Постанова

від 20.12.2023 по справі 302/181/20

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 грудня 2023 року

м. Київ

справа № 302/181/20

провадження № 61-10794св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Петрова Є. В.,

суддів: Грушицького А. І., Карпенко С. О., Литвиненко І. В., Ситнік О. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Сектор охорони здоров`я Міжгірської районної державної адміністрації Закарпатської області, Комунальне некомерційне підприємство «Лікувально-профілактична установа Міжгірська районна лікарня Міжгірської районної ради Закарпатської області», правонаступником якого є Комунальне некомерційне підприємство «Лікувально-профілактична установа Міжгірська районна лікарня Міжгірської селищної ради Закарпатської області»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником Керитою Мар`яною Василівною , на постанову Закарпатського апеляційного суду від 31 травня 2023 року у складі колегії суддів: Готри Т. Ю., Бисаги Т. Ю., Собослоя Г. Г., у справі за позовом ОСОБА_1 до Сектора охорони здоров`я Міжгірської районної державної адміністрації Закарпатської області, Комунального некомерційного підприємства «Лікувально-профілактична установа Міжгірська районна лікарня Міжгірської селищної ради Закарпатської області» про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Сектора охорони здоров`я Міжгірської районної державної адміністрації Закарпатської області (далі - Сектор охорони здоров`я Міжгірської РДА), Комунального некомерційного підприємства «Лікувально-профілактична установа Міжгірська районна лікарня Міжгірської районної ради Закарпатської області» (далі - КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня») про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди.

Свої вимоги ОСОБА_1 мотивувала тим, що з 02 січня 1995 року вона перебувала у трудових відносинах з Міжгірською районною лікарнею, назва якої неодноразово змінювалася і востаннє перейменована на Комунальна установа «Міжгірська районна лікарня» (далі - КУ «Міжгірська районна лікарня»).

Наказом Сектора охорони здоров`я Міжгірської РДА від 10 квітня 2018 року її переведено на посаду головної медичної сестри КУ «Міжгірська районна лікарня».

У вересні 2019 року керівництво Сектора охорони здоров`я Міжгірської РДА на загальній нараді повідомило працівників лікарні про те, що в рамках медичної реформи КУ «Міжгірська районна лікарня» буде реорганізована у КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня», у зв`язку з чим працівники лікарні, у тому числі вона, подали заяви про звільнення на підставі пункту 5 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у порядку переведення до КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня».

Другу заяву від 26 вересня 2019 року про прийняття її на посаду головної медичної сестри з 01 листопада 2019 року в порядку переведення вона подала безпосередньо до новоствореного КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня».

З цього часу вона продовжила працювати на посаді головної медичної сестри у новоствореній установі, виконуючи свої обов`язки згідно з посадовою інструкцією.

Вказувала, що 22 січня 2020 року її викликав до себе генеральний директор КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня» ОСОБА_3, який в ультимативній формі вимагав від неї дати згоду на переведення на 0,5 ставки головної медичної сестри та повідомив, що в разі її відмови вона буде звільнена.

24 січня 2020 року вона отримала рекомендованим листом наказ завідувача Сектора охорони здоров`я Міжгірської РДА ОСОБА_3 від 28 грудня 2019 року № 358-к про її звільнення з роботи з 31 січня 2020 року на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України у зв`язку з ліквідацією КУ «Міжгірська районна лікарня».

Вважає спірний наказ незаконним, оскільки вона працювала та отримувала заробітну плату за січень 2020 року у новоствореній установі - КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня», яка і була її роботодавцем, а тому начальник Сектора охорони здоров`я Міжгірської РДА не мав права звільняти її з роботи іншої юридичної особи.

Крім того, згідно зі статутом КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня», зареєстрованого 09 вересня 2019 року, працівників цієї установи на роботу приймає та звільняє генеральний директор, а тому наказ начальника Сектора охорони здоров`я Міжгірської РДА про її звільнення з посади головної медичної сестри цієї установи є нікчемним. До того ж зазначений сектор охорони здоров`я був ліквідований 28 грудня 2019 року.

В порушення вимог трудового законодавства до її трудової книжки не було внесено запису про те, що вона працювала на посаді головної медичної сестри КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня».

Вказувала, що у грудні 2019 року, згідно з наказами Сектора охорони здоров`я Міжгірської РДА від 13 грудня та 20 грудня 2019 року, їй надавалися відпустки за відпрацьований період до 02 січня 2020 року та жодних повідомлень про звільнення із займаної посади у зв`язку з ліквідацією КУ «Міжгірська районна лікарня» на її адресу не надходило.

Підставою для розірвання з нею трудового договору визначено наказ Сектора охорони здоров`я Міжгірської РДА від 10 вересня 2019 року № 220-к та попередження про наступне вивільнення, однак про існування цих документів їй стало відомо лише зі змісту спірного наказу.

Крім того, в порушенням вимог статті 42, частини першої статті 43, частини другої статті 47, статті 49-2 КЗпП України її звільнили із займаної посади без згоди первинної профспілкової організації, без попередження про наступне вивільнення не пізніше ніж за два місяці, без врахування її переважного право на залишення на роботі. Також у день звільнення з нею не проведено повний розрахунок, їй не видано належним чином оформлено трудову книжку та копію спірного наказу, який вона отримала лише 24 січня 2020 року.

Внаслідок незаконних дій відповідача їй завдано моральної шкоди, оскільки вона залишилася без роботи, не має можливості матеріально забезпечувати своїх дітей та непрацездатних батьків, втратила душевний спокій, що також негативно відобразилося на її здоров`ї.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд:

- визнати незаконним та скасувати наказ Сектора охорони здоров`я Міжгірської РДА від 28 грудня 2019 року № 358-к про її звільнення з роботи;

- поновити її на посаді головної медичної сестри КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня»;

- стягнути із Сектора охорони здоров`я Міжгірської РДАта КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня» на свою користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 31 січня 2020 року до дня набрання законної сили судовим рішенням у справі, а також - 50 000 грн на відшкодування моральної шкоди.

Ухвалою Воловецького районного суду Закарпатської області від 09 липня 2021 року залучено до участі у цій справі правонаступника відповідача КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня Міжгірської районної ради Закарпатської області» - КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня Міжгірської селищної ради Закарпатської області».

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Воловецького районного суду Закарпатської області від 18 серпня 2021 року у складі судді Павлюка С. С. позов задоволено частково.

Визнано незаконним та скасовано наказ Сектора охорони здоров`я Міжгірської РДАвід 28 грудня 2019 року № 358-к «Про звільнення ОСОБА_1 ».

Поновлено ОСОБА_1 на посаді головної медичної сестри у КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня».

Стягнено з КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 01 лютого 2020 року до 18 серпня 2021 року у розмірі 128 334,54 грн.

Стягнено із Сектора охорони здоров`я Міжгірської РДА на користь ОСОБА_1 10 000 грн на відшкодування моральної шкоди.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що основним способом досягнення мети реформи фінансування системи охорони здоров`я та запровадження дієвої системи медичних послуг є саме перетворення закладів охорони здоров`я з бюджетних установ у комунальні некомерційні підприємства, а не ліквідація одних закладів зі створенням на їхній базі інших.

За своїм реальним змістом і наслідками, з урахуванням одночасності відповідних дій, безперервності діяльності лікарні, лікувального процесу, надання медичних послуг, безперервності роботи лікарів, іншого персоналу лікарні як єдиного в районі багатопрофільного закладу охорони здоров`я відповідного рівня, беручи до уваги дійсний характер дій Міжгірської районної ради та юридичних осіб, такі дії фактично відповідають перетворенню закладу охорони здоров`я - КУ «Міжгірська районна лікарня» - з бюджетної установи у КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня».

Таким чином, оскільки трудові відносини з ОСОБА_1 тривали, то їх припинення з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, могло мати місце лише з додержанням вимог закону щодо можливості переведення працівника, за його згодою, на іншу роботу, а також переважного права працівника на залишення на роботі, тоді як у матеріалах справи відсутні докази на підтвердження дотримання роботодавцем вказаних процедур.

Крім того, наказ від 28 грудня 2019 року № 358-к про звільнення позивача з роботи з 31 січня 2020 року виданий більш ніж через місяць після спливу строку попередження про наступне вивільнення без будь-якого обґрунтування продовження такого строку.

КУ «Міжгірська районна лікарня» як юридична особа припинена 16 січня 2020 року, тому після цієї дати не могли мати місця ані трудові відносини з позивачем, ані звільнення з установи з 31 січня 2020 року (через два тижні після припинення юридичної особи).

Таким чином, позивач фактично була переведена до новоутвореного лікувального закладу та з 01 жовтня 2019 року допущена до роботи на тих самих умовах трудового договору, що існували на момент попередження про наступне вивільнення, а відтак, вона перебувала у трудових відносинах саме із КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня», які у будь-якому разі тривали з 17 січня 2020 року лише з цією юридичною особою.

Оскільки наведені вище обставини безвідносно до інших доказів та матеріалів справи є достатніми для висновку, що відповідачі не виконали свого обов`язку щодо належної організації, обліку праці позивача та дотримання процедури її звільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, то трудові права ОСОБА_1 підлягають відновленню шляхом скасування оскаржуваного наказу, поновлення її на посаді, яку вона обіймала до звільнення, стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу у розмірі 128 334,54 грн, а також 10 000 грн - на відшкодування моральної шкоди, розмір якої суд визначив, виходячи з характеру та обсягу страждань позивача і з урахуванням засад розумності, виваженості та справедливості.

Постановою Закарпатського апеляційного суду від 31 травня 2023 року, з урахуванням ухвали цього ж суду від 16 червня 2023 року про виправлення описки, апеляційну скаргу КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня» задоволено.

Рішення Воловецького районного суду Закарпатської області від 18 серпня 2021 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_1 не довела обставин, на які вона посилалася як на підставу своїх вимог.

КУ «Міжгірська районна лікарня» була ліквідована, а не перетворена в КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня», як помилково вважав суд першої інстанції, оскільки згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, 16 січня 2020 року до цього реєстру внесено запис за номером 13141110025000074 про припинення юридичної особи - КУ «Міжгірська районна лікарня» (код ЄДРПОУ 01992601).

На виконання вимог статті 49-2 КЗпП України Сектор охорони здоров`я Міжгірської РДА письмово попередив позивача 24 вересня 2019 року, тобто не пізніше ніж за два місяці, про наступне вивільнення із займаної посади, з якої її було звільнено 31 січня 2020 року у зв`язку з ліквідацією вищеназваної комунальної установи.

Посилання суду першої інстанції на те, що з 01 жовтня 2019 року ОСОБА_1 було фактично допущено до роботи у новоствореному КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня» на тих самих умовах трудового договору, що існували на момент попередження про наступне вивільнення, а з 17 січня 2020 року позивач перебувала у трудових відносинах лише з названою юридичною особою, є безпідставними, оскільки матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження вказаних обставин, зокрема, відсутній наказ КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня» про прийняття ОСОБА_1 на роботу та запис про це в її трудовій книжці.

Крім того, графіки обліку робочого часу за листопад, грудень 2019 року та січень 2020 року, які містять відомості щодо головної медичної сестри ОСОБА_1 , стосуються КУ «Міжгірська районна лікарня», тоді як штатним розписом КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня» посада головної медичної сестри не передбачена.

Доводи позивача про те, що у січні 2020 року вона отримала заробітну плату за роботу на посаді головної медичної сестри в КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня», не заслуговують на увагу, оскільки ці кошти їй були виплачені названим підприємством на виконання умов договору про відшкодування витрат на оплату праці від 23 грудня 2019 року № 1-к/с, укладеного із Сектором охорони здоров`я Міжгірськї РДА, за умовами якого у зв`язку зі зміною з 01 січня 2020 року розпорядника коштів медичної субвенції із сектора охорони здоров`я на комунальне підприємство, новий розпорядник зобов`язався перераховувати кошти на відшкодування оплати праці вивільнюваним працівникам КУ «Міжгірська районна лікарня» у період з 01 січня 2020 року по день їх звільнення.

Про відсутність між позивачем та КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня» трудових відносин також свідчить лист Головного управління Пенсійного фонду в Закарпатській області від 21 лютого 2022 року, за змістом якого за січень 2020 року за ОСОБА_1 звітувався страхувальник - Сектор охорони здоров`я Міжгірської РДА та у поданому ним 19 лютого 2020 року звіті (додаток 5) зазначена інформація про звільнення позивача 31 січня 2020 року на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України відповідно до наказу від 28 грудня 2019 року № 358-к, а в додатку 6 показано нарахування заробітної плати та відпускних за січень 2020 року. Також у цьому листі повідомлено, що КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня» не подавала звітність за ОСОБА_1 за січень 2020 року.

Крім того, листом Головного управління Державної податкової служби України у Закарпатській області від 28 березня 2022 року № 1702/5/07-16-24-01-09 повідомлено, що згідно з відомостями з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків ДПС України про джерела/суми виплачених доходів та утриманих податків, громадянка ОСОБА_1 за період 2019 - 2020 роки перебувала у трудових відносинах з Сектором охорони здоров`я Міжгірської РДА.

Отже, наведеними вище доказами спростовуються твердження позивача та висновки суду першої інстанції про наявність трудових відносин між ОСОБА_1 та новоствореним КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня», перебування позивача на посаді головної медичної сестри та отримання нею заробітної плати у цьому підприємстві, а також про її незаконне звільнення з названої посади в КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня».

Таким чином установлено, що ОСОБА_1 до моменту звільнення з роботи 31 січня 2020 року працювала у КУ «Міжгірська районна лікарня» на посаді головної медичної сестри. Наказом від 28 грудня 2019 року № 358-к з обійманої посади позивача звільнив Сектор охорони здоров`я Міжгірської РДА, до повноважень якого входить вирішення питання щодо звільнення працівників названої лікарні, в тому числі, на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України у зв`язку з ліквідацією юридичної особи.

Оскільки позивачем не наведено, а судом першої інстанції не встановлено будь-яких порушень трудових прав ОСОБА_1 з боку роботодавця, з яким вона перебувала у трудових відносинах, то колегія суддів вважала, що суд першої інстанції безпідставно визнав спірний наказ про звільнення ОСОБА_1 з роботи незаконним, як і не врахував, що у випадку незаконного звільнення працівника з роботи, його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було незаконно звільнено, при цьому повноваження суду при вирішенні трудового спору щодо поновлення працівника на попередній роботі не слід ототожнювати із процедурою призначення на посаду, що належить до компетенції роботодавця.

Однак, задовольняючи позов про поновлення на роботі, суд першої інстанції залишив поза увагою, що ОСОБА_1 не заявляла вимог про її поновлення на попередній роботі, а просила її поновити у новоствореній установі - КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня» і такі вимоги судом задоволено, що не відповідає приписам статті 235 КЗпП України та фактично є втручанням у дискреційні повноваження відповідача.

Колегія суддів відхилила доводи позивача щодо порушення її переважного права на залишення на роботі з огляду на те, що право на залишення на роботі, передбачене частиною першою статті 42 КЗпП України, не застосовується для працевлаштування у новоутворених установах, оскільки, переважне право на залишення на роботі не є тотожним переважному праву на працевлаштування на нову посаду у новостворених установах.

Також апеляційний суд не взяв до уваги доводи позивача про порушення відповідачем вимог статті 43 КЗпП України, зазначивши, що за змістом частини першої цієї статті при розірванні трудового договору у зв`язку з ліквідацією юридичної особи з підстав, передбачених пунктами 1 частини першої статті 40 КЗпП України, попередня згода профспілкової організації не вимагається.

З урахуванням викладеного суд апеляційної інстанції виснував, що сукупність наявних у матеріалах справи доказів підтверджує факт дотримання роботодавцем процедури звільнення працівника з роботи відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, а тому відсутні передбачені законом підстави для задоволення позовних вимог про визнання спірного наказу незаконним та поновлення позивача на посаді головної медичної сестри у новоствореному підприємстві, а також похідних від них позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У липні 2023 року ОСОБА_1 , через представника Кериту М. В. , подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, з урахуванням подальших уточнень,просить скасувати постанову Закарпатського апеляційного суду від 31 травня 2023 року, а рішення Воловецького районного суду Закарпатської області від 18 серпня 2021 року залишити в силі.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник посилається на:

- неврахування судом апеляційної інстанції правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 04 березня 2014 року у справі № 21-8а14, від 20 травня 2014 року у справі № 64/366-10, від 27 травня 2014 року у справі № 21-108а14, від 28 жовтня 2014 року у справі № 21-484а14, від 19 січня 2016 року у справі № 810/1783/13-а, від 18 травня 2016 року у справі № 922/51/15 та у постановах Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 591/3104/16, від 06 вересня 2019 року у справі № 820/10744/15, від 06 лютого 2020 року у справі № 813/3412/17, від 13 квітня 2020 року у справі № 344/2293/19, від 14 травня 2020 року у справі № 344/7365/16-а (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України);

- заявлення відводу судді, яка брала участь в ухваленні оскаржуваного судового рішення (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 2 частини першої статті 411 ЦПК України);

- недослідження зібраних у справі доказів (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України);

- необґрунтоване відхилення клопотання про витребування доказів та допит свідків (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 3 частини третьої статті 411 ЦПК України);

- встановлення обставин, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Уточнена касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що апеляційний суд не спростував належним чином обставин, встановлених судом першої інстанції, тобто фактично необґрунтовано переоцінив докази, які були оцінені з урахуванням обставин, на які посилалися сторони як на підставу своїх вимог і заперечень.

Вказує, що її звільнення з роботи є незаконним, так як роботодавець не дотримався вимог статей 40, 49-2, 49-4 КЗпП України.

Апеляційний суд безпідставно констатував, що Сектор охорони здоров`я Міжгірської РДА письмово попередив її 24 вересня 2020 року, тобто не пізніше ніж за два місяці, про наступне вивільнення із займаної посади, оскільки таке попередження є підробленим.

26 вересня 2019 року вона подала до відділу кадрів одну заяву на ім`я завідувача Сектора охорони здоров`я Міжгірської РДА про звільнення на підставі пункту 5 частини першої статті 36 КЗпП України у порядку переведення до КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня», а другу заяву на ім`я в. о. генерального директора КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня» про прийняття її на посаду головної медичної сестри в порядку переведення з КУ «Міжгірська районна лікарня» до новоствореного підприємства, що також підтверджується показами свідків, допитаних у суді першої інстанції.

Працівники адміністративного персоналу, як і інші працівники КУ «Міжгірська районна лікарня», не були звільненні на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України.

З вересня 2019 року вона фактично працювала на посаді головної медичної сестри КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня», однак в порушення вимог трудового законодавства у її трудовій книжці відсутні записи про роботу на вказаному підприємстві.

У матеріалах справи міститься довідка КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня» від 29 вересня 2020 року № 798/01-10, а також довідка Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк»), у яких зазначено, що заробітну плату за січень 2020 року їй виплатило саме назване підприємство.

Вважає, що посилання апеляційного суду на те, що КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня» виплатило їй заробітну плату за січень 2020 року на виконання умов договору про відшкодування витрат на оплату праці від 23 грудня 2019 року № 1-к/с, укладеного між цим підприємством та Сектором охорони здоров`я Міжгірської РДА, є безпідставним, оскільки в силу вимог пункту 1 частини першої статті 40, статей 44, 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх належних йому сум провадиться юридичною особою, яка ліквідовується.

Про нікчемність вказаного договору також свідчить відсутність його реєстрації в органах державної казначейської служби, на які покладена функція обслуговування одержувачів бюджетних коштів.

Крім того, за своїм реальним змістом і наслідками, з урахуванням безперервності діяльності лікарні, роботи лікарів та іншого персоналу лікарні як єдиного в районі багатопрофільного закладу охорони здоров`я відповідного рівня, беручи до уваги дійсний характер дій Міжгірської районної ради та юридичних осіб, слід констатувати, що в даному випадку фактично мало місце перетворення закладу охорони здоров`я - КУ «Міжгірська районна лікарня» - з бюджетної установи в комунальне некомерційне підприємство.

Суд апеляційної інстанції залишив поза увагою, що сама по собі відсутність наказу КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня» про прийняття її на роботу та відповідного запису у трудовій книжці не може слугувати беззаперечною підставою для висновку про те, що вона не перебувала з названим підприємством у трудових відносинах, оскільки за змістом статті 24 КЗпП України трудовий договір вважається укладеним і тоді, коли наказ чи розпорядження не були видані, але працівника фактично допущено до роботи.

Крім того, згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, 16 січня 2020 року до цього реєстру внесено запис про припинення юридичної особи - КУ «Міжгірська районна лікарня», а тому починаючи з 17 січня 2020 року вона не могла перебувати у трудових відносинах з названою юридичною особою.

Таким чином, суд першої інстанції правильно виходив з того, що вона перебувала у трудових відносинах саме із КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня», які у будь-якому випадку з 17 січня 2020 року тривали лише з цією юридичною особою.

Під час розгляду справи вона надала графіки обліку робочого часу за січень 2020 року, підписані генеральним директором КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня», у яких зазначена посада головної медичної сестри.

Допитані в суді першої інстанції свідки, підписи яких також містяться у вказаних графіках, підтвердили їх достовірність, в тому числі цей факт визнав генеральний директор підприємства ОСОБА_3 .

Однак з невідомих причин апеляційний суд вказав, що згаданий графік стосується КУ «Міжгірська районна лікарня» і, одночасно, прийняв до уваги наданий стороною відповідачів інший графік роботи за січень 2020 року, у якому відсутня посада головної медичної сестри.

Вважає, що штатні розписи, подані до суду вже після її звільнення, є підробленими.

Вона неодноразово зверталася до КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня» з проханням внести достовірні відомості щодо неї як застрахованої особи за січень 2020 року, однак кожного разу отримувала відмову, а отже, можна стверджувати про умисне проведення фальсифікації документів.

З цього приводу вона подала до апеляційного суду клопотання від 21 вересня 2022 року, в якому просила постановити окрему ухвалу про вчинення посадовими особами КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня» злочинів, передбачених частиною першою статті 364, частиною першою статті 366, частиною першою статті 384 Кримінального кодексу України.

Однак суд апеляційної інстанції не дав правової оцінки вказаному клопотанню, зокрема, не виніс процесуального документа за результатами його розгляду, як і не згадав про таке клопотання в оскаржуваній постанові.

Крім того, в ухваленні оскаржуваного судового рішення брала участь суддя Готра Т. Ю., якій вона заявила обґрунтований відвід.

Аргументи інших учасників справи

У вересні 2023 року КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня» подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.

У жовтні 2023 року ОСОБА_1 , через представника Кериту М. В. , подала відповідь на відзив КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня» на її касаційну скаргу, в якій просила відхилити цей відзив у зв`язку з його необґрунтованістю.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ОСОБА_4 (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Ступак О. В. від 11 серпня 2023 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали з Воловецького районного суду Закарпатської області.

14 вересня 2023 року справа № 302/181/20 надійшла до Верховного Суду.

Розпорядженням заступника керівника Апарату Верховного Суду від 02 листопада 2023 року у зв`язку із відставкою судді ОСОБА_4 призначений повторний автоматизований розподіл цієї справи.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 02 листопада 2023 року справу № 302/181/20 передано судді-доповідачу Петрову Є. В., судді, які входять до складу колегії: Грушицький А. І., Литвиненко І. В.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В. від 17 листопада 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини, встановлені судами

Встановлено, що наказом Міжгірської центральної районної лікарні від 02 січня 1995 року ОСОБА_1 прийнята на роботу на посаду медичної сестри (том 1 а. с. 20-22).

Згідно з наказом Сектора охорони здоров`я Міжгірської РДА від 10 квітня 2018 року № 82-к позивач була переведена на посаду головної медичної сестри КУ «Міжгірська районна лікарня» (том 1 а. с. 20-22).

Рішенням Міжгірської районної ради від 05 вересня 2019 року № 349 «Про створення Комунального некомерційного підприємства «Лікувально-профілактична установа Міжгірська районна лікарня Міжгірської районної ради Закарпатської області» вирішено: створити юридичну особу - КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня» (пункти 1, 2); затвердити Статут КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня» (пункт 4); призначити в. о. генерального директора КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня» ОСОБА_11 (пункт 5); після державної реєстрації КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня» як юридичної особи передати цьому підприємству в оперативне управління майно, що перебуває на балансі КУ «Міжгірська районна лікарня», для використання за призначенням згідно з цілями, визначеними у Статуті (пункт 7) (том 1 а. с. 34).

Рішенням Міжгірської районної ради від 05 вересня 2019 року № 350 «Про ліквідацію комунальної установи «Міжгірська районна лікарня» вирішено: ліквідувати КУ «Міжгірська районна лікарня» з припиненням юридичної особи (пункт 1); створити комісію з ліквідації, якій доручити здійснити заходи з ліквідації цієї установи у передбаченому чинним законодавством України порядку (пункти 2, 4); передати все майно, що перебуває на балансі КУ «Міжгірська районна лікарня», в оперативне управління КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня» для використання за призначенням згідно з цілями, визначеними у Статуті підприємства (пункт 5) (том 1 а. с. 36).

10 вересня 2019 року завідувачем Сектора охорони здоров`я Міжгірської РДА видано наказ № 220-к, яким вирішено попередити працівників КУ «Міжгірська районна лікарня» про їх наступне вивільнення у зв`язку із ліквідацією цієї установи на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України (том 1 а. с. 168).

24 вересня 2019 року ОСОБА_1 письмово попереджено про наступне вивільнення із займаної посади через 2 місяці з моменту попередження на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України у зв`язку з ліквідацією КУ «Міжгірська районна лікарня» згідно з вищезгаданим рішенням Міжгірської районної ради від 05 вересня 2019 року № 350, що стверджується її підписом на попередженні від 16 вересня 2019 року (том 1 а. с.170).

Згідно зі штатним розписом КУ «Міжгірська районна лікарня» на 01 січня 2020 року, затвердженим завідувачем Сектора охорони здоров`я Міжгірської РДА ОСОБА_3 27 грудня 2019 року, загальна кількість штатних одиниць (ставок) у лікарні визначена у 388,50 штатних одиниць (ставок), серед яких, зокрема, лікарського персоналу - 72,25 одиниць (ставок), середнього персоналу - 161,75 одиниць (ставок), молодшого персоналу - 96 одиниць (ставок), при цьому, в штатному розписі була передбачена штатна одиниця головної медичної сестри (том 1 а. с. 73-76).

Статутом КУ «Міжгірська районна лікарня», затвердженим рішенням Міжгірської районної ради від 04 червня 2019 року № 341, та Статутом КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня», затвердженим рішенням Міжгірської районної ради від 05 вересня 2019 року № 349, підтверджується, що основною метою та завданням названих лікувально-профілактичних закладів є надання населенню медичної допомоги, медичних послуг, проведення профілактичних заходів зі збереження здоров`я населення, здійснення відповідної медичної практики та іншої діяльності, спрямованої на охорону здоров`я населення (том 1 а. с. 29-33).

Органами управління КУ «Міжгірська районна лікарня» є Міжгірська районна рада, Сектор охорони здоров`я Міжгірської РДА та адміністрація лікарні, при цьому, питання визначення основних напрямків діяльності лікарні, затвердження штатного розпису, затвердження структури лікарні, здійснення її фінансування, призначення та звільнення працівників з роботи належить до компетенції Сектору охорони здоров`я Міжгірської РДА (пункти 1, 2, 4.1, 4.3, 8, 9, 11 Статуту КУ «Міжгірська районна лікарня»).

Пунктом 10.3 Статуту КУ «Міжгірська районна лікарня» також передбачено, що його діяльність припиняється в результаті передання всього майна, прав та обов`язків іншим юридичним особам - правонаступникам шляхом реорганізації або ліквідації.

Згідно з пунктами 1.2, 1.4, 4.1 Статуту КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня» підприємство створене за рішенням Міжгірської районної ради відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». Засновником, власником та органом управління майном підприємства є територіальні громади Міжгірського району в особі Міжгірської районної ради (далі - власник). Підприємство є підпорядкованим, підзвітним та підконтрольним власнику. Підприємство є юридичною особою публічного права. Права на обов`язки юридичної особи підприємство набуває з дня його державної реєстрації.

Пунктами 7.1, 7.1.1, 7.2 Статуту КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня» передбачено, що органами управління підприємством є власник та адміністрація підприємства. Адміністрація підприємства складається з генерального директора та його заступників. Безпосереднє управління діяльністю підприємства здійснює генеральний директор.

Державна реєстрація юридичної особи - КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня» (код ЄДРПОУ 43218512) здійснена 09 вересня 2019 року, а державна реєстрація припинення юридичної особи - КУ «Міжгірська районна лікарня» (код ЄДРПОУ 01992601) проведена 16 січня 2020 року (том 1 а. с. 202-204).

Наказом завідувача Сектора охорони здоров`я Міжгірської РДА ОСОБА_3 від 28 грудня 2019 року № 358-к, який позивач отримала рекомендованим листом 24 січня 2020 року, головну медичну сестру ОСОБА_1 звільнено із займаної посади з 31 січня 2020 року у зв`язку з ліквідацією Міжгірської районної лікарні, згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України. Підставами для видачі цього наказу слугували наказ Сектора охорони здоров`я Міжгірської РДА від 10 вересня 2019 року № 220-к і попередження про наступне вивільнення, з яким позивача ознайомлено 24 жовтня 2019 року (том 1 а. с. 25).

У трудовій книжці позивача відсутні записи про її роботу в КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня» (том 1 а. с. 20-22).

Допитані у суді першої інстанції як свідки ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 та ОСОБА_10 пояснили, що вони працювали разом із позивачем у КУ «Міжгірська районна лікарня», однак після реорганізації установи шляхом її ліквідації продовжили працювати у КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня» без розриву у часі. Свідки також зазначили, що писали заяви на звільнення, а потім на прийом на роботу.

Свідок ОСОБА_3 показав, що була проведена ліквідація КУ «Міжгірська районна лікарня» та створено нову установу - КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня», а тому жоден із працівників медичного персоналу не був переведений у новостворену установу, натомість їх звільнили у зв`язку із ліквідацією. Позивачу пропонувалася інша посада, обіймати яку вона відмовилася.

Апеляційним судом також встановлено, що згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань відповідач Сектор охорони здоров`я Міжгірської РДА не перебуває в процесі припинення.

23 грудня 2019 року між КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня» в особі в. о. генерального директора ОСОБА_11, який діє на підставі Статуту (далі -Розпорядник), з однієї сторони, та Сектором охорони здоров`я Міжгірської РДА в особі завідувача сектора ОСОБА_3, який діє на підставі Положення (уповноважений орган управління Міжгірської районної лікарні, далі - Уповноважений орган), з іншої сторони, укладено договір про відшкодування витрат на оплату праці № 1-к/с, за яким Розпорядник зобов`язався в порядку та на умовах, визначених цим договором, перерахувати кошти на відшкодування оплати праці працівникам Міжгірської районної лікарні та централізованої бухгалтерії, які звільняються у зв`язку з ліквідацією Міжгірської районної лікарні, в межах зобов`язань з оплати праці, які виникнуть в Уповноваженого органу щодо зазначених працівників з 01 січня 2020 року по день їх звільнення (том 1 а. с. 77).

Зазначений договір укладено у зв`язку зі зміною з 01 січня 2020 року розпорядника коштів медичної субвенції із районної лікарні Сектора охорони здоров`я Міжгірської РДА на КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня» та з метою недопущення порушення законодавства про оплату праці щодо працівників Міжгірської районної лікарні та централізованої бухгалтерії при Секторі охорони здоров`я Міжгірської РДА, які звільняються у зв`язку з ліквідацією Міжгірської районної лікарні.

Починаючи з 01 січня 2020 року заробітна плата позивачу виплачувалася КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня» шляхом перерахування коштів на відкритий в АТ КБ «ПриватБанк» на її ім`я картковий рахунок, а саме: 24 січня 2020 року зараховано заробітну плату у розмірі 3 500 грн, а 01 лютого 2020 року - у розмірі 12 408,82 грн (том 1 а. с. 15).

У табелях обліку робочого часу Міжгірської районної лікарніза листопад, грудень 2019 року та січень 2020 року містяться відомості щодо головної медичної сестри ОСОБА_1 , зокрема, у січні 2020 року вона відпрацювала повний робочий місяць (том 1 а. с. 178-180).

Штатним розписом КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня» від 01 січня 2020 року не передбачена посада головної медичної сестри (том 1 а. с. 69-72).

Відповіддю Головного управління Пенсійного фонду в Закарпатській області від 21 лютого 2022 року № 0700-07, наданою на запит представника позивача -адвоката Керити М. В., підтверджується, що відповідно до інформації, що міститься в Реєстрі застрахованих осіб, за січень 2020 року за ОСОБА_1 звітувався страхувальник - Сектор охорони здоров`я Міжгірської РДА, у поданому ним 19 лютого 2020 року звіті (додаток 5) зазначена інформація про звільнення позивача з роботи 31 січня 2020 року на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України згідно з наказом від 28 грудня 2019 року № 358-к, а в додатку 6 показано нарахування заробітної плати та відпускних за січень 2020 року. Також у цьому листі повідомлено, що КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня» не подавала звітність за ОСОБА_1 за січень 2020 року (том 3 а. с. 65).

Інформацією Головного управління Пенсійного фонду в Закарпатській області від 15 березня 2022 року № 105/07 з додатком до неї, наданою на виконання ухвали Закарпатського апеляційного суду від 09 лютого 2022 року, підтверджується, що згідно з відомостями Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування за період з 2019-2020 роки за застраховану особу ОСОБА_1 звітувалися такі організації: Сектор охорони здоров`я Міжгірської РДА за період з січня по грудень 2019 року та січень 2020 року; Товариство з обмеженою відповідальністю «Еулайф Груп» за березень 2019 року (том 3 а. с. 28-31, 38-39).

Згідно з відповіддю Головного управління Державної податкової служби України у Закарпатській області від 28 березня 2022 року № 1702/5/07-16-24-01-09, наданою на ухвали Закарпатського апеляційного суду від 09 лютого 2022 року, за відомостями з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків ДПС України про джерела/суми виплачених доходів та утриманих податків, громадянка ОСОБА_1 за період 2019-2020 роки перебувала у трудових відносинах з Сектором охорони здоров`я Міжгірської РДА. За період з І по ІV квартал 2019 року названа юридична особа нарахувала та виплатила позивачу дохід у розмірі 91 773,54 грн, а за І квартал 2020 року - у сумі 20 123,75 грн. Додатково повідомлено, що у Сектора охорони здоров`я Міжгірської РДА відсутня заборгованість зі сплати єдиного соціального внеску за найманих працівників (том 3 а. с. 42-44).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 2 частини першої, пунктами 1, 3, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і судом касаційної інстанції визнано підстави про відвід обґрунтованими, якщо касаційну скаргу обґрунтовано такою підставою. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.

Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції не відповідає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Щодо порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування судового рішення

У справі, яка переглядається, Верховний Суд першочергово надає оцінку доводам касаційної скарги щодо порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, які згідно з частиною першою статті 411 ЦПК України є обов`язковою підставою для скасування судового рішення з направленням справи на новий розгляд, зокрема у разі, якщо в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і судом касаційної інстанції визнано підстави про відвід обґрунтованими, якщо касаційну скаргу обґрунтовано такою підставою.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 зазначила, що в ухваленні оскарженої постанови суду апеляційної інстанції брала участь суддя, якій було заявлено обґрунтований відвід.

Верховний Суд врахував, що ОСОБА_1 та її представник - адвокат Керита М. В. подали до суду апеляційної інстанції заяви про відвід головуючої-судді Готри Т. Ю. (том 3 а. с. 93-97), які мотивовані тим, що підхід до розгляду справи названою суддею викликали у сторони позивача сумніви щодо неупередженості судді. Вважають, що суддя Готра Т. Ю. порушила принцип змагальності сторін, надаючи перевагу відповідачу КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня», оскільки ця суддя самостійно відповідала замість представника названого підприємства на поставлені нею ж запитання, не надавала стороні позивача можливості висловити свої думки, брала до уваги те, що представник КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня» Борсенко О. В., не маючи жодних повноважень на представництво інтересів іншого відповідача - Сектора охорони здоров`я Міжгірської РДА, фактично висловлював позицію останнього за згодою та підтримкою головуючої-судді Готри Т. Ю.

За правилами частини першої статті 36 ЦПК України суддя не може розглядати справу і підлягає відводу (самовідводу), якщо, зокрема, він прямо чи побічно заінтересований у результаті розгляду справи чи є інші обставини, що викликають сумнів в неупередженості або об`єктивності судді.

Ухвалою від 07 грудня 2022 року Закарпатський апеляційний суд залишив без задоволення заяви ОСОБА_1 та її представника - адвоката Керити М. В. про відвід судді, зазначивши, що заявники не надали належних та допустимих доказів на підтвердження існування обставин для відводу головуючої-судді Готри Т. Ю., оскільки на виконання вимог частини другої статті 141 ЦПК України головуюча відповідно до завдання цивільного судочинства керувала ходом судового засідання, забезпечувала додержання послідовності і порядку вчинення процесуальних дій, здійснення учасниками судового процесу їх процесуальних прав і виконання ними обов`язків, зокрема, суддя спрямовувала судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного та об`єктивного з`ясування обставин справи, усуваючи із судового розгляду все, що не має істотного значення для вирішення справи. До того ж у сторони позивача було достатньо часу для надання своїх пояснень, що спростовує їхні твердження про ненадання їм можливості висловити свої думки та позицію у цій справі (том 3 а. с. 102-104).

Отже, оскільки мотиви відводу зводилися до незгоди з процесуальними діями судді під час розгляду справи, що не є підставою для відводу, то, на переконання Верховного Суду, наведене не свідчить про існування об`єктивно обґрунтованих обставин, які викликають сумнів у неупередженості або необ`єктивності судді Готри Т. Ю. чи її заінтересованості у результаті розгляду справи.

За таких обставин заявлений стороною позивача відвід судді був необґрунтованим, доводи ОСОБА_1 та її представника - адвоката Керити М. В. не підтверджені належними доказами, ґрунтуються на припущеннях та не свідчать про завідому упередженість або необ`єктивність судді Готри Т. Ю. як головуючої у справі.

У зв`язку із цим Верховний Суд вважає, що ухвалою Закарпатського апеляційного суду від 07 грудня 2022 року правомірно відмовлено ОСОБА_1 та її представнику - адвокату Кериті М. В. у задоволенні з вищенаведених підстав заяв про відвід судді Готри Т. Ю.

Щодо суті спору

Статтею 43 Конституції України визначено, щокожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений змістом статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Згідно з частиною першою статті 21 КЗпП України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45).

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані роботодавцем лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Із змісту наведеної норми убачається, що вона передбачає декілька самостійних підстав для розірвання з ініціативи власника трудового договору з працівником, зокрема: ліквідацію; реорганізацію; банкрутство; перепрофілювання підприємства, установи, організації; скорочення чисельності працівників; скорочення штату працівників.

Розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, необхідно з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за два місяці про наступне вивільнення.

Положеннями частини другої статті 40 КЗпП України визначено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Відповідно до статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Згідно з частиною першою статті 43 КЗпП України розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2-5, 7 статті 40 і пунктами 2 і 3 статті 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, крім випадків, коли розірвання трудового договору із зазначених підстав здійснюється з прокурором, поліцейським і працівником Національної поліції, Служби безпеки України, Державного бюро розслідувань України, Національного антикорупційного бюро України чи органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства.

У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 було звільнено з роботи на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України у зв`язку з ліквідацією КУ «Міжгірська районна лікарня».

Відповідно до частини першої, п`ятої статті 104 ЦК України юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов`язки переходять до правонаступників. Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Юридична особа ліквідується, зокрема за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, в тому числі у зв`язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами (частина перша статті 110 ЦК України); дані про рішення щодо припинення юридичної особи належать до відомостей, які вносяться до Єдиного державного реєстру на підставі відповідних заяв (пункт 27 частини другої статті 9 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань»).

Ліквідація - це така форма припинення юридичної особи, при якій припиняються всі її права та обов`язки. У разі ліквідації вся чисельність працівників скорочується та весь штат працівників ліквідується.

Звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника. За змістом частини першої статті 235 КЗпП України працівник підлягає поновленню на попередній роботі у разі незаконного звільнення, під яким слід розуміти як звільнення без законної підстави, так і звільнення з порушенням порядку, установленого законом.

Ураховуючи приписи частини першої статті 235 КЗпП України, на орган, що розглядає трудовий спір, у разі з`ясування того, що звільнення працівника відбулось незаконно, покладається обов`язок поновлення такого працівника на попередній роботі. Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту прав, ніж зазначений в частині першій статті 235 КЗпП України, а отже, установивши, що звільнення відбулося із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі.

Поновлення на роботі полягає в тому, що працівнику надається та ж робота, яку він виконував до звільнення його з роботи. При цьому повноваження суду при вирішенні трудового спору щодо поновлення працівника на попередній роботі не слід ототожнювати із процедурою призначення на посаду, що належить до компетенції роботодавця.

Заявляючи вимоги про поновлення на роботі, ОСОБА_1 , зокрема, посилалася на те, що у січні 2020 року вона фактично працювала у новоствореній установі - КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня» та виконувала ту ж роботу, що і на попередній посаді. Крім того, позивач вважала, що в даному випадку фактично мала місце не ліквідація КУ «Міжгірська районна лікарня», а її реорганізація шляхом перетворення у КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня».

За змістом статті 24 КЗпП України трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. Укладення трудового договору оформляється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу про зарахування працівника на роботу.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 7 постанови від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», фактичний допуск до роботи вважається укладенням трудового договору незалежно від того, чи було прийняття на роботу належним чином оформлене, якщо робота провадилася за розпорядженням чи з відома власника або уповноваженого ним органу.

Встановлення факту наявності трудових відносин між робітником і роботодавцем можливе при встановленні виконання робітником трудових функцій, підпорядкування робітника правилам внутрішнього трудового розпорядку, забезпечення робітнику умов праці та виплати винагороди за виконану роботу.

За умови, що ці відносини мають ознаки трудових, то відповідно до імперативних положень частини третьої статті 24 КЗпП України роботодавцю забороняється залучати працівника до роботи без укладення трудового договору в усній або письмовій формі.

Положення частини третьої статті 24 КЗпП України повинні застосовуватися роботодавцями, які бажають використовувати найману оплачувану працю незалежно від того, чи наполягає на такому оформленні працівник чи ні.

Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, залучаючи працівників до найманої оплачуваної праці без видання відповідного наказу та розпорядження фактично позбавляють останніх основних прав та гарантій, встановлених статтями 43-46 Конституції України та законами України, а саме: на оплату праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, права на відпочинок відповідно до законів про обмеження робочого дня та робочого тижня, на щорічні і додаткові оплачувані відпустки, права на здорові і безпечні умови праці, на об`єднання в професійні спілки та на вирішення колективних трудових конфліктів (спорів) у встановленому законом порядку, на участь в управлінні підприємством, установою, організацією, на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування, а також у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, на матеріальну допомогу в разі безробіття, на право звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади тощо.

Зазначений висновок наведено у постанові Верховного Суду від 08 травня 2023 року у справі № 754/12354/21 (провадження № 61-2828св23).

Законом України від 06 квітня 2017 року № 2002-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення законодавства з питань діяльності закладів охорони здоров`я» (далі - Закон № 2002-VIII) статтю 16 Основ законодавства України про охорону здоров`я доповнено частинами одинадцятою-п`ятнадцятою такого змісту: «Залежно від форми власності заклади охорони здоров`я утворюються та функціонують як державні, комунальні, приватні чи засновані на змішаній формі власності. Державні та комунальні заклади охорони здоров`я не підлягають приватизації. За організаційно-правовою формою заклади охорони здоров`я державної власності можуть утворюватися та функціонувати як казенні підприємства або державні установи. За організаційно-правовою формою заклади охорони здоров`я комунальної власності можуть утворюватися та функціонувати як комунальні некомерційні підприємства або комунальні установи. Заклади охорони здоров`я приватної власності не обмежені у виборі організаційно-правової форми. Заклади охорони здоров`я, утворені в результаті реорганізації державних та комунальних закладів охорони здоров`я - державних та комунальних установ, можуть мати відокремлене майно (в тому числі кошти), закріплене за ними на праві оперативного управління, самостійний баланс, самостійно затверджувати штатний розпис, мати рахунки в установах банків, печатки».

Згідно з пунктом 2 розділу ІІ Прикінцевих положень Закону № 2002-VIII державні та комунальні заклади охорони здоров`я - бюджетні установи можуть реорганізовуватися в казенні підприємства або комунальні некомерційні підприємства. Зміна основного виду діяльності державного та комунального закладу охорони здоров`я з медичного обслуговування населення (медична практика) у зв`язку із зміною його організаційно-правової форми забороняється.

Підпунктами 3 і 4 пункту 3 розділу ІІ Прикінцевих положень Закону № 2002-VIII передбачено, що звільнення працівників закладів, що реорганізуються відповідно до пункту 2 цього розділу, допускається лише у разі, якщо неможливо перевести працівника за його згодою на іншу роботу; казенні підприємства та комунальні некомерційні підприємства, що утворюються у результаті реорганізації державних та комунальних закладів охорони здоров`я - бюджетних установ відповідно до пункту 2 цього розділу, є правонаступниками всіх прав та обов`язків відповідних бюджетних установ. Органи, що здійснюють управління майном відповідних державних та комунальних закладів охорони здоров`я - бюджетних установ, передають відповідним казенним підприємствам та комунальним некомерційним підприємствам, що утворюються у результаті реорганізації таких установ відповідно до пункту 2 цього розділу, майно, що входить до цілісного майнового комплексу державного чи комунального закладу охорони здоров`я - бюджетної установи, яким користувалися на законних підставах ці заклади. Майно, що передається від державних та комунальних закладів охорони здоров`я - бюджетних установ відповідно до казенних підприємств та комунальних некомерційних підприємств, утворених у результаті реорганізації, закріплюється за ними на праві оперативного управління.

14 лютого 2018 року Робочою групою з питань реформи фінансування сфери охорони здоров`я України схвалено Методичні рекомендації з питань перетворення закладів охорони здоров`я з бюджетних установ у комунальні некомерційні підприємства (далі - Методичні рекомендації з питань перетворення ЗОЗ).

Метою розробки цих Методичних рекомендацій є надання методичної допомоги органам місцевого самоврядування, керівникам місцевих органів управління охорони здоров`я та закладів охорони здоров`я, а також депутатам місцевих рад, відповідальним за підготовку та прийняття рішень щодо зміни господарсько-правового статусу комунальних закладів охорони здоров`я шляхом їх реорганізації (перетворення) з бюджетних установ у комунальні некомерційні підприємства в межах чинного законодавства України (Преамбула рекомендацій).

У абзаці п`ятому «Резюме» Методичних рекомендацій з питань перетворення ЗОЗ зазначено, що трудові відносини з працівниками реорганізованого ЗОЗ продовжуються, а звільнення під час реорганізації можливе лише у випадку скорочення чисельності (штату). У процесі реорганізації окремі працівники можуть бути переведені на інші посади, переміщені в інші структурні підрозділи у разі необхідності. У розділі «Механізм оптимізації штату та чисельності працівників закладу охорони здоров`я» наведена детальна інформація з цього питання.

У розділі «Механізм перетворення ЗОЗ із бюджетної установи у підприємство» Методичних рекомендацій з питань перетворення ЗОЗ вказано, що згідно із законодавством України, перетворення ЗОЗ, як і перетворення будь-якої іншої юридичної особи, є одним із різновидів реорганізації юридичної особи і полягає у зміні її організаційно-правової форми. Оскільки для сектору охорони здоров`я саме цей вид реорганізації суб`єктів надання медичної допомоги буде найбільш поширеним, інші різновиди реорганізації в даному документі не розглядаються. У разі застосування такого виду реорганізації як перетворення, має місце правонаступництво: до нової юридичної особи - правонаступника (комунального підприємства), переходить усе майно, права та обов`язки юридичної особи - попередника, у даному випадку - майно ЗОЗ-комунальної бюджетної установи (статті 104-108 ЦК України). Рішення про перетворення ЗОЗ, що діють у формі комунальної бюджетної установи, в комунальні підприємства приймають ради територіальних громад сіл, селищ, міст, які є власниками майна відповідного ЗОЗ. Це зумовлено тим, що відповідно до пункту 30 статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» прийняття рішень про створення, ліквідацію, реорганізацію та перепрофілювання підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідної територіальної громади є виключною компетенцією сільських, селищних, міських рад. У рішенні ради про перетворення ЗОЗ визначається вид комунального підприємства, в яке перетворюється ЗОЗ-бюджетна установа. Незважаючи на те, що Господарський кодекс України та Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» не обмежують права територіальних громад щодо створення тих чи інших видів комунальних підприємств, з урахуванням специфіки правовідносин у системі охорони здоров`я та її соціальної значущості, територіальним громадам варто взяти до уваги те, що оптимальним рішенням при реорганізації комунальних ЗОЗ-бюджетних установ є перетворення останніх у комунальні некомерційні підприємства.

У Методичних рекомендаціях з питань перетворення ЗОЗ також вказані варіанти вирішення кадрових питань щодо працівників реорганізованого ЗОЗ, а саме: 1) продовження трудових відносин на попередній посаді; 2) переведення працівника на іншу посаду; 3) звільнення працівника за скороченням.

У Додатку 1 Методичних рекомендацій з питань перетворення ЗОЗ наведено Алгоритм реорганізації (перетворення) закладу охорони здоров`я з бюджетної установи у комунальне підприємство, який складається з таких етапів: 1) прийняття відповідною радою територіальної громади рішення про припинення ЗОЗ шляхом його реорганізації з бюджетної установи у комунальне підприємство; 2) передача державному реєстратору документів для державної реєстрації рішення про припинення ЗОЗ; 3) державна реєстрація в ЄДР рішення про реорганізацію ЗОЗ; 4) оприлюднення державним реєстратором рішення про реорганізацію (перетворення); 5) розробка статуту комунального некомерційного підприємства ЗОЗ; 6) прийняття та розгляд вимог кредиторів ЗОЗ (задоволення або відхилення вимог кредитора); 7) інвентаризація та оцінка майна ЗОЗ; 8) складення комісією з реорганізації передавального акта, який має містити положення про правонаступництво щодо всіх зобов`язань установи, що припиняється, стосовно всіх її кредиторів та боржників, включаючи зобов`язання, які оскаржуються сторонами; 9) затвердження передавального акта, підготовленого комісією з реорганізації, радою територіальною громади - органом, який прийняв рішення про припинення ЗОЗ (бюджетної установи) та статуту ЗОЗ-підприємства; 10) подання документів для державної реєстрації створення ЗОЗ-комунального підприємства та державної реєстрації припинення ЗОЗ (бюджетної установи); 11) внесення до ЄДР запису про проведення державної реєстрації новоствореного ЗОЗ (у формі підприємства) внаслідок перетворення ЗОЗ-бюджетної установи та про проведення державної реєстрації припинення ЗОЗ (бюджетної установи); 12) оприлюднення державним реєстратором результатів державної реєстрації припинення ЗОЗ (що діяло як бюджетна установа) та державної реєстрації новоствореного ЗОЗ (у тому числі оприлюднення статуту новоствореного ЗОЗ); 13) повідомлення трудового колективу про реорганізацію ЗОЗ (скорочення або переведення на іншу посаду у разі необхідності); 14) оформлення та реєстрації за ЗОЗ у формі комунального підприємства права користування об`єктами нерухомості (будівлями); 15) оформлення та реєстрація за ЗОЗ-підприємством права користування земельними ділянками (в тому числі оренди); 16) подання до Міністерства охорони здоров`я заяви про переоформлення ліцензії на здійснення господарської діяльності з медичної практики згідно з діючими Ліцензійними умовами; 17) переоформлення акредитаційного сертифікату закладу охорону здоров`я.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 264/5957/17 (провадження № 14-37цс20) вказано, що правонаступництво - це перехід суб`єктивного права (а у широкому розумінні - також і юридичного обов`язку) від однієї особи до іншої (правонаступника). Поняття «правонаступництво юридичної особи», «правонаступництво прав та обов`язків юридичної особи» і «процесуальне правонаступництво юридичної особи - сторони у справі» мають різний зміст. Правонаступництво юридичної особи має місце у випадку її припинення шляхом реорганізації: злиття, приєднання, поділу, перетворення (частина перша статті 104 ЦК України). У такому разі відбувається одночасне правонаступництво (передання) прав і обов`язків юридичної особи або, іншими словами, одночасне правонаступництво щодо майна, прав і обов`язків юридичної особи (частина друга статті 107 ЦК України). Тому правонаступництво юридичної особи, так само як і спадкове правонаступництво (стаття 1216 ЦК України), завжди є універсальним, тобто передбачає одночасний перехід до правонаступника за передавальним актом або розподільчим балансом (частина перша статті 104, статті 106-109 ЦК України) і прав, і обов`язків юридичної особи, яка припиняється шляхом реорганізації. Натомість правонаступництво прав та обов`язків юридичної особи не завжди є наслідком правонаступництва юридичної особи. А тому, перше може бути не тільки універсальним (частина перша статті 104 ЦК України), але й сингулярним, тобто таким, за якого до правонаступника переходить певне право кредитора чи обов`язок боржника.

У постанові Верховного Суду від 06 лютого 2020 року у справі № 813/3412/17 (адміністративне провадження № К/9901/40863/18), на яку посилалася позивач у касаційній скарзі, вказано, що при ліквідації юридична особа припиняється, але її права та обов`язки в порядку правонаступництва переходять до нової (іншої) юридичної особи. При цьому до правонаступника переходять обов`язки не тільки в частині майнових прав, а й трудових відносин, зокрема, обов`язок щодо працевлаштування працівника (переведення працівника на іншу роботу). Слід зауважити на тому, що Верховний Суд України у постановах від 04 березня 2014 року (справа № 21-8а14), від 27 травня 2014 року (справа № 21-108а14), від 28 жовтня 2014 року (справа № 21-484а14) сформулював правову позицію, згідно з якою ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої відмови. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган, мова йде фактично про реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.

У постановах Верховного Суду від 06 вересня 2019 року у справі № 820/10744/15 (провадження № К/9901/16116/19) та від 14 травня 2020 року у справі № 344/7365/16 (провадження № К/9901/20983/18, № К/9901/20984/18), на які також міститься посилання у касаційній скарзі, зазначено, що особливістю ліквідації державного органу як юридичної особи публічного права є те, що одночасно з його ліквідацією припиняється й реалізація державою функцій, покладених на цей орган. Верховний Суд України у постановах від 04 березня 2014 року у справі № 21-8а14, від 27 травня 2014 року у справі № 21-108а14, від 28 жовтня 2014 року у справі № 21-484а14, від 19 січня 2016 року у справі № 810/1783/13-а дійшов висновку, що ліквідація юридичної особи публічного права здійснюється розпорядчим актом органу державної влади, органу місцевого самоврядування або уповноваженою на це особою. У цьому акті має бути наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої особи або їх передачі іншим органам виконавчої влади. Якщо таке обґрунтування наведене, то у такому випадку має місце ліквідація юридичної особи публічного права, а якщо ні, то саме посилання на те, що особа ліквідується, є недостатнім. У зв`язку з цим при вирішенні спорів щодо поновлення на роботі працівників юридичної особи публічного права, про ліквідацію яких було прийнято рішення, судам належить, крім перевірки дотримання трудового законодавства щодо таких працівників, з`ясовувати фактичність такої ліквідації (чи мала місце у цьому випадку реорганізація). Під час вирішення зазначеної категорії спорів підлягає оцінці і правовий акт, що став підставою ліквідації, зокрема, чи припинено виконання функцій ліквідованого органу, чи покладено виконання цих функцій на інший орган. Встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, що буде виконувати повноваження (завдання) установи, що ліквідується, не виключає, а передбачає зобов`язання роботодавця (держави) щодо працевлаштування працівників ліквідованої установи.

За змістом висновків у наведених постановах, у разі покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган, мова йде фактично про реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.

Висновок про те, що встановлена законодавством можливість ліквідації бюджетної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (органу місцевого самоврядування) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи, також міститься у постанові Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 591/3104/16 (провадження № 61-4137св18), на яку посилалася заявник у касаційній скарзі.

У постанові Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі № 808/2741/16 (адміністративне провадження № К/9901/21219/18) зазначено, що встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (держави) з працевлаштування працівників ліквідованої установи. У разі скорочення посади, на якій працював незаконно звільнений працівник, для виконання рішення суду роботодавець повинен поновити працівника на рівнозначній посаді або внести відповідні зміни до штатного розкладу - ввести скорочену посаду, а якщо підприємство, установу реорганізовано - рішення про поновлення працівника на роботі має бути виконано правонаступником.

У справі, яка переглядається:

- приймаючи рішення про ліквідацію КУ «Міжгірська районна лікарня» у зв`язку зі створенням КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня»Міжгірська районна рада керувалася Основами законодавства України про охорону здоров`я, Законом № 2002-VIII, Законом України «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення», Концепцією реформи фінансування системи охорони здоров`я, схваленої розпорядженням Кабінету Міністрів України від 30 листопада 2016 року № 1013-р, Методичними рекомендаціями з питань перетворення ЗОЗ;

- після ліквідації КУ «Міжгірська районна лікарня», зона її обслуговування - Міжгірський район Закарпатської області - закріплена за КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня»;

- у розпорядчому акті Міжгірської районної ради як органу місцевого самоврядування, яким здійснювалася ліквідація юридичної особи публічного права, відсутнє обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій КУ «Міжгірська районна лікарня», а навпаки, виконання завдань і функцій ліквідованого органу з надання медичної допомоги населенню територіальних громад Міжгірського району Закарпатської області покладено на КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня» з переданням цьому закладу охорони здоров`я всього майна, яке обліковувалося за ліквідованою, а насправді фактично реорганізованою, комунальною установою;

- графіки обліку робочого часу за листопад і грудень 2019 року затверджувалися директором КУ «Міжгірська районна лікарня», тоді як графік за січень 2020 року затверджував генеральний директор КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня»;

- у табелі обліку робочого часу Міжгірської районної лікарніза січень 2020 року містяться відомості щодо головної медичної сестри ОСОБА_1 , зокрема, у січні 2020 року позивач відпрацювала повний робочий місяць;

- згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, 16 січня 2020 року до цього реєстру внесено запис про припинення юридичної особи - КУ «Міжгірська районна лікарня», а тому починаючи з 17 січня 2020 року ОСОБА_1 не могла перебувати у трудових відносинах з названою юридичною особою, в тому числі отримувати заробітну плату за виконану нею роботу саме у цій установі.

Відповідно до частини другої статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права (наприклад, поновлення на роботі), так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв`язку з посяганням на її трудові права та інтереси. Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди, обирається потерпілою особою з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин.

Згідно зі статтею 237-1 КЗпП України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, відшкодування роботодавцем моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

КЗпП України не містить будь-яких обмежень чи виключень для компенсації моральної шкоди в разі порушення трудових прав працівників, а стаття 237-1 цього Кодексу передбачає право працівника на відшкодування моральної шкоди, розмір якої суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у його житті та з урахуванням інших обставин.

Отже, компенсація завданої моральної шкоди не поглинається самим фактом відновлення становища, яке існувало до порушення трудових правовідносин, шляхом поновлення на роботі, а має самостійне юридичне значення.

Тобто за умови порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум тощо) відшкодування моральної шкоди на підставі статті 237-1 КЗпП України здійснюється в обраний працівником спосіб, зокрема у вигляді одноразової грошової виплати.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, встановивши, що у даному випадку фактично мала місце не ліквідація, а реорганізаціяКУ «Міжгірська районна лікарня» шляхом її перетворення у комунальне некомерційне підприємство, і що наявні в матеріалах справи докази в їх сукупності підтверджують факт існування трудових відносин між ОСОБА_1 та КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня», суд першої інстанцій дійшов правильного по суті висновку про те, що у цьому конкретному випадку Сектор охорони здоров`я Міжгірської РДА не мав законних підстав для звільнення працівника із займаної посади на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що припинення з позивачем трудових відносин за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП Українивідбулося незаконно, що є підставою для скасування наказу про звільнення, поновлення ОСОБА_1 на роботі в КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня» та виплати їй середнього заробітку за час вимушеного прогулу і відшкодування моральної шкоди.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Натомість, безпідставно не застосувавши до спірних правовідносин правові висновки Верховного Суду, викладені у вищезгаданих постановах, на які послалася заявник у касаційній скарзі, апеляційний суд залишив поза увагою те, що встановлена законодавством можливість ліквідації бюджетної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (органу місцевого самоврядування) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи. У разі покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган, мова йде фактично про реорганізацію, а якщо підприємство, установу реорганізовано - рішення про поновлення працівника на роботі має бути виконано правонаступником.

Таким чином, суд апеляційної інстанції помилково констатував відсутність з боку роботодавця порушень трудового законодавства при звільненні позивача з роботи на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України.

З огляду на викладене апеляційний суд безпідставно скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив нове рішення про відмову у задоволенні позову. Тому Верховний Суд у цій справі дійшов висновку про обґрунтованість наведеної в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Водночас доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд необґрунтовано відхилив показання свідків та наявні у матеріалах справи належні та допустимі докази, які були оцінені судом першої інстанції з дотриманням вимог закону, з посиланням на пункт 3 частини третьої статті 411 ЦПК України, не заслуговують на увагу, оскільки такі доводи не охоплюються передбаченою цим пунктом підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд з огляду на те, що для застосування положення названої правової норми необхідно, щоб суд відхилив саме клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Оскільки апеляційний суд не спростував належним чином обставин, встановлених судом першої інстанції, тобто фактично необґрунтовано переоцінив докази, які були оцінені цим судом з дотриманням вимог закону та з урахуванням обставин, на які посилалися сторони як на підставу своїх вимог і заперечень, то оскаржувана постанова апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції з підстав, передбачених статтею 413 ЦПК України.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За подання касаційної скарги ОСОБА_1 сплатила 1 681,60 грн, які підлягають стягненню з відповідачів Сектора охорони здоров`я Міжгірської РДА та КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня» на користь позивача у рівних частинах - по 840,80 грн (1 681,60 грн / 2) з кожного.

Щодо постановлення окремої ухвали

У касаційній скарзі ОСОБА_1 також просила Верховний Суд винести окрему ухвалу, посилаючись на те, що наявні у матеріалах цієї справи штатні розписи, які були подані стороною відповідача до суду першої інстанції вже після її звільнення з роботи, є підробленими.

Вона неодноразово зверталася до КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня» з проханням внести достовірні відомості щодо неї як застрахованої особи за січень 2020 року, однак кожного разу отримувала відмову, а отже, можна стверджувати про умисне проведення фальсифікації документів.

З цього приводу вона подала до апеляційного суду клопотання від 21 вересня 2022 року, в якому просила постановити окрему ухвалу про вчинення посадовими особами КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня» кримінальних правопорушень, передбачених частиною першою статті 364 (зловживання владою або службовим становищем), частиною першою статті 366 (службове підроблення), частиною першою статті 384 (подання суду завідомо недостовірних або підроблених доказів) Кримінального кодексу України.

Разом із тим, суд апеляційної інстанції не дав правової оцінки вказаному клопотанню, зокрема, не виніс процесуального документа за результатами його розгляду, як і не згадав про таке клопотання в оскаржуваній постанові, а тому заявник просить Верховний Суд постановити окрему ухвалу з приводу порушення посадовими особами КНП «ЛПУ Міжгірська районна лікарня» законодавства, яке містить ознаки кримінального правопорушення.

Клопотання заявника про постановлення окремої ухвали не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Згідно зі статтею 420 ЦПК України суд касаційної інстанції у випадках і в порядку, встановлених статтею 262 цього Кодексу, може постановити окрему ухвалу.

Суд, виявивши при вирішенні спору порушення законодавства або недоліки в діяльності юридичної особи, державних чи інших органів, інших осіб, постановляє окрему ухвалу, незалежно від того, чи є вони учасниками судового процесу. Окрема ухвала стосовно порушення законодавства, яке містить ознаки кримінального правопорушення, надсилається прокурору або органу досудового розслідування, які повинні надати суду відповідь про вжиті ними заходи у визначений в окремій ухвалі строк. За відповідним клопотанням прокурора або органу досудового розслідування вказаний строк може бути продовжено (частини перша, одинадцята статті 262 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду від 12 квітня 2018 року у справі № 761/32388/13-ц (провадження № 61-3251св18) зазначено, що при вирішенні питання про постановлення окремої ухвали суд має виходити з того, що мають бути виявлені порушення закону. Вирішення питання щодо постановлення окремої ухвали є дискреційними повноваженнями суду і є його правом, а не обов`язком.

З урахуванням меж розгляду справи судом касаційної інстанції (стаття 400 ЦПК України), колегія суддів не вбачає правових підстав для постановлення окремої ухвали із заявлених ОСОБА_1 обставин стосовно порушення законодавства, яке містить ознаки кримінального правопорушення. Встановлення наведених у клопотанні порушень знаходиться поза межами предмета перевірки у цьому касаційному провадженні, а заявник не позбавлена права особисто звернутися до відповідних правоохоронних органів із заявою про вчинення кримінальних правопорушень, якщо вважає, що певні події мали місце.

Таким чином, Верховним Судом не встановлено обставин, які б давали підстави для постановлення окремої ухвали у цій справі, а тому у задоволенні відповідного клопотання ОСОБА_1 слід відмовити.

Керуючись статтями 262, 400, 409, 413, 416, 420 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником Керитою Мар`яною Василівною , задовольнити.

Постанову Закарпатського апеляційного суду від 31 травня 2023 року скасувати, а рішення Воловецького районного суду Закарпатської області від 18 серпня 2021 року залишити в силі.

Стягнути із Сектора охорони здоров`я Міжгірської районної державної адміністрації Закарпатської області на користь ОСОБА_1 840 (вісімсот сорок) грн 80 коп. судових витрат, понесених на сплату судового збору за подання касаційної скарги.

Стягнути з Комунального некомерційного підприємства «Лікувально-профілактична установа Міжгірська районна лікарня Міжгірської селищної ради Закарпатської області» на користь ОСОБА_1 840 (вісімсот сорок) грн 80 коп. судових витрат, понесених на сплату судового збору за подання касаційної скарги.

У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про постановлення окремої ухвали відмовити.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Є. В. Петров Судді:А. І. Грушицький С. О. Карпенко І. В. Литвиненко О. М. Ситнік