судами попередніх інстанцій правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.

Верховний Суд констатує, що правовідносини у наведених вище справах очевидно не є подібними зі справою, що переглядається, з огляду на предмет і підстави заявлених позовних вимог, характеру спірних правовідносин, сфери правового регулювання. До того ж не може відноситись до подібних правовідносин лише посилання на постанови Верховного Суду із загальних питань правозастосування.

Водночас колегія суддів зазначає, що зазначені висновки Верховного Суду мають загальний характер та не впливають на висновки, викладені у оскаржуваних судових рішеннях судів попередніх інстанцій у справі, що розглядається. Окрім цього, посилання скаржника щодо незастосування судами попередніх інстанцій у своїх рішеннях статей 20 та 57-1 Земельного кодексу України, не знайшли свого відображення у подібних правовідносинах викладених у постановах Верховного Суду, отже посилання на них є фактичним спонуканням Верховного Суду до встановлення обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду, вирішення питання додаткової перевірки доказів, їх переваги один над одним, що прямо суперечить приписам частини другої статті 300 Господарського процесуального кодексу України.

Більше того, Земельний кодекс України був доповнений статтею 57-1 лише 22.06.2022, відповідно до Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо збереження лісів", що взагалі унеможливлює її застосування до спірних правовідносин.

При цьому у справі, яка розглядається, порушення судами попередніх інстанцій у здійсненні ними (судами) правової кваліфікації відносин сторін, Верховним Судом не встановлено, а інших підстав касаційного перегляду, передбачених частиною другою статті 287 Господарського процесуального кодексу України скаржником не наведено.

За таких обставин, судова колегія дійшла висновку, що посилання скаржника на те, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у перелічених у касаційній скарзі постановах Верховного Суду, в ході судового розгляду не знайшли свого підтвердження, а доводи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди з висновками місцевого та апеляційного судів стосовно оцінки фактичних обставин у цій справі та спрямовані на доведення необхідності їх переоцінки у тому контексті, який, на думку скаржника, свідчить про наявність підстав для задоволення позову.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 296 Господарського процесуального кодексу України, суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду та на які посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження після відкриття касаційного провадження не отримала підтвердження, колегія суддів відповідно до пункту 5 частини першої статті 296 Господарського процесуального кодексу України дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі №903/1052/22 за касаційною скаргою Прилісненської сільської ради, відкрите з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

У зв`язку з тим, що Верховний Суд дійшов висновку про закриття касаційного провадження відповідно до приписів статті 296 Господарського процесуального кодексу України, судовий збір за розгляд касаційної скарги покладається на скаржника та поверненню відповідно до пункту 5 частини першої статті 7 Закону України "Про судовий збір" не підлягає.

Керуючись статтями 234, 235, 296, 300 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою Прилісненської сільської ради на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 16.08.2023 та рішення Господарського суду Волинської області від 21.03.2023 у справі №903/1052/22 закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає

Головуючий В. Зуєв Судді І. Берднік І. Міщенко