Рішення

від 18.12.2023 по справі 303/9982/23

МУКАЧІВСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 грудня 2023 року м. Мукачево Справа № 303/9982/23

2/303/1542/23

Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області

у складі: головуючого судді Кость В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу

за позовом ОСОБА_1

до відповідача акціонерного товариства «Державний ощадний банк України»

про визнання правовідношення припиненим та зобов`язання припинити обтяження на майно,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 відімені якогодіє ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до відповідача про:

1. Визнання правовідношення, що виникли між позивачем та відповідачем на підставі договору відновлювальної кредитної лінії від 21.02.2008 №63 (надалі Договір кредиту) та договору іпотеки від 21.02.2008 за реєстровим №809, посвідченого приватним нотаріусом Мукачівського міського нотаріального округу Чорі Оксаною Юріївною (надалі Договір іпотеки) такими, що припинені.

2. Зобов`язання відповідача припинити всі обтяження та зняти заборону з майна позивача в Держаному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень та в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, що накладені на підставі Договору іпотеки на майно ОСОБА_1 , а саме квартиру АДРЕСА_1 (надалі - Квартира).

Позовні вимоги обґрунтовуються доводами про те, що зобов`язання за Кредитним договором виконані позичальником в повному обсязі, що підтверджується листом банку від 06.07.2023, наданою органом поліції випискою про рух коштів по кредитній лінії №63, а також квитанціями, які свідчать про погашення заборгованості на суму 178312,38 грн.

За доводами представника позивача неузгодженість між його довірителем та банківською установою щодо питання погашення кредитної заборгованості за вищевказаним правочином виникла внаслідок протиправних дій працівниці банку ОСОБА_3 , яка є підозрюваною у кримінальному провадженні щодо вчинення злочину, передбаченого частиною четвертою ст. 190 Кримінального кодексу України. Матеріали стосовно вказаної особи передано до Генеральної прокуратури Угорщини для продовження розслідування, після її зникнення з території України.

На підставі інформації про вказане кримінальне провадження, банк відмовляється знімати заборону з майна, не дивлячись на той факт, що позивач повністю виконав свої кредитні зобов`язання, і відповідач до нього претензій не має, свідченням чого є відсутність судових проваджень, які б були ініційовані Кредитодавцем, з огляду на закінчення строку дії Кредитного договору 21.12.2018.

Банк усунувся від виконання своїх зобов`язань за укладеними між сторонами договорами та відмовляється знімати заборону на передане в іпотеку майно, що перешкоджає власнику майна вільно ним користуватися та розпоряджатися.

У відзиві на позов, уповноважений представник відповідача зазначає, що позовні вимоги ОСОБА_1 є передчасними, оскільки залишок непогашеної заборгованості за Кредитним договором становить суму 939617,73 грн. (в т.ч. 635500,00 грн. - основний борг, 304117,73 грн. відсотки за період з 26.12.2008 по 31.12.2012).

Заперечуючи стосовно можливості задоволення судом позовних вимог, представник відповідача також зазначив, що проводиться досудове розслідування у кримінальному провадженні за ознаками складу злочину, передбаченого частиною четвертою ст. 191 Кримінального кодексу України, в межах якого встановлено, що колишня працівниця банку - ОСОБА_3 отримала громадянство Угорщини та проживає в ОСОБА_4 . Наразі матеріали кримінального провадження передано до Генеральної прокуратури Угорщини для продовження розслідування, у зв`язку з відмовою Міністерства юстиції Угорщини видати ОСОБА_3 компетентним органам України. Станом на час розгляду даної цивільної справи розслідування не завершено, не встановлено всіх винних осіб та суму привласнених ОСОБА_3 коштів. Зазначене, на думку уповноваженого представника відповідача, унеможливлює зняття заборони із предмету іпотеки до набрання відповідним вироком законної сили, оскільки за позивачем рахується непогашена кредитна заборгованість, що свідчить про неповне виконання ним умов Кредитного договору.

За твердженням представника відповідача, позивач обрав неналежний спосіб захисту своїх прав по відношенню до заявленої ним вимоги зобов`язального характеру, що є самостійною підставою для відмови у позові.

У зв`язку з наведеним, представник відповідача ОСОБА_5 просить суд у задоволенні позову відмовити повністю.

На підставі ухвали суду від 23.10.2023 було відкрито провадження у справі та призначено проведення її розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін та за наявними у ній матеріалами, тому справа розглядається судом без фактичної присутності у судовому засіданні учасників судового процесу, тобто з урахуванням особливостей, регламентованих статтею 279 Цивільного процесуального кодексу України. Також судом було витребувано докази від відповідача.

02.11.2023 року суд отримав заяву уповноваженого представника відповідача про часткове виконання ухвали суду від 23.10.2023 в частині витребування доказів.

Дослідивши матеріали справи, суд констатує наступне.

1. Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог суд виходить з того, що згідно із частиною першою ст. 2 Цивільного процесуального кодексу України завданням цивільногосудочинства єсправедливий,неупереджений тасвоєчасний розгляді вирішенняцивільних справз метоюефективного захиступорушених,невизнаних абооспорюваних прав,свобод чиінтересів фізичних осіб,прав таінтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною першою ст. 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Під способом захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів дається уст. 16 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ст. 20 Цивільного кодексу України право на захист особа здійснює на свій розсуд.

Однією з основоположних засад цивільного судочинства є диспозитивність цивільного процесу, детермінація якого наведена у ст. 13 Цивільного процесуального кодексу України.

Розкриваючи зміст поняття диспозитивності цивільного судочинства законодавець зазначає, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Отже, диспозитивність полягає в наданій учасникам судового процесу можливості вільно здійснювати свої права (матеріальні і процесуальні), розпоряджатися ними, виконуючи процесуальні дії, спрямовані на порушення, розвиток і припинення справи в суді, а також використовувати інші процесуальні засоби з метою захисту суб`єктивних майнових і особистих немайнових прав і охоронюваних законом інтересів.

В загальному, враховуючи принцип диспозитивності, суд не повинен виходити за межі вимог сторін та тих підстав позову, які ними вільно зазначені.

Поряд з цим, основою, для судового розгляду у цивільному судочинстві, серед іншого, є переданий на розгляд суду позов, який визначається як письмово оформлена та адресована суду письмова вимога, яка складається з вимоги процесуального характеру (відкрити провадження по справі) і вимоги матеріального характеру (захистити невизнане, оспорюване чи порушене право).

В свою чергу, структурними елементами позову є предмет, підстава та зміст.

Вказані складові частини мають бути зазначені у позові для можливості втілення права особи на порушення цивільної справи у суді і можливості практичної реалізації судової діяльності на захист порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу.

У розумінні цивільно-процесуального закону предмет позову це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення.

В свою чергу, підставою позову є фактичні обставини, на яких ґрунтується вимога позивача.

Передаючи на розгляд суду позов, який є предметом даного судового розгляду, позивач зазначив у ньому дві позовні вимоги.

Отже, суд, реалізуючи завдання цивільного судочинства, закріплені у ст. 2 Цивільного процесуального кодексу України повинен надати правову оцінку саме цим конкретним підставам, оскільки з урахуванням вимог і заперечень сторін, обставин, на які посилаються інші особи, які беруть участь у справі, а також норм права, які підлягають застосуванню, суд визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору, і які з них визнаються кожною стороною, а які підлягають доказуванню.

Матеріали справи свідчать про те, що предметом судового розгляду справи є аналіз спірних правовідносин щодо існування між сторонами на час розгляду справи невиконаних кредитних зобов`язань та можливості зняття обтяжень на майно у зазначений позивачем спосіб.

2. В контексті хронології існуванням спірних правовідносин суд наводить наступні обставини справи.

21 лютого 2008 року між відкритим акціонерним товариством «Державний ощадний банк України», правонаступником якого є відповідач (надалі Банк) та ОСОБА_1 (надалі - Позичальник) було укладено Кредитний договір (а.с. 7-11), на підставі якого Банк зобов`язався надати Позичальнику кредит в сумі 250000,00 гривень зі сплатою процентів за користуванням кредитом в розмірі 17,50 % річних, комісійних винагород та інших платежів в порядку, на умовах та в строки визначені цим договором.

Згідно з п. 1.2 Кредитного договору кредит надається готівкою, окремими частинами (траншами) за відновлювальною кредитною лінією, у період до 21 лютого 2010 року. На дату закінчення вказаного періоду визначається сума фактичної заборгованості за кредитом, яка підлягає погашенню щомісячно рівними частинами до 10 числа кожного місяця, починаючи з 22 лютого 2010 року. Остаточним терміном повернення кредиту є 21 лютого 2018 року.

Відповідно до п. 1.3 Кредитного договору, сторони погодили суму ліміту кредиту і визначили його в розмірі 250000,00 грн.

З метою забезпечення виконання зобов`язань за Кредитним договором, 21 лютого 2008 року між Банком та позивачем було укладено іпотечний договір, на підставі якого в іпотеку банківській установі було передано Квартиру.

На підставі адвокатського запиту представника позивача, начальником СВ Мукачівського РУП надано відповідь разом з копією листа про рух коштів за Кредитним договором, з якої вбачається, що на виконання зобов`язання позивачем здійснювалося погашення коштів, а саме: 17.12.2008 на суму 96188,52 грн, 23.12.2008 на суму 3811,48 грн., 30.01.2009 на суму 70000,00 грн, 26.08.2009 на суму 50000,00 грн, 01.12.2009 на суму 90000,00 грн, 08.12.2009 на суму 50000,00 грн, що разом становить 360000,00 гривень.

Разом з тим, з наданого відповідачем розрахунку заборгованості в частині виданих коштів по Кредитному договору вбачається, що загальна сума заборгованості ОСОБА_1 станом на 13.11.2017 складає 939617,73 гривень, з яких: 635500,00 гривень заборгованість за виданими траншами по основному боргу, 304117,73 гривень заборгованість за нарахованими відсотками (а.с.63).

3. Надаючи правову оцінку фактичним обставинам справи та спірним правовідносинам, у контексті з доводами та запереченнями учасників справи, суд враховує наступні норми права та наводить мотиви їх застосування.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямованих на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 626 Цивільного кодексу України).

Відповідно до частини першої статті 627 Цивільного кодексу України відповідно достатті 6цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно достатті 629 Цивільного кодексу Українидоговір є обов`язковим для виконання сторонами.

Стаття 509 Цивільного кодексу Українивизначає цивільно-правове зобов`язання, як правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно зістаттею 526 Цивільного кодексу Українизобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 Цивільного кодексу України).

Згідно із частиною першоюстатті 530 Цивільного кодексу Україниякщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

В свою чергу правила припинення зобов`язання законодавчо сформульовані в главі 50 «Припинення зобов`язання» розділу І книгип`ятої «Зобов`язальне право» Цивільного кодексу України. Норми цієї глави передбачають, що зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України), переданням відступного (стаття 600 ЦК України), зарахуванням (стаття 601 ЦК України), за домовленістю сторін (стаття 604 ЦК України), прощенням боргу (стаття 605 ЦК України), поєднанням боржника і кредитора в одній особі (стаття 606 ЦК України), неможливістю виконання (стаття 607 ЦК України), смертю фізичної особи чи ліквідацією юридичної особи (статті608та609 ЦК України).

Згідно з частиною першоюстатті 598 Цивільного кодексу Українизобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Статтею 599Цивільного кодексуУкраїни встановлено, що зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Належним виконанням зобов`язання є виконання, прийняте кредитором, у результаті якого припиняються права та обов`язки сторін зобов`язання.

Системний аналіз статей 599,1049,1054 Цивільного кодексу Українисвідчить,що належним виконанням кредитного договору є зарахування на узгоджений сторонами рахунок кредитора суми кредиту, передбачених договором процентів та можливих штрафних санкцій, у разі їх нарахування.

У відповідності до частини третьої ст. 12 та частини першої ст. 81 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Правовий зміст наведених законодавчих норм окреслює предмет доказування у цивільному процесі. Обсяг предмету доказування обмежується не лише обставинами, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а й іншими обставинами, які мають значення для вирішення цивільного спору.

Правові норми статті 3 Цивільного кодексу країни загалом, так і пункту 6 (ст. 3) зокрема, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер, й інші джерела правового регулювання, насамперед, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, виявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.

Для приватного права властивою є така цивільно правова засада, як розумність.

Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

При зверненні з позовом про визнання припиненим зобов`язання на позивача покладений тягар доведення обставин повного припинення зобов`язань за кредитним договором у зв`язку з їх виконанням. Натомість відповідач повинен довести саме свої заперечення проти доводів позивача.

Обставина повного припинення зобов`язань за кредитним договором має бути доведена в розрізі кожного зобов`язання позичальника, у тому числі щодо основної суми кредиту, процентів за користування кредитними коштами та іншими обов`язковими платежами, передбаченими укладеними між сторонами кредитним договором та додатковими угодами до нього.

Звертаючись до суду з вказаним позовом, ОСОБА_1 , на підтвердження обставин щодо проведення ним належним чином погашення кредитних зобов`язань, які в розумінні приписів статті 599 Цивільного кодексу Українизумовлюють припинення дії Кредитного договору, надав суду докази щодо виконання ним своїх зобов`язань за вказаним правочином, які він мав змогу отримати у позасудовому порядку та заявив клопотання про витребування судом доказів у банківської установи на підтвердження реального та фактичного стану кредитних правовідносин між сторонами справи на час судового розгляду справи.

В свою чергу відповідач, на підтвердження своїх заперечень не надав належних доказів наявності невиконаних зобов`язань позивача, що випливають з Кредитного договору.

Наданий банком розрахунок заборгованості таким доказом бути не може, оскільки не доводить у безспірному порядку обґрунтованість позиції представника банківської установи.

Доказом наявності боргу позичальника перед банком можуть бути первинні документи та виписки з особових рахунків клієнта банку, які підтверджують існування певних банківських операцій, нарахування позичальнику боргу по основній сумі кредиту та процентів.

В свою чергу, ухвала суду про витребування прибуткових касових ордерів (квитанцій), видаткових касових ордерів, які б підтверджували, яку суму ОСОБА_1 отримав, та яку погасив згідно з Кредитним договором залишилася без належного виконання з боку відповідача, з посиланням на те, що вони були вилучені працівниками правоохоронних органів.

Відповідно доГлави 2 п.8Інструкції прокасові операціїв банкахУкраїни,затвердженої ПостановоюПравління Національногобанку України 14.08.2003 №337 та чинної на час виникнення спірних правовідносин (чинна з 01.02.2004 по 15.07.2011) , після завершення приймання готівки клієнту видаєтьсяквитанція (другийпримірник прибутковогокасового документа) абоінший документ, що є підтвердженнямпро внесення готівки у відповіднійплатіжній системі. Квитанціяабо іншийдокумент,що єпідтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжнійсистемі, маємістити найменування банку, який здійснив касовуоперацію, дату здійснення касової операції (уразі здійсненнякасової операціїв післяопераційнийчас -час виконанняоперації),а також підписпрацівника банку, якийприйняв готівку, відбитокпечатки (штампа) або електронний підпис працівника банку,засвідчений електроннимпідписом САБ.

Відповідно до Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні, затвердженої постановою правління Національного банку України від 01 червня 2011 року № 174 (чинна з 15.07.2011 до 01.11.2018), приймання готівки є касовою операцією.

Згідно з пунктом 1.1 глави 1 розділу IV Інструкції до касових документів, які оформляються згідно з касовими операціями, визначеними цією Інструкцією, належать, зокрема, квитанція, що формується платіжними пристроями, та документи для відправлення переказу готівки та отримання його в готівковій формі, установлені відповідною платіжною системою.

Банк (філія, відділення) здійснює приймання від клієнта готівки національної валюти через операційну касу за такими прибутковими касовими документами, зокрема, за заявою на переказ готівки від фізичних осіб - на рахунки банку (філії, відділення), у тому числі на погашення кредиту (пункт 2.2 глави 2 розділу IV Інструкції).

Банк (філія, відділення) зобов`язаний видати клієнту після завершення приймання готівки квитанцію (другий примірник прибуткового касового ордера) або інший документ, що є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі. Квитанція або інший документ, що є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі, має містити найменування банку (філії, відділення), який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час - час виконання операції або напис чи штамп "вечірня" чи "післяопераційний час"), а також підпис працівника банку (філії, відділення), який прийняв готівку, відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку (філії, відділення), засвідчений електронним підписом САБ (пункт 2.9 глави 2 розділу IV Інструкції).

Аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави для висновку про те, що, зокрема, квитанція банку є підтвердженням внесення готівки у відповідній платіжній системі.

Поряд з цим, позивач надав копії квитанцій, які підтверджують погашення ним заборгованості на загальну суму 178339,38 грн (а.с. 23-28).

Враховуючи те, що сторони погодили суму ліміту кредиту в межах суми 250000,00 грн. (п. 1.3. Кредитного договору), а проценти за користування кредитом на рівні 17,50 річних (на період з 21.02.2008 та до 21.02.2018 включно, тобто 8 років), позивач повинен був повернути 250 000 (тіло кредиту)*140% (відсотки за вісім років) = 350 000 грн.

Як вбачається з отриманої від Мукачівського РУП інформації про рух коштів по Кредитному договору, на виконання зобов`язання позивачем здійснено погашення коштів в загальній сумі 360000,00 гривень (а.с 12-13).

Таким чином, твердження представника банківської установи щодо невиконаного позичальником грошового зобов`язання за Кредитним договором на суму 939617,73 грн. є доказово не підтвердженими.

Доказів надання банком позивачу додаткового траншу грошей у сумі 635500,00 суду також не надано.

За таких обставин, слід прийти до висновку, що наданий банком розрахунок заборгованості, за відсутності первинних документів, не є достатнім доказом наявності заборгованості позивача за Кредитом договором.

Отже, слід констатувати, що позичальник добросовісно виконав своє зобов`язання за Кредитним договором, водночас обставина щодо можливого незарахування сплачених коштів працівницею банку, яка перебувала в трудових відносних з Кредитодавцем, не може вважатися свідченням зворотного.

В наданому представником відповідача розрахунку банківської установи взагалі невідображені та, водночас, підтверджені наявними у матеріалах справи доказами (а.с. 24-28), факти погашення позичальником своїх кредитних зобов`язань, що не може свідчити про об`єктивність та безспірність даних, які в ньому зазначені.

Також, після закінчення строку дії кредитного договору кредитодавцем не вживалися заходи по стягненню заборгованості з позичальника. Також у випадку порушення порядку виконання своїх зобов`язань за кредитним договором, банківська установа мала право вимагати дострокового погашення заборгованості позичальником, однак цього не зробила, що не є логічним у контексті з доводами представника відповідача по даній справі стосовно наявності заборгованості ОСОБА_1 перед АТ «ДЕРЖАВНИЙ ОЩАДНИЙ БАНК УКРАЇНИ» та порушенням ним порядку виконання Кредитного договору.

Верховний Суду постановівід 09.06.2021по справі№ 756/13765/18, зауважив, що банк є професійним учасником ринку надання банківських послуг, у зв`язку з чим до нього висуваються певні вимоги стосовно дотримання правил та процедур, які є традиційними у цій сфері щодо обачності та розсудливості у веденні справ тощо. Відповідно вимоги до рівня та розумності ведення справ банком є вищими, ніж до споживача - фізичної особи, яка зазвичай є слабшою стороною у цивільних відносинах з такою кредитною установою. З урахуванням наведеного всі сумніви та розумні припущення мають тлумачитися судом саме на користь такої слабшої сторони, яка не є фактично рівною у спірних правовідносинах.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, зокрема у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання названого принципу є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

У пункті 49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17 вказано, що «як захистправа розуміютьдержавно-примусовудіяльність,спрямовану навідновлення порушеногоправа суб`єктаправовідносин тазабезпечення виконанняюридичного обов`язкузобов`язаноюстороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав».

Відповідно до частини першої та другої статті 14 Цивільного кодексу України цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов`язковим для неї.

Фактичний аналіз змісту частини другої статті 14 Цивільного кодексу України свідчить, що критерії правомірності примусу суб`єкта цивільного права до певних дій (бездіяльності) пов`язуються з тим, що відповідні дії (бездіяльність) мають бути обов`язковими для такого суб`єкта.

По відношенню до ситуації, яка склалася по справі суд наводить приписи ст. 527 Цивільного кодексу України, якими регламентовано, що боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту.

Кожна із сторін у зобов`язанні має право вимагати доказів того, що обов`язок виконується належним боржником або виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це особою, і несе ризик наслідків непред`явлення такої вимоги.

За схожих до даної справи обставин у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 757/46709/16-ц (провадження № 61-8253св18) зроблено висновок по застосуванню статті 527 ЦК України та вказано, що «кредитору дозволяється не приймати самостійно виконання зобов`язання у разі його переадресування, під яким розуміється уповноваження кредитором іншої особи на прийняття виконання від боржника, якщо така можливість передбачена договором, актом цивільного законодавства або ж випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту. Уповноважена кредитором особа приймає виконання (тобто вчиняє фактичні дії, зокрема щодо прийняття майна) без заміни кредитора, і всі правові наслідки настають длякредитора. Під уповноваженою особою слід розуміти будь-яку особу, яка має повноваження від кредитора на прийняття виконання обов`язку боржником або іншою особою. Такі повноваження можуть бути визначені, зокрема: у договорі між кредитором уповноваженою особою; у договорі між боржником та кредитором; кредитором у виданій ним довіреності».

У спірній по справі існує правова невизначеність у правовідносинах банківської установи та позичальника, за відсутності вини останнього в ситуації, яка до цього призвела. Тривалий час така невизначеність не має свого правового вирішення без судового втручання у спірну ситуацію.

У наданих представником відповідача доказах відсутніми є також дані відносно фактичного та безпосереднього розгляду в досудовому, чи судовому порядку кримінального провадження відносно працівниці Банку відповідними компетентними органами Республіки Угорщина, щоб свідчило про наявність відповідної процедури, яка б могла призвести до очікуваного результату у врегулюванні взаємовідносин сторін даної справи з приводу спірних питань, що входять в предмет судового дослідження по ній.

Поряд з цим, сама по собі відсутність вироку у кримінальній справі за фактом незаконного заволодіння працівницею Банку грошовими коштами, які сплачував позивач на виконання умов Кредитного договору не є підставою для відмови у задоволенні позову у цій частині, оскільки саме банківська установа повинна нести відповідальність за здійснення платіжних операцій з прийняття готівкових коштів. Також вказана обставина не може бути підставою для звільнення Банку від обов`язку належного прийняття виконання зобов`язання Позичальником (ст. 527 Цивільного кодексу України).

Саме такі обставини (з приводу відсутності вироку за фактом незаконного заволодіння грошовими коштами споживача банківських послуг та його вини при здійсненні платіжних операцій) мали місце при розгляді Верховним Судом справи №176/1445/22 (постанова від 16.08.2023), та з приводу яких судом касаційної інстанції були зроблені відповідні правові висновки.

У вищевказаній справі Верховним Судом також було зазначено, що враховуючи споживчий характер правовідносин між сторонами (банк, споживач), за відсутності належних та допустимих доказів, сумніви та припущення мають тлумачитися переважно на користь споживача, який зазвичай є "слабкою" стороною у таких цивільних відносинах, оскільки правові відносини споживача з банком фактично не є рівними (аналогічний висновок наведений вище: постанова Верховного Суду від 09.06.2021 у справі №756/13765/18).

Отже, право позивача на припинення кредитних правовідносин не визнається банківською установою, що в контексті з приписами частини першої ст. 2 та частини першої ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України є підставою для захисту порушених, невизнаних та оспорюваних прав позивача, шляхом припинення правовідношення за Кредитним договором.

Верховний Суду складіОб`єднаноїпалати Касаційногоцивільного суду упостанові від10.10.2019по справі №320/8618/15-ц зробив правовий висновок відносно того, що у разі незарахування банком чергових платежів, перерахованих боржником на виконання умов кредитного договору, порушене право боржника підлягає захисту судом шляхом припинення кредитного зобов`язання повністю або частково на підставі пункту 7 частини другої ст. 16 Цивільного кодексу України.

Таким чином, позовна вимога про визнання зобов`язань, що виникли між позивачем та відповідачем на підставі Кредитного договору припиненими підлягає задоволенню.

Внаслідок такої ситуації фактичну наявність має також обтяження на передане позивачем в іпотеку майно, яке також тривалий час не має правового вирішення з незалежних від іпотекодавця причин.

Відповідно до частини першоїстатті 575 Цивільного кодексу Україниіпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Згідно зістаттею 1 Закону України «Про іпотеку»основне зобов`язання - зобов`язання боржника за договорами позики, кредиту, купівлі-продажу, лізингу, а також зобов`язання, яке виникає з інших підстав, виконання якого забезпечене іпотекою.

Частиною п`ятоюстатті 3 Закону України «Про іпотеку»передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

Згідно з абзацом другим частини першоїстатті 17Закону України«Про іпотеку» іпотека припиняється у разі припинення основного зобов`язання або закінчення строку дії іпотечного договору.

Відповідно до пункту 1 частини першоїстатті 593 Цивільного кодексу Україниправо застави припиняється у разі припинення зобов`язання, забезпеченого заставою.

Тобто, при зверненні з позовом про визнання припиненою іпотеки за іпотечним договором на позивача покладений тягар доведення обставин повного припинення зобов`язань за кредитним договором у зв`язку з їх виконанням.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 14.08.2018 у справі № 906/1130/17.

Згідно з положеннями частини першої статті 593 Цивільного кодексу України припинення права іпотеки в разі належного виконання основного зобов`язання презюмується.

Встановленняфакту припинення основного зобов`язання належним його виконанням, є свідченням припинення додаткових (акцесорних) зобов`язань за договорами іпотеки.

Звернення особи до суду з позовом про визнання іпотеки такою, що припинена, на підставі частини першої статті 593 Цивільного кодексу України не є необхідним, проте такі вимоги можуть розглядатися судом у разі наявності відповідного спору.

Отже, виходячи із загальних засад цивільного законодавства та судочинства, права особи на захист в суді порушених або невизнаних прав, рівності процесуальних прав і обов`язків сторін (статті 3, 12 - 15, 20 ЦК України), слід дійти висновку про те, що в разі невизнання кредитором права іпотекодавця, передбаченогочастиною першою статті 593 Цивільного кодексу України, на припинення зобов`язання таке право підлягає захисту судом шляхом визнання його права на підставі пункту 1 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України.

Таким чином, право іпотекодавця підлягає судовому захисту за його позовом шляхом визнання іпотеки такою, що припинена, а не шляхом припинення договору іпотеки чи шляхом припинення зобов`язання за договором.

Вказаний правовий висновок наведений Верховним Судом України у постанові від 04 лютого 2015 року у справі № 6-243цс14.

При цьому суди, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19)). Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору(аналогічну правову позицію викладено у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 761/6144/15-ц (провадження № 61-18064св18)).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 4 грудня 2019 року у справі №917/1739/17 зазначає, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

У постанові від 12 червня 2019 року по справі N 487/10128/14-ц Велика Палата Верховного Суду звертала також увагу на те, що згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.

У контексті вищевказаних правових висновків Верховного Суду задоволення підлягає також вимога, яка стосується забезпечувального зобов`язання, шляхом визнання іпотеки припиненою на підставі договору від 21.02.2008 за реєстровим №809.

Відносно позовної вимоги про зобов`язання відповідача припинити всі обтяження та зняти заборону з майна позивача в Держаному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, що накладені на підставі Договору іпотеки від 21.02.2008, за реєстровим №809, а саме на квартиру ОСОБА_1 , суд зазначає наступне.

Відповідно до частини третьої статті 44 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» після припинення обтяження обтяжувач самостійно або на письмову вимогу боржника чи особи, права якої порушено внаслідок наявності запису про обтяження, протягом п`яти днів зобов`язаний подати держателю або реєстратору Державного реєстру заяву про припинення обтяження і подальше вилучення відповідного запису з Державного реєстру. У разі невиконання цього обов`язку обтяжувач несе відповідальність за відшкодування завданих збитків.

Відповідно до статті 74 Закону України «Про нотаріат»,одержавши повідомлення установи банку, підприємства чи організації про погашення позики (кредиту), повідомлення про припинення іпотечного договору або договору застави, а також припинення чи розірвання договору довічного утримання, звернення органів опіки та піклування про усунення обставин, що обумовили накладення заборони відчуження майна дитини, нотаріус знімає заборону відчуження жилого будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна.

Згідно з пунктом 5 Глави 15 Розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 року (далі - Порядок), нотаріус знімаєзаборону відчуженнямайна при одержанні повідомлення, зокрема: кредитора про погашення позики; про припинення (розірвання, визнання недійсним) договору застави (іпотеки); про припинення договору іпотеки у зв`язку з набуттям іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, після припинення договору іпотеки у зв`язку з відчуженням іпотекодержателем предмета іпотеки; за рішенням суду; в інших випадках, передбачених законом.

Пунктом 6.1 Глави 15 Розділу ІІ Порядку передбачено, що про зняття заборони, а також про зняття судовими або слідчими органами та органами державної виконавчої служби накладеного ними арешту на майно нотаріус робить відповідні відмітки в реєстрі для реєстрації заборон і арештів та в алфавітній книзі обліку заборон відчуження і арештів нерухомого майна.

Отже, законодавством передбачено підстави та порядок зняття заборони на відчуження нерухомого майна.

Водночас, відповідно до правової позиції висловленої Верховним Судом у постанові від 18.09.2021 року по справі № 695/3790/15-ц, право іпотекодавця підлягає судовому захисту за його позовом шляхом визнання іпотеки такою, що припинена, а не шляхом припинення договору іпотеки; звернення до суду з позовом про зобов`язання іпотекодержателя та нотаріуса вчинити дії з метою зняття заборони з нерухомого майна є неправильним способом захисту порушених прав власника майна.

Таким чином, позовна вимога щодо зобов`язання іпотекодержателя (відповідача) на вчинення дій, а саме припинення всіх обтяжень та зняття заборони з майна позивача в Держаному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, а саме Квартиру ОСОБА_1 , в контексті наведених правових висновків Верховного Суду є неправильним способом захисту порушених прав власника майна.

Верховний Суд звертає увагу на те, що «дійсно записи про державну реєстрацію обтяжень нерухомого майна, а також іпотеки за належного виконання у повному обсязі забезпеченого іпотекою основного зобов`язання за кредитним договором є перешкодами в реалізації власником права розпорядження відповідним майном. Проте у справі, яка переглядається, ефективним способом захисту порушених прав позивача було б пред`явлення позову прозняття заборони відчуження нерухомого майна та виключення відповідних записів з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна та Державного реєстру іпотек. Підстави для зобов`язання вчиняти певні дії відсутні, оскільки у випадкуодержання відповідної заяви та підтверджуючих документів абоза наявності рішення суду компетентна на це особа повинна зняти заборону відчуження майна та провести державну реєстрацію припинення обтяження (заборони), а також - припинити інше речове право (іпотеку)».

Згідно зправовим висновком,який викладенийу постановіВеликої ПалатиВерховного Судувід 27березня 2019року усправі №711/4556/16-ц,провадження №14-88цс19 (пункти 54, 68-70), «іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п`ята статті 3, абзаци другий і сьомий частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку», пункт 1 частини першої і речення друге цієї частини статті 593 ЦК України). Зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом (частина перша статті 598 ЦК України). Однією з таких підстав, встановлених законом, є виконання, проведене належним чином (стаття 599 ЦК України). Оскільки належне виконання основного зобов`язання припиняє іпотеку й обтяження нерухомого майна, що є предметом іпотеки, то суди мали ухвалити рішення, яким зняти заборону відчуження нерухомого майна та виключити відповідні записи з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна та Державного реєстру іпотек, а не зобов`язувати вчинити такі дії».

За таких обставин, позовна вимога щодо зобов`язання іпотекодержателя (відповідача) на вчинення дій, а саме припинення всіх обтяжень та зняття заборони з майна позивача в Держаному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна задоволенню не підлягає.

Враховуючи викладене, позовні вимоги слід задоволити частково.

Також представником позивача було допущено у тексті позовної заяви помилку щодо анкетних даних позивача « ОСОБА_1 », тоді як вірним мало бути « ОСОБА_1 ».

У постанові від 21 жовтня 2021 року у справі № 137/731/17 (провадження № 61-10525св21) Верховний Суд зазначив, що некоректне з точки зору лінгвістики формулювання вимог позову не може бути перешкодою для захисту порушеного права особи, яка звернулася до суду, оскільки надміру формалізований підхід щодо послідовного розуміння вимог позову, як реалізованого способу захисту, суперечить завданням цивільного судочинства, якими є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Також суд зазначає, що Європейський суд з прав людини зауважує на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до статті 141 Цивільного процесуального кодексу України з відповідача підлягає стягненню в дохід держави сума 2147,20 гривень судового збору за дві вимоги немайнового характеру.

На підставі наведеного та керуючись статтями 8, 124, 1291 Конституції України, статтями 2, 3, 4, 10, 12, 13, 18, 76-81, 141, 263-265, 273, 354, 355 Цивільного процесуального кодексу України, Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області

УХВАЛИВ:

1. Позовні вимоги ОСОБА_1 - задоволити частково.

2. Визнати припиненим кредитне зобов`язання, що виникло між ОСОБА_1 та відкритим акціонерним товариством «Державний ощадний банк України», правонаступником якого є акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» на підставі договору відновлювальної кредитної лінії від 21.02.2008 №63.

3. Визнатиприпиненою іпотекуза іпотечнимдоговором,укладеним 21.02.2008 між відкритим акціонерним товариством «Державний ощадний банк України», правонаступником якого є акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» та ОСОБА_1 , за реєстровим №809, який посвідчений приватним нотаріусом Мукачівського міського нотаріального округу Чорі Оксаною Юріївною.

4. У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.

5. Стягнути з акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в дохід держави суму 2147,20 грн. (дві тисячі сто сорок сім гривень 20 копійок) судового збору.

6. Рішення суду набирає законноїсили післязакінчення строкуподання апеляційноїскарги всімаучасниками справи,якщо апеляційнускаргу небуло подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

7. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження.

8. Позивач: ОСОБА_1 , АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 .

Представник позивача: ОСОБА_2 , АДРЕСА_3 .

Відповідач: Акціонерне товариство «Державнийощадний банкУкраїни», м. Київ, вул. Госпітальна, 12-Г, код ЄДРПОУ 00032129.

Суддя В.В. Кость