Рішення

від 31.10.2023 по справі 199/9317/22

АМУР-НИЖНЬОДНІПРОВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ДНІПРОПЕТРОВСЬКА

Справа № 199/9317/22

(2/199/773/23)

РІШЕННЯ

Іменем України

31.10.2023 року Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська

у складі головуючого судді - Авраменка А.М.,

при секретарі судового засідання - Хамула А.С.,

за участю: позивача - ОСОБА_1 ,

представника позивача ОСОБА_2 ,

відповідача - ОСОБА_3 ,

представника відповідача - ОСОБА_4 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Дніпро в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю фірма по будівництву «ОКС», ОСОБА_3 , треті особи - Підприємство «Будинок профспілок» об`єднання професійних спілок Дніпропетровської області, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Мельник Олександр Іванович, про визнання недійним договору купівлі-продажу, скасування рішення державного реєстратора та запису про право власності, визнання права власності, -

ВСТАНОВИВ:

09 грудня 2022 року до Амур-Нижньодніпровського районого суду м. Дніпропетровська звернулась позивач із вищевказаним позовом, що 10 квітня 2001 року позивач придбала квартиру за адресою АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу квартири АЕА №050477. За цією квартирою був закріплений гараж на один автомобіль зі збірного залізобетону за адресою АДРЕСА_2 , вартість якого входила до вартості квартири, і яку позивач сплатила в повному обсязі, в зв`язку із спірний гараж було передано позивача на підставі Акту приймання-передачі від 10 квітня 2001 року. З цього моменту позивач постійно та безперервно володіє спірним гаражем. Спірний гараж було придбано Управлінням по господарському обслуговуванню МСП підставі додаткової угоди №2 від 11 серпня 1998 року до договору №15/92-94 від 02 серпня 1994 року, укладеного між ТОВ фірма по будівництву «ОКС» в особі голови правління Білого В.Д., як замовником, та Управлінням по господарському обслуговуванню МСП, як пайовиком. На виконання зазначеної додаткової угоди Управління здійснило оплату вартості гаражу на рахунок ТОВ фірма по будівництву «ОКС». Одночасно з продажом та передачею позивачу спірного гаражу Підприємство «Будинок профспілок» об`єднання професійних спілок Дніпропетровської області направило на ім`я директора ТОВ фірма по будівництву «ОКС» лист від 10 квітня 2001 року №01/156, яким зобов`язало вказане товариство в особі його директора ОСОБА_3 оформити документи на спірний гараж на ім`я позивача. Однак ТОВ фірма по будівництву «ОКС» таку вимогу не виконало, натомість здійснило державну реєстрацію за собою права власності на спірний гараж. Так, ТОВ фірма по будівництву «ОКС» у вересні 2016 року звернулось до ДАБІ у Дніпропетровській області із заявою про прийняття в експлуатацію інших побудованих ним гаражів за адресою АДРЕСА_2 шляхом реєстрації декларації про готовність об`єкта до експлуатації - гаражів №1-9 загальною площею 195,3 кв.м, включивши до них і спірний гараж. 21 вересня 2016 року ДПБІ у Дніпропетровській області було зареєстровано відповідну декларацію ДП142162650057 з присвоєнням нової адреси АДРЕСА_2 , на підставі чого 12 жовтня 2016 року за ТОВ фірма по будівництву «ОКС» було зареєстровано право власності на означені гаражі. 26 грудня 2017 року на підставі договору купівлі-продажу, укладеного між ТОВ фірма по будівництву «ОКС» та ОСОБА_3 , було відчужено першим на користь другого вже спірний гараж за № НОМЕР_1 за адресою АДРЕСА_2 , а також в той же день здійснено державну реєстрацію права власності на спірний гараж за ОСОБА_3 . В подальшому ОСОБА_3 звернувся до позивача з пропозицією купити у нього спірний гараж за 15000 доларів США. За таких обставин позивач звернулась до суду із даним позовом, в якому також послалась на те, що її право власності на спірний гараж виникло на законних підставах, ТОВ фірма по будівництву «ОКС» не мало право на оформлення за собою права власності на спірний гараж та відчужувати його на користь ОСОБА_3 , а тому позивач просить суд визнати недійсним договір купівлі-продажу гаражу №6 від 26 грудня 2017 року, укладений між ТОВ фірма по будівництву «ОКС» та ОСОБА_3 , скасувати рішення державного реєстратора та скасувати запис про державну реєстрацію права власності від 26 грудня 2017 року за ОСОБА_3 на спірний гараж, визнати за позивачем право власності на спірний гараж. Судові витрати позивач просила покласти на відповідачів.

Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 21 лютого 2023 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у цивільній справі, яку вирішено розглядати в порядку загального позовного провадження з викликом сторін.

Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 31 березня 2023 року, постановленою без виходу до нарадчої кімнати із занесенням до протоколу судового засідання, відмовлено у задоволенні клопотання позивача про витребування доказів.

Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 31 березня 2023 року, постановленою без виходу до нарадчої кімнати із занесенням до протоколу судового засідання, підготовче провадження закрито, а справу призначено до судового розгляду по суті.

В судовому засіданні позивач, її представник позовні вимоги підтримали, просили їх задовольнити в повному обсязі з викладених у позові підстав та обставин, пославшись на те, що спірний гараж є рухомим майном і належить позивачу саме як рухоме майно. Крім того, представником позивача суду було надано письмові пояснення, в яких представник так само просила суд задовольнити позовні вимоги, пославшись на те, що відповідачем ОСОБА_3 , який є одночасно і директором ТОВ фірма по будівництву «ОКС», визнав, що вказане товариство разом з квартирою дійсно передало Підприємству «Будинок профспілок» об`єднання професійних спілок Дніпропетровської області не введений в експлуатацію спірний гараж, який не належав до об`єктів нерухомого майна, а відтак угода про його купівлю-продаж не мала бути нотаріально посвідчена. Таким чином, передача спірного гаражу на підставі письмової оплатної угоди від ТОВ фірма по будівництву «ОКС» до Підприємства «Будинок профспілок» об`єднання професійних спілок Дніпропетровської області не суперечило чинного на той час законодавству, а тому після такої передачі ТОВ фірма по будівництву «ОКС» не мало права реєструвати за собою право власності на цей гараж, продавати його ОСОБА_3 . До того ж жодних дій щодо введення в експлуатацію спірного гаражу як об`єкту нерухомого майна ТОВ фірма по будівництву «ОКС» не вчинило. До теперішнього часу спірний гараж згідно висновку експерта є фактично будівельною конструкцією із каркасу зі збірно-розбірних площинних та лінійних залізобетонних елементів фабричного виготовлення та за актом відсутності фундаменту відноситься до мобільних збірно-розбірних будівель, що виключає його приналежність до нерухомого майна. Останню вказує на зазначення ТОВ фірма по будівництву «ОКС» недостовірних відомостей в декларації про готовність об`єкта до експлуатації щодо спірного гаражу.

Відповідач ОСОБА_3 в судовому засіданні проти задоволення позовних вимог заперечував з підстав їх необґрунтованості та безпідставності, подав суду відзиви, в яких послався на пропуск позивачем трирічного строку позовної давності, який мав обраховуватись з 12 жовтня 2016 року та сплив 12 жовтня 2019 року, тобто до дати звернення позивача до суду із даним позовом. Також відповідач зазначив, що спірний гараж, як нерухоме майно, на час його фактичного отримання позивачем, як об`єкт нерухомого майна не існував, а тому у позивача були відсутні права на отримання такого гаражу. ТОВ фірма по будівництву «ОКС» на підставі рішення Дніпропетровської міської ради від 19 листопада 2003 року №220/13 отримало в оренду земельні ділянки за адресою АДРЕСА_2 для завершення будівництва гаражів, а після введення таких гаражів в експлуатацію товариство отримало право власності на них. Після цього ТОВ фірма по будівництву «ОКС» зверталось до позивача з приводу договору купівлі-продажу спірного гаражу, однак позивач від цього відмовилась. Послався відповідач ОСОБА_3 і на неналежність відповідача ТОВ фірма по будівництву «ОКС», оскільки договір купівлі-продажу квартири та закріплений за нею спірний гараж укладався позивачем з Підприємство «Будинок профспілок» об`єднання професійних спілок Дніпропетровської області.

Також відповідачем ОСОБА_3 було подано суду письмові пояснення, в яких відповідач просив відмовити у задоволенні позову в повному обсязі, посилаючись на недоведеність, необґрунтованість та безпідставність заявлених позовних вимог, заперечуючи проти доводів позивача, викладених як у позові, так і у письмових поясненнях.

Представник відповідача ОСОБА_3 в судовому засіданні також проти задоволення позову заперечила, вказуючи на безпідставність, необґрунтованість та недоведеність заявлених позовних вимог.

Інші учасники справи в судове засідання не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялись.

За таких обставин суд у відповідності до ст.ст.211, 223, 240, 280 ЦПК України вважає за можливе провести судове засідання та здійснити розгляд справи по суті за наведеної явки її учасників.

Вислухавши учасників справи, які з`явились у судове засідання, дослідивши матеріали цивільної справи, суд приходить до наступного висновку на підставі нижчевикладеного.

Судом встановлені наступні фактичні обставини та відповідні їм правовідносини.

В судовому засіданні встановлено, що 11 серпня 1998 року між ОСОБА_5 з будівництва житла «ОКС» в особі голови правління Білого В.Д., як замовником, та Управлінням з господарського обслуговування МСП, як пайовиком, підписано додаткову угоду №2 до договору №15/92-94 від 02 серпня 1994 року, у якій вказано, що замовник передає пайовику гараж на один автомобіль зі збірного залізобетону по АДРЕСА_2 , договірна вартість якого 7000 гривень. Пайовик зобов`язується перерахувати кошти до 15 серпня 1998 року. Копія додаткової угоди наявна у справі, як і копія платіжного доручення про переказ коштів на суму 8480 гривень.

19 серпня 1998 року між тими ж сторонами складено акт приймання-передачі гаражу, що підтверджується копією такого акту.

Рішенням виконкому Дніпропетровської міської ради від 21 жовтня 1999 року №2184 дозволено фірмі «ОКС» проектування та будівництво тимчасових залізобетонних збірних гаражів по АДРЕСА_2 у межах землекористування замовника, що підтверджується копією відповідного рішення.

10 лютого 2000 року міською санепідемстанцією погоджено фірмі «ОКС» проектну документацію на встановлення десяти збірних залізобетонних гаражів по АДРЕСА_2 , що підтверджується копією відповідного листа №2-1/449 від 10 лютого 2000 року.

Крім того, матеріали справи містять копією проектної документації на будівництво тимчасових збірних залізобетонних гаражів за адресою АДРЕСА_2 .

10 квітня 2001 року між Підприємством «Будинок профспілок» об`єднання професійних спілок Дніпропетровської області, як продавцем, та позивачем, як покупцем, було укладено договір купівлі-продажу квартири, посвідчений державним нотаріусом П`ятої ДДНК Вишневською Н.П. за реєстровим №1-1210, предметом якого була купівлі-продаж квартири за адресою АДРЕСА_1 , що підтверджується копією відповідного договору.

Також 10 квітня 2001 року Підприємством «Будинок профспілок» об`єднання професійних спілок Дніпропетровської області та позивачем було підписано акт приймання-передачі до вищевказаного договору купівлі-продажу квартири. У вказаному акті його сторони зазначили, що у зв`язку із оформленням означеного договору Підприємство «Будинок профспілок» об`єднання професійних спілок Дніпропетровської області передало, а позивач прийняла квартиру за адресою АДРЕСА_1 , а також закріплений за квартирою гараж на один автомобіль зі збірного залізобетону по АДРЕСА_2 . Копія акту наявна у матеріалах справи.

10 квітня 2001 року Підприємством «Будинок профспілок» об`єднання професійних спілок Дніпропетровської області склало лист №01/156 на адресу директора Фірми з будівництва житла «ОКС» ОСОБА_3 з проханням у зв`язку із укладенням зазначеного вище договору купівлі-продажу квартири 10 квітня 2001 року оформити всі документи на гараж, який рахується за квартирою позивача, на ім`я позивача. Копіям листа наявна в матеріалах справи.

19 листопада 2003 року Дніпропетровської міською радою прийнято рішення №220/13, яким затверджено проект відведення земельних ділянок за кадастровими номерами 1210100000:01:241:0026 площею 0,0309 га та 1210100000:01:241:0027 площею 0,0431 га та їх передано ТОВ ФБЖ «ОКС» в оренду строком на три роки для завершення будівництва тимчасових залізобетонних збірних гаражів по АДРЕСА_2 за рахунок земель, наданих раніше товариству (цільове використання - гаражі кооперативні). Викладене підтверджується копією відповідного рішення органу місцевого самоврядування.

01 квітня 2004 року між Дніпропетровською міською радою, як орендодавцем, та ТОВ ФБЖ «ОКС», як орендарем, укладено договір оренди земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом ДМНО Літаш І.П. за реєстровим №2350, зареєстрований в низі записів державної реєстрації договорів оренди землі 28 квітня 2004 року. Предметом договору є оренда земельної ділянки із кадастровим номером 1210100000:01:241:0027 та площею 0,0431 га, що розташована за адресою АДРЕСА_2 . Викладене підтверджується копією означеного договору.

12 жовтня 2016 року приватним нотаріусом ДМНО Мельник О.І. на підставі декларації про готовність до експлуатації об`єкта ДП142162650057 від 21 вересня 2016 року Департаменту ДАБІ у Дніпропетровській області, розпорядження №1040р від 17 жовтня 2001 року Дніпропетровської міської ради, технічного паспорту прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриття розділу), на підставі якого здійснено державну реєстрацію права власності за ТОВ ФБЖ «ОКС» на гаражі № НОМЕР_2 , розташовані за адресою АДРЕСА_2 . Викладене підтверджується копією інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

26 грудня 2017 року між ТОВ ФБЖ «ОКС», як продавцем, та ОСОБА_3 , як покупцем, укладено договір купівлі-продажу гаражу, посвідчений приватним нотаріусом ДМНО Мельником О.І. за реєстровим №826, предметом якого є купівля-продаж гаражу № НОМЕР_1 , розташованого за адресою АДРЕСА_2 (спірний у справі гараж). В той же день відбулась державна реєстрація за відповідачем ОСОБА_3 права власності на означений гараж. Викладені обставини підтверджуються копією договору купівлі-продажу, а також копією інформаційної довідки та витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

21 листопада 2018 року до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про поділ нерухомого майна - гаражів №1-9, розташовані за адресою АДРЕСА_2 , що підтверджується копією інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до висновку інженерно-технічної експертизи будівельних конструкцій гаражів в АДРЕСА_2 та по АДРЕСА_3 від 21 листопада 2007 року будівлі збірних залізобетонних гаражів заводського виготовлення, які розташовані за адресою АДРЕСА_2 , мають фундамент у вигляді суцільної збірної залізобетонної плити. Будівлі гаражів відносять до нерухомості. Копія висновку, який складався зав. кафедри архітектури Придніпровської державної академії будівництва та архітектури, наявна в матеріалах справи.

Разом з тим, відповідно до висновку експерта за результатами проведення судової будівельно-технічної експертизи №1389-04 від 21 квітня 2023 року, складного на замовлення позивача, гараж площею забудови 24 м2, розташований за адресою АДРЕСА_2 , за фактом відсутності фундаменту, який визначається нормами п.3.25 ДБН В.2.1-10:2018 «Основи і фундаменти будівель та споруд. Основні положення проектування», виключає нерозривність пов`язання із землею, а фактична будівельна конструкція із каркасу зі збірно-розбірних площинних та лінійних залізобетонних елементів фабричного виготовлення за класифікацією п.3.4 ДСТУ Б В.2.2-22:2008 «Будинки і споруди. Будівлі мобільні (інвентарні). Загальні технічні умови» відносить його до мобільних збірно-розбірних будівель і дає можливість його переміщення без знецінення та зміни призначення, що, у свою чергу, виключає його приналежність до нерухомого майна. Копія висновку наявна у справі.

Правовідносини, які виникли між сторонами, врегульовані нормами Конституції України, Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ЦК України, Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Так, відповідно до ст.124 Конституції України, ст.ст.15, 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір.

Згідно ст.11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ст.328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

За змістом ст.ст.665-657 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому. Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Нормою ст.4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що державній реєстрації прав, окрім іншого, підлягає право власності на нерухоме майно.

Відповідно до ст.181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.

Згідно ст.331 ч.2 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).

Положеннями ст.334 ч.4 ЦК України передбачено, що на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.

Відповідно до ст.658 ЦК України право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.

За змістом ст.ст.202, 204, 626 ЦК України правочин, різновидом якого є договір, є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до ст.ст.202, 203, 215, 626 ЦК України підставою визнання недійсності правочину (договору) є недодержання в момент вчинення правочину (договору) стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною 1-3, 5, 6 ст.203 ЦК, а саме: зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно ст.216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

За змістом положень ст.41 Конституції України, ст.ст.179, 181, 316, 317, 319, 321 ЦК України правом власності є право особи на річ (нерухоме майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном, які він здійснює на власний розсуд.

Положеннями ст.41 Конституції України, ст.321 ЦК України, ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні, крім випадків та у порядку, встановленому законом. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно ст.391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до ст.392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Положеннями ст.26 ч.3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню, крім випадків, передбачених п.1 ч.7ст.37 цього Закону. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються. У разі якщо в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, наявні відомості про речові права, обтяження речових прав, припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації, або якщо відповідним судовим рішенням також визнаються речові права, обтяження речових прав, одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав чи обтяжень речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав чи обтяжень. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію зміни, припинення речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження повертаються у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом державної реєстрації змін чи набуття таких речових прав, обтяжень речових прав, що здійснюється державним реєстратором або, у випадку скасування рішення Міністерства юстиції України, прийнятого відповідно до пункту 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, посадовою особою Міністерства юстиції України. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними.

Нормою ст.16 ЦК України передбачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути визнання правочину недійсним, є відновлення становища, яке існувало до порушення, визнання права.

За змістом ст.ст.12, 13, 76, 81, 82 ЦПК України суд розглядає справи в межах вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених ЦПК України випадках. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх позовних вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Доказування не можу ґрунтуватись на припущеннях.

Оцінюючи дослідженні в судовому засіданні докази в їх сукупності та взаємозв`язку, суд вважає їх належними, допустимими, достовірними та достатніми для прийняття рішення у справі по суті.

Аналізуючи встановлені судом на підставі таких доказів фактичні обставини в контексті викладених норм законодавства, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення заявлених позовних вимоги, ґрунтуючи свою правову позицію та результат розгляду справи на наступному.

Так, у приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ. Правочин є найбільш розповсюдженим юридичним фактом, за допомогою якого набуваються, змінюються, або припиняються права та обов`язки в учасників цивільних правовідносин. В цивільному праві встановлено презумпцію правомірності правочину, яка означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення, породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді, коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом. Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, рецисорний позов). Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду. Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків. Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Тлумачення ст.ст.16, 203, 215, 216 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.

У справі за позовом про визнання недійсним договору належними відповідачами є сторони оспорюваного договору, якщо позов подається заінтересованою особою (не стороною договору), або інша сторона договору, якщо позов подається однією із його сторін, а не нотаріус чи нотаріальна контора.

Частина 1 ст.203 ЦК України в контексті ч.1 ст.215 ЦК України визначає в якості однієї з підстав для визнання судом недійсним оспорюваного договору, як різновиду правочину, невідповідність його змісту нормам ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. При цьому під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в ст.4 ЦК України. Втім, більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із цивільно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у цивільно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних нормах.

Недійсним можна визнати лише договір як правочин, і така вимога може бути заявлена як однією зі сторін, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Договір як документ, а також дублікат чи копії такого документу не можуть бути визнані недійсними.

До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності правочину є по своїй суті «нівелювання» правового результату, породженого таким правочином (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі).

Аналогічні наведеним вище правові висновки містяться постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року по справі №161/3245/15-ц, від 10 квітня 2019 року по справі №463/5896/14-ц, постановах Верховного Суду від 05 вересня 2019 року по справі №638/2304/17, від 27 січня 2020 року по справі №761/26815/17, від 24 квітня 2020 року по справі №522/25151/14-ц, від 11 червня 2020 року по справі №281/129/17, від 30 липня 2020 року по справі №670/23/18, від 30 вересня 2020 року по справі №559/1605/18, від 27 січня 2021 року по справі №463/1540/14-ц, від 17 червня 2021 року по справі №761/12692/17, від 08 вересня 2021 року по справі №711/3426/19, від 08 вересня 2021 року по справі №405/6037/16-ц, від 22 вересня 2021 року по справі №301/123/15-ц.

За змістом ст.2 ЦПК України метою цивільного судочинства є саме ефективний захист прав та інтересів позивача. Отже, спосіб захисту цивільного права чи інтересу має бути ефективним, тобто призводити у конкретному спорі до того результату, на який спрямована мета позивача, - до захисту порушеного чи оспорюваного права або інтересу. Застосування способу захисту має бути об`єктивно виправданим і обґрунтованим, тобто залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання, оспорення та спричинених відповідними діяннями наслідків. Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію. Згідно з принципом процесуальної економії штучне подвоєння судового процесу (тобто вирішення одного спору у декількох судових справах в одній чи декількох судових юрисдикціях) є неприпустимим. Вирішення справи у суді в одному судовому процесі має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Рішення суду має остаточно вирішувати спір по суті і захищати порушене право чи інтерес («один спір - один процес»). Інакше кажучи, не є ефективним той спосіб захисту, який у разі задоволення відповідного позову не відновлює повністю порушене, оспорюване право, а відповідне судове рішення створює передумови для іншого судового процесу, у якому буде відбуватися захист права позивача, чи таке рішення об`єктивно неможливо буде виконати. (див. mutatis mutandis постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц, від 02 липня 2019 року у справі №48/340 (пункт 6.41), від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц (пункт 89), від 01 жовтня 2019 року у справі №910/3907/18 (пункт 48), від 28 січня 2020 року у справі №50/311-б (пункт 91), від 19 травня 2020 року у справі №922/4206/19 (пункт 43), від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17 (пункт 67), від 22 вересня 2020 року у справі №910/3009/18 (пункти 63, 89), від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19 (пункт 6.13), від 26 січня 2021 року у справі №522/1528/15-ц (пункт 58), від 16 лютого 2021 року у справі №910/2861/18 (пункт 98), від 15 червня 2021 року у справі №922/2416/17 (пункт 9.1), від 22 червня 2021 року у справах №334/3161/17 (пункт 55) і №200/606/18 (пункт 73), від 29 червня 2021 року у справі №916/964/19 (пункт 7.3), від 31 серпня 2021 року у справі №903/1030/19 (пункт 68), від 14 вересня 2021 року у справі №359/5719/17 (пункт 119), від 16 вересня 2021 року у справі №910/2861/18 (пункт 98), від 26 жовтня 2021 року у справі №766/20797/18 (пункт 19), від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц (пункт 143), від 14 грудня 2021 року у справі №643/21744/19 (пункт 61), від 25 січня 2022 року у справі №143/591/20 (пункт 8.31), від 08 лютого 2022 року у справі №209/3085/20 (пункт 21), від 13 липня 2022 року у справі №363/1834/17 (пункт 56), від 21 вересня 2022 року у справі №908/976/19 (пункт 5.6), від 28 вересня 2022 року у справі №483/448/20 (пункт 9.64), від 14 грудня 2022 року у справі №477/2330/18 (пункт 55), від 18 січня 2023 року у справі №488/2807/17 (пункт 86), від 14 липня 2023 року по справі №233/4365/18).

Обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19 (пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19 (пункт 54), від 06 квітня 2021 року у справі №910/10011/19 (пункт 99), від 22 червня 2021 року у справі №200/606/18 (пункт 76), від 02 листопада 2021 року у справі №925/1351/19 (пункт 6.56), від 25 січня 2022 року у справі №143/591/20 (пункт 8.46), від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц (пункт 155).

Стосовно обставин спірних правовідносин сторін у даній цивільній справі та заявлених позовних вимог, суд приходить до висновку про обрання стороною позивача неефективних способів захисту в частині вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу та скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію на підставі оспорюваного договору купівлі-продажу права власності на спірний гараж за відповідачем ОСОБА_3 . До такого висновку суд приходить, виходячи із встановлених в ході розгляду справи фактичних обставин та норми ст.26 ч.3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», оскільки задоволення вказаних двох позовних вимог призведе до фактичного відновлення державної реєстрації права власності на спірний гараж, як на нерухоме майно, за попереднім відносно відповідача ОСОБА_3 його (гаражу) титульним власником - ТОВ ФБЖ «ОКС». Відтак, мета пред`явлення даного позову досягнута не буде і позивачу доведеться звертатись до суду зі ще одним позовом, в якому оспорювати вже право власності на спірний гараж відповідача ТОВ ФБЖ «ОКС». Дана обставина, не залежно від обґрунтованості і доведеності заявлених вказаних двох позовних вимог, є самодостатньою підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.

Крім того, відмовляючи у задоволенні другої позовної вимоги, суд керувався і тим, що чинна на момент розгляду справи редакція ч.3 ст.26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» більше не містить такого способу захисту як скасування запису про право власності, натомість встановлює заборону на скасування та/або вилучення відомостей про речові права, обтяження з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Також не підлягає задоволенню і третя позовна вимога про визнання за позивачем права власності на спірний гараж, оскільки ця вимога є похідною та залежить від задоволення двох попередніх вимог, у задоволенні яких судом відмовлено. Більш того, у випадку задоволення позовної вимоги про визнання права власності за позивачем на спірний гараж, як на рухоме майно (про що зазначила в судовому засіданні представник позивача), фактично утвориться ситуація, коли внаслідок задоволення позову відновиться в порядку ч.3 ст.26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» реєстрація права власності ТОВ ФБЖ «ОКС», як першого титульного власника спірного гаражу як нерухомого майна, та одночасно із цим буде існувати підтверджене рішенням суду право власності позивача на цей же гараж як рухоме майно, що є неможливим, взаємовиключним, оскільки одне і те саме майно не може мати два різні статуси (нерухоме та рухоме майно) і повністю (одноосібно) належати різним особам. Підстав же для визнання за позивачем права власності на спірний гараж як на нерухоме майно з матеріалів справи не вбачається, оскільки позивач у мотивуванні позову наполягає на тому, що спірний гараж є саме рухомим майном, а передбачені законом підстави та юридичні факти, як елементи юридичного складу, з яких можна було б дійти висновку про набуття позивачем права власності на спірний гараж як на нерухоме майно стороною позивача не з`являлись, з матеріалів справи не вбачаються, і судом не встановлені. При цьому відповідно до норм цивільного законодавства та усталеної судової практики можливість виникнення права власності безпосередньо на підставі рішення суду передбачено лише у ст.335 (набуття права власності на безхазяйну річ), ст.344 (набувальна давність) та ст.376 (самочинне будівництво) ЦК України, в усіх інших випадках право власності набувається з незаборонених законом підстав. В свою чергу, рішення суду про визнання права власності на підставі ст.392 ЦК України не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах (тобто позивач вже став власником спірного майна, а не намагається ним стати через пред`явлення позову), у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Умовами задоволення позову про визнання права власності на майно у такому випадку є наявність у позивача доказів на підтвердження в судовому порядку факту приналежності йому спірного майна на праві власності, набуття такого права на законних підставах.

Таким чином, підсумовуючи вищевикладене, суд приходить до висновку про неможливість задоволення позову ні повністю, ні частково.

Вирішуючи питання про можливість задоволення заяви відповідача ОСОБА_3 про застосування строків позовної давності, суд виходить з наступного.

Так, застосування позовної давність можливе лише тоді, коли є підстави для задоволення позову. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем. При цьому, розгляд заяви про застосування позовної давності та відмова у позові з підстав пропуску строків позовної давності, у випадку обґрунтованості вказаної заяви та відсутності підстав для поновлення цього строку, є обов`язком, а не правом суду. Схожий за змістом висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року по справі №369/6892/15-ц, від 31 жовтня 2018 року по справі №367/6105/16-ц, від 07 листопада 2018 року по справі №575/476/16-ц, від 14 листопада 2018 року по справі №183/1617/16, від 28 листопада 2018 року по справі №504/2864/13-ц, від 05 грудня 2018 року по справах №522/2202/15-ц, №522/2201/15-ц та №522/2110/15-ц, від 07 серпня 2019 року по справі №2004/1979/12, від 18 грудня 2019 року по справі №522/1029/18, від 16 червня 2020 року по справі №372/266/15-ц, від 23 червня 2020 року по справі №536/1841/15-ц, від 07 липня 2020 по справі №712/8916/17, а також у постановах Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року по справі №509/3589/16-ц, від 28 жовтня 2020 року по справі №686/7483/15-ц, від 11 листопада 2020 року по справі №359/3162/16-ц.

Таким чином, приймаючи до уваги, що в суду відступні підстави для задоволення позову, необхідність і можливість застосування до спірних правовідносин строків позовної давності відсутня.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, керуючись нормою ст.ст.133, 141 ЦПК України, враховуючи види судових витрат по справі та результат розгляду справи, суд приходить до висновку, що судові витрати, понесені позивачем в ході розгляду справи, відшкодуванню їй не підлягають.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.41, 124 Конституції України, ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст.ст.11, 15, 16, 179, 181, 202, 203, 204, 215, 216, 316, 317, 319, 321, 328, 331, 334, 391, 392, 626, 665-657 ЦК України, ст.ст.4, 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», ст.ст.2, 5, 12, 13, 76-82, 89, 95, 133, 141, 223, 258, 259, 263-265, 268, 352, 354, 355 ЦПК України, суд -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ; адреса місця проживання: АДРЕСА_4 ) до Товариства з обмеженою відповідальністю фірма по будівництву «ОКС» (ЄДРПОУ 13451773; адреса місцезнаходження: 49000, м. Дніпро, вул. Бажова, 30, офіс.1, 2), ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_4 ; адреса місця проживання: АДРЕСА_5 ), треті особи - Підприємство «Будинок профспілок» об`єднання професійних спілок Дніпропетровської області (ЄДРПОУ 23941567; адреса місцезнаходження: 49000, м. Дніпро, пр. Дмитра Яворницького, 93), приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Мельник Олександр Іванович (адреса місцезнаходження: 49000, м. Дніпро, вул. Святослава Хороброго, 29/13), про визнання недійним договору купівлі-продажу, скасування рішення державного реєстратора та запису про право власності, визнання права власності - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до суду апеляційної інстанції. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя А.М. Авраменко