Рішення

від 20.09.2023 по справі б8/030-12

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Симона Петлюри, 16/108, м. Київ, 01032, тел. (044) 235-95-51, е-mail: inbox@ko.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"20" вересня 2023 р. Справа № Б8/030-12 (911/2392/22)

Господарський суд Київської області у складі судді Лопатіна А.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Агро-Богуславщина" в особі ліквідатора банкрута арбітражного керуючого Іващука Валентина Анатолійовича

доПриватного підприємства "НІКАТРАНС", Київська область, м. Богуслав

за участю третіх осіб, які не заявляю самостійних вимог на предмет спору на стороні

позивача ОСОБА_1 та ОСОБА_2

про витребування майна з чужого незаконного володіння

В межах провадження у справі про банкрутство № Б8/030-12

за участю секретаря судового засідання Єрьоміч О.А.

за участю представників згідно з протоколом судового засідання.

Обставини справи:

У провадженні господарського суду Київської області перебуває справа № Б8/030-12 за заявою Публічного акціонерного товариства Акціонерний комерційний банк Київ до Товариства з обмеженою відповідальністю "Агро-Богуславщина" про банкрутство.

Постановою господарського суду Київської області від 23.12.2013 р. (суддя Наріжний С.Ю.) завершено процедуру санації боржника, визнано банкрутом ТОВ "Агро-Богуславщина", відкрито ліквідаційну процедуру останнього, ліквідатором банкрута призначено арбітражного керуючого Кіцула С.Б.

Наразі триває ліквідаційна процедура ТОВ "Агро-Богуславщина", повноваження ліквідатора банкрута виконує арбітражний керуючий Іващук Валентин Анатолійович.

21.11.2022 р. ліквідатор Товариства з обмеженою відповідальністю "Агро-Богуславщина" арбітражний керуючий Іващук Валентин Анатолійович звернувся до господарського суду Київської області з позовною заявою від 14.11.2021 р. № 05/030 до Приватного підприємства НІКАТРАНС про витребування майна із незаконного володіння Приватного підприємства НІКАТРАНС, а саме нежитлові будівлі: літ. А - 1637,4 кв. м.; Б - 204,5 кв. м.; В - 874,2 кв. м.; Г - 1418,6 кв. м.; Д - 227,3 кв. м.; Е - 369,8 кв. м.; Ж - 8,1 кв. м. за адресою: Київська область, Богуславський район, с. Чайки, вул. Центральна, буд. 20А.

Ухвалою господарського суду від 28.11.2022 р. прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі, розгляд справи здійснюватиметься за правилами загального позовного провадження, в межах провадження у справі № Б8/030-12 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю "Агро-Богуславщина", підготовче засідання призначено на 14.12.2022 р.

Ухвалою господарського суду від 14.12.2022 р. продовжено строк підготовчого провадження, розгляд справи у підготовчому засіданні відкладено на 02.02.2023 р.

01.02.2023 р. через систему "Електронний суд" представником ОСОБА_1 подано клопотання про залучення третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору.

Ухвалою господарського суду від 02.02.2023 р. задоволено клопотання представника ОСОБА_1 про залучення третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача, залучено до участі у справі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , розгляд справи у підготовчому засіданні відкладено на 29.03.2023 р.

23.03.2023 р. через систему "Електронний суд" від представника ОСОБА_1 надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

Ухвалою господарського суду від 29.03.2023 р. продовжено строк підготовчого провадження, розгляд справи відкладено на 17.05.2023 р.

02.05.2023 р. на офіційну електронну адресу суду від позивача надійшов супровідний лист з додатками.

17.05.2023 р. через систему "Електронний суд" від представника ОСОБА_1 надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

Ухвалою господарського суду від 17.05.2023 р. розгляд справи у підготовчому засіданні відкладено на 21.06.2023 р.

14.06.2023 р. на офіційну електронну адресу суду від позивача надійшло клопотання про долучення документів до матеріалів справи.

Ухвалою господарського суду від 21.06.2023 р. розгляд справи у підготовчому засіданні відкладено на 19.07.2023 р.

04.07.2023 р. на офіційну електронну адресу суду від позивача надійшло клопотання про участь в судовому засіданні, що відбудеться 19.07.2023 р. в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів за допомогою комплексу технічних засобів та програмного забезпечення "EasyCon".

Ухвалою господарського суду від 04.07.2023 р. залишено без задоволення клопотання позивача про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції.

13.07.2023 р. на офіційну електронну адресу суду від позивача надійшло клопотання про розгляд справи без участі останнього.

19.07.2023 р. через систему "Електронний суд" від представника ОСОБА_1 надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

19.07.2023 р. через систему "Електронний суд" від представника відповідача надійшла заява про застосування строків позовної давності.

Ухвалою господарського суду від 19.07.2023 р. закрито підготовче провадження; призначено розгляд справи по суті в судовому засіданні на 20.09.2023 р.

В судове засідання з`явились лише треті особи, уповноважені представники, належним чином повідомлених про місце, дату та час судового засідання позивача та відповідача не з`явились.

Про причини неявки в судове засідання повідомив лише позивач клопотанням від 20.09.2023 р. № 20/030-ск, однак належними доказами не підтвердив обставин зазначених в такому клопотанні.

Судом враховано, що у своїх рішеннях Європейський суд неодноразово наголошував, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки.

Суд також враховує правову позицію Європейського суду з прав людини, викладену у рішенні від 03.04.2008 у справі "Пономарьов проти України", згідно з якою сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.

При цьому на осіб, які беруть участь у справі, покладається обов`язок демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду і не допускати свідомих маніпуляцій та ухилень від отримання інформації про рух справи.

В силу вимог частини першої ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Зважаючи на те, що неявка належним чином повідомлених про місце, дату та час розгляду справи учасників такої справи не перешкоджає розгляду спору по суті, а також зважаючи на достатність в матеріалах справи доказів, необхідних для повного та всебічного розгляду даного спору, суд вважає за можливе розглянути цю справу в даному судовому засіданні за відсутності позивача та відповідача.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, проаналізувавши заперечення, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши аргументи присутніх учасників у справі, суд

встановив:

03.04.2009 р. між ТОВ "Агро-Богуславщина", в особі генерального директора Луценка Віктора Миколайовича, що діє на підставі статуту (продавець) та ПП НІКАТРАНС, в особі директора Прядко Лідії Василівни (покупець) укладено договір купівлі-продажу нежитлової будівлі від 03.04.2009 р. (далі за текстом: договір), згідно п. 1. якого, продавець продає, а покупець купує наступні об`єкти нерухомого майна, а саме: свинарник (літера А) - загальною площею 1637,40 кв.м.; телятник (літера Б) - загальною площею 204,50 кв.м.; корівник (літера В) - загальною площею 874,20 кв.м.; телятник (літера Г) - загальною площею 1418,60 кв.м.; кузня (літера Д) - загальною площею 227,30 кв.м.; кормцех (літера Е) - загальною площею 369,80 кв.м.; вагова (літера Ж) - загальною площею 8,10 кв.м. Вищенаведені будівлі розташовані по вул. Центральна, 20 А (двадцять а) в с. Чайки, Богуславського району Київської області.

Відповідно до п. 2 договору, нежитлові будівлі та споруди належать продавцю на підставі договору-купівлі продажу посвідченого Богуславською районною державною нотаріальною конторою 06.11.2007 р. за реєстром №1-5064, що зареєстровані Білоцерківським МБТІ 04.01.2008 р. за номером 82 в книзі 1.

Пунктами 3., 4. договору визначено, що відповідно до відомостей, що викладені у витягу з реєстру прав власності на нерухоме майно від 23.03.2009 р. за №22251295, балансова вартість нерухомого майна складає 28 314,00 грн. Продаж цей за домовленістю сторін вчиняється за 28 314,00 грн., які будуть сплачені покупцем продавцю під час оформлення цього договору.

Договором у п. 5 визначено, що право власності на нежитлову будівлю виникає у покупця з моменту державної реєстрації цього договору та підлягає реєстрації в органах БТІ Київської області.

Вказаний договір купівлі-продажу нежитлової будівлі від 03.04.2009 р. посвідчено державним нотаріусом Богуславської районної державної нотаріальної контори Полковніковою Т.А., зареєстровано в реєстрі за №1-1249; зареєстровано в реєстрі прав власності на нерухоме майно 22.05.2009 р.

Ухвалою господарського суду Київської області від 22.07.2013 р. у справі № Б8/030-12 за позовом ТОВ "Агро-Богуславщина" в особі керуючого санацією Боржника арбітражного керуючого Толчеєва О.Ю. до ПП НІКАТРАНС, за участю: третьої особи 1, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: ОСОБА_1 ; третьої особи 2, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: ОСОБА_2 про визнання недійсною угоди, в межах справи №Б8/030-12 про банкрутство ТОВ "Агро-Богуславщина", позов ТОВ "Агро-Богуславщина" до ПП НІКАТРАНС про визнання недійним договору купівлі-продажу від 03.04.2009 р. задоволено повністю; визнано укладений між ТОВ "Агро-Богуславщина" та ПП НІКАТРАНС договір купівлі-продажу від 03.04.2009 р., який нотаріально посвідчено державним нотаріусом Богуславської районної державної нотаріальної контори Полковніковою Т.А., зареєстрований в реєстрі за №1-1249; зареєстрований в реєстрі прав власності на нерухоме майно 22.05.2009 р. недійсним з моменту укладення.

Наведена ухвала господарського суду Київської області є такою, що набрала законної сили.

З урахуванням наведеного, з посиланням на вказані обставини, Товариство з обмеженою відповідальністю "Агро-Богуславщина" в особі ліквідатора банкрута арбітражного керуючого Іващука Валентина Анатолійовича (позивач) звернулось до суду з позовом до Приватного підприємства "НІКАТРАНС" про витребування з чужого незаконного володіння Приватного підприємства "НІКАТРАНС" майна: нежитлових будівель: літ. А - 1637,4 кв. м.; Б - 204,5 кв. м.; В - 874,2 кв. м.; Г - 1418,6 кв. м.; Д - 227,3 кв. м.; Е - 369,8 кв. м.; Ж - 8,1 кв. м. за адресою: АДРЕСА_1 .

Вказана позовна заява обґрунтована тим, що ухвалою господарського суду від 22.07.2013 р. встановлено незаконність продажу позивачем на користь відповідача наведеного вище спірного майна, а відтак, Товариство з обмеженою відповідальністю "Агро-Богуславщина" є власником такого майна, однак його право власності порушено, оскільки він не має можливості користуватись своїм нерухомим майном, у зв`язку з чим, на переконання позивача, є підстави, виходячи з положень ст. 387, 388 ЦК України, для витребування з чужого незаконного володіння відповідача нерухомого майна: нежитлових будівель: літ. А - 1637,4 кв. м.; Б - 204,5 кв. м.; В - 874,2 кв. м.; Г - 1418,6 кв. м.; Д - 227,3 кв. м.; Е - 369,8 кв. м.; Ж - 8,1 кв. м. за адресою: Київська область, Богуславський район, с. Чайки, вул. Центральна, буд. 20А.

Відповідачем подано заяву про застосування строків позовної давності, в якій він просить суд застосувати до позову строк позовної давності та відмовити позивачу у задоволенні позову.

У ст. 86 ГПК України вказано, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов до висновку, що у задоволенні позову слід відмовити, з огляду на таке:

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Законодавством визначено три окремі підстави для захисту цивільного права особи: порушення, невизнання, оспорювання цивільного права.

Під порушенням, зокрема, слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилось або зникло.

Таким чином, у розумінні закону суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Розглядаючи відповідний спір, суд має установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси осіб, які звертаються з позовом, та чи є обраний позивачем спосіб захисту ефективним, тобто таким, що забезпечить поновлення порушеного права.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (схожі висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 р. у справі N 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 р. у справі N 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 р. у справі N 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 р. у справі N 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 р. у справі N 145/2047/16-ц (пункт 7.23)).

Вищенаведеного висновку також дотримується Велика Палата Верховного Суду в постанові від 05.10.2021 р. № 910/18647/19|12-88гс20.

Як вбачається із матеріалів справи, за відповідачем Приватним підприємством "НІКАТРАНС" зареєстровано нерухоме майно нежитлові будівлі: літ. А - 1637,4 кв. м.; Б - 204,5 кв. м.; В - 874,2 кв. м.; Г - 1418,6 кв. м.; Д - 227,3 кв. м.; Е - 369,8 кв. м.; Ж - 8,1 кв. м. за адресою: Київська область, Богуславський район, с. Чайки, вул. Центральна, буд. 20А, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 24.04.2020 р. № 207492982.

Цивільним кодексом України передбачені засади захисту права власності. Способами захисту порушених прав є зокрема віндикація або реституція.

Відповідно до закріпленого у статті 387 ЦК України правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння. Такі ж саме права має законний володілець майна.

Віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника. Віндикація - це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Виходячи зі змісту положень частини першої статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконно володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК України.

Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 6-2233цс16, який у подальшому підтримано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц (провадження № 14-132цс18).

Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19) та від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19), задоволення вимоги про витребування майна із чужого незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна із чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Таким чином, власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (провадження № 12-46гс19). Відтак застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду.

Реституція - це спеціальний зобов`язальний спосіб захисту права власності, який може застосовуватися лише у випадку, коли предмет недійсного правочину станом на час вирішення відповідного питання перебуває в тієї сторони недійсного правочину, якій він і був переданий.

При цьому, реституція застосовується саме у спорах про визнання правочинів недійсними або нікчемними і полягає у поновленні порушених майнових прав, приведення їх до стану, що існував на момент вчинення дії, якою порушене право особи, тобто повернення або відновлення матеріальних цінностей у натурі - тих же самих, або подібних, або речей такої самої вартості. Якщо їх неможливо повернути у натурі, то відшкодовується їх вартість у грошах.

Так, у статті 216 ЦК України встановлено правові наслідки недійсності правочину. У частині першій цієї статті зазначено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Згідно з частиною другою статті 216 ЦК України якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Аналогічні положення містяться у статті 208 ГК України, якою передбачено наслідки визнання господарського зобов`язання недійсним. Зокрема, згідно з частиною другою вказаної норми, у разі визнання недійсним зобов`язання з інших підстав кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні все одержане за зобов`язанням, а за неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість грошима, якщо інші наслідки недійсності зобов`язання не передбачені законом.

Правові наслідки, передбачені частиною першою та другою статті 216 ЦК України, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

За змістом частин першої та другої статті 216 ЦК України правовими наслідками недійсності правочину є реституція (основний наслідок) та відшкодування збитків (додатковий наслідок).

Суд не може застосувати наслідки недійсності оспорюваного правочину з власної ініціативи (згідно з абзацом 2 частини п`ятої статті 216 ЦК України таке право є у суду лише щодо нікчемних правочинів).

Тлумачення статті 216 ЦК України свідчить, що слід відмежовувати правові наслідки недійсності правочину і правові наслідки виконання недійсного правочину; до правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Окрім цього якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною; правові наслідки виконання двостороннього недійсного правочину охоплюють собою двосторонню реституцію; законом можуть бути встановлені особливі умови застосування наслідків визначених в статті 216 ЦК або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Отже, наслідками недійсності правочину є поновлення сторін у початковому становищі (двостороння реституція), тобто взаємне повернення переданого за недійсним правочином, яке може застосовуватися лише тоді, коли майно, передане за правочином, залишається у його сторони.

Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним.

Метою проведення реституції є відновлення між сторонами такого собі status quo у фактичному та правовому становищі, що існував до вчинення правочину, шляхом, так би мовити, абсолютного знищення юридичного значення будь-яких дій, що вчинялися суб`єктами - учасниками недійсного правочину.

Таким чином, реституція - це спеціальний зобов`язальний спосіб захисту права власності, який може застосовуватися лише у випадку, коли предмет недійсного правочину станом на час вирішення відповідного питання перебуває в тієї сторони недійсного правочину, якій він і був переданий.

Правило статті 216 ЦК України застосовується виключно до сторін правочину.

Поряд з наведеним, судом встановлено, що в даному випадку позивач ТОВ "Агро-Богуславщина" звернувся до суду з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння відповідача ПП НІКАТРАНС, тобто, безпосередньо, у покупця за договором купівлі-продажу, визнаним ухвалою господарського суду Київської області від 22.07.2013 р. № Б8/030-12, що набрала законної сили, недійсним, на підставі якого і вибуло спірне майно з володіння позивача.

Водночас, з огляду на те, що позивач і відповідач є сторонами правочину, за яким відповідач придбав майно, що є предметом позову, однак який визнано в судовому порядку недійсним, в даному випадку, у разі встановлення, що виконане (передане у володіння майно, сплачені кошти) за недійсним правочином станом на сьогодні перебуває у сторін такого правочину, підлягає застосуванню реституція (ст. 216 ЦК України), що, відповідно, виключає можливість застосування віндикації (ст. 388 ЦК України).

Відсутність підстав для застосування в даному випадку положень статті 388 ЦК України також вбачається із аналізу поняття "віндикація", як передбаченого законом основного речово-правового способу захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення майна від особи, яка не є стороною недійсного правочину у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей.

Водночас, позивач звернувся до суду з позовом саме про витребування майна з чужого незаконного володіння з посиланням на положення ст. 388 ЦК України, так як, вважає, що в даному випадку підлягає застосуванню саме віндикація, а не реституцію. Крім того, позивач, під час розгляду даного спору в судових засіданнях, що відбулись 14.12.2022 р., 02.02.2023 р., 29.03.2023 р., 17.05.2023 р. та в поданих до суду у цій справі клопотаннях наполягає на задоволенні позову саме про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Стаття 5 ГПК України вказує, на те, що здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

З огляду на положення зазначених норм та принцип диспозитивності у господарському судочинстві, який закріплений у статті 14 ГПК України позивач, має право вільно обирати способи захисту порушеного права чи інтересу.

З огляду на вище вказані міркування вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Адже, рішенням суду має вирішуватись питання про захист визначених, конкретних прав та охоронюваних законом інтересів учасників господарських правовідносин, а не ілюзорних та абстрактних, тобто ним мають усуватись перешкоди, які виникли на шляху здійснення особою, яка звернулася з позовом, свого права.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції.

Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 Конвенції також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його застосування не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави [пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04. 2005 (заява №38722/02)].

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам слід виходити із його ефективності, і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить, як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову у задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин.

Близькі за змістом правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 р. у справі №338/180/17, від 11.09.2018 р. у справі №905/1926/16, від 30.01.2019 р. у справі №569/17272/15-ц.

За результатами повного та всебічного дослідження всіх обставин справи, судом встановлено, що позивачем в даному випадку невірно визначено спосіб захисту застосування віндикації (ст. 388 ЦК України). Поряд із цим, судом враховано правову позицію Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, викладену в постанові від 09.09.2021 р. у справі № 925/1276/19 та правову позицію Верховного Суду у складі Палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду, викладену у постанові від 23.09.2021 р. № 904/1907/15, відповідно до яких суд не може застосувати наслідки недійсності оспорюваного правочину з власної ініціативи (згідно з абзацом 2 частини п`ятої статті 216 ЦК України таке право є у суду лише щодо нікчемних правочинів).

Разом з тим, згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (висновок наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 р. у справі № 487/10128/14-ц).

Господарський суд, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, які фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює їх правильну правову кваліфікацію і застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального та процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (висновок, наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 р. у справі № 924/1473/15).

Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи зі встановлених під час розгляду справи фактів, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту (аналогічну правову позицію викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 р. у справі № 917/1739/17, постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.01.2020 р. у справі № 916/556/19, від 22.10.2020 р. у справі № 910/18279/19).

Тому в разі посилання заявника в заяві щодо застосування наслідків недійсності правочину на норми, які не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, судам необхідно враховувати, що це не може бути підставою для відмови у задоволенні такої заяви, оскільки суд при вирішенні справи враховує підставу (обґрунтування) заявлених вимог (позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду, викладену в постанові від 23.09.2021 р. № 904/1907/15).

Так, частинами першою, другою статті 1212 ЦК України визначено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 1212 ЦК України положення цієї глави застосовуються також до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином.

Системне тлумачення абзацу першого частини першої статті 216 ЦК України та пункту 1 частини третьої статті 1212 ЦК України свідчить, що: а) законодавець не передбачив можливість здійснення односторонньої реституції; б) правила абзацу першого частини першої статті 216 ЦК України застосовуються тоді, коли відбувається саме двостороння реституція; в) в тому разі, коли тільки одна зі сторін недійсного правочину здійснила його виконання, для повернення виконаного підлягають застосуванню положення глави 83 ЦК України (висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 27.11.2019 р. у справі № 396/29/17, постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12.06.2020 р. у справі № 906/775/17, від 13.05.2021 р. у справі № 910/6360/20).

Ураховуючи наведене, для повернення виконаного за недійсним правочином у разі, коли тільки одна зі сторін здійснила його виконання, правила статті 216 ЦК України не застосовуються, а повернення виконаного здійснюється на підставі положень глави 83 "Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави" ЦК України.

Разом із тим, в даному випадку, застосування вищенаведених висновків не вбачається за можливе, так як необхідним є встановлення факту повернення однією зі сторін правочину виконаного за недійсним договором, що виключає можливість застосування положень статті 216 ЦК України, тобто двосторонньої реституції та передбачає повернення виконаного іншою стороною за недійсним правочином саме на підставі положень глави 83 "Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави" ЦК України, оскільки, такі обставини не входили до предмету доказування з урахуванням визначеного позивачем способу захисту прав, у зв`язку з чим, матеріали справи не містять відповідних доказів, за результатами дослідження яких, суд міг би встановити обставини, що виходячи із вищевказаних висновків Верховного Суду надало б можливість самостійного застосування судом для прийняття рішення вищенаведених норм права.

З огляду на все вищенаведене, судом встановлено, що позивачем невірно визначено спосіб захисту порушення прав звернення до суду із позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння у відповідності до положень статті 388 ЦК України, а відтак, вказана позовна вимога є безпідставною та задоволенню не підлягає.

Окрім наведеного, судом встановлено, що статтею 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Частиною першою статті 10 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" встановлено, що державним реєстратором є: громадянин України, який має вищу освіту за спеціальністю правознавство, відповідає кваліфікаційним вимогам, встановленим Міністерством юстиції України, та перебуває у трудових відносинах з суб`єктом державної реєстрації прав; нотаріус; державний, приватний виконавець - у разі накладення/зняття таким виконавцем арешту на нерухоме майно під час примусового виконання рішень відповідно до закону.

Під захистом цивільних прав розуміється передбачений законодавством засіб, за допомогою якого може бути досягнуте припинення, запобігання, усунення порушення права, його відновлення і (або) компенсація витрат, викликаних порушенням права. Обраний спосіб захисту має безпосередньо втілювати мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту, тобто мати наслідком повне припинення порушення його прав та охоронюваних законом інтересів.

Належний спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальної норми права, повинен забезпечити ефективне використання цієї норми у її практичному застосуванні - гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Отже, засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом. У рішенні від 31.07.2003 у справі "Дорани проти Ірландії" Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає не лише запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 р. у справі № 925/1265/16).

Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 р. у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 р. у справі № 905/1926/16 та від 30.01.2019 р. у справі № 569/17272/15-ц.

Відповідно до абз. 2 частини третьої статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (чинної редакції станом на дату звернення позивача до суду) у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються. У разі якщо в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, наявні відомості про речові права, обтяження речових прав, припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації, або якщо відповідним судовим рішенням також визнаються речові права, обтяження речових прав, одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав чи обтяжень речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав чи обтяжень. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними.

Положеннями Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" встановлено способи судового захисту порушених прав та інтересів особи, зокрема, судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав.

Вищевказаного висновку дотримується Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в постанові від 23.06.2020 р. у справі № 922/2589/19.

Таким чином, в тому числі рішення суду про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав є підставою для проведення державної реєстрації набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Як вже зазначалось, з інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 24.04.2020 р. № 207492982, вбачається, що за відповідачем зареєстровано право власності на спірні об`єкти нерухомого майна, що згідно встановлених у даній справі обставин, придбані відповідачем у позивача за правочином, що, в подальшому, ухвалою господарського суду Київської області від 22.07.2013 р. № Б8/030-12 був визнаний недійсним.

Згідно змісту наведеної інформаційної довідки, підставою виникнення права власності у відповідача на спірне майно, виходячи з чого здійснено відповідну реєстрацію, є саме договір купівлі-продажу від 03.04.2009 р., р.№ 1-1249.

Водночас, незважаючи на те, що ухвалою господарського суду Київської області від 22.07.2013 р. у справі № Б8/030-12, що набрала законної сили, визнано недійсним договір купівлі-продажу від 03.04.2009 р., матеріали справи не містять достатніх доказів вчинення позивачем необхідних та належних заходів відносно звернення до державного реєстратора із заявою про проведення державної реєстрації набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Слід зазначити, що зміст наданої позивачем копії рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно виконавчого комітету Богуславської міської ради Київської області Захарченко Алли Василівни про відмову у задоволенні заяви, свідчить про те, що відповідна заява про проведення державної реєстрації набуття, зміни чи припинення речових прав була подана без дотримання відповідних норм права. При цьому, доказів, які б свідчили, що позивачем було оскаржено наведене рішення державного реєстратора матеріали справи не містять.

Що стосується заяви відповідача про сплив в даному випадку строку позовної давності на звернення до суду із наведеним позовом, суд зазначає таке:

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо встановить, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі N 369/6892/15-ц; від 14 листопада 2018 року у справі N 183/1617/16 (пункт 73); від 18.01.2023 р. N 488/2807/17 (N 14-91цс20).

З урахуванням наведеного, врахувавши, що, в даному випадку, судом не встановлено наявності порушеного права позивача, яке б підлягало судовому захисту у визначений останнім спосіб, суд відмовляє в задоволенні позову, у зв`язку з його необґрунтованістю, а заяву відповідача про застосування спливу строку позовної давності до позовних вимог залишає без задоволення.

Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" у рішенні від 18.07.2006 р. та у справі "Трофимчук проти України" у рішенні від 28.10.2010 р. зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент сторін. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

З урахуванням усіх фактичних обставин справи, встановлених судом, інші доводи сторін, не заслуговують на увагу, оскільки не впливають на правильне вирішення даного спору.

Приписами статей 73, 74 ГПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до статей 76-79 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.

Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

За результатами повного та всебічного дослідження поданих доказів, які мають значення для правильного вирішення даного спору і стосуються предмету доказування, суд дійшов до висновку, що наведений позов задоволенню не підлягає.

Витрати зі сплати судового збору, з урахуванням частини дев`ятої статті 129 ГПК України покладаються судом на позивача.

Керуючись ст. 129, 237-238, 240 ГПК України, суд

вирішив:

1.У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Агро-Богуславщина" в особі ліквідатора банкрута арбітражного керуючого Іващука Валентина Анатолійовича до Приватного підприємства "НІКАТРАНС", за участю третіх осіб, які не заявляю самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння відмовити.

Згідно ст. 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Дата підписання повного тексту рішення 21.12.2023 р.

Суддя А.В. Лопатін