Рішення

від 18.12.2023 по справі 910/6469/18

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

18.12.2023Справа № 910/6469/18 (910/16533/23)

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська видавничо-промислова група" в особі ліквідатора арбітражного керуючого Кійко Євгена Анатолійовича (01014, м. Київ, а/с № 12)

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Сильмариил" (95022, Автономна Республіка Крим, м. Сімферополь, вул. Дерюгіної, буд. 6, оф. 4)

Приватної компанії з обмеженою відповідальністю "Леінарт Трейдінг Лімітед" (WC2E9HA, Велика Британія, м. Лондон, Ковент Гарден, 43 Бедфорд стріт, оф. 11)

про визнання правочину недійсним та застосування наслідків недійсності правочину - витребування майна з чужого незаконного володіння

В межах справи № 910/6469/18

За заявою Товариством з обмеженою відповідальністю "Сварог Капітал"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська видавничо-промислова група"

про банкрутство

Суддя Чеберяк П.П.

Представники сторін:

Позивач Кійко Є.А. - ліквідатор

Від Товариством з обмеженою відповідальністю "Сварог Капітал" Білобловський С.В. - представник

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

У провадженні Господарського суду м. Києва перебуває справа № 910/6469/18 за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "Сварог Капітал" про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська видавничо-промислова група" на стадії ліквідаційної процедури, введеної постановою Господарського суду м. Києва від 24.07.2023.

24.10.2023 до Господарського суду м. Києва звернулось Товариство з обмеженою відповідальністю "Українська видавничо-промислова група" в особі ліквідатора арбітражного керуючого Кійко Євгена Анатолійовича з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Сильмариил" та Приватної компанії з обмеженою відповідальністю "Леінарт Трейдінг Лімітед" про визнання правочину недійсним та застосування наслідків недійсності правочину - витребування майна з чужого незаконного володіння.

Ухвалою Господарського суду м. Києва від 30.10.2023 прийнято позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська видавничо-промислова група" в особі ліквідатора арбітражного керуючого Кійко Євгена Анатолійовича до Товариства з обмеженою відповідальністю "Сильмариил" та Приватної компанії з обмеженою відповідальністю "Леінарт Трейдінг Лімітед" про визнання правочину недійсним та застосування наслідків недійсності правочину - витребування майна з чужого незаконного володіння до розгляду в межах справи № 910/6469/18 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська видавничо-промислова група", позовна заява розглядається за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін, розгляд справи призначено на 29.11.2023.

Ухвалою Господарського суду м. Києва від 29.11.2023 відкладено розгляд справи на 18.12.2023.

18.12.2023 до Господарського суду м. Києва надійшла заява позивача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу.

У судовому засіданні 18.12.2023 позивач надав пояснення по суті позову та підтримав його в повному обсязі.

Представники відповідачів у судове засідання не з`явились, про причини неявки суд не повідомили.

Правом на подання відзиву відповідачі у визначений судом, п`ятнадцятиденний з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі для надання суду відзиву на позов з доданням доказів, строк не скористались та заперечення на позов не подали.

Відповідно до ч. 2 ст. 178 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін та дослідивши докази, суд

ВСТАНОВИВ:

До відкриття провадження у справі про банкрутство Товариство з обмеженою відповідальністю «Українська видавничо-промислова група» було власником корпоративних прав - 55% статутного капіталу Товариства з обмеженою відповідальністю «Сільськогосподарське підприємство «Промінь» (ТОВ «СП «Промінь») номінальною вартістю 2 475 000,00 грн., що підтверджується відповідним витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань станом на 31.07.2013.

Згодом, вказані корпоративні права були відчужені згідно договору купівлі - продажу частки в статутному капіталі ТОВ «СП «Промінь» від 30.07.2013, укладеному між Товариством з обмеженою відповідальністю «Українська видавничо-промислова група» (продавець, позивач) та Приватною компанією з обмеженою відповідальністю «Леінарт Трейдінг Аімітед», резидент Великої Британії (покупець, відповідач 2).

За умовами даного договору позивач зобов`язувався в порядку та на умовах, визначених в цьому договорі, передати відповідачу 2 свою частку 55% , що складає 2 475 000,00 грн. у статутному капіталі ТОВ «СП «Промінь», а відповідач 2 зобов`язувався в порядку та на умовах, визначених у цьому договорі, прийняти та оплатити названу частку (п. 1.1. договору купівлі-продажу частки).

Вартість частки, що відчужується за цим договором купівлі-продажу частки, складає 2 475 000,00 грн. (п. 3.1. договору).

За відступлення (продаж) частки відповідач 2, зобов`язується сплатити позивачу 2 475 000,00 грн. (п. 3.2. договору).

Строк оплати частки відповідачем 2, за цим договором - до 30 липня 2014 року включно, форма розрахунків - безготівкова (п. 3.3. договору).

На підставі договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ «СП «Промінь» від 30.07.2013 в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань було здійснено державну реєстрацію змін до установчих документів юридичної особи від 28.10.2013 № 13541050015003741 і змінено склад засновників ТОВ «СП «Промінь».

В подальшому, відповідачем 2 було здійснено відчуження частки 55%, що складає 2 475 000,00 грн. у статутному капіталі ТОВ «СП «Промінь» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Сильмариил» (відповідач 1), про що в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань було здійснено державну реєстрацію змін до установчих документів юридичної особи від 28.10.2013 № 13541050016003741 і змінено склад засновників ТОВ «СП «Промінь».

За переконанням позивача, договір купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ «СП «Промінь» від 30.07.2013, укладений директором Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська видавничо-промислова група» Штайдою Т.В. з перевищенням повноважень, без фактичної оплати грошових коштів, в період настання зобов`язання сплати коштів перед кредитором ТОВ «Капітал Інвест Лтд» за договором позики, і тому має бути визнаний недійсним, фраудаторним, оскільки боржник безоплатно здійснив відчуження власного майна.

За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу в суді.

Згідно із частиною першою статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства визначено справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 ЦК України, статтею 20 ГК України, статтею 42 КУзПБ.

Відповідно до положень статей 14, 74 ГПК України тягар доведення порушеного права у спорі про визнання недійсним правочину покладений на заявника цих вимог.

Отже, реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач зобов`язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і залежно від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову в задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин (правова позиція Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду, викладена в постанові від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17).

Крім того, як неодноразово наголошував Верховний Суд України (постанови від 01.06.2016 у справі № 920/1771/14, від 30.11.2016 у справі № 910/31110/15), під час вирішення спору про визнання недійсним оспорюваного правочину необхідно застосовувати загальні положення статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, а й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно сталося.

Слід звернути увагу, що банкрутство за своєю природою є особливим правовим механізмом врегулювання відносин між неплатоспроможним боржником та його кредиторами, правове регулювання якого регламентовано КУзПБ з 21.10.2019, а до вступу в дію цього Кодексу - Законом про банкрутство в редакції від 19.01.2013, що втратив чинність 21.10.2019, які визначають особливості провадження у справах про банкрутство, тобто є спеціальними та мають пріоритет у застосуванні при розгляді цих справ порівняно з іншими нормами законодавства.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права або інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18).

Поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Причому ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними (рішення ЄСПЛ від 31.07.2003 у справі "Дорани проти Ірландії" (Doran v. Ireland)).

Ефективність означає як попередження стверджуваного порушення чи його продовження, так і надання відповідного відшкодування за будь-яке порушення, яке вже відбулося (рішення ЄСПЛ від 26.10.2000 у справі "Кудла проти Польщі" (Kudla v. Poland)).

У рішенні від 05.04.2005 у справі "Афанасьєв проти України" ЄСПЛ зазначав, що засіб захисту, що вимагається, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац десятий пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 № 3-рп/2003).

Статтею 16 ЦК України, положення якої кореспондуються з положеннями статті 20 ГК України, визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац дванадцятий частини другої статті 16 ЦК України).

КУзПБ є частиною цивільного/господарського законодавства, тому до правовідносин, які регулює цей Кодекс як спеціальний нормативно-правовий акт, можуть застосовуватися також норми ЦК України, зокрема щодо загальних підстав для визнання недійсними правочинів за участі боржника.

Визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 ЦК України, статтею 20 ГК України. Загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені статтею 215 цього Кодексу.

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці, що підтверджується висновками, які містяться у постановах Верховного Суду України від 25.12.2013 у справі № 6-78цс13, від 11.05.2016 у справі № 6-806цс16, постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 17.06.2020 у справі № 910/12712/19, від 20.01.2021 у справі № 910/8992/19 (910/20867/17), від 16.03.2021 у справі № 910/3356/20, від 18.03.2021 у справі № 916/325/20, від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20 тощо.

Тому в кожній справі про визнання правочину недійсним суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання правочину недійсним і настання певних юридичних наслідків.

Провадження у справі про банкрутство, на відміну від позовного провадження, призначенням якого є визначення та задоволення індивідуальних вимог кредиторів, має на меті задоволення сукупності вимог кредиторів неплатоспроможного боржника. Досягнення цієї мети є можливим за умови гарантування: 1) охорони інтересів кредиторів від протизаконних дій інших кредиторів; 2) охорони інтересів кредиторів від недобросовісних дій боржника, інших осіб; 3) охорони боржника від протизаконних дій кредиторів, інших осіб.

Насамперед це зумовлено специфікою провадження у справах про банкрутство, яка полягає у застосуванні спеціальних способів захисту її суб`єктів, особливостях процедури, учасників стадій та інших елементів, які відрізняють це провадження від позовного.

Безумовно, визнання недійсними правочинів боржника у межах справи про банкрутство спрямоване на досягнення однієї з основних цілей процедури неплатоспроможності - максимально можливе справедливе задоволення вимог кредиторів.

Отже, кредитор (кредитори) та арбітражний керуючий є тими зацікавленими особами у справі про банкрутство, які мають право звертатися з позовами про захист майнових прав та інтересів з підстав, передбачених нормами ЦК України, ГК України чи інших законів, у межах справи про банкрутство і таке звернення є належним способом захисту, який гарантує практичну й ефективну можливість відновлення порушених прав кредиторів та боржника.

Наведений висновок сформований Верховним Судом у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у постанові від 24.11.2021 у справі № 905/2030/19 (905/2445/19).

Як вбачається з матеріалів справи, ухвалою Господарського суду м. Києва від 17.06.2018 відкрито провадження у справі № 910/6469/18 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська видавничо-промислова група" та введено процедуру розпорядження майном боржника.

Постановою Господарського суду м. Києва від 24.07.2023 Товариство з обмеженою відповідальністю "Українська видавничо-промислова група" визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру.

В ході проведення ліквідаційної процедури ліквідатором Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська видавничо-промислова група" арбітражним керуючим Кійко Є.А. було встановлено, що до відкриття провадження у справі про банкрутство Товариство з обмеженою відповідальністю «Українська видавничо-промислова група» було власником корпоративних прав - 55% статутного фонду Товариства з обмеженою відповідальністю «Сільськогосподарське підприємство «Промінь» (ТОВ «СП «Промінь») номінальною вартістю 2 475 000,00 грн., які 30.07.2013 були ним відчужені на користь Приватної компанії з обмеженою відповідальністю «Леінарт Трейдінг Аімітед», резидент Великої Британії (відповідач 2).

Згідно умовами наведеного договору, а саме п. 3.2. та 3.3 за відступлення (продаж) частки відповідач 2, зобов`язується сплатити позивачу 2 475 000,00 грн. Строк оплати частки відповідачем 2, за цим договором - до 30 липня 2014 року включно, форма розрахунків - безготівкова.

Однак, в банківських виписках позивача відсутня інформація щодо зарахування грошових коштів від покупця - відповідача 2 за договором купівлі-продажу корпоративних прав від 30.07.2013.

При цьому, згідно інформації, що міститься в матеріалах справи, а саме згідно поданої кредитором ТОВ «Капітал Інвест Лтд» заяви з грошовими вимогами до боржника, яка розглянута ухвалою суду від 16.10.2023 і підтверджується ліквідатором, на момент укладення оспорюваного договору купівлі-продажу корпоративних прав від 30.07.2013 боржник ТОВ "Українська видавничо-промислова група" мав непогашені грошові зобов`язання перед ТОВ «Капітал Інвест Лтд» згідно договору безпроцентної позики № 25/02-09 від 25.02.2009 (з додатковими угодами №1 та №2), на загальну суму З 977 280,99 грн. Строк виконання цих зобов`язань згідно договору безпроцентної позики наступив 31.05.2013, але ці кошти не були сплачені ТОВ "Українська видавничо-промислова група" кредитору ТОВ «Капітал Інвест Лтд».

Згідно з позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 03.07.2019 у справі № 369/11268/16-ц, не виключається визнання недійсним договору, спрямованого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).

Отже, договір, який укладений з метою уникнути виконання договору та зобов`язання зі сплати боргу, є зловживанням правом на укладання договору та розпорядження власністю, оскільки унеможливлює виконання зобов`язання і завдає шкоди кредитору. Такий договір може вважатися фраудаторним і бути визнаний судом недійсним за позовом особи, право якої порушено, тобто кредитора.

Велика Палата Верховного Суду у наведеній справі зазначила, що позивач має право звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що спрямований на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України) і послатися на спеціальну норму, що передбачає визнання правочину недійсним.

Судова палата для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 24.11.2021 у справі № 905/2030/19 (905/2445/19) дійшла таких висновків.

Фраудаторні угоди - це угоди, що завдали шкоди боржнику (як приклад, угода з метою виведення майна). Мета такого правочину в момент його укладання є прихованою, але проявляється через дії або бездіяльність, що вчиняються боржником як до, так і після настання строку виконання зобов`язання цілеспрямовано на ухилення від виконання обов`язку.

Слід звернути увагу, що фраудаторним правочином може бути як оплатний (договір купівлі-продажу), так і безоплатний договір (договір дарування), а також може бути як односторонній, так і двосторонній чи багатосторонній правочин.

Формулювання критеріїв фраудаторності правочину залежить від того, який правочин на шкоду кредиторам використовує боржник для уникнення задоволення їх вимог.

Зокрема, але не виключно, такими критеріями можуть бути:

- момент вчинення оплатного відчуження майна або дарування (вчинення правочину в підозрілий період, упродовж 3-х років до порушення провадження у справі про банкрутство, після відкриття провадження судової справи, відмови в забезпеченні позову і до першого судового засіданні у справі;

- контрагент, з яким боржник вчинив оспорювані договори (родичі боржника, пов`язані або афілійовані юридичні особи);

- щодо оплатних цивільно-правових договорів важливе значення має ціна (ринкова, неринкова ціна), і цей критерій має враховуватися.

Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи - стягувача за рахунок майна цього власника може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора (висновок, викладений у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 у справі № 910/7547/17).

Особа, яка є боржником перед своїми контрагентами, повинна утримуватися від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів. Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову і фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Угода, що укладається "про людське око", таким критеріям відповідати не може.

Отже, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності і набуває ознак фраудаторного правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам (див. висновки, викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 03.03.2020 у справі № 910/7976/17, від 03.03.2020 у справі № 904/7905/16, від 03.03.2020 у справі № 916/3600/15, від 26.05.2020 у справі № 922/3796/16, від 04.08.2020 у справі № 04/14-10/5026/2337/2011, від 17.09.2020 у справі № 904/4262/17, від 22.04.2021 у справі № 908/794/19 (905/1646/17)).

Слід зауважити, що цивільні й господарські відносини, у межах яких передбачається виконання обов`язку боржника в майбутньому без забезпечення такого боргу, ґрунтуються в основному на довірі учасників відносин до свого контрагента, а також на впевненості в можливості захистити свої майнові права в спосіб, передбачений законом, зокрема, через суд.

У сучасному українському законодавстві, як і в іноземних правопорядках, оспорювання так званих підозрілих угод божника є одним з найважливіших юридичних інструментів консолідації та збільшення конкурсної маси шляхом повернення до неї майна боржника, переданого іншим особам.

Таким чином, судова палата для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що фраудаторним може виявитися будь-який правочин, що здійснюється між учасниками господарських правовідносин, який укладений на шкоду кредиторам, отже, такий правочин може бути визнаний недійсним в порядку позовного провадження у межах справи про банкрутство відповідно до статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства на підставі пункту 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України як такий, що вчинений всупереч принципу добросовісності, та частин третьої, шостої статті 13 Цивільного кодексу України з підстав недопустимості зловживання правом, на відміну від визнання недійсним фіктивного правочину, лише на підставі статті 234 Цивільного кодексу України. У такому разі звернення в межах справи про банкрутство з позовом про визнання недійсними правочинів боржника на підставі загальних засад цивільного законодавства та недопустимості зловживання правом є належним способом захисту, який гарантує практичну й ефективну можливість захисту порушених прав кредиторів та боржника.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07.09.2022 у справі № 910/16579/20 зазначила, що учинення власником майна правочину на шкоду своїм кредиторам може полягати як у виведенні майна боржника власником на третіх осіб, так і у створенні преференцій у задоволенні вимог певного кредитора на шкоду іншим кредиторам боржника, внаслідок чого виникає ризик незадоволення вимог інших кредиторів.

Зважаючи на відсутність в матеріалах справи доказів сплати відповідачем 2 на користь позивача 2 475 000,00 грн. в якості оплати частки у статутному капіталі ТОВ «СП «Промінь», а також враховуючи неповернення боржнику вказаних корпоративних прав, суд дійшов висновку, що боржник уклав спірний договір в супереч інтересам товариства.

При цьому, судом враховано, що станом на час укладення спірного договору, за яким позивач (боржник) відчужив на користь відповідача 2 корпоративні права - 55% статутного фонду ТОВ «СП «Промінь» номінальною вартістю 2 475 000,00 грн., у боржника вже існувала заборгованість перед ТОВ «Капітал Інвест Лтд» на загальну суму 3 977 280,99 грн.

З урахуванням наведеного суд дійшов висновку, що укладення спірного правочину призвело до зменшення обсягу майнових активів боржника та його неплатоспроможності, а також спрямовано на завдання шкоди кредиторам, тобто має ознаки фраудаторності.

Суд відзначає, що визнання недійсними правочинів боржника у межах справи про банкрутство спрямоване на досягнення однієї з основних цілей процедури неплатоспроможності - максимально можливе справедливе задоволення вимог кредиторів.

Суд також вважає обґрунтованими доводи позивача про відсутність у директора позивача повноважень на укладення оспорюваного договору, оскільки даний договір є значним правочином та на його укладення не було надано відповідних повноважень Загальними зборами учасників товариства.

Так, згідно п.п. а) п. 11.5 статуту ТОВ "Українська видавничо-промислова група" директор має право укладати договори, контракти та угоди без погодження з Загальними зборами учасників що не перевищують 100 000,00 грн. В свою чергу оспорюваний правочин був укладений на суму 2 475 000,00 грн., що перевищує дозволений ліміт майже в 25 разів і не відповідає вимогам ст. 241 ЦК України.

Визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 ЦК України, статтею 20 ГК України. Загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені статтею 215 ЦК України.

У такому разі звернення в межах справи про банкрутство з позовом про визнання недійсним правочину боржника на підставі загальних засад цивільного законодавства є належним способом захисту, який гарантує практичну й ефективну можливість захисту порушених прав кредиторів та боржника.

Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), тобто дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Частиною третьою статті 13 ЦК України унормовано, що не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частина п`ята статті 203 ЦК України).

Будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину - правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам.

Верховним Судом неодноразово зроблений висновок щодо того, що правочини, які вчиняються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути неправомірною та недобросовісною. Отже, правочин не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення. Відтак правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними і зводяться до зловживання правом (див. постанову Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16, пункт 153; постанову Великої Палати Верховного Суду від 07.09.2022 у справі № 910/16579/20, п. 10.34; постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.01.2021 у справі № 910/8992/19 (910/20867/17), від 16.11.2022 у справі № 44/380-б (910/16410/20), від 05.04.2023 у справі № 906/43/22 (906/459/22).

У даній справі оспорюваний договір очевидно не мав правової та господарської мети - одержання прибутку, крім того ще і був укладений у період існування невиконаних зобов`язань перед іншим кредитором.

З аналізу змісту умов оспорюваного договору слідує, що сторони передбачили строк, протягом якого мала бути здійснена оплата за придбані корпоративні права на протязі одного року - до 30.07.2014 включно (п. 3.3. договору), але право власності на корпоративні права переходять до покупця вже в момент підписання договору (п. 2.1. Договору). Державна реєстрація прав на корпоративні права була вчинена 01.08.2013, що підтверджується відповідним витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.

При цьому, на протязі трьох місяців покупцем (відповідачем 2) було відчужено корпоративні права на користь відповідача 1 - ТОВ «Сильмариил», про що міститься запис в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань від 28.10.2013 без проведення оплати.

А в подальшому, згідно відкритої і загальнодоступної інформації щодо стану міжнародних компаній https://opencorporates.com/companies/gb/06122790, офіційного веб-сайту реєстру компаній (юридичних осіб) Великої Британії https://find-and-update.company-information.service.gov.uk/company/06122790 щодо Приватної компанії з обмеженою відповідальністю «Леінарт Трейдінг Лімітед», Велика Британія, реєстраційний номер 6122790, було здійснено газетне оголошення про ліквідацію компанії 04.03.2014, а в подальшому, 17.06.2014 компанія була ліквідована.

Таким чином, з наведеного можна зробити висновок, що оспорюваний договір купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ «СП «Промінь» від 30.07.2013 суперечить п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України як такий, що вчинений всупереч принципу добросовісності, а також ч. 3, 6 ст. 13 ЦК України як такий що вчинений боржником ТОВ "Українська видавничо-промислова група" на шкоду кредиторам, що є підставою для визнання такого правочину недійсним відповідно до ст. 215 ЦК України.

Як вбачається з матеріалів справи, в жовтні 2013 року між первісним набувачем майна - Приватною компанією з обмеженою відповідальністю «Леінарт Трейдінг Лімітед» (відповідач 2) та ТОВ «Сильмариил» (відповідач 1) було укладено наступний правочин щодо відчуження спірних корпоративних прав та 28.10.2013 проведено відповідну державну реєстрацію змін в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.

Відповідно до частини першої статті 216 Цивільного кодексу України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю, у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Частина 3 вказаної статті зазначає, що правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Враховуючи темпоральний (часовий) критерій вчинення оспорюваного правочину - 30.07.2013, то до спірних правовідносин необхідно застосовувати норми Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», в редакції чинній з 19.01.2013. Стаття 20 Закону про банкрутство містила норми, аналогічні нормам ст. 42 КУзПБ щодо підстав та умов визнання недійсними правочинів боржника.

Відповідно до ч. 3 ст. 42 КУзПБ, ст. 20 Закону про банкрутство - у разі визнання недійсними правочинів боржника з підстав, передбачених частиною першою або другою цієї статті, кредитор зобов`язаний повернути до складу ліквідаційної маси майно, яке він отримав від боржника, а в разі неможливості повернути майно в натурі - відшкодувати його вартість грошовими коштами за ринковими цінами, що існували на момент вчинення правочину.

Власник з дотриманням вимог статті 388 Цивільного кодексу України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюгу договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. Подібні за змістом висновки сформульовані, зокрема, у пункті 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16.

Оскільки предметом оспорюваного правочину є частка в статутному капіталі (корпоративні права), до правовідносин мають застосовуватись також норми Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» та правові позиції Верховного Суду з відповідних спорів.

Отже, враховуючи, що за змістом статті 42 КУзПБ, ст. 20 Закону про банкрутство кредитор зобов`язаний повернути до складу ліквідаційної маси майно, яке він отримав від боржника, ефективність застосування лише цього наслідку недійсності правочину, без реальної можливості повернення майна боржнику, не буде ефективним.

З огляду на викладені обставини та наведені норми, суд вважає обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню позовні вимоги щодо застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину шляхом витребування з чужого незаконного володіння ТОВ «Сильмариил» частки 55 % номінальною вартістю 2 475 000,00 грн. в статутному капіталі ТОВ «СП «Промінь» у власність позивача та відповідно державну реєстрацію права за позивачем.

Згідно ч.1-4 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Щодо розподілу між сторонами судових витрат, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч.1 ст.123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Частиною 3 ст.123 Господарського процесуального кодексу України визначено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 126 Господарського процесуального кодексу України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

За приписами ч.ч.3-5 ст.126 Господарського процесуального кодексу України для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Частиною 8 ст.129 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Як вбачається з наданих суду документів, правова допомога надавалася позивачу на підставі договору про надання правничої допомоги б/н від 01.08.2023, укладеного з Адвокатським бюро «Наталії Неупокоєвої».

Відповідно до п.1.1 зазначеного вище договору адвокат бере на себе зобов`язання надавати професійну правничу допомогу в обсязі та на умовах, передбачених цим договором, а клієнт зобов`язаний сплатити винагороду (гонорар) та витрати, необхідні для виконання його доручень, у порядку та строки, обумовлені сторонами у договорі.

Згідно п.1.3. додаткової угоди № 1 до договору про надання правничої допомоги б/н від 01.08.2023 погоджений сторонами фіксований розмір гонорару адвокату щодо правової допомоги, вказаної у п. 1 цієї додаткової угоди становить 10 % від заявленого розміру позовних вимог, і складає 247 500,00 грн. незалежно від того, де надаються такі послуги, включаючи, але не виключно участь у переговорах, консультування по юридичних питаннях, збір і запити документації, отримання витягів, довідок тощо, ознайомлення з матеріалами справи, підготовка і формування позовної заяви та інших документів (додатків до позовної заяви), підготовку та подачу письмових пояснень, заяв, відзивів, заперечень та клопотань, за виключенням: участі в судових засіданнях в суді першої інстанції в Господарському суді міста Києва.

На підтвердження здійснених позивачем судових витрат на професійну правничу допомогу, позивачем надано копії: договору про надання правничої допомоги б/н від 01.08.2023, додаткової угоди № 1 до договору про надання правничої допомоги б/н від 01.08.2023 та акту № 25-2023 приймання-передачі наданих послуг (професійної правничої допомоги) за договором про надання правничої допомоги б/н від 01.08.2023, додаткової угоди № 1 від 01.08.2023.

Витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено.

Даної правової позиції дотримується Верховний Суд у постановах від 23.12.2021 у справі № 923/560/17, від 10.11.2021 у справі № 329/766/18, від 01.09.2021 у справі № 178/152218.

Під час вирішення питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу судом враховано, що у ч. 2 ст. 30 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" законодавець передбачив право адвоката та клієнта встановити розмір винагороди у договорі про надання правової допомоги у фіксованому розмірі або в якості погодинної оплати.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постановах від 16.05.2019 року у справі № 823/2638/18, від 20.12.2018 року у справі № 316/1923/16-а (2-а/316/41/17), чинне процесуальне законодавство України не вимагає від сторони, яка звертається до суду із вимогою про відшкодування судових витрат, надання доказів на підтвердження того, що саме таку, а не іншу кількість часу адвокат витратив на виконання робіт. Крім того, від сторони не вимагається наведення обґрунтування, чому саме таку кількість часу витратив адвокат на відповідні дії.

Одним із принципів господарського судочинства, який передбачено положеннями ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, є відшкодування судових витрат стороні, на користь якої ухвалене судове рішення. Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

З огляду на наведене, Верховний Суд у своїй постанові від 20.11.2020 року у справі № 910/13071/19 наголосив на тому, що втручання суду у договірні відносини між адвокатом та його клієнтом у частині визначення розміру гонорару або зменшення розміру стягнення такого гонорару з відповідної сторони на підставі положень ч. 4 ст. 126 Господарського процесуального кодексу України можливе лише за умови обґрунтованості та наявності доказів на підтвердження невідповідності таких витрат фактично наданим послугам. В іншому випадку, таке втручання суперечитиме принципу свободи договору, закріпленому в положеннях ст. 627 Цивільного кодексу України, принципу pacta sunt servanda та принципу захисту права працівника або іншої особи на оплату та своєчасність оплати за виконану працю, закріпленому у ст. 43 Конституції України.

Верховний Суд також неодноразово наголошував на необхідності наведення конкретних мотивів, які стали підставою для зменшення розміру заявлених до стягнення судових витрат у своїх постановах від 01.08.2019 року у справі № 915/237/18, від 03.10.2019 року у справі № 922/445/19, від 24.10.2019 року у справі № 905/1795/18, від 17.09.2020 року у справі № 904/3583/19, від 16.02.2021 року у справі № 910/14138/180.

Суд зазначає, що заявлений позивачем розмір судових витрат доведений, документально обґрунтований та відповідає критерію розумної необхідності таких витрат, а відповідачами не було подано до суду жодних належних та допустимих доказів на підтвердження неспівмірності витрат на професійну правничу допомогу у заявленому позивачем розмірі.

Відповідно до частини 4 статті 129 ГПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, у разі задоволення позову покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З огляду на викладені обставини та наведені норми, враховуючи встановлення судом обставин ліквідації відповідача 2 - Приватної компанії з обмеженою відповідальністю «Леінарт Трейдінг Лімітед», як юридичної особи, судові витрати у справі, які складають судовий збір та витрати на професійну правничу допомогу покладаються судом на відповідача 1 - Товариство з обмеженою відповідальністю "Сильмариил".

Керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236-242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити.

2. Визнати недійсним договір купівлі - продажу частки в статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю «Сільськогосподарське підприємство «Промінь» (ідентифікаційний код 00849770) від 30.07.2013, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Українська видавничо-промислова група» (ідентифікаційний код 31753118) та Приватною компанією з обмеженою відповідальністю «Леінарт Трейдінг Лімітед», резидент Великої Британії.

3. Витребувати з чужого незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю "Сильмариил" (95022, Автономна Республіка Крим, м. Сімферополь, вул. Дерюгіної, буд. 6, оф. 4; ідентифікаційний код 37926387) частку 55 % номінальною вартістю 2 475 000,00 грн. в статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю «Сільськогосподарське підприємство «Промінь» (ідентифікаційний код 00849770) у власність Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська видавничо-промислова група» (04071, м. Київ, вул. Хорива, буд. 55-Б; ідентифікаційний код 31753118).

4. Зобов`язати суб`єкта державної реєстрації - державного реєстратора юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців внести запис про:

- скасування права власності Товариства з обмеженою відповідальністю "Сильмариил" (95022, Автономна Республіка Крим, м. Сімферополь, вул. Дерюгіної, буд. 6, оф. 4; ідентифікаційний код 37926387) на частку 55 % номінальною вартістю 2 475 000,00 грн. в статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю «Сільськогосподарське підприємство «Промінь» (ідентифікаційний код 00849770);

- право власності Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська видавничо-промислова група» (04071, м. Київ, вул. Хорива, буд. 55-Б; ідентифікаційний код 31753118) на частку 55 % номінальною вартістю 2 475 000,00 грн. в статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю «Сільськогосподарське підприємство «Промінь» (ідентифікаційний код 00849770).

5. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Сильмариил" (95022, Автономна Республіка Крим, м. Сімферополь, вул. Дерюгіної, буд. 6, оф. 4; ідентифікаційний код 37926387) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська видавничо-промислова група» (04071, м. Київ, вул. Хорива, буд. 55-Б; ідентифікаційний код 31753118) судовий збір в розмірі 42 493 (сорок дві тисячі чотириста дев`яносто три) грн. 00 коп. та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 247 500 (двісті сорок сім тисяч п`ятсот) грн. 00 коп.

6. Видати накази після набрання рішенням законної сили.

7. Копію рішення направити сторонам.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складено 27.12.2023.

Суддя П.П. Чеберяк