Постанова

від 09.01.2024 по справі 144/1175/16-ц

ВІННИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 144/1175/16-ц

Провадження № 22-ц/801/9/2024

Категорія: 21

Головуючий у суді 1-ї інстанції Герман О. С.

Доповідач:Ковальчук О. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 січня 2024 рокуСправа № 144/1175/16-цм. Вінниця

Вінницький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Ковальчука О.В.,

суддів: Шемети Т. М., Берегового О. Ю.,

за участю секретаря Луцишина О.П.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Приватного підприємства «ЗІС», за участі третьої особа на стороні відповідача - Відділу Держгеокадастру у Теплицькому районі Вінницької області, про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою,

за апеляційною скаргою Приватного підприємства «ЗІС», поданою його представником - адвокатом Притулою Василем Леонідовичем, на рішення Теплицького районного суду Вінницької області, ухвалене у цій справі 28 липня 2022 року в смт. Теплику суддею цього суду Германом О. С., дата складання його повного тексту 05 серпня 2022 року,

В С Т А Н О В И В:

У серпні 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Приватного підприємства «ЗІС» (далі - ПП «ЗІС»), за участі третьої особа на стороні відповідача - Відділу Держгеокадастру у Теплицькому районі Вінницької області, про визнання недійсним договору оренди землі.

Позов мотивовано тим, що позивач на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 22 липня 2015 року №НАН 470585, яка відкрилась після смерті ОСОБА_2 (матері позивача), є власником земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка знаходиться на території Петрашівської сільської ради Теплицького району Вінницької області, загальною площею 2,1828 га. Спадкодавцеві ця земельна ділянка належала на підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯА № 104331 від 16 березня 2005 року, зареєстрованого у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності за № 010502000196.

У січні 2015 року позивачу стало відомо про існування договору оренди землі від 19 квітня 2006 року, нібито укладеному між ОСОБА_3 та ПП «ЗІС». Однак такого договору ОСОБА_3 не підписувала та не бажала передавати вказаному товариству свою земельну ділянку.

У липні 2017 року ОСОБА_1 подала заяву про збільшення вимог позову, у якій просила визнати недійсним зазначений договір оренди землі та визнати недійсними зміни до цього договору від 07 травня 2010 року.

У травні 2021 року позивач подала до суду заяву про зміну предмета позову, відповідно до якої просила усунути їй перешкоди у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою, які чиняться ПП «ЗІС», шляхом зобов`язання його повернути їй зазначену земельну ділянку, а також заборонити ПП «ЗІС» проводити будь-які сільськогосподарські роботи на цій земельній ділянці.

28 липня 2022 року рішенням Теплицького районного суду Вінницької області позовні вимоги задоволено. Усунуто перешкоди ОСОБА_1 у користуванні та розпорядженні згаданою вище земельною ділянкою, які чиняться ПП «ЗІС», шляхом зобов`язання його повернути їй дану земельну ділянку та заборонено ПП «ЗІС» проведення будь-яких сільськогосподарських робіт на вказаній земельній ділянці. Стягнуто з ПП «ЗІС» на користь ОСОБА_1 понесені нею судові витрати в сумі 12 048,20 грн.

Не погодившись з ухваленим рішенням, ПП «ЗІС» подало апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить оскаржуване рішення скасувати та постановити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог. Скаржник вказує на те, що ОСОБА_3 із 2006 року до свої смерті отримувала орендну плату, що є доказом існування дійсних договірних відносин. Судом першої інстанції не було взято до уваги пояснення свідків ОСОБА_4 і ОСОБА_5 . Розмір стягнутих витрат на правову допомогу у 9 000 грн. із відповідача на користь позивача є недоведеним. Позивачем не надано документів, що свідчать про оплату нею адвокатських послуг адвокату Клінчикову С.О.

У поданому на апеляційну скаргу відзиві ОСОБА_1 просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін як законне та обґрунтоване. Вона посилається на те, що доводи скаржника щодо схвалення спірного договору шляхом вчинення конклюдентних дій з боку орендаря, зокрема шляхом отримання орендної плати, не ґрунтуються на вимогах закону.

Згідно зі ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повного і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Однак, рішення суду цим вимогам відповідає не в повному обсязі, тому апеляційний суд відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України, перевіривши його законність і обґрунтованість у межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково з таких підстав.

Згідно з ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Положеннями ст. ст. 12, 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 є спадкоємцем майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 22 липня 2015 року №НАН 470585. До складу спадщини увійшла земельна ділянка, кадастровий номер 0523785000:02:002:0185, розташована на території Петрашівської сільської ради Теплицького району, площею 2,1828 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що належала спадкодавцеві на підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯА № 104331, виданого 16 березня 2005 року (т.1 а.с.5-6).

У договорі оренди землі №150 від 19 квітня 2006 року вказано, що його укладено між ОСОБА_3 та ПП «ЗІС» строком на 10 років. Цей договір зареєстрований Теплицьким районним відділом Вінницької регіональної Філії ДП «Центр ДЗК» про що у Державному реєстрі земель вчинено запис № 040685000188 від 09 серпня 2006 року (т.1 а.с.7-8).

Відповідно до змін (доповнень) від 07 травня 2010 року до вказаного договору оренди землі, зареєстрованих Теплицьким районним відділом Вінницької регіональної Філії ДП «Центр ДЗК», про що у Державному реєстрі земель вчинено запис № 041005900306 від 12 травня 2010 року, термін договору оренди землі продовжився на 15 років - до 2025 року (т.1 а.с.9).

Згідно з висновком експерта №6128/6129/17-21 від 13 грудня 2017 року підпис в договорі оренди землі №150 від 19 квітня 2006 року в розділі «Реквізити сторін» в графі «Орендодавець» виконаний рукописним способом без попередньої технічної підготовки і технічних засобів; підпис у змінах (доповненнях) до договору оренди землі в графі «Орендодавець» виконаний рукописним способом без попередньої технічної підготовки і технічних засобів; підпис у договорі оренди землі №150 від 19 квітня 2006 року в розділі «Реквізити сторін» в графі «Орендодавець» виконаний не самою ОСОБА_3 , а іншою особою; підпис у змінах (доповненнях) до договору оренди землі в графі «Орендодавець» виконаний не самою ОСОБА_3 , а іншою особою (т.1 а.с.162-166).

Відповідно до законодавчого визначення правочином є вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів).

У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права.

Частиною 3 ст. 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.

Згідно із ч. 1 ст. 627 ЦК України і відповідно до положень ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (ч. 1 ст. 638 ЦК України).

За ч. 1 ст. 14 Закону України «Про оренду землі» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) договір оренди землі укладається в письмовій формі, а за ст. 18 цього Закону договір оренди набирає чинності після його державної реєстрації.

Частиною 1 ст. 15 Закону України «Про оренду землі» передбачено, що істотними умовами договору оренди землі є: об`єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об`єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об`єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін; умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки.

Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог ст. ст. 4-6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону (частина друга цієї ж статті).

У разі якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.

Відповідно до ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ ( майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном ( ч. 1 ст. 317 ЦК України ).

За правилами ст. 318 ЦК України суб`єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені ст. 2 цього Кодексу. Усі суб`єкти права власності є рівними перед законом.

Згідно зі ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Статтею 391 ЦК України визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Відповідно до цієї статті власник має право вимагати захисту свого права від особи, яка перешкоджає його користуванню та розпорядженню своїм майном, звернувшись до суду з відповідним негаторним позовом. Підставою для подання такого негаторного позову є вчинення будь-якою особою перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження, користування належним йому майном. Для подання негаторного позову достатньо, щоб такі дії об`єктивно порушували права власника та щоб такий позов відповідав усім формальним вимогам процесуального права і містив усі основні елементи цивільно-правового позову, якими є його предмет і підстава. Предмет негаторного позову становитиме вимога володіючого майном власника до третіх осіб про усунення порушень його права власності, що перешкоджають йому належним чином користуватися, розпоряджатися цим майном тим чи іншим способом. Підставою негаторного позову слугуватимуть посилання позивача на належне йому право користування і розпорядження майном, а також факти, що підтверджують дії відповідача у створенні позивачеві перешкод щодо здійснення ним цих правомочностей. При цьому для задоволення вимог власника достатньо встановити факт об`єктивно існуючих перешкод у здійсненні власником своїх правомочностей. Таким чином, право власності як абсолютне право має захищатися лише при доведенні самого факту порушення.

Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання правочину недійсним у силу приписів ч. 1 ст. 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил ст. ст. 229-233 ЦК України про правочини, вчинені з дефектом волі - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.

Тобто як у ч. 1 ст. 215 ЦК України, так і в ст. ст. 229-233 ЦК України йдеться про недійсність вчинених правочинів у випадках, коли існує волевиявлення учасника правочину, зафіксоване у належній формі (що підтверджується, зокрема, шляхом вчинення ним підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає волі цього учасника правочину. Тож внаслідок правочину учасники набувають права і обов`язки, що натомість не спричиняють для них правових наслідків.

У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків, то правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою взагалі не набуті, а правовідносини за ним не виникли.

У випадку заперечення самого факту укладення правочину, як і його виконання, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним, шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.

Порушенням права у такому випадку є не саме по собі існування письмового тексту правочину, волевиявлення позивача щодо якого не було, а вчинення конкретних дій, які порушують право позивача.

Протилежне тлумачення означало б, що суд надає документу, підробку якого встановлено належним чином, статус дійсного, визнає настання відповідних правових наслідків за відсутності як волевиявлення, так і інших законних підстав для цього та покладає на особу нічим не обґрунтований обов`язок застосувати для уникнення настання правових наслідків за підробленим документом ті самі способи захисту, що й в умовах, коли правочин дійсно вчинено, а його правомірність презюмується.

Зазначений правовий висновок зроблено Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц та від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19-ц.

У постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц Велика Палата Верховного Суду вказала: «Враховуючи підстави позову, наведені позивачем у позовній заяві та в додаткових поясненнях, а також заперечення відповідача, позивач у цій справі наполягає на поверненні йому земельних ділянок, вважаючи, що ці ділянки знаходяться у фактичному користуванні відповідача без установлених законом підстав. Зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож, у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок, вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майно, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок. Більше того, негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок.»

Суд першої інстанції, встановивши, що договір оренди землі та зміни (доповнення) до нього не підписані спадкодавцем позивача - ОСОБА_3 , отже є неукладеними, тому вказана земельна ділянка, що належить позивачу, знаходиться у фактичному користуванні відповідача без установлених законом підстав, дійшов вірного висновку про задоволення позову.

Доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_3 із 2006 року до свої смерті отримувала орендну плату, що є доказом існування дійсних договірних відносин, не заслуговують на увагу, оскільки не доводять того факту, що правочини були укладені.

Твердження скаржника про те, що судом першої інстанції не було взято до уваги пояснення свідків ОСОБА_4 і ОСОБА_5 є безпідставними, оскільки суд першої інстанції вірно оцінив покази цих свідків, які не спростовують вказаних висновків суду щодо неукладеності правочину та наявності підстав для задоволення позовних вимог.

Оцінивши доводи апеляційної скарги щодо стягнутих витрат на правничу допомогу, дослідивши матеріали справи, апеляційний суд вважає розмір стягнутих судом першої інстанції витрат на правничу допомогу у 9 000 грн. завищеним та частково погоджується із доводами апеляційної скарги в цій частині, а тому рішення слід змінити, зважаючи на наступне.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд першої інстанції дійшов висновку про їх стягнення з відповідача на користь позивача в сумі 12 048,20 грн. При цьому з мотивувальної частини рішення видно, що з них 3 048,20 грн. - це понесені витрати по сплаті судового збору та витрати за проведення експертизи, а 9 000 грн. - витрати на правничу допомогу.

Відповідно до ч. ч. 1-3 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат пов`язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу.

З ч. ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі часткового задоволення позову на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно з ч. ч. 4-6 ст. 137 ЦК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до ч. 8 ст. 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Згідно із ч. ч. 1, 2, 5 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: керує ходом судового процесу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

У додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) зроблено такі висновки: «Із запровадженням з 15 грудня 2017 року змін до ЦПК України законодавцем принципово по новому визначено роль суду у позовному провадженні, а саме: як арбітра, що надає оцінку тим доказам та доводам, що наводяться сторонами у справі, та не може діяти на користь будь-якої із сторін, що не відповідатиме основним принципам цивільного судочинства.

Саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.

Принцип змагальності знайшов свої втілення, зокрема, у положеннях ч. 5 та ч. 6 ст. 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявність підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності».

За правилами ст. ст. 12, 81 ЦПК України року кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 9 ст. 83 ЦПК України копії доказів, що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними.

У п. 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц вказано, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі ст. 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04, § 268)).

Разом з тим, якщо суд під час розгляду клопотання про зменшення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу (заперечень щодо розміру стягнення витрат на професійну правничу допомогу) визначить, що заявлені витрати є неспівмірними зі складністю справи, наданим адвокатом обсягом послуг, витраченим ним часом на надання таких послуг, не відповідають критерію реальності таких витрат, розумності їх розміру та їх стягнення становить надмірний тягар для іншої сторони, що суперечить принципу розподілу таких витрат, суд має дійти висновку про зменшення заявлених до стягнення з іншої сторони судових витрат на професійну правничу допомогу.

Такі висновки збігаються із правовою позицією Верховного Суду, висловленою у постанові від 24 січня 2019 року у справі №910/15944/17.

З матеріалів справи видно, що разом із заявою про зміну предмету позову представником ОСОБА_1 - адвокатом Клінчиковим С.О. було подано розрахунок-опис судових витрат у цивільній справі № 144/1175/16-ц, з якого слідує, що вартість судових витрат ОСОБА_1 складає в загальному 18 082,80 грн., з яких: вивчення документів - 1 000 грн.; складання заяви про зміну предмету позову - 5 000 грн.; витрати на приїзд у Теплицький районний суд Вінницької області (мінімум 3 рази) - 1 000 грн.; ведення справи в суді - 8 000 грн.; витрати на проведення експертизи - 3 082,80 грн.

На думку апеляційного суду, розмір стягнутих витрат на правничу допомогу у розмірі 9 000 грн. з відповідача на користь позивача є неспівмірним зі складністю справи, оскільки у судах першої та апеляційної інстанції перебувала значна кількість подібних справ за позовами фізичних осіб до ПП «ЗІС», де інтереси позивачів представляв адвокат Клінчиков С.О., що значно спрощує адвокатську роботу щодо складання заяв та клопотань, підготовки до участі у судових засіданнях, участь у них.

Таким чином, враховуючи вказані обставини та клопотання відповідача про зменшення розміру витрат на правничу допомогу, дотримуючись принципу розумності розміру витрат, апеляційний суд дійшов висновку про необхідність зменшення розміру стягнення з відповідача на користь позивача понесених витрат на правничу допомогу із 9 000 грн. до 3 000 грн.

Разом з тим, апеляційний суд не погоджується із доводами апеляційної скарги про те, що позивачем не надано документів, що свідчать про оплату нею адвокатських послуг адвокату Клінчикову С.О., оскільки витрати на професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (п. 1 ч. 2 ст. 137, ч. 8 ст. 141 ЦПК України).

Саме такою є правова позиція Верховного Суду, висловлена Об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у постановах: від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі № 925/1137/19, а також постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19, від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц, Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21.

Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

З урахуванням наведеного апеляційний суд дійшов висновку, що рішення суду першої інстанції в частині стягнення витрат на правничу допомогу в законній силі залишатись не може та відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підлягає зміні, зокрема шляхом зменшення судових витрат, які стягнуто з ПП «ЗІС» на користь ОСОБА_1 з 12 048,20 грн. до 6 048,20 грн.

Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Згідно з п. п. «в» п. 4 ч. 1 ст.382 ЦПК України суд розподіляє судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Апеляційний суд хоча і задовольняє частково апеляційну скаргу і змінює рішення в частині розподілу судових витрат, проте по суті прийняте судом рішення про задоволення позову залишає без змін, тому відповідно й не здійснює розподіл понесених судових витрат.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 269, 367, 374, 376, 382 - 384, 389 ЦПК України, апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Приватного підприємства «ЗІС», подану його представником - адвокатом Притулою Василем Леонідовичем, задовольнити частково.

Рішення Теплицького районного суду Вінницької області від 28 липня 2022 року в частині стягнення судових витрат змінити.

Зменшити розмір стягнутих судових витрат із Приватного підприємства «ЗІС» на користь ОСОБА_1 з 12 048,20 грн. до 6 048, 20 грн.

Рішення суду першої інстанції в іншій частині залишити без змін.

Судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги залишити за Приватним підприємством «ЗІС».

Постанова набирає законної сили із дня її прийняття.

Касаційна скарга на постанову може бути подана до Верховного Суду протягом тридцяти днів із дня складання повного тексту постанови.

Позивач: ОСОБА_1 , РНОКПП - НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 .

Відповідач: Приватне підприємство «ЗІС», ЄДРПОУ - 13319364, вул. Затишна, 6, кв. 4, с. Війтівка, Гайсинського району Вінницької області, 24412.

Головуючий О. В. Ковальчук

Судді: Т. М. Шемета

О. Ю. Береговий