Постанова

від 10.01.2024 по справі 475/134/22

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 січня 2024 року

м. Київ

справа № 475/134/22

провадження № 61-5617св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Олійник А. С.,

Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Прибузький заклад дошкільної освіти № 1 Прибузької сільської ради Миколаївської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Михайленко Олександр Васильович, на заочне рішення Доманівського районного суду Миколаївської області від 30 серпня 2022 року в складі судді Єгорової Н. І. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 15 березня 2023 року в складі колегії суддів: Крамаренко Т. В., Темнікової В. І., Тищук Н. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Прибузького закладу дошкільної освіти № 1 Прибузької сільської ради Миколаївської області (далі - Прибузький ЗДО № 1) про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що вона працює в Прибузькому ЗДО № 1 на посаді кухара з 23 лютого 1993 року. 21 січня 2022 року вказаний заклад дошкільної освіти видав наказ № 6 про відсторонення позивача від роботи без збереження заробітної плати з 24 січня 2022 року на час відсутності щеплення від COVID-19.

Позивач вважала дії відповідача щодо відсторонення її від роботи протиправними та незаконними. Посилаючись на статтю 43 Конституції України, статті 2-1, 46 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) ОСОБА_1 зазначала, що кожному гарантовано право на працю, громадянам гарантується захист від незаконного звільнення, а право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Таке втручання у права людини дозволено виключно законами України, а не підзаконними актами, які приймає Кабінет Міністрів України. Респіраторна хвороба COVID-19 не внесена в календар щеплень як хвороба, проти якої обов`язково слід робити щеплення. Відповідач порушив процедуру відсторонення позивача від роботи, зокрема, відсутнє подання державної санітарно-епідеміологічної служби.

ОСОБА_1 просила: визнати протиправним та скасувати наказ Прибузького ЗДО № 1від 21 січня 2022 року № 6 про відсторонення її від роботи; стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, починаючи з 24 січня 2022 року до дня фактичного виконання рішення суду відповідачем, виходячи з середньоденної заробітної плати в розмірі 353,79 грн, та моральну шкоду у розмірі 20 000 грн.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Заочним рішенням Доманівського районного суду Миколаївської області від 30 серпня 2022 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_1 була повідомлена про обов`язкове профілактичне щеплення шляхом ознайомлення її під підпис з письмовим повідомленням, виданим керівником Прибузького ЗДО № 1, в якому визначено строк надання документів, що підтверджують наявність профілактичного щеплення від COVID-19, або довідку про абсолютні протипоказання відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затверджених наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16 вересня 2011 року № 595.

Вимога про обов`язкове профілактичне щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 працівників закладів дошкільної освіти, включених до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 (далі - Перелік № 2153), з огляду на потребу охорони громадського здоров`я, а також здоров`я заінтересованих осіб, є виправданою та у даному випадку принцип важливості суспільних інтересів превалює над особистими правами, так як таке втручання має об`єктивні підстави та є виправданим.

ОСОБА_1 є працівником закладу дошкільної освіти, яка перебуває у контакті з дітьми дошкільного віку, у контакті з продуктами харчування, які вживають малолітні діти, не пройшла обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19, не надала довідку лікаря про наявність протипоказань до вакцинації, тому керівник закладу правомірно відсторонив її від роботи. У спірних правовідносинах відсутнє порушення права позивача на працю, визначеного статтею 43 Конституції України, оскільки за нею зберігалося робоче місце, трудовий договір не припинений. Обмеження позивача було правомірним та відповідало пріоритету забезпечення безпеки життя і здоров`я людей. Індивідуальне право (інтерес) позивача відмовитися від щеплення при збереженні обсягу права на працю, в тому числі на заробітну плату, відпочинок та соціальний захист, в даному випадку протиставляється загальному праву (інтересу) суспільства, в тому числі співробітників та осіб, які користуються послугами дошкільного закладу, які мають право на безпечне користування цим закладом.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 15 березня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану в її інтересах адвокатом Михайленком О. В., залишено без задоволення. Заочне рішення Доманівського районного суду Миколаївської області від 30 серпня 2022 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що, будучи обізнаною з 17 січня 2022 року про обов`язкове щеплення від COVID-19 для працівників закладів освіти, ОСОБА_1 ухилилася від вакцинації, доказів наявності протипоказань до щеплення у встановлений відповідачем строк не надала, а відповідач, керуючись нормами матеріального права, правильно видав наказ про відсторонення її від виконання посадових обов`язків. Суд апеляційної інстанції вказував на нагальність потреби у відстороненні позивача від роботи та зазначив, що таке обмеження здійснюється відповідно до закону, має легітимну мету захисту громадського здоров`я й запобігання поширення вірусу, а також є необхідним у демократичному суспільстві.

Апеляційний суд врахував, що держава, встановивши відсторонення працівника від виконання обов`язків, який не має профілактичного щеплення, реалізує свій обов`язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров`я інших працівників. Право позивача на працю було тимчасово обмежено з огляду на суспільні інтереси, оскільки ОСОБА_1 відмовилася від обов`язкового щеплення. Втручання у вигляді обов`язковості певних щеплень ґрунтується на законі, має законну мету, є пропорційним для досягнення такої мети, та є цілком необхідним у демократичному суспільстві.

Оскільки відсторонення ОСОБА_1 від роботи було правомірним, то у роботодавця не було обов`язку здійснювати працівникові визначені законодавством виплати. Доказів того, що трудовим договором передбачено інші умови праці (дистанційна робота), суду надано не було. Крім того, суд першої інстанції, враховуючи, що у задоволенні позовних вимог про визнання протиправним та скасування наказу директора Прибузького ЗДО № 1 від 21 січня 2022 року № 6 про відсторонення позивача від роботи відмовлено, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди.

Апеляційний суд також обґрунтовано спростував посилання позивача на постанови Верховного Суду, прийняті справах № 130/5550/21, № 565/1559/21, № 565/1559/21, № 6907/20853/21, № 464/9030/21, № 697/2349/21, № 144/1793/21, № 295/17426/21, № 279/6558/21, № 688/51/22, оскільки при ухваленні рішення у цій справі суд першої інстанції виходив з конкретних обставин цієї справи, а саме виконання трудових обов`язків позивачем як кухара закладу дошкільної освіти, яка безпосередньо контактує з продуктами харчування для приготування їжі, що споживають малолітні діти.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Михайленко О. В., посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції скасувати заочне рішення Доманівського районного суду Миколаївської області від 30 серпня 2022 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 15 березня 2023 року в частині вирішення позовних вимог про визнання протиправним та скасування наказу про відсторонення від роботи, стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу й ухвалити нове судове рішення про задоволення позову в цій частині.

Судові рішення в частині вирішення позовної вимоги про стягнення моральної шкоди не оскаржуються, тому не є предметом касаційного перегляду відповідно до частини першої статті 400 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

У касаційній скарзі як на підставу оскарження судових рішень ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Михайленко О. В., посилається на пункти 2, 4 частини другої статті 389 ЦПК України. Вважає, що необхідно відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21. Вказувала, що постанова апеляційного суду не була підписана складом суддів. Також просить передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій порушили статті 81, 89, 263, 264 ЦПК України, статтю 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», статтю 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», статті 21, 46, 51, КЗпП України, статі 19, 22, 24, 43, 92 Конституції України. Суди не встановили фактів, які б підтверджували нагальність потреби у відстороненні саме позивача від роботи, тому таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення та самого позивача.

Будь-який примус громадян України до експериментального медичного втручання буде прямо порушувати статтю 28 Конституції України. Разом з тим в Україні відсутній закон, яким би встановлювалась обов`язковість щеплення проти COVID-19. Крім того, відповідач не надав доказів на підтвердження того, що при відстороненні позивача від роботи у зв`язку з відсутністю щеплення проти COVID-19 дотримано статтю 12 України «Про захист населення від інфекційних хвороб» в частині отримання письмового підтвердження лікаря про відмову від обов`язкового профілактичного щеплення чи акта, складеного у присутності свідків, а також вимог частини другої статті 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» щодо недопуску позивача до роботи саме на підставі подання відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби. Не спростовано доводів позивача, що роботодавець не надав їй достатньо часу для проведення вакцинації, а також відповідно до статті 30 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» не вчинив заходів, спрямованих на проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками установи.

Таким чином, відсторонення позивача від роботи є втручанням у право людини на працю та право заробляти працею на життя шляхом його обмеження, а тому таке втручання дозволено виключно законами України, а не підзаконними актами.

Позиція інших учасників справи

Інший учасник справи не скористався своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направив.

Провадження у суді касаційної інстанції

13 квітня 2023 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Михайленко О. В., надіслала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на заочне рішення Доманівського районного суду Миколаївської області від 30 серпня 2022 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 15 березня 2023 року.

Верховний Суд ухвалою від 28 квітня 2023 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Михайленко О. В., на заочне рішення Доманівського районного суду Миколаївської області від 30 серпня 2022 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 15 березня 2023 року.

11 травня 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 22 грудня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи

Суди встановили, що ОСОБА_1 працює у Прибузькому ЗДО № 1 на посаді кухара.

Наказом відділу освіти, молоді та спорту виконавчого органу Прибузької сільської ради від 04 листопада 2021 року № 71 «Про обов`язкову вакцинацію» прийнято рішення посилити контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженим Міністерством охорони здоров`я від 04 жовтня 2021 року № 2153.

ОСОБА_1 17 січня 2022 року ознайомилася з повідомленням про обов`язкове профілактичне щеплення від COVID-19, в якому зазначено, що з 08 листопада 2021 року на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, щеплення від COVID-19 обов`язкове для працівників закладів освіти.

На підставі наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 та пункту 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 зобов`язано позивача до 21 січня 2022 року надати документ, який підтверджуватиме наявність профілактичного щеплення від COVID-19 або довідку про абсолютні протипоказання відповідно до переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень. Попереджено, якщо до зазначеної дати не буде надано один із зазначених документів, то 21 січня 2022 року буде видано наказ про відсторонення від роботи без збереження заробітної плати на підставі статті 46 КЗпП України та статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб».

Документ про профілактичне щеплення від COVID-19 або довідку про абсолютні протипоказання ОСОБА_1 не надала.

Згідно з наказом Прибузького ЗДО № 1 від 21 січня 2022 року № 6 ОСОБА_1 відсторонена від роботи без збереження заробітної плати з 24 січня 2022 року на час відсутності щеплення від COVID-19.

З указаним наказом позивач ознайомлена під особистий підпис 21 січня 2022 року, в якому зазначила про свою незгоду, а також про порушені її права та подальше звернення з позовом до суду.

15 березня 2022 року відповідач видав наказ № 15, яким призупинено дію наказу від 21 січня 2022 року № 6 про відсторонення від роботи до завершення воєнного стану в Україні та допущено до роботи ОСОБА_1 (кухара) з 16 березня 2022 року.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, враховуючи таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Стаття 43 Конституції України гарантує, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. При цьому держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю.

Забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров`я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов`язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, повідомлення про можливі факти корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України «Про запобігання корупції», а також сприяння особі у здійсненні такого повідомлення, за мовними або іншими ознаками, не пов`язаними з характером роботи або умовами її виконання (стаття 21 КЗпП України).

Відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством (частина перша статті 46 КЗпП України).

Термін «законодавство» досить широко використовується у правовій системі, в основному в значенні сукупності законів та інших нормативно-правових актів, які регламентують ту чи іншу сферу суспільних відносин.

Згідно з пунктами «б», «г» статті 10 Закону України «Про основи законодавства України про охорону праці» громадяни України зобов`язані у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; виконувати інші обов`язки, передбачені законодавством про охорону здоров`я.

У статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» передбачено, що профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.

Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт.

У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями.

Наказом Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 затверджено Перелік № 2153. До цього Переліку увійшли, зокрема працівники закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 постанову Кабінету Міністрів України № 1236 доповнено пунктом 41-6, відповідно до якого керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій доручено забезпечити: контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153; відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я; взяття до відома, що: на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»; відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються; строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Питання правомірності відсторонення від роботи працівника, який не пройшов обов`язкового профілактичного щеплення від COVID-19, на підставі цієї Постанови Кабінету Міністрів України № 1236, перебувало на розгляді Великої Палати Верховного Суду, яка в постанові від 14 грудня 2022 року в справі № 130/3548/21 зробила висновок, що відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що загальна необхідність ужиття державою у 2021 році заходів для захисту здоров`я населення (зокрема, для попередження поширення коронавірусу SARS-CoV-2, мінімізації ризиків ускладнень і смертності у хворих на COVID-19) не викликає сумнівів. Проте слід з`ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення позивача від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети.

У цій справі встановлено, що ОСОБА_1 працевлаштована у Прибузькому ЗДО № 1 на посаді кухара.

17 січня 2022 року ОСОБА_1 ознайомлена з повідомленням про обов`язкове профілактичне щеплення від COVID-19.

ОСОБА_1 не надала роботодавцю документ про профілактичне щеплення від COVID-19 або довідку про абсолютні протипоказання.

Згідно з наказом Прибузького ЗДО № 1 від 21 січня 2022 року № 6 ОСОБА_1 (кухара) відсторонено від роботи без збереження заробітної плати з 24 січня 2022 року на час відсутності щеплення від COVID-19, з яким позивач ознайомлена в той же день.

Вказаний наказ видано на підставі наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 та пункту 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236.

Відповідно до статті 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.

У пунктах «а», «б» частини першої статті 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» встановлено обов`язки громадян піклуватись про своє здоров`я та здоров`я дітей, не шкодити здоров`ю інших громадян; у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення.

Держава зобов`язана здійснити ефективні заходи, зокрема, правове регулювання та відповідну адміністративну практику, з метою захисту людини і суспільства від серйозних загроз, пов`язаних із поширенням на території України COVID-19. Через поширення хвороби під загрозою опинилося життя і здоров`я людей, фундаментальні конституційні цінності.

Під час протидії пандемії право на життя і право на охорону здоров`я є найбільш тісно пов`язаними. Відповідно до частини першої статті 27 Конституції України кожна людина має невід`ємне право на життя. Згідно з частиною першою статті 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров`я, медичну допомогу та медичне страхування. Зв`язок між цими конституційними правами полягає в тому, що недостатні, несвоєчасні та неефективні заходи держави у сфері охорони здоров`я в умовах пандемії можуть означати безпосереднє посягання на право кожної людини на життя.

Аналізуючи зазначені вимоги законодавства та враховуючи характер виконуваних обов`язків кухара закладу дошкільної освіти, яка безпосередньо контактує з продуктами харчування для приготування їжі, що споживають малолітні діти, відповідач правомірно ухвалив рішення про відсторонення позивача від роботи.

Об`єктивно оцінюючи загрозу, яку потенційно може нести невакцинований працівник, Верховний Суд виснував, що таке індивідуальне обмеження, а саме: тимчасове відсторонення невакцинованого працівника, відповідає загальновизнаному пріоритету захисту здоров`я суспільства від серйозних загроз, пов`язаних із поширенням на території України COVID-19.

У спорі, що розглядається, індивідуальне право (інтерес) відмовитися від щеплення при збереженні обсягу права на працю протиставляється загальному праву (інтересу) інших працівників, які провели щеплення, з метою досягнення загального блага у формі права на охорону здоров`я, що, крім іншого, гарантовано статтями 3, 27 та 49 Конституції України.

Оскільки за позивачем на період відсторонення зберігається робоче місце, трудовий договір не припинений, нарахування заробітної плати відновляється одразу після усунення ним причин, що зумовили відсторонення від роботи та після його допуску до роботи (виконання робіт), то відсутні підстави вважати про порушення права працівника на працю, передбачене у статті 43 Конституції України.

Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 24 квітня 2023 року у справі № 130/3507/21.

У цій справі позивач не довела, а суди не встановили обставин, які б давали підстави для висновку, що тимчасове відсторонення від роботи становило непропорційне втручання у її приватне життя.

Враховуючи висновки щодо застосування норм права, викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21, суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, що відсторонення позивача відбулося правомірно та у порядку, передбаченому нормами матеріального права. Оскільки підстави для скасування наказу про відсторонення від роботи не знайшли свого підтвердження, то відсутні і правові підстави для стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 01 березня 2023 року у справі № 751/8696/21, від 15 березня 2023 року у справі № 697/2359/21, від 29 березня 2023 року у справі № 682/2645/21, від 12 квітня 2023 року у справі № 686/27893/21.

Висновки судів відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, та не суперечать правовій позиції, викладеній у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21.

Аргументи позивача про те, що відсторонення її від роботи у зв`язку з відсутністю щеплення проти COVID-19 відбулось не на підставі закону є безпідставними, оскільки відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом. Норми законів України щодо приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника.

Відмова або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 є підставою для відсторонення від роботи працівників, які підлягають обов`язковим профілактичним щепленням відповідно до наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153. Як виняток, невакцинований працівник може бути допущений до роботи, якщо надасть роботодавцю медичний висновок про наявність абсолютних протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я.

При цьому саме працівник має надати роботодавцю документи, які підтверджуватимуть проходження повного курсу вакцинації проти COVID-19 або першого етапу вакцинації (одна доза), або надати медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я.

У справі, яка переглядається, встановлено, що позивач не надала роботодавцю документи на підтвердження наявності профілактичного щеплення від COVID-19 або довідку про абсолютні протипоказання до вакцинації проти COVID-19.

За таких обставин суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про те, що відсутність підтвердження факту проходження позивачем обов`язкового щеплення та відсутність медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації є підставою для її відсторонення.

Оцінюючи доводи касаційної скарги про те, що суди не встановили жодних фактів, які б підтверджували нагальність потреби у відстороненні саме позивача від роботи, а тому таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення та самого позивача, Верховний Суд зазначає про таке.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) втручання вважатиметься «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення легітимної мети, якщо воно відповідає «нагальній суспільній необхідності» та є пропорційним цій меті, тобто дозволяє її досягнути найменш обтяжливими для людини засобами. З огляду на це в кожній конкретній ситуації треба з`ясовувати, наскільки захід втручання у відповідне право був виправданим.

Нагальна необхідність ужиття державою у 2021 році заходів для захисту здоров`я населення (зокрема, для попередження поширення коронавірусу SARS-CoV-2, мінімізації ризиків ускладнень і смертності у хворих на COVID-19) не викликає сумнівів. Проте слід з`ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення позивачки від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети.

За Переліком № 2153 обов`язковим профілактичним щепленням проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають усі працівники визначених цим документом органів, закладів, підприємств, установ, організацій у разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16 вересня 2011 року№ 595. Перелік № 2153 передбачав низку винятків, пов`язаних зі станом здоров`я конкретної людини, із загального правила про обов`язкову вакцинацію зазначених груп працівників незалежно від того, чи є в них об`єктивна необхідність контактувати на роботі з іншими людьми та з якою саме їх кількістю, тобто чи мають підвищений ризик інфікуватися коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяти його подальшому поширенню.

Відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення її в такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав. У кожному випадку слід перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема, оцінки об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, можливості організації дистанційної чи надомної роботи тощо.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 працевлаштована у Прибузькому ЗДО № 1 на посаді кухара. 17 січня 2022 року позивач ознайомлена з повідомленням про обов`язкове профілактичне щеплення від COVID-19 та наслідки відмови у вчиненні таких дій.

Індивідуальне право (інтерес) відмовитися від щеплення при збереженні обсягу права на працю, в тому числі на заробітну плату, відпочинок та соціальний захист, протиставляється загальному праву (інтересу) суспільства, в тому числі дітей, які здобувають освіту в цьому закладі і відповідно до чинного законодавства не підлягають вакцинації; інших працівників цього ж закладу освіти, які здійснили у встановленому державою порядку щеплення до 08 листопада 2021 року. Внаслідок встановлення такого балансу досягається мета: загальне благо у формі права на безпеку та охорону здоров`я.

ОСОБА_1 не довела та суди не встановили, що вона виконувала (могла виконувати) свої посадові обов`язки поза робочим приміщенням та без будь-яких соціальних контактів.

Право позивача на працю в освітньому закладі було тимчасово обмежене з огляду на суспільні інтереси, оскільки позивач ухилилася від обов`язкового щеплення. Таке втручання ґрунтувалося на законі, має легітимну мету, є пропорційним до досягнення такої мети та є цілком необхідним у демократичному суспільстві.

Аналізуючи норми матеріального права та враховуючи, що ОСОБА_1 як кухар, яка має значну кількість соціальних контактів (прямих/непрямих) та контактує з продукцією, яка буде використовуватися у закладі дошкільної освіти, що підвищує ризик інфікування коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяння його подальшому поширенню, Прибузький ЗДО № 1 правомірно ухвалив рішення про відсторонення позивача від роботи.

Вказані висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 26 жовтня 2023 року у справі № 163/2791/21, від 28 серпня 2023 року у справі № 130/3508/21.

У зв`язку із викладеним суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано відмовили у задоволенні позовних вимог про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Суди правильно застосували норми права, тому доводи касаційно скарги в цій частині (щодо неправильного застосування норм права) не заслуговують на увагу.

Позивач не довела, а суди не встановили обставин, які б давали підстави для висновку, що тимчасове відсторонення позивача від роботи становило непропорційне втручання у її приватне життя.

Об`єктивно оцінюючи загрозу, яку потенційно може нести невакцинований працівник, Верховний Суд дійшов висновку, що таке індивідуальне обмеження, а саме: тимчасове відсторонення невакцинованого працівника, відповідає загальновизнаному пріоритету захисту здоров`я суспільства від серйозних загроз, пов`язаних із поширенням на території України COVID-19.

Зазначені висновки викладено у постанові Верховного Суду від 26 липня 2023 року у справі № 163/2799/21.

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги щодо необхідності відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 14 грудня2022 року у справі № 130/3548/21, а також щодо передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, враховуючи таке.

Відступлення від правової позиції - це сукупність підстав, які зумовлюють необхідність повністю або частково відмовитися від попереднього висновку щодо певного питання на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм з метою усунення вад попереднього рішення чи групи рішень (їхня неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість), що пов`язано зі зміною суспільних відносин та усунення суперечностей між принципом правової визначеності та концепцією «живого права» (динамічного тлумачення права) як складовими верховенства права (постанова Верховного Суду від 21 липня 2021 року в справі № 933/670/20).

Верховний Суд зазначає, що у разі подання касаційної скарги з підстави, визначеної у пункті 2 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник має навести належне обґрунтування існування такої підстави. При цьому таке обґрунтування не повинно зводитися до формального непогодження із встановленими судами першої та апеляційної інстанцій фактичними обставинами справи. Подаючи касаційну скаргу з підстав потреби відступлення від актуального правового висновку, викладеного Верховним Судом України та/або Верховним Судом, заявник повинен навести, у чому саме полягає така потреба, обґрунтувавши існуванням певної правової проблеми під час застосування вже сформованого правового висновку, від якого заявник просить відступити Верховний Суд.

Верховний Суд наголошує, що для перегляду судом касаційної інстанції певного правового висновку потрібне існування сукупності підстав, які зумовлюють необхідність повністю або частково відмовитися від попереднього правового висновку щодо певного питання правозастосування на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм з метою усунення вад попереднього рішення чи групи рішень (їхня неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість), що пов`язано зі зміною суспільних відносин та усуненням суперечностей між принципом правової визначеності та концепцією «живого права» (динамічного тлумачення права) як складовими верховенства права.

Верховний Суд дійшов переконання, що не існує жодних підстав для перегляду (відступлення від) зазначених позивачем правових висновків, оскільки позиція щодо застосування норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини (щодо відсторонення працівника від роботи у разі відмови від обов`язкового щеплення працівника проти COVID-19), залишається незмінною, а результат вирішення заявленого спору залежить від обставин кожної окремої справи.

Доводи касаційної скарги про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду не містять обґрунтування необхідності відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21. Разом з тим, відсутні і посилання на обставини справи, які по різному трактуються судами у справах з подібними фактичними обставинами та правовідносинами, які б свідчили про те, що передача цієї справи до Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Отже, відсутні передбачені статтею 403 ЦПК України підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Посилання в касаційній скарзі на те, що оскаржувана постанова апеляційного суду не підписана суддями, є необґрунтованими, оскільки матеріалами справи підтверджено, що вказане судове рішення підписане всім складом суду, що розглядав справу, а саме колегією суддів у складі: Крамаренко Т. В., Темніковою В. І., Тищук Н. О.

Оскаржувані судові рішення ухвалені на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були надані до суду у визначеному процесуальним законом порядку та були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість.

У мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень міститься обґрунтування щодо доводів сторін по суті позову, що є складовою вимогою частини першої статті 6 Конвенції.

З огляду на викладене та встановлені у цій справі обставини, правильними по суті є висновки судів першої та апеляційної інстанцій.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлення обставин справи, зводяться до переоцінки доказів, що виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження судів з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішеньв оскаржуваній частині, тому їх необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Клопотання ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Михайленко Олександр Васильович, про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду залишити без задоволення.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Михайленко Олександр Васильович,залишити без задоволення.

Заочне рішення Доманівського районного суду Миколаївської області від 30 серпня 2022 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 15 березня 2023 рокув частині вирішення позовних вимог про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

А. С. Олійник

В. В. Сердюк