Постанова

від 07.05.2024 по справі 199/9317/22

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/2977/24 Справа № 199/9317/22 Суддя у 1-й інстанції - Авраменко А.М. Доповідач - Макаров М. О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 травня 2024 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі:

головуючого - судді Макарова М.О.

суддів - Барильської А.П., Демченко Е.Л.,

при секретарі - Керімовій-Бандюковій Л.К.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Крихти Алли Анатоліївни на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 31 жовтня 2023 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю фірма по будівництву «ОКС», ОСОБА_2 , треті особи: Підприємство «Будинок профспілок» об`єднання професійних спілок Дніпропетровської області, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Мельник Олександр Іванович, про визнання недійсним договору купівлі-продажу, скасування рішення державного реєстратора та запису про право власності, визнання права власності, -

В С Т А Н О В И Л А :

У грудні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю фірма по будівництву «ОКС», ОСОБА_2 , про визнання недійсним договору купівлі-продажу, скасування рішення державного реєстратора та запису про право власності, визнання права власності.

Позовні вимоги ОСОБА_1 мотивовані тим, що 10 квітня 2001 року вона придбала квартиру за адресою АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу. За цією квартирою був закріплений гараж на один автомобіль зі збірного залізобетону за адресою АДРЕСА_2 , вартість якого входила до вартості квартири, і яку позивачка сплатила в повному обсязі.

Позивачка зазначає, що на підставі Акту приймання-передачі від 10 квітня 2001 року, їй було передано спірний гараж.

Крім того, позивачка вказує, що спірний гараж було придбано Управлінням по господарському обслуговуванню МСП підставі додаткової угоди №2 від 11 серпня 1998 року до договору №15/92-94 від 02 серпня 1994 року, укладеного між ТОВ фірма по будівництву «ОКС» в особі голови правління ОСОБА_2 , як замовником, та Управлінням по господарському обслуговуванню МСП, як пайовиком.

На виконання зазначеної додаткової угоди Управління здійснило оплату вартості гаражу на рахунок ТОВ фірма по будівництву «ОКС».

Одночасно з продажем та передачею позивачці спірного гаражу, Підприємство «Будинок профспілок» об`єднання професійних спілок Дніпропетровської області направило на ім`я директора ТОВ фірма по будівництву «ОКС» лист від 10 квітня 2001 року №01/156, яким зобов`язало вказане товариство в особі його директора ОСОБА_2 оформити документи на спірний гараж на ім`я позивачки.

Однак, ТОВ фірма по будівництву «ОКС» таку вимогу не виконало, натомість здійснило державну реєстрацію за собою права власності на спірний гараж.

Так, ТОВ фірма по будівництву «ОКС» у вересні 2016 року звернулось до ДАБІ у Дніпропетровській області із заявою про прийняття в експлуатацію інших побудованих ним гаражів за адресою АДРЕСА_2 шляхом реєстрації декларації про готовність об`єкта до експлуатації - гаражів НОМЕР_2 загальною площею 195,3 кв.м, включивши до них і спірний гараж.

21 вересня 2016 року ДПБІ у Дніпропетровській області було зареєстровано відповідну декларацію ДП142162650057 з присвоєнням нової адреси АДРЕСА_2 , на підставі чого, 12 жовтня 2016 року за ТОВ фірма по будівництву «ОКС» було зареєстровано право власності на означені гаражі.

26 грудня 2017 року на підставі договору купівлі-продажу, укладеного між ТОВ фірма по будівництву «ОКС» та ОСОБА_2 , було відчуджено першим на користь другого вже спірний гараж за № НОМЕР_1 за адресою АДРЕСА_2 , а також в той же день здійснено державну реєстрацію права власності на спірний гараж за ОСОБА_2 .

В подальшому ОСОБА_2 звернувся до позивачки з пропозицією купити у нього спірний гараж за 15 000 доларів США.

Позивачка вважає, що ТОВ фірма по будівництву «ОКС» не мало право на оформлення за собою права власності на спірний гараж та відчужувати його на користь ОСОБА_2 ..

Враховуючи викладене, позивачка просила визнати недійсним договір купівлі-продажу гаражу №6 від 26 грудня 2017 року, укладений між ТОВ фірма по будівництву «ОКС» та ОСОБА_2 , скасувати рішення державного реєстратора та скасувати запис про державну реєстрацію права власності від 26 грудня 2017 року за ОСОБА_2 на спірний гараж, та визнати за нею право власності на спірний гараж.

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 31 жовтня 2023 року відмовлено у задоволенні позовних вимог.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Крихта А.А. посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права просила рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що спірний гараж є рухомим майном, а тому не підлягає державній реєстрації. Крім того, апелянт вказує, що суд першої інстанції не вказав, з якою конкретно позовною вимогою позивачка вправі звернутися до суду, враховуючи, що заявлені нею вимоги визнано судом неефективними.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, з наступних підстав.

Так, матеріалами справи та судом першої інстанції встановлено, що 11 серпня 1998 року між Фірмою з будівництва житла «ОКС» в особі голови правління ОСОБА_2 , як замовником, та Управлінням з господарського обслуговування МСП, як пайовиком, підписано додаткову угоду №2 до договору №15/92-94 від 02 серпня 1994 року, у якій вказано, що замовник передає пайовику гараж на один автомобіль зі збірного залізобетону по АДРЕСА_2 , договірна вартість якого становить 7000,00 грн.. Пайовик зобов`язується перерахувати кошти до 15 серпня 1998 року.

19 серпня 1998 року між тими ж сторонами складено акт приймання-передачі гаражу, що підтверджується копією такого акту.

Рішенням виконкому Дніпропетровської міської ради від 21 жовтня 1999 року №2184 дозволено фірмі «ОКС» проектування та будівництво тимчасових залізобетонних збірних гаражів по АДРЕСА_2 у межах землекористування замовника, що підтверджується копією відповідного рішення.

10 лютого 2000 року міською санепідемстанцією погоджено фірмі «ОКС» проектну документацію на встановлення десяти збірних залізобетонних гаражів по АДРЕСА_2 .

Встановлено, що 10 квітня 2001 року між Підприємством «Будинок профспілок» об`єднання професійних спілок Дніпропетровської області, як продавцем, та ОСОБА_1 , як покупцем, було укладено договір купівлі-продажу квартири, посвідчений державним нотаріусом П`ятої ДДНК Вишневською Н.П. за реєстровим №1-1210, предметом якого була купівлі-продаж квартири за адресою АДРЕСА_1 .

Також 10 квітня 2001 року між Підприємством «Будинок профспілок» об`єднання професійних спілок Дніпропетровської області та позивачкою було підписано акт приймання-передачі до вищевказаного договору купівлі-продажу квартири.

У вказаному акті його сторони зазначили, що у зв`язку із оформленням означеного договору Підприємство «Будинок профспілок» об`єднання професійних спілок Дніпропетровської області передало, а ОСОБА_1 прийняла квартиру за адресою АДРЕСА_1 , а також закріплений за квартирою гараж на один автомобіль зі збірного залізобетону по АДРЕСА_2 .

10 квітня 2001 року Підприємством «Будинок профспілок» об`єднання професійних спілок Дніпропетровської області склало лист №01/156 на адресу директора Фірми з будівництва житла «ОКС» ОСОБА_2 з проханням у зв`язку із укладенням зазначеного вище договору купівлі-продажу квартири 10 квітня 2001 року оформити всі документи на гараж, який рахується за квартирою позивачки, на ім`я останньої.

19 листопада 2003 року Дніпропетровської міською радою прийнято рішення №220/13, яким затверджено проєкт відведення земельних ділянок за кадастровими номерами 1210100000:01:241:0026 площею 0,0309 га та 1210100000:01:241:0027 площею 0,0431 га та їх передано ТОВ ФБЖ «ОКС» в оренду строком на три роки для завершення будівництва тимчасових залізобетонних збірних гаражів по АДРЕСА_2 за рахунок земель, наданих раніше товариству (цільове використання - гаражі кооперативні).

01 квітня 2004 року між Дніпропетровською міською радою, як орендодавцем, та ТОВ ФБЖ «ОКС», як орендарем, укладено договір оренди земельної ділянки, предметом якого є оренда земельної ділянки із кадастровим номером 1210100000:01:241:0027 та площею 0,0431 га, що розташована за адресою АДРЕСА_2 .

12 жовтня 2016 року приватним нотаріусом ДМНО Мельник О.І. на підставі декларації про готовність до експлуатації об`єкта ДП142162650057 від 21 вересня 2016 року Департаменту ДАБІ у Дніпропетровській області, розпорядження №1040р від 17 жовтня 2001 року Дніпропетровської міської ради, технічного паспорту, прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриття розділу), на підставі якого здійснено державну реєстрацію права власності за ТОВ ФБЖ «ОКС» на гаражі № НОМЕР_2 , розташовані за адресою АДРЕСА_2 .

26 грудня 2017 року між ТОВ ФБЖ «ОКС», як продавцем, та ОСОБА_2 , як покупцем, укладено договір купівлі-продажу гаражу № НОМЕР_1 , розташованого за адресою АДРЕСА_2 . В той же день відбулась державна реєстрація за ОСОБА_2 права власності на означений гараж.

21 листопада 2018 року до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про поділ нерухомого майна - гаражів № НОМЕР_2 , розташовані за адресою АДРЕСА_2 .

Відповідно до висновку інженерно-технічної експертизи будівельних конструкцій гаражів в АДРЕСА_2 та по АДРЕСА_3 від 21 листопада 2007 року будівлі збірних залізобетонних гаражів заводського виготовлення, які розташовані за адресою АДРЕСА_2 , мають фундамент у вигляді суцільної збірної залізобетонної плити. Будівлі гаражів відносять до нерухомості.

Відповідно до висновку експерта за результатами проведення судової будівельно-технічної експертизи №1389-04 від 21 квітня 2023 року, складного на замовлення позивачки, гараж площею забудови 24 м2, розташований за адресою АДРЕСА_2 , за фактом відсутності фундаменту, який визначається нормами п.3.25 ДБН В.2.1-10:2018 «Основи і фундаменти будівель та споруд. Основні положення проектування», виключає нерозривність пов`язання із землею, а фактична будівельна конструкція із каркасу зі збірно-розбірних площинних та лінійних залізобетонних елементів фабричного виготовлення за класифікацією п.3.4 ДСТУ Б В.2.2-22:2008 «Будинки і споруди. Будівлі мобільні (інвентарні). Загальні технічні умови» відносить його до мобільних збірно-розбірних будівель і дає можливість його переміщення без знецінення та зміни призначення, що, у свою чергу, виключає його приналежність до нерухомого майна.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем обрано неефективний спосіб захисту.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 124 Конституції України, ст.ст. 15, 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір.

Згідно ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

За змістом ст.ст. 665-657 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому. Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Нормою ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що державній реєстрації прав, окрім іншого, підлягає право власності на нерухоме майно.

Відповідно до ст. 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.

Згідно ч. 2 ст. 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).

Положенням ч. 4 ст. 334 ЦК України передбачено, що права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.

Відповідно до ст. 658 ЦК України право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.

За змістом ст.ст. 202, 204, 626 ЦК України правочин, різновидом якого є договір, є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до ст.ст. 202, 203, 215, 626 ЦК України підставою визнання недійсності правочину (договору) є недодержання в момент вчинення правочину (договору) стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК, а саме: зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

Відповідно до ст. 41 Конституції України, ст.ст. 179, 181, 316, 317, 319, 321 ЦК України правом власності є право особи на річ (нерухоме майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном, які він здійснює на власний розсуд.

Положеннями ст. 41 Конституції України, ст. 321 ЦК України, ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні, крім випадків та у порядку, встановленому законом. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до ст. 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Положеннями ч. 3 ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню, крім випадків, передбачених п. 1 ч. 7 ст. 37 цього Закону. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються. У разі якщо в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, наявні відомості про речові права, обтяження речових прав, припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації, або якщо відповідним судовим рішенням також визнаються речові права, обтяження речових прав, одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав чи обтяжень речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав чи обтяжень. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію зміни, припинення речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження повертаються у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом державної реєстрації змін чи набуття таких речових прав, обтяжень речових прав, що здійснюється державним реєстратором або, у випадку скасування рішення Міністерства юстиції України, прийнятого відповідно до пункту 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, посадовою особою Міністерства юстиції України. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними.

Статтею 16 ЦК України передбачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути визнання правочину недійсним, є відновлення становища, яке існувало до порушення, визнання права.

За змістом ст.ст. 12, 13, 76, 81, 82 ЦПК України суд розглядає справи в межах вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених ЦПК України випадках. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх позовних вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Доказування не можу ґрунтуватись на припущеннях.

Так, у приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ. Правочин є найбільш розповсюдженим юридичним фактом, за допомогою якого набуваються, змінюються, або припиняються права та обов`язки в учасників цивільних правовідносин. В цивільному праві встановлено презумпцію правомірності правочину, яка означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення, породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді, коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом. Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, рецисорний позов). Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду. Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків. Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Тлумачення ст.ст. 16, 203, 215, 216 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.

Відповідно до ст. 2 ЦПК України метою цивільного судочинства є, саме ефективний захист прав та інтересів позивача.

Отже, спосіб захисту цивільного права чи інтересу має бути ефективним, тобто призводити у конкретному спорі до того результату, на який спрямована мета позивача, - до захисту порушеного чи оспорюваного права або інтересу.

Застосування способу захисту має бути об`єктивно виправданим і обґрунтованим, тобто залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання, оспорення та спричинених відповідними діяннями наслідків.

Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію.

Обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19 (пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19 (пункт 54), від 06 квітня 2021 року у справі №910/10011/19 (пункт 99), від 22 червня 2021 року у справі №200/606/18 (пункт 76), від 02 листопада 2021 року у справі №925/1351/19 (пункт 6.56), від 25 січня 2022 року у справі №143/591/20 (пункт 8.46), від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц (пункт 155).

Керуючись вказаним нормами права, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 в частині вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу та скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію на підставі оспорюваного договору купівлі-продажу права власності на спірний гараж за ОСОБА_2 є неефективним способом захисту, з огляду на те, що задоволення вказаних двох вимог призведе до фактичного відновлення державної реєстрації права власності на спірний гараж, як на нерухоме майно, за попереднім титульним власником - ТОВ ФБЖ «ОКС».

Крім того, обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про те, що чинна на момент розгляду справи редакція ч. 3 ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» більше не містить такого способу захисту як скасування запису про право власності, натомість встановлює заборону на скасування та/або вилучення відомостей про речові права, обтяження з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Також колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовної вимоги про визнання за позивачкою права власності на спірний гараж, оскільки ця вимога є похідною та залежить від задоволення двох попередніх вимог, у задоволенні яких судом відмовлено.

Колегією суддів встановлено, що за договором купівлі-продажу від 10 квітня 2001 року позивачка придбала лише квартиру АДРЕСА_4 ). Акт приймання-передачі до договору купівлі-продажу квартири від 10 квітня 2001 року не свідчить про набуття позивачкою права власності на спірний гараж та не є підставою для визнання за нею права власності на вказаний гараж.

Доводи апелянта в скарзі про те, що спірний гараж є рухомим майном, а тому не підлягає державній реєстрації, колегія суддів вважає безпідставними, так як позивачкою ні в суді першої інстанції, ні в апеляційній інстанції не було надано належних та допустимих доказів на підтвердження вказаного. Колегія не може взяти до уваги наданий позивачкою Висновок експерта №1389-04, яким встановлено, що гараж, площею забудови 24,0 кв.м, який розташований за адресою: АДРЕСА_2 за фактом відсутності фундаменту виключає його приналежність до нерухомого майна, з огляду на те, що предметом даного позову є гараж № НОМЕР_1 , загальною площею 21,7 кв.м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .

Твердження апелянта про те, що суд першої інстанції не вказав, з якою конкретно позовною вимогою позивачка вправі звернутися до суду, враховуючи, що заявлені нею вимоги визнано судом неефективними, - колегія суддів вважає безпідставними, з огляду на те, що суд першої інстанції чітко вказав підстави для відмови у позові, які відповідають нормам чинного законодавства та з яким погоджується колегія суддів.

Інші твердження колегією суддів перевірені та визнані такими, що не впливають на законність оскаржуваного рішення.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року).

Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що вирішуючи даний спір, суд першої інстанції повно, всебічно та об`єктивно з`ясувавши обставини справи, оцінивши надані сторонами докази, дійшов вірного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

Рішення як таке, що відповідає нормам матеріального та процесуального права повинне бути залишене без змін, а апеляційна скарга без задоволення.

В зв`язку із залишенням апеляційної скарги без задоволення, відповідно до ст. 141 ЦПК України, сплачений апелянтом судовий збір за подання апеляційної скарги поверненню не підлягає.

Керуючись ст.ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Крихти Алли Анатоліївни - залишити без задоволення.

Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 31 жовтня 2023 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її проголошення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий суддя М.О. Макаров

Судді А.П. Барильська

Е.Л. Демченко