Ухвала

від 25.01.2024 по справі 910/20909/21

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

25 січня 2024 року

м. Київ

cправа № 910/20909/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Бенедисюка І.М. (головуючий), Булгакової І.В., Малашенкової Т.М.,

за участю секретаря судового засідання Ковалівської О.М.,

представників учасників справи:

позивача - Піхотний М.Д. (адвокат)

відповідача - Монастирський Д.О. (адвокат), Яковенко О.О. (адвокат)

третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - не з`явився

третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Пріцак І.Є. (самопредставництво)

розглянув у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Бізнеспром Інвест"

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 26.10.2023

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Бізнеспром Інвест"

до акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк"

про визнання недійсним одностороннього правочину,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - товариство з обмеженою відповідальністю "Гардера"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Національний банк України.

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2021 року товариство з обмеженою відповідальністю "Бізнеспром Інвест" (далі - позивач, ТОВ "Бізнеспром Інвест") звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" (далі - відповідач, АТ КБ "Приватбанк"), у якому просило суд визнати недійсним односторонній правочин, оформлений письмовим повідомленням АТ КБ "Приватбанк" від 07.09.2017 за вих.№Е.65.0.0.0/3-106757, про одностороннє розірвання з 25.09.2017 кредитного договору від 10.11.2016 №4Б16116Г з ТОВ "Бізнеспром Інвест".

Позовні вимоги мотивовані тим, що у жовтні 2016 року позивач брав участь в розробленому і координованому Національним банком України (далі - третя особа на стороні відповідача, НБУ) процесі трансформації (реструктуризації) частини кредитного корпоративного пакету клієнтів АТ КБ "Приватбанк", а саме в погашенні кредитної заборгованості товариства з обмеженою відповідальністю "Гардера" (далі - третя особа на стороні позивача, ТОВ "Гардера"), з наміром отримання прав на заставне майно ТОВ "Гардера" після виконання позивачем його зобов`язань перед АТ КБ "Приватбанк", у зв`язку із чим було укладено договір поруки від 10.11.2016 №4Г13382И/П, також укладений кредитний договір від 10.11.2016 №4Б16116Г на суму 4,7 млрд. грн; позивач погасив заборгованість первісного позичальника (ТОВ "Гардера") перед АТ КБ "Приватбанк" та набув права кредитора у цих зобов`язаннях, однак останній ухиляється від передачі позивачу документів, які посвідчують права вимоги до боржника, внаслідок чого у позивача почались труднощі із погашенням заборгованості за кредитним договором; АТ КБ "Приватбанк" також звернувся до Високого суду Англії та Уельсу із позовом №BL-207-000665 проти ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та інших про стягнення збитків і вказує про нікчемність укладених договорів за участю позивача і ТОВ "Гардера"; оспорюваним письмовим повідомленням АТ КБ "Приватбанк" розірвав кредитний договір, однак вказаний правочин про розірвання договору вчинено як із порушенням умов кредитного договору, так і з порушенням положень законодавства, тому, на переконання позивача, він підлягає визнанню недійсним.

Рішенням господарського суду міста Києва від 13.10.2022 (суддя Ягічева Н.І.) позовні вимоги ТОВ "Бізнеспром Інвест" задоволено.

Визнано недійсним односторонній правочин, оформлений письмовим повідомленням АТ КБ "Приватбанк" від 07.09.2017 за вих. №Е.65.0.0.0/03-106727 про одностороннє розірвання з 25.09.2017 кредитного договору від 10.11.2016 №4Б16116Г з ТОВ "Бізнеспром Інвест".

Стягнуто з АТ КБ "Приватбанк" на користь ТОВ "Бізнеспром Інвест" витрати зі сплати судового збору у розмірі 2 270 (дві тисячі двісті сімдесят) грн 00 коп.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 26.10.2023 (колегія суддів: Козир Т.П., Кравчук Г.А., Коробенко Г.П.) рішення господарського суду міста Києва від 13.10.2022 скасовано. У позові відмовлено.

Стягнуто з ТОВ "Бізнеспром Інвест" на користь АТ КБ "Приватбанк" - 3 405 (три тисячі чотириста п`ять) грн 00 коп. витрат по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги.

Стягнуто з ТОВ "Бізнеспром Інвест" на користь Національного банку України - 3 405 (три тисячі чотириста п`ять) грн 00 коп. витрат по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги.

Позивач, не погоджуючись із судовим рішенням апеляційної інстанції, звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильного застосування норм матеріального права, просить скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 26.10.2023, а рішення господарського суду міста Києва від 13.10.2022 залишити в силі.

У відзивах на касаційну скаргу відповідач та НБУ заперечують проти доводів скаржника, зазначаючи про їх необґрунтованість, і просять оскаржуване судове рішення залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Від АТ КБ "Приватбанк" до Верховного Суду надійшло клопотання про залишення касаційної скарги без руху та зобов`язання ТОВ "Бізнеспром Інвест" зареєструвати електронний кабінет.

У судовому засіданні 25.01.2024 АТ КБ "Приватбанк" просило залишити зазначене клопотання без розгляду з урахуванням наявної та перевіреної судом інформації про наявність зареєстрованого Електронного кабінету ЄСІТС ТОВ "Бізнеспром Інвест". Суд залишив вказане клопотання без розгляду.

Касаційна скарга ТОВ "Бізнеспром Інвест" подана на підставі пункту 1 частини першої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), з урахуванням вимог пункту 5 частини другої статті 290 ГПК України та пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України.

Відповідно до частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.

Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України у касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований апеляційним судом у оскаржуваному судовому рішенні.

Разом з тим, дослідивши доводи касаційної скарги, матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі з огляду на таке.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Отже, відповідно до положень цих норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Натомість, самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.

Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства, закріплених у частині третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Відповідно до імперативних приписів статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

Вирішуючи питання визначення подібності правовідносин, Верховний Суд звертається до правового висновку, викладеного Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин, конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Натомість, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.

Отже, для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Що ж до доводів касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у наведених скаржником постановах, колегія суддів зазначає таке.

Позивач, обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, зазначає про те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду/постановах Верховного Суду:

- від 13.07.2022 у справі №363/1834/17 (щодо застосування пункту 3 частини першої статті 3 ЦК України);

- від 24.05.2021 у справі №671/22/19 та від 12.01.2023 у справі №750/733/20 (щодо застосування статті 58 Конституції України та статті 5 ЦК України).

Крім того, скаржник у своїй касаційній скарзі звертає увагу на постанову Верховного Суду від 08.05.2018 у справі №910/9838/17 (про визнання недійсним пункту 3.7 договору оренди від 23.01.2017 № 8/4, розірвання договору оренди та стягнення збитків).

У справі № 363/1834/17 розглядався спір про визнання недійсними умов укладеного в грудні 2005 року кредитного договору про встановлення додаткової плати за управління кредитом та про надання кредиту в іноземній валюті. Вважав, що ці умови є несправедливими та мають ознаки нечесної підприємницької практики. Крім того, позивач у цій справі просив визнати дії банку зі стягнення плати за управління кредитом неправомірними та зобов`язати його перерахувати заборгованість позивача.

Велика Палата Верховного Суду постановою від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17 частково задовольнила касаційну скаргу (позивач у справі); скасувала рішення Вишгородського районного суду Київської області від 22.01.2019 та постанову Київського апеляційного суду від 23.05.2019 у частині відмови у задоволенні вимог про визнання недійсним пункту 1.3.2 кредитного договору від 06.12.2005 № 940/П/2005-840 і зобов`язання перерахувати заборгованість за цим договором; ухвалила нове рішення про задоволення вказаних вимог: визнала недійсним пункт 1.3.2 Кредитного договору та зобов`язала відповідача з огляду на недійсність пункту 1.3.2 Кредитного договору перерахувати заборгованість позивача. Оскаржені судові рішення в частині відмови у задоволенні вимоги про визнання неправомірними дій відповідача щодо стягнення плати за управління кредитом змінила у мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції постанови. У решті рішення у незміненій апеляційним судом частині та постанову апеляційного суду залишила без змін.

У справі № 671/22/19 розглядався спір про визнання спадщини відумерлою та передачу нерухомого майна в комунальну власність. Заява мотивована тим, що в 1996 році в місті Саратові російської федерації померла особа, після смерті якої відкрилася спадщина, що складається з права на земельну частку (пай) розміром 2,7 в умовних кадастрових гектарах. Спадкоємці на земельну частку (пай), які б прийняли спадщину у встановленому законом порядку, відсутні. Волочиська міська ОТГ просила:визнати відумерлою спадщину у вигляді права на земельну частку (пай) розміром 2,7 в умовних кадастрових гектарах, що залишилася після смерті особи, передати її в комунальну власність територіальної громади.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24.05.2021 у справі № 671/22/19 (провадження № 61-9511сво19) виснувано висновок, що «за загальним правилом, дія актів цивільного законодавства в часі має футороспективний характер, тобто спрямована на майбутнє. У зв`язку з чим законодавець передбачає, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Проте із загального правила про застосування актів цивільного законодавства до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ними чинності абзацом 2 пункту 5 Прикінцевих пунктом передбачається виняток. У ЦК УРСР законодавець, на відміну від ЦК України та існування конструкції «відумерлої спадщини», передбачав автоматичний перехід спадщини за правом спадкоємства до держави. Будь-яких дій щодо прийняття спадщини держава не здійснювала. Держава при існуванні юридичних фактів, визначених пунктами 1-5 частини першої статті 555 ЦК УРСР, завжди приймала спадщину і не могла від неї відмовитися. Оскільки держава не мала права відмовитися від прийняття спадщини, то у випадку, коли спадкоємці за законом або за заповітом не прийняли спадщину або відмовилися від спадщини, спадщина вважалася прийнятою державою. З урахуванням того, що в частині першій статті 555 ЦК УРСР закріплювався автоматичний перехід спадщини до держави, та існував строк шість місяців для прийняття спадщини іншими спадкоємцями, то абзац 2 пункту 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України може застосовуватися тільки, якщо спадщина відкрилась після 01 липня 2003 року, проте не була прийнята ніким зі спадкоємців, що мали право спадкування відповідно до норм ЦК УРСР. Тому однорічний строк, який встановлений частиною другою статті 1277 ЦК України та в абзаці 2 пункту 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, може підлягати обчисленню, починаючи не раніше 01 липня 2003 року».

У справі №750/733/20 розглядався спір про визнання незаконними дій та зобов`язання вчинити дії. Позовна заява мотивована тим, що між позивачем та ВАТ Банк «Біг Енергія» у 2007 і 2008 роках були укладені договори банківських вкладів, які в подальшому рішеннями судів були розірвані та на користь позивачки було стягнуто суми боргу, проценти за користування вкладом, судові витрати та витрати на правову допомогу, інфляційні та 3 % річних. З 24 лютого 2010 розпочато процедуру ліквідації ВАТ Банк «Біг Енергія». За договором про передавання в управління непроданих активів від 28.01.2014 ТОВ «Брокінвестгруп» є правонаступником органу управління ВАТ Банк «Біг Енергія» ліквідатора Васильченка Ю. Л. Відповідно до п. 2.6 вказаного договору Національний Банк України здійснює контроль за діяльністю Управителя щодо проведення процедури управління активами і задоволення вимог вигодонабувачів, а тому оскільки Управитель в порушення зобов`язань взятих на себе за договором від 28.01.2014 та чинного законодавства безпідставно відмовляється вносити зміни до реєстру кредиторів та розглядати питання про зміну розміру її вимог як вигодонабувача згідно з наданих судових рішень, то його бездіяльність, на переконання позивача, є неправомірною.

Враховуючи, що у зв`язку з незаконним неповерненням вкладів у процесі ліквідаційної процедури заборгованість банку збільшується, про що свідчать наявні судові рішення, позивач звернулася до ТОВ «Брокінвестгруп» із заявою про внесення змін до реєстрів кредиторів, однак товариство відмовило у її задоволенні.

У справі, що розглядається, судами попередніх інстанцій встановлено, зокрема, таке.

Відповідно до протоколу від 07.11.2016 №03/16 загальних зборів засновників (учасників) ТОВ "Бізнеспром Інвест" вирішено укласти кредитний договір з АТ КБ "Приватбанк" на суму 4 700 000 000 грн та надано директору право підпису кредитного договору та інших документів.

Відповідно до Техніко-економічного обґрунтування повернення кредитних коштів від 08.11.2016 та заявки на отримання кредиту від 08.11.2016, що надавалися позивачем відповідачу, метою кредитування позивачем зазначено фінансування поточної діяльності, основний вид діяльності - роздрібна торгівля пальним.

За наслідком розгляду вказаної заявки протоколом Кредитного комітету АТ КБ "Приватбанк" від 09.11.2016 №Э/DN.20.1.3.2/6-262 було вирішено надати ТОВ "Бізнеспром Інвест" кредит в розмірі 4 700 000 000 грн у формі відновлювальної кредитної лінії із щоквартальною сплатою відсотків у розмірі 10,5%. Згідно з експертного висновку від 09.11.2016, складеного Бізнесом обслуговування клієнтів АТ КБ "Приватбанк", кредит ТОВ "Бізнеспром Інвест" надається з метою фінансування поточної діяльності підприємства.

ТОВ "Бізнеспром Інвест" 10.11.2016, як позичальник, та АТ КБ "Приватбанк", як банк, уклали кредитний договір №4Б16116Г (далі - Кредитний договір), відповідно до умов якого банк за наявності вільних коштів зобов`язується надати позичальнику кредит у формі відновлювальної кредитної лінії з лімітом 4 700 000 000 грн для фінансування поточної діяльності підприємства в обмін на зобов`язання позичальника щодо повернення кредиту, сплати відсотків, винагороди у визначені цим договором терміни (пункт 1.1). Термін повернення кредиту - 04.11.2026. В пункті А.2 Договору визначена ціль кредитування - фінансування поточної діяльності.

Відповідно до пункту А. 6, А. 8 Кредитного договору, за користування кредитом позивач сплачує відсотки за фіксованою ставкою в розмірі 10,5 % річних, які сплачуються щоквартально (у грудні, березні, червні, вересні) в період з 25-го числа місяця по останній день місяця.

Підпунктом в) пункту 2.3.2. Кредитного договору сторони погодили умову, за якою банк у разі настання будь-якої з визначених цим пунктом подій, зокрема, у разі прострочення позичальником будь-яких із зобов`язань, передбачених умовами цього договору, в т.ч. при порушенні цільового використання кредиту, на свій розсуд має право згідно зі ст. 651 Цивільного кодексу України, ст. 188 Господарського кодексу України здійснити однобічне розірвання договору з відправленням позичальнику повідомлення. У зазначеному у повідомленні дату договір вважається розірваним. При цьому в останній день дії договору позичальник зобов`язується повернути банку суму кредиту у повному обсязі, відсотки за фактичний термін його користування, повністю виконати інші зобов`язання за договором. Однобічна відмова від договору не звільняє позичальника від відповідальності за порушення зобов`язань.

Сторони у Договорі передбачили, що: позичальник зобов`язується використовувати кредит на цілі, зазначені у пункті 1.1 Договору, сплатити відсотки за користування кредитом, повернути кредит в строки/терміни, встановлені Договором (пункти 2.2.1- 2.2.3); Договір в частині пункту 4.4 набирає чинності з моменту підписання і скріплення печатками сторін, в інших частинах - з моменту надання позичальником розрахункових документів на використання кредиту в межах зазначених у них сум, і діє в обсязі перерахованих коштів до повного виконання зобов`язань сторонами за цим Договором (пункт 6.1 Кредитного договору).

Договір укладено/підписано з використанням електронного цифрового підпису (печатки) з посиленим сертифікатом ключа акредитованого центру сертифікації ключів Банку у порядку, передбаченому Законом України "Про електронні документи та електронний документообіг" та Законом України "Про електронний цифровий підпис", а також на підставі угоди про використання електронного цифрового підпису з посиленим сертифікатом ключа від 23.10.2015, укладеної сторонами (пункт 7.9).

У забезпечення виконання зобов`язань за Кредитним договором №4Б16088Г 10.11.2016 між позивачем та відповідачем було укладено договір застави №Г.21.1.2.0/5-2026 (далі - Договір застави).

На виконання пункту 1 Договору застави, з урахуванням змін і доповнень до вказаного договору, внесеними додатковою угодою від 10.11.2016, позивач передав відповідачу у заставу майнові права за контрактом від 02.06.2016 № 0206SA/18 на отримання товару, а саме, 300 000,00 метричних тонн австралійської марганцевої руди крупної фракції. Вартість предмета застави, відповідно до пункту 8 Договору застави, сторони визначили в розмірі 868 234 000,00 грн.

Також 10.11.2016 сторони уклали ряд договорів поруки, зокрема №4Г13382И/П, за умовами якого ТОВ "Бізнеспром Інвест" поручилось перед АТ КБ "Приватбанк" за виконання ТОВ "Гардера" (попередній боржник, старий боржник) своїх обов`язків перед банком з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, визначені кредитними договорами: від 18.06.2013 №4Г13382И, від 19.02.2014 №4Г14178И, від 20.02.2014 №4Г14177И, від 22.01.2015 №4Г15023И, від 23.01.2015 №4Г15024И.

Позивач вказує, що зобов`язання ТОВ "Гардера" по вказаним кредитним договорам були повністю виконані як самим попереднім боржником, що підтверджується доданими до позовної заяви платіжними дорученнями, так і позивачем за рахунок коштів, отриманих ним за Кредитним договором, що підтверджує доданими до позовної заяви платіжними дорученнями від 11.11.2016, які містять посилання на відповідні кредитні договори ТОВ "Гардера", та на договір поруки №4Г13382И/П.

29.11.2016 шляхом використання електронного цифрового підпису (печатки) між АТ КБ "Приватбанк" та ТОВ "Бізнеспром Інвест" було укладено додаткову угоду до кредитного договору, відповідно до якої вирішено змінити п. А.3 розділу "А. Істотні умови кредитування" кредитного договору та викласти в наступній редакції: "А.3. Термін повного повернення кредиту: 04.11.2017. Цей термін може бути продовжений згідно з п. 1.4.".

Однак, рішенням господарського суду міста Києва від 28.02.2018, яке не оскаржувалось та набрало законної сили, було задоволено позов ТОВ "Бізнеспром Інвест" та визнано недійсною додаткову угоду від 29.11.2016 до кредитного договору від 10.11.2016 №4Б16116Г, оскільки при укладенні додаткової угоди директором позивача було перевищено визначені законодавством та статутом товариства його повноваження.

Відповідачем 07.09.2017 надано позивачу письмове повідомлення вих. №Е.65.0.0.0/3-106727, відповідно до якого відповідач, на підставі пп. в) п.2.3.2 Кредитного договору, повідомив позивача про одностороннє розірвання з 25.09.2017 Кредитного договору у зв`язку з порушенням останнім зобов`язань щодо сплати відсотків за користування кредитом, у зв`язку із чим виникла заборгованість з прострочених відсотків в розмірі 349 694 558,82 грн.

Позивач вказує, що у період з 2016 року по 2021 рік ним було перераховано відповідачу 30 149 011,65 грн в рахунок погашення відсотків та 8 540 900,00 грн на погашення заборгованості по кредиту, що підтверджується наданими до матеріалів справи копіями платіжних доручень.

У грудні 2019 року ТОВ "Бізнеспром Інвест" зверталось у суд із позовом до АТ КБ "Приватбанк" про визнання недійсним кредитного договору від 10.11.2016 №4Б16116Г, з посиланням на те, що АТ КБ "Приватбанк", володіючи повною фінансовою інформацією щодо позивача, усвідомлюючи високі економічні показники діяльності, висунув останньому пропозицію щодо можливості участі позивача у процедурі "трансформації" кредитного портфеля АТ КБ "Приватбанк", яка була, зі слів співробітників банку, ініційована Національним Банком України, але у зв`язку з тривалим невиконанням АТ КБ "Приватбанк" умов пунктів 8, 20 договорів поруки, позивач вважав, що АТ КБ "Приватбанк" не мав на меті передати ТОВ "Бізнеспром Інвест" документи, що підтверджували наявність забезпечення зобов`язань боржників у вигляді цінних для позивача активів, а лише використовував інформацію про такі активи для спонукання позивача укласти кредитний договір та договори поруки з метою реалізації плану "трансформації" (на виконання вимог НБУ), чим ввів позивача в оману щодо істотних умов договору.

Рішенням господарського суду міста Києва від 10.09.2020 у справі №910/17881/21, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 20.01.2021 та постановою Верховного Суду від 31.03.2021, у позові було відмолено з мотивів недоведення ТОВ "Бізнеспром Інвест" підстав для визнання оспорюваного Кредитного договору недійсним.

Відмовляючи у задоволенні вказаного позову, суди виходили із того, що Кредитний договір, протокол від 07.11.2016 № 03/16 загальних зборів засновників (учасників) ТОВ "Бізнеспром Інвест", протокол техніко-економічного обґрунтування повернення кредитних коштів та заявка на отримання кредиту від 08.11.2016 не містять жодних посилань/згадувань/рішень в частині необхідності укладення кредитного договору/договорів поруки з метою отримання прибутку у вигляді продажу/отримання у власність позивачем майна, переданого як забезпечення за "старими" кредитами; так само, як і не міститься будь-яких згадок і даних щодо такого майна (його оцінки, наявності тощо) та взагалі щодо так званої трансформації кредитного портфелю Банку; позивач мав намір укласти кредитний договір виключно для фінансування своєї поточної діяльності; зі змісту поданих сторонами доказів не вбачається жодного погодження умов участі позивача у трансформації кредитного портфелю банку, про яку зазначено у позові; позивач не надав доказів введення відповідачем в оману щодо обставин, які мали істотне значення при укладанні Договору.

Також у грудні 2019 року ТОВ "Бізнеспром Інвест" зверталось до суду з позовом до АТ КБ "Приватбанк" про визнання недійсним договору поруки від 10.11.2016 № 4Г13382И/П, з посиланням на те, що оспорюваний договір було укладено під впливом обману, оскільки, як стверджує позивач, укладення кредитного договору від 10.11.2016 №4Б16116Г було обумовлено тим, що ТОВ "Бізнеспром Інвест", здійснюючи погашення за рахунок отриманих кредитних коштів (за вказаним кредитним договором) заборгованості "старих" позичальників (боржників), в тому числі позичальника - ТОВ "Гардера" за кредитними договорами: від 18 червня 2013 року №4Г13382И, від 19 лютого 2014 року №4Г14178И, від 20 лютого 2014 року №4Г14177И, від 22 січня 2015 року №4Г15023И, від 23 січня 2015 року №4Г15024И (на підставі оскаржуваного договору поруки від 10 листопада 2016 року №4Г13382И/П), мало на меті отримати прибуток від реалізації активів або набуття права власності на них (переданих позичальниками в забезпечення виконання зобов`язань за кредитними договорами), оскільки зі слів представників АТ КБ "Приватбанк", сукупна вартість активів, що передані в забезпечення, у декілька разів перевищує заборгованість "старих" позичальників перед банком. Проте, після завершення процесу переоформлення боргів рішенням Національного банку України від 18.12.2016 № 498-р АТ КБ "Приватбанк" перейшло у власність держави та не виконало зобов`язань по передачі поручителю документів, що посвідчували права заставодержателя на активи, якими забезпечені зобов`язання боржників.

Рішенням господарського суду міста Києва від 06.07.2020 у справі №910/17877/19, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 23.11.2020 та постановою Верховного Суду від 26.01.2021, у позові було відмовлено з мотивів недоведення Товариством підстав для визнання оспорюваного договору поруки недійсним.

Відмовляючи у задоволенні вказаного позову, суди виходили із того, що кредитний договір укладений виключно для фінансування поточної діяльності позивача; жоден пункт кредитного договору не містить інформації про "трансформацію", необхідність укладення договорів поруки, зокрема оспорюваного договору, та щодо інших обставин, які позивач зазначає в обґрунтування заявлених позовних вимог; позивачем не доведено обставин, які свідчили б про введення відповідачем позивача в оману, не доведено самого факту обману, наявності умислу в діях відповідача та істотності значення обставин щодо яких позивач стверджує про введення його в оману.

Звертаючись до суду із даним позовом про визнання недійсним одностороннього правочину, оформленого письмовим повідомленням АТ КБ "Приватбанк" від 07.09.2017 за вих.№Е.65.0.0.0/3-106757, про одностороннє розірвання з 25.09.2017 кредитного договору від 10.11.2016 №4Б16116Г з ТОВ "Бізнеспром Інвест", позивач посилався на те, що у жовтні 2016 року він брав участь в розробленому і координованому НБУ процесі трансформації (реструктуризації) частини кредитного корпоративного пакету клієнтів Приватбанку, а саме в погашенні кредитної заборгованості ТОВ "Гардера", з наміром отримання прав на заставне майно ТОВ "Гардера" після виконання позивачем його зобов`язань перед Приватбанком, у зв`язку із чим були укладені Кредитний договір та договір поруки, позивач погасив заборгованість первісного позичальника (ТОВ "Гардера") перед Приватбанком та набув права кредитора у цих зобов`язаннях, однак останній ухиляється від передачі позивачу документів, які посвідчують права вимоги до боржника, внаслідок чого у позивача почались труднощі із погашенням заборгованості за кредитним договором, а АТ КБ "Приватбанк", натомість, звернувся до Високого суду Англії та Уельсу із позовом №BL-207-000665 проти Коломойського І.В., ОСОБА_3 та інших про стягнення збитків і вказує у вказаному позові про нікчемність укладених договорів за участю позивача і ТОВ "Гардера".

На підтвердження вказаних доводів позивачем були надані копії Постанов правління НБУ №561/БТ від 11.09.2014, №162а від 12.09.2014, №24-од від 13.02,2015 року, №260 від 15.04.2015, №8/БТ від 14.01.2016, №103/БТ від 23.02.2016, №323-рш/БТ від 05 жовтня 2016, відповідного листування Приватбанку та Національного банку України, які мають відмітку "Банківська таємниця", а також копію позову №BL-207-000665 до Високого суду Англії та Уельсу.

Відповідач, заперечуючи проти позову у суді першої інстанції, посилався на те, що ТОВ "Бізнеспром Інвест" не брало участі у процедурі трансформації (реструктуризації) частини кредитного корпоративного пакету клієнтів АТ КБ "Приватбанк", ним було порушено умови Кредитного договору щодо своєчасної і повної сплати відсотків за користування кредитом, що є підставою для одностороннього розірвання Кредитного договору і АТ КБ "Приватбанк" було дотримано встановлену процедуру розірвання договору.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку, що укладення Кредитного договору було частиною реалізації програми реструктуризації (трансформації) кредитного портфеля АТ КБ "Приватбанк"; кошти, отримані ТОВ "Бізнеспром Інвест" згідно з Кредитним договором, були використані для погашення заборгованості первинних боржників перед АТ КБ "Приватбанк", у зв`язку із чим до позивача, як поручителя, який здійснив погашення зобов`язання боржника, перейшли всі права кредитора (Приватбанку) за вказаними кредитними зобов`язаннями; відповідачем належними та допустимими доказами не доведено обставини порушення позивачем умов Кредитного договору; у позивача було достатньо активів для здійснення погашення за Кредитним договором, у вигляді права вимоги за первинними кредитами до ТОВ "Гардера", а також договорами забезпечення; односторонній правочин оформлений повідомленням від 07.09.2017 вих. №Е.65.0.0.0/3-106727 щодо одностороннього розірвання Кредитного договору вчинено з порушенням умов Кредитного договору, а також вимог статті 188 ГК України, що в свою чергу свідчить про його недійсність на підставі частини першої статті 215 та статті 203 ЦК України.

Скасовуючи рішення місцевого суду та відмовляючи у позові, суд апеляційної інстанції врахував висновки Верховного Суду у справах від 20.04.2023 №910/18029/21 та від 15.06.2023 №910/17401/21 та зазначив, зокрема таке.

Предметом позову у даній справі є матеріально-правова вимога позивача про визнання недійсним вказаного одностороннього правочину, оформленого письмовим повідомленням АТ КБ "Приватбанк" від 07.09.2017 за вих.№Е.65.0.0.0/3-106757.

Умовами Кредитного договору передбачено, що позивач, як позичальник, зобов`язаний щоквартально (у грудні, березні, червні, вересні) в період з 25-го числа місяця по останній день місяця сплачувати відсотки за фіксованою ставкою в розмірі 10,5 % річних, однак вказані зобов`язання ним у повному обсязі не виконувались, що підтверджується наявними у матеріалах справи копіями платіжних доручень та позивачем не заперечувалось, а причини невиконання зобов`язань, на які посилався позивач, судом визнані необґрунтованими і недоведеними.

Також умовами Кредитного договору встановлено право банку на одностороннє розірвання договору, у тому числі у разі прострочення позичальником будь-яких із зобов`язань, передбачених умовами цього договору.

Таким чином, апеляційний господарський суд, враховуючи встановлені обставини справи, дійшов висновку щодо виникнення у відповідача права на розірвання Кредитного договору у зв`язку із несплатою позивачем відсотків по кредиту у встановлені договором розмірі та строки.

Врахувавши висновки Верховного Суду у справах від 20.04.2023 №910/18029/21 та від 15.06.2023 №910/17401/21, апеляційний господарський суд зазначив, що висновок суду першої інстанції про те, що відповідач повинен був направляти позивачу повідомлення про розірвання Кредитного договору відповідно до вимог статті 188 ГК України ґрунтується на хибному тлумаченні зазначених норм права. Оскільки, виходячи зі змісту положень статті 188 ГК України, порядок встановлений у частині 3 цієї статті підлягає застосуванню у відносинах про розірвання договору за взаємною згодою сторін, а не шляхом односторонньої відмови від договору. При цьому положення вказаної статті не передбачають обов`язкового застосування двадцятиденного строку у разі вчинення дій з одностороннього розірвання договору на підставі права, встановленого у Договорі та яке не потребує повторної згоди іншої сторони.

Оцінивши докази у справі в їх сукупності, враховуючи наведені норми чинного законодавства, правові висновки Верховного Суду щодо застосування норм права та встановлені фактичні обставини справи на підставі доказів, які містяться у справі, Північний апеляційний господарський суд дійшов висновку щодо відсутності підстав для визнання недійсним спірного одностороннього правочину, оскільки він вчинений відповідачем відповідно до умов Кредитного договору за наявності правових підстав для одностороннього розірвання договору, а тому позовні вимоги є не доведеними та необґрунтованими.

Враховуючи вищенаведене, правовідносини у справах, на які посилається скаржник, та у справі, що переглядається, не є релевантними за критеріями подібності.

Крім того, не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду, як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення. Такі ж висновки були викладені і в постанові Верховного Суду від 14.12.2021 у справі №916/112/20.

Правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а регулятивний вплив пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, якою передбачено таку підставу касаційного оскарження як застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, поширюється саме на подібні (аналогічні) правовідносини.

У справі, яка переглядається, судами надано оцінку всім доказам, що були надані сторонами, до переоцінки яких, в силу приписів статті 300 ГПК України, суд касаційної інстанції вдаватись не може. Встановлення обставин справи, дослідження доказів та надання правової оцінки цим доказам є повноваженнями судів першої та апеляційної інстанцій.

Отже, касаційна інстанція встановила, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постановах Верховного Суду та на які посилався скаржник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі № 910/20909/21.

Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів, на підставі пункту 5 частини першої статті 296 цього Кодексу, враховуючи відзиви на касаційну скаргу, дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ТОВ "Бізнеспром Інвест" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 26.10.2023 у справі № 910/20909/21.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.

Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.

У справі Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) "Sunday Times v. United Kingdom" Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін "передбачено законом" передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.

Вислови "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі "Steel and others v. The United Kingdom").

Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем порядку доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження, зазвичай, вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю "Бізнеспром Інвест" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 26.10.2023 у справі № 910/20909/21.

Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя І. Бенедисюк

Суддя І. Булгакова

Суддя Т. Малашенкова