Постанова

від 17.01.2024 по справі 201/5221/21

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 січня 2024 року

м. Київ

справа № 201/5221/21

провадження № 61-12348св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І.,

суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач -Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

відповідачі: ОСОБА_1 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Кін Лайт»,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргуАкціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 жовтня 2021 року у складі судді Федоріщева С. С. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 жовтня 2022 року у складі колегії суддів: Петешенкової М. Ю., Городничої В. С., Лаченкової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2021 року Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» (далі ? АТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Кін Лайт» (далі - ТОВ «Кін Лайт) про стягнення заборгованості.

Позов мотивований тим, що 30 травня 2005 року між Публічним акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк»), правонаступником якого є АТ КБ «Приватбанк», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № DNU0GK00000511, згідно з умовами якого останній отримав кредит у розмірі 310 760,00 доларів США на строк до 30 травня 2012 року включно, в обмін на зобов`язання позичальника по поверненню кредиту, сплати процентів в обумовлені строки. Погашення заборгованості здійснюється в наступному порядку: щомісяця в період сплати (з 21 по 28 число кожного місяця) позичальник повинен надавати банку щомісячний платіж у сумі 5 486,04 доларів США для погашення заборгованості за кредитом, яка складається із заборгованості за кредитом, відсотками, комісією, а також інші витрати згідно з умовами договору.

Цього ж дня між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ТОВ «Кін Лайт» укладено договір поруки № 1, предметом якого є надання поруки поручителем перед кредитором за виконання ОСОБА_2 зобов`язань за кредитним договором від 30 травня 2005 року.

Банк покладені на нього зобов`язання виконав, тоді як ОСОБА_1 отримані кредитні кошти до теперішнього часу не повернув, у зв`язку з чим за період з 30 квітня 2018 року по 30 квітня 2021 року утворилась заборгованість у розмірі 120 993,00 доларів США. Крім того, оскільки договір не розірваний і не припинений, відсутні підстави припинення щомісячного нарахування відсотків на суму простроченої заборгованості за кредитом, як плату за весь час фактичного користування кредитними коштами.

Ураховуючи, що сплата відсотків за договором позичальником повинна здійснюватися щомісячно, то і позовна давність за вимогами, пов`язаними зі стягненням заборгованості за простроченими щомісячними платежами (відсотків за користування кредитом) повинна обчислюватись за період, відповідний терміну загальної позовної давності від дати звернення до суду, якщо термін не збільшено умовами договору.

Уточнивши позовні вимоги, АТ КБ «ПриватБанк» просило стягнути солідарно з ОСОБА_1 та ТОВ «Кін Лайт» на свою користь заборгованість за кредитним договором № DNU0GK00000511 від 30 травня 2005 року за період з 30 квітня 2018 року по 30 квітня 2021 року у розмірі 120 993,00 доларів США, що в еквіваленті становить 2 804 230,46 грн.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 жовтня 2021 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 19 жовтня 2022 року, у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідно до умов кредитного договору сторони погодили кінцеву дату повернення кредиту - 30 травня 2012 року, а також строки виконання зобов`язань зі щомісячним погашенням платежів в період з 21 по 28 число кожного місяця.Таким чином, умовами договору сторони встановили як строк погашення кредитної заборгованості, так і строки сплати чергових платежів, які визначено місяцями. Проте, позивач не надав суду детального розрахунку заборгованості з зазначенням здійснених боржником платежів на погашення заборгованості за кредитним договором, що позбавляє можливості визначити останній проведений відповідачем платіж на погашення заборгованості. Тому позовну давність необхідно відраховувати від обумовленої сторонами в договорі дати повернення відповідачем позиченої грошової суми, а саме ? від 30 травня 2012 року, яка спливла у травні 2015 року як за вимогою про стягнення заборгованості за кредитом, так і за вимогою про сплату процентів за цим кредитом. Оскільки позивач звернувся до суду з позовною заявою в травні 2021 року та ураховуючи, що відповідач подав до суду клопотання про застосування до спірних правовідносин наслідків спливу позовної давності, суд зробив висновок про наявність підстав вважати пропущеним трирічний строк позовної давності, визначений статтею 257 ЦК України, у зв`язку з чим відмовив у задоволенні позову. Інших доказів на підтвердження того, коли саме позивачу стало відомо про своє порушене право та з якого саме моменту починається перебіг позовної давності за кредитним договором, укладеним 30 травня 2005 року з ОСОБА_1 , банк не надав.

Посилання банку в позовній заяві на те, що датою 30 травня 2012 року в договорі визначено кінцеву дату виконання позичальником дій щодо повернення кредиту за умов відсутності порушень зі сплати та простроченої заборгованості, а не кінцевий термін спливу виконання боржником своїх грошових зобов`язань за договором, є безпідставними, оскільки з наданої банком виписки по рахунку ОСОБА_1 не можливо встановити з якого саме часу розпочалось порушення умов кредитного договору, а тому саме 30 травня 2012 року є датою, з якої слід пов`язувати порушення прав позивача. При цьому, з травня 2012 року позивач жодного разу не звертався до відповідача з приводу заборгованості за кредитом. Отже, банком пропущено позовну давність, зокрема, до вимоги про стягнення з відповідача заборгованості за кредитом, а тому і право позивача нараховувати проценти за кредитом припинилося. Відтак позовна давність за вимогою про сплату процентів за цим кредитом спливла.

Апеляційний суд врахував висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження

№ 14-10цс18), згідно з яким право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, та погодився з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову з огляду на пропуск позовної давності. Також вказав, що висновок суду першої інстанції про припинення права банку нараховувати проценти за кредитом та сплив позовної давності за вимогою про сплату процентів за цим кредитом є правомірним.

Колегія суддів відхилила аргументи апеляційної скарги про те, що позовна давність переривалася погашенням заборгованості 12 березня 2015 року, на підтвердження чого банк надав виписку по рахунку № НОМЕР_1 , оскільки така виписка під час розгляду справи в суд першої інстанції не надавалася. Разом з тим, доданий позивачем до матеріалів позовної заяви розрахунок заборгованості за договором № DNU0GK00000511 від 30 травня 2005 року по суті є калькуляцією, якою позивач обґрунтовує розмір своїх вимог.

Безпідставними визнано доводи апеляційної скарги про те, що перебіг позовної давності починається з 09 жовтня 2019 року, тобто з набранням законної сили рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 лютого 2019 року у справі № 201/13314/18 (про задоволення позову ОСОБА_1 до АТ КБ «ПриватБанк» про визнання протиправним та скасування рішення нотаріуса про державну реєстрацію та їх обтяжень, на підставі якого ПАТ КБ «ПриватБанк» зареєстрував право власності на предмет іпотеки), з огляду на те, що на такі обставини АТ КБ «ПриватБанк» у позовній заяві не посилався, та не просив поновити строк із цих підстав. Докази, які не були подані суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. При цьому обставин неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього, в апеляційній скарзі не наведено. Тому колегія суддів не прийняла до уваги додані до апеляційної скарги документи.

Аргументи учасників справи

09 грудня 2022 року АТ КБ «ПриватБанк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просило оскаржені судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову, судові витрати покласти на відповідачів.

Касаційна скарга мотивована тим, що позовна давність переривалася погашенням заборгованості 12 березня 2015 року, на підтвердження чого банк надавав виписку по рахунку № НОМЕР_1 . При цьому за умовами пункту 2.2.5. кредитного договору позичальник уповноважив банк на вчинення дій від його імені щодо договірного списання коштів для погашення заборгованості за вказаним кредитним договором. Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, можуть з урахуванням конкретних обставин справи належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. Вказані висновки зробив Верховний Суд України у постанові від 09 листопада 2016 року по справі № 6-1457цс16. У свою чергу, виписки з особових рахунків клієнта є належними та допустимими доказами у справі, що підтверджують рух коштів по конкретному банківському рахунку особи (клієнта банку).

У подальшому, в межах позовної давності, 01 грудня 2016 року за банком було зареєстровано право власності на предмет іпотеки. Борг погашений, що також вбачається з наданої банком виписки по рахунку № НОМЕР_1 . Однак рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 лютого 2019 року у справі № 201/13314/18, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 09 жовтня 2019 року та постановою Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року, позов ОСОБА_1 до АТ КБ «Приватбанк», третя особа ? приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Верба В. М., про визнання протиправним і скасування рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, скасування запису про право власності, задоволено. Саме з набранням законної сили вказаного судового рішення, банк довідався про порушення свого права та в межах позовної давності звернувся до суду із позовом про стягнення заборгованості.

Щодо правомірності нарахування банком відсотків слід зазначити, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 січня 2022 року у справі № 910/17048/18 вказала, що нарахування процентів повністю і остаточно припиняється в день фактичного повернення кредиту в повному обсязі. День повернення кредиту не враховується при нарахуванні процентів. Тобто нарахування процентів за користування кредитом припиняється у день фактичного повернення кредиту, незалежно від закінчення строку дії кредитних договорів. Отже нарахування банком заборгованості в обсязі, визначеному розрахунком, є правомірним, оскільки покладених на себе зобов`язань за укладеними договорами, відповідачі не виконали.

Рух справи, межі та підстави касаційного перегляду

Ухвалою Верховного Суду від 11 січня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі.

В зазначеній ухвалі вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суди першої та апеляційної інстанції в оскаржених судових рішеннях застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного, у постанові Верховного Суду України від 09 листопада 2016 року у справі

№ 6-1457цс16, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, від 05 березня 2019 року у справі № 5017/1987/2012, від 18 січня 2022 року у справі № 910/17048/17, у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17, у постановах Верховного Суду від 22 серпня 2019 року у справі № 199/4855/16, від 21 лютого 2018 року у справі № 639/7829/15-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 423/1642/15-ц).

Ухвалою Верховного Суду від 22 грудня2023 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини

Суди встановили, що 30 травня 2005 року між ПАТ КБ «Приватбанк», правонаступником якого є АТ КБ «Приватбанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № DNU0GK00000511.

Згідно з пунктом 1 кредитного договору банк зобов`язався надати позичальникові кредитні кошти шляхом: надання готівки через касу на строк до 30 травня 2012 року, нарочно, у вигляді непоновлювальної кредитної лінії у розмірі 310 760,00 доларів США на наступні цілі: купівля нежитлової нерухомості у сумі 291 160,00 доларів США та на сплату страхових платежів у сумі 19 600,00 доларів США, зі сплатою за користування кредитом процентів у розмірі 1,00 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом і комісією за розрахунково-касове обслуговування у розмірі 0,11% від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати, комісії за дострокове погашення кредиту відповідно до п. 3.11. вказаного договору. Періодом сплати вважати період з 21 по 28 число кожного місяця.

Щомісяця в період сплати позичальник повинен надавати банку кошти (щомісячний платіж) у сумі 5 486,04 доларів США для погашення заборгованості за кредитним договором, що складається із заборгованості за кредитом, процентами, комісією, а також інших витрат банку відповідно до пунктів 2.2.9., 4.3.

30 травня 2005 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ТОВ «Кін Лайт» укладено договір поруки № 1, предметом якого є надання поруки поручителем перед кредитором за виконання ОСОБА_2 своїх обов`язків за кредитним договором від 30 травня 2005 року, згідно з якого кредитор надав боржнику кредит в сумі 310 760,00 доларів США.

Згідно з розрахунку банку, у зв`язку з невиконанням зобов`язань за кредитним договором, у ОСОБА_1 утворилась заборгованість зі сплати процентів за кредитним договором від 30 травня 2005 року № DNU0GK00000511 на прострочену заборгованість по кредиту за період з 30 квітня 2018 року по 30 квітня 2021 року у розмірі 120 993,00 доларів США, що в еквіваленті становить 2 804 230,46 грн.

Позиція Верховного Суду

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справа № 582/18/21 (провадження

№ 61-20968 сво 21).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження

№ 61-2417сво19).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23).

Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

У частині першій статті 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України).

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Позовна давність пов`язується із судовим захистом суб`єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку здійснити належне їй цивільне майнове право. Тобто сплив позовної давності позбавляє цивільне суб`єктивне право здатності до примусового виконання проти волі зобов`язаної особи.

У зобов`язальних відносинах (стаття 509 ЦК України) суб`єктивним правом кредитора є право одержати від боржника виконання його обов`язку з передачі майна, виконання роботи, надання послуги тощо. Зі спливом позовної давності в цих відносинах кредитор втрачає можливість у судовому порядку примусити боржника до виконання обов`язку. Так само боржник зі спливом строку позовної давності одержує вигоду - захист від можливості застосування кредитором судового примусу до виконання обов`язку.

Згідно зі статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

За змістом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Тобто позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права особи.

Перебіг позовної давності щодо повернення кредиту у цілому обчислюється із дня настання строку виконання основного зобов`язання, яким є строк виконання зобов`язання у повному обсязі (кінцевий строк повернення кредиту й платежів за ним) або у зв`язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково.

Відповідно до частин першої, третьої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку; після переривання перебіг позовної давності починається заново.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду) (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18), на яку посилається заявник у касаційній скарзі)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12-ц (провадження №14-10цс18) зроблено висновок, що «за змістом статті 526, частини першої статті 530, статті 610 та частини першої статті 612 ЦК України для належного виконання зобов`язання необхідно дотримувати визначені у договорі строки (терміни), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов`язання є його порушенням. Відповідно до частини першої статті 1048 та частини першої статті 1054 ЦК України кредитодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми кредиту, розмір і порядок одержання яких встановлюються договором. Отже, припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Якщо кредитний договір встановлює окремі зобов`язання, які деталізують обов`язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу. А відтак, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу у межах строку кредитування згідно з частиною п`ятою статті 261 ЦК України починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) позичальником обов`язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу. Встановлення строку кредитування у кредитному договорі, що передбачає внесення позичальником щомісячних платежів, має значення не для визначення початку перебігу позовної давності за вимогами кредитодавця щодо погашення заборгованості за цим договором, а, насамперед, для визначення позичальнику розміру щомісячних платежів. Відтак, за вказаних умов початок перебігу позовної давності не можна визначати окремо для погашення всієї заборгованості за договором (зі спливом строку кредитування) і для погашення щомісячних платежів (після несплати чергового такого платежу)».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 квітня 2023 року у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-16гс22) зазначено, що:

«для вирішення подібних спорів важливим є тлумачення умов договорів, на яких ґрунтуються вимоги кредиторів, для з`ясування того, чи мали на увазі сторони встановити нарахування процентів як міри відповідальності у певному розмірі за період після закінчення строку кредитування. Для цього можуть братися до уваги формулювання умов про сплату процентів, їх розміщення в структурі договору (в розділах, які регулюють правомірну чи неправомірну поведінку сторін), співвідношення з іншими положеннями про відповідальність позичальника тощо. У разі сумніву слід застосовувати принцип contra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem, тобто слова договору тлумачаться проти того, хто їх написав). Установивши, що умова договору передбачає нарахування процентів як міри відповідальності після закінчення строку кредитування, тобто за період прострочення виконання грошового зобов`язання, слід застосовувати як статтю 625 ЦК України, так і інше законодавство, яке регулює наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Так, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 05.03.2019 у справі № 5017/1987/2012 (на неврахування якої судом апеляційної інстанції посилається АТ «МР Банк») суд здійснив відповідне тлумачення умов кредитного договору. Зокрема, суд установив, що кредитним договором були передбачені проценти за неправомірне користування кредитом - це плата, яка встановлюється банком за користування кредитом після настання строку його погашення та сплачується позичальником у розмірі та у строки, передбачені договором. При сплаті процентів за неправомірне користування кредитом проценти за користування кредитом не сплачуються. У випадку порушення позичальником установленого пунктом 2.2 договору строку погашення отриманого кредиту позичальник надалі сплачує проценти за неправомірне користування кредитом виходячи із процентної ставки у розмірі 36 % річних, порядок нарахування та сплати яких встановлюється згідно з пунктами 3.3, 3.4 цього договору (пункти 42, 43 вказаної вище постанови). Здійснивши тлумачення умов кредитного договору, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду дійшов висновку, що банк не позбавляється права на отримання належних йому процентів за неправомірне користування кредитом, оскільки ці проценти охоплюються диспозицією норми частини другої статті 625 ЦК України (пункт 50 вказаної вище постанови). Тобто у справі № 5017/1987/2012 сторони чітко та недвозначно визначили, що поза межами строку кредитування позичальником сплачуються проценти, які при цьому не є процентами за «користування кредитом», а є відповідальністю за порушення зобов`язання, та погодили їх розмір. Установивши зазначене, суд дійшов висновку про задоволення вимог щодо стягнення таких процентів. Отже, можливість нарахування процентів поза межами строку кредитування чи після пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту та розмір таких процентів залежать від підстави їх нарахування згідно з частиною другою статті 625 ЦК України. У подібних спорах судам необхідно здійснити тлумачення умов відповідних договорів та дійти висновку, чи мали на увазі сторони встановити нарахування процентів як міри відповідальності у певному розмірі за період після закінчення строку кредитування або після пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту, чи у відповідному розділі договору передбачили тільки проценти за правомірну поведінку позичальника (за «користування кредитом»). У разі сумніву слід застосовувати принцип contra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem, тобто слова договору тлумачаться проти того, хто їх написав).

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, зокрема, навів висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений в пункті 123 постанови від 18.01.2022 у справі № 910/17048/17, про те, що з огляду на умови кредитного договору нарахування процентів за користування кредитом припиняється у день фактичного повернення кредиту незалежно від закінчення строку дії кредитних договорів. З огляду на мотивувальну частину цієї постанови Велика Палата Верховного Суду уточнює вказаний вище висновок таким. У разі порушення виконання зобов`язання щодо повернення кредиту за період після прострочення виконання нараховуються не проценти за «користування кредитом» (стаття 1048 ЦК України), а проценти за порушення грошового зобов`язання (стаття 625 ЦК України) у розмірі, визначеному законом або договором.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду на обґрунтування ухвали від 29.06.2022 також послався на Рішення Конституційного Суду України від 22.06.2022 у справі № 3-188/2020(455/20), у якому останній вказав, що приписи частини другої статті 625 ЦК України, першого речення частини першої статті 1050 ЦК України та частини першої статті 1048 ЦК України регулюють різні за змістом правовідносини, які не є взаємовиключними, адже за загальним правилом (частина перша статті 622 цього Кодексу), якщо інше не встановлено в договорі або законі, застосування заходів цивільної відповідальності не звільняє боржника від виконання зобов`язань за договором у натурі. Таке обґрунтування Рішення Конституційного Суду України збігається з висновками Великої Палати Верховного Суду. Саме тому, що приписи частини другої статті 625 та частини першої статті 1048 ЦК України регулюють різні за змістом відносини, які не є взаємовиключними, кредитор після прострочення повернення кредиту може вимагати як сплати процентів за прострочення виконання грошового зобов`язання (які нараховуються за статтею 625 ЦК України як наслідок неправомірної поведінки боржника), так і сплати кредиту та процентів за наданий кредит, нарахованих до настання строку повернення кредиту (які нараховуються за статтею 1048 ЦК України як наслідок правомірної поведінки сторін)».

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позову. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушено право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушено, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушено, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем (див., зокрема, постанови від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 7 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12 (пункт 71), від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц (пункт 51), від 29 червня 2021 року у справі № 904/3405/19 (пункт 57), від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункт 129), від 14 червня 2023 року у справі № 755/13805/16-ц (пункт 53)».

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).

Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Отже, вимогами процесуального закону визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду.

У справі, що переглядається:

звертаючись до суду з позовом банк обґрунтовував свої позовні вимоги неналежним виконанням ОСОБА_1 зобов`язань за кредитним договором від 30 травня 2005 року, у зв`язку з чим виникла заборгованість у розмірі 120 993,00 доларів США. До позовної заяви додано розрахунок суми заборгованості, відповідно до якого сума основної заборгованості становить 120 993,00 доларів США, штрафні санкції за період з 30 квітня 2018 року по 30 квітня 2021 року у розмірі 10 899, 31 доларів США (а. с. 5);до уточненої позовної заяви АТ КБ «ПриватБанк» надав розрахунок заборгованості, згідно з яким загальний залишок заборгованості за кредитом становить 120 993, 00 доларів США, а загальний залишок заборгованості за процентами за період з 30 квітня 2018 року до 30 квітня 2021 року - 101 053,35 доларів США (а. с. 40-42);

суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову за спливом позовної давності за заявою ОСОБА_1 , однак не врахував, суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позову, тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушено право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Суд першої інстанції не перевірив обґрунтованість позовних вимог, не з`ясував чи порушено право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду;

судапеляційної інстанції погодився з висновком суду про пропуск позовної давності та одночасно вказав, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припинилося після спливу визначеного договором строку кредитування згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Таким чином, апеляційний суд зробив взаємовиключні висновки про необґрунтованість позову та одночасно про відмову у його задоволенні у зв`язку зі спливом позовної давності;

судине уточнили предмет позову, яким не є стягнення заборгованості «у розмірі 120 993,00 доларів США», не з`ясували правову природу пред`явленої банком до стягнення заборгованості, нарахованої за період з 30 квітня 2018 року по 30 квітня 2021 року, та її складові, не визначили початок перебігу позовної давності саме за пред`явленою банком до стягнення заборгованістю, не обґрунтували право вимоги банку про її стягнення.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

За таких обставин оскаржені рішення підлягають скасуванню з переданням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, а також необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постановахВеликої Палати Верховного Суду від 05 квітня 2023 року у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-16гс22), від 14 червня 2023 року у справі № 755/13805/16-ц (провадження № 14-208цс21), дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, судові рішення у справі скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Тому розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат (див. висновок у постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18)).

Керуючись статтями 400, 402, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» задовольнити частково.

Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 жовтня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 жовтня 2022 року скасувати.

Передати справу № 201/5221/21 на новий розгляд до суду першої інстанції.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 жовтня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 жовтня 2022 року втрачають законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

р

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук