Постанова

від 07.12.2023 по справі 754/19084/21

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

07 грудня 2023 року м. Київ

Справа №754/19084/21

Апеляційне провадження №22-ц/824/13085/2023

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача: Соколової В.В.

суддів: Мережко М.В., Поліщук Н.В.

за участю секретаря Бевзи А.М.

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ВІРА-А», Товариства з обмеженою відповідальністю «Санган» на рішення Деснянського районного суду міста Києва ухваленого під головуванням судді Саламон О.Б., 08 червня 2023 року в м. Києві, повний текст рішення складений 19 червня 2023 року, у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ВІРА-А», Товариства з обмеженою відповідальністю «Санган» до ОСОБА_1 , приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Буждиганчук Євдокії Юріївни про визнання недійсним попереднього договору купівлі-продажу нерухомого майна та зобов`язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В

У грудні 2021 року Товариство з обмеженою відповідальністю «ВІРА-А» та Товариство з обмеженою відповідальністю «Санган» звернулися до суду з вищевказаним позовом, в якому з урахуванням заяви про зміну підстав позову, просили:

- визнати недійсним попередній договір купівлі-продажу майна, а саме: майнового комплексу-цеху виробництва 75 % змочующихся порошків ДДТ (літ. LXI), загальною площею 4445,70 кв.м, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул Червоноткацька, 84, укладений між ТОВ «ВІРА-А» та ТОВ «Санган» з одного боку та ОСОБА_2 з другого боку, який посвідчено 19 листопада 2018 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Буджиганчук Є.Ю. за реєстровим номером 1120;

- скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Буджиганчук Є.О. про внесення до Держаного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень запису №28993374 від 19 листопада 2018 року про заборону відчуження вказаного нерухомого майна;

- судові витрати покласти на відповідачів.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 19 листопада 2018 року між ТОВ «Віра-А» і ТОВ «Санган» в особі директора ОСОБА_4., з одного боку, та ОСОБА_1 з другого боку було укладено Попередній договір щодо купівлі-продажу нерухомого майна, а саме: майнового комплексу-цеху виробництва 75 % змочующихся порошків ДДТ (літ. LXI), загальною площею - 4445,70 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Буджиганчук Є.Ю. за реєстровим номером 1120.

На підставі вказаного попереднього договору 19 листопада 2018 року на нерухоме майно було накладено заборону відчуження, запис про який було внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Згідно з умовами попереднього договору ТОВ «Віра-А» та ТОВ «Санган» зобов`язалися продати ОСОБА_1 належне їм на праві спільної часткової вартості майно - цех виробництва 75 % замочующихся порошків, загальною площею 4444,5 кв.м., вартість якого визначена за домовленістю сторін у розмірі 5000000 (п`ять мільйонів) гривень, у строк до 19 листопада 2023 року. У п. 7 попереднього договору зазначено, що покупець передав продавцям: аванс у розмірі 100000 грн та позику у розмірі 420000 грн.

Разом з тим, позивачі вважають, що попередній договір купівлі-продажу нерухомого майна суперечить вимогам ЦК України та вчинений без вільного волевиявлення, також вказували, що оспорюваний договір містить ознаки фіктивності та фраудаторності, оскільки він був вчинений ними з метою уникнення звернення стягнення на їх майно. Тобто, основною метою укладення попереднього договору було не передача коштів та намір відчуження майна, а накладення арешту на майно. Відповідач ОСОБА_1 знав про тяжкі обставини позивачів, так як надавав правову допомогу та скориставшись довірою директора, створив передумови для обернення нерухомого майна позивачів у свою власність за ціною, що є значно нижчою за ринкові.

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 08 червня 2023 року відмовлено у задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «ВІРА-А», Товариства з обмеженою відповідальністю «Санган» до ОСОБА_1 , приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Буждиганчук Євдокії Юріївни про визнання недійсним попереднього договору купівлі-продажу нерухомого майна та зобов`язання вчинити дії.

Рішення суду мотивовано тим, що оспорюваний правочин не може бути визнаний недійсним, оскільки воля відповідача була направлена на укладення попереднього договору від 19 листопада 2018 року саме в існуючій редакції, на виконання правочину відповідачем було передано майно - грошові кошти в позику в сумі 420000 грн, а також аванс за майбутнім договором купівлі-продажу в розмірі 100000 грн (т. 1, а.с. 241-246).

Не погодились із вказаним рішенням позивачі, їх представником подана апеляційна скарга, в якій вона посилаючись на порушення норм процесуального та матеріального права, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, а також невідповідність висновків суду фактичним обставинами справи, просила рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначала про те, що закриваючи підготовче засідання у справі і не надавши можливість ознайомитися зі змістом відзиву відповідача на заяву про зміну підстав позову, суд першої інстанції фактично позбавив їх можливості надати до суду докази, які б підтвердили, що укладаючи спірний попередній договір, відповідач, як особа, яка володіє спеціальними знаннями у сфері права, запевнив їх, що саме у такий спосіб майновий комплекс можна убезпечити від звернення стягнення як кредиторів по іпотечним борговим зобов`язанням, так і від звернення у порядку конфіскації як міри кримінально-правової відповідальності.

При цьому, вказує на неврахування судом першої інстанції того, що дійсною метою укладення попереднього договору купівлі-продажу нерухомого майна було накладення арешту на майно позивачів задля уникнення звернення стягнення на це майно (т. 2, а.с. 1-10).

У відзиві на апеляційну скаргу, відповідач ОСОБА_1 просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість (т. 2, а.с. 41-43).

В судовому засіданні представник позивачів - адвокат Лехкар О.В. підтримала апеляційну скаргу з підстав викладених у ній та просила про задоволення заявлених ними позовних вимог.

Представник відповідача ОСОБА_1 - адвокат Медведєв Д.С. щодо задоволення апеляційної скарги заперечував та просив залишити оскаржуване рішення суду першої інстанції без змін.

Відповідач - приватний нотаріус КМНО Буждиганчук Є.Ю. у судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, про причини своєї неявки суд не повідомив.

Заслухавши доповідь судді, вислухавши пояснення учасників справи, які з`явилися у судове засідання, вивчивши та дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з такого.

Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, позивачі 22 липня 2015 року набули право власності на майновий комплекс - цех виробництва 75% змочующихся порошків ДДТ (літ. LXI), за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (т.1, а.с. 178, 179);

19 листопада 2018 року між ТОВ «Віра-А» та ТОВ «Санган» в особі директора ОСОБА_4., як продавцями, та ОСОБА_1 , як покупцем, було укладено попередній договір, за умовами якого продавці зобов`язалися продати належне їм нерухоме майно, а саме: майновий комплекс - цех виробництва 75 % змочующихся порошків ДДТ (літ. LXI), загальною площею - 4445,70 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , що належить продавцям на праві спільної часткової власності. За домовленістю сторін вартість нерухомого майна складає 5000000 (п`ять мільйонів) гривень. Договір купівлі-продажу вищевказаного майна повинен бути укладений до 19 листопада 2023 року (т. 1, а.с. 8).

Вказаний попередній договір було посвідчено приватним нотаріусом КМНО Буждиганчук Є.Ю. та зареєстровано в реєстрі за № 1120.

Згідно з п. 7 Попереднього договору покупець передав продавцям: аванс у розмірі 100000 грн, а продавці отримали цей аванс в рівних долях кожен, який входить в рахунок належних з покупця грошових коштів; також покупець передав продавцям у позику суму в розмірі 420000 грн, яку продавці, в рівних долях кожен, зобов`язалися повернути покупцю: 140000 грн не пізніше 12:00 год. 22 листопада 2018 року, 140000 грн не пізніше 12:00 год 19 травня 2019 року, 140000 грн не пізніше 12:00 год. 19 листопада 2019 року.

Відповідно до п. 10 Попереднього договору у разі невиконання продавцем в частині позики свого зобов`язання повернення позиченої суми в строк, вказаний в другому абзаці п. 7 цього договору, покупець вправі пред`явити цей договір до стягнення в примусовому порядку у строки, передбачені чинним законодавством України. Звернення стягнення здійснюється на підставі рішення суду або на підставі виконавчого напису нотаріуса.

Як передбачено п. 12 Попереднього договору, за згодою сторін на нерухоме майно накладається заборона відчуження у Державному реєстрі прав на нерухоме майно.

23 листопада 2018 року приватним нотаріусом КМНО Буждиганчук Є.Ю. було вчинено виконавчі написи нотаріуса №1153 та №1152, на підставі яких приватним виконавцем виконавчого округу м. Києва Олефіром О.О. було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження НОМЕР_2 від 30 листопада 2018 року щодо ТОВ «Віра-А» та постанову про відкриття виконавчого провадження НОМЕР_1 від 30 листопада 2018 року щодо ТОВ «Санган» про стягнення в примусовому порядку по 70000 грн з кожного. Також 30 листопада 2018 року на підставі вказаних виконавчих написів нотаріуса приватним виконавцем Олефіром О.О. було накладено арешт на майно - майновий комплекс- цех позивачів (т. 1, а.с.166-169).

09 листопада 2020 року приватним нотаріусом КМНО Михайленко С.А. було вчинено виконавчі написи нотаріуса №2516 та №2517, на підставі яких приватним виконавцем виконавчого округу м. Києва Наконченим І.М. було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_3 від 12 листопада 2020 року щодо ТОВ «Віра-А» та постанову про відкриття виконавчого провадження № 63608706 від 12 листопада 2020 року щодо ТОВ «Санган» про стягнення в примусовому порядку по 140000 грн з кожного. Також, 12 листопада 2020 року на підставі виконавчих написів нотаріусів приватним виконавцем Наконечним І.М. було накладено арешт на все нерухоме майно, рухоме майно, де б воно не знаходилось та з чого б воно не складалось, цінні папери, акції, майнові права, частки у статутних фондах в позивачів (т. 1, а.с. 170-177).

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 30 листопада 2021 року у справі № 754/17192/20, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 13 липня 2022 року, задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 до ТОВ «Віра-А», ТОВ «Санган» про стягнення грошових коштів за попереднім договором. Стягнуто з ТОВ «Віра-А» на користь ОСОБА_1 147686,57 грн суми боргу за Попереднім договором від 19 листопада 2018 року, а також судовий збір у розмірі 1476,86 грн. Стягнуто з ТОВ «Санган» на користь ОСОБА_1 147686,57 грн суми боргу за Попереднім договором від 19 листопада 2018 року, а також судовий збір у розмірі 1476,86 грн (т. 1, а.с.212-219).

Звертаючись до суду з позовом, позивачі, як на підставу для його задоволення, посилалися на те, що попередній договір купівлі-продажу нерухомого майна є таким, що суперечить вимогам ЦК України, не відповідає внутрішньому волевиявленню позивачів - ТОВ «Віра-А» та ТОВ «Санган» та містить ознаки фіктивності та фраудаторності, оскільки він був вчинений ними з метою уникнення звернення стягнення на їх майно.

При цьому, на підтвердження вказаних обставин, позивачі посилалися на наступні докази в їх сукупності:

- Договір іпотеки №02-038/679, укладений 27 липня 2007 року між АКБ соціального розвитку «Укрсоцбанк», як іпотекодержателем, та ТОВ «Акваторія», як іпотекодавцем, за умовами якого іпотекодавець передає в іпотеку іпотекодержателю у якості забезпечення виконання всіх зобов`язань за Генеральним договором про здійснення кредитування №10-29/2110 від 07 червня 2006 року та додатковими договорами до нього, укладеним між іпотекодержателем та іпотекодавцем, та зобов`язань ОСОБА_3 за договором кредиту №24-12/178 від 27 липня 2007 року, наступне нерухоме майно: майновий комплекс - цех виробництва 75 % змочующихся порошків ДДТ (LXI), загальною площею - 4445, 7 кв.м., який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1, а.с. 21-23);

- Ухвалу Деснянського районного суду м. Києва від 02 лютого 2018 року у справі №754/1318/18, якою накладено арешт на майновий комплекс-цех виробництва 75 % змочующихся порошків ДДТ(LXI), загальною площею 4 445,70 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , із забороною відчужувати вказаний об'єкт нерухомості (т. 1, а.с. 9-12);

- Договір про надання юридичних послуг від 19 листопада 2018 року, укладений між ФОП ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , про надання юридичних консультацій по питанню збереження майна, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1, а.с.13-15);

- Договір про надання юридичних послуг від 13 листопада 2018 року, укладений між ТОВ «Юридична компанія «Касьяненко і партнери» та ТОВ «Санган» в особі директора ОСОБА_4. щодо проведення юридичного аналізу документів з метою надання консультацій клієнту (т. 1, а.с. 16, 17);

- Звіт про незалежну оцінку вартості цілісного майнового комплексу - цеху виробництва 75 % змочующихся порошків ДДТ (LХI) від 02 грудня 2013 року (т.1, а.с. 182-185).

В силу ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договорів та визначенні умов з урахуванням вимог цього кодексу та інших актів цивільного законодавства, вимог розумності та справедливості.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені ст. 203 ЦК України. Так, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

У відповідності до ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За змістом ч.5 ст. 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ч. 1 ст. 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Відповідно до змісту ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27 листопада 2018 року у справі №905/1227/17 вказала на те, що вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Відносно правовідносин, що виникли з правочину, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, Верховний Суд неодноразово висловлювався зокрема, у постановах: від 12 березня 2021 року у справі №295/17488/15-ц, від 29 березня 2021 року у справі № 369/13272/18, від 15 листопада 2021 року у справі № 149/1962/20, від 26 січня 2022 року у справі № 368/622/20, що свідчить про сталість судової практики щодо вирішення питання застосування правового механізму, передбаченого статтею 233 ЦК України.

Правова позиція викладена у вказаних постановах вказує на те, що правочин, який оспорюється на підставі статті 233 ЦК України, характеризується тим, що особа вчиняє його добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена вчинити правочин через тяжкі для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі.

Підставами визнання правочину недійсним на підставі статті 233 ЦК України та предметом доказування у справі є: 1) наявність тяжкої обставини, в якій перебувала особа, що змусила її вчинити правочин; 2) правочин було вчинено на вкрай невигідних умовах.

Тобто для визнання правочину недійсним на підставі частини першої статті 233 ЦК України необхідна сукупність вказаних умов. Такий висновок підтверджується вживанням законодавцем в частині першій статті 233 ЦК України сполучника «і», за допомогою якого відбувається поєднання вказаних умов. Встановлена статтею 233 ЦК України підстава недійсності правочину є сукупністю цих двох елементів - відсутність хоча б одного з них є ознакою знаходження відповідних правовідносин за межами сфери регулювання частини першої статті 233 ЦК України.

Наявність тяжкої обставини, що змусила особу вчинити правочин, має довести сторона, яка такий правочин оспорює. Предметом доказування також є той факт, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було би вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Тяжкі обставини мають вплинути на особу таким чином, що спонукають її вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах. Умови мають бути очевидно невигідними для особи, яка уклала цей правочин, і бути наявними саме в момент вчинення правочину. Тяжкими обставинами можуть бути, зокрема, тяжка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства особи, учасника правочину, та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин.

Такі правочини мають дефекти волі і здійснюються за обставин, коли особа змушена вчинити правочин на вкрай невигідних для себе умовах.

У Постанові від 16 вересня 2021 року у справі № 404/8483/15-ц Верховний Суд вказав на наступне:

«Для того щоб правочин було визнано недійсним з підстав, передбачених статтею 233 ЦК України, позивачу у сукупності необхідно довести наявність таких підстав: 1) наявність в особи, що вчиняє правочин, тяжких обставин: хвороба, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини; 2) правочин повинен бути вчинений саме для усунення та/або зменшення тяжких обставин; 3) правочин повинен бути вчинений особою добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки; 4) особа повинна усвідомлювати свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини.

Крім того, необхідним критерієм для визнання правочину недійсним з передбачених вище підстав, є доведення у судовому засіданні нерозривного причинно-наслідкового зв`язку між тяжкими обставинами та вчиненням спірного правочину, який вчиняється виключно для усунення та/або зменшення тяжких обставин, тобто основний акцент необхідно зробити на об`єктивній та суб`єктивній стороні.

По-перше, ці невигідні умови безпосередньо мають бути пов'язані з обставинами вчинення правочину. Тобто внаслідок вчинення такого правочину особа отримує можливість вирішити ту проблему (усунути тяжку обставину), яка змусила її це зробити.

По-друге, умови правочину повинні бути не просто невигідними, а вкрай невигідними. Тобто такі умови мають бути явно кабальними для особи.

По-третє, хоча ЦК України і не встановлює, чого саме мають стосуватися умови правочину, однак з аналізу цієї норми випливає, що це насамперед ціна або інші обтяжливі для особи обов`язки.

Для доведення вкрай невигідних умов вчинення правочину особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

Тяжка обставина є оціночною категорією і має визнаватися судом з урахуванням всіх обставин справи.»

Відносно правовідносин, щодо фіктивного правочину правовий висновок викладено у Постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, де вказано, що для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

При цьому, укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням ч.1 та 5 ст. 203 ЦК України, що за правилами ст. 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до ст. 234 ЦК України.

Питання фраудаторності також неодноразово були предметом розгляду Верховного Суду.

Згідно з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 03липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

Також, у цій постанові вказано на те, що фраудаторні правочини (правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам) в законодавстві України регулюються тільки в певних сферах (зокрема: у банкрутстві (стаття 20 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкротом»); при неплатоспроможності банків (стаття 38 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»; у виконавчому провадженні (частина четверта статті 9 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження»).

Водночас, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов'язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину.

У свою чергу, до вимог ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною 2 ст. 78 ЦПК України встановлено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

За змістом ст.ст. 76, 77 ЦПК України, суд встановлює наявність або відсутність обставин, котрими обґрунтовують свої вимоги і заперечення сторони, на підставі доказів, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Також, згідно роз`яснень, які містяться в п. 26 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12 червня 2009 року, предметом доказування є факти, якими обґрунтовуються заявлені вимоги чи заперечення або мають інше юридичне значення для вирішення справи (причини пропуску позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні рішення.

З наведених обставин справи вбачається, що між сторонами у справі 19 листопада 2018 року був укладений договір, який містив в собі умови попереднього договору щодо купівлі-продажу нерухомого майна та умови щодо договору позики на суму 420000 грн.

В частині позики правовідносини між сторонами у справі вже були предметом судового розгляду і рішенням суду з позивачів на користь відповідача ОСОБА_1 була стягнута сума заборгованості, при цьому судом були встановлені обставини виконання відповідачем, як позикодавцем взятих на себе зобов`язань. Вказане свідчить про відсутність ознак фіктивності в цій частині договору.

Також за умовами договору відповідач передав позивачем в якості авансу суму в розмірі 100000 грн, стороною відповідача вказані обставини не заперечуються і не спростовуються належними та допустимими доказами. А отже прийняття вказаних коштів позивачами як авансу, спростовує твердження позивачів про фіктивність цього договору.

За загальним правилом фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють його лише для вигляду, знаючи заздалегідь що його не буде виконано. Отже, позивач у справі, який звертається з вимогою про визнання договору фіктивним, має довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки. При цьому для визначення правочину фіктивним ознака вчинення його лише для вигляду має бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалась досягти правового результату, такий правочин не підлягає визнанню недійсним.

При зверненні до суду з позовом позивачі в якості підстав недійсності оспорюваного договору вказували на положення ст. 233 ЦК України.

Виходячи із системного аналізу наведених норм, визнання правочину недійсним на підставі ст. 233 ЦК України пов'язане із доведеністю наявності чи відсутності власного волевиявлення в особи на його вчинення на тих умовах, за яких був укладений правочин. Тобто позивач, який оспорює правочин, мав довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах, так як процесуальний обов'язок доказування покладено саме на позивача (ст. ст.12, 81 ЦПК України).

В даній справі позивачі посилаються на те, що на момент спірного правочину було порушено кримінальну справу та здійснювалось досудове розслідування у кримінальному провадженні, в якому майновий комплекс мав процесуальний статус речового доказу. Однак вказана обставина, сама по собі та враховуючи, що позивачі у справі є юридичними особами, не може бути розцінена як тяжка обставина для сторони правочину, а оспорюваний правочин не може вважатися таким, що вчинений для усунення та/або зменшення тяжких обставин. Крім того, позивачі вказуючи на кабальність правочину, спочатку вказують на добровільність дій їх представника та обґрунтовують їх вимушеністю, а в подальшому вказують на те, що інша сторона, будучи фахівцем в галузі права, скористалась їх станом та змусила представника позивачів до укладення цього договору, що свідчить про суперечливість позиції позивачів. Але правочин, який оспорюється на підставі ст. 233 ЦК України, характеризується тим, що особа вчиняє його добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена вчинити правочин через тяжкі для неї обставини і на вкрай невигідних умовах. Невигідні умови безпосередньо мають бути пов'язані з обставинами вчинення правочину. Тобто внаслідок вчинення такого правочину особа отримує можливість вирішити ту проблему (усунути тяжку обставину), яка змусила її це зробити, що в даній справі не вбачається.

Умови правочину повинні бути не просто невигідними, а вкрай невигідними. Тобто такі умови мають бути явно кабальними для особи. Позивачі в якості вкрай невідних умов посилаються на визначену у договорі ціну. Однак, слід звернути увагу на те, що оспорюваний договір є попереднім договором, тобто договором про наміри, а не остаточним договором.

Крім того, необхідним критерієм для визнання правочину недійсним з передбачених вище підстав, є доведення у судовому засіданні нерозривного причинно-наслідкового зв`язку між тяжкими обставинами та вчиненням спірного правочину, який вчиняється виключно для усунення та/або зменшення тяжких обставин. Укладення попереднього договору не може свідчити про усунення чи зменшення тяжких обставин для позивачів, оскільки цей договір носить тимчасовий характер, до укладення основного договору.

В ході розгляду справи позивачі також посилались на те, що оспорюваний договір був укладений в період дії ухвали Деснянського районного суду м. Києва від 02 лютого 2018 року у справі № 754/1318/18, якою був накладений арешт на майновий комплекс, що є предметом договору із забороною його відчуження, що на думку позивачів свідчить про фраудаторність договору. Однак, знову колегія суддів звертає увагу на те, що оспорюваний договір є попереднім договором, на його підставі не відбулось відчуження майна. А в умовах договору сторонами визначено, що укладання договору купівлі-продажу має відбутися до 19 листопада 2023 року та за умови відсутності будь-яких обтяжень, в тому числі арештів та заборон відчуження, а також після виконання всіх зобов`язань за договором іпотеки.

Твердження позивачів про те, що дійсною метою укладення оспорюваного правочину було виключно накладення арешту на майно також є безпідставними, оскільки саме по собі накладення арешту не майно не може забезпечити особі можливість уникнути відповідальності, що виникає на підставі договору чи закону, оскільки чинне законодавство визначає можливості щодо порядку погашення зобов`язань та зняття арештів.

Також слід звернути увагу на те, що у п. 5 попереднього договору, посвідченого приватним нотаріусом, сторони засвідчили, що на момент укладання цього договору вони усвідомлювали значення своїх дій і могли керувати ними; розуміли природу цього правочину, свої права та обов`язки за договором; що при укладенні договору були відсутні будь-який обман чи інше приховування фактів, які б мали істотне значення та були свідомо приховані ними; що договір укладається ними у відповідності зі справжньою їх волею, без будь-якого застосування фізичного чи психічного тиску; що договір укладається на вигідних для сторін умовах і не є результатом впливу тяжких для сторін обставин; що правочин вчиняється з наміром створення відповідних наслідків правових наслідків (не є фіктивним) та приховує інший правочин (не є удаваним); що значення, умови правочину та його правові наслідки сторони розуміють однаково.

Тобто позивачі при укладенні договору та при зверненні до суду з вказаним позовом виклали кардинально суперечливі позиції щодо обставин укладення цього договору. Також позивачі не визначились з конкретними підставами недійсності правочину, вказавши одночасно декілька підстав.

Отже, як вірно встановлено судом першої інстанції, позивачі, пред`явивши позов про визнання попереднього договору недійсним з підстав того, що він містить ознаки фіктивності, кабальності та фраудаторності, та виклавши при цьому обставини і посилання на наведені правові норми, не надали належних та допустимих доказів, які б свідчили про те, що сторони, вчиняючи оспорюваний правочин, мали інші цілі, ніж передбачені цим правочином та або при укладенні договору внутрішня воля позивачів не відповідала її зовнішньому прояву у зв`язку з наявністю тяжкої обставини.

З вищенаведеного вбачається, що наведені в апеляційній скарзі доводи, які на думку позивачів, є підставою для скасування рішення суду, є тотожними з їх поясненнями на обґрунтуванням позовних вимог, ці доводи були предметом судового розгляду в суді першої інстанції, яким суд надав ґрунтовну оцінку, яка узгоджується з вимогами закону і з якою у суду апеляційної інстанції відсутні підстави не погодитися. Доводи апеляційної скарги позивачів щодо незаконності оскаржуваного рішення не ґрунтуються на вимогах закону, суперечать наявним у справі доказам та фактичним обставин справи, а отже не спростовують та не впливають на законність і обґрунтованість ухваленого судом рішення.

Таким чином, ухвалюючи рішення, суд першої інстанції повно та всебічно розглянув справу, надав всім доводам сторін належну правову оцінку, оцінив належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності та постановив законне, правильне по суті і справедливе рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. При апеляційному розгляді справи порушень норм матеріального і процесуального права, які є підставою для скасування рішення, в справі не виявлено.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За вказаних обставин, колегія суддів приходить до висновку про залишення рішення суду першої інстанції без змін, а апеляційної скарги без задоволення.

У зв`язку з відсутністю підстав для задоволення апеляційної скарги позивачів, в порядку ст.141 ЦПК України, відсутні і правові підстави для компенсації позивачам понесених ними судових витрат.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд апеляційної інстанції

П О С Т А Н О В И В

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ВІРА-А», Товариства з обмеженою відповідальністю «Санган» - залишити без задоволення.

Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 08 червня 2023 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 (тридцяти) днів з дня складення повного судового рішення.

Суддя-доповідач: В.В. Соколова

Судді: М.В. Мережко

Н.В. Поліщук

Повний текст постанови складений 28 грудня 2023 року.