Рішення

від 22.01.2024 по справі 914/2856/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22.01.2024 Справа № 914/2856/23

За позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «Спільне українсько-нідерландське підприємство «ДЕЛІМ-УКРАЇНА», м.Львів,

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «ФОРМТЕКС», м. Стрий, Львівської області,

про стягнення 330'001,75 грн заборгованості,

Суддя Б. Яворський,

при секретарі О. Муравець.

Представники сторін:

від позивача: Р. Циганок,

від відповідача: В. Подольський.

Відводів складу суду сторонами не заявлялося.

Відповідно до ст.222 ГПК України судове засідання проводилося в режимі відеоконференції за допомогою підсистеми відеоконференцзв`язку vkz.court.gov.ua.

Суть спору. На розгляд Господарського суду Львівської області надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю «Спільне українсько-нідерландське підприємство «ДЕЛІМ-УКРАЇНА» до Товариства з обмеженою відповідальністю «ФОРМТЕКС» про стягнення 330'001,75 грн заборгованості за поставлений товар, з яких: 196'514,28 грн основний борг, 31'246,57 грн 3% річних та 102'240,90 грн втрат від інфляції. У позовній заяві позивач також зазначив, що очікує понести витрати за надання правової допомоги у розмірі 20'000,00 грн.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями 25 вересня 2023 року справу № 914/2856/23 передано на розгляд судді Б. Яворському.

Ухвалою суду від 29.09.2023 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 24.10.2023; суд встановив строк для реалізації учасниками справи процесуальних прав. Ухвала про відкриття провадження у справі та прийняття справи до розгляду були надіслані за адресою сторін, що міститься у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців, докази про що знаходяться в матеріалах справи. Подальший хід розгляду справи у судовому засіданні викладено у відповідних ухвалах суду та протоколах судових засідань.

Протокольною ухвалою від 18.12.2023 суд закрив підготовче провадження та призначив справу до судового розгляду по суті на 22.01.2024, про що у порядку статтей 120-121 ГПК України повідомлено відповідача.

Представник позивача у судове засідання з`явився, позовні вимоги підтримав, просив задоволити позовні вимоги.

Відповідач участь повноважного представника у судове засідання забезпечив, підтвердив отримання товару, але зазначив, що строк оплати отриманого ним товару не настав, тому заперечив вимоги позивача щодо стягнення основного боргу, нарахування 3% річних та інфляційних втрат.

Аргументи позивача.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач у період з 16.04.2020 по 05.07.2021 здійснив поставку товару, за яку відповідач у порушення норм ч.1 ст.692 ЦК України не здійснив повної оплати, а також розраховувався несвоєчасно, залишок заборгованості складає 196'514,28 грн. За неналежне виконання свого обов`язку щодо оплати вартості отриманого товару позивачем нараховано 31'246,57 грн 3% річних та 102'240,90 грн втрат від інфляції, які просить стягнути з відповідача.

Аргументи відповідача.

Заперечуючи позовні вимоги відповідач зазначив, що кожна поставка товару мала свої особливості та умови, зокрема, щодо строків оплати. Оплата здійснювалася за той поставлений товар щодо якого були чітко обумовлені строки оплати. Товариство здійснило оплату за поставлений товар у розмірі 1'470'000,00 грн та повернуло товар на суму 81'240,00 грн. Строки та умови оплати поставленого позивачем товару на суму 196'514,28 грн не була обумовлена сторонами; позивач вимоги про оплату товариству не направляв, а тому строк оплати за отриманий товар є таким, що не настав. Відповідно нарахування 3% річних та інфляційних втрат є безпідставними. У випадку наявності підстав для стягнення штрафних санкцій просив суд зменшити їх розмір на 99%.

У судовому засіданні 22.01.2024 судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

ОБСТАВИНИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ.

Позивач зазначає, а відповідач не заперечує, що у період з 16.04.2020 по 05.07.2021 ТОВ «СУНП «ДЕЛІМ-УКРАЇНА» поставило, а ТОВ «ФОРМТЕКС» отримало товар на загальну суму 1'747'754,28 грн, що підтверджується долученими до матеріалів справи видатковим накладними. Вказані накладні підписані сторонами без зауважень та скріплені печатками юридичних осіб. Разом із видатковими накладними позивачем у якості доказів на підтвердження факту поставки товару подано рахунки на оплату, податкові накладні з квитанціями про їх реєстрацію та зворотні накладні від покупця (копії зазначених документів долучено до матеріалів справи).

З матеріалів справи вбачається, що відповідач здійснив часткову оплату за отриманий товар 1'470'000,00 грн та повернув товар на суму 81'240,00 грн.

Як стверджує позивач, відповідач оплату за отриманий товар здійснював несвоєчасно, вартості поставленого товару в повному обсязі не здійснив, відтак залишок заборгованості згідно поданого розрахунку становить 196'514,28 грн., яку просить стягнути з відповідача.

Докази оплати існуючої заборгованості станом на момент прийняття рішення в матеріалах справи відсутні.

За неналежне виконання відповідачем свого обов`язку щодо оплати вартості отриманого товару позивачем нараховано 31'246,57 грн. 3% річних та 102'240,90 грн інфляційних втрат, які просить стягнути з відповідача.

ОЦІНКА СУДУ.

Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Положеннями ст. 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, та встановлено перелік способів захисту цивільних прав та інтересів.

Відповідно до ст. 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Статтею 73 ГПК України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування.

Згідно з ст.74 Господарського процесуального кодексу України обов`язок доказування і подання доказів покладається на сторони. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно зі статтею 16 ЦК кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є договори та інші правочини (ч.1 ст.11 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ч. 1 статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно ст. 174 ГК України однією з підстав виникнення господарського зобов`язання є господарський договір та інші угоди, передбачені законом, а також угоди не передбачені законом, але такі, які йому не суперечать.

Відповідно до ст.6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з врахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 Цивільного кодексу України).

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (ст.626 ЦК України).

Відповідно до ч.2 ст.205 Цивільного кодексу України правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

Частиною 1 ст. 639 Цивільного кодексу України визначено, що договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.

За приписами ч.1 ст.181 Господарського кодексу України допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Договір, відповідно до ст. 638 Цивільного кодексу України, є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Згідно зі статтею 640 ЦК України договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акту цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії (ч.2 ст. 640 ЦК України).

Враховуючи викладене та зважаючи на зміст спірних правовідносин, суд дійшов висновку про те, що між сторонами виникли господарські правовідносини з поставки товару шляхом укладення договору у спрощений спосіб, а дії сторін щодо поставки товару та її оплати засвідчують їх волю для настання відповідних правових наслідків.

Відповідно до ч. 1 ст. 265 Господарського кодексу України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов`язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов`язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно ч. 1 та ч. 2 ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом, або не випливає з характеру відносин сторін.

Статтею 655 ЦК України також визначено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Статтею 237 ГПК України передбачено, що при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема питання чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.

Згідно ст. 526 ЦК України та ст.193 ГК України зобов`язання повинні виконуватися належним чином згідно умов договору та актів цивільного законодавства, а при відсутності таких вказівок - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 509 ЦК України передбачено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Відповідно до ст. 692 ЦК України покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов`язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару. Договором купівлі-продажу може бути передбачено розстрочення платежу.

Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст.525 Цивільного кодексу України).

Судом встановлено, що позивач у повному обсязі виконав прийняті на себе зобов`язання з поставки товару, який мав бути оплачений відповідачем у строки, визначені ст.692 ЦК України. Вказане свідчить про неналежне виконання зобов`язань відповідачем.

Доказів погашення заборгованості чи повернення товару на заявлену суму суду не надано, тому вимога позивача про стягнення 196'514,28 грн. основного боргу є обґрунтованою та підлягає задоволенню.

Суд не бере до уваги твердження відповідача про те, що в силу ст.530 ЦК України обов`язок оплати не настав через відсутність вимоги позивача, адже ст.692 ЦК України, яка регулює правовідносини сторін у даному випадку, чітко визначає, що обов`язок оплати виникає після прийняття товару. Відповідач визнав, що товар отримав, тому позивач правомірно вважає, що прострочення виконання зобов`язань настало з наступного дня після отримання товару.

Щодо стягнення 3% річних та інфляційних втрат, суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання свого зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ч. 1 ст. 612 ЦК України).

Згідно частини 2 ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якої пов`язано його початок (ст.253 ЦК України).

Перевіривши розрахунок 3% річних та інфляційних втрат, із врахуванням наведених положень цивільного законодавства та з урахуванням ст.14 ГПК України, суд встановив, що до стягнення з відповідача підлягає заявлена позивачем сума 31'246,57 грн 3% річних, а також правомірним є стягнення з відповідача 98'056,37 грн інфляційних втрат.

Щодо клопотання відповідача про зменшення розміру штрафних санкцій суд відзначає, що відповідач не надав жодних доказів, які б підтверджували наявність обставин, через які можна було б зробити висновок про наявність підстав для такого зменшення.

Крім того, передбачені вказаними нормами законодавства наслідки прострочення виконання боржником грошового зобов`язання у вигляді відшкодування інфляційних втрат та 3% річних, що нараховуються на суму боргу, не є штрафними санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті та отриманні від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові.

Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 07.04.2020 у справі №910/4590/19 зобов`язання зі сплати інфляційних втрат та 3% річних є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов`язання і поділяє його долю. Відповідно, й вимога про їх сплату є додатковою до основної вимоги.

Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному, заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку, і ця спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3% річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання. Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми. Подібні правові висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 р. у справах № 703/2718/16-ц та № 646/14523/15-ц, від 13.11.2019 р. у справі № 922/3095/18, від 18.03.2020 р. у справі № 902/417/18.

Оскільки відповідач доводів позивача не спростував, не надав суду належних та допустимих доказів про наявність інших обставин ніж ті, які досліджені в ході судового розгляду, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог.

СУДОВІ ВИТРАТИ.

Сплата позивачем судового збору за подання до суду позовної заяви підтверджується платіжною інструкцією №6628252 від 28.07.2023.

Згідно п.2 ч.1 ст.129 ГПК України судовий збір у справі покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У випадку зловживання стороною чи її представником процесальними правами або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю чи частково незалежно від результатів вирішення спору (ч.9 ст.129 ГПК України). Оскільки у даному випадку спір виник з внаслідок неправильних дій відповідача, суд покладає на нього судовий збір.

Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (п. 12 ч. 3 ст. 2 ГПК України).

У позовній заяві позивач зазначив, що розмір витрат на професійну правничу допомогу складатимуть 20'000,00 гривень.

09.11.2023 позивач подав заяву про відшкодування витрат, пов`язаних з розглядом справи, просив стягнути з відповідача 20'000,00 грн витрат на правову (правничу) допомогу. На підтвердження понесених витрат подав копію: договору №257 про надання правової допомоги від 28.06.2023 з додатком № 1 до нього; звіту про надану правничу допомогу від 23.10.2023; акту №1 приймання-передачі наданих послуг від 23.10.2023; рахунку на оплату №361 від 23.10.2023 та копію платіжної інструкції №81 від 25.10.2023 на суму 20'000,00 грн.; ордер на надання правничої (правової) допомоги.

28.06.2023 ТОВ СУНП «ДЕЛІМ-Україна» (клієнт) та Адвокатським об`єднанням «СМАРТ ЮРИСТ» укладено договір №257 про надання правничої допомоги з додатком №1. Предметом договору є надання адвокатським об`єднанням правової допомоги клієнту, що полягало у підготовці та подачі до суду позовної заяви про стягнення боргу та включало: аналіз отриманих від клієнта документів; надання правової кваліфікації обставин справи; визначення нормативно-правової підстави вимоги; моніторинг судових рішень; визначення судової практики застосування правових норм для визначення правової позиції; супровід клієнта у суді першої інстанції.

Відповідно до п.4.1 договору надання правничої допомоги оплачується в розмірах і на умовах, встановлених додатком до цього договору. Приймання-передачі наданих послуг щомісячно оформляється актом приймання-передачі наданих послуг, по факту надання послуг.

Згідно з п. 1 додатку до договору вартість послуг складає 20'000,00 грн.

23.10.2023 сторони підписали звіт про надану правничу допомогу з переліком наданих адвокатом послуг та обсягом витраченого часу, а також акт приймання-передачі наданих послуг на суму 20'000,00 грн.

25.10.2023 ТОВ СУНП «ДЕЛІМ-Україна» оплатило адвокату 20'000,00 грн. за надання правової допомоги за договором від 28.06.2023, що підтверджується копією платіжної інструкції №81.

Витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави (ст.126 ГПК України).

За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ст.126 ГПК України).

Судові витрати, крім судового збору, пов`язані з розглядом справи, покладаються:

1) у разі задоволення позову - на відповідача;

2) у разі відмови в позові - на позивача;

3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує:

1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи;

2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;

3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо;

4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись (ч.4 ст.129 ГПК України).

Розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо) (ч.8 ст.129 ГПК України).

Відповідно до ч.1 ст.26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.

Як вбачається з матеріалів справи, між позивачем та адвокатським об`єднанням укладено договір про надання правової допомоги, проведена оплата за надання таких послуг.

Відповідно до положень статті 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

З огляду на предмет договору об`єктом оплати за договором є надані адвокатом юридичні послуги у зв`язку із вирішенням спору.

Згідно ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Адвокатський гонорар може існувати в двох формах - фіксований розмір та погодинна оплата. Вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки, підставою для виплати гонорару, який зазначено як погодинну оплату, є кількість годин помножена на вартість такої години того чи іншого адвоката у залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв (аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 07.09.2020 у справі №910/4201/19). Підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити з встановленого у договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами ст.30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду 09.12.2021 у справі №922/3812/19).

Судом враховується, що розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом, і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю; суд не має право його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.

У матеріалах справи відсутні та відповідачем суду не подані клопотання, передбачені ст.126 ГПК України, а також докази неспівмірності розміру витрат на оплату послуг адвоката. Натомість витрати позивача на правову допомогу підтверджуються наявними матеріалами.

Дослідивши матеріали справи та враховуючи пов`язаність витрат із розглядом справи, її складністю, матеріально-правовою складовою, а також зважаючи на те, що заявлені витрати на професійну правничу допомогу та витрати, пов`язані з розглядом справи є обґрунтованими та співмірними із ціною позову та обсягом виконаних адвокатом послуг, суд застосовує положення п. 9 ст. 129 ГПК України та стягує з відповідача понесені позивачем витрати на правову допомогу у розмірі 20'000,00 грн.

Керуючись статтями 2, 3, 12, 13, 42, 46, 73-80, 123, 126, 129, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «ФОРМТЕКС» (82402, Львівська область, м.Стрий, вул.М. Міхновського, 5А; ідентифікаційний код 40421154) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Спільне українсько-нідерландське підприємство «ДЕЛІМ-УКРАЇНА» (79008, м.Львів, вул. Довбуша, 1; ідентифікаційний код 30203947) 196'514,28 грн основного боргу, 31'246,57 грн 3% річних, 98'056,37 грн інфляційних втрат, 4'950,03 грн. судового збору та 20'000,00 грн. витрат на правничу допомогу.

3. У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення набирає законної сили відповідно до ст. 241 ГПК України та може бути оскаржене до Західного апеляційного господарського суду у порядку та строки, передбачені ст.ст. 256, 257 ГПК України.

Повний текст рішення складено 29.01.2024.

Суддя Б. Яворський.