Рішення

від 12.12.2023 по справі 903/718/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

пр. Волі, 54а, м. Луцьк, 43010, тел./факс 72-41-10

E-mail: inbox@vl.arbitr.gov.ua Код ЄДРПОУ 03499885

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

12 грудня 2023 року Справа № 903/718/23

Господарський суд Волинської області у складі:

головуючого судді Гарбара Ігоря Олексійовича

секретар судового засідання Гандзілевська Яна Вікторівна

за участю представників сторін:

від позивача: Кравчук О.А. ордер Серія АС №1033743 від 20.06.2023

від відповідача: н/з

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Луцьку у приміщенні Господарського суду Волинської області справу №903/718/23 за позовом Свято-Вознесенської релігійної громади Української православної церкви до Нововолинської міської ради про визнання недійсним п. 1,2 рішення Нововолинської міської ради № 21/17 від 19.04.2023 про припинення права постійного користування земельною ділянкою,

ВСТАНОВИВ:

06.07.2023 представник Свято-Вознесенської релігійної громади Української православної церкви надіслав на адресу суду позовну заяву до Нововолинської міської ради, в якій просить визнати недійсними пункти 1 та 2 рішення 21 сесії восьмого скликання Нововолинської міської ради від 19 квітня 2023 року № 21/17 Про забезпечення зміцнення національної безпеки у сфері свободи совісті та заборону діяльності Української православної церкви московського патріархату на території Нововолинської міської територіальної громади, яким Відповідач вирішив припинити Свято-Вознесенській релігійній громаді Української Православної церкви право постійного користування земельною ділянкою площею 0,4861 га, кадастровий номер 0710700000:01:013:0002, для будівництва та обслуговування культової споруди (КВЦПЗ - 03.04), за адресом: м. Нововолинськ, прос. С.Бандери, 68 та визнав таким, що втратив чинність, п. 4 рішення Нововолинської міської ради № 28/9 від 25.03.2009 Про надання земельних ділянок в оренду та постійне користування.

Ухвалою суду від 12.07.2023 позовну заяву позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження за правилами загального позовного провадження.

Відповідач ухвалу суду від 12.07.2023 отримав 17.07.2023, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення №450703064166

Відповідач ухвалу суду від 12.07.2023 отримав 17.07.2023, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення №450703064166 (а.с.29).

Строк для подання відзиву - до 01.08.2023 включно.

Відзив відповідача на адресу суду не надходив.

09.08.2023 представник позивача сформував в системі Електронний суд клопотання про відкладення підготовчого засідання, оскільки не подано відзив відповідачем (а.с.31-32).

Ухвалою суду від 10.08.2023 закрито підготовче провадження та призначено розгляд справи по суті на 05.09.2023 о 11:45 (а.с.34).

05.09.2023 представник позивача подав до суду клопотання про долучення доказів (а.с.39-52).

Протокольною ухвалою від 05.09.2023 суд повернувся зі стадії судового розгляду до стадії підготовчого засідання. Явку представника Нововолинської міської ради визнав обов`язковою. Відклав розгляд справи в підготовчому судовому засіданні на 26.09.2023 о 11:30 год. (а.с.54-57).

Протокольною ухвалою від 26.09.2023 суд відклав розгляд справи в підготовчому судовому засіданні на 24.10.2023 о 10:45 год. Явку представника Нововолинської міської ради визнав обов`язковою. Попередив, що відповідно до ст. 135 ГПК України суд може постановити ухвалу про стягнення в дохід державного бюджету з відповідної особи штрафу у сумі від одного до десяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, зокрема, за ухилення від вчинення дій, покладених судом на учасника судового процесу (а.с.63-64).

Протокольною ухвалою від 24.10.2023 суд відклав розгляд справи в підготовчому судовому засіданні. Зобов`язав представника Нововолинської міської ради викласти усні пояснення у письмовій формі із застосуванням ст.182 ГПК України (а.с.72-74).

31.10.2023 представник позивача сформував в системі Електронний суд клопотання про перенесення судового засідання, оскільки зайнятий в іншому судовому засіданні, яке було призначено ухвалою Козелецького районного суду Чернігівської області від 13.10.2023, що підтвердив судовою повісткою про виклик до суду (а.с.77-79).

Представник відповідача 20.11.2023 сформував в системі Електронний суд додаткові пояснення у справі, в яких просить суд відмовити у позові повністю.

Ухвалою суду від 21.12.2023 закрито підготовче провадження, розгляд справи по суті призначено на 12.12.2023 о 10:45 год.

Представник позивача в судовому засіданні просив позо задовольнити, повідомив, що має намір подати докази про стягнення витрат на правову допомогу у встановлений законом строк.

Відповідача в призначене судове засідання не з`явився, хоча належним чином був повідомлений про час та дату розгляду справи, що підтверджується довідкою про доставку електронного листа (а.с.88).

Суд вважає, що ним, в межах наданих йому повноважень, створені належні рівні умови сторонам для представлення своєї правової позиції та надання доказів і вважає за можливе розгляд справи проводити за наявними в ній матеріалами.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов до висновку, що наявні у матеріалах справи документи достатні для прийняття повного та обґрунтованого судового рішення у відповідності до ст.240 ГПК України, а неявка представників відповідача не перешкоджає вирішенню справи по суті за наявними в ній матеріалами.

Заслухавши представника позивача, дослідивши матеріали справи, суд прийшов до наступного висновку.

Як вбачається з матеріалів справи, Свято-Вознесенська релігійна громада Української православної церкви (далі - Релігійна громада або Позивач) створена 19.07.1999, що підтверджується копіями свідоцтва про реєстрацію юридичної особи серії А01 № 462865, свідоцтва про реєстрацію статуту релігійної громади №1030 та витягу із ЄДРПОУ від 22.06.2023 № 11991200000000699 (а.с.6-9).

Рішенням сесії Нововолинської міської ради від 25 березня 2009 року № 28/9 Релігійній громаді у постійне користування надано земельну ділянку площею 0,4861 га по пр. Степана Бандери, 68 в місті Нововолинськ, для будівництва та обслуговування культової споруди.

На виконання вказаного рішення 31 серпня 2012 року відділом Держкомзему у м.Нововолинську Релігійній громаді видано Державний акт на право постійного користування земельною ділянкою серія ЯЯ № 031088 площею 0.4861 га по пр. Степана Бандери, 68 в м.Нововолинськ, для будівництва та обслуговування культової споруди, за кадастровим номером ділянки № 0710700000:01:013:0002 (далі - Земельна ділянка).

Відповідно до цільового призначення земельної ділянки Релігійною громадою на цій ділянці землі в 2017 році було завершено будівництво трьох об`єктів нерухомого майна, культової споруди з обслуговуючими будівлями, а саме:

-Свято-Вознесенська церква, об`єкт не житлової нерухомості, загальною площею 393.8 кв.м. за адресою: Волинська область, м. Нововолинськ, проспект Степана Бандери, 68.

Номер запису про право власності: 18596676 від 12 січня 2017 року, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1149078307107, на підставі декларації про готовність до експлуатація об`єкта, серія ВЛ № 143163650188 виданого 30.12.2016 виданий Управлінням ДАБІ у Волинській області.

-Господарська будівля з гаражем, об`єкт не житлової нерухомості, загальною площею 84.4 кв.м. за адресою: Волинська область, м. Нововолинськ, проспект Степана Бандери, 68.

Номер запису про право власності: 22888844 від 13 жовтня 2017 року, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1382105407107, на підставі декларації про готовність до експлуатація об`єкта, серія ВЛ № 141172571993 виданого 14.09.2017р. виданий Управлінням ДАБІ у Волинській області.

-Вбиральня, об`єкт не житлової нерухомості, загальною площею 8.0 кв.м. за адресою: Волинська область, м. Нововолинськ, проспект Степана Бандери, 68.

Номер запису про право власності: 22889273 від 12 жовтня 2017 року, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1382131107107, на підставі декларації про готовність до експлуатація об`єкта, серія ВЛ № 141172571993 виданого 14.09.2017р. виданий Управлінням ДАБІ у Волинській області.

19.04.2023 Нововолинською міською радою прийнято рішення №21/17 «Про забезпечення зміцнення національної безпеки у сфері свободи совісті та заборону діяльності Української православної церкви московського патріархату на території Нововолинської міської територіальної громади» (далі - Рішення).

Відповідно до пунктів 1-3 вказаного Рішення Нововолинська міська рада вирішила, зокрема, але не виключно:

1. Припинити Свято-Вознесенській релігійній громаді Української Православної церкви (код ЄДРПОУ 25744011) право постійного користування земельною ділянкою площею 0,4861 га, кадастровий номер 0710700000:01:013:0002, для будівництва та обслуговування культової споруди (КВЦПЗ - 03.04), за адресою: м. Нововолинськ, проспект Степана Бандери, 68.

2. Пункт 4 рішення Нововолинської міської ради №28/9 від 25.03.2009 «Про надання земельних ділянок в оренду ста постійне користування» вважати таким, що втратив чинність.

3. Віднести земельну ділянку площею 0,4861 га, кадастровий номер 0710700000:01:013:0002, за адресою: м. Нововолинськ, проспект Степана Бандери, 68, до земель, які не надані у власність або користування громадянам чи юридичним особам.

Оспорюване Рішення прийняте з посиланням на Земельний кодекс України, Закони України «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про свободу совісті та релігійні організації» та «Про внесення зміни до статті 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» щодо назви релігійних організацій (об`єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України», «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», враховуючи рішення Волинської обласної ради від 11.04.2023р. за №21/2 «Про забезпечення зміцнення національної безпеки у сфері свободи совісті та заборону діяльності Української православної церкви московського патріархату на території Волинської області.

У статті 15 Цивільного кодексу України унормовано, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (стаття 16 зазначеного Кодексу).

Разом і цим за змістом статті 20 Господарського кодексу України кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб`єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб`єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб`єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб`єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов`язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом.

За змістом наведених приписів способи захисту цивільного права чи інтересу - це закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16). Іншими словами, це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (пункт 14 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17.

Обраний позивачем спосіб захисту цивільного права має призводити до захисту порушеного чи оспорюваного права або інтересу. Якщо таке право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2019 у справі № 331/6927/16-ц (пункт 69)).

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам необхідно зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголосив, що зазначена норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, передбачених Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дали би змогу компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. У рішенні від 31.07.2003 у справі "Дорани проти Ірландії" ЄСПЛ зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає не лише запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Так, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Під ефективним способом необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Порушення права/інтересу пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити/реалізувати своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Прийняття судом рішення покликане усунути цю невизначеність, відновити порушене право, створити можливість для реалізації інтересу. Тому застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права (інтересу) позивача.

Отже, кожна особа має право в порядку, встановленому процесуальним законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи, інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, що визначений законом або договором, а якщо закон або договір ефективного способу захисту не визначають - суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Таким чином, обраний позивачем спосіб захисту відповідає вимогам чинного законодавства.

Земельні відносини регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами (ч. 1 ст. 3 Земельного кодексу України).

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (частина перша статті 373 ЦК України). Елементом особливої правової охорони землі є норма частини другої статті 14 Конституції про те, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону; право власності на землю гарантується Конституцією України (частина друга статті 373 ЦК України).

Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення (частина четверта статті 373 ЦК України). Цільове призначення земель України покладено законодавцем в основу розмежування правових режимів окремих категорій земель (розділ ІІ "Землі України" ЗК України), при цьому такі режими характеризуються високим рівнем імперативності, відносно свободи розсуду власника щодо використання ним своєї земельної ділянки.

Так само є нормативно регламентованим право власника на забудову земельної ділянки, яке здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням (частина третя статті 375 ЦК України). Відповідно до змісту частини четвертої статті 375 ЦК України у разі, коли власник здійснює на його земельній ділянці самочинну забудову, її правові наслідки встановлюються статтею 376 ЦК України.

Аналогічна правова позиція наведена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13.

Предметом спору в даній справі є правомірність рішення Нововолинської міської ради від 19.04.2023 №21/17 "Про припинення права постійного користування земельною ділянкою юридичній особі".

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч. 1 ст. 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території.

За змістом ч. 1 ст. 12 Земельного кодексу України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, зокрема, розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування (ч. 2 ст. 116 Земельного кодексу України).

Відповідно до ч. 1 ст. 122 Земельного кодексу України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування (ч. 1 ст. 123 Земельного кодексу України).

Згідно з ч. 1 ст. 92 Земельного кодексу України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

У ч. 2 ст. 92 Земельного кодексу України наведено вичерпний перелік осіб, які можуть набувати права постійного користування земельною ділянкою.

Так, п. «в» ч. 2 ст. 92 Земельного кодексу України передбачено, що права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають, зокрема, релігійні організації України, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності.

Разом з тим, суд звертає увагу, що законодавством передбачено відповідні підстави припинення права користування землями, зокрема й права постійного користування земельними ділянками, які належать до земель державної та комунальної власності.

Так, відповідно до ст. 141 Земельного кодексу України (у редакції на момент виникнення спірних правовідносин) підставами припинення права користування земельною ділянкою є: а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; в) припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; д) систематична несплата земельного податку або орендної плати; е) набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; є) використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини; ж) передача приватному партнеру, концесіонеру нерухомого майна, розміщеного на земельній ділянці, що перебуває в користуванні державного або комунального підприємства та є об`єктом державно-приватного партнерства або об`єктом концесії; з) припинення права користування надрами у разі закінчення встановленого спеціальним дозволом на користування надрами строку користування надрами (у разі передачі земельної ділянки державної, комунальної власності користувачу надр для здійснення діяльності з користування надрами).

З наведеного вище вбачається, що порядок набуття, виникнення, а також припинення права постійного користування земельною ділянкою, що, зокрема, перебуває у комунальній власності, врегульований нормами Земельного кодексу України.

Вирішуючи спори про припинення права власності на земельну ділянку чи права користування нею, необхідно враховувати, що орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування має право прийняти рішення про це лише в порядку, з підстав і за умов, передбачених статями 140-149 Земельного кодексу України.

Відповідно до п. «в» ч. 1 ст. 141 Земельного кодексу України, підставами припинення права користування земельною ділянкою є припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій.

При цьому, приписи п. «в» ч. 1 ст. 141 Земельного кодексу України слід розуміти таким чином, що припинення права користування земельною ділянкою з підстав припинення підприємств, установ та організацій допускається лише у випадку, коли припинення останніх виключає правонаступництво або за умови, що правонаступник не може набувати відповідне право згідно з чинним на час правонаступництва законодавством, тобто у даному випадку, згідно зі ст. 92 Земельного кодексу України, яка чітко визначає суб`єктів права постійного користування. У випадку ж, коли суб`єкт перестає відповідати встановленим ст. 92 Земельного кодексу України вимогам, набуття ним права постійного користування земельною ділянкою є неможливим в силу прямої вказівки закону.

Як вже зазначалося вище, п. «в» ч. 2 ст. 92 Земельного кодексу України передбачено, що права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають релігійні організації України, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності.

Водночас, примусове припинення прав на земельну ділянку у судовому порядку передбачено статтею 143 Земельного кодексу України в таких випадках: а) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; б) неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об`єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров`ю населення) в строки, встановлені приписами органів, що здійснюють державний контроль за використанням та охороною земель; в) конфіскації земельної ділянки; г) примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності; ґ) примусового звернення стягнень на земельну ділянку по зобов`язаннях власника цієї земельної ділянки; ґ-1) примусового звернення стягнень на право емфітевзису, суперфіцію за зобов`язаннями особи, яка використовує земельну ділянку на такому праві.

У відповідності до ч. 1 ст. 149 Земельного кодексу України земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, що здійснюють розпорядження земельними ділянками відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу з урахуванням вимог статті 150 цього Кодексу.

Таким чином, з огляду на вищенаведені положення Земельного кодексу України, підстави припинення саме права користування земельною ділянкою визначені статтею 141 Земельного кодексу України.

Відповідно до ст. 7 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями). Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об`єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об`єднання представляються своїми центрами (управліннями).

Згідно з ст. 13 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» релігійна організація визнається юридичною особою з дня її державної реєстрації. Релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обов`язки відповідно до чинного законодавства і свого статуту (положення).

Статтею 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» передбачено, що статут (положення) релігійної організації, який відповідно до цивільного законодавства визначає її правоздатність, підлягає реєстрації у порядку, встановленому статтею 14 цього Закону. Статут (положення) релігійної організації повинен містити відомості про: 1) вид релігійної організації, її віросповідну приналежність і місцезнаходження; 2) місце релігійної організації в організаційній структурі релігійного об`єднання; 3) майновий стан релігійної організації; 4) права релігійної організації на заснування підприємств, засобів масової інформації, інших релігійних організацій, створення навчальних закладів; 5) порядок внесення змін і доповнень до статуту (положення) релігійної організації; 6) порядок вирішення майнових та інших питань у разі припинення діяльності релігійної організації. Статут (положення) може містити й інші відомості, пов`язані з особливостями діяльності даної релігійної організації. Статут (положення) релігійної організації не повинен суперечити чинному законодавству. Документи, які визначають віросповідну діяльність, вирішують інші внутрішні питання релігійної організації, не підлягають реєстрації в державних органах.

Законом України «Про внесення зміни до статті 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» щодо назви релігійних організацій (об`єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України» № 2662-VIII від 20.12.2018, який набрав чинності 26.12.2018, статтю 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» доповнено частинами сьомою та восьмою такого змісту:

«Релігійна організація (об`єднання), яка безпосередньо або як складова частина іншої релігійної організації (об`єднання) входить до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, зобов`язана у своїй повній назві, зазначеній у її статуті (положенні), відображати належність до релігійної організації (об`єднання) за межами України, до якої вона входить (частиною якої вона є), шляхом обов`язкового відтворення у своїй назві повної статутної назви такої релігійної організації (об`єднання) з можливим додаванням слів «в Україні» та/або позначення свого місця в структурі іноземної релігійної організації.

Входження релігійної організації (об`єднання) до релігійної організації (об`єднання), зазначеної в частині сьомій цієї статті, визначається у разі наявності однієї з таких ознак: 1) у статуті (положенні) релігійної організації, що діє в Україні, містяться вказівки на входження до структури релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України; 2) у статуті (положенні) закордонної релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, містяться вказівки на входження до її структури релігійної організації (об`єднання), що діє на території України, а також на право прийняття статутними органами управління зазначеної закордонної релігійної організації (об`єднання) рішень з канонічних і організаційних питань, які є зобов`язуючими для релігійної організації (об`єднання), що діє на території України; 3) статутом (положенням) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, передбачене обов`язкове входження керівників (повноважних представників) релігійної організації (об`єднання), що діє на території України, до статутних органів управління зазначеної закордонної релігійної організації (об`єднання) з правом вирішального голосу».

У розділі ІІ «Перехідні та прикінцеві положення» Закону № 2662-VIII від 20.12.2018 встановлено таке:

« 1. Під Законом, яким іноземна держава визнається такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, мається на увазі Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» (Відомості Верховної Ради України, 2014 р., № 26, ст. 892) та/або інший закон, яким іноземна держава визнається такою, що вчинила збройну агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України.

2. Протягом одного місяця з дня набрання чинності цим Законом або набрання чинності законом, яким іноземна держава визнається такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України (якщо такий закон набрав чинності пізніше цього Закону), центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії, проводить релігієзнавчу експертизу зареєстрованих статутів релігійних організацій (об`єднань) для встановлення обставин, передбачених частинами сьомою і восьмою статті 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (Відомості Верховної Ради УРСР, 1991 р., № 25, ст. 283).

3. У разі встановлення обставин, передбачених частинами сьомою та восьмою ст. 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (Відомості Верховної Ради УРСР, 1991 р., № 25, ст. 283), центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії, публічно через офіційне видання «Урядовий кур`єр» та письмово інформує релігійні організації (об`єднання), які підпадають під дію частини сьомої статті 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», про необхідність у строк не пізніше трьох місяців внести до свого статуту (положення) передбачені законом зміни та подати їх на реєстрацію у встановленому порядку.

4. У разі якщо протягом чотирьох місяців (для релігійних громад - дев`яти місяців) з дня набрання чинності цим Законом та/або набрання чинності законом, яким іноземна держава визнається такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, релігійна організація (об`єднання) не внесла передбачених законом змін до своєї офіційної назви та не подала відповідні зміни до свого статуту (положення) на реєстрацію, її статут (положення) втрачає чинність у частині, якою визначається повна офіційна назва релігійної організації (об`єднання).

5. Не допускається надання переваг або накладення обмежень у діяльності релігійної організації (об`єднання), що входить до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, крім обмеження доступу священнослужителів, релігійних проповідників, наставників такої релігійної організації у частини, з`єднання Збройних Сил України та інших військових формувань України у місцях їхньої дислокації або інших обмежень, передбачених законом».

Рішенням Конституційного Суду України № 4-р/2022 від 27.12.2022 у справі за конституційним поданням 49 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення зміни до статті 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» щодо назви релігійних організацій (об`єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України» (справа щодо повної назви релігійних організацій, справа № 1-13/2019(374/19)) (далі - Рішення) визнано такими, що відповідають Конституції України (є конституційним):

- Закон України «Про внесення зміни до статті 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» щодо назви релігійних організацій (об`єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України» № 2662-VIII від 20.12.2018;

- статтю 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» № 987-ХІІ від 23.04.1991 зі змінами, унесеними Законом України «Про внесення зміни до статті 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» щодо назви релігійних організацій (об`єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України» № 2662-VIII від 20.12.2018.

Ухвалюючи вказане Рішення, Конституційний Суд України (далі - Суд) виходив із того, що свобода є фундаментальною цінністю для демократичної держави. Відповідно до ст. 35 Конституції України кожен має право на свободу світогляду і віросповідання.

Водночас у цій справі Суд з`ясував мету запроваджених обмежень права на свободу віросповідання в поєднанні із правом на свободу об`єднання та відповідності таких обмежень міжнародним стандартам права на свободу релігії.

Під час ухвалення цього Рішення Конституційний Суд України враховував не лише ймовірні (гіпотетичні) ризики, що могли існувати у процесі ухвалення Закону № 2662-VIII, але й реальні наслідки та загрози від діяльності релігійних організацій (об`єднань), керівний центр (управління) яких знаходиться поза межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала її територію, в умовах тривалої повномасштабної загарбницької війни стосовно Української держави, посягання на її суверенітет, територіальну цілісність та життя людей.

Конституційний Суд України виходив із того, що держава має право застосувати заходи, що обмежують свободу релігії, зокрема, із міркувань громадського порядку (ч. 2 ст. 35 Конституції України) або національної безпеки (ч. 1 ст. 36 Конституції України).

Релігійні групи (об`єднання) можуть за своїм вибором обрати собі назву, керуючись власними догмами, канонами, принципами тощо. Утім, це не означає, що право на власну назву є абсолютним. У Рішенні зазначено, що на право релігійної організації мати власну назву поширюються обмеження, установлені національними та міжнародними нормами відповідно до правомірної (легітимної) мети.

Метою Закону № 2662-VIII є забезпечення державної безпеки та суверенітету України, а також забезпечення суспільства повною та достовірною інформацію.

Отже, законодавець, унормовуючи порядок здійснення реєстраційно-облікової діяльності стосовно релігійних організацій (об`єднань), які підлеглі релігійним центрам (управлінням) у державі-агресорі, мав право застосувати обмеження у вигляді обов`язку таких релігійних організацій (об`єднань) уточнити свою назву в цій частині та відобразити це в своїх установчих документах. У цьому контексті суд урахував рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ільїн та інші проти України», де, зокрема, зазначено: «Сам факт того, що держава вимагає від релігійної організації, що бажає бути зареєстрованою, узяти назву, яка унеможливлює введення в оману вірян та суспільство загалом і завдяки якій є можливим її відрізняти від уже наявних організацій, у принципі, можна вважати виправданим обмеженням її права вільно обирати свою назву».

Тож, Конституційний Суд України дійшов висновку, що обмеження свободи віросповідання (релігії) у поєднанні зі свободою об`єднання в частині обов`язку уточнення назви релігійних організацій є правомірними, а отже допустимими.

У цьому аспекті Конституційний Суд України наголосив, що ніхто не може бути увільнений від своїх обов`язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. Зазначене стосується й релігійних організацій (об`єднань), які за змістом частини десятої статті 5 Закону № 987-ХІІ зобов`язані додержуватися вимог чинного законодавства. Такий підхід законодавця до врегулювання питання юридичної відповідальності релігійної організації (об`єднання) за відмову виконати свій обов`язок та уточнити у своїй повній офіційній назві свою належність до іноземної організації як її структурної частини, на думку Конституційного Суду України, є виправданим.

Конституційний Суд України стверджує, що приписи Закону № 2662-VIII є чіткими й однозначними, вони є передбачними за своїми наслідками, їх сформульовано з достатньою чіткістю та зрозумілістю, а саме так, що в релігійних організацій (об`єднань) немає перешкод, щоб відповідно до них упорядкувати свою поведінку, а тому Конституційний Суд України дійшов висновку, що Закон № 2662-VIII у цілому має легітимне юридичне підrрунтя, оскільки його ухвалено в конституційний спосіб, він визначає правомірну мету, є потрібним для демократичного суспільства та відповідає нагальній суспільній потребі в Україні.

26.01.2019, за результатами релігієзнавчої експертизи, проведеної Міністерством культури України щодо встановлення переліку релігійних організацій (об`єднань), які підпадають під дію норм частин сьомої і восьмої статті 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», відповідно до розділу II «Перехідних та прикінцевих положень Закону України № 2662-VIII від 20.12.2018, у газеті «Урядовий кур`єр» № 17 опубліковано Перелік релігійних організацій, яким необхідно внести зміни до статуту Зведена таблиця щодо переліку релігійних організації, які підпадають під дію частини 7 статті 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації».

У вказаному переліку у розділі «Релігійні громади» за номером 667 перебуває позивач - Свято-Вознесенської релігійної громади Української православної церкви (м.Нововолинськ).

Отже, позивач зобов`язаний був у строк не пізніше трьох місяців внести до свого статуту (положення) передбачені частиною сьомою статті 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» зміни та подати їх на реєстрацію у встановленому порядку, про що також зазначено у вищевказані публікації.

З матеріалів справи вбачається, що позивачем надано статут Свято-Вознесенської релігійної громади Української православної церкви (у новій редакції), який зареєстровано розпорядженням голови ОДА від 15.01.2018.

Будь-яких інших документів щодо зміни та подачі на реєстрацію змін до свого статут, зокрема передбачених ст. 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», позивачем до суду не надано.

З огляду на вищезазначене вбачається, що позивач не виконав вимоги спеціального закону, який безпосередньо регулює статус та діяльність релігійних організацій та у встановлений термін не вніс передбачених законом змін до своєї офіційної назви і не подав відповідні зміни до свого статуту (положення) на реєстрацію, а тому його статут втрачає чинність у частині, якою визначається повна офіційна назва релігійної організації (об`єднання).

Відповідно до ч. 10 ст. 5 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» релігійна організація зобов`язана додержувати вимог чинного законодавства і правопорядку.

Згідно з ч. 1 ст. 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» статут (положення) релігійної організації, який відповідно до цивільного законодавства визначає її правоздатність, підлягає реєстрації у порядку, встановленому статтею 14 цього Закону.

Частиною 2 ст. 13 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» передбачено, що релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обов`язки відповідно до чинного законодавства і свого статуту (положення).

Відповідно до ч. 22 ст. 14 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» зміни і доповнення статутів (положень) релігійних організацій підлягають реєстрації в тому ж порядку і в ті ж терміни, що і реєстрація статутів (положень).

Згідно з ч. 1 та ч. 2 ст. 16 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» діяльність релігійної організації може бути припинено у зв`язку з її реорганізацією (поділом, злиттям, приєднанням) або ліквідацією. Реорганізація або ліквідація релігійної організації здійснюється відповідно до її власних настанов. Реєстрація статутів (положень) новоутворених після реорганізації релігійних організацій здійснюється в порядку, встановленому статтею 14 цього Закону.

Отже, з вищезазначеного судом встановлено, що позивачем не дотримано вимог чинного законодавства і правопорядку, не зареєстровано відповідні зміни до статуту, який визначає правоздатність юридичної особи як релігійної організації, а його статут, що наданий до матеріалів справи, втратив чинність у частині, якою визначається його повна офіційна назва та статус як релігійної організації.

За таких обставин, суд вважає, що позивач не є релігійною організацією України, статут якої зареєстровано у встановленому законом порядку, а тому відповідно до ст. 92 Земельного кодексу України він не є особою, яка має правосуб`єктність на право постійного користування земельною ділянкою комунальної форми власності.

Крім того, суд вважає за необхідне звернути увагу, що на виконання Закону України №2662-VIII від 20.12.2018, п. 2 рішення Ради національної безпеки і оборони України від 01.12.2022 «Про окремі аспекти діяльності релігійних організацій в Україні і застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)», введеного в дію Указом Президента України № 820/2022 від 01.12.2022, постанови Верховної ради України № 337-VIII від 21.04.2015, наказу Державної служби України з етнополітики та свободи совісті № Н-39/11 від 23.12.2022 «Про забезпечення проведення релігієзнавчої експертизи Статуту про управління Української Православної Церкви» проведено релігієзнавчу експертизу Статуту про управління Української Православної Церкви на наявність церковно-канонічного зв`язку з Московським патріархатом, про що складено висновок, який затверджено наказом Державної служби України з етнополітики та свободи совісті № Н-8/11 від 27.01.2023.

Узагальнений висновок релігієзнавчої експертизи Статуту про управління Української Православної Церкви (далі - УПЦ) на наявність церковно-канонічного зв`язку з Московським патріархатом (Російською Православною Церквою, далі - РПЦ) такий:

1. Прийняття нової редакції Статуту про управління УПЦ (від 27.05.2022) та Постанови Собору УПЦ не призвели до розриву церковно-канонічного зв`язку Української Православної Церкви із Російською Православною Церквою. Статус УПЦ як структурного підрозділу РПЦ, що користується певними правами самостійності, але не утворює автокефальну Церкву, залишається незмінним.

2. УПЦ відносно РПЦ має церковно-канонічний зв`язок частини із цілим. Відносини УПЦ з РПЦ не є відносинами однієї самостійної (автокефальної) церкви з іншою самостійною автокефальною церквою. УПЦ також не має статусу автономної Церкви, який би визнавався іншими церквами, а, отже, з точки зору еклезіології та канонічного права є структурним підрозділом РПЦ, що має окремі права самостійного утворення без власної канонічної суб`єктності.

3. Нинішня діяльність чи бездіяльність найвищих органів церковної влади та управління УПЦ свідчить про те, що УПЦ продовжує перебувати відносно РПЦ у відносинах підпорядкування. Вона не діє як самостійна (автокефальна) Церква і не проголошує власної самостійності (автокефалії). Жодних документів чи дій, які би свідчили про трансформацію УПЦ в самостійну відносно РПЦ релігійну організацію, членами Експертної групи не виявлено.

Відповідно до ст. 29 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» забезпечення виконання та додержання законодавства про свободу совісті, світогляду, віросповідання та релігійні організації здійснюють у межах компетенції центральні органи виконавчої влади, що забезпечують формування та реалізують державну політику у сфері релігії, інші центральні органи виконавчої влади, органи прокуратури, місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.

Отже, враховуючи вищевикладене, судом встановлено, що позивач не є релігійною організацією України, статут (положення) якого зареєстровано у встановленому законом порядку, тобто він не є суб`єктом який відповідає, встановленим ст. 92 Земельного кодексу України, вимогам для можливості здійснення ним права постійного користування земельною ділянкою.

На підставі викладеного, у задоволенні позову слід відмовити з покладенням на позивачів судових витрат.

Відповідно до частин 3, 4 ст. 13 ГПК кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18). Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (п.43 постанови Верховного Суду від 23.10.2019 у справі №917/1307/18). Аналогічна позиція викладена у п.81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц.

Відповідно до ч. 1 ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно зі ст.76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ст.77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Згідно зі ст.78 ГПК України достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.

Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Частинами 1, 2, 3 ст. 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005р.).

У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Надточий проти України" від 15.05.2008 зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.

Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об`єктивного з`ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.

Відповідно до частини 1 статті 14 ГПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Проте, якщо подання сторони є вирішальним для результату проваджень, воно вимагає конкретної та прямої відповіді ("Руїс Торіха проти Іспанії").

Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами ("Ван де Гурк проти Нідерландів)".

Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті ("Гірвісаарі проти Фінляндії").

Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Отже, вказані рішення Європейського суду з прав людини суд застосовує у даній справі як джерело права.

За таких обставин, інші доводи та заперечення сторін судом розглянуті та відхилені як такі, що на результат вирішення спору впливу не мають.

Керуючись ст. ст. 129, 232, 236-242 ГПК України, суд,-

ВИРІШИВ:

в задоволенні позову Свято-Вознесенської релігійної громади Української православної церкви до Нововолинської міської ради про визнання недійсним п. 1,2 рішення Нововолинської міської ради № 21/17 від 19.04.2023 про припинення права постійного користування земельною ділянкою, відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржене до Північно-західного апеляційного господарського суду відповідно до ст. 255-256, п. 17.5 Перехідних положень ГПК України.

Повний текст рішення виготовлений 19.12.2023.

СуддяІ. О. Гарбар