Постанова

від 20.12.2023 по справі 370/3030/21

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 грудня 2023 року

м. Київ

справа № 370/3030/21

провадження № 61-12904св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,

учасники справи:

позивач - товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Васьківська Вікторія Станіславівна, приватний виконавець виконавчого округу міста Києва Корольов Вадим Вячеславович, ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в інтересах яких діє адвокат Счастлівцева Алла Леонідівна, на постанову Київського апеляційного суду від 06 липня 2023 року у складі колегії суддів: Журби С. О., Писаної Т. О., Приходька К. П.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2021 року товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна»(далі - ТОВ «ОТП Факторинг Україна») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання договорів дарування недійсними та скасування державної реєстрації права власності.

Позовну заяву мотивовано тим, що 21 грудня 2006 року між закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» (далі - ЗАТ «ОТП Банк»), правонаступником якого є АТ «ОТП Банк», та ОСОБА_3 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останньому надано кредит у розмірі 200 000 доларів США, строком до 21 грудня 2031 року.

На забезпечення виконання зобов`язань за указаним кредитним договором,

21 грудня 2006 року банк та ОСОБА_1 уклали договір поруки.

29 червня 2010 року між АТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» укладено договір купівлі-продажу кредитного портфелю, відповідно до якого останнє набуло право вимоги за наведеними вище договорами кредиту та поруки.

Зазначає, що у зв`язку із невиконанням позичальником умов договору кредитор вимушений був звернутися до суду із позовом про стягнення з позичальника та поручителя кредитної заборгованості, який задоволено рішенням Печерського районного суду м. Києва від 28 лютого 2012 року у справі № 2-4730/11 та стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» заборгованість за кредитним договором у розмірі 4 637 251,90 грн.

Із змісту судового рішення слідує, що банк надсилав позичальнику та поручителю досудову вимогу про погашення заборгованості за кредитним договором, яка була вручена особисто представнику відповідачів ОСОБА_4 23 жовтня

2009 року.

В подальшому на виконання рішення суду було отримано виконавчий лист, який перебуває на примусовому виконанні у приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Корольова В. В.

24 листопада 2021 року від приватного виконавця на адресу позивача надійшов лист, яким повідомлено стягувача про відчуження боржницею належного їй нерухомого майна, а саме земельної ділянки, кадастровий номер 3222782602:001:0146, та розташованого на ній домоволодіння АДРЕСА_1 .

Відчуження належного ОСОБА_1 майна відбулося шляхом укладення

30 березня 2011 року договорів дарування на користь її матері ОСОБА_2 .

Посилаючись на те, що зазначені правочини є фіктивними та такими, що порушують законні права позивача, оскільки їх вчинено без наміру створення правових наслідків, а лише з метою приховання належного боржнику нерухомого майна з метою ухилення від виконання грошового зобов`язання за договором кредиту, позивач просив визнати недійсними зазначені договори дарування домоволодіння та земельної ділянки і скасувати рішення про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на вказане майно.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Макарівського районного суду Київської області від 23 листопада

2022 року у складі судді Білоцької Л. В. у задоволенні позову ТОВ «ОТП Факторинг Україна» відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оспорювані правочини були укладені з метою уникнення звернення стягнення належне відповідачу майно, тобто всупереч інтересам позивача, що вказує на наявність умислу приховати справжні наміри їх укладення, а саме вивести нерухоме майно з власності під час існування у відповідача боргових зобов`язань, з метою уникнення виконання відповідного грошового зобов`язання, підтвердженого судовим рішенням, а тому позовні вимоги позивача є обґрунтованими. Разом з тим, суд вважав, що позивач звернувся до суду із позовом поза межами позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем, що є самостійною підставою для відмови у позові.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 06 липня 2023 року апеляційну скаргу ТОВ «ОТП Факторинг Україна» задоволено. Рішення Макарівського районного суду Київської області від 23 листопада 2022 року скасовано та ухвалено нове про задоволення позову.

Визнано недійсними договори дарування домоволодіння, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , та земельної ділянки, що розташована за адресою: Київська область, Макарівський район, с. Березівка, кадастровий номер 3222782602:02:001:0146, посвідчені

30 березня 2011 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу м. Києва Васьківською В.С., зареєстровані в реєстрі під №№ 436, 439 та скасовано державну реєстрацію права власності на вказане домоволодіння та земельну ділянку.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про фіктивність оспорюваних правочинів, однак помилково вважав, що позивач пропустив позовну давність, оскільки вперше про відчуження відповідачем належного їй майна товариство дізналося з листа приватного виконавця від 17 листопада 2021 року, а із позовом до суду звернулося у грудні 2021 року, тобто в межах трирічного строку позовної давності, встановленого статтею 257 ЦК України. Суд врахував, що позивач не є стороною правочинів, а обставини справи не містять доказів того, що він дізнався або мав дізнатися про оскаржувані правочини до зазначеної вище дати.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи

У касаційній скарзі адвокат Счастлівцева А. Л., яка діє в інтересах ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року справа № 6-1873цс16, у постанові Верховного Суду від 18 березня 2021 року справа № 185/11584/19.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про фіктивність укладених між відповідачами договорів дарування, оскільки вони спрямовані на реальне настання правових наслідків, майно фактично передано обдарованому. Зазначає, що на момент укладення спірних договорів щодо ОСОБА_1 були відсутні будь-які рішення суду про стягнення заборгованості, відповідно, й відсутні відкриті виконавчі провадження.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 19 жовтня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі.

03 листопада 2023 року справу передано судді-доповідачу.

Відзив на касаційну скаргу

У листопаді 2023 року від ТОВ «ОТП Факторинг Україна» надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому позивач посилається на необґрунтованість доводів скарги та законність прийнятої судом апеляційної інстанції постанови.

Встановлені судами фактичні обставини справи

21 грудня 2006 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є АТ «ОТП Банк», та ОСОБА_3 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останньому надано кредит у розмірі 200 000 доларів США, строком до 21 грудня 2031 року.

На забезпечення виконання зобов`язань за указаним кредитним договором,

21 грудня 2006 року банк та ОСОБА_1 уклали договір поруки.

В порядку досудового вирішення спору, банк 28 вересня 2009 року звертався до ОСОБА_3 та ОСОБА_1 з вимогами про погашення заборгованості за кредитним договором від 21 грудня 2006 року.

29 червня 2010 року між АТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» укладено договір купівлі-продажу кредитного портфелю, відповідно до якого останнє набуло право вимоги за наведеними вище договорами кредиту та поруки.

У зв`язку із невиконанням позичальником умов договору кредитор звернувся до суду із позовом про стягнення з позичальника та поручителя кредитної заборгованості, який задоволено рішенням Печерського районного суду м. Києва від 28 лютого 2012 року у справі № 2-4730/11 та стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» заборгованість за кредитним договором у розмірі 4 637 251,90 грн.

Із змісту судового рішення слідує, що банк надсилав позичальнику та поручителю досудову вимогу про погашення заборгованості за кредитним договором, яка була вручена особисто представнику відповідачів ОСОБА_4 23 жовтня

2009 року.

Постановою приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Корольова В. В. від 29 квітня 2021 року відкрито виконавче провадження щодо виконання виконавчого листа № 2-4730/11, виданого 22 серпня 2012 року Печерським районним судом м. Києва, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» заборгованості за кредитним договором у розмірі 4 637 251,90 грн.

24 листопада 2021 року від приватного виконавця на адресу позивача надійшов лист, яким повідомлено стягувача про відчуження боржницею належного їй нерухомого майна, а саме земельної ділянки, кадастровий номер 3222782602:001:0146, та розташованого на ній домоволодіння АДРЕСА_1 .

Відчуження належного ОСОБА_1 майна відбулося шляхом укладення

30 березня 2011 року договорів дарування на користь її матері ОСОБА_2 (а. с. 31, 32, т. 1).

Мотивувальна частина

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла таких висновків.

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Під час розгляду справи Верховний Суд враховує правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) про те, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку).

Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі договору дарування на користь своєї родини після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).

Вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсними правочинів, зміст яких суперечить ЦК України, Верховний Суд врахував, що: 1) ОСОБА_1 відчужила майно після настання строку виконання зобов`язань за договором кредиту від 21 грудня 2006 року; 2) майно відчужене на підставі безвідплатних договорів; 3) майно відчужене на користь близького родича; 4) після відчуження спірного майна у відповідача відсутнє інше майно, за рахунок якого вона може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором.

На переконання Верховного Суду, сукупність наведених обставин доводить той факт, що відповідач ОСОБА_1 діяла недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного їй майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як солідарного з позичальником боржника.

Фраудаторні правочини (правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам) в законодавстві України регулюються тільки в певних сферах (зокрема: у банкрутстві (стаття 20 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкротом»); при неплатоспроможності банків (стаття 38 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»; у виконавчому провадженні (частина четверта статті 9 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження»).

Водночас, за висновками Верховного Суду, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину.

При цьому та обставина, що правочин, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.

Верховним Судом враховано, що на момент здійснення відчуження

ОСОБА_1 спірного майна зобов`язання за договором кредиту, укладеним між банком та ОСОБА_3 , вважалося простроченим (досудова вимога про погашення заборгованості за кредитним договором від 28 вересня 2009 року), його належне виконання не відбулося, про що свідчить судове рішення про солідарне стягнення з ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на користь позивача заборгованості, а тому відповідні доводи касаційної скарги про відсутність заборгованості за кредитним договором на момент укладення оспорюваних договорів є помилковими.

Крім того, Верховний Суд враховує, що ОСОБА_1 подарувала спірне майно на користь своєї матері, тобто спірне майно залишилось у члена сім`ї боржника, однак не у власності останньої, що також свідчить про недобросовісну поведінку

ОСОБА_1 та намагання уникнути відповідальності за рахунок спірного майна.

В обранні варіанта добросовісної поведінки боржник зобов`язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника повинна відповідати критеріям розумності, що передбачає, що кожне зобов`язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним зобов`язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Тому усі боржники мають на меті добросовісно виконати усі свої зобов`язання, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення прав та правомірних інтересів кредитора.

Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Угода, що укладається «про людське око», таким критеріям відповідати не може.

Верховним Судом також враховано, що зазначення позивачем певної правової норми, наведеної у обґрунтуванні позову, не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом необхідно керуватися під час вирішення спору, оскільки підставою позову визнаються обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, у цьому випадку - укладення відповідачем договору з метою уникнення виконання зобов`язань за укладеним з позивачем договором позики.

Установивши, що оспорювані договори дарування земельної ділянки та розташованого на ній домоволодіння АДРЕСА_1 , укладені 30 березня 2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за своїм змістом суперечать вимогам закону, оскільки не спрямовані на реальне настання обумовлених ними правових наслідків, а вчиненіз метою уникнення відповідальності ОСОБА_1 за рахунок цього майна, що є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання їх недійсними відповідно до статті 234 ЦК України, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позову ТОВ «ОТП Факторинг Україна».

Також Верховний Суд враховує, що матеріали справи не містять доказів наявності у ОСОБА_1 іншого майна, за рахунок якого вона може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором. Також відсутні дані, що

ОСОБА_1 як поручитель або позичальник виконали судове рішення та повернула ТОВ «ОТП Факторинг України» заборгованість у розмірі

4 637 251,90 грн.

Колегія суддів враховує, що касаційна скарга не містить доводів щодо незаконності постанови суду апеляційної інстанції в частині висновків про позовну давність, а тому відповідно до статті 400 ЦПК України цим висновкам суд касаційної інстанції оцінки не надає.

Посилання у касаційній скарзі на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 19 жовтня

2016 року у справа № 6-1873цс16, у постанові Верховного Суду від 18 березня 2021 року у справа № 185/11584/19 є помилковими.

У справі № 6-1873цс16 Верховний Суд України зробив висновок, що у фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Скасовуючи судові рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд України виходив із того, що суди не надали належної оцінки тому, що спірні договори дарування нерухомого майна уклали сторони, які є близькими родичами, та не перевірили, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.

У справі, яка переглядається, судом апеляційної інстанції установлено, що оспорювані договори були укладені між відповідачами, які є близькими родичами, з метою уникнення відповідальності ОСОБА_1 за рахунок спірного майна, що свідчить про фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до ОСОБА_2 та є підставою для визнання їх недійсними, отже зроблені у цій справі висновки суду апеляційної інстанції не суперечать наведеним вище висновкам Верховного Суду України.

У справі № 185/11584/19 Верховний Суд, залишаючи без змін судові рішення про визнання недійсними договорів дарування житлового будинку та земельної ділянки, виходив із того, що при укладенні оспорюваних правочинів воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву та вони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаними правочинами, їх дії вчинені на перехід права власності на нерухоме майно з метою приховання майна від виконання в майбутньому судового рішення про стягнення грошових коштів за договором позики, а тому ці правочини є недійсними на підставі статті 234 ЦК України. Отже, зроблені у справі, яка переглядається, висновки не суперечать висновкам Верховного Суду, викладеним у справі 185/11584/19.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Суд апеляційної інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих доказів, оскаржуване судове рішення відповідає нормам матеріального та процесуального права.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400, 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в інтересах яких діє адвокат Счастлівцева Алла Леонідівна, залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 06 липня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара