Постанова

від 22.01.2024 по справі 910/10895/23

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"22" січня 2024 р. Справа№ 910/10895/23

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Суліма В.В.

суддів: Гаврилюка О.М.

Майданевича А.Г.

без виклику представників сторін

розглянувши матеріали апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Прод-Резерв»

на рішення Господарського суду міста Києва від 14.09.2023 року

та на додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 21.09.2023 року

у справі №910/10895/23 (суддя - О.В. Котков)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Самтек-Сервіс»

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Прод-Резерв»

про стягнення грошових коштів,-

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Самтек-Сервіс» (далі - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Прод-Резерв» (далі - відповідач) про стягнення заборгованості у розмірі 63 665,11 грн, з них: основного боргу - 30 844,80 грн, інфляційного збільшення - 27 088,25 грн та 3% річних - 5 732,06 грн.

Позовні вимоги обґрунтовано порушенням відповідачем умов договору поставки, укладеного у спрощений спосіб, зокрема, щодо оплати товару, внаслідок чого у відповідача перед позивачем утворилась заборгованість.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 14.09.2023 року позов задоволено повністю. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Прод-Резерв» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Самтек-Сервіс» 30844,80 грн основного боргу, 27 088,25 грн інфляційних втрат, 5 732,06 грн 3% річних та 2 684,00 грн судового збору.

18.09.2023 року від Товариства з обмеженою відповідальністю «Самтек-Сервіс» до суду першої інстанції надійшла заява про ухвалення додаткового рішення, в якому заявник просив суд стягнути з відповідача витрати на правничу допомогу у розмірі 10 000,00 грн.

Додатковим рішенням Господарського суду міста Києва від 21.09.2023 року заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Самтек-Сервіс» про ухвалення додаткового рішення у справі № 910/10895/23 задоволено. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Прод-Резерв» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Самтек-Сервіс» витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 10 000,00 грн.

Не погоджуючись з рішенням та додатковим рішенням суду першої інстанції, Товариство з обмеженою відповідальністю «Прод-Резерв» звернулось до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду міста Києва від 14.09.2023 року та додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 21.09.2023 року скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову в повному обсязі у зв`язку з пропуском строку позовної давності, а також відмовити у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення.

Апеляційна скарга мотивована тим, що Господарський суд міста Києва, визнав обставини встановленими, які є недоведеними і мають значення для справи, неправильно застосував норми матеріального та процесуального права, зокрема, ст. 236 Господарського процесуального кодексу України.

Так, за твердженням скаржника, товар було поставлено на виконання договору поставки №2601/15-1 від 26.01.2015 року, що безпосередньо зазначено у відповідній накладній, а не на підставі спрощеного договору поставки, як зазначає позивач у своїй заяві.

Водночас, за твердженням скаржника, строк в межах якого позивач мав можливість звернутися з позовом про стягнення коштів за видатковою накладною розпочав свій перебіг з 09.05.2017 року по 09.05.2020 року. Таким чином, позивач, звернувшись із позовною заявою 07.07.2023 року пропустив трьох річний строк позовної давності, що є підставою для відмови у задоволенні позову.

Крім того, представник скаржника наголосив, що відповідно до ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України правомірним є нарахування штрафних санкцій за 6 місяців, натомість позивач протиправно нарахував штрафні санкції більше ніж на 6 років, що є протиправним.

Також, скаржник зазначив, що позивачем не було надано належних доказів для стягнення витрат на професійну правничу допомогу, зокрема документів, які підтверджують оплату наданих послуг.

Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 05.10.2023 року апеляційну скаргу передано для розгляду колегії суддів у складі: головуючий суддя - Сулім В.В., судді: Майданевич А.Г., Гаврилюк О.М.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 06.10.2023 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Прод-Резерв» на рішення Господарського суду міста Києва від 14.09.2023 року та на додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 21.09.2023 у справі №910/10895/23. Розгляд апеляційної скарги вирішено здійснювати у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (без проведення судового засідання). Витребувано матеріали справи №910/10895/23 з Господарського суду міста Києва.

21.12.2023 року до Північного апеляційного господарського суду надійшли матеріали справи №910/10895/23.

26.10.2023 року через відділ забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів від представника позивача до суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, відповідно до якого позивач просив суд апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення та додаткове рішення господарського суду без змін, зокрема, оскільки загальновідомим є той факт, що починаючи з 12.03.2020 року до 30.06.2023 року на усій території України було встановлено карантин відповідно до постанов Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 року №211 «Про запобігання поширенню на території України гострої распіроторної хвороби COVID -19, спричиненої корона вірусом SARS-CoV-2.

Враховуючи вищенаведене, починаючи з дня початку карантину 12.03.2020 року і до його закінчення 30.06.2023 року строки позовної давності були зупинені.

Також, строки позовної давності зупинені у зв`язку з військовим станом, отже строки позовної давності були додатково зупинені з 15.03.2022 року.

Станом на день подання позовної заяви, та на сьогоднішній день - строки позовної давності все ще зупинені.

Крім того, представник позивача у відзиві на апеляційну скаргу, зокрема зазначив, що відповідачем в суді першої інстанції заява про застосування строків позовної давності не заявлялася.

06.11.2023 року через відділ забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів від скаржника до суду надійшла відповідь на відзив на апеляційну скаргу, відповідно до якого скаржник, зокрема зазначив, що відповідачу не було відомо про наявність на розгляді в Господарському суді міста Києва вказаної справи, про її існування відповідачу стало відомо уже після отримання судового рішення, а тому відповідач був позбавлений можливості до винесення рішення по справі подати заяву про застосування строків позовної давності. Саме тому позивач реалізує своє право безпосередньо в апеляційній скарзі (п. 2 резолютивної частини апеляційної скарги).

Відповідно до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів встановила наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, у квітні 2017 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Самтек-Сервіс» поставило Товариству з обмеженою відповідальністю «Прод-Резерв» товар за видатковою накладною № 000000000695 від 25.04.2017 року на суму 30844,80 грн (а.с. ).

Судом встановлено, що видаткова накладна підписана уповноваженими представниками сторін, скріплена печатками сторін без будь-яких зауважень та заперечень.

Крім того, як правильно встановлено судом першої інстанції, факт поставки товару за видатковою накладною № 000000000695 від 25.04.2017 року на суму 30844,80 грн підтверджується товарно-транспортною накладною № Р695 від 25.04.2017 року.

Відповідач за поставлений товар не розрахувався, внаслідок чого у відповідача виникла заборгованість у розмірі 30 844,80 грн, що не заперечується скаржником.

14.06.2023 року позивач враховуючи неналежне виконання відповідачем обов`язку з оплати поставленого товару звернувся до відповідача з вимогою № 1306/23-1 від 13.06.2023 року про сплату заборгованості в сумі 30844,80 грн за поставлений згідно видаткової накладної № 000000000695 від 25.04.2017 року товар, що підтверджується описом вкладення у цінний лист від 14.06.2023 року, фіскальним чеком від 14.06.2023 року та накладною № 0312409176803 (а.с. 6-8)

У вимозі позивач просив відповідача сплатити заборгованість у строк до 5 робочих днів з моменту отримання даної вимоги.

Однак, за твердженням позивача, згідно відомостей з офіційного веб-сайту Державного підприємства "Укрпошта" за поштовим ідентифікатором № 0312409176803 вбачається, що зазначене відправлення повернулося за закінченням встановленого терміну зберігання 14.07.2023 року, що стало підставою для звернення з даним позовом до суду.

Згідно п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема є, договори та інші правочини.

За змістом ст. 181 Господарського кодексу України господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Відповідно до ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно з ч. 2 ст. 638 Цивільного кодексу України договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Приписами ч. 1 ст. 640 Цивільного кодексу України передбачено, що договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції.

Пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов`язаною у разі її прийняття (ч. 1 ст. 641 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ч. 2 ст. 642 Цивільного кодексу України, якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.

Статтею 643 Цивільного кодексу України встановлено, що якщо у пропозиції укласти договір вказаний строк для відповіді, договір є укладеним, коли особа, яка зробила пропозицію, одержала відповідь про прийняття пропозиції протягом цього строку.

Дослідивши обставини щодо правової природи правовідносин, що виникли між сторонами, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про укладення між сторонами у спрощений спосіб договору поставки.

При цьому, твердження скаржника, що товар було поставлено на виконання договору поставки №2601/15-1 від 26.01.2015 року, що безпосередньо зазначено у відповідній накладній, а не на підставі спрощеного договору поставки, як зазначає позивач у своїй заяві не підтверджено належними та допустимими в розумінні ст.ст. 73, 76-79, 86, 269 Господарського процесуального кодексу України та відповідно не нівелює обов`язку відповідача щодо сплати заборгованості за відповідною видатковою накладною.

Частинами 1 та 2 ст. 712 Цивільного кодексу України встановлено, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Відповідно до ч. 1 ст. 265 Господарського кодексу України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов`язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов`язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Частинами 1, 2 ст. 692 Цивільного кодексу України встановлено, що покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Покупець зобов`язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару. Договором купівлі-продажу може бути передбачено розстрочення платежу.

Відтак, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлено інший строк оплати товару за договором поставки, відповідна оплата має бути здійснена боржником негайно після такого прийняття, незалежно від того, чи пред`явив йому кредитор пов`язану з цим вимогу.

Отже, в силу ч. 1 ст. 692 Цивільного кодексу України покупець зобов`язаний розрахуватися з продавцем (постачальником) за придбаний (поставлений) товар з моменту його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на товар.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у постанові від 20.02.2018 року у справі № 905/102/17.

З огляду на те, що сторонами не надано доказів погодження строків оплати товару, поставленого за видатковою накладною № 000000000695 від 25.04.2017 року, суд дійшов висновку щодо необхідності застосування до спірних правовідносин положень норми ч. 1 ст. 692 Цивільного кодексу України.

При цьому, матеріали справи не містять, а скаржником не було надано ані суду першої інстанції, ані суду апеляційної інстанції належних та допустимих доказів погашення відповідачем заборгованості в сумі 30 844,80 грн.

Таким чином, зважаючи на встановлені факти та вимоги вищезазначених правових норм, а також враховуючи, що відповідач в установленому порядку обставини, які повідомлені позивачем, не спростував та належних доказів на заперечення відомостей повідомлених позивачем не надав, господарський суд дійшов висновку, що позовні вимоги в частині стягнення з відповідача основного боргу в сумі 30844,80 грн. нормативно та документально доведені, а тому підлягають задоволенню повністю.

Крім того, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо задоволення позовних вимог в частині стягнення з відповідача 27 088,25 грн інфляційних втрат та 5732,06 грн 3% річних, з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

З положень п. 1 ст. 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

При цьому, колегія суддів критично оцінює твердження скаржника, що відповідно до ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України правомірним є нарахування штрафних санкцій за 6 місяців , натомість позивач протиправно нарахував штрафні санкції більше ніж на 6 років, що є протиправним, з огляду на наступне.

Виходячи із положень норми ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України, наслідки прострочення боржником грошового зобов`язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та трьох процентів річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Стаття 625 Цивільного кодексу України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 Цивільного кодексу України. Відтак приписи розділу І книги 5 Цивільного кодексу України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 Цивільного кодексу України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 Цивільного кодексу України).

Таким чином, дія ст. 625 Цивільного кодексу України поширюється на всі види грошових зобов`язань незалежно від підстав їх виникнення (договір чи делікт), у тому числі й на позадоговірне грошове зобов`язання.

Зважаючи на юридичну природу правовідносин між сторонами як грошових зобов`язань, на них поширюється дія положень ч.2 ст. 625 Цивільного кодексу України, за якою боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.

Інфляція - це знецінення грошей, зниження їхньої купівельної спроможності, дисбаланс попиту і пропозиції.

Встановлення законодавцем права кредитора на одержання коштів з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення зумовлене специфічним видом такого як грошові кошти, якому незалежно від факторів природного середовища (форс-мажорним обставинам) притаманна властивість знецінюватись в більшій мірі ніж всім іншим видам майна (нерухомості, дорогоцінним металам, автомобілям тощо).

А тому, норми ст. 625 Цивільного кодексу України спрямовані в першу чергу на те, щоб внаслідок неправомірних дій боржника (прострочення) право власності кредитора не було порушене, оскільки внаслідок знецінення національної грошової одиниці купівельна спроможність коштів, які б кредитор міг одержати за належного виконання боржником своїх грошових зобов`язань, буде значно меншим, що має відповідно наслідком зменшення майнового блага кредитора.

Крім того, невиконання або неналежне виконання боржником свого грошового зобов`язання не може бути залишене без реагування та застосування до нього міри відповідальності, оскільки б це суперечило б загальним засадам цивільного законодавства, якими є справедливість, добросовісність та розумність (ст. 3 Цивільного кодексу України).

Тому, оскільки застосування індексу інфляції до суми боргу фактично має на меті одержання кредитором того, на що він розраховував одержати у разі належного виконання боржником грошового зобов`язання, то стягнення 3% річних є тою мірою відповідальності, яку боржник зобов`язаний понести за неналежне виконання свого грошового зобов`язання.

Отже, сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), так само як й інфляційні нарахування, не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 16.10.2018 року у справі № 910/19094/17, від 11.05.2018 року у справі № 922/3087/17).

Так, за змістом ч.2 Цивільного кодексу України нарахування інфляційних витрат на суму боргу та 3 % річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Отже, якщо судове рішення про стягнення з боржника коштів фактично не виконано або виконано з простроченням, кредитор вправі вимагати стягнення з нього в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних аж до повного виконання грошового зобов`язання.

Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання.

Північний апеляційний господарський суд перевіривши розрахунок сум 3% річних та інфляційних втрат, з урахуванням заявленого періоду, погоджується із висновками суду першої інстанції та вважає, що сума 3% річних у загальному розмірі 5732,06 грн та 27088,25 грн інфляційних втрат є арифметично правильними та такими, що підлягають стягненню з відповідача.

Разом із тим, колегія суддів зауважує, що відповідач не надав ані контррозрахунку проти заявлених до стягнення з нього сум інфляційних втрат та 3% річних, ані будь-яких заперечень щодо невірності їх нарахування тощо.

Щодо твердження скаржника про застосування до даних правовідносин строку позовної давності, колегія суддів відзначає наступне.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. (ст. ст. 256, 257 Цивільного кодексу України).

Згідно ч. 3 ст. 267 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Суд апеляційної інстанції відмічає, що ухвала Господарського суду міста Києва від 11.07.2023 року про відкриття провадження у даній справі вручена уповноваженому представнику відповідача - 18.07.2023 року про що свідчить наявне в матеріалах справи рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення № 0105494806297. Поряд з цим оскаржуване рішення прийнято судом 14.09.2023 року, тобто майже через 2 місяці після отримання відповідачем ухвали про відкриття провадження у справі. А відтак, скаржник мав достатньо часу для звернення до суду першої інстанції з заявою про застосування строків позовної давності.

Однак матеріали справи №910/10895/23 не містять заяви Товариства з обмеженою відповідальністю «Прод-Резерв» про застосування строків позовної давності.

Відповідно до ч. 1 ст. 43 Господарського процесуального кодексу України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 03.04.2008 року у справі «Пономарьова проти України» зазначено, що сторони мають вживати заходи, щоб дізнатися про стан відомого їм судового провадження. Сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов`язана з розумним інтервалом часу цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки.

Оскільки відповідач був обізнаний про розгляд справи судом першої інстанції, саме від його суб`єктивної волі залежала своєчасність звернення до суду із заявою про застосування строків позовної давності.

Враховуючи, що рішення по суті спору ухвалюється судом першої інстанції, а на стадії апеляційного провадження здійснюється лише перевірка законності й обґрунтованості рішення суду (ст. 269 Господарського процесуального кодексу України), то заява про застосування позовної давності може бути розглянута, якщо вона подана під час розгляду справи в суді першої інстанції. Беручи до уваги, що скаржник не заявляв клопотання про сплив строку позовної давності до винесення рішення судом першої інстанцій у цій справі, доводи скаржника стосовно пропуску позивачем строку позовної давності судом не беруться до уваги.

Отже, колегія суддів апеляційного суду вважає, що оцінивши наявні в матеріалах справи докази у їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, суд першої інстанцій дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову та правомірно стягнув з відповідача на користь позивача 75961,49 грн основного боргу за договорами, 8630 грн 3% річних та 36951,67 грн інфляційних втрат.

Щодо стягнення з позивача витрат відповідача на професійну правничу допомогу на додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 21.09.2023 року, колегія суддів відзначає наступне.

Як було зазначено, позивачем подано до місцевого господарського суду заяву про відшкодування судових витрат на правничу допомогу в розмірі 10000 грн.

Згідно з п. 12 ч. 3 ст. 2 Господарського процесуальноо України однією із основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Судові витрати - це передбачені законом витрати (грошові кошти) сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, понесені ними у зв`язку з її розглядом та вирішенням, а у випадках їх звільнення від сплати - це витрати держави, які вона несе у зв`язку з вирішенням конкретної справи (аналогічний висновок міститься у пункті 49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2019 року у справі №242/4741/16-ц).

Згідно ст. 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до ст.126 Господарського процесуального кодексу України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним з: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Як слідує з матеріалів справи, на підтвердження понесення витрат на правничу допомогу у розмірі 10000,00 грн Товариство з обмеженою відповідальністю «Прод-Резерв» надало: - договір про надання правової допомоги № 1406/23 від 14.06.2023 року, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Самтек-Сервіс» та адвокатом Скрипчук Микитою Євгеновичем; акту приймання-передачі наданих послуг від 15.09.2023 року.

Зі змісту вказаного акта вбачається, що адвокат Скрипчук Микита Євгенович надав Товариству з обмеженою відповідальністю «Самтек-Сервіс» такі послуги: підготовка письмової вимоги до Товариства з обмеженою відповідальністю «Прод-Резерв» про сплату заборгованості за видатковою накладною № 000000000695 від 25.04.2017 року; підготовка та подання позовної заяви до Товариства з обмеженою відповідальністю «Прод-Резерв» про стягнення заборгованості за видатковою накладною № 000000000695 від 25.04.2017 року (гонорар фіксований та дорівнює 10 000,00 грн.).

Колегія суддів відмічає, що за змістом п. 1 ч. 2 ст. 126, ч. 8 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.

Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (п. 1 ч. 2 ст. 126 цього Кодексу).

З огляду на викладене, колегія суддів критично оцінює твердження скаржника, що позивачем не було надано належних доказів для стягнення витрат на професійну правничу допомогу, зокрема документів, які підтверджують оплату наданих послуг.

Північний апеляційний господарський суд звертає увагу, що втручання суду у договірні відносини між адвокатом та його клієнтом у частині визначення розміру гонорару або зменшення розміру стягнення такого гонорару з відповідної сторони на підставі положень ч. 4 ст. 126 Господарського процесуального кодексу України можливе лише за умови обґрунтованості та наявності доказів на підтвердження невідповідності таких витрат фактично наданим послугам. В іншому випадку, таке втручання суперечитиме принципу свободи договору, закріпленому в положеннях ст. 627 Цивільного кодексу України, принципу pacta sunt servanda та принципу захисту права працівника або іншої особи на оплату та своєчасність оплати за виконану працю, закріпленому у ст. 43 Конституції України.

Чинним процесуальним законодавством не передбачено обов`язку сторони, яка заявляє клопотання про відшкодування витрат на правничу допомогу, доводити обґрунтованість їх ринкової вартості.

У свою чергу, обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами (ч. ч. 5,6 ст. 126 Господарського процесуального кодексу України).

Враховуючи викладене та беручи до увагу, що рішенням суду у справі №910/10895/23 позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Самтек-Сервіс» задоволено повністю, враховуючи обставини даної справи, предмет та підстави позовних вимог, погоджений між клієнтом та адвокатом розмір гонорару, відсутність заперечень відповідача щодо заявленої позивачем суми витрат на правничу допомогу, колегія судідв не вбачає порушень норм законодавства при задоволенні заяви позивача про розподіл судових витрат та стягнення з відповідача відповідних витрат у розмірі 10000,00 грн, і вважає, що присуджений до стягнення їх розмір відповідає критеріям справедливості, пропорційності та верховенства права, є співмірним зі складністю справи та виконаними адвокатами роботами (наданими послугами), обсягом наданих послуг та виконаних робіт.

Суд апеляційний господарський наголошує, що метою стягнення витрат на правничу допомогу є не тільки компенсація стороні, на користь якої ухвалене рішення, понесених збитків, але й спонукання боржника утримуватися від вчинення дій, що в подальшому спричиняють необхідність поновлення порушених прав та інтересів позивача (подібний висновок викладений в постановах Верховного Суду від 04.10.2021 року від №640/8316/20, від 21.10.2021 у справі №420/4820/19 року тощо). Водночас стягнення витрат на професійну правничу допомогу з боржника не може бути способом надмірного збагачення сторони, на користь якої такі витрати стягуються і не може становити для неї по суті додатковий спосіб отримання доходу (подібна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 24.01.2022 у справі №911/2737/17).

Колегія суддів апеляційного господарського суду вважає інші посилання скаржника, викладені ним в апеляційній скарзі такими, що не можуть бути підставою для скасування прийнятого у справі рішення, наведені доводи скаржника не спростовують висновків суду першої інстанції та зводяться до переоцінки доказів та встановлених судом обставин.

Саме лише прагнення скаржника ще раз розглянути та оцінити ті самі обставини справи і докази в ній не є достатньою підставою для скасування оскаржуваного судового рішення.

При цьому, колегія суддів погоджується з твердженнями позивача викладеними у відзиві на апеляційну скаргу.

Крім того, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що матеріали справи надійшли до суду 21.12.2024 року, а колегія суддів перебувала у відпустці з 25.12.2024 року, враховуючи приписи ст. 3 Конституції України, зважаючи на наявність активних військових дій та загрози небезпеки на території України, розгляд даної заяви здійснений судом апеляційної інстанції у межах розумного строку в розумінні положень Господарського процесуального кодексу України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Отже, зазначені в апеляційній скарзі доводи не знайшли свого підтвердження під час перегляду рішення судом апеляційної інстанції, апелянт не подав жодних належних та допустимих доказів на підтвердження власних доводів, які могли б бути прийняті та дослідженні судом апеляційної інстанції в розумінні ст.ст. 73, 76-79, 86, 269 Господарського процесуального кодексу України. А тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення та додаткове рішення господарського суду першої інстанції - без змін.

Суд апеляційної інстанції роз`яснює, що, за загальним правилом, не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись ст. ст. 129, 269, 270, 275, 276 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Прод-Резерв» на рішення Господарського суду міста Києва від 14.09.2023 року та на додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 21.09.2023 року у справі №910/10895/23 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 14.09.2023 року у справі №910/10895/23 та додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 21.09.2023 року у справі №910/10895/23 залишити без змін.

3. Судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, покласти на апелянта.

4. Матеріали справи №910/10895/23 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та, за загальним правилом, не підлягає оскарженню до Верховного Суду крім випадків, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України.

Головуючий суддя В.В. Сулім

Судді О.М. Гаврилюк

А.Г. Майданевич