Постанова

від 18.12.2023 по справі 380/21250/21

КАСАЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 грудня 2023 року

м. Київ

справа № 380/21250/21

адміністративні провадження № К/990/11748/23, № К/990/10133/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Соколова В.М.,

суддів: Єресько Л.О., Білак М.В.,

розглянувши у порядку письмового провадження у суді касаційної інстанції адміністративну справу № 380/21250/21

за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора, Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону про визнання бездіяльності протиправною та стягнення коштів, провадження у якій відкрито

за касаційними скаргами Офісу Генерального прокурора та представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Ростислава Юрійовича на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 19 липня 2022 року (головуючий суддя Качур Р.П.) та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 22 грудня 2022 року (головуючий суддя - Большакова О.О., судді: Затолочний В.С., Кушнерик М.П.),

УСТАНОВИВ:

І. Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2021 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Львівського окружного адміністративного суду з позовом до Офісу Генерального прокурора (далі - відповідач), у якому, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просив:

- визнати протиправною бездіяльність Офісу Генерального прокурора щодо невиконання з 26 лютого 2020 року по 24 жовтня 2021 року рішення Львівського окружного адміністративного суду у справі № 813/2950/16 про поновлення ОСОБА_1 на посаді першого заступника військового прокурора Західного регіону України;

- стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середню заробітну плату за час затримки (з 26 лютого 2020 року по 24 жовтня 2021 року) виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду у справі №813/2950/16 про поновлення на посаді першого заступника військового прокурора Західного регіону України у розмірі 7 681 834,55 грн.

В обґрунтування позову зазначено, що позивач проходив службу в органах прокуратури та наказом Генерального прокурора України № 359-вк був звільнений з посади першого заступника військового прокурора Західного регіону України на підставі пункту 3 статті 1 Закону України від 16 вересня 2014 року № 1682-VII «Про очищення влади». Проте рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2020 року у справі № 813/2950/16 ОСОБА_1 поновлено на посаді першого заступника військового прокурора Західного регіону України з 01 вересня 2016 року. На виконання вказаного судового рішення наказом Генерального прокурора від 12 жовтня 2021 року №372к позивача поновлено з 01 вересня 2016 року на посаді першого заступника військового прокурора Західного регіону, а наказом Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону № 694к від 25 жовтня 2021 року йому визначено робоче місце. В силу того, що рішення суду у справі № 813/2950/16 виконане відповідачем із затримкою, ОСОБА_1 уважає, що має право на стягнення середньої заробітної плати відповідно до статті 236 Кодексу законів про працю України (по тексту - КЗпП України).

ІІ. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їхнього ухвалення

Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 29 листопада 2021 року залучено до участі у справі у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача Спеціалізовану прокуратуру у військовій та оборонній сфері Західного регіону (далі також - Спеціалізована прокуратура).

Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 27 січня 2022 року залучено до участі у справі у якості співвідповідача Спеціалізовану прокуратуру та виключено її з числа третіх осіб.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 19 липня 2022 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з Офісу Генерального прокурора середній заробіток за період затримки виконання рішення суду у справі № 813/2950/16 у сумі 568 553 (п`ятсот шістдесят вісім тисяч п`ятсот п`ятдесят три) гривні 70 коп. на користь ОСОБА_1 . У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Ухвалюючи вказане рішення, суд першої інстанції виходив з того, що законодавець передбачає обов`язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення на роботі працівника в разі його незаконного звільнення. Цей обов`язок полягає у тому, що роботодавець зобов`язаний видати наказ про поновлення працівника на роботі відразу після оголошення рішення суду. Відповідальність за затримку власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, встановлена статтею 236 КЗпП України, згідно з якою проводиться виплата середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі незалежно від вини роботодавця в цій затримці. Тому враховуючи, що рішення суду від 26 лютого 2020 року у справі № 813/2950/16 фактично виконане відповідачем лише 25 жовтня 2021 року шляхом видання наказу № 694к, то у спірних відносинах має місце протиправна бездіяльність Офісу Генерального прокурора щодо несвоєчасного виконання рішення про поновлення позивача на посаді першого заступника військового прокурора Західного регіону України.

Здійснюючи обчислення періоду затримки та розрахунок середнього заробітку за період затримки виконання рішення суду, Львівський окружний адміністративний суд керувався тим, що наказ про визначення тимчасового робочого місця виданий 25 жовтня 2021 року, а отже, на користь позивача належить стягнути середній заробіток за період з 26 лютого 2020 року до 24жовтня 2021 року.

Також окружний суд зазначив, що відповідно до довідки про середньоденне та середньомісячне грошове забезпечення № 359 від 17 серпня 2020 року середньоденне грошове забезпечення позивача становить 754,02 грн.

При цьому, суд дійшов висновку про необхідність застосування положень пункту 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (надалі також - Порядок № 100) у частині обчислення розміру середнього заробітку позивача з урахуванням підвищених тарифних ставок і посадових окладів шляхом коригування на коефіцієнт їх підвищення, однак урахував, що положення вказаної норми виключено з Порядку № 100 постановою Уряду від 09 грудня 2020 року № 1213, яка набрала чинності 12 грудня 2020 року.

На підставі наведеного суд першої інстанції дійшов висновку, що обчислення розміру середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду у період з 26 лютого до 11 грудня 2020 року (290 днів) слід проводити виходячи із середньомісячної заробітної плати з урахуванням коефіцієнта підвищення, а з 12 грудня 2020 року до 24 жовтня 2021 року (317 днів) без урахування коефіцієнта підвищення.

При визначенні коефіцієнтів у період з 26 лютого до 11 грудня 2020 року суд першої інстанції урахував наступні розміри посадового окладу позивача: 1) з 26 лютого по 25 березня 2020 року - 36306 грн; 2) з 26 березня по 11 грудня 2020 року - 44142 грн. Таким чином, за період з 26 лютого по 25 березня 2020 року (з урахуванням попереднього посадового окладу за посадою позивача 8870 грн) судом встановлено коефіцієнт підвищення 4,09, а у період з 26 березня по 11 грудня 2020 року - 1,22. Як наслідок суд констатував, що на користь позивача належить стягнути середній заробіток за час затримки виконання рішення суду у загальному розмірі 568 553,70 грн ((29 х 754,02 грн х 4,09) + (261 х 754,02 грн х 1,22) + (317 х 754,02 грн)). Зазначена сума включає в себе податок на доходи фізичних осіб та військовий збір.

Водночас окружний суд погодився з доводами Спеціалізованої прокуратури про те, що у розумінні статті 9 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1697-VII) саме Генеральний прокурор є суб`єктом призначення і звільнення прокурорів з адміністративних посад (у даному випадку - заступника військового прокурора Західного регіону України), а відтак саме Офіс Генерального прокурора є тим уповноваженим органом, який у разі затримки виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, виплачує середній заробіток у разі затримки виконання судового рішення.

Восьмий апеляційний адміністративний погодився з позицією Львівського окружного адміністративного суду про наявність підстав для стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки виконання рішення, однак скасував рішення окружного суду від 19 липня 2022 року та прийняв нову постанову про часткове задоволення позову ОСОБА_1 з наступних підстав.

Суд апеляційної інстанції вказав, що закінчення періоду затримки виконання рішення про поновлення на роботі визначається датою видання роботодавцем наказу про поновлення на роботі. Відтак, оскільки позивач поновлений на посаді першого заступника військового прокурора Західного регіону України наказом Генерального прокурора від 12 жовтня 2021 року № 372 к, то наявні підстави для стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення позивача на роботі з наступного дня після винесення судом рішення у відповідності до статті 24-1 КЗпП України - з 27 лютого 2020 року до 12 жовтня 2021 року.

Зважаючи на це, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що обчислення розміру середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду у період з 27 лютого до 11 грудня 2020 року (289 днів) належить проводити виходячи із середньомісячної заробітної плати з урахуванням коефіцієнта підвищення, а з 12 грудня 2020 року до 12 жовтня 2021 року (293 дні) без урахування коефіцієнта підвищення.

При визначенні коефіцієнтів підвищення за період з 27 лютого до 11 грудня 2020 року суд апеляційної інстанції урахував, що згідно з довідкою Спеціалізованої прокуратури від 30 грудня 2020 року № 601 посадовий оклад ОСОБА_1 перед звільненням з посади складав 3108 грн. Також узяв до уваги довідку Спеціалізованої прокуратури від 31 травня 2022 року № 174, відповідно до якої посадовий оклад на посаді першого заступника прокурора з 10 серпня 2019 року складав 8870 грн і у майбутньому не збільшувався, що підтверджується постановою Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року № 505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» (зі змінами та доповненнями).

Отже, за розрахунком апеляційного суду коефіцієнт підвищення складає 2,85 (8870 грн/ 3108 грн). Таким чином розмір середньоденного забезпечення складатиме 2148,96 грн (754,02 грн х 2,85).

На підставі наведених розрахунків суд апеляційної інстанції установив, що за період затримки з 27 лютого до 11 грудня 2020 року (289 днів) середній заробіток позивача складатиме 621 048, 57 грн (2148,96 грн х 289 днів), а з 12 грудня 2020 року до 12 жовтня 2021 року (293 дні) - 220 927,86 грн (754, 02 грн х 293 дні). Отже, загальна сума середнього заробітку за час затримки виконання рішення складатиме 841 976,43 грн (ураховуючи ухвалу від 13 січня 2023 року про виправлення описки).

Восьмий апеляційний адміністративний суд визнав помилковим обчислення судом першої інстанції середньої заробітної плати з урахуванням посадових окладів працівників органів прокуратури, визначених постановою Кабінету Міністрів України від 11 грудня 2019 року № 1155 «Про умови оплати праці прокурорів» та статтею 81 Закону № 1697-VII за відсутності факту успішного проходження ОСОБА_1 атестації та переведення на посади прокурорів Офісу Генерального прокурора, обласних, окружних прокуратур.

За таких міркувань суд апеляційної інстанції скасував рішення Львівського окружного адміністративного суду від 19 липня 2022 року та прийняв нову постанову, якою позов ОСОБА_1 задовольнив частково. Стягнув з Офісу Генерального прокурора середній заробіток за період затримки виконання рішення суду у справі № 813/2950/16 у сумі 841 976,43 грн на користь ОСОБА_1 . У задоволенні решти позовних вимог відмовив.

ІІІ. Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційних скарг та їхній рух у касаційній інстанції. Позиція інших учасників справи

21 березня 2023 року до суду касаційної інстанції надійшла касаційна скарга Офісу Генерального прокурора на постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 22 грудня 2022 року.

Скарга відповідача подана з підстав, визначених пунктами 2, 3 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (по тексту - КАС України).

Обґрунтовуючи наявність підстави касаційно оскарження за пунктом 2 частини четвертої статті 328 КАС України Офіс Генерального прокурора зазначає, що у постанові Верховного Суду 21 вересня 2022 року у справі № 826/17802/14 викладено наступний висновок: «Розрахунок середнього заробітку здійснюється за правилами Порядку № 100. Станом на дату ухвалення рішення суду першої інстанції у цій справі (31 травня 2021 року) пункт 10 Порядку № 100 був виключений згідно з Постановою № 1213. На думку колегії суддів, застосування судами попередніх інстанцій приписів цього пункту під час розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу ґрунтувалося на помилковому розумінні правової природи і призначення цієї виплати (середнього заробітку за час вимушеного прогулу), що своєю чергою спричинило хибний висновок про ультраактивність приписів пункту 10 Порядку № 100.». Касатор зазначає, що правовідносини у справах № 826/17802/14 і № 380/21250/21 є подібними.

Водночас, суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові застосував норму права, яка втратила чинність, а саме пункт 10 Порядку № 100, із посиланням на висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 09 грудня 2021 року у справі № 340/588/20, який, на думку скаржника, є помилковим. Так, за твердженнями заявника, Верховним Судом не враховано, що відповідно до частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Таким чином, на думку скаржника, з метою забезпечення єдності судової практики у застосуванні пункту 10 Порядку № 100 необхідно відступити від висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 09 грудня 2021 року у справі № 340/588/20.

В обґрунтування наявності підстави касаційного оскарження за пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України відповідач зазначає, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального права, що полягає у помилковому тлумаченні статей 48, 317 КАС України, статті 236 КЗпП України, статей 7, 89 Закону № 1697-VII, підпункту 7 пункту 5 Бюджетного кодексу України та підпункту 14.1.222 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України. Так, на думку скаржника, відсутні правові підстави для стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення у справі № 813/2950/16 з Офісу Генерального прокурора, оскільки ОСОБА_1 до звільнення перебував у трудових відносинах та отримував грошове забезпечення у Військовій прокуратурі західного регіону України. Водночас на даний час відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування указаних норм права в частині стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення із суб`єкта, з яким працівник не перебував у трудових відносинах.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено колегію суддів для розгляду касаційної скарги № К/990/10133/23 у складі: головуючий суддя - Калашнікова О.В., судді: Мельник-Томенко Ж.М., Білак М.В.

Ухвалою від 19 квітня 2023 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.

Від Спеціалізованої прокуратури надійшов відзив на касаційну скаргу відповідача, у якому наголошено на тому, що саме Офіс Генерального прокурора з огляду на статтю 9 Закону № 1697-VII є тим суб`єктом, який відповідальний за затримку виконання рішення про поновлення ОСОБА_1 на посаді, а отже, має відповідати за позовними вимогами у даному спорі.

03 квітня 2023 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Ростислава Юрійовича на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 19 липня 2022 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 22 грудня 2022 року.

У касаційній скарзі її автор просить скасувати частково рішення суду першої інстанції і постанову суду апеляційної інстанції у частині визначення розміру суми, що підлягає стягненню на користь ОСОБА_1 , і ухвалити нове судове рішення у частині визначення розміру середньої заробітної плати за час затримки (з 26 лютого 2020 року по 24 жовтня 2021 року з урахуванням коефіцієнту підвищення) виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду у справі № 813/2950/16 про поновлення на посаді першого заступника військового прокурора Західного регіону України.

Скарга представника позивача подана з підстав, визначених пунктами 1, 3 частини четвертої статті 328 КАС України.

Щодо підстави касаційного оскарження за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України касатор зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові неправильно застосував статтю 236 КЗпП України без урахування висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 20 жовтня 2022 року у справі № 280/5734/21, щодо визначення періоду нарахування середнього заробітку, враховуючи, що працівник повинен бути обізнаним про наявність наказу про його поновлення на роботі і йому повинно бути фактично забезпечено доступ до роботи і можливості виконання своїх обов`язків. У даному ж випадку позивач фактично був допущений до роботи лише 25 жовтня 2021 року, тому період нарахування має закінчуватися 24 жовтня 2021 року.

Наявність підстави касаційного оскарження за пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України скаржник обґрунтовує неправильним застосуванням судами обох інстанцій пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1213 за відсутності висновку Верховного Суду в частині необхідності врахування Роз`яснення щодо порядку обчислення середньої заробітної плати у зв`язку з набранням чинності постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1213 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100», здійсненого Міністерством економіки України. Касатор вказує, що з Роз`яснень Мінекономіки слідує, що з 12 грудня 2020 року не підлягають застосуванню коефіцієнти підвищення, які мали місце після 12 грудня 2020 року, однак це не означає, що з 12 грудня 2020 року особа втрачає право на коефіцієнти, що мали місце до цієї дати. Відтак уважає, що оскаржувані судові рішення у тих частинах, якими з 12 грудня 2020 року позбавлено позивача права на застосування коефіцієнтів, які мали місце до 12 грудня 2020 року, винесені з порушенням норм матеріального права.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено колегію суддів для розгляду касаційної скарги № К/990/11748/23 у складі: головуючий суддя - Калашнікова О.В., судді: Мельник-Томенко Ж.М., Білак М.В.

Ухвалою від 17 травня 2023 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.

30 травня 2023 року від Офісу Генерального прокурора надійшов відзив на касаційну скаргу, у якій відповідач просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

У зв`язку з ухваленням Вищою радою правосуддя рішення від 03 серпня 2023 року №770/0/15-23 «Про звільнення ОСОБА_2 з посади судді Верховного Суду у зв`язку з поданням заяви про відставку» та згідно з наказом Голови Верховного Суду від 03 серпня 2023 року № 2457-к «Про відрахування судді ОСОБА_2 зі штату Верховного Суду», протоколами повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, який здійснено на підставі розпорядження від 04 серпня 2023 року № 1269/0/78-23, визначено новий склад суду для розгляду касаційних скарг № К/990/10133/23, № К/990/11748/23: головуючий суддя - Данилевич Н.А., судді: Радишевська О.Р., Мацедонська В.Е.

У зв`язку з ухваленням Вищою радою правосуддя рішення від 10 серпня 2023 року № 815/0/15-23 «Про звільнення ОСОБА_3 з посади судді Верховного Суду у зв`язку з поданням заяви про відставку» та згідно з наказом Голови Верховного Суду від 10 серпня 2023 року № 2512-К «Про відрахування судді ОСОБА_3 зі штату Верховного Суду», протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, який здійснено на підставі розпорядження від 14 серпня 2023 року № 1354/0/78-23, визначено новий склад суду для розгляду касаційних скарг № К/990/10133/23, № К/990/11748/23: головуючий суддя - Соколов В.М., судді: Єресько Л.О., Білак М.В.

Ухвалою від 14 грудня 2023 року Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду Соколова В.М. провів необхідні дії з підготовки справи до касаційного розгляду та призначив її до розгляду в порядку письмового провадження за наявними матеріалами.

ІV. Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

ОСОБА_1 з липня 2009 року до січня 2011 року працював на посаді військового прокурора Дніпропетровського гарнізону, з січня 2011 року до вересня 2011 року - заступника військового прокурора Південного регіону України, з жовтня 2011 року до серпня 2012 року - першого заступника військового прокурора Західного регіону України.

Наказом Генерального прокурора України від 08 серпня 2012 року № 951к позивача призначено першим заступником військового прокурора Західного регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері з 15 серпня 2012 року.

Наказом Генерального прокурора України від 28 серпня 2014 року № 1194к позивача призначено першим заступником військового прокурора Західного регіону України.

Наказом Генерального прокурора України від 03 вересня 2014 року № 1246к позивача звільнено з посади першого заступника військового прокурора Західного регіону України з 02 вересня 2014 року у зв`язку із вступом на військову службу.

Наказом Генерального прокурора України від 03 вересня 2014 року №8-вк позивача призначено першим заступником військового прокурора Західного регіону України з 03 вересня 2014 року.

Наказом Генерального прокурора України від 13 грудня 2014 року № 35-вк позивача увільнено від тимчасового виконання службових обов`язків за посадою заступника начальника управління за додержанням законів об`єднаними силами антитерористичної операції Військової прокуратури Південного регіону України.

Згідно з наказом тимчасового виконувача обов`язків військового прокурора Західного регіону України від 29 грудня 2014 року № 990к позивач приступив до виконання обов`язків першого заступника військового прокурора Західного регіону України.

Наказом Генерального прокурора України від 14 січня 2015 року № 04-вк на позивача тимчасово покладено виконання обов`язків військового прокурора Західного регіону України.

31 березня 2015 року Генеральною прокуратурою України затверджено висновок службового розслідування за запитом народного депутата України ОСОБА_4 , згідно з яким встановлено, що підстав для застосування до першого заступника військового прокурора Західного регіону України полковника юстиції ОСОБА_1 обмежень, встановлених Законом України від 16 вересня 2014 року № 1682-VII «Про очищення влади», не встановлено.

Наказом Генерального прокурора України від 31 серпня 2016 року № 359-вк відповідно до статті 9 Закону № 1697-VII, Закону України від 16 вересня 2014 року № 1682-VII «Про очищення влади» звільнено полковника юстиції ОСОБА_1 з посади першого заступника військового прокурора Західного регіону України на підставі пункту 3 статті 1 Закону України від 16 вересня 2014 року № 1682-VII «Про очищення влади» та зараховано у розпорядження Генерального прокурора України.

Позивач оскаржив цей наказ до суду.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2020 року позовні вимоги задоволено частково. Визнано протиправним і скасовано оскаржуваний наказ Генерального прокурора України. Поновлено ОСОБА_1 на посаді першого заступника військового прокурора Західного регіону України з 01 вересня 2016 року. Зобов`язано Офіс Генерального прокурора нарахувати та виплатити на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу відповідно до Порядку № 100, з утриманням податків та інших обов`язкових платежів при виплаті.

Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 28 вересня 2020 року апеляційні скарги Офісу Генерального прокурора та позивача задоволено частково. Змінено абзац 4 на сторінці 9 мотивувальної частини рішення Львівського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2020 року, замінивши слова «довідці про результати вивчення особової справи позивача» на слова «лист Міністерства юстиції України від 01 серпня 2016 року №456/12/25-16» та викладено абзац 5 на сторінці 9 мотивувальної частини рішення Львівського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2020 року в такій редакції: «Надаючи оцінку аргументам позивача щодо незаконності звільнення в період його тимчасової непрацездатності, суд зазначає, що позивача звільнено не з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, а з підстав, передбачених Законом України № 1682. Відтак, гарантія, передбачена частиною третьою статті 40 КЗпП України не поширюється на такі випадки звільнення особи, а тому доводи позивача в цій частині є безпідставними та необґрунтованими.». Скасовано рішення Львівського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2020 року в частині зобов`язання Офісу Генерального прокурора нарахувати та виплатити на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу відповідно до Порядку № 100, з утриманням податків та інших обов`язкових платежів при виплаті і в цій частині в задоволенні позову відмовлено. У решті рішення Львівського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2020 року залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 10 червня 2021 року рішення Львівського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2020 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 28 вересня 2020 року у справі № 813/2950/16 у частині позовної вимоги про стягнення на користь ОСОБА_1 грошового забезпечення за посадою першого заступника військового прокурора Західного регіону України за час вимушеного прогулу скасовано, а справу направлено на новий розгляд до Львівського окружного адміністративного суду. В іншій частині рішення Львівського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2020 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 28 вересня 2020 року у справі № 813/2950/16 залишено без змін.

На виконання вищевказаних судових рішень у справі № 813/2950/16 наказом Генерального прокурора № 372к від 12 жовтня 2021 року скасовано наказ Генерального прокурора України від 31 серпня 2016 року № 359-вк про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника військового прокурора Західного регіону України на підставі пункту 3 статті 1 Закону України від 16 вересня 2014 року № 1682-VII «Про очищення влади». Поновлено ОСОБА_1 на посаді першого заступника військового прокурора Західного регіону України з 01 вересня 2016 року.

Наказом Спеціалізованої прокуратури № 694к від 25 жовтня 2021 року першому заступнику військового прокурора Західного регіону України Парамонову Є.В. тимчасово визначено робоче місце у Спеціалізованій прокуратурі (м. Львів, вул. Клепарівська, 20, каб. 19).

26 жовтня 2021 року позивач звернувся до відповідача із заявою, у якій просив здійснити нарахування і виплату йому середньої заробітної плати за час затримки виконання Офісом Генерального прокурора рішення Львівського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2020 року у справі № 813/2950/16 про поновлення його на посаді першого заступника військового прокурора Західного регіону України.

Листом від 26 жовтня 2021 року № 27/3-3908вих-21 відповідач повідомив ОСОБА_1 , зокрема про те, що наказом Генерального прокурора № 372к від 12 жовтня 2021 року його поновлено на посаді першого заступника військового прокурора Західного регіону України, про що направлено лист від 18 жовтня 2021 року № 07/1/1-2494вих-21. Також поінформовано про те, що наказом Генерального прокурора від 05 травня 2020 року №66 «Про окремі питання забезпечення початку роботи спеціалізованих прокуратур у військовій та оборонній сфері» (зі змінами) перейменовано юридичну особу «Військова прокуратура Західного регіону України» у «Спеціалізована прокуратура у військовій та оборонній сфері Західного регіону» (на правах обласної прокуратури) без зміни ідентифікаційного коду юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Позивач уважаючи, що має право на стягнення середньої заробітної плати за несвоєчасне виконання відповідачем судового рішення про поновлення на роботі, звернувся до суду з даним позовом.

V. Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи

Позиція Верховного Суду

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом належить застосовувати правила статті 341 КАС України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Одночасно, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Колегія суддів зауважує, що спірні правовідносини виникли у зв`язку із затримкою виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2020 року у справі № 813/2950/16 в частині поновлення позивача на роботі, допущеної до негайного виконання.

Верховний Суд, перевіривши доводи касаційних скарг та надаючи оцінку правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права у межах, визначених статтею 341 КАС України, виходить із такого.

Відповідно до статті 129-1 Конституцій України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

За статтею 370 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.

Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Згідно із пунктом 3 частини першої статті 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Відповідно до частини восьмої статті 235 КЗпП України рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

Згідно зі статтею 236 КЗпП України у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

У світлі спірних правовідносин необхідно зазначити, що Верховний Суд уже неодноразово викладав висновки щодо застосування статті 236 КЗпП України стосовно виконання рішення суду про поновлення на роботі/посаді, яке допущене до негайного виконання.

Так, зокрема у постанові від 21 жовтня 2021 року у справі № 640/19103/19 Верховний Суд з цього приводу зазначив, що негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно набуває властивостей обов`язковості та підлягає виконанню не з моменту набрання ним законної сили, а негайно із часу його проголошення у судовому засіданні, чим забезпечується швидкий і реальний захист прав та інтересів громадян і держави.

Належним виконанням рішення про поновлення на роботі необхідно вважати видання роботодавцем (власником або уповноваженим ним органом) про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов`язків.

Суд підкреслив, що невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом. Водночас така відповідальність не поставлена в залежність від дій чи ініціативи працівника.

Як зауважив Верховний Суд у справі № 640/19103/19 відповідальність за затримку власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, встановлена статтею 236 КЗпП України, згідно з якою виплата середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі проводиться незалежно від вини роботодавця в цій затримці.

Середній заробіток за своїм змістом є державною гарантією, право на отримання якого виникла у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин. Закон пов`язує цю виплату виключно із фактом затримки виконання рішення про поновлення на роботі.

Верховний Суд наголосив, що наведені приписи КЗпП України не містять застережень, що власник або уповноважений ним орган не відповідає за затримку виконання рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, якщо працівник не вчинив додаткових дій, які б вказували на його бажання поновитися на роботі.

У підсумку суд касаційної інстанції у справі № 640/19103/19 констатував, що для вирішення питання про наявність підстав для стягнення середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі на підставі статті 236 КЗпП України суду потрібно встановити: чи мала місце затримка виконання такого рішення; у разі наявності затримки виконання рішення - встановити період затримки, який необхідно рахувати від наступного дня після ухвалення рішення про поновлення на роботі до дати видання роботодавцем наказу про поновлення на роботі, та, відповідно, провести розрахунок належних до стягнення сум за встановлений період.

Ця правова позиція щодо застосування приписів статті 236 КЗпП України неодноразово висловлювалася Верховним Судом, зокрема, у постановах від 16 лютого 2018 року у справі №807/2713/13-а, від 27 червня 2019 року у справі №821/1678/16, від 31 липня 2019 року у справі №813/593/17, від 25 вересня 2019 року у справі №813/4668/16, від 27 листопада 2019 року у справі №802/1183/16-а, від 19 грудня 2019 року у справі №2а-7683/12/1370, від 05 лютого 2020 року у справі №815/1676/18, від 05 березня 2020 року у справі №280/360/19, від 26 листопада 2020 року у справі №500/2501/19, від 19 квітня 2021 року у справі №826/11861/17, від 24 червня 2021 року у справі №640/15058/19, від 20 липня 2021 року у справі №826/3465/18, від 21 жовтня 2021 року у справі № 280/5260/19, від 27 січня 2022 року у справі № 580/5185/20, від 09 листопада 2022 року у справі № 460/600/22 та від 23 березня 2023 року у справі № 420/8539/21.

Практика Верховного Суду щодо застосування вказаної норм права є сталою та послідовною і колегія суддів не вбачає підстав для відступу від неї.

Застосовуючи наведені підходи Верховного Суду до обставин цієї справи колегія суддів уважає безпідставними твердження Офісу Генерального прокурора про те, що право на стягнення заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі виникає лише за наявності вини роботодавця у невиданні відповідного наказу про поновлення працівника на роботі, а у даному випадку позивачем не було надано належних доказів відмови роботодавця виконувати рішення суду та не наведено фактів його умислу з метою затримки виконання відповідного судового рішення.

Колегія суддів наголошує, що аналіз статей 235, 236 КЗпП України дає підстави для висновку про те, що законодавець передбачає обов`язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення працівника на роботі і цей обов`язок полягає у тому, що у роботодавця обов`язок видати наказ про поновлення працівника на роботі виникає одразу після оголошення рішення суду, незалежно від того, чи буде в подальшому це рішення суду оскаржуватися.

Цей висновок узгоджується із позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 26 листопада 2020 року у справі № 500/2501/19, від 24 грудня 2020 року у справі № 807/2434/15, від 28 травня 2021 року у справі № 380/2355/20.

Разом із тим, як слідує з обставин розглядуваної справи, рішення Львівського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2020 року у справі № 813/2950/16 в частині поновлення позивача на роботі було виконане відповідачем лише 12 жовтня 2021 року, тобто, не негайно, як того вимагають приписи КАС України та КЗпП України, а після його перегляду в апеляційному та касаційному порядках.

На тлі вказаного Верховний Суд погоджується з позицією судів попередніх інстанцій, що ОСОБА_1 має право на виплату середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі відповідно до статті 236 КЗпП України.

Щодо періоду затримки виконання судового рішення

Зі змісту оскаржуваних судових рішень видно, що Львівський окружний адміністративний суд дійшов висновку про те, що на користь позивача належить стягнути середній заробіток за період з 26 лютого 2020 року до 24 жовтня 2021 року, а Восьмий апеляційний адміністративний суд дійшов висновку, що затримка виконання рішення охоплюється періодом з 27 лютого 2020 року до 12 жовтня 2021 року.

Колегія суддів погоджується з позицією суду апеляційної інстанції частково, позаяк уважає, що останнім днем періоду затримки виконання рішення у справі № 813/2950/16 є 11 жовтня 2021 року, адже у день видання Генеральним прокурором наказу про поновлення ОСОБА_1 на посаді - 12 жовтня 2021 року було відновлено його право на працю.

Таким чином колегія суддів дійшла висновку про те, що на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню середній заробіток за несвоєчасне виконання рішення про поновлення на роботі в період з 27 лютого 2020 року по 11 жовтня 2021 року.

У розрізі наведеного колегія суддів уважає за необхідне надати оцінку доводам касаційної скарги представника позивача щодо неправильного застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові положень статті 236 КЗпП України без урахування висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 20 жовтня 2022 року у справі № 280/5734/21.

Так, у справі № 280/5734/21 спір також стосувався стягнення середнього заробітку за час невиконання рішення суду про поновлення на роботі. Водночас характерною ознакою, яка відрізняє правовідносини у справі № 280/5734/21 від тих, що виникли у межах справи № 380/21250/21, є те, що в ній позивача (прокурора) було поновлено не на рівнозначній посаді, як вирішив суд, а на попередній. З огляду на це у справі №280/5734/21 суди усіх інстанцій дійшли висновку, що відповідач не виконав покладений на нього законодавством обов`язок щодо негайного добровільного виконання рішення суду про поновлення позивача на роботі, що свідчить про його протиправну бездіяльність.

Отже, обставини у справі № 280/5734/21 є відмінними від обставин цієї справи. При цьому висновків, які б суперечили правовій позиції Суду у цій справі, постанова від 20 жовтня 2022 року у справі № 280/5734/21 не містить.

У цьому зв`язку колегія суддів відзначає, що правовий висновок Верховного Суду необхідно розглядати через призму конкретних правовідносин і відповідних застосовуваних редакцій нормативно-правових актів.

За наведених умов доводи касаційної скарги представника позивача, які стали підставою для відкриття касаційного провадження за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, не підтвердилися.

Щодо суб`єкта, який згідно закону несе відповідальність за несвоєчасне виконання рішення про поновлення позивача на роботі

Так, за доводами касаційної скарги відповідача, суди протиправно присудили стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі з Офісу Генерального прокурора, оскільки позивач до звільнення перебував у трудових відносинах з Військовою прокуратурою Західного регіону України, а відтак, належним відповідачем за цими позовними вимогами є Спеціалізована прокуратура.

Колегія суддів критично оцінює зазначені аргументи касатора з таких підстав.

При вирішенні питання належного відповідача у цій справі, який у силу приписів статті 236 КЗпП України має нести відповідальність за затримку виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі, суду необхідно установити: до повноважень якого з відповідачів згідно із Законом № 1697-VII належить вирішення питання поновлення позивача на посаді та ким із відповідачів у спірних правовідносинах видано відповідний наказ про поновлення ОСОБА_1 на посаді. Тобто у межах спірних правовідносин суди попередніх інстанцій, на підставі наявних у матеріалах доказів, повинні були встановити, ким саме із відповідачів допущено затримку виконання судового рішення у справі № 813/2950/16.

При цьому, посилання Офісу Генерального прокурора на ту обставину, що у трудових відносинах позивач перебував з Військовою прокуратурою Західного регіону України і нарахування та виплата заробітної плати здійснювалася саме цим органом, із чого на його думку слідує, що відповідальність за несвоєчасне виконання рішення суду у справі №813/2950/16 має бути покладено на Спеціалізовану прокуратуру, є безпідставними, адже ці обставини не доводять, що виконання рішення суду в частині поновлення позивача на посаді здійснювалося саме цим відповідачем.

Ураховуючи, що предметом цього позову є стягнення коштів, які є спеціальним видом відповідальності роботодавця, а саме особи, яка зобов`язана судовим рішенням або в силу закону видати наказ про поновлення незаконно звільненого працівника на посаді, тому від встановлення судами вищеозначених обставин залежить вирішення питання визначення належного відповідача на якого має бути покладений обов`язок виплати позивачу середнього заробітку за час затримки виконання рішення у справі № 813/2950/16.

Зі змісту оскаржуваних судових рішень видно, що суди попередніх інстанцій дослідили означене питання і встановили, що рішення Львівського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2020 року у справі № 813/2950/16 у частині поновлення позивача на посаді виконувалося Генеральним прокурором, який видав 12 жовтня 2021 року відповідний наказ № 372к.

Принагідно зауважити, що згідно з пунктом 7 частини першої статті 39 Закону № 1697-VII посада «першого заступника військового прокурора регіону» належить до адміністративних посад як посада «першого заступника керівника обласної прокуратури», а відповідно до пункту 3 частини першої статті 9 Закону № 1697-VII призначення прокурорів на адміністративні посади та звільнення їх з адміністративних посад у випадках та порядку, встановленому цим Законом, віднесено до повноважень Генерального прокурора.

За таких обставин суди обох інстанцій, перевіряючи наявність підстав для застосування положень статті 236 КЗпП України, дійшли правильного висновку, що саме Офіс Генерального прокурора не виконав покладений на нього законодавством обов`язок щодо негайного і добровільного виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2020 у справі № 813/2950/16 про поновлення ОСОБА_1 на роботі, у зв`язку із чим саме він є належним відповідачем, який має відповідати за позовною вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду.

Аналогічна правовий підхід застосований Верховним Судом у постанові від 27 квітня 2023 року у справі № 460/4900/21.

Таким чином, доводи касаційної скарги Офісу Генерального прокурора, які стали підставою для відкриття касаційного провадження за пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України, не підтвердилися.

Щодо розрахунку суми середнього заробітку та застосування пункту 10 Порядку № 100

Відповідно до постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 22 грудня 2022 року, з урахуванням ухвали про виправлення описки від 13 січня 2023 року, стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за період затримки виконання рішення суду у справі № 813/2950/16 в сумі 841 976,43 грн.

При визначенні суми середнього заробітку суд апеляційної інстанції застосував приписи Порядку № 100.

Так, на час виникнення спірних правовідносин пункт 8 Порядку № 100 визначав, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Пунктом 10 Порядку № 100 установлював, що обчислення середньої заробітної плати у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. На госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх фінансових можливостей.

З конструкції цієї норми слідує, що коефіцієнт підвищення визначається шляхом ділення тарифної ставки (посадового окладу), встановленого працівнику після підвищення, на тарифну ставку (посадовий оклад), що була встановлена до підвищення.

У подальшому, постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1213, яка набула чинності 12 грудня 2020 року, положення пункту 10 Порядку № 100 було виключено.

Відповідно, у розрахунковому періоді з 27 лютого 2020 року по 11 грудня 2020 року суд апеляційної інстанції визначив суму середнього заробітку з урахуванням коефіцієнту підвищення відповідно до пункту 10 Порядку № 100.

Судом апеляційної інстанції установлено, що відповідно до довідки Військової прокуратури Західного регіону України від 17 серпня 2020 року № 359 про середньоденне та середньомісячне грошове забезпечення, середньоденне грошове забезпечення позивача становить 754,02 грн.

Також апеляційний суд установив, що на час звільнення і до наступного підвищення посадовий оклад ОСОБА_1 становив 3108,00 грн, що підтверджується довідкою Військової прокуратури Західного регіону України від 17 серпня 2020 року № 359.

Відповідно до довідки Спеціалізованої прокуратури № 174 від 31 травня 2022 року посадовий оклад на посаді першого заступника прокурора з 10 серпня 2019 року складав 8870,00 грн і в майбутньому не збільшувався, що відповідає постанові Кабінету міністрів України від 31 травня 2012 року № 505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» (зі змінами та доповненнями).

Отже, коефіцієнт підвищення складає 2,85 (8870,00 грн/3108,00 грн).

Таким чином суд апеляційної інстанції установив, що середній заробіток позивача період з 27 лютого 2020 року по 11 грудня 2020 року становить 621048,57 грн (754,02 х 2,85 х 289 днів).

Колегія суддів ураховує, що Верховний Суд неодноразово у своїх постановах досліджував питання застосування пункту 10 Порядку № 100 при обчисленні середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зокрема, у постановах від 26 червня 2019 року у справі № 813/5855/15, від 03 жовтня 2019 року у справі № 804/8042/17, від 15 квітня 2020 року у справі № 826/15725/17, від 15 жовтня 2020 року у справі № 826/17601/14, від 11 лютого 2021 у справі № 814/197/15, від 25 лютого 2021 року у справі № 816/4583/14 та інших.

При цьому варто відзначити, що позиція суду апеляційної інстанції повністю узгоджується з правовою позицією, викладеною Верховним Судом у вищеперелічених постановах, яка полягає у необхідності застосування пункту 10 Порядку № 100 у тому випадку, коли у розрахунковому періоді відбулося підвищення посадових окладів згідно з актами законодавства.

Визначаючи суму середнього заробітку за наступний період, суд апеляційної інстанції вказав на неможливість урахуванням коефіцієнту підвищення з огляду на виключення пункту 10 Порядку № 100 постановою Уряду від 09 грудня 2020 року № 1213. У зв`язку із цим суд установив, що середній заробіток за період з 12 грудня 2020 року по 12 жовтня 2021 року без урахування коефіцієнту підвищення становить 220 927,86 грн (754,02 грн х 293 дні).

Водночас, при визначенні суми середнього заробітку Восьмий апеляційний адміністративний суд допустив помилку в кінцевій даті, зазначивши такою датою 12 жовтня 2021 року, замість 11 жовтня 2021 року, про що було зазначено вище. Таким чином розрахунковий період з 12 грудня 2020 року по 11 жовтня 2021 року становить 292 дні.

Як зазначив Верховний Суд у постанові від 21 лютого 2023 року у справі № 380/10648/21 (де позивач також звернувся з позовом до Офісу Генерального прокурора про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі), пункт 10 Порядку № 100 виключено на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року №1213, яка набрала чинності 12 грудня 2020 року, а отже, вказаний пункт стосовно обчислення середнього заробітку за час невиконання рішення суду про поновлення на посаді з урахуванням коефіцієнту підвищення належить застосовувати у площині спірних правовідносин в обмежених часових рамках, а саме до 11 грудня 2020 року включно. Натомість, у період з 12 грудня 2020 року до 13 травня 2021 року включно розрахунковою величиною для обрахунку середнього заробітку позивача має слугувати його середньоденна заробітна плата без коефіцієнтів підвищення заробітної плати. Цей висновок відповідає правовим позиціям Верховного Суду щодо застосування пункту 10 Порядку №100 (з урахуванням постанови Уряду №1213) при обчисленні середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду, які викладені у постанові від 08 листопада 2022 року у справі №460/15639/21, від 27 січня 2022 року у справі №580/5185/20.

Аналогічна позиція наведена у постановах Верховного Суду від 31 січня 2023 року у справі № 340/10802/21 та від 26 жовтня 2023 року у справі № 380/10648/21 і колегія суддів не вбачає підстав для відступу від неї.

За таких обставин судом апеляційної інстанції не допущено неправильного застосування пункту 10 Порядку № 100 у спірних правовідносинах, висновки суду у цій частині відповідають усталеній практиці Верховного Суду.

Відповідаючи на доводи касаційної скарги представника позивача щодо неврахування судом апеляційної інстанції Роз`яснення щодо порядку обчислення середньої заробітної плати у зв`язку з набранням чинності постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1213 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100», здійсненого Міністерством економіки України, колегія суддів зауважує, що, по-перше, будь-які роз`яснення державних органів виконавчої влади носять рекомендаційний характер і не є нормами матеріального права у розумінні КАС України, правильність застосування судами яких перевіряє Верховний Суд; по-друге, відповідно до частини п`ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Більше того, колегія суддів звертає увагу, що зміст указаних Роз`яснень не суперечить позиції суду апеляційної інстанції у цій справі, оскільки у них, зокрема, зазначено: « якщо дата початку події, з якою пов`язаний розрахунок середньої заробітної плати, відбулася до 11.12.2020 (включно), то застосовуються положення постанови № 100 без змін, внесених постановою № 1213. Якщо дата початку події, з якою пов`язаний розрахунок середньої заробітної плати, з 12.12.2020 і пізніше, то необхідно застосовувати положення постанови № 100 з урахуванням змін, внесених постановою № 1213.».

На цій підставі колегія суддів уважає необґрунтованими доводи касаційної скарги представника позивача про наявність підстави касаційного оскарження за пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України.

У вимірі наведеного колегія суддів також надає оцінку доводам касаційної скарги Офісу Генерального прокурора про необхідність відступлення від висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 09 грудня 2021 року у справі № 340/588/20 та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові.

Так, необхідність відступлення від висновку Верховного Суду у справі № 340/588/20 скаржник мотивує тим, що Суд не врахував положень частини третьої статті 3 КАС України, згідно з якою провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи, і як наслідок дійшов помилкового висновку про можливість застосування пункту 10 Порядку № 100 поза часовими межами спірних правовідносин.

Відповідно до пункту 2 частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, зокрема, якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

Колегія суддів звертає увагу на те, що Конституцією України (статті 8, 129 та 147) гарантовано визнання та застосування в Україні принципу верховенства права. При цьому, загальновизнано, що його базовим елементом є принцип правової визначеності, який, крім іншого, означає стабільність та єдність судової практики, а також можливість відступу судом від своєї попередньої правової позиції лише за наявності вагомих підстав.

Єдність системи судоустрою забезпечується єдністю судової практики (пункт 4 частини четвертої статті 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Слід зазначити, що єдність судової практики відіграє надважливу роль у забезпеченні однакового правозастосування в адміністративному судочинстві, що сприяє правовій визначеності та передбачуваності стосовно вирішення спірних ситуацій для учасників судового процесу.

За змістом частини п`ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.

З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Суд повинен мати ґрунтовні підстави: його попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.

Так, відступленням від висновку слід розуміти або повну відмову Верховного Суду від свого попереднього висновку на користь іншого або ж конкретизацію попереднього висновку із застосуванням відповідних способів тлумачення юридичних норм (пункт 45 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16, провадження №11-377апп18).

Так, у постанові Верховного Суду від 09 грудня 2021 року у справі № 340/588/20 викладено позицію, що пунктом 10 Порядку № 100 передбачено коригування середнього заробітку на коефіцієнт підвищення при підвищенні посадових окладів як у розрахуноковому періоді, так і у періоді, коли за працівником зберігався середній заробіток. Це стосується усіх виплат, які розраховуються згідно з Порядком № 100, у тому числі й за час вимушеного прогулу. Однак положення пункту 10 Порядку № 100 виключено постановою КМ України від 09 грудня 2020 року № 1213, яка набрала чинності 12 грудня 2020 року. Отже з 12 грудня 2020 року правові підстави для застосування коефіцієнта підвищення відсутні.

Таким чином сформований у названій постанові Верховного Суду висновок щодо правозастосування пункту 10 Порядку № 100 узгоджується з усталеною практикою Суду, яка наведена у вищеперелічених постановах.

Своєю чергою касаційна скарга не містить переконливих та обґрунтованих доводів необхідності відступлення від висновку щодо застосування пункту 10 Порядку № 100 у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 09 грудня 2021 року у справі № 340/588/20 та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

Стосовно посилання скаржника на постанову Верховного Суду 21 вересня 2022 року у справі № 826/17802/14, то в цьому аспекті колегія суддів ураховує позицію Великої Палати Верховного Суду у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17 про те, що під час вирішення тотожних спорів суди мають враховувати саме останню правову позицію Верховного Суду.

За таких умов підстави для скасування оскаржуваних судових рішень, передбачені пунктом 2 частини четвертої статті 328 КАС України, відсутні.

Підсумовуючи наведене Верховний Суд констатує, що висновок суду апеляційної інстанції про наявність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення у справі № 813/2950/16 ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права.

Доводи скаржників не знайшли свого підтвердження під час касаційного розгляду справи та не спростовуються наведених у цій постанові висновків.

Водночас, оскільки апеляційним судом допущено помилку в обрахунку кількості днів періоду затримки виконання рішення суду, то колегія суддів уважає за необхідне змінити постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 22 грудня 2022 року в частині визначення розміру середнього заробітку за період з 12 грудня 2020 року по 11 жовтня 2021 року з урахуванням правильної кількості днів. Таким чином, розмір середнього заробітку за вказаний період складає 220 173,84 грн (754,02 грн х 292 дні).

Відповідно, з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 необхідно стягнути середній заробіток за час затримки виконання рішення у справі № 813/2950/16 у загальній сумі 841 222, 41 грн (621 048,57 грн + 220 173,84 грн).

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Згідно з частинами першою і четвертою статті 351 КАС України підставою для зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.

Ураховуючи, що рішення Львівського окружного адміністративного суду від 19 липня 2022 року скасовано постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 22 грудня 2022 року, касаційні скарги Офісу Генерального прокурора та представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Р.Б слід задовольнити частково, змінити резолютивну частину постанови суду апеляційної інстанції у частині загального розміру середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі, а в решті - залишити без змін.

VІ. Судові витрати

З огляду на результат касаційного розгляду справи судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 351, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги Офісу Генерального прокурора та представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Ростислава Юрійовича задовольнити частково.

Постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 22 грудня 2022 року у справі № 380/21250/21 змінити, виклавши абзац третій її резолютивної частини у наступній редакції: «Стягнути з Офісу Генерального прокурора (01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15, ЄДРПОУ 00034051) на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виконання рішення суду у справі № 813/2950/16 у розмірі 841 222,41 грн (вісімсот сорок одна тисяча двісті двадцять дві гривні 41 коп.)».

В іншій частині постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 22 грудня 2022 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

СуддіВ.М. Соколов Л.О. Єресько М.В. Білак