Окрема думка

від 10.01.2024 по справі 931/721/21

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ОКРЕМА ДУМКА

судді Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Лідовця Р. А.

на постанову Верховного Суду від 10 січня 2024 року у справі № 931/721/21 (провадження № 61-9487св23)

за позовом ОСОБА_1 до Опорного закладу загальної середньої освіти «Локачинський ліцей» Локачинської селищної ради Володимир-Волинського району Волинської області, директора Опорного закладу загальної середньої освіти «Локачинський ліцей» Локачинської селищної ради Володимир-Волинського району Волинської області Сахарчук Оксани Ярославівни про визнання протиправним та скасування наказу про відсторонення від роботи та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Ростислава Юрійовича на постанову Волинського апеляційного суду від 20 квітня 2023 року.

У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Опорного закладу загальної середньої освіти «Локачинський ліцей» Локачинської селищної ради Володимир-Волинського району Волинської області (далі - ОЗЗСО «Локачинський ліцей»), директора ОЗЗСО «Локачинський ліцей» Сахарчук О. Я. про визнання протиправним та скасування наказу про відсторонення, поновлення допуску до роботи, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що вона з 01 вересня 2015 року працює вчителем початкових класів в ОЗЗСО «Локачинський ліцей».

Наказом від 05 листопада 2021 року № 251-к/тр, виданим директором ліцею, її було відсторонено від роботи з підстав нездійснення обов`язкового профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19.

Вказувала на те, що вказаний наказ не містить належних правових підстав, оскільки стаття 46 КЗпП України містить вичерпний перелік підстав для відсторонення, така підстава, як «в інших випадках, передбачених законодавством», не може бути застосована до спірних правовідносин.

Наказ Міністерства охорони здоров`я України № 2153 не встановлює та не передбачає, що діяльність перелічених в ній працівників може призвести до зараження працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, тому підстави для відсторонення, що передбачені статтею 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», відсутні.

Щеплення від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, не передбачено календарем профілактичних щеплень, як єдиним нормативно-правовим актом, який встановлює види обов`язкових щеплень в Україні, в тому числі, і за епідемічними показниками.

У порушення вимог статті 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення» не було надано єдиним компетентним органом для встановлення факту ухилення - посадовою особою державної санітарно-епідеміологічної служби відповідного подання про усунення особи від роботи.

Також зазначений наказ прийнятий за відсутності визначеного законом порядку відсторонення, оскільки ні стаття 46 КЗпП України, ні стаття 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» не містить порядку для відсторонення працівників, які не щеплені проти COVID-19.

Норма пункту 41-6 постанови Кабінету Міністрів України № 1236, яка містить вимогу про «взяття до відома», не містить імперативних приписів про порядок здійснення відсторонення працівників, а лише вказує на рекомендації до усвідомлення інформації, висловленої Кабінетом Міністрів України.

Норма статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» вимагає, щоб відсторонення відбувалося в порядку, встановленому законом, а постанова Кабінету Міністрів України № 1236 не є законом та не може собою його підміняти.

Конституція України не визначає серед випадків обмеження права на працю, обмеження пов`язане із щепленням проти COVID-19, встановлення ж такого обмеження підзаконним актом суперечить Конституції України, як це було встановлено рішенням Конституційного Суду України №10-р/2020 від 28 серпня 2020 року.

Крім того, вказаний наказ видано з порушенням принципу дії закону у часі, оскільки він виданий 05 листопада 2021 року, тобто раніше, ніж набрав чинності нормативно-правовий акт, на підставі якого його було видано.

Зазначала, що вона зазнала протиправного втручання в її право на працю через примушування до щеплення, яке проводиться в порушення закону, через що її було позбавлено можливості заробляти собі на життя власною працею, а також була піддана дискримінації за ознакою стану здоров`я, тому її порушене право підлягає захисту та відновленню.

З урахуванням зазначеного та уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 просила суд визнати протиправним і скасувати наказ директора ОЗЗСО «Локачинський ліцей» Сахарчук О. Я. від 05 листопада 2021 року № 251-к/тр про відсторонення від роботи вчителя початкових класів ОЗЗСО «Локачинський ліцей» ОСОБА_1 ; стягнути з ОЗЗСО «Локачинський ліцей» на її користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу; допустити негайне виконання рішення в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

У судовому засіданні у суді першої інстанцій представник позивача відмовився від позовних вимог до директора ОЗЗСО «Локачинський ліцей» Сахарчук О. Я. і така відмова прийнята судом (протокольна ухвала Локачинського районного суду Волинської області від 29 серпня 2022 року).

Рішенням Локачинського районного суду Волинської області від 29 серпня 2022 року, ухваленим у складі судді Кідиби Т. О., позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано протиправним і скасовано наказ директора ОЗЗСО «Локачинський ліцей» Сахарчук О. Я. від 05 листопада 2021 року № 251-к/тр «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 ».

Стягнуто з ОЗЗСО «Локачинський ліцей» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 08 листопада 2021 року по 21 лютого 2022 року в сумі 43 881,76 грн.

Допущено негайне виконання рішення в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми платежу за один місяць.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив із того, що наказ Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 та пункт 19 постанови Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096, якими керується відповідач при прийнятті наказу від 05 листопада 2021 року № 251-к/тр про відсторонення ОСОБА_1 від роботи, набули законної сили лише 08 листопада 2021 року, тобто станом на 05 листопада 2021 року не були чинними, відповідно обов`язок профілактичного щеплення проти COVID-19 у ОСОБА_1 виник лише 08 листопада 2021 року, у той час, коли її уже було відсторонено від роботи.

Крім того, суд першої інстанції виходив із того, що відповідно до положень Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» та Інструкції про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров`я України від 14 квітня 1995 року № 66, посадові особи державної санітарно-епідеміологічної служби зобов`язані вносити подання про усунення працівників від роботи у визначений законодавством спосіб, а за відсутності у роботодавця належним чином оформленого подання відповідної посадової особи державної санітарно-епідеміологічної служби, відсторонення ним від роботи працівника, який відмовляється або ухиляється від профілактичних щеплень, вбачається неправомірним.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов висновку про те, що наказ від 05 листопада 2021 року № 251-к/тр про відсторонення від роботи ОСОБА_1 , не відповідає вимогам чинного законодавства, а також його прийнято на підставі нечинних на той час нормативних актів та всупереч встановленого порядку.

Також суд першої інстанції дійшов висновку про те, що з відповідача на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 08 листопада 2021 року по 21 лютого 2022 року

Постановою Волинського апеляційного суду від 20 квітня 2023 року апеляційну скаргу ОЗЗСО «Локачинський ліцей» задоволено, рішення Локачинського районного суду Волинської області від 29 серпня 2022 року скасовано та ухвалено нове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом. Позивач (вчитель початкових класів), попередньо будучи ознайомленою із наслідками невиконання вимоги щодо вакцинації проти COVID-19 чи ненадання довідки щодо протипоказання до такої вакцинації, не надала роботодавцю документи на підтвердження наявності профілактичного щеплення проти COVID-19 або довідку про абсолютні протипоказання до вакцинації проти COVID-19.

При цьому апеляційний суд зазначив, що не вбачає порушення права позивача на працю, визначене статтею 43 Конституції України, оскільки за нею зберігається робоче місце, трудовий договір не припинений, обмеження позивачки було правомірним та відповідало пріоритету забезпечення безпеки життя, здоров`я і безпеки людей, зокрема, учасників освітнього процесу, якими згідно зі статтею 19 Закону України «Про Загальну середню освіту» є учні; педагогічні працівники; інші працівники закладу освіти; батьки учнів; асистенти дітей.

Враховуючи те, що у період виникнення спірних правовідносин ОСОБА_1 мала безпосередній контакт під час навчального процесу із малолітніми дітьми та іншими працівниками закладу загальної середньої освіти, як було встановлено в судовому засіданні суду апеляційної інстанції, навчання у початкових класах проводилось в очній формі, у відповідача були достатні підстави для відсторонення такого працівника від роботи до дня усунення обставин, які зумовили таке відсторонення.

Також апеляційний суд зазначив про те, що хоч наказ про відсторонення винесений 05 листопада 2021 року, однак він передбачав відсторонення позивача у разі ненадання нею відповідного підтвердження про проходження щеплення або медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я, виключно з 08 листопада 2021 року.

У червні 2023 року представник ОСОБА_1 - адвокат Кравець Р. Ю. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просив скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про відмову у позові, не врахував висновків Верховного Суду про застосування норм права, передбачених постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», Переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 зі змінами та Закону України від 06 квітня 2000 року № 1645-ПІ «Про захист населення від інфекційних хвороб» в аналогічних правовідносинах, які було сформульовано в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 лютого 2023 року у справі №130/3548/21 та у подальшому у постановах Верховного Суду .

Апеляційний суд не врахував, що відповідач мав можливість запровадити в навчальному закладі дистанційну форму навчання для позивачки, так як, починаючи з вересня 2021 року директор навчального закладу впроваджував дистанційну форму навчання для учнів інших класів, тобто роботодавець мав можливість запровадити таку дистанційну форму роботи і для позивачки, однак не хотів її реалізувати.

Відповідач таким чином застосував приписи законодавства України, що призвело до незаконного та непропорційного втручання у права приватне життя позивачки та порушення її трудових прав на працю та оплату праці; відсторонення від роботи з позбавленням заробітку не було нагально необхідним і пропорційним легітимній меті втручання в це право, було дискримінаційним порівняно з іншими вчителями інших класів, для яких така можливість була встановлена.

Усвідомлюючи, що такі підзаконні нормативно-правові акти, як наказ Міністерства охорони здоров`я України від 01 листопада 2021 року № 2393 та постанова Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 суперечать вимогам Конституції України та законів України, апеляційний суд не керувався принципом верховенства права та не застосував механізм, передбачений частиною шостою статті 10 ЦПК України, відповідно до якого у разі, якщо закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.

У цій справі не доведено, що позивачка відмовилась від щеплення внаслідок проінформованої згоди, тобто саме після її повного та об`єктивного інформування про щеплення, його наслідки для здоров`я, та про наслідки відмови, також не доведено сам факт її відмови чи ухилення від щеплення, що свідчить про невиправдане втручання в права людини та протиправність відсторонення позивачки.

Апеляційний суд не врахував, що неналежна якість закону або відсутність закону не може бути належним та достатнім виправданням у втручання права людини, так як це недоліки в належному урядуванні з боку держави, які не можуть усуватися за рахунок прав людини.

Також апеляційний суд допустив порушення норм матеріального права, які регулюють порядок вакцинації та відсторонення працівників від роботи.

Підставами касаційного оскарження постанови Волинського апеляційного суду від 28 квітня 2023 року представник заявника зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 лютого 2023 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) та у постановах Верховного Суду від 01 березня 2023 року у справах № 613/1947/21 (провадження № 61-8881св22), № 565/1559/21 (провадження № 61-7726св22), № 607/20853/21 (провадження № 61-7454св22), № 279/6558/21 (провадження № 61-9186св22), № 295/17426/21 (провадження № 61-9557св22), № 130/3550/21 (провадження № 61-4405св22), № 688/51/22 (провадження № 61-7989св22), № 464/9030/21 (провадження № 61-9521св22), № 144/1793/21 (провадження № 61-7530св22).

Залишаючи касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Кравця Р. Ю. без задоволення, а постанову Волинського апеляційного суду від 20 квітня 2023 року без змін, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду з посиланням на відповідні правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), виходила з того, що відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом, що спростовує доводи позовної заяви у цій частині. Положення законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника.

Із висновками, викладеними у мотивувальній та резолютивній частині постанови Верховного Суду, не погоджуюсь, тому відповідно до частини третьої статті 35 ЦПК України висловлюю окрему думку.

Принцип юридичної (правової) визначеності, як один із основоположних елементів верховенства права, серед іншого вимагає, щоб, коли суди остаточно вирішили питання, їхнє рішення не ставилось під сумнів (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 28 жовтня 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania), заява № 28342/95).

Одним із елементів конституційного принципу верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями; обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної (абзац шостий підпункту 4.3 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 27 лютого 2018 року № 1-р/2018)

У Рішенні Конституційного Суду України від 20 червня 2019 року № 6-р/2019 зазначено що юридична визначеність є ключовою у питанні розуміння верховенства права; держава зобов`язана дотримуватися та застосовувати у прогнозований і послідовний спосіб ті закони, які вона ввела в дію; юридична визначеність передбачає, що норми права повинні бути зрозумілими і точними, а також спрямованими на забезпечення постійної прогнозованості ситуацій і правових відносин; юридична визначеність означає також, що необхідно в цілому дотримуватися зобов`язань або обіцянок, які взяла на себе держава перед людьми (поняття легітимних очікувань).

Принцип юридичної визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності.

У контексті статті 8 Конституції України юридична визначеність забезпечує адаптацію суб`єкта правозастосування до нормативних умов правової дійсності та його впевненість у своєму правовому становищі, а також захист від свавільного втручання з боку держави.

Юридичну визначеність необхідно розуміти через такі її складові: чіткість, зрозумілість, однозначність норм права; право особи у своїх діях розраховувати на розумну та передбачувану стабільність існуючого законодавства та можливість передбачати наслідки застосування норм права (законні очікування).

Отже, юридична визначеність передбачає, що законодавець повинен прагнути до чіткості та зрозумілості у викладенні норм права. Кожна особа відповідно до конкретних обставин має орієнтуватися в тому, яка саме норма права застосовується в певному випадку, та мати чітке розуміння щодо настання конкретних правових наслідків у відповідних правовідносинах з огляду на розумну та передбачувану стабільність нормправа.

З 12 травня 2000 року в Україні є чинним Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб» № 1645-III (далі - Закон № 1645-III), який визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

У статті 1 цього Закону визначено, що профілактичні щеплення - введення в організм людини медичних імунобіологічних препаратів для створення специфічної несприйнятливості до інфекційних хвороб.

Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань. Повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об`єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення. Якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків (частина шоста статті 12 Закону № 1645-III).

Відомості про профілактичні щеплення, поствакцинальні ускладнення та про відмову від обов`язкових профілактичних щеплень підлягають статистичному обліку і вносяться до відповідних медичних документів. Медичні протипоказання, порядок проведення профілактичних щеплень та реєстрації поствакцинальних ускладнень встановлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (частина сьома статті 12 Закону № 1645-III).

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Згідно зі статтею 2 1 КЗпП України будь-яка дискримінація у сфері праці, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно, зокрема від стану здоров`я, не допускається.

Стаття 21 КЗпП України передбачає рівність трудових прав громадян та заборону будь-якої дискримінація у сфері праці, зокрема обмеження прав працівників залежно від стану їхнього здоров`я.

Відсторонення працівників від роботи власником або вповноваженим ним органом допускається в разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів; відмови або ухилення від навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством (стаття 46 КЗпП України).

За своїм змістом відсторонення від роботи є тимчасовою забороною роботодавця на виконання працівником його трудових обов`язків з підстав, передбачених законодавством, що, як правило, відбувається з одночасним призупиненням виплати йому заробітної плати.

Згідно із частинами другою - четвертою статті 12 Закону № 1645-III працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями.

Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 (з урахуванням змін, внесених станом на дату виникнення та існування спірних правовідносин, далі - Постанова №1236) з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (надалі COVID-19), з 19 грудня 2020 року до 31 березня 2022 року на території України установлено карантин.

Постановою Кабінету Міністрів України № 1096 від 20 жовтня 2021 року доповнено Постанову № 1236 пунктом 416, згідно з яким доручено керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій забезпечити:

1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я від 04 жовтня 2021 №2153 (далі - перелік №2153);

2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я;

3) взяття до відома, що:

- на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 Кодексу законів про працю України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»;

- відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;

- строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Положення цього пункту не застосовуються на період воєнного стану (зазначеним абзацом доповнено пункт 41 6 згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 26 березня 2022 року № 372).

Наказом Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153, який набрав чинності 08 листопада 2021 року, затверджено «Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» (далі - Перелік № 2153), яким передбачено, що обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають працівники: 1) центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; 2) місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; 3) закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності (дію наказу зупинено до завершення воєнного стану в Україні).

Водночас з метою забезпечення реалізації положень Закону № 4004-XI наказом МОЗ від 14 квітня 1995 року № 66 затверджено Інструкції про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності (далі - Інструкція № 66), у якій врегульовано процедуру відсторонення від роботи працівника.

Відповідно до пункту 2.1 зазначеної Інструкції відсторонення від роботи або іншої діяльності осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань, хворих на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби, осіб, які були в контакті з такими хворими, а також осіб, які ухиляються від обов`язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, здійснюється за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби.

Подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності - це письмовий організаційно-розпорядчий документ державної санітарно-епідеміологічної служби України, який зобов`язує роботодавців у встановлений термін усунути від роботи або іншої діяльності зазначених у поданні осіб.

Право внесення подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності надано головному державному санітарному лікарю України, його заступникам, головним державним санітарним лікарям Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя та їх заступникам, головним державним санітарним лікарям водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізниць, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державної пенітенціарної служби України, Державного управління справами, Служби безпеки України та їх заступникам, іншим головним державним санітарним лікарям та їх заступникам, а також іншим посадовим особам державної санітарно-епідеміологічної служби, що уповноважені на те керівниками відповідних служб (пункт 2.3 Інструкції № 66).

Подання складають у двох примірниках, один з яких направляється роботодавцю, що зобов`язаний забезпечити його виконання, а другий зберігається в посадової особи, яка внесла подання. Термін, на який відсторонюється особа, залежить від епідеміологічних показань та встановлюється згідно з додатком № 2 до цієї Інструкції (пункти 2.5, 2.7 Інструкції № 66).

Особами, які відмовляються або ухиляються від профілактичних щеплень, визнаються громадяни та неповнолітні діти, а також окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи, які необґрунтовано відмовились від профілактичного щеплення, передбаченого календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом МОЗ України від 16 вересня 2011 року № 595, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1159/19897 (пункт 1.2.5 Інструкції № 66).

Отже, за відсутності в роботодавця належно оформленого подання відповідної посадової особи відсторонення від роботи (виконання робіт) працівника, який відмовляється або ухиляється від профілактичних щеплень, є незаконним.

З огляду на матеріали справи відповідач не надав доказів на підтвердження того, що при відстороненні позивачки від роботи у зв`язку з відсутністю у неї щеплення проти COVID-19 дотримано вимоги статті 12 Закону № 1645-ІІІ в частині отримання письмового підтвердження лікаря про відмову від обов`язкового профілактичного щеплення чи акта, складеного у присутності свідків, а також вимог частини другої статті 27 Закону № 4004-XI щодо недопуску позивачки до роботи саме на підставі подання відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби.

У пункті 3.2 Рішення від 28 серпня 2020 року Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень постанови Кабінету Міністрів України «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів», положень частин першої, третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», абзацу дев`ятого пункту 2 розділу II «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» зазначено, що згідно зі статтею 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України; в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень; не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 4, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції України. Обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом - актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України.

Пунктом 1 статті 92 Конституції України встановлено, що права і свободи громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов`язки громадянина визначаються виключно законами України.

Відсторонення від роботи є втручанням у право людини на працю та право заробляти працею на життя шляхом його обмеження, а тому, на підставі положень пункту 1 статті 92 Конституції України, таке втручання дозволено виключно законами України, а не підзаконними актами, до яких належать постанови Кабінету Міністрів України № 1236 та № 1096.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України і лише до її повноважень віднесено прийняття законів.

Ухвалення Кабінетом Міністрів України рішень, що встановлюють обмеження конституційних прав і свобод, порушує норми розділу ІІ «Права, свободи та обов`язки людини і громадянина» Основного Закону України.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії (стаття 8 Конституції України).

Відсторонення від роботи є втручанням у право людини на працю та право заробляти працею на життя шляхом його обмеження, а тому, в силу положень пункту 1 статті 92 Конституції України, таке втручання дозволено виключно законами України, а не підзаконними актами, до яких належать Постанова № 1236та № 1096.

За таких обставин, колегії суддів належало постановити ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновку, викладеного у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22).

Суддя Р. А. Лідовець