Постанова

від 19.12.2023 по справі 306/1169/20

ЗАКАРПАТСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 306/1169/20

П О С Т А Н О В А

Іменем України

19 грудня 2023 року м. Ужгород

Закарпатський апеляційний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді-доповідача: Мацунича М.В.

суддів: Джуги С.Д., Бисага Т.Ю.

з участю секретаря судового засідання: Савинець В.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 27 січня 2021 року, ухваленого головуючою суддею Вінер Е.А., за позовом адвоката Новікової Інни Станіславівни, яка діє в інтересах ОСОБА_2 до комунального унітарного підприємства «Свалявське РБТІ», ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору приватного нотаріуса Свалявського міського нотаріального округу Баратей А.А. про скасування рішення та запису про реєстрацію права власності в цілому на домоволодіння та визнання недійсним договору купівлі-продажу від 20 квітня 2011 року

встановив:

Адвокат Новікова І.С., яка діє в інтересах ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до Комунального унітарного підприємства "Свалявське районне бюро технічної інвентаризації", ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Свалявського міського нотаріального округу Баратей А.А. про скасування рішення та запису № 1285431 про реєстрацію права власності в цілому на домоволодіння та визнання недійсним договору купівлі-продажу від 20 квітня 2011 року, зареєстрованого в реєстрі за № 241 посилаючись на те, що ОСОБА_2 є власником 1/2 частини домоволодіння АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину від 18 лютого 2011 року виданого Свалявською державною нотаріальною конторою.

Відповідно до відомостей з Державного реєстру прав на нерухоме майно право власності ОСОБА_2 на 1/2 частину домоволодіння АДРЕСА_1 зареєстроване у встановленому законом порядку 09 лютого 2017 року. Крім позивача, співвласником 1/2 частини домоволодіння АДРЕСА_1 після смерті ОСОБА_4 являється ОСОБА_3 . Зазначає, що після смерті ОСОБА_4 співвласниками (в рівних частках) домоволодіння АДРЕСА_1 стали ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

В 2011 році ОСОБА_3 звернувся до комунального унітарного підприємства "Свалявське районне бюро технічної інвентаризації" для реєстрації права власності та працівником КУП "Свалявське РБТІ" було неналежно здійснено перевірку правовстановлюючого документу та 24 лютого 2011 року зареєстровано за ОСОБА_3 право власності на домоволодіння в цілому та внесено відповідний запис до Реєстру прав власності на нерухоме майно.

12 квітня 2011 року між відповідачами ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі продажу в цілому домоволодіння АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Свалявського районного нотаріального округу Баратей А.А. та зареєстровано в реєстрі за № 241. А 21 квітня 2011 року право власності відповідача ОСОБА_1 було зареєстровано в реєстрі речових прав на нерухоме майно. Вважає, що внаслідок неналежного правового аналізу документів, поданий стороною правочину, приватним нотаріусом Свалявського районного нотаріального округу Баратей А.А. посвідчено договір купівлі-продажу майна, яке не перебувало у власності продавця, а належало ОСОБА_2 в 1/2 частині домоволодіння.

Відповідач ОСОБА_3 , усвідомлюючи, що володіє лише 1/2 частиною домоволодіння АДРЕСА_1 ввів у оману щодо обсягу своїх прав як відповідача по справі ОСОБА_1 так і приватного нотаріуса, що посвідчував правочин та здійснив відчуження в цілому.

Враховуючи вищевикладене просить скасувати рішення та запис № 1285431 про реєстрацію права власності в цілому на домоволодіння АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 , вчинені 24 лютого 2011 року Комунальним унітарним підприємством "Свалявське районне бюро технічної інвентаризації та визнати недійсним договір купівлі-продажу домоволодіння АДРЕСА_1 укладений 20 квітня 2011 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Свалявського районного нотаріального округу Баратей А.А., зареєстрований в реєстрі за № 241 та скасувати державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 , вчинену 21 квітня 2011 року на підставі вказаного правочину.

Рішенням Свалявського районного суду Закарпатської області від 27 січня 2021 року позов адвоката Новікової І.С., яка діє в інтересах ОСОБА_2 , задоволено. Скасовано рішення та запис № 1285431 про реєстрацію права власності у цілому на домоволодіння АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 , вчинені 24 лютого 2011 року Комунальним унітарним підприємством "Свалявське районне бюро технічної інвентаризації. Визнано недійсним договір купівлі-продажу домоволодіння АДРЕСА_1 , укладений 20 квітня 2011 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , та посвідчений приватним нотаріусом Свалявського районного нотаріального округу Баратей А.А., і зареєстрований в реєстрі за № 241 та скасовано державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 , вчинену 21 квітня 2011 року на підставі вказаного правочину.

Заперечуючи висновки рішення суду першої інстанції, ОСОБА_1 подала на таке апеляційну скаргу в якій просить апеляційну інстанцію скасувати таке та відмовити у позові в повному обсязі. Вважає таке рішення суду незаконним та таким, що ухвалене в порушення норм матеріального та процесуального права.

Посилається на те, що ОСОБА_2 вже звертався у суд із позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку та Верховним Судом було прийнято 22.01.2020 року остаточне рішення про відмову в позові.

Суд першої інстанції не з`ясував який саме спосіб захисту права власності обрав позивач: визнання правочину недійсним та повернення сторін в попередній стан (двостороння реституція) чи визнання правочину недійсним та витребування майна із чужого незаконного володіння (віндикація).

Про порушення свого права власності позивач дізнався ще у лютому місяці 2017 року, коли зареєстрував 09.02.2017 року отримане свідоцтво про спадщину від 18.02.2011 року. Суд не надав жодної правової оцінки питанню стосовно перебігу строку позовної давності та не відобразив це у рішенні.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши підстави апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що така підлягає задоволенню за наступних мотивів.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

А ч. 1 ст. 5 ЦПК України передбачено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Так з приписів ст. 76, ч.ч. 1, 2 ст. 77, ст.ст. 78, 79 і 80, ч.ч. 1, 4 ст. 81 ЦПК України вбачається, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Задовольняючи позовні вимоги про скасування рішення та запису стосовно реєстрації права власності в цілому на домоволодіння та визнання недійсним договору купівлі-продажу від 20 квітня 2011 року, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_3 маючи у власності тільки 1/2 частину домоволодіння, а при цьому здійснив відчуження такого у цілому не маючи на це правових підстав.

Вивчивши і дослідивши матеріали справи з наявними доказами, обговоривши доводи сторін, колегія суддів дійшла до думки, що суд першої інстанції задоволив позовні вимоги за межами строків позовної давності на які посилався відповідач.

У ході апеляційного розгляду, апеляційний суд встановив, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_4 , після смерті якого відкрилася спадщина, зокрема, на житловий будинок АДРЕСА_1 .

Спадкоємцями майна після його смерті є ОСОБА_3 (брат) і ОСОБА_2 (племінник).

18 лютого 2011 року ОСОБА_3 видано свідоцтво про право на спадщину за законом на 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_1 з надвірними спорудами, зазначений в плані під літ. «А», житлова площа якого становить 45,9 кв. м, а загальна 84,7 кв. м., вартість спадкового майна становить суму 43015,00 грн. із загальної суми будинку в розмірі 86030,00 грн.

Згідно з витягом про Державну реєстрацію прав від 24 лютого 2011 року № 29120109 за спадкоємцем ОСОБА_3 одноосібно зареєстровано право власності на 1/1 частину житлового будинку АДРЕСА_1 з надвірними спорудами та земельною ділянкою.

Та 20 квітня 2011 року ОСОБА_3 відчужив цей будинок на користь ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу житлового будинку (реєстраційний номер 241).

Крім того, 18 лютого 2011 року спадкоємцю ОСОБА_2 видано свідоцтво про право на спадщину за законом на 1/2 частину майна. Спадщина складається з частини будинку АДРЕСА_1 з надвірними спорудами, зазначений в плані під літ. «А», житлова площа якого становить 45,9 кв. м, а загальна площа 84,7 кв. м., вартість такої частки становить 43015,00 грн.

Зазначене свідоцтво зареєстровано 18 лютого 2011 року у Спадковому реєстрі.

Однак, право приватної спільної часткової власності на 1/2 частину вищезазначеного будинку (з надвірними спорудами) зареєстровано за ОСОБА_2 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно лише 09 лютого 2017 року.

Відповідно до вимог статей 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

У даній справі беззаперечним доказом того, що ОСОБА_2 належить право власності на 1/2 частину житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами за АДРЕСА_1 є Свідоцтво про право на спадщину за законом на 1/2 частину майна від 18 лютого 2011 року зареєстроване у спадковому реєстрі за № 320.

Державна реєстрація даної частини нерухомого майна за реєстраційним номером 1170924821240 за номером запису: 18983268 на праві власності за ОСОБА_2 була зареєстрована 09 лютого 2017 року.

Як зазначено у статті 356 ЦК України, власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

А звідси, у частинах першій, другій статті 358 ЦК України зазначено, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.

Згідно частини першої статті 361 ЦК України, співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.

Та не дивлячись на приписи зазначених норм, ОСОБА_3 згідно договору купівлі-продажу житлового будинку від 20 квітня 2011 року (реєстраційний номер 241) відчужив у цілому житловий будинок за АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_1 . Тобто, відчужив останні й 1/2 частину цього будинку, яка належить ОСОБА_2 .

Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

У частині п`ятій статті 203 ЦК України зазначено, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України).

Учасники цивільних відносин при здійсненні своїх прав зобов`язані діяти добросовісно, утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб; не допускаються дії, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. На цих засадах мають ґрунтуватися і договірні відносини.

Обов`язок діяти добросовісно поширюється на усі сторони дійсного правочину та особу, яка прийняла виконання (подібний висновок щодо двостороннього правочину викладно у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (провадження № 14-28цс20)).

У зв`язку з цим межею реалізації принципу свободи договору має бути неприпустимість зловживання правом.

Добросовісність є однією з основоположних засад цивільного законодавства та імперативним принципом щодо дій усіх учасників цивільних правовідносин (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Добросовісність - це відповідність дій учасників цивільних правовідносин певному стандарту поведінки, який характеризується чесністю, відкритістю, повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Тобто, цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, що відповідатиме зазначеним критеріям та уявленням про честь і совість.

Частиною третьою статті 13 ЦК України визначено, що не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Відтак, позивач має право звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що порушує публічний порядок, так як був спрямований на незаконне заволодіння 1/2 частини житлового будинку, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України) з посланням на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена частиною першою статті 228 ЦК України.

А звідси, порушення загальних засад цивільного законодавства (засад справедливості, добросовісності та розумності), визначених імперативно пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України, які мають наслідком вихід учасниками правочину за межі здійснення цивільних прав, наданих договором чи актами цивільного законодавства, з наміром завдати шкоди іншій особі (частина третя статті 13 ЦК України) може бути самостійною підставою недійсності правочину.

Зазначене являється підставою для визнання договору купівлі-продажу житлового будинку від 20 квітня 2011 року (реєстраційний номер 241) недійсним.

Водночас, подаючи відзив на позовну заяву ОСОБА_1 у такому просила суд першої інстанції відмовити ОСОБА_2 у задоволенні позову з підстав пропуску строків позовної давності (частина четверта статті 267 ЦК України).

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції зазначену вимогу ОСОБА_1 залишив поза увагою та не зазначив будь-яких мотивів у судовому рішенні з даної вимоги.

Так, статтею 256 ЦК України встановлено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Частинами 1 та 5 статті 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту того, що позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся своєчасно за його захистом до суду, недостатньо. Позивачу належить довести не тільки факт незнання про порушене право, а також спростувати презумпцію обізнаності про стан своїх прав, тобто довести наявність об`єктивних обставин, які перешкоджали дізнатись про порушене право.

Практика Верховного Суду щодо застосування позовної давності є усталеною.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження №12-122гс18) зазначено, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.

Аналіз статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше.

З позовом у переглядаємій справі ОСОБА_2 звернувся у суд 01 вересня 2020 року, а саме через 9 років 4 місяці й 11 днів, після того як 20 квітня 2011 року було укладено між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 договір купівлі продажу житлового будинку.

Тож, аналіз статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

З матеріалів справи убачається, що ОСОБА_3 після прийняття спадщини і отримання 18 лютого 2011 року Свідоцтва про право на спадщину за законом (зареєстрованого в реєстрі під № 313) не проживав у спірному житловому будинку бо такий майже одразу продав 20 квітня 2011 року ОСОБА_1 , яка проживає у цьому будинку по цей час.

Виходячи з презумпції можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, колегія суддів констатує, що ОСОБА_2 не спростував презумпцію обізнаності про стан своїх прав, тобто не довів наявність об`єктивних обставин, які перешкоджали йому дізнатись про порушене його право.

Як мінімум про порушення свого права ОСОБА_2 було відомо ще 09.02.2017 року, коли здійснив державну реєстрацію свого речового права на 1/2 частину житлового будинку. Оскільки у цей момент право власності в 1/1 частці вже було зареєстровано за ОСОБА_1 та про цю обставину він не міг не знати бо державний реєстратор при здійсненні такої дії зазначену обставину не міг не встановити, а також, щоб його не повідомити про даний факт. При розгляді заяви ОСОБА_2 про державну реєстрацію прав, державний реєстратор виявивши, що спірний житловий будинок у цілому продано та зареєстровано за ОСОБА_1 на частину якого слід було здійснити державну реєстрацію за ОСОБА_2 , повинен був діяти у спосіб передбачений статтями 23 або 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

У відповіді на відзив поданого представником ОСОБА_2 адвокатом Новіковою І.С. зазначено, що до здійснення реєстрації свого речового права на 1/2 частину житлового будинку, не цікавився своїм майном та не приймав участі в його утриманні.

Долучення до матеріалів справи Висновку по результатах перевірки звернення ОСОБА_6 від 21.08.2017 року складеного ДОП Свалявського відділення поліції Мукачівського відділу поліції ГУ НП в Закарпатській області від 10.09.2017 року як на підтвердження того, що тільки з цього моменту ОСОБА_2 стало відомо про здійснення відчуження спірного житлового будинку в цілому ОСОБА_1 , колегія суддів розцінює як такий, що не спростовує презумпцію обізнаності ОСОБА_2 про стан своїх прав, які б об`єктивно перешкоджали йому раніше дізнатись про порушене його право.

Як зазначено у частині 4 статті 12 ЦПК України, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

При перегляді даної справи, колегія суддів враховує позицію Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32 Конвенції), який неодноразово наголошував, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (пункт 570 рішення від 20 вересня2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»)».

У пункті 137 рішення у справі «Олександр Волков проти України» (Oleksandr Volkov v. Ukraine) від 9 січня 2013 року, заява № 21722/11, Європейським судом з прав людини було зазначено наступне: «Суд вважає, що строки давності слугують кільком важливим цілям, а саме: забезпеченню юридичної визначеності та остаточності, захисту потенційних відповідачів від не заявлених вчасно вимог, яким може бути важко протистояти, та запобігти будь-якій несправедливості, яка могла б виникнути, якби від судів вимагалося виносити рішення щодо подій, що мали місце у віддаленому минулому, на підставі доказів, які через сплив часу стали ненадійними та неповними (рішення від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгз та інші проти Сполученого Королівства» (Stubbings and Others v. the United Kingdom), пункт 51, Reports 1996-IV). Строки давності є загальною рисою національних правових систем договірних держав щодо кримінальних, дисциплінарних та інших порушень».

Визначаючи момент, коли саме ОСОБА_2 стало відомо чи могло стати відомо про те, що ОСОБА_3 продав ОСОБА_1 разом зі своєю часткою і його 1/2 частку в спірному житловому будинку, колегія суддів вважає як мінімум, так це 09 лютого 2017 року, тобто дату здійснення державної реєстрації свого речового права на 1/2 частину спірного житлового будинку.

А звідси презюмується, що моментом з якого у ОСОБА_2 виникло право на звернення з позовом у суд є дата - 09 лютого 2017 року, та саме ця дата є початком перебігу строку позовної давності і часу з якого позивач повинен був та міг дізнатися про порушення суб`єктного права, тому звернувшись до суду з позовом 01 вересня 2020 року, ОСОБА_2 пропустив трирічний строк позовної давності.

Хоч заявлений ОСОБА_2 позов за своєю правовою природою у спірних правовідносинах є підставним, проте такий підлягає відхиленню з підстав передбачених частиною 4 статті 267 ЦК України за спливом позовної давності, оскільки ОСОБА_1 заявлено у відзиві на позов вимогу про застосування судом наслідків спливу строку позовної давності, а.с. 31-32.

У справі, що переглядається колегія суддів дійшла обґрунтованих висновків про наявність підстав для застосування наслідків спливу строку позовної давності до вимог позивача з огляду на те, що останній міг та повинен був довідатись бо ніщо об`єктивно йому в цьому не перешкоджало про порушення свого права на 1/2 частку в спірному житловому будинку ще з початку 2017 року, проте з позовом до суду позивач звернувся у вересні 2020 року, тобто зі спливом позовної даності, про застосування якої заявлено відповідачем, що є підставою для відмови у позові.

Окрім наведеного, колегія суддів звертає увагу на те, що Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Відтак, суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи, висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32). Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

А звідси, в доводах апеляційної скарги наведені ті обставини, які слугують підставою для колегії суддів стосовно часткового задоволення заявлених позовних вимог, оскільки впливають на правові висновки у спірних правовідносинах та спростовують висновки суду першої інстанції.

Наведеного суд першої інстанції не врахував, та безпідставно дійшов висновку про задоволення позовних вимог за наявності спливу трирічного строку позовної давності. Відтак, такі висновки суду першої інстанції є такими, що не ґрунтуються на вимогах діючого законодавства та досліджених обставинах, разом з зібраними у справі доказами та доводами учасників справи.

Зважуючи на встановлене у контексті вимоги пунктів 1 - 4 частини 1 статті 376 ЦПК України, колегія суддів належним чином дослідивши усі надані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, дійшла обґрунтованого висновку про те, що порушене право ОСОБА_2 у спірних правовідносинах не може бути задоволеним з тих підстав, що ОСОБА_1 просила суд застосувати наслідки спливу строку позовної давності, тому позовні вимоги не підлягають задоволенню за вищенаведених доводів, та у зв`язку із цим доводи апеляційної скарги є підставними.

Оскільки рішення суду першої інстанції ухвалено за неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідності висновків суду обставинам справи та неправильного застосування норм матеріального і процесуального права, тому воно підлягає скасуванню з постановленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позову.

Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Згідно пункту 2 частини 2 статті 141 ЦПК України, у разі задоволення позову, судовий збір покладається на відповідача.

За подачу апеляційної скарги ОСОБА_1 сплатила судовий збір у розмірі 2 522,40 грн., а.с. 78, 92. Відтак, зазначена сума підлягає стягненню з позивача.

Зважуючи на викладене та керуючись нормами статей 141, 367, 368, 374, 376, 381, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд

постановив:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 , задовольнити.

Рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 27 січня 2021 року, скасувати та постановити у даній справі постанову, якою у задоволенні позову адвоката Новікової Інни Станіславівни, яка діє в інтересах ОСОБА_2 до комунального унітарного підприємства «Свалявське РБТІ», ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору приватного нотаріуса Свалявського міського нотаріального округу Баратей А.А. про скасування рішення та запису про реєстрацію права власності в цілому на домоволодіння та визнання недійсним договору купівлі-продажу від 20 квітня 2011 року, відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РПОКПП: НОМЕР_1 , місце перебування: АДРЕСА_2 на користь ОСОБА_1 , РПОКПП: НОМЕР_2 , місце перебування: АДРЕСА_3 судові витрати у розмірі 2 522,40 гривень, судового збору.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови суду складено 29 грудня 2023 року.

Суддя доповідач:

Суддя: